Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
06.10.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

7 жовтня. Згадуємо таких непересічних особистостей, народжених цього дня:

  • кіноакторка, яка завдячує своєю всенародною славою ролі Проні у фільми «За двома зайцями» і яка через цю ж роль, що поставила на ній тавро комедійної актриси, не зуміла сповна реалізувати свій талант;
  • сучасна художниця, майстриня-килимарка, що створила понад 100 гобеленів, розвиваючи традиційне народне мистецтво решетилівських килимарів;
  • учасник Революції Гідності, політв’язень Росії, від якого під тортурами намагалися вибити «зізнання» у диверсійній діяльності.

А також пом’янемо наших захисників, які загинули у боротьбі зі збройною експансією «русского міра».


Починаємо:

 

МАРГАРИТА КРИНИЦИНА (1932-2005) – акторка, яка зіграла близько ста ролей у кіно. Стала відома завдяки ролі Проні у фільмі «За двома зайцями».

За походженням Маргарита – росіянка, але майже уся ї творчисть була пов’язана з українським кінематографом. Народилася вона на Уралі, в с Нова Ляля Свердловської області. Батько працював в органах МВС, а мати працювала на заводі. Коли з початком нацистсько-совєтської війни батько пішов на фронт, а мати майже цілодобово працювала на воєнному заводі, Маргарита і ще двоє дітей залишилися з бабусею.  Від неї майбутня акторка і успадкувала комедійний талант – бабуся, неграмотна селянка, яка все життя тяжко працювала, мала веселу вдачу, вміла і любила усіх смішити жартами і оповідками.

У якийсь момент сімейне життя батьків розладналася – батько зустрів іншу жінку, закохався і пішов до неї. Діти залишилися з ним, бо він добре заробляв і міг прогодувати дітей. Після війни усі вони жили у молдовському місті Бельці, де Маргарита знаходила розраду у самодіяльності. Вирішивши стати актрисою, поїхала підкорювати Москву.

Талант Кринициної справив велике враження – її зарахували не тільки у Всесоюзний інститут кінематографії, а й в Вахтанговського училище. Але вона вибрала ВДІК, який закінчила в 1955 році. Далі отримала розподіл в Московський театр кіноактора. Серед акторок було дуже мало тих, хто міг грати «гострохарактерні» ролі, тому Маргариту, яка мала такий дар, запрошували у різні театри Москви. Але потім її життя змінилось.

Ще на 4 курсі вона побралася з талановитим українським сценаристом Євгеном Онопрієнком (в його доробку, зокрема, сценарій до фільмів «В бій йдуть самі старі»). В 1959 році подружжя оселилось у Києві.

І незабаром вона зіграла зіркову роль, яка принесла їй всесоюзну славу і, водночас, ускладнила подальшу кар’єру, бо в Кринициній тепер усі бачили Проню Прокопівну. Так, йдеться про легендарну стрічку «За двома зайцями», після якої Криницина стала знаменитою, але водночас вже так і не змогла позбутися ярлика характерної комедійної акторки.

Вона багато разів пробувалася на головні «серйозні» головні ролі  – і її не затверджували. Через це вона навіть спробувала накласти на себе руки, але чоловік повернувся додому раніше і її встгли врятувати.

Параджанов, навпаки, не затвердив її на комедійну роль, сказавши «Слухай, у тебе зовсім трагічні очі. Яка комедійна роль?!». Він вважав її драматичною актрисою. Однак цей бік таланту Кринициної так і не розкрився в кіно. Пізніше вона виконала лише одну головну роль в кіно – в історико-соціальній драмі «Віщуючи перемогу».

Однією з кращих театральних робіт акторки стала вистава «Жінка з квіткою та вікнами на північ» в Театрі-студії кіноактора у Києві. Роль мала успіх у глядачів, про неї багато писали критики. Втім, навіть після цього нових ролей на сцені не з’явилося, і Криницина пішла з театру.

Загалом Криницина зіграла близько сотні ролей – яскравих і помітних, проте здебільшого це були характерні персонажі другого плану або й епізоду.

 

ОЛЬГА ПІЛЮГІНА (1982) – художниця, майстриня-килимарка.

Народилася у м. Решетилівка на Полтавщині, яке є центром традиційного українського килимарства. Батьки Ольги – майстри народної творчості, мати – художник по вишивці, батько – художник по килимам. То ж з дитинства Ольга не уявляла для себе іншого шляху. Ткати її навчила старша сестра.

Килимарство, а точніше, створення гобеленів – основний напрямок творчості Ольги. Сама вона каже, що коли живописець малює фарбами, то вона малює нитками. Обрала цей матеріал через  те, що він теплий, глибокий, неймовірно багатий за фактурою. У доробку художниці вже понад 100 гоболенів.

А ще вона займається витинанкою, текстильною пластикою (іграшки-мотанки), і певний час навіть скульптурою. 10 років Ольга Пілюгіна працювала викладачем Полтавської дитячої художньої школи, написала підручника«Школа ремесел. Соломоплетіння. Килимарство», видавництво «Шкільний світ».

Гобеленами Пілюгіної захоплюються відвідувачі виставок у Європі та інших частинах світу. Популярні вони і в Україні.

Найбільш відомим твором Ольги Пілюгіної є гобелен «Коляда» (2008 р.). Ця композиція стала найпопулярнішою в Україні на новорічно-різдвяну тематику. Композиція «Коляда» багаторазово використовувалась у привітальних публікаціях, листівках, банерах, біг-бордах, обкладинках різноманітних видань, у тому числі найвищими посадовими особами держави.

2013 року отримала Грант Президента України на виконання творчої роботи гобелена «Гетьманський», що став першим у серії орнаментальних гобеленів «Килимова Україна». Кожен з них було визнано кращим на Всеукраїнському мистецькому проекті-конкурсі  «Кращий твір року». А саме: гобелен «Гетьманський» (2014 р.), гобелен «Розквіт» (2015 р.), гобелен «Козацький» (2016 р.), гобелен «Добробут» (2017 р.), гобелен «Зоряний» (2018 р.), гобелен «Квітуча родина» (2019 р.).

Роботи художниці постійно відзначаються преміями і нагородами.

Ольга Пілюгіна постійно бере участь у науково-практичних конференціях та інших заходах, присвячених питанням збереження і розвитку культурної спадщини та зокрема традицій українського гобелена і його місця у сучасному культурному просторі.

Ольгу Пілюгіну внесено до Національного реєстру нематеріальної культурної спадщини України, як носія елемента «Традиція рослинного килимарства селища Решетилівка Решетилівського району Полтавської області», що готується до внесення до репрезентативного списку елементів НКС UNESCO.

Викладаючи у Національному університеті «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» на кафедрі образотворчого та декоративного мистецтва, навчає майбутніх художників. Проводить дослідницьку роботу по вивченню українського орнаменту. Розробляє нові сучасні пізнавані авторські  композиції, розвиваючи традиційні народні форми.

Більше про художницю, її творчість та килимарські традиції:

https://opinionua.com/2018/04/18/natxnenij-polit-u-gobelenax/

Сторінка художниці на ФБ: Tapestries by Olha Pilyuhina / Творча майстерня Ольги Пілюгіної-гобелен

 

ЮРІЙ ЯЦЕНКО (1990) – юрист, громадський діяч, активіст Революції Гідності. Політв’язень Російської Федерації.

Народився у Львові. 2010 року вступив до Львівського національного університету на юридичний факультет.

Був активним учасником Майдану: від листопада 2013 року, зі Студентського Євромайдану і до завершення Революції Гідності у лютому 2014 року. Після розгону Студентського Майдану 30 листопада був волонтером медичної служби, допомагав лікарю Ярині Куманській. Разом надавали допомогу постраждалим, возили поранених у реанімобілях із Києва до Львова, оскільки в столиці активістів переслідували, порушували проти них кримінальні справи, викрадали з лікарень.

Цілий рік – із 6 травня 2014 року до 8 травня 2015 року Юрій  перебував у російському ув’язненні за сфабрикованими звинуваченнями.

5 травня 2014 року Юрій Яценко разом із другом Богданом Яричевським (також юристом, якого протримали у РФ 3 місяці) у приватних справах поїхали в Росію. Кордон перетнули офіційно, згідно всіх вимог. Поселилися в готелі м. Обоянь (Курська область). Вже наступного дня зранку до них прийшли правоохоронці і для, начебто, перевірки документів «запросили» до райвідділку, де зняли відбитки пальців.

Невдовзі розмову вже провадили працівники ФСБ, які передовсім розпитували про участь у Революції на Майдані (згодом показали фото Юри з Майдану, які взяли з соцмереж), стосунок до радикальних організацій; перевіряли на татуювання, які могли б свідчити про приналежність до певних рухів, на наявність слідів від віддачі прикладу автомату.

Впродовж трьох днів після затримання від хлопців вимагали виступити по телебаченню і підписати зізнання, що вони диверсанти чи шпигуни; що їх прислав Дмитро Ярош, згодом, — що Валентин Наливайченко (екс-очільник СБУ). За співпрацю обіцяли звільнення від кримінальної відповідальності, гроші.

8 травня російський суд визнав Юрія та Богдана винним у порушенні міграційного законодавства, що проявилося в неправильному заповненні міграційної картки. Того ж дня їх відправили до спецзакладу для іноземців. За процедурою, таких затриманих впродовж 15 днів мали видворити за межі держави, але хлопців тримали там три місяці.

Перші три дні хлопцям не надавали адвокатів. Залякували, обіцяли обколоти речовиною, яка суттєво пошкодить здоров’ю. У спецзакладі Юрій захворів коростою. У медчастині закладу сказали, що це або венеричне захворювання, або ВІЛ.

22 травня приїхали озброєні чоловіки у формі спецназу. Яценку натягли на голову мішок, посадили в машину, сказали, що буде розмова з серйозними людьми, які наполягали, що хлопець мусить виступити по телебаченню і зізнатися у співпраці з радикальними організаціями.

Після відмови політв’язня піддали тортурам. Його завантажили в машину, знову наділи мішок на голову і повезли в ліс. Там підвісили за наручники (в позі «ласточка») і кілька годин били по голові (мішком піску), в живіт, в пух, душили.

Щоб уникнути подальших катувань Юрій порізав лезом руки і живіт. Він погрожував, що переріже собі сонну артерію, якщо ще битимуть. Також вимагав дати можливість поговорити з рідними (до того часу ані батьки, ані знайомі не знали де хлопці і, що з ними трапилося), бо в іншому разі не дозволить зашити рани.

8 серпня хлопців начебто видворяли з країни. Довезли до українського кордону, судові пристави на камеру зачитали, що виконують рішення суду, підписали всі документи, все це зняли на камеру. Та на прикордонному КПП через певний час сказали, що начебто забули деякі додаткові документи і потрібно повернутися на годину-дві. У спецзакладі для іноземців їх навіть не поселяли.

Коли Юрій вийшов з будівлі, його скрутили і кинули в машину ФСБ, завезли до управління Служби безпеки, де був його перший адвокат (згодом з’ясувалося, що він співпрацює з ФСБ). Саме в таких обставинах Юрій дізнався, що проти нього порушили кримінальну справу за зберігання 40 грамів мисливського пороху.

8 серпня 2014 року Юрія помістили в СІЗО № 1 м. Курськ, а через місяць, 9 вересня 2014 року, перевели в СІЗО № 3 м. Бєлгород, де він перебував до 7 травня 2015 року.

В Бєлгороді справу по контрабанді вибухівки закрили через півроку, порушивши натомість справу по зберіганню вибухівки. Спершу засудили до 2 років позбавлення волі, невдовзі через апеляційну інстанцію засудили до 9 місяців позбавлення волі, які на той час Юрій Яценко вже відбув.

8 травня 2015 року Юрій Яценко повернувся до Львова після 368 днів російського полону. У звільненні допомагали ГО «Євромайдан SOS», російська організація «Гражданское содействие», генеральний консул України в Росії Геннадій Брескаленко, чеський фонд «Людина в скруті», міжнародні правозахисні організації Freedom House та Amnesty International, Генеральна прокуратура України та адвокати Петро Заїка й Олег Сабанцев.

Після звільнення з російського політичного полону Юрій Яценко захистив диплом магістра юридичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка.

Отримав посади радника при Львівській ОДА та Міністерстві закордонних справ України.

Юрій Яценко виступив на зустрічі в Штаб-квартирі ООН, яка відбулася 9 грудня 2015 р на тему «Окупація Криму: права людини, світова безпека, міжнародний порядок».

На зустрічі Юрій презентував кампанію зі звільнення українських політв’язнів із Росії під назвою «Let my People go».

У 2018 році відбулась прем’єра короткометражного документального фільму «Сильні духом», який розповідає про історію ув’язнення Юрія Яценка в РФ.

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією. Серед них і двоє уродженців Донбасу, які поклали життя з звільнення рідного краю від російських окупантів і місцевих колаборантів.

 

АРТЕМ НЕТРУНЕНКО (1989-2014) – боєць батальйону «Айдар» ЗСУ.

Народився у м. Ворошиловград (тепер – Луганськ). Артем мав історичну освіту, закінчив Луганський університет імені Тараса Шевченка 2006–2011 рр за спеціальністю «Історія та основи права».

Артем був патріотично налаштованим, брав участь у луганському Євромайдані.

Із першого дня створення батальйону «Айдар» став до його лав. 25 травня брав участь у бойовій операції із затримання 14 терористів, що пробували зірвати вибори президента України в Новоайдарському районі. Надалі брав участь у визволенні міста Щастя від російських терористів, у боях за селища Металіст та Жовте у передмістях Луганська. Був поранений осколком в ногу.

12 липня 2014 розвідгрупа поблизу села Жовте (Слов’яносербський район), під Луганськом, спустилась з висоти вниз, щоб пошукати місце для встановлення «секрету». Група була на чорній Ниві, в машині було п’ять осіб, зокрема і Артем. Внизу, у полі, вони спробували розвернутись і підірвались на фугасі, який було закладено в тому місці. За силою вибуху то скоріше була протитанкова міна, хоча були і версії про керований фугас. Двоє бійців загинули одразу, двоїх викинуло  вибуховою хвилею.  Артем Нетруненко за декілька годин помер у шпиталі від поранень і крововтрати.

 

СЕРГІЙ ЛІХАЧОВ (1992-2014) — солдат ЗСУ.

Народився і жив у м. Макіївка на Донеччині.

Водій-стрілець, Військова служба правопорядку України. Загинув під час обстрілу військової частини поблизу Авдіївки.

 

ОЛЕКСАНДР РУСАК (1990-2014) — солдат патрульної служби міліції особливого призначення батальйону «Азов».

Народився у Дніпропетровську. Активний учасник руху вболівальників-«фанатів» футбольного клубу «Дніпро». Брав участь у подіях Революції Гідності.

В часі війни — міліціонер, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Азов».

Увечері 23 серпня 2014-го одна з розвідувальних груп «Азова», діючи в околицях Іловайська, потрапила у засідку та була обстріляна з гранатомета. Олександр Русак загинув, зазнали поранень ще троє захисників України. Незважаючи на втрати, бійці «Азову» у бою повністю ліквідували терористів.

 

ВЛАДИСЛАВ ЛОКТІОНОВ (1976—2019) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Дніпровськ на Дніпропетровщині. Закінчив ПТУ-20, за фахами слюсаря-сантехніка та газоелектрозварника. Працював бригадиром-сантехніком — у різних будівельних фірмах та ТОВ «Сантехбуд».

В липні 2015-го добровольцем пішов захищати Україну. 92-га бригада, 1-й батальйон, протитанковий взвод, гранатометник (СПГ), по тому — розвідник-кулементник.

13 травня 2016 року біля понтонної переправи поблизу села Лобачеве (Новоайдарський район) перебрався на інший берег річки Сіверський Донець, аби забрати звідти човен. Був захоплений російськими найманцями — «кадирівцями». У полоні його намагалися використати в цілях російської пропаганди, зняли «інтерв’ю» для «Лайф Ньюз»: дали випити води і якоїсь речовини. Владиславу здавалося, що він почав божеволіти. Cиділи в Луганському СІЗО в нелюдських умовах, в’язням повибивали зуби.

27 грудня 2017-го Владислав звільнили за обмном. Вертольотами прилетіли в Харків, потім літаком — до Києва. Локтіонову довелося судитися з військовою частиною, яка звільнила його «за самовільне залишення місця служби». Два місяці він витратив на лікування набутих у полоні хвороб. Повернувшись з полону Владислав дізнався, що дружина пішла від нього, доки був у заручниках.

29 травня 2019 року він повернувся на службу за контрактом — у батальйон «Айдар»; солдат, старший навідник 2-го гранатометного відділення взводу вогневої підтримки, 1-ша штурмова рота.

7 липня 2019-го загинув увечері біля смт Південне — від уламкових поранень внаслідок прямого влучання 120-мм міни в бліндаж на позиції ЗСУ під час мінометного обстрілу терористами ВОП з напрямку окупованої Горлівки. Обстріл Південного тривав з 20:00 до 21:10 — було вистрелено 47 мін 120-го та 3 міни 82-го калібрів.

Без Владислава лишились мама і син.

 

БОГДАН ГОНЧАРЕНКО (1991-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у Мелітополі на Запоріжжі.  Закінчив мелітопольське училище № 24.

В часі війни мобілізований 11 серпня 2014 року, по тому кілька разів писав рапорти про переведення на фронт. Відряджений до зони бойових дій 29 березня 2015-го у складі зенітного розрахунку зведеного загону Повітряних сил ЗСУ. Далекомірник роти охорони 25-ї гвардійської бригади транспортної авіації.

13 квітня 2015-го під час одного з обстрілів терористами українських позицій (опорний пункт «Зеніт») поблизу Авдіївки уламок снаряду 120-мм міни влучив у ящики з набоями в бліндажі. Від вибуху загинули Богдан Гончаренко та ще четверо захисників України.

Без Богдана лишилися батьки, маленький син, брат та сестра.

 

ВАДИМ ЖЕРЕБИЛО (1993-2015) — солдат батальйону «Айдар» ЗСУ.

Народився в місті Мена Чернігівської області. Після школи вступив до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, після закінчення якого навчався у Київському політехнічному інституті. Через події на Майдані перервав навчання, був активним учасником Революції Гідності.

Учасник АТО на Донбасі — з початком військових дій на сході України пішов добровольцем у лави батальйону «Айдар». Під час одного з боїв отримав поранення, але від госпіталізації відмовився.

Загинув 31 січня 2015 року внаслідок розриву снаряду під час виконання бойового завдання по охороні ТЕЦ міста Щастя Новойдарського району Луганської області.

 

ВІКТОР ЛАВРЕНЧУК (1986-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Дьйор в Угорщині, в родині Івана та Катерини Лавренчуків, один із чотирьох дітей. Здобув вищу освіту. 2004—2006 — служив у Військово-морських силах України. Віктор був ідейним націоналістом, членом ВО «Свободи» (з 2013). Брав активну участь у Революції Гідності.

З початком агресії РФ в Україну — доброволець ЗСУ, старший навідник мінометного розрахунку 1-ї танкової бригади «Гончарівське».

Брав участь у патрулюванні українсько-російського кордону у березні 2014, згодом — активний учасник боїв за Луганський аеропорт, де дістав поранення від уламка ракети «Граду». Воював у Сабівці та Щасті на Луганщині, з початку грудня 2014 — у селищі Піски, де загинув від прямого влучення снаряду під час прикриття українського гарнізону в аеропорту міста Донецьк. Тоді ж полягли Валентин Бойко та В’ячеслав Носенко, ще 6 зазнали поранень.

Залишилися дружина і син.

 

ОЛЕГ АФАНАС (1991-2016) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Сороки (Молдова). З 2002 року з мамою і братом переїхав жити у Київ. Навчався в 12-й ЗОШ. 2009 року поступив до Європейського університету на факультет «Інформаційні системи та комп’ютерні технології»; станом на 2014 рік — студент магістратури.

Пішов добровольцем на фронт слідом за батьком — бійцем «Легіону Свободи», який фронт полишив лише після важкого поранення. З 8 вересня 2014 року — у лавах батальйону УНСО, в складі 54 розвідувального батальйону. Рішення піти воювати з родиною не обговорював. За власні кошти придбав екіпірування, перш ніж стати добровольцем. Проходив перші 2 місяці тренувань та навчання на Новоград-Волинському полігоні.

У жовтні 2014-го вступає до лав 81-ї окремої аеромобільної десантно-штурмової бригади, снайпер 1-го відділення 2-го взводу розвідувальної роти, старший солдат 90-го батальйону. Проходив активну підготовку, з 12 січня 2015 року брав безпосередню участь в обороні Донецького аеропорту.

Співслужбовці оповідали, що доводилося тижнями сидіти в тилу ворога — про них навіть забували в штабі; знищували мінометні розрахунки ворога. Було ліквідовано велику кількість мінних та інженерних загороджень в ході обслідування лісових районів у «сірих зонах» на місцях виконання завдань.

Дві атаки дозорних груп було відбито завдяки вдалим діям під командуванням Олега в районі Донецького аеропорту. Групою, якою він керував в тилу противника, було здобуто багато цінної інформації та проведено заходи щодо боротьби з ДРГ противника.

Навесні 2016-го проходив навчання в школі снайперів на житомирському полігоні, отримав пропозицію залишитися інструктором; цього часу щовихідні бачився з родиною.

23 квітня 2016 року загинув вранці під час виконання бойового завдання по збору розвідданих в районі Малі Дачі (Авдіївка) — підрив на розтяжці.

Без Олега лишилися батьки, брат та наречена.

 

МАКСИМ ХІТАЙЛОВ (1997-2020) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Вирішальне Полтавської області. У 2017 році закінчив Миргородський художньо-промисловий коледж Полтавського національного технічного університету ім. Юрія Кондратюка за спеціальністю «Технолог». У 2013 році він став переможцем конкурсу «Кришталева сова» Міністерства освіти України. Займався спортом.

З квітня 2019 року проходив військову службу за контрактом у лавах ЗСУ. Служив у 72-й ОМБр імені Чорних Запорожців. Брав участь в АТО.

18 лютого 2020 року загинув під час атаки російських збройних формувань біля населеного пункту хутір Вільний, поблизу міста Золоте Попаснянського району Луганської області.

 

ІГОР БАЛДА (1959-2015) – діяч УНА-УНСО, солдат ЗСУ.

Народився в Якутії, у родині репресованих українських патріотів, мати Ганна була переселенкою з польського міста Ярослава, а батько Іван родом з села Оброшине Львівської області. Батьки в 1940-х роках були вислані радянським режимом за звинуваченням у діяльності в ОУН і УПА.

У 1960-х роках родина повернулась до тодішньої УРСР, проживала у місті Макіївці на Донеччині, бо в рідні місця їх не пускали, а у 1970-х роках переїхала до Шепетівки, де Ігор закінчив середню школу.

1989 року Ігор на даху будинку Шепетівської райради почепив перший жовто-блакитний прапор в місті.

Ще за совєтських часів долучився до відродження українського козацтва на Хмельниччині, став засновником Шепетівської районної козацької сотні. 1992 року обраний отаманом Хмельницького обласного козацького коша.

Пізніше тривалий час очолював Хмельницьку обласну організацію УНА-УНСО, був активним членом Української Національної Асамблеї, керівником районної організації УНА, 2002 та 2006 року брав участь у виборах народних депутатів України за списком УНА. Останні 15 років мешкав у с. Іванківці Хмельницького району, де по його смерті залишилась цивільна дружина.

Ігор брав участь у подіях Революції Гідності в Києві та Хмельницькому. З початком російської збройної агресії проти України добровольцем пішов до військкомату, але його не взяли — через вік та захворювання. Тоді долучився до добровольчого батальйону УНСО, восени 2014 вступив на військову службу до 1-го окремого інженерно-будівельного батальйону ЗСУ і вирушив у зону проведення антитерористичної операції, на Луганщину.

Загинув 12 березня 2015-го від кульового поранення у головув селі Боровеньки Кремінського району Луганської області (за повідомленнями ЗМІ, — від кулі снайпера, але цей район на значній відстані від лінії зіткнення).

 

ЄВГЕН ЛАБУНЕЦЬ (1987-2014)  – десантник, солдат ЗСУ.

Народився у місті Дніпро.

Старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 25-ї окремої повітряно-десантної бригади. З весни 2014 року виконував завдання в АТО.

17 червня 2014 року зведена колона матеріально-технічного забезпечення з підрозділами охорони зупинилась на привал поблизу села Олексіївське Амвросіївського району Донецької області, та була обстріляна з мінометів. Внаслідок обстрілу солдат Лабунець зазнав тяжких поранень, що несумісні з життям.

Залишились мати і брат.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада