Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
08.09.2020

7 вересня. В огляді народжених цього дня непересічних особистостей багато видатних імен.

Спершу привітаємо з ювілеєм донбаського партизана, який провів 30 спецоперацій у тилу ворога, і за час перебування у полоні не піддався тиску і нікого не видав. Етнічний росіянин, уродженець Луганщини, він залишився вірним своїй українській батьківщині.

Далі в огляді:

  • підприємець і меценат, один з найщедріших благодійників, на чиї пожертви у Києві створено чимало закладів загальноміського значення;
  • видатний художник, з чиєю творчістю у європейців асоціювалося українське мистецтво на початку 20 століття;
  • знана художниця, одна з ключових фігур в українському мистецтві другої половини ХХ століття;
  • поет, актор і режисер, якого називали першим з поміж рівних серед шістдесятників, хоча сам він себе з цим поколінням не ідентифікував;
  • поетка оригінального обдарування, сценаристка легендарного фестивалю «Червона рута-89»;
  • фронтмен і засновник етно-рок гурту TaRuta.

А також вшануємо пам’ять наших захисників, які загинули у боротьбі з російською збройною агресією, відстоюючи незалежність і цілісність України.


Почнемо огляд іменинників зі справжнього героя сучасності:

ВОЛОДИМИР ЖЕМЧУГОВ (1970) — український партизан в російсько-українській війни.

Народився у м. Красний Луч (нині – Хрустальний) на Луганщині. Закінчив Алчевський гірничо-металургійний інститут. Певний час рацював у Грузії. З початком військової агресії Росії проти України повернувся до України.

У період з 28 грудня 2014 року по 24 вересня 2015 року провів 30 спеціальних операцій зі знищення військових об’єктів ворога та особового складу окупаційних військ.  Серед проведених спецоперацій – пошкодження 9 ділянко залізничного полотна, що використовувалося ворогом для постачання зброї, військової техніки та боєприпасів з території РФ.

29 вересня 2015 року, під час виконання чергового бойового завдання підірвався, внаслідок чого втратив кисті обох рук і майже втратив зір.

  • Я взагалі себе не готував до полону. Я налаштовувався, що краще смерть, ніж полон. Я, коли йшов на війну, розумів, що можу загинути. Тому був у нотаріуса, склав довіреність та заповіт, – розповідає Володимир. – Тому коли я підірвався, то поповз на трасу, щоб мене переїхала машина. Йшов караван “Уралів” зі снарядами з Росії, вони з Краснодона ночами возять снаряди на Стаханов. Вони мене побачили, об’їхали, викликали поліцію, швидку допомогу.

Так він з важкими пораненнями потрапив у полон. Спочатку утримувався в шпиталі у Луганську, з 30 травня 2016 року ув’язнений в Луганському СІЗО.

  • Перший зв’язок з Україною в мене з’явилася тільки в січні 2016-го року. Тоді через адвоката була організована перша Skype-конференція, яка тривала буквально дві хвилини з метою переконатися, що я можу розмовляти, – розповідає Володимир. – Потім добрі люди в госпіталі, де я утримувався в Луганську, таємно давали мені поговорити з дружиною по мобільному. Дружина мене запевняла, що бореться за мене. Питала в мене поради, як діяти, я їй підказував.

Коли Володимира запроторили до в’язниці, зв’язок був лише тоді, коли його вивозили на засідання суду. Охоронці розповідали, що бачили його по російських телеканалах, що дружина бореться за його звільнення. Хоча представники каральних органів квазіреспубліки увесь час психологічно тиснули на полоненого, що “бачиш, ти нікому не потрібен, ти продовжуєш тут лежати”.

Насправді ж постійно йшла боротьба за його звільнення. Це питання вирішувалось на рівні Президента. Петро Порошенко  порушував його у телефонній розмові з Владіміром Путіним, українські дипломати розповідали про Жемчугова на всіх міжнародних зустрічах.

За звільнення Жемчугова мінська група і СБУ боролися цілий рік, оскільки окупанти неодноразово надавали недостовірну інформацію щодо його перебування, вимагали викупу і зривали операцію зі звільнення.

  • Ми розглядали різні можливості, аби витягти, – розповіла Ірина Геращенко, яка на той час була представницею України з гуманітарних питань у контактній группі у Мінську. – А одного разу, у листопаді 2015 ми вже поїхали за ним – дружина Олена, реанімобіль чекали відмашки забирати Володю. Тоді все зірвалося – хоч українська сторона виконала всю нашу частину, погодившись передати їм тих, кого вони запитували, аби лише витягти Володимира.

Потім знову потяглися важкі переговори.

  • Я рахував дні до обміну, який постійно обіцяли. Але коли почув, що “ЛНР” і “ДНР” прив’язує обмін військовополонених до амністії бойовиків, виборів на окупованих територіях, то зрозумів, що це все нереально, – каже Володимир. – Тому змирився і почав готуватися до боротьби за виживання, особливо, коли мене вже перевели до в’язниці, де я жив з кримінальними в’язнями.

Фізично Володимира в полоні не катували – це було зайве: ампутовані руки, численні осколкові поранення, сліпота і без того спричиняли страждання. А от психологічно «обробляли» його постійно: обіцяли направити до кращих Москви для відновлення зору і лікування, казали, що забезпечать йому і його родині безпеку і благополуччя у Луганську. Натомість він мав видати членів партизанського загону і розповісти про усі його зв’язки.

Але Володимир не пристав на ці пропозиції і нікого не видав.

Врешті 17 вересня 2016 року Жемчугов разом з іще одним полоненим – Юрієм Супруном – були звільнені. Їх обміняли на чотирьох терористів. Після звільнення Володимир проходив лікування, в тому числі — у Німеччині, де йому частково відновили зір.

21 січня 2017 Володимир Жемчугов був удостоєний звання Герой України. Згодом Президент Порошенко вручив родині Жемчугових ключи і документи на квартиру.

Частково відновившись, Володимир брав участь і міжнародних зустрічах і дипломатичних заходах – щоб донести до світової спільноти стан справ з полоненими на Донбасі.

Журналісти його часто запитували чому він пішов воювати за Україну, покинувши спокійне життя, втративши здоров’я, майно, квартиру. Він їм відповідав: “Саме головне, що я не втратив Україну”, і зазначав, що є етнічним росіянином, але усвідомлено зробив вибір лишитись жити в Україні ще у 1991 році.

 

Повертаємося до більш ранніх часів. І якби нинішні підприємці поводилися так, як цей герой нашого огляду, то ми жили б в дещо інакшій країні…

ЛАЗАР БРОДСЬКИЙ (1848-1904) – підприємець, цукровий магнат, меценат і філантроп.

Лазар Бродський народився у Києві в родині єврейського підприємця Ізраїля Бродського і разом із братом Левом (Леоном) успадкував батьківський дуже успішний цукровий бізнес і зумів поширити свою діяльність і на інші галузі промисловості. Очолив Олександрійське товариство цукрових заводів, яке контролювало більше чверті всього виробництва цукру в Російській імперії. Був засновником другого товариства пароплавства по Дніпру, членом Біржового комітету, практично акціонером усіх промислових підприємств, які виникали в Києві.

Лазар Бродський був одним з найщедріших благодійників кінця ХІХ – початку ХХ століть.

Завдяки його капіталам з’явилися в Києві Бактеріологічний інститут, університетська акушерська клініка, бібліотека-читальня, а в Пущі-Водиці – протитуберкульозний санаторій. Він став одним із засновників і першим головою правління Товариства боротьби з інфекційними хворобами.

Був ініціатором і головним спонсором будівництва Політехнічного інституту.

Допоміг заснувати Художньо-промисловий і науковий музей (сьогодні – Національний художній музей України), зробив значні пожертви Товариству грамотності, Київському товариству Червоного Хреста, Товариству швидкої медичної допомоги, Товариству допомоги хворим дітям, Товариству опікунства про будинки працелюбства, Київській Фундуклеївській жіночій гімназії. Також він збудував на свої кошти в Златопіллі Чоловічу гімназію.

Як провідний діяч єврейської громади, він утримував єврейську лікарню в Києві, заснував і очолив місцеве відділення Товариства для поширення освіти серед євреїв. Разом із братом Львом став у Києві фундатором початкового єврейського училища з ремісничим відділенням. Також коштом Лазаря Бродського було зведено Хоральну синагогу, найбільшу у Києві.

Практично на його гроші, які він заповів місту, (500 тисяч карбованців) 1912 року було побудовано Бессарабський критий ринок. В статуті Товариства для боротьби із заразними хворобами за наполяганням Л. Бродського було записано, що 6% від щомісячного прибутку ринку має перераховуватися на вищеназване Товариство для утримання Бактеріологічного інституту.

Біографія Лазаря Бродського підважує більшість сучасних стереотипів. Приміром, чи може стати успішною людина без диплома про вищу освіту? Бродський вищої освіти не мав. Формально не мав і документа про середню. Але неуком не був. Його батько подбав, щоб син дістав ґрунтовні знання: Лазар мав добру домашню освіту.

Ставати на чолі сімейної бізнес-імперії молодий підприємець аж ніяк не планував – зазвичай то є обов’язок старшого сина, коли батько старішає чи помирає. А Лазар не був старшим. Натомість життя жорстко відкоригувало: старший брат Йона раптом потрапив до божевільні. Наступного 1888 року вмер батько, невдовзі – молодший брат Соломон. Зі спадкоємців величезної цукрової імперії залишилися тільки 40-річний Лазар та 36-річний Лев.

За таких обставин Лазар Бродський очолив батькове Олександрівське товариство цукрових заводів, яке контролювало понад чверть цукру всієї Російської імперії. До складу товариства входили десять цукрово-піскових і три рафінадних заводи, а статутний капітал складав 20 мільйонів рублів.

Є такий помилковий стереотип: Бродський – цукровий магнат. Насправді його бізнес-інтереси були набагато ширшими. Він володів паперовою фабрикою в Тирасполі, соляними промислами біля Одеси, вугільними шахтами в сучасній Дніпропетровській області тощо. В Києві на Подолі збудував найбільший в імперії борошномельний паровий млин.

Бродський заснував і очолив “Друге пароплавне товариство по Дніпру та його притоках”, був найбільшим інвестором київського електричного трамваю (першого в Російській імперії та другого в Європі), газової мережі, каналізації.

Він брав діяльну участь у міських справах як гласний (депутат) Київської думи. Його неодноразово запрошували на наради до міністерства фінансів – зокрема, при обговоренні питань подолання вугільної кризи.

Помер Лазар Бродський 20 вересня 1904 року від цукрового діабету під час відпочинку в Базелі, Швейцарія. Був похований у сімейному склепі на Лук’янівському єврейському кладовищі Києва. Склеп не зберігся.

 

Наступний герой огляду – один із творців українського національного стилю, художника, з творчістю якого у європейців асоціювалося українське мистецтво на початку 20 століття.

ОЛЕКСАНДР МУРАШКО (1875- 1919) — знаний художник, педагог і громадський діяч. Учень Іллі Рєпіна. Племінник художника і педагога Миколи Мурашка. Один із засновників і професор Української академії мистецтв.

Раннє дитинство художника пройшло на Чернігівщині, де він до 7 років виховувався у бабусі, простої селянки. Перші навички малювання Олександр отримав у київській іконописній майстерні свого вітчима – Олександра Мурашка, рідного брата крупного художника Миколи Мурашка.

З широким мистецьким світом підліток познайомився, коли Микола Мурашко посприяв своєму братові в отриманні замовлення на оформлювальні роботи у Володимирському соборі. Вітчим переніс свою майстерню з Чернігова до Києва – і майбутній художник спостерігав за роботою знаних майстрів, що розписували собор, зокрема Васнецова та Нестерова. Тут Олександр і загорівся думкою стати художником, але вітчим був проти – йому був потрібен працівник в його майстерні.

Конфлікти з вітчимом змусили п’ятнадцятирічного хлопця родину і заробляти на життя самостійно. Він ночував на схилах Дніпра, на баржах — застудився, але вітчим не прийшов на допомогу, адже хотів скорити пасинка своїй волі.

Але Микола Мурашко узяв участь у долі  нерідного небожа. Він не лише навчав його у своїй школі, але й разом зі знаними художниками, що розписували Володимирський собор, переконали вітчима, що талановитому юнакові треба вчитися. І той врешті погодився. Виділив пасинку гроші, а також  дав йому своє прізвище – до 18 років Олександр носив прізвище матері – Крачковський. Врешті юнак поступив у Петербурзьку академію мистецтв – спочатку в Вище художнє училище при АМ, а потім студентом в майстерню Іллі Рєпіна.

В Академії Мурашко подружився з Борисом Кустодієвим і Філіпом Малявіним, разом з ними опановував живописним методом свого великого вчителя – розмашистий пастозний мазок, пластичне опрацювання форми, динамічна композиція. Але головне, що Мурашко перейняв у Рєпіна, це глибокий психологізм, притаманний його картинам, непідробний інтерес до своїх героїв, якими нерідко виступали прості трудівники.

Рєпінська школа заклала реалістичні основи мистецтва Мурашка. До яких би живописно-декоративних пошуків не звертався надалі художник, він завжди утверджував реальність буття як найвищий прояв краси світу.

Закінчення навчання в Академії мистецтв Олександр Мурашко відзначив перемогою у творчому конкурсі і Великою золотою медаллю за картину «Похорон кошового». У 1901 – 1903 роках Мурашко був пенсіонером Академії мистецтв в Італії і Франції, у Німеччині навчався в Мюнхенській школі живопису у Антона Ашбе. Знайомство з досягненнями провідних європейських майстрів збагатило стиль українського художника елементами імпресіонізму і модерну.

У Парижі він написав кілька цікавих робіт, картину «Кафе» для свого музею купила Академія мистецтв.

Повернувшись 1904 року до Петербургу, художник багато працює, у 1906 пише «Карусель», яка принесла йому золоту медаль X Мюнхенської міжнародної виставки (1909) та європейське визнання: його персональні виставки з великим успіхом пройшли у Венеції, Римі, Амстердамі, Берліні, Кельні, Дюссельдорфі…

1907 року Мурашко повертається до Києва. Не полишаючи участі у вернісажах Петербургу, він розпочав самостійну діяльність у київському виставковому житті. Митець яскраво продемонстрував свій талант на ювілейній виставці першого вчителя Миколи Мурашка. Роботам Олександра тут була відведена окрема зала, де експонувалися картини «Карусель», «Кав’ярня», портрети Станіславського, Миколи Мурашка (портрет «Старого вчителя»), «На ковзанці» та інші роботи.

У 1911- 1912 роках Олександр Мурашко брав участь у виставках мюнхенського «Сецесіону». Його картини розкуповувалися прямо з виставок, їх репродукції друкувалися в журналах, художник почав отримувати престижні замовлення.

Олександр Мурашко працював переважно в портретному і побутовому жанрах. Він одним з перших серед українських художників почав експериментувати в своїй творчості. Його портрети набувають більшої узагальненості, художник нерідко виводить своїх героїв на пленер.

Помітним є шлях майстра від колористичної стриманості, притаманний його раннім роботам, до такої посиленої кольорової інтонації, що портрет перетворюється на знак краси та щастя. Можна також простежити зміни в його ставленні до моделі: від поглибленого психологізму — до більш узагальненого трактування образу, підпорядкованого живописно-пластичним задумам художника. Хоча кожне обличчя на його портретах має свій особистий настрій попри ескізність та широкі мазки фарб.

Зміни відбуваються і в його трактовці народної теми — вона ускладнюється, образи стають глибшими, справді психологічними. Вихор веселощів ярмарку вщухає й дає місце тихому суму, спокою, стану, коли людина залишається наодинці зі світом своїх почуттів. Декоративізм синтезується з психологізмом. Народне сприйняття краси стає для Мурашка вирішальним фактором. Воно — в яскравості святкового вбрання селянок, у внутрішній красі природи, в повільному ритмі ліній, форм, притаманних народному устрою.

Крім творчості, Олександр Мурашко приділяє багато сил і час організаційній роботі. У 1916 році він став одним із засновників «Товариства київських художників». Мурашко мріяв перетворити Київ на великий художній центр, відкрити тут Академію мистецтв. Він викладав у Київському художньому училищі, а з 1913 року – у власній студії, зі стін якої вийшло багато відомих художників. У 1917 Олександр Олександрович став одним із засновників і професором (майстерня живопису) Української академії мистецтв у Києві.

За радянських часів Мурашко активно зайнявся громадською роботою в Художній Раді при Народному комісаріаті освіти. Він сам писав про це в 1918 році: «Майже два роки нічого не роблю, мене втягнуто в організацію мистецького життя України, і питання стоїть настільки гостро і складно, що уникнути цього немає ніякої можливості. Але твердо сподіваюся, що, віддавши належне громадськості, буду відпущений для тихого праці … »

Олександр Мурашко був вбитий червневої ночі 1919 року неподалік від власного будинку на Лук’янівці пострілом в потилицю. Тодішня ж преса написала, що «був пограбований і забитий бандитами».

Втім, щодо цього є великі сумніви. Відомо, що незадового до вбивства Мурашка затримали чекісти. У травні 1919 р його заарештували просто на вулиці, зупинивши з перевіркою документів. Відвезли затриманого, як потім з’ясувалося, на Дарницю.

Коли вночі чоловік не повернувся додому, попри комендантську годину, дружина художника Маргарита побігла  до старшої сестри Анни Крюґер-Прахової та її чоловіка – Миколи Прахова. Вранці родичі організували пошуки зниклого. У Чека на запит сухо відповіли:

– Ничиво не знаем. Ждите. Может, найдется: загуляв. По нашей линии не проходил.

Справді, за кілька днів Мурашко постукав до Прахових – голодний, пожмаканий, оброслий щетиною. На стурбовані розпитування він відповідав стисло, стримано, зважено, тільки потім, коли вони залишилися з товаришем удвох, зізнався, що його «розбирала трійка».

Про обставини дня вбивства докладно розповів український художник, архітектор і мистецтвознавець Георгій Лукомський, з яким у 1917-1919 роках Мурашко працював з питань реставрації та музеєфікації пам’яток архітектури. 1920 року Лукомський емігрував і пізніше у Берліні видав брошуру “Вінок на могилу п’яти діячів мистецтва (Пам’яті Г.Нарбута, В.Модзалевського, О.Мурашка, П.Дорошенка і К.Шероцького)”.

Лукомський пише (цитату подано зі скороченнями):

«Мурашка я бачив востаннє в день його смерті. Олександр Олександрович, котрий служив завідувачем художньо-видавничого відділку Всеукраїнського видавничого комітету при ЦВКу, сильно хвилювався. Ми, не зовсім зрозумівши одне одного, довго сперечалися, кому бути завідувачем, а кому помічником…

Разом із дружиною в годину ночі Мурашко повертався з гостей у свій будиночок на Лук’янівці. Так пізно ходити він не страшився, бо мав у кишені виданий Всевидавом квиток-перепустку. Коли ми з ним попрощались о пів на шосту вечора, він, прекрасно це пам’ятаю, був чимось помітно засмучений, наче ще чимось, окрім чвар у  Всевидаві. Він поспішав. Ледь ми попрощалися і, кинув нам останні слова докору за те, що його підводимо, він пішов, спускаючись сходами величезного будинку на Фундуклеївській, 32. На його слова ніхто з нас не озвався. Повсякчас заїкаючись, повторюючи “так би мовити”, він щось ще кинув уже внизу, але ми не розчули, бо голосно балакали про інше… У мене тоді майнула думка, якесь несвідоме, чи як тепер кажуть, підсвідоме лихе передчуття: куди, думалось оце він поспішає, пішли б, побалакали про справи, що його так збентежило? Я запитав Козлова (живописець Абрам Борисович Козлов): чому вони не знаються с Мурашком? Той відповів, що це не так. Просто у Мурашка неприємності – його викликали у ЧК, здається, навіть заарештовували за несплату контрибуції за колишній будинок (він мав власний особняк, успадкований від батька). Буцімто у ЧК він повівся необережно, про що дружина Мурашка чоловікові потім виказала. Його звільнили на підставі паперу, що свідчив про його посадове становище. Утім, заява про небажання сплачувати борг і деякі фрази, – зі  слів дружини, – могли уразити самолюбство якихось двох-трьох червоноармійців і коштувати життя.

Так саме і трапилося. О першій годині ночі до нього, хто йшов під руку з дружиною, наблизилася компанія з трьох солдатів і заявила, що його заарештовано, і дружині  він має віддати все, що є цінного, бо його негайно повинні доставити на суд. Відчуваючи щось лихе, М. попрохав, аби і дружина супроводжувала його, але її сильцем примусили повернутися додому. Ледь вона дійшла ґанку будинку, як побачила, що чоловік кинувся тікати. Допевне, за цю одну-дві хвилини Олександр Олександрович збагнув, що його ведуть не в ЧК, а просто в поле, на розстріл без суду, позаяк напрям, обраний конвоїрами, вів саме в бік виїзду з міста, а не на Липки. Чудово знаючи місцевість й вважаючи, що солдати не обізнані так добре на околиці, він вирішив добігти до відомої йому ковбані, що утворювала під парканом щілину, куди можна було пролізти і, опинившись у садку, сховатися під покриттям ночі. Та ледь він утиснувся в канаву, як піджак (вкарбувався у пам’яті сірий костюм, у якому він був удень) на спині за щось зачепився, і він застряг під парканом. Оскільки втікач пролазив ногами, голова його залишилася по цей бік (на вулиці), а тулуб і ноги опинилися вже у садку; його наздогнали. Мить – і він, можливо, урятувався б, – але постріл у потилицю – і смерть на місці. Без сліду зникли вбивці. “Випадок” той коштував життя надзвичайно талановитому художникові України…»

 

Творчість наступної героїні огляду доводить, що великий талант проявить себе

ТЕТЯНА ГОЛЕМБІЄВСЬКА (1936-2018) — художниця, яка поєднала на своїх полотнах найкращі досягнення реалізму і імпресіонізму.

Народилася у Києві, у родині художників Миколи Молоштанова та Ангеліни Голембієвської. У 1962 році закінчила Київський державний художній інститут, згодом завершила навчання у творчих майстернях Академії мистецтв СРСР.

Викладала у Київському державному художньому інституті, у 1989–1991 роках керувала живописною майстернею Київського відділення творчих майстерень Академії мистецтв СРСР. З 1998 року — керівник групи аспірантів-стажистів станкового живопису Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури.

Голембієвська працювала у галузі станкового живопису. Її полотна сповнені світла і щирого, невимушеного оптимізму, пейзажі і квіткові натюрморти сповнені тихого, вдумливого ліризму. Навіть глибоко трагічні теми в її потрактуванні не вичерпуються скорботою і жалобою, набуваючи тонких відтінків надії, що знайшло втілення в одній з найвідоміших робіт художниці – картині «Безсмертя».

І творча, і особиста доля Тетяни Голембієвскою складалися щасливо. Вона була у шлюбі з видатним скульптором Валентином Знобою.  Їхнє подружнє життя упродовж багатьох років стало прикладом дивовижного творчого тандему, в якому кожен ішов осібним шляхом, водночас доповнюючи й збагачуючи власні мистецькі пошуки, новаторські відкриття, що плідно позначалися на розвиткові української образотворчості останнього півстоліття, організації культурного середовища.

Біля фасаду Верховної Ради в одній із перших скульптурних груп – “Мистецтво”, Валентин алегоричним образом якого є граційна фігура красуні, Валентин Зноба зобразив саме свою дружину. Годі, мабуть, шукати іншу жінку, яка б так гармонійно й органічно втілювала в кожному порухові красу, натхнення, талант. Звісно, це міг виразити закоханий чоловік, проникливий митець.

 

МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ (1936-2004) —письменник-шістдесятник, режисер, актор, сценарист та поет.

Народився в м. Первомайську Миколаївської області. Згадуючи своє дитинство, письменник стверджує, що змалечку пам’ятав лише степ: «Скрізь, куди не глянь степ, степ і степ».

Навчався на акторському відділі Київського інституту театрального мистецтва. За два тижні від початку занять ставного, показного українця-степовика прослухав О. Довженко (майстрові «було дозволено» сформувати власний курс у кіноакадемії) і забрав його до себе в Москву навчатися у ВДІКу. Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу позначилося на всій творчій долі Вінграновського. Ще студентом він зіграв головну роль рядового солдата Івана Орлюка у художньому фільмі «Повість полум’яних літ» (1961), автором якого був Олександр Довженко. За найкраще виконання чоловічої ролі Микола Вінграновський отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі.

До Києва дипломований кінорежисер повернувся з Москви великою знаменитістю. Проте розбурхане «хрущовською відлигою» місто неприхильно зустріло вже сформованого і режисера, і літератора, який почав працювати на кіностудії ім. О. Довженка. Написаний ним сценарій «Світ без війни» (1960) так і залишився тільки сценарієм.

Миколі Вінграновському таки вдалося відзняти кілька художніх стрічок на кіностудії О. Довженка: «Дочка Стратіона» (1964, у співавт.), «Ескадра повертає на захід» (1966, у співавт.), «Берег надії» (1967), де він зіграв також роль Вацлава Купки, «Дума про Британку» (1970) — роль Несвятипаски, «Тихі береги» (1973), «Климко» (1984).

За часів незалежності він зняв низку документальних фільмів, зокрема: «Щоденник. Довженко. 1941—1945» (1993), «Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького» (1993), «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи» (1994), «Галич — столиця князя Данила Галицького» (1995), «Гетьман Сагайдачний» (1999).

Літературний дебют Вінграновського стався  1957 року, спочатку він друкувався у переодиці.

Вінграновський «Атомні прелюди» побачила світ 1962 року, разом зі збірками «Тиша і грім» Василя Симоненка і «Соняшник» Івана Драча. В «Атомних прелюдах» вивільнялася величезна духовна енергія особистості, зникла розмежованість громадянського й особистого, історичного й сучасного.

Цього митця називають першим з-поміж рівних у плеяді шістдесятників, хоча сам він себе не зараховував до цього покоління. Письменник стверджував: «Українське поетичне кіно — це така сама вигадка, як вигадка й про нас, що ми — шістдесятники. Немає шістдесятників, сімдесятників — є таланти, зрілі, освічені люди, яких не можна загнати в перелік».

1967 р. побачила світ друга поетична збірка «Сто поезій». Щоправда, завдяки старанням цензорів в остаточному варіанті поезій залишилося 99…[3] У 1971 році вийшла збірка «Поезії», у 1978 — «На срібнім березі». Між цим були зйомки фільмів, написання прозових творів, сценаріїв.

У цей же період поет багато працює над творами для дітей, за які згодом йому буде присуджено Шевченківську премію.

Нa відміну від багатьох шістдесятників, які з кінця 80-х років минулого століття захопилися політикою, Вінграновський залишався у межах мистецької діяльності.

Творчість Миколи Вінграновського характеризується інтимно-сповідальним стилем, вишуканим естетизмом та тонким відчуттям прекрасного. Його поезія відрізняється кадровістю, великою кількістю новотворів, яскравою образністю. Стиль ранньої творчості поета пов’язується із неоромантичною концепцією, а у другому періоді помітні дедалі виразніші вияви модерністської естетики, яка спрямована на новаторське моделювання метафоричного художнього світу. Лірика його першої збірки — «Атомних прелюдів» — була зіткана з красивих прагнень і благородних закликань, що саме по собі ставило її в опозицію до реальності життя й мистецтва, яке апологетизувало це життя. Разом з тим вона виходила з попередньої традиції і не могла бути абсолютно вільною від неї. В цілому поетика «Атомних прелюдів» живилася істинністю поривань та ідей, а не форм, у чому й відбилася залежність «раннього» Вінграновського від соцреалістичної естетики з типовим для неї диктатом належного. З тією лише різницею, що належне суспільству тут віддавалося особистості.

Творчість Вінграновського характеризується еволюцією його стилістично-світоглядних акцентів: від космічно-амбітного розмаху, від гучноголосих громадянських інтонацій — до стишення, інтимізації, пом’якшення нот і обертонів, до локалізації і поглиблення тем і мотивів.

Збірка «Сто поезій» свідчить про активні творчі пошуки самовираження. Вінграновський випробовує місткість форм, вдаючись до верлібру і хокку. Та найзначущіші зміни в поетику вносить освоєння фольклорної традиції і живої народомовної стихії. Це символіка чисел і барв («Тринадцять руж під вікнами цвіло…»), змістова глибінь художнього паралелізму («Прилетіли коні — ударили в скроні…»), казкові прийоми ліричної композиції («Невірна ніч, непевна — тупу-тупу — Безнебна ніч — татари де?! — прийшла…»). Це також безособовість мовлення, що впроваджує у вірш багатовіковий етичний досвід народу, особлива втаємничена неконкретність, що залишає місце для дива, казки, усілякої чудасії (як і чортівні) у вірші «На болоті».

Важливою сторінкою творчості поета є проза, надто повісті й оповідання 80-х років. Вінграновський виробляє цілком оригінальний стиль, по суті відповідний поетичному письму. Як правило, сюжети його мають дуже відносну подієву основу і рухаються перебігом почуттів, якими тут щедро наділяються звірі, птахи, рослини й води, сполучені в єдиний, самому собі зрозумілий і достатній світ. Химерний, дивацький, перейнятий гумором, він випромінює світло духовної свободи, не обтяжений натужним дослідженням тих чи тих питань буття, і водночас ці питання в ньому випрозорюються, мовби ненавмисне, супутньо вчуванню в соковиті форми, звуки й кольори життя. Як, наприклад, стоїчна витривалість народу, незнищенність його життєлюбного духу в повісті «Кінь на вечірній зорі» (1986), моральне становлення особистості в повісті «Первінка» (1971), конфліктність цивілізації і природи в повісті «Сіроманець» (1977) або безпричинність справжньої доброти в повісті «Літо на Десні» (1983), суголосній Довженковій «Зачарованій Десні».

Найповніше видання доробку Вінграновського — «Вибрані твори в трьох томах» вийшло дурком 2004 року.

Більше про Вінграновського у розмові з поетом Василем Геерасим’юком: http://litakcent.com/2016/12/01/vasyl-herasymjuk-mykola-vinhranovskyj-doviv-scho-poet-zavzhdy-v-odnomu-prymirnyku/

 

СОФІЯ МАЙДАНСЬКА (1948) – поетка, письменниця, сценаристка.

Народилася у Сердловській області, де совєти карали її матір у таборі. Бабусі дивом вдалося забрати дитину і врятувати її від дитбудинку, який чекав на усіх дітей ув’язнених жінок.

Софія Майданська потім розповідала: «Мою маму знали багато людей. Її доля неймовірна. Якось я натрапила на листи, які мама писала з таборів бабусі. І вони мене страшенно вразили. Тож я вирішила, що їх обов’язково потрібно зберегти. Моя мама була дуже творчою людиною. Вона вчилася у румунській гімназії, потім у Львові на архітектурі, а водночас і на вокалі в Оперному. Вона провела багато часу у таборах, де я і народилася. Але в дорослому віці вона мене заспокоювала, виводила з депресивних станів, хоча згодом я зрозуміла, що це я її мала підтримувати, а не вона мене».

Повість “Провідна неділя” та роман “In te speravi. Сподіваюся на тебе» –Майданська написала на основі історії її родини. Історії, про яку в радянські часи не випадало говорити…

Софія зростала з бабусею і дідусем у Садгорі (зараз входіть до складу Чернівців). Закінчила 1973 року Львівську консерваторію. Викладала з 1973 року в Кам’янець-Подільському педагогічному інституті (скрипка), потім у Київському інституті культури.

Майданська видала понад десяток поетичних збірок, перша з яких «Мій добрий світ» вийшла друком 1977 року. У видавничій рецензії на дебютну збірку Дмитро Павличко писав:

“Софія Майданська вперто й послідовно цурається поетичних трафаретів, можна сказати, гидує ними. Шукаючи нового виразу для своїх почувань, вона відмовляється не тільки від затертих стилів поетичного письма, а й від традиційних катренів, що так надокучають своєю монотонністю під пером недосвідчених авторів. Правда, молода поетеса блискуче володіє найскладнішою класичною строфою — Сонетом і це ще раз доводить, як професійно високо розуміє своє завдання авторка. Поєднання форми вільного вірша і сонета дає ефект незвичності, відчуття зв’язку часів, закладене в цьому, здавалось би, тільки формальному прийомі. Для Софії Майданської взагалі характерне це відчуття зв’язку різних епох, це, так би мовити, одна з філософських ліній її ще невеликої, але вже багатої творчості».

В її доробку – три романи «Землетрус», «Діти Ніоби» і «In te speravi. Сподіваюсь на тебе». Також вона створила кілька книг для дітей.

Майданська – не лише письменниця і талановита скрипалька, а й авторка сценаріїв численних літературно-музичних дійств і мистецьких фестивалів, першим із яких був сценарій фестивалю “Червона рута – 89”.

Більше про поезію Софії Майданської: http://slovoprosvity.org/2018/11/15/sofiya-majdanska/

Надзвичайно цікава розмова з поеткою про її родовід і не тільки: https://zbruc.eu/node/56845

 

ЄВГЕН РОМАНЕНКО (1980) — керманич та засновник етно-рок гурту TaRuta.

Народився у Полтаві. Займався дзюдо, туризмом, альпінізмом, бойовим гопаком. Вихованець полтавської козацької школи. Працював новинарем: проходив стажування на «Радіо Київ 98 FM», потім на телебаченні у програмі Ігоря Моляра «Парк автомобільного періоду», де вів свою рубрику. Був спец. кореспондентом музичного журналу «ПРО», а також головним редактором телевізійної програми «АвтоGT».

У 2003 році виграв обласний конкурс «Червоної Рути» в Полтаві, в 2005 році взяв участь у фіналі цього фестивалю і став лауреатом у жанрі «Акустична музика» з піснею «Крок за кроком». На той час грав зі своїми друзями в фанковому проекті «Берег Бонанзи». Під кінець 2005 — на початок 2006 року почав співати з Тарасом Компаніченко в етнічному колективі «Гуртоправці».

З червня 2007 року Романенко — керманич етно-рок гурту TaRuta. Євген так пояснює виникнення назви гурту:

«ТаРута» — це саме “та Рута”, яку треба шукати з дівчиною на Івана Купала в кущах. Це та сама рута, яку дівчата в Карпатах шукають раз на 10 років, оскільки вона раз у 10 років цвіте червоним кольором. Не зеленим і не жовтим, а саме червоним. Це чисто фольклорна назва».

Творчість ТаРути спочатку базувалася на авторських піснях Євгена, наразі гурт використовує творчі тексти різних поетів (Юрко Вовкогон, Дмитро Лазуткін, Дзвінка Торохтушко), а також надає нове життя старовинним українським народним пісням, створюючи для них сучасне авторське аранжування.

Євген Романенко брав участь у Революції Гідності, був одним з голосів Майдану, спочатку ведучий «нічної сцени», потім і «денної».

Волонтер, учасник фонду «Територія життя», разом з гуртом постійно їздить концертами на передову в зону АТО (ООС) – відіграли понад півтисячі концертів для українських військовиків.

Євген Романенко — один з активістів щодо надання квот пісням українською мовою та внесення змін до Закону України «Про телебачення і радіомовлення».

Сторінка гурту: https://www.youtube.com/channel/UCMjoYLiJJDeKlVN-fa6kliQ

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією.

 

АНАТОЛІЙ КОВАЛЬ (1985-2016) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Старі Безрадичі, Київська область. Рано втратив батьків. Створив сім’ю, проживав у своєму селі.

У часі війни — солдат, військовослужбовець 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь», командир відділення.

29 червня 2016 року після атаки російських збройних формувань на позиції ЗСУ (із застосуванням мінометів, артилерії та озброєння БМП й танків) на «світлодарській дузі», підрозділи 54-ї бригади та та 25-го батальйону змогли посунути противника з двох укріплених позицій на висотах поблизу села Логвинове. Бої на дорозі Бахмут — Дебальцеве між Луганським та Логвиновим тривали близько 10 годин. Анатолій загинув пополудні від вибуху міни, що влучила у бліндаж. У тих боях ще 11 військовиків зазнали поранень.

Без Анатолія лишились дружина та син.

 

СЕРГІЙ ГУЛЮК (1981-2014) – молодший срежант ЗСУ.

Народився в місті Рівне. З 2000 року проживав в місті Луцьку. З дитинства займався спортом, відвідував секцію самбо та дзюдо, майстер спорту.

У 1999 році був призваний на строкову службу в Луцький прикордонний загін. А з 21 січня 2002 року проходив там контрактну службу. Навчався у Рівненському державному коледжі, який закінчив з червоним дипломом і отримав професію юриста. В листопаді 2012 року отримав спеціальність “молодший інспектор прикордонної служби”, закінчивши Національну академію Державної прикордонної служби.

Вирушив в зону АТО 28 червня 2014 року у складі оперативно-бойової прикордонної застави Луцького прикордонного загону для забезпечення правопорядку на державному кордоні України у Донецькій області. Служив на посаді водія секції автомобільних перевезень.

Загинув 31 липня 2014 р. під час мінометного обстрілу ВІПС “Василівка” (ВПС “Амвросіївка) в районі с. Василівка (Амвросіївський район) в Донецькій області. Разом з Сергієм загинули ще четверо захисників України.

Залишились дружина та троє дітей.

 

ІГОР ЮРЧЕНКО (1979-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в смт. Любимівка на Херсонщині.

Мобілізований 4 серпня 2014-го, до 30-ї бригади мобілізувалися і два молодші його брати. Радіотелеграфіст, 1-ше розвідувальне відділення 3-го взводу 2-ї роти, 54-й окремий розвідувальний батальйон.

17 листопада 2014-го загинув біля спостережного поста поблизу Новоорлівки (Шахтарський район) під час надання допомоги та евакуації поранених: на вибухівці підірвався «Урал-169» навчального центру. Вояки вирушили на поміч екіпажу, Ігор наразився на вибуховий пристрій, зазнав численних поранень, несумісних з життям. Помер на руках у брата — військовика того ж батальйону.

Без Ігоря залишились дружина та донька.

 

ОЛЕКСАНДР ГОРНОСТАЕВ (1963-2016) — солдат ЗСУ.

Народивсяу м. Суми.

У часі війни служив у 15-му окремому мотопіхотному батальйоні «Суми», 58-ма окрема мотопіхотна бригада). Загинув від поранень під час мінометного обстрілу. У тому ж бою загинув солдат Андрій Супруненко.

По смерті залишилися мати, сестра та дорослий син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада