Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
06.05.2020

7 травня.

Почну огляд з науковця, який відкрив очі широкому загалу українців на їхню власну історію, видавши перший в часи незалежності посібник з історії саме України, а не УРСР.

Далі будуть:

  • біолог, зоолог, медик, один з перших українських академіків, співзасновник зоологічного музею у Києві;
  • самобутня народна художниця;
  • видатний режисер анімаційного кіно, роботи якого зібрали цілу колекцію фестивальних призів, а також були і є популярними у глядачів;
  • популяризатор української мови, ведучий теле- та радіоуроків з грамотного мовлення та слововживання.

І також пом’янемо загиблих захисників України.


Отже, до справи.

Поява книги «Історія України» авторства нашого першого героя огляду, справила свого часу вибуховий ефект – бо це була дійсно історія України, а не УРСР. В перші роки незалежності це сприяло становленню національної свідомості значної частини молодого покоління та переосмисленню минулого здатними до того людьми старшого віку.

ОРЕСТ СУБТЕЛЬНИЙ (1941-2016) — канадський історик українського походження. Автор навчального посібника «Україна: Історія», яка була визнана однією з найбільш впливових книг, які були опубліковані Університетом Торонто за 100 років його існування.

Народився Субтельний у Кракові. Ще студентом у 60-х роках відвідав Україну, про яку з любов’ю розповідав на пластових ватрах в США. Історія України стала і предметом його наукових інтересів.

1965-го він закінчив Темпльський університет у Філадельфії. Також навчався у Віденському та Гамбурзькому університетах. Ступінь доктора філософії здобув 1973 року у Гарварді,  захистивши дисертацію «Неохочі союзники: Пилип Орлик та його стосунки з Кримським ханством і Османською імперією. 1708—1742». Ця праця стала першою докторською роботою у новосформованій програмі українських студій у Гарварді. Викладацьку кар’єру розпочав теж у Гарварді, продовжив у Гамільтонському університеті в Нью-Йорку й у Йоркському університеті.

1975-го за допомогою Української вільної академії наук (УВАН) опублікував працю «Листи Івана Мазепи». Колумбійський університет 1981 надрукував монографію Субтельного «Мазепинці: український сепаратизм XVIII ст.». 1985-го вийшла друком монографія «Проблема панування у Східній Європі: місцева знать та іноземний абсолютизм. 1500—1715».

Найбільше визнання  Субтельному принесла праця «Україна: Історія», (1988). Українською мовою книгу було перекладено мовознавцем, який працював у Гарвардському університеті, Юрієм Шевчуком і опубліковано 1991; вона кілька разів перевидавалася.

Цю книгу  досі вважають одним із кращих посібників з історії України. «Ukraine: A History» була визнана однією з найбільш впливових і важливих книг, які були опубліковані Університетом Торонто за 100 років його існування. Літературознавець Микола Жулинський розповідав: «Орест турбувався, щоб насамперед праця вийшла англійською – хотів донести правду до іноземного читача. Бо тоді, напередодні незалежності, світу відкривалася Україна. В Україні про книжку Субтельного говорили всі. Він став символом історичної правди»

Наприкінці існування Радянського Союзу праця викликала величезний ажіотаж і стала настільною для багатьох українців. Вона висвітлювала саме ті моменти української історії, які навмисно приховували совєтські історики.

Задум написати синтезу історії України виник в Ореста Субтельного, коли він ще навчався в аспірантурі. Головним стимулом до реалізації цього задуму стало народження сина. Свою працю вчений вирішив присвятити українцям, які виїхали з Батьківщини, але ніколи її не забували.

Попри те що дослідник працював передовсім у бібліотеках і архівах за океаном, його важко звинуватити в обмеженості використаної джерельної бази. У ті роки емігрантським історикам була доступна майже вся література, що видавали в СРСР: журнали, книжки, газети. Крім того, у розпорядженні заокеанських істориків був великий архів спогадів людей, що виростали в Радянському Союзі, а потім емігрували, а також архів української діаспори. Тому джерел було достатньо. Крім того, Орест Субтельний неодноразово приїжджав в Україну. Пощастило молодому досліднику також і з вчителями, і наставниками. Серед них були першокласні українські історики: Олександр Оглоблин, Іван Лисяк-Рудницький та Омелян Пріцак.

Марта Дичок, професор університету Західного Онтаріо: «Орест Субтельний зробив вплив на два світи: на молоду державу українську, але так само важливо, що він зробив вплив і на англомовний світ. Бо він написав першу англомовну читабельну історію України. І це стало підручником одразу, і по сьогоднішній день це залишається вагомою книжкою.»

Найцікавіше з різних інтерв’ю Сбутельного:

https://gazeta.ua/articles/opinions-journal/_za-kozactva-vlada-v-ukrayini-bula-vlasnistyu-dumayu-scho-teper-tezh-orest-subtel-nij-75-rokiv-istorik/715011

От лише уривок:

«1991 року приїхав до Києва видавати свою “Історію”. Мене чудово приймали. Державі потрібна нова історія. Все уже домовлено. Пишу передмову. Телефоную у видавництво: “Коли принести рукопис?” А мене питають: “Який рукопис?” Я розгубився: “Ну, передмову”. – “Нічого не знаємо”. Я – у видав¬ництво. Ті самі люди, які вчора зі мною спілкувалися, дивляться, як на прибульця з іншої планети. Почувався як в оповіданні Кафки. Це було 19 серпня, у Москві саме почався путч ГКЧП. А я про це не знав – писав передмову. Ніби впала завіса. Я і моя книжка стали нецікаві. Зібрав речі, купив квиток на кінець тижня. А тут і путч закінчився. З видавництва знову телефонують і єлейним голосом: “Що ж ви не заходите до нас, вельмишановний професоре? Чи ви нас забули?” Ці три дні про українців відкрили більше, ніж прочитав за все життя».

 

А тепер повернемося в більш віддалені часі і звідти вже будемо наближатися до сьогодення.

 

МИКОЛА КАЩЕНКО (1855-1935) — біолог, один з перших українських академіків, доктор медицини та зоології, засновник акліматизаційних садів у Києві. Разом з вченим Караваєвим створив у Києві зоологічний музей і був першим його директором.

Народився в селі Московка на Катеринославщині (нині Запорізька область). Вищу медичну освіту здобув у Московському та Харківському університеті. Ще студентом займається науковими дослідженнями. У рік закінчення вишу виходить його перша наукова друкована праця.

Молодий вчений працює в ембріологічному кабінеті Харківського університету, а також помічником директора у земській повивальній школі: читає курси анатомії, гістології, ембріології, веде акушерську практику. Згодом захищає докторську дисертацією при кафедрі порівняльної анатомії на тему «Епітелій людського хоріону та роль його у гістогенезі посліду».

З 1886 року Кащенко, перебуваючи у відрядженні в Німеччині та Італії, слухав лекції, працює у лабораторіях провідних ембріологів, через два роки повертається в Україну і продовжує читати лекції на двох факультетах — медичному та фізико-математичному. Невдовзі його призначено екстраординарним професором і Томського університету.

Кащенко приїздить з дружиною до Томська і стає до роботи на кафедрі зоології та порівняльної анатомії, яка мала лише одного професора (у той час як на медичному факультеті їх було вже вісім). Тут він поринає у проблеми вивчення флори і фауни Сибіру, засновує акліматизаційний сад, виїздить в експедиції до Алтаю, друкує десятки наукових праць. Рада Московського університету в 1901 році надає йому ступінь доктора зоології за великий обсяг його наукових зоологічних розробок.

У Томську Кащенко також викладає зоологію в акушерсько-фельдшерській школі і працює над книгою «Смерть и долголетие с биологической точки зрения», яку видає у 1914 році. Це був підсумок його власних роздумів та висновків з практики, а також аналіз праць Іллі Мечникова. Кащенко робить висновки про те, що у русі, рухливості живих організмів закладено подовження життя.

З 1912 року Кащенко переїздить з Томська до Києва. Він працює у Київському політехнічному інституті, виступає з публічними лекціями з проблеми «Смерть та довголіття. Сучасна розробка питання про смерть».

Разом  із зоологом Володимиром Караваєвим створює у Києві  зоологічний музей, стає його директором і до 1927 року перебуває на цій посаді. Зараз цей музей входить до складу Національного науково-природничого музею України.

Займаючись акліматизацією рослин у своїх чотирьох Київських розплідниках, які мали площу близько 12 га, Кащенко вирощував і лікарські рослини. Він стає знаним фахівцем у цій сфері, вивчає вплив деяких народних засобів на організм при різних хворобах.

Кащенко намагається організувати в Києві центр вивчення рослин, які можуть служити медицині. У 1915 р. він пропонує осередком у цій справі зробити сад КПІ. Тоді ж вперше на урядовому рівні на потреби саду було надано 4,5 тис. карбованців, і за ці кошти звели огорожу, упорядкували штат, викопали басейн. За опомогою ботаніка Пашкевича Кащенко домігся відкриття безкоштовних курсів з лікарських рослин у КПІ.

«В кінці 1918 року був закликаний в склад перших членів Української Академії наук», — запише Кащенко українською мовою у «Автобіографії». 14 листопада він призначається академіком.

Саме Академія наук підтримала Кащенка, коли рішенням Організаційної Ради КПІ та наказом № 8 по вишу від 4 травня 1921 року вченого було звільнено з посади професора по кафедрі зоології. Фактично він залишився на грані животіння з дружиною та п’ятьма дітьми. Але невтомний дослідник, він самовіддано починає все з початку, знаходить у Києві на Лук’янівці заболочену ділянку з комарами та жабами і закладає новий акліматизаційний сад. Придбавши раніше ділянку землі біля залізничної станції Клавдієве, разом з іншими ентузіастами закладає там плантацію лікарських рослин.

Кащенко написав об’яви, що лікує травами. До оселі академіка потягнулися люди, але заробити на лікування не вдавалося: лікар Кащенко пояснював дію трав, встановлював діагноз і дарував лікарські рослини людям… немічні платити були неспроможні. Знайшлися недоброзичливці, які доповіли президентові Академії Наук Вернадському, що академік Кащенко займається знахарством. Академіка, як школяра, що нашкодив, викликає до себе президент і вимагає пояснень. Микола Феофанович тоді пише доповідну записку про користь лікування лікарськими рослинами. У подальшому він читав студентам-медикам курс лікарських рослин, незважаючи на партійні заборони, а також проводив екскурсії до саду.

Кащенко мріяв про те, щоб медицина майбутнього не просто лікувала запущені хвороби, а запобігала їм.

Академік Микола Феофанович Кащенко помер у Києві 29 березня 1935 року від крововиливу у мозок.

Більше про науковця почитати можна тут: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3012369-mikola-kasenko-peretvoriti-pustelu-na-kvitucu-krainu.html

 

Багато хто знає про Петриківський розпис, який виріз з традиції розмальовування хат Слобожанщини. Втім, подібні традиції існували в багатьох регіонах України. Більшість з них не оформилися у окремий стильовий напрямок декоративно-ужиткового мистецтва, але стали основою для формування яскравих мистецьких індивідуальностей. Нвприклад:

 

ЯРИНА ГОМЕНЮК-МЕЛЬНИК (1913-1989) — майстриня українського народного декоративного розпису, так само, як і її сестра Софія.

Сестри Ярина Остапівна та Софія Остапівна Гоменюк народилися в селі Родниківка (колишня Війтівка) на Черкащині. Господарі хат у селі обов’язково розмальовують квітами причіпок, прикрашають різьбленим орнаментом віконниці та двері. З покоління в покоління передається тут мистецтво різьбяра чи малювальника. Мистецтво настінного розпису перейняли від своїх односельців та батьків і сестри Гоменюк.

Родина була багатодітна. Коли Ярині було 10 років, помер батько, через рік — мати, і Ярина мала доглядати молодших дітей. Грамоти не знала — не була жодного дня у школі, вимушена була працювати в колгоспі. Чоловіка забрали до війська, де він пропав у часи Другої світової війни. По війні в Умані займалася доглядом літніх людей та працювала медсестрою у водолікарні. Сестра Софія проживала в Кузьминій Греблі (Христинівський район) з чоловіком.

Обидві сестри займалися розписом. Старша із сестер — Ярина — спочатку писала тільки глинками. Пізніше почала працювати гуашевими фарбами. Стала писати квіти і на аркушах картону. Були це ті ж хатні розписи, проте кожен аркуш визначався як окремий твір, що мав вийти із хати до людей. Серед сотень розписів Ярини Остапівни немає жодного повтору. Малює майстриня не звичайними пензликами: робить їх із лісової трави. Для кожної фарби — окремий пензлик із коротеньким держальцем. На свій час тільки сестри Гоменюк зберегли цей давній спосіб розпису.

Твори сестер Гоменюк побували на багатьох виставках, малюнки мандрували за кордон, є вони в багатьох музеях.

Тітка по матері — Катерина Шелепко — навчила її в дитинстві розписувати хату «хмеликами». Пензлики робила сама — з лісових трав, малювала інколи обіруч.

Наприкінці 1960-х совєцька влада заради пропаганди шукала творчих селянок. У музеї Т. Г. Шевченка у Києві організували виставку творчості сестер Гоменюк — Ярини та Софії. Із захопленням про їх творчість відгукувався Іван Кавалерідзе та академік Михайло Дерегус. Декоративні шаблони роботи Ярини Гоменюк впроваджувалися на Київському експериментальному керамічному заводі.

У Запорізькому музеї зберігається коло сотні їх творів, велику колекцію зберігає Музей народної архітектури та побуту, також представлені у Уманському та Черкаському музеях.

 

ЄВГЕН СИВОКІНЬ (1937) — український аніматор — художник і режисер.

Народився в родині архітектора. Закінчив графічний факультет Київського державного художнього інституту. Працював з 1960 р. у Творчому об’єднанні художньої мультиплікації студії «Київнаукфільм», потім — на студії «Укранімафільм».

Як художник-мультиплікатор брав участь у створенні десятків мультфільмів для дітей і дорослих, зокрема, «Пригоди Перця», «Микита Кожум’яка», «Камінь на дорозі», «Пригоди козака Енея», «Казка про богиню Мокошу» (1995), «Компромікс» (2002), «Врятуй і збережи» (2008), а також серії «Як козаки…»

В його доробку також десятки режисерських робіт. Поставив, зокрема, картини: «Людина і слово» (1973, авт. сцен., Диплом III Міжнародного кінофестивалю мультфільмів, Загреб, 1974; Друга премія VII Всесоюзного кінофестивалю, Баку, 1974), «Обережно — нерви!», «Двері», «Пригоди коваля Вакули», «Лінь» (1979, Почесний диплом журі XIII Всесоюзного кінофестивалю, Душанбе, 1980), «Секрет приворотного зілля» (1980), «Вікно» (1989, номінація на кінопремію «Ніка»), «Компромікс» (2002 III Приз МКФ “Анімадрид”, Мадрид, Іспанія; Приз Журі МКФ Крок), «Засипле сніг дороги…» (2005, Кращій анімаційний фільм МКФ Клермон-Ферран, Франція; I Приз МКФ Дервіо, Італія; Премія “Київ” ім.І.Миколайчука; Кращій фільм української позаконкурсної програми МКФ “Молодість-2005), «Врятуй і збережи» (2008 Приз “За ідею” МКФ “Кінолев” Білорусь; Приз “Бронзовий витязь” МКФ “Золотий витязь-2009”), “Хроніки одного міста” (2017).

Автор сценарію: «Секрет приворотного зілля» (1980), «Нещаслива зірка» (1981), «Як у нашого Омелечка невеличка сімеєчка» (1999), «П’єса для трьох акторів» (2004) тощо.

Дивитися мультфільм «Засипле сніг дороги»: https://www.youtube.com/watch?v=22rDJvvKmGk

Інтерв’ю з аніматором: https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/ievgen-sivokin-animaciya-ce-ne-profesiya-diagnoz

 

ОЛЕКСАНДР АВРАМЕНКО (1971) — педагог, теле- та радіоведучий. Мовознавець і популяризатор української мови і просвітитель. Автор понад п’ятдесяти підручників та посібників з української мови й літератури.

Народився в смт Комишуваха Запорізької області. Після пед училища, із відзнакою закінчив філологічний факультет Запорізького національного університету. Доцент у Київському університеті імені Бориса Грінченка (з 1996), завідувач кафедри гуманітарних дисциплін у Технічному ліцеї НТУУ «КПІ».

1996 року став лауреатом конкурсу «Учитель року». Потім навчався в Українському вільному університеті (Мюнхен, Баварія). Закінчив його з відзнакою 2000 року.

Олександр є одним із найпомітніших дослідників і популяризаторів української мови. Загалом на 2016 рік мав 107 виданих книжок. Очолює робочу групу з розробки програм ЗНО з української мови та літератури. Також він є упорядником посібників для проведення державної підсумкової атестації в українських школах.

З 2009 року випускає добірки аудіодиктантів. Є автором унікальних самовчителів «Українська за 20 уроків» (2014), «100 експрес-уроків української» (2016). Із 2015 року веде мовну рубрику «Експрес-урок» на телеканалі «1+1».

2002—2016 — автор і ведучий передачі «Загадки мови» на Першому каналі Національного радіо України, в якій знайомить слухачів із цікавими фактами з історії української мови. Автор і диктор текстів Радіодиктанту національної єдності, що лунає на Першому каналі Українського радіо до Дня української писемності та мови.

Зі свого досвіду можу додати, що книжки Авраменка дійсно дуже корисні –  багато інформації в доступній і зрозумілій формі. Вони не для філологів – вони для тих, хто прагне говорити українською і робити це правильно.

 

Вшануємо пам’ять полеглих захисників України від російської агресії:

 

ВЛАДИСЛАВ ГУСЕЙНОВ (1983-2018) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Первомайський, Харківська область, мешкав у Харкові.

В АТО — молодший сержант, військовослужбовець 92-ї бригади; на фронт пішов добровольцем у 2015 році. В 2017-му воював у Мар’їнці поруч з добровольцями ДУК.

28 червня 2018 року увечері, після завершення робіт на Донецькій фільтрувальний станції, терористи відкрили по ній вогонь з автоматичних гранатометів та великокаліберних кулеметів. Для припинення обстрілу підрозділи бойової охорони відкрили вогонь у відповідь; під час цього бою молодший сержант Гусейнов, який зі своїми побратимами утримував позицію бойової охорони попереду підрозділів ЗСУ, загинув від вогнепального поранення в голову, завданого ворожим снайпером.

Без Владислава лишились батьки.

 

ЄВГЕН КЕРЕЧАНИН (1998-2019) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Деркачівка, Сумська область у родині сільських трудівників. Здобув професії слюсаря з ремонту автомобілів, електрогазозварника та водія. Родина Керечанинів тримала чимале господарство, яке їх й годувало. Євген робив з батьком усю важку роботу, розвозив людям сіно та дрова на батьківському тракторі.

28 липня 2016 року призваний на строкову службу, проходив у 91-му ОПОЗ. Згодом підписав контракт та після підготовки в 184-му навчальному центрі направлений до 54-ї бригади. Солдат, навідник 2-го відділення 2-го взводу 2-ї роти 1-го механізованого батальйону. У лютому 2019 року Євген приїздив у відпустку додому; до закінчення контракту залишалося 4 місяці.

18 березня 2019 року загинув на спостережному посту від кулі снайпера, коли вів вогонь у відповідь з кулемета по противнику — терористи під прикриттям вогню з великокаліберних кулеметів та стрілецької зброї намагалися зайти у фланг ВОП — біля хутора Вільний (входить до складу міста Золоте Попаснянського району).

Без Євгена лишились батьки.

 

ОЛЕКСАНДР СІВКО (1998-2018) — солдат ЗСУ.

Народився в смт Пісківка, Київська область. Закінчив Київський професійний ліцей будівництва і комунального господарства та здобув професію «електромонтажник вторинних ланцюгів; слюсар-електрик з ремонту електроустаткування на автомобільному транспорті».

29 травня 2017 року призваний на військову службу за контрактом до лав ЗСУ; пройшов навчання у 169-му навчальному центрі Сухопутних військ ЗСУ. Солдат, навідник 1-го відділення 3-го взводу 1-ї роти 1-го десантно-штурмового батальйону 95-ї бригади.

25 лютого 2018-го загинув від кулі снайпера на спостережному посту поблизу позиції «Шахта» (шахта «Бутівка»).

Без Олександра лишились батьки і брат.

 

АНТОН ГРИЦАЙ (1987-2015) — громадський та військовий діяч. Ультрас футбольного клубу «Ворскла», вояк полку «Азов», Національної гвардії України.

Народився у Полтаві. Закінчив історичний факультет Полтавського національного педагогічного університету ім. Володимира Короленка. Був активним учасником неформального руху вболівальників полтавського футбольного клубу «Ворскла» (входив до ультрас-угруповання COGE). Брав участь у подіях Революції Гідності у складі Полтавської Самооборони. Був одним з авторів графіті-меморіалу Небесній Сотні, що неподалік Полтавської державної аграрної академії.

У вересні 2014 р. добровільно вступив на службу до полку патрульної служби міліції особливого призначення “Азов” ГУ МВС у Київській області (з листопада 2014-го – окремий загін спеціального призначення “Азов” Південного оперативно-теріторіального об’єднання НГУ).

Загинув 15 лютого 2015 року в селі Широкине Волноваського району Донецької області. Терористи спробували прорватися на бронетехніці в Широкине. Завдяки густому туману в село зайшли танки та жива сила супротивника, працювала артилерія та міномети.

Азовці відбили атаку. Розпочалось позиційне протистояння. До обіду терористи продовжували обстріл позицій українського батальйону зі стрілецької зброї. Ближче до вечора азовцям вдалось евакуювати з Широкиного цивільних мешканців, які залишались у селі впродовж усього протистояння. У підсумку було знищено майже сотню бойовиків та десять одиниць бронетехніки. Втрати азовців — семеро загиблих бійців та близько 50 поранених.

 

АНАТОЛІЙ ЛУЦКО (1985-2014) — старший сержант, Державна прикордонна служба України.

Народився у місті Бобринець, Кіровоградська область

Закінчив Компаніївський ветеринарний технікум, пройшов строкову службу у лавах ЗСУ. Залишився служити по контракту в Державній прикордонній службі України. Начальник складу відділення продовольчого забезпечення, Головний центр зв’язку, автоматизації та захисту інформації.

Загинув 11 липня 2014 року внаслідок ракетної атаки біля Зеленопілля. Позиції опорного пункту українських сил, де розмістилися підрозділи 24-ї механізованої, 72-ї механізованої, 79-ї аеромобільної бригад і мотоманеврена група прикордонників в Луганській області були обстріляні з території Російської Федерації з установки «Град» приблизно о 4:30 ранку. Серед загиблих був і Анатолій Луцко.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада