Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
06.08.2020

7 серпня народилися:

  • письменник і культурний діяч, який разом з Шевченко і Костомаровим заклав підвалини розвитку української модерної культури, автор першого історичного роману в українській літературі, розробник фонетичної абетки, шо лягла в основу сучасного правопису;
  • художник, видатний графік, якого називали львівським Пікассо;
  • головний художник Баранівського фарфорового заводу, майстер малої пластики;
  • співачка, що свого часу була символом української естради;
  • чотирикратна олімпійська чемпіонка, відома як «Золота рибка»;
  • рятувальник, вбитий російськими окупантами під час виконання ним службових обов’язків з допомоги мирному населенню.

І неодмінно пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з навалою «русского мира».


Починаємо з видатної, хоча і не вельми однозначної постаті.

 

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ (1819-1897) — письменник, етнограф, мовознавець, перекладач, редактор, видавець, філософ історії. Сприяв розвитку української літературної мови, філософії, історії.

Іван Франко називав Куліша «перворядною зіркою» в українському письменстві, «одним із корифеїв нашої літератури».

Разом з тим, його творчість і громадська діяльність не завжди були взірцевими і не завжди відповідали інтересам українства. Той-таки Франко писав: “Наділений великим талантом, але ще більшою амбіцією., Куліш протягом свого довгого життя переходив найрізноманітніші зміни, топтав найрізноманітніші сліди, виступав у найрізноманітніших ролях і полишив по собі багату літературну спадщину, в якій обік цінного, було багато схибленого, багато суперечностей…».

Довгий час у роки сталінщини та брежнєвського застою – ім’я Куліша згадувалося дослідниками здебільшого в негативному плані, твори майже не видавалися. У роки відродження української культури Куліш, його творчий доробок поціновується об’єктивно і займає належне йому вагоме місце.

Народився Пантелеймон Куліш 1819 р. в містечку Вороніж Глухівського повіту на Чернігівщині. Батько його походив з козацької старшини, належав до дворянства, але, втративши права на нього, займався сільським господарством, мав власний хутір.

Навчався в Новгород-Сіверській гімназії, директором якої був Ілля Тимківський – український педагог і письменник. Під його впливом у Куліша пробудився інтерес до народної творчості – молодий гімназист почав збирати народні пісні та писати власні твори. Не закінчивши гімназії, Куліш зайнявся приватним учителюванням.

У 1837–1839 рр. навчається як вільний слухач у Київському університеті. Але царський міністр народної освіти Уваров, який інспектував цей учбовий заклад, дав вказівку виключити студентів походженням з “податных сословий”, тобто не дворян, які поширюють “неспрокойствие, безнравственность и неуважение к власти”.

Важливою сторінкою в житті Куліша є його довголітнє знайомство та дружба з Т. Шевченком. Їх єднала любов до України та її народу, її мови, славного минулого, прагнення служити батьківщині. Але були і глибокі відмінності, про які пізніше куліш писав так: «…це зійшовся низовий курінник, січовик із городовим козаком-кармазинником. А були справді вони представителі двох половин козаччини… Один учивсь історії просто від гайдамацьких ватажків, читав її з ураженого серця козацького…; другий дорозумувався української бувальщини від такого коліна, що з предку-віку не знало панщини…” І ці відмінності привели до розходжень ідейного характеру.

Куліш був учасником Кирило-Мефодіївського товариства. У 1845 р. переїхав до Петербурга, де викладав словесність у гімназії, а в університеті – російську мову іноземним студентам, самостійно вивчав іноземні мови, оскільки замислив зайнятися перекладацькою діяльністю.

На початку 1847 р. у Варшаві Куліша заарештували як члена Кирило-Мефодіївського товариства й повернули до Санкт-Петербурга, де його майже три місяці допитували у III відділі, але довести його приналежність до таємної антикріпацької організації не змогли. Жандармерія вирішила:

«Учителя 5-ї С.-Петербурзької гімназії 9-го класу Куліша, який хоча й не належав до цього товариства, але був у дружніх зв’язках із усіма його учасниками й самовиношував надзвичайні думки про вигадану важливість України, вмістивши навіть у надрукованих од нього творах багато двозначних місць, що могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії, — замкути в Олексіївський равелін на чотири місяці й потім відіслати на службу в Вологду…»

Після «щирого каяття» Куліша, клопотань сановитих друзів дружини та її особистих благань покарання було замінено: його ув’язнили на два місяці в арештантське відділення військового шпиталю, а звідти відправили на заслання в Тулу. Спочатку молодому подружжю було нелегко. Бідували, але проведені в Тулі три роки й три місяці не пройшли марно. Куліш написав «Историю Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца», історичний роман «Северяки», який згодом вийшов друком під назвою «Алексѣй Однорогъ», автобіографічний роман у віршах «Евгений Онегин нашего времени», роман «Петр Иванович Березин и его семейство, или Люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми», вивчав європейські мови, осягав «механіку» романного мислення В. Скотта, Ч. Діккенса, захоплювався поезією Дж. Байрона і Ф-Р. Шатобріана, ідеями Ж.-Ж. Руссо.

Після довгих клопотань перед III відділом Куліш здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей».

Після заслання П. Куліш розгортає активну громадську діяльність, багато пише, розпочинає ряд українських видань, для чого засновує власну друкарню.

1857 р. виходить друком роман “Чорна рада” та “Граматка”. Також Куліш друкує “Сочинения и письма Н. Гоголя” в шести томах – чи не найповніше на той час видання творів великого письменника. У його друкарні побачили світ і “Народні оповідання” Марка Вовчка.

За словами Івана Франка, «Чорна рада» — «найліпша історична повість в нашій літературі». Історична основа роману — події, що відбулися після Переяславської угоди 1654 року — боротьба за гетьманування після смерті Богдана Хмельницького.

Куліш прагнув створити український щомісячний журнал “Хата”, проте дозволу на видання не дістав. З великими труднощами пощастило тільки видати 1860 р. альманах під цією ж назвою, в якому були надруковані твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, Я. Гоголева, Ганни Барвінок, самого П. Куліша. Пізніше (1861–1862) почав виходити український журнал “Основа”, де П. Куліш завідував відділом критики. “Основа” відіграла значну роль у розвитку української літератури та культури, в утвердженні української літературної мови”.

Слід відзначити й перекладацьку діяльність Куліша – він переклав твори великих геніїв світової літератури – Г. Гете, Й. Міллера, Г. Гейне, В. Шекспіра, інші всесвітньовідомі шедеври. У 1897 р. вийшла Кулішеві збірка перекладів “Позичена кобза”. Залишив П. Куліш і переклади та переспіви з священних писань, здійснив переклад “Нового завіту”.

Чи найбільшим своїм успіхом Пантелеймон Куліш вважав двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». З’явилися вони в Санкт-Петербурзі у 1856—1857 роках у двох томах і викликали подив та захоплення. «Записки о Южной Руси» друкую з насолодою не тому, що в них є моє, а тому, що передаю світові пам’ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни”, — так писав він в одному із листів до Аксакова.

Про цю збірку Шевченко писав: «Цю книгу скоро напам’ять буду читати. Вона мені так чарівно, живо нагадала мою прекрасну бідну Україну, що я немов з живими бесідую з її сліпими лірниками і кобзарями. Пречудова і вельми благородна праця! Брильянт у сучасній історичній літературі.»

Збірка була написана «кулішівкою» — придуманим Кулішем першим українським фонетичним правописом, який згодом прислужився і для друку «Кобзаря» 1860 року, і для журналу «Основа».

В кінці 1850-их років Куліш уклав першу фонетичну абетку української мови, в якій не було церковнослов’янських літер ѣ та ы, з’явилася літера g (на позначення ґ). Загалом саме правопис Куліша лежить в основі сучасної української абетки, хоча для цього первинна кулішівка пережила значну трансформацію.

З 1876 року кулішівку було заборонено в Російській імперії, натомість у 1890-их роках її у видозміненому вигляді було впроваджено у школах Галичини (на зміну етимологічному правопису), що дало поштовх до розвитку цього правопису.

Творчість і діяльність Куліша неможливо розглядати поза контекстом його часу. XIX століття ще не могло дати українцям державності, тобто того, без чого всі розмови про долю рідного краю залишалися лише благими побажаннями. А отже, Куліш кликав українців до важ­кої чорнової роботи, щоб підготувати грунт для власного визволення. В згаданому листі до укра­їнської інтелігенції він пояснює, що “ми не малий народ”. Бо, навіть “зоставшись без церковного, політичного, воїнського і наукового переводництва”, Україна живе та відроджується. Він за­кликає земляків зробити так, щоб “поламався усякий плуг, котрий не сам народ-абориген собі викує”. Але шлях війни та насильства для нього неприйнятний. Він вірить, що відродження почнеться зі звеличення рідного слова й освіти, бо це “сила невмируща”, і ми “тією силою дійдемо колись до того зросту, який сама природа нам на ро­ду написала”.

Пізніше історик В’ячеслав Липинський пояснить тим, хто не хотів зрозуміти Куліша, що лише “зі стихійної, а не з літературної свідомості може ви­рости наша нація”, бо не можна “додумуватись і дочитуватись до українства”. “Україна – це життя, а не література, і українська літературна праця – це тільки засіб усвідомлення того життя, а не ціль, сама себе виставляюча”. Саме цю істину підтвердив самовідданою працею для України Пантелеймон Куліш. Він сказав своєму народові пророчі слова правди. Він переконливо довів, що без єдності народу й національного проводу пов­ноцінного національного тіла бути не може. Це як діалектика національного та загальнолюдського: останнє – це коріння, на якому ростуть стовбур і крона першого. Разом утворюється цілісний ор­ганізм – дерево життя. І скрізь, де один орган не працює як слід або гине, дерево всихає.

От саме цим трагічним І болісним пошуком виходу з історичного глухокуття й стали творчість Шевченка й Куліша. Вони – два велети: Тарас витворив цілісний світ української стихії, де все живе, горить, вибухає, пульсує. Це світ органічної єдності нашого колективного свідомого та підсвідомого. Куліш же намагався навчити го­ворити українською мовою наш національний розум, але не сухою мовою логіки, а пристрасною “мовою серця”.

На початку 1960-х років Куліш уклав свою першу поетичну збірку «Досвиткы. Думи і поеми», що вийшла у Петербурзі 1862 року — перед появою 1863 року ганебного валуєвського циркуляра, яким самодержавство обмежило друкування українською мовою. Слава про Куліша долетіла до Галичини, де львівські журнали «Вечерниці» і «Мета» публікували його прозу, поезію, статті…

«Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до половини 70-х років», — писав Іван Франко, особливо відзначаючи його співробітництво в народовському журналі «Правда».

Наприкінці 1960-х років Куліш опиняється в полоні досидь дивної ідеї. Він терпляче і цілеспрямовано добирав матеріали для обґрунтування концепції про негативний вплив козацьких і селянських повстань на розвиток української державності і культури. Працюючи у Варшаві в 1864 — 1868 роках, з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Санкт-Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», він готував тритомне дослідження «История воссоединения Руси», в якому прагнув документально підтвердити ідею історичної згубності народно-визвольних рухів і піднести культуротворчу місію польської шляхти, ополяченого українського панства і російського царизму в Україні.

Після появи друком «Истории воссоединения Руси», яка була зустрінута українською громадськістю із розчаруванням і обуренням (гострому осуду працю піддали, зокрема, Л.Глібов, Б.Грінченко), у Кулиша майже не лишилося близьких товаришів і однодумців. Одні вже відійшли у засвіти, інші відвернулися від нього після цієї праці.

Але й сам Куліш поступово розчарувався в державній службі і своїх «москвофільських» орієнтаціях. Особливо цьому посприяв Емський указ, що з’явився 1876 року і згідно з яким заборонялося друкувати українською мовою будь-які тексти, крім художніх творів і історичних документів, ставити театральні вистави; не дозволялися прилюдні читання українською мовою, а також викладання нею будь-яких дисциплін…

В останні роки життя Куліш оселився на хуторі Мотронівка поблизу Борзни Чернігівської губернії, який перейменував на честь дружини Ганнина Пустинь. Тут господарював, творив, зокрема, укладав зі своїх російськомовних статей і україномовних художніх творів збірку «Хуторская философия и удаленная от света поэзия», яку після появи друком 1879 року цензура заборонила і вилучила з продажу. Це його не зупинило. Його погляд то знову сягає далекої Галичини, куди він посилає свою «Крашанку русинам і полякам на Великдень 1882 року» в надії залучити до спільної культурницької діяльності українських і польських інтелігентів, то приглядається до мусульманського світу, передусім до етичних засад Ісламу (поема «Магомет і Хадиза», 1883, драма у віршах «Байда, князь Вишневецький», 1884).

Куліш багато перекладав, особливо Шекспіра, Гете, Байрона, Шиллера, Гейне. Видав у Женеві третю збірку поезій «Дзьвін» (1893). Готував до видання у Відні повний перший український переклад Біблії; завершував історіографічну працю у трьох томах «Отпадение Малороссии от Польши», переймався розбратом слов’янських націй, особливо шовіністичними заходами польської шляхти в Східній Галичині щодо українського населення, дбав про видання прогресивних журналів і газет.

На жаль, лише небагато з його перекладів Шекспіра були опубліковані за життя. Американсько-український філолог Андрій Даниленко вважає безцінним вплив Куліша на формування як модерної української культури того часу, так і на формування української літературної мови.

Більше про роман «Чорна рада»: https://www.radiosvoboda.org/a/30091692.html

 

ЛЕОПОЛЬД ЛЕВИЦЬКИЙ (1906-1973) – художник, видатний графік.

Народився у с. Бурдяківці на Тернопільщині в сім’ї сільського коваля. З часом Левицькі переїхали до Чорткова, де батько працював у залізничному депо, а Леопольд навчався у місцевій гімназії. Тут помітили й оцінили його малярські здібності. Але батько хотів бачити сина адвокатом і посилає його на навчання до Кракова. Втім Леопольд виявляє непокору і поступає до Академії красних мистецтв на відділ скульптури.

Спочатку він вчився в групі відомого польського скульптора Ксаверія Дуніковського. Та після некоректного зауваження професора щодо його незавершеної роботи на одному із занять Леопольд Левицький перейшов вчитися на графіку. В Академії він навчався у відомих професорів В. Яроцького, С. Сіхульського, Ф. Паутча, М. Мегоффера, Я. Войнарського. У 1930—1931 роках перебував у Парижі.

Під час навчання Левицький захоплюється лівими авангардовими ідеями, входить до складу прокомуністичної «Краківської групи». В 1932 року з групою однодумців організував виставку, яка через свою соціальну спрямованість і гостру тематику творів («Павук», «Тюрма», «Боротьба робітників з поліцією») не сподобалася владі і була закрита. Леопольда на чотири місяці ув’язнили, а згодом виключили з Академії.

У тридцятих роках за ним і таємно, і явно наглядала поліція, польська влада його саджала в тюрму. Після окупації західноукраїнських земель совєтами 1939 року Левицький очолив у Чорткові міську Раду.

Проте він був передусім художником. Левицький — митець багатогранний: графік, живописець, скульптор. Вільно володіючи багатьма техніками, він уже на початку мистецького шляху створив високохудожні роботи. Більшість його ранніх творів загинула у роки воєнного лихоліття. Надбанням України залишилися твори пізнішого періоду.

На творчість художника, без сумніву, вплинуло середовище Львова, у якому Левицький оселився 1946 року.

У 1960-х роках художник виробив неповторну стилістичну манеру, в якій поєдналися безпосередність і технічність. Із гравюр «З оповідань мого батька», «Старе і нове», «Як ми жили за океаном» видно руку зрілого майстра.

Левицький був надзвичайно вимогливим до себе. В останні десятиріччя життя створив велику серію картин карпатської тематики, зокрема «День навчання». Є у нього цикл картин, присвячених Григорію Сковороді, що стали його лебединою піснею.

За життя художник не мав жодної персональної виставки. Лише через рік після смерті, 1974 року, відбулася виставка його творів у Львові

Твори Левицького і більше інформації про нього можна знайти тут: https://photo-lviv.in.ua/leopold-levytskyj-shtryhy-i-barvy-zhyttya/

Сторінка в ФБ: Музей Леопольда Левицького

 

МИКОЛА ТРЕГУБОВ (1922-2007) – художник декоративно-прикладного мистецтва.

Працював в часи розквіту малої порцелянової пластики, і сам немало доклався свою творчістю до того розквіту.

Народився майбутній художник в Казахстану, закінчив Алма-Атинське театрально-художнє училище, а 1956 року — Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва. Того ж року разом з дружиною – художницею Валентиною Трегубовою Микола приїздить в Коростень і вони починають працювати на Коростенецькому порцеляновому заводі, часто створюють роботи у тандемі.  Вони працювали там 45 років.

Микола Трегубов – автор численних сервізів, ваз, скульптурних композицій тощо, в яких переосмислюються  і втілюються як народні традиції декоративно-ужиткового мистецтва, так і літературна, зокрема шевченківська, тематика.

1986 року подружжя Трегубових отримало Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка – за високохудожнє використання народних традицій у творах декоративно-прикладного мистецтва.

Більше про творчість художника: http://www.zhytomyr.travel/porcelyanova-spadshhina-trigubovix/

У ФБ: Валентина и Николай Трегубовы  – обов’язково подивіться – може впізнаєте щось зі вмісту сервантів своїх бабусь чи мам 😉

 

Наступна фігурантка огляду дуже відома особа. Останнім часом вона втратила повагу української громадськості через регулярні виступи в Росії. А колись вона буле не просто дуже популярною українською співачкою, а втіленням українськості в естрадній музиці.  Втім, її зречення відбулося не зараз, а ще тоді, коли в гонитві за всесоюзною популярністю вона перейшла на російськомовний репертуар і надала перевагу модному на той момент стилю диско.

 

СОФІЯ РОТАРУ (1947) – естрадна співачка.

Народилася в селі Маршинці Чернівецької області в багатодітній родині з молдавським корінням. Софія почала співати з першого класу, брала участь у шкільному і церковному хорі. У юності займалася в драмгуртку, співала народних пісень в художній самодіяльності, перемагаючи в районних і республіканських конкурсах.

1964 року вступила та 1968 року закінчила Чернівецьке музичне училище. Щойно потрапивши на навчання, уперше виступила на сцені Кремлівського палацу.

Після знайомства зі своїм майбутнім чоловіком Анатолієм Євдокименком, студентом Чернівецького університету й одночасно сурмачем у студентському естрадному оркестрі, співачка вирішує випробувати свій талант як солістка.

1968 року стала лауреатом IX Всесвітнього фестивалю молоді і студентів у Софії (Болгарія), одержавши золоту медаль за виконання української народної пісні «На камені стою» і молдавської «Люблю весну», а також «Степом, степом» А. Пашкевича і «Валентини» Г. Георгіце (присвячена жінці-космонавту Валентині Терешковій).

У той же час починає викладати теорію і сольфеджіо в Чернівецькому культосвітньому училищі, а у 1974 році закінчує заочне відділення Кишинівського державного інституту мистецтв.

У 1971 році знялася в головній ролі у музичному телефільмі «Червона рута», названому так за піснею, що звучала у картині, композитора Володимира Івасюка, з яким у Софії склалася плідна творча співпраця. З цього почався зліт її всенародної популярності.

«Червона рута» – так був названий і вокально-інструментальний ансамбль, сформований Ротару та Євдокименком при Чернівецькій філармонії (Анатолій закінчив пізніше режисерський факультет Київського інституту культури, став потім режисером-постановником усіх концертних програм Софії).

Період «Червоної рути» був зірковим для Ротару. «Червоною рутою» Ротару починає свої виступи по всій країні. Вона створює свій унікальний стиль, що характеризується тонким і гармонічним змішанням народного мелосу і сучасних естрадних ритмів. Її відкрита, експресивна, піднесена манера виконання, оптимізм і ліричність (не позбавлена і драматичних нот), хвилюючий голос, яскрава зовнішність скоряють слухачів усіх віків і національностей. Музично-акторське дарування Ротару вшановане чисельними нагородами і преміями.

Хітами стають пісні Івасюка у виконанні Ротару – «Водограй», «Два перстені», «Пісня буде поміж нас» та багато інших. Разом з тим у її репертуарі з’являється і багато російськомовних пісень.

1986 році ансамбль “Червона рута” розпадається. Група вирішила продовжувати кар’єру без Софії Ротару, повернувшись до народної пісні. Ротару ж стала будувати подальшу сольну кар’єру вже на інших засадах.

Протягом наступних 15 років пісні для неї писав композитор Володимир Матецький на російськомовні тексти. Вони увійшли в золотий фонд совєтської естради, але відтоді Ротару вже майже не зверталася до української пісні – ані народної, ані сучасної. Останнім часом Ротару є частиною російського шоу-бізнесу, виступає в Москві, Сочі тощо.

Її сестра розповідала, начебто Софія допомагала грошима українській армії, але директор співачки і пізніше вона сама спростували цю інформацію. Що ж, кожен сам вирішує – чи продається його гідність…

 

ЯНА КЛОЧКОВА (1982) – плавчиня, чотирикратна олімпійська чемпіонка, десятикратна чемпіонка світу, рекордсменка.

Народилася у Сімферополі у родині спортсменів-легкоатлетів. Рано почала тренуватися. Тривалий час тренери не бачили в дівчинці значного потенціалу, та згодом вона все ж проявила себе.

Піком її кар’єри стали перемоги на Літніх Олімпійських іграх 2000 та 2004 років у комплексному плаванні. На кожній Олімпіаді вона виборола по дві золоті нагороди. Відтоді вона є найрезультативнішою українською олімпійкою.

Крім того, вона – десятикратна чемпіонка світу і багатократна чемпіонка Європи.  Їй також належить кілька олімпійських і світових рекордів.

У березні 2009 року Яна Клочкова оголосила про закінчення любительської спортивної кар’єри.

 

Наступний герой нашого огляду був вбитий окупантами під час того допомоги мирному населенню, що «стараннями» тих-таки окупантів залишилися серед зими без світла, опалення і води.

ДМИТРО ТРИТЕЙКІН (1974-2017) –  рятувальник, підполковник служби цивільного захисту.

Народився у місті Авдіївка Донецької області. Обравши професію рятувальника у 1995 році, все своє життя присвятив служінню рідному місту. Здобув дві вищі освіти: 2001-го закінчив Донбаську державну академію будівництва і архітектури, за фахом економіста; 2008 — Національний університет цивільного захисту України, за спеціальністю «Пожежна безпека», кваліфікація — інженер з пожежної безпеки.

У 2002—2003 роках займав посаду інспектора служби державного пожежного нагляду та інженера служби держпожнагляду, з 2011 по 2015 — начальник частини. З 2015 — начальник 15-го Державного пожежно-рятувального загону ГУ Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області, м. Авдіївка.

Виконував завдання в умовах бойових дій, під обстрілами надавав допомогу мешканцям міста. 2016 року нагороджений орденом «За мужність».

30 січня 2017 року внаслідок обстрілів Авдіївки російсько-терористичними угрупованнями, місто залишилось без електрики, води і тепла. Було оголошено надзвичайний стан, розгорнуто пункти обігріву та надання гуманітарної допомоги. Дмитро Тритейкін теж брав участь у рятувальній операції ДСНС.

2 лютого район школи № 2 та стадіон «Хімік», де для людей було розгорнуто пункт життєзабезпечення, обстріляли терористи. Під артилерійський обстріл потрапив службовий автомобіль ДСНС.

Водій Сергій Горбань загинув на місці. Підполковник Тритейкін дістав важкі осколкові поранення у живіт. Після операції, що тривала 3,5 години в Авдіївській лікарні, доправлений до 66-го військового мобільного шпиталю в Покровськ, а звідти — у Дніпропетровську обласну лікарню ім. Мечникова. Приходив до тями, загалом переніс 7 операцій, але після тривалої боротьби за життя 21 лютого,  підполковник Тритейкін помер.

Рятувальника поховали в рідній Авдіївці. Без Дмитра залишились дружина та донька.

 

Пом’янемо наших захисників, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією, відстоюючи цілісність і незалежність України.

 

ОЛЕКСАНДР МАМЛАЙ (1988-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у м. Золоте на Луганщини.  У дитинстві разом з мамою переїхав на постійне проживання у село М’якоти Хмельницької області, на батьківщину матері . Вивчився на водія-автослюсара. Відслужив строкову службу в армії, працював.

З початком російської агресії зголосився добровольцем захищати свою Батьківщину та батька, який проживає на Луганщині.

Служив солдатом  Мукачевської 128-ї гірсько-піхотної бригади на посаді водія.

Загинув 26 вересня під містом Попасна Луганської області під час виконання бойового завдання.

Олександр був єдиним сином у батьків.

 

ВІТАЛІЙ МОСЬПАН (1976-2014) – молодший сержант ЗСУ.

Народився у м. Дніпродзержинськ, Дніпропетровська область.

Служив на посаді  стрільця-помічника гранатометника в 25-ій окремій повітряно-десантній бригаді.

Загинув 19 червня 2014 р. у бою під Красним Лиманом в операції зі звільнення Слов’янська.

Віталій знаходився на БМД, вів вогонь з ПКМ, з машини не спішувався, тому що за тиждень на марші при виході зі Слав’янська дуже травмував ногу та зламав великий палець, але відмовився їхати в шпиталь, хоча було дуже важко ходити і розпухнув палець. Біля БМД вибухнула міна і уламок попав йому у голову, загинув миттєво…

Разом з Віталієм загинуло ще 8 захисників України.

Залишились двоє дітей.

 

МИКОЛА ГРАБАРЧУК (1996-2017) – солдат ЗСУ.

Народився в с. Печеське, Хмельницька область. Після 9 класів місцевої школи вступив до Хмельницького вищого професійно-технічного училища № 4, яке закінчив у 2015 році за фахом «муляр-штукатур». Захоплювався риболовлею, полюванням, любив ремонтувати техніку, займався спортом. Працював разом з батьками на будівельних роботах у своєму селі. Допомагав зводити будівлю недільної школи на території Печерської церкви.

Під час російської збройної агресії проти України у вересні 2016 року вступив на військову службу за контрактом до 14-ї бригади. Пройшов підготовку у навчальному центрі в Старичах Львівської області, потім була недовга служба у військовій частині в Рівному. З 11 грудня 2016 року брав участь в антитерористичній операції на сході України.

Солдат, номер розрахунку мінометної батареї 14-ї ОМБр.

Загинув 16 березня 2017 року під час мінометного обстрілу росыйсько-терористичними формуваннями опорного пункту українських військових поблизу с. Лобачеве Новоайдарського району Луганської області. В ході ведення мінометного вогню у відповідь вибухнув міномет М120-15 «Молот» і здетонував боєкомплект у кузові автомобіля. Тоді ж загинув солдат Микола Яворський та ще 7 бійців дістали поранення різного ступеня тяжкості.

Без Миколи залишились батьки та сестра.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада