Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
07.02.2021

7 лютого. Сьогодні народилися такі непересічні особистості:

  • історик, перший український енциклопедист;
  • санінструкторка, яка врятувала сотні бійців Червоної армії, поранених у боях з нацистами, і яка після важкого поранення, дивом уникнувши ампутації обох ніг, повернулася на фронт рятувати вояків;
  • найзнаменитіший український авіаконструктор, під керівництвом якого був сконструйований найбільший у світі серійний вантажний літак;
  • режисер, керівник Київського театру «Актор»;
  • співак, один з солістів і співзасновників «Піккардійської терції»;
  • Олімпійська чемпіонка з академічного веслування.

І пом’янемо захисників України, які могли б сьогодні відзначати свій день народження, якби їм не довелося загинути у боротьбі з російськими окупантами та місцевими колаборантами.


 

Підемо за хронологією, і зазначимо, що такої давнини в оглядах сягаємо нечасто…

МИКОЛА МАРКЕВИЧ (1804-1860) – історик, етнограф, поет і композитор. Став першим українським енциклопедистом. Російськими націоналістами був названий як «український буржуазний націоналіст», підпадав під заборону радянської цензури[1].

Народився в селі Дунаєць, нині Сумська область, в сім’ї поміщика Андрія Маркевича, родовід якого бере початок з вищої гетьманської адміністрації XVII—XVIII ст. Отримав у спадок від батька близько 700 кріпаків, маєток в селі Турівці і будинок у Москві. Матір’ю Миколи Андрійовича була графиня Анастасія Василівна Гудович гербу Одровонж.

У чотирирічному віці умів читати й писати російською, французькою й німецькою мовами. У 1817–1820 роках  навчався у пансіоні при Головному педагогічному інституті в Петербурзі.

Перший його вірш був вміщений російським поетом В. А. Жуковським на сторінках журналу «Невскій зритель» 1820 року. Микола Маркевич добре опанував музику, навчився грі на фортепіано у відомого піаніста-віртуоза Джона Філда.

З 1820-го на військовій службі імператорської армії, 1824-го вийшов у відставку в чині поручика, повернувся до свого маєтку в Україні, за винятком поїздки 1829 до Москви, вже не залишав його до кінця свого життя. Одружився з донькою прилуцького поміщика Уляною Ракович.

Займався дослідницькою роботою, збирав історичні документи Козацької Доби з метою створення першого українського енциклопедичного словника, в якому прагнув дати історичні, географічні, статистичні дані про Україну, біографії видатних осіб українського народу. За 10 років створив понад 100 тисяч статей для енциклопедичного словника, систематизувавши це в алфавітному порядку в 30-ти величезних зошитах. Обсяг його роботи, підготовлений до публікації, становив 11 томів по 600 сторінок кожний.

Але тому, що у виданні «Энциклопедическій лексиконъ» брали участь деякі «вчені особи Російської імперії», котрі назвали окремі його українські книжки, опубліковані 1836 в Москві «Большой исторический, мифологический, статистический и литературный словарь Российского государства», то він припинив друкувати словник. Жуковському:

У журналі «Библіотека для чтенія» його звинуватили в написанні історії «мікроскопічної країни» Малоросії, в якій « …не більш як мільйон населення та сорок тисяч розбійного козацького війська». Російський літературний критик Віссаріон Бєлінський навіть виступив публічно проти важливої наукової діяльності Миколи Маркевича: «Малоросія ніколи не була державою, звідси випливає, що і своєї історії в строгому значенні цього слова не мала». Як бачимо, сучасне ставлення росіян до України – не має давнє коріння…

Маркевич був знайомий із Тарасом Шевченком. Поклав на музику його вірш «Нащо мені чорні брови». Шевченко присвятив Миколі Маркевичу вірш «Бандуристе, друже сизий». Тарас Григорович звертався до Миколи Андрійовича як до історика за порадами під час створення поеми «Гайдамаки» та під час творчої праці над офортами на історичну тематику.

Після публікації історичної праці «История Малороссии» майже 15 років не з’явилося жодної друкованої робти Маркевича.

Друкувати його праці знову почали після смерті імператора Миколи І. Долучився він до укладання українського словника, куди увійшло 45 тисяч слів, прислів’я, приказки, казки, пісні, старовинні універсали, листи, літописи, історичні акти.

Маркевич був відомим колекціонером старовинних історичних документів, створив історичний архів із рідкісними стародруками, історичними манускриптами, гетьманськими універсалами, листами видатних діячів України й Росії, етнографічними конспектами, де домінувала частка оригіналів, що сягала кінця XVI століття. Його провінційний архів налічував 12 тисяч рукописів українською, турецькою, татарською, польською, російською, французькою, німецькою, латинською, грецькою, грузинською, вірменською мовами. Майже половину з них він устиг класифікувати, системно описати і ввести до каталогу. Серед відомих у тому архіві були документи гетьманів Івана Скоропадського, Кирила Розумовського, Кочубеїв і Гудовичів

Згодом ця колекція документів з історії України XVII–XVIII ст. опинилася в Пашковому домі Рум’янцевського музею міста Москви у фонді рукописних колекцій Російської державної публічної бібліотеки.

«История Малороссии» у 5-ти томах, видана у 1842–1843 у м. Москві — основна наукова праця, в якій викладено історію України від найдавніших часів до кінця XVIII ст. Перші два томи не мають наукової цінності; а III—V томи, які містять документальні додатки, примітки, опис джерел, списки генеральної старшини та вищого духовенства, хронологічні таблиці, зберігають довідкове значення.

 

Перемістимося ближче до наших часів.

 

ЛЮДМИЛА КРАВЕЦЬ (1923 – 2015) — Герой Радянського Союзу, у роки німецько-радянської війни санітарний інструктор, гвардії старший сержант.

Єдина жінка 23-ї гвардійської стрілецької дивізії, яка удостоїлася звання Героя Радянського Союзу.

Народилася в селі Кушугум  Катеринославської губернії УРСР (нині смт у  Запорізької області) в родині залізничника. У червні 41-го закінчила Запорізькуу дворічу медичну школу.

До лав Червоної Армії призвана 2 липня 1941 року. Разом з  евакошпиталем евакуювалась до Омська. Тричі подавала рапорти з вимогою направити на фронт і, врешті, направлена до 282-ї Сибірської стрілецької дивізії.

В січні 1942 року санінструктор  Кравець прибула на Північно-Західний фронт. Лише за період з 7 по 20 січня 1943 року в боях під Ленінградом винесла з поля бою 64 поранених бійців з їх особистою зброєю. 14 березня того ж року, коли батальйон торф’яними болотами йшов на штурм Старої Русси, сама була важко поранена. Лише завдяки виключній майстерності лікаря-хірурга М. Л. Дунаєвського вдалося врятувати ноги від ампутації внаслідок газової гангрени. Після одужання – знову в діючій армії. Брала участь у боях в Білорусі, Прибалтиці, Польщі, Німеччині.

Особливо Людмила Кравець відзначилась під час боїв на підступах до Берліна. В ніч на 17 квітня рота, в якій вона служила, намагалась захопити насип при підтримці танків Т-34. Німці, освітлючи місцевість, зустріли щільним вогнем протитанкової артилерії, один з танків був підпалений. Рятуючи екіпаж, Людмила Кравець сама отримала поранення, але поле бою не залишила. Рота була змушеня залягти, командир вибув зі строю, і Людмила Кравець перебрала командування ротою на себе, повела бійців у бій, вибила німців з траншей і оволоділа станцією Зітцинг.

У вуличних боях у Берліні отримала п’яте поранення. Перемогу зустріла в медсанбаті.

У 1946 році за станом здоров’я звільнена в запас. Тривалий час мешкала в Запоріжжі, згодом – У Києві.

Тут – вражаючий життєвою правдою матеріал про цю відважну жінку:

https://www.gorod.cn.ua/news/lyudjam-o-lyudjah/33223-amputuvati-nogi-ja-ne-dozvolila-jaksho-vzhe-na-toi-svit-to-na-svoyih.html

 

І найзнаменитіший сьогоднішній іменинник:

 

ОЛЕГ АНТОНОВ (1906-1984) — літакобудівельник російського походження, один із провідних авіаконструкторів СРСР. Доклався до розвитку авіаційної промисловості України. Доктор технічних наук, академік АН УРСР і АН СРСР.

Народився під Москвою в селі Троїцьке. Батько майбутнього конструктора був дворянського роду. Інженер Костянтин Антонов зводив мости, проектував будинки, прокладав дороги і був категорично проти, аби син захоплювався повітроплаванням, а цей інтерес проявився вже ранньому дитинстві.  1925-го Олег вступив до машинобудівного факультету Ленінградського Політехнічного Інституту, який закінчив 1930. Згадував, що, навчаючись у ЛПІ, «пік планери як млинці». Проекти молодого конструктора, вирізнялися сміливістю та оригінальністю.

Після закінчення інституту Антонова спрямовують до Москви для організації Центрального бюро планерних конструкцій та налагоджування їх серійного виробництва. У 1933 році 27-річний Антонов — головний конструктор планерного заводу в Тушино (Москва). Тут він створив літальні апарати, на яких встановлено численні світові рекорди. На випущених заводом планерах проходили підготовку майбутні авіатори і ставилися численні аеродинамічні досліди.

Антонов створив близько 30 типів планерів, у тому числі і серійні.

У роки війни його планери отримали несподіване широке застосування. Більш як 600 транспортно-десантних планерів А-7 регулярно доставляли солдатів, техніку, бойове спорядження на різних ділянках фронту, їх широко використовували для допомоги партизанам. До безмоторних апаратів  Антонов зберіг прихильність на все життя. Однак головною його справою стали літаки.

У 1943–1946 —Антонов – 1-й заступник головного конструктора ДКБ Яковлєва. У 1945–1946 — начальник філіалу цього ДКБ у Новосибірську. З 1946 — головний конструктор ДКБ. Тут він сконструював свій перший літак, який 31 серпня 1947 року піднявся в повітря. Як тільки не обзивали його перший “Ан-2” — “кукурузник”, “етажерка”, “привіт з дитинства авіації”… Одначе це єдиний у світі літак, який був у серійному виробництві більше 50 років!

Після успішних іспитів “кукурузника” його серійне виробництво налагодили в Києві, куди й переїхав Олег Костянтинович у 1952 році.

Тут виробляється перший транспортний літак з двома турбогвинтовими двигунами “Ан-8”, єдиний на той час повітряний апарат з чотирма силовими установками — “Ан-10”, перший ЛКЗ — літак короткого злету (тепер цей термін широко використовується у світовій практиці) “Бджілка” та його модифікації “Ан-14М” та “Ан-28”, перший у світі широкофюзеляжний корабель “Ан-22” (“Антей”), перший транспортний літак з двоконтурними турбореактивними двигунами “Ан-72” й останнє дітище генерального —  “Ан-124” (“Руслан”), який побив кілька десятків світових рекордів.

У 1962–1984 — генеральний конструктор ДКБ Міністерства авіаційної промисловості СРСР у місті Києві.

Під керівництвом Антонова розроблено систему автоматизованого проектування транспортних літаків, запроваджено клеєзварні з’єднання і композиційні матеріали, розвинено методи авіабудівельної економіки.

 

Згадаємо і наших сучасників з культурної царини.

 

ІГОР СЛАВИНСЬКИЙ  (1953-2018) —

провідний актор та з 2008-го року режисер-постановник Київського академічного драматичного театру на Подолі. З 2013 року — керівник київського театру «Актор».

1975 року закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, курс Миколи Рушковського.

В 1983 — актор Молодого театру, з 1987 — актор театра на Подлі. З 2008 працював як актор і режисер. Викладав акторську майстерність у альма-матер.

Поставив кілька десятків спектаклів, зокрема:

«Люксембурзький сад» за Й. Бродським,

«Мертві душі» М. Булгакова,

«…та я прийду по ваші душі…» за В. Висоцьким,

«Контрабас» П. Зюскінда,

«Льовушка» А. Крим,

«Шеррі-бренді» за О. Мандельштамом,

«Кохання мотиви старовинні…» за М. Цвєтаєвою,

«Синій автомобіль» — за Я. Стельмахом,

«У Барабанному провулку» за Б. Окуджавою,

«Скабка» за Ф. Саган,

«Сватання по-сільськи» — за Б.Шоу,

Театральна трилогія: «Срібне століття», «Кінець прекрасної епохи», «Парнас дибом» -за творами Юрія Олеши, Анни Ахматової, Володимира Маяковського, Миколи Заболоцького, Семена Кірсанова, Іллі Ільфа і пісням 1930-х років.

Інтерв’ю з режисером 2013 року: https://rozmova.wordpress.com/2013/02/07/ihor-slavinskyi/

 

 

ЯРОСЛАВ НУДИК (1968) – співак, учасник гурту «Пікардійської терції»

Народився у Львові, з моменту заснування, 1992 року – у складі акапельної формації «Піккардійська терція». Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 2008 року.

2014 року пісня гурту під назвою «Гей, пливе кача…» лунала під час поховання героїв Небесної сотні. Відтоді композиція стала символом прощання з героями, які загинули в Україні під час військових дій.

Інтерв’ю з Нудиком: https://dyvys.info/201711/10/25-rokiv-pikkardijskij-tertsiyi-slavko-nudyk-pro-pryntsypy-narodzhennya-pisen-ta-ukrayinizatsiyu/

Ну і, раптом, хоча це важко уявити, хтось ще не чув «піккардійців»: https://www.youtube.com/watch?v=OkuOPSitopQ – сумне і філософське

https://www.youtube.com/watch?v=ljqzki8eDQM – веселіше.

 

Привітаємо з днем народження видатну спортсменку:

 

НАТАЛІЯ ДОВГОДЬКО (1991) — Чемпіонка Олімпіади 2012 року у Лондоні з академічного веслування.

Народилася в Києві. 2013 році стала випускницею Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут».

Веслуванням почала займатися у 2001 році. Перший тренер — Раїса Кирилова. Тренери — Володимир Морозов, Діна Міфтахутдінова.

Спортивні досягнення: Чемпіонка України 2010–2012 років (одиночка), Фінал Кубка світу-2012 — 1-е місце (четвірка парна).

На Іграх XXX Олімпіади 2012 року в Лондоні у складі четвірки парної (Катерина Тарасенко, Наталія Довгодько, Анастасія Коженкова та Яна Дементьєва) стала олімпійською чемпіонкою.

 

Пом’янемо наших захисників, завдяки яким поки що живемо в Україні…

 

ВОЛОДИМИР  ШИЛО (1979-2014) — прапорщик ДПС України.

Народився у с. Марківка на Луганщині. Дільничний інспектор прикордонної служби Луганського прикордонного загону.

Загинув 10 серпня під час обстрілу ТУ «Північ» «Градами» біля Юганівки на кордоні з РФ

 

 

ОЛЕКСІЙ ГАЩЕНКО (1965-2015)  — старший солдат ЗСУ.

У часі війни — старший солдат 2-ї «афганської» штурмової роти, 24-й окремий штурмовий батальйон «Айдар».

22 травня 2015-го загинув під час виїзду на бойове завдання поблизу села Борівське (Сєверодонецька міська рада).

Похований у місті Старобільськ.

 

ІГОР МЕДВЕДЬ  (1974-2016) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Слобідка на Чернігівщині, протягом 1992—1994 років проходив строкову військову службу у танкових військах ЗСУ в Хмельницькій області. Демобілізувавгись, повернувся додому, працював трактористом у радгоспі «Перемога». Згодом переїхав до Чернігіва, працював водієм у ПАТ «Будіндустрія».

Навесні 2015 року мобілізований; солдат, механік-водій БМП 53-ї ОМБр.

5 червня 2016-го під вечір ДРГ противника здійснила спробу пройти вздовж залізничної колії поблизу станції Майорська — у напрямку Торецька; українські вояки відкрили вогонь на ураження. Під прикриттям 120-мм міномета диверсанти відійшли, однак міна влучила у передовий спостережний пост, Ігор загинув, ще 2 бійців зазнали поранень.

Без Ігоря лишилися дружина.

 

РУСЛАН СЕМЧИЩЕ (1977-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Оріховиця на Закарпатті. Вивчився на столяра-верстатника, відслужив в армії, працював охоронцем, а згодом – за фахом. 1998 року одружився, із дружиною виховували двох синів.

З 2003 року проходив військову службу за контрактом, електрик-оператор, 128-ма окрема гірсько-піхотна бригада.

З 24 липня 2014-го перебував у зоні бойових дій. Ніс службу на блокпосту під Станицею Луганською. 19 листопада 2014-го загинув під час виконання бойового завдання в районі Станиці.

Залишилися батьки, дружина і двоє синів.

 

ІВАН РУДНИЦЬКИЙ  (1995-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Чуднів на Житомирщині.

У квітні 2013 року пішов на військову службу до ЗСУ за контрактом. Навідник, 3-я рота, 13-й батальйон, 95-та окрема аеромобільна бригада. Влітку 2014-го у бою зазнав поранення, після лікування та реабілітації повернувся до частини.

10 лютого 2015-го загинув в бою ротно-тактичної групи з терористами біля села Спартак Ясинуватського району. Тоді ж полягло ще троє вояків.

Лишилися мама і стестра.

 

ЄВГЕН РОВНИЙ (1973 — 2015) — сержант ЗСУ.

Народився на Миколаївщині.  Відслуживши в арміїстав до роботи в радгоспі «Гвардія Ілліча». Працював механізатором виноградної бригади № 2 15 років. З середини 2000-х працював механізатором в ПП «Дубки».

На фронт пішов добровольцем, мобілізований 7 серпня 2014 року. Сержант, старший механік-водій 9-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону,72-та ОМБр.

10 серпня 2015 року терористи почали обстріл з важкої артилерії позицій 72-ї бригади поблизу села Старогнатівка Донецької області та перейшли у наступ із застосуванням танків та бронетехніки. Бійці ДУК-ПС та 14-ї бригади прийшли на допомогу воякам. У тому бою загинуло четверо військовиків ЗСУ, зокрема, Євген Ровний, і троє бійців ДУК-ПС. Противника було відкинуто до села Біла Кам’янка, але закріпитися не змогли — до терористів прибуло підсилення (велика кількість бронетехніки).

Без Євгена залишилися дружина та син.

 

АНАТОЛІЙ КУЛІНИЧ (1977-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у сю Сирниця на Житомирщині. Виріс у багатодітній родині – мама виховала 11 дітей. Працював майстром лісу в Сирницькому лісництві ДП «Словечанське лісове господарство».

Мобілізований 21 серпня 2014-го, гранатометник 30-ї ОМБр.

14 липня 2015 року загинув біля смт Луганське Артемівського району Донецької області при обороні опорного пункту № 3014 — у його бліндаж влучила міна.

 

ВОЛОДИМИР ПИТАК (1979- 2015) – солдат ЗСУ.

Мешкав у селі Дарахів на Теребовлянщині. За 10 років до війни виграв «грін-карту» та емігрував до США, жив у Детройті, Чикаго. У березні 2014 року повернувся в Україну та 2 серпня за мобілізацією пішов захищати Вітчизну. Солдат 128-ї гірсько-піхотної бригади.

Учасник боїв за Дебальцеве.

Загинув 25 січня 2015 року в бою за висоту 307,5, біля села Санжарівка. У цьому бою українським військовим вдалося знищити 3 танки та частину живої сили ворога. Тоді ж загинули ще шестеро захисників України.

Залишилися батьки і два брата.

 

ОЛЕКСАНДР ШКУРКО (1979 – 2014) — підполковник (посмертно) ЗСУ, старший помічник начальника штабу бригадної артилерійської групи 72-ї ОМБр.

Народився у смт Краснопілля на Сумщині. Закінчив Інститут артилерії при Сумському державному університеті, за спеціальністю «Інженерна механіка», направлений у Білу Церкву до 229-го механізованого полку на посаду командира артилерійського дивізіону.

Перед війною був старшим помічником начальника штабу бригадної артилерійської групи.

З 1 травня 2014 року майор Шкурко брав участь у обороні України – під Авдіївкою, Сонцевим, Сніжним.

26 липня в районі населених пунктів Григорівка і Тарани його машину було обстріляно, і важкопоранений Олександр потрапив у полон. Його направили у лікарню у місті Сніжне. У нього було важке поранення черевної порожнини, опіки 30 % поверхні тіла. Була висока температура і сильні болі, але лікування як таке було відсутнє.

5 серпня важкопораненого Олександра бойовики забрали з лікарні під приводом переводу в «комендатуру» міста Сніжне, відвезли на сповідь і стратили. Був похований на околиці Сніжного. Поховання відшукали волонтери гуманітарної місії «Чорний тюльпан».

На зв’язок з дружиною виходили представники «ДНР» та пропонували обмін, зокрема й після смерті Олександра.

10 грудня 2015 року в Білій Церкві відбулося перепоховання.

 

АНДРІЙ СОХАЦЬКИЙ (1970-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Колки на Волині. Був наймолодшим з-поміж трьох дітей у батьків. Батько був інвалідом війни. Грав на скрипці, любив поезію. Закінчив історичний факультет Київського університету. 2008 року влаштувався на круїзний лайнер оператором відеонагляду.

Брав участь у Революції Гідності, був одним з перших на київських барикадах.

Мобілізований у серпні 2014-го. Відпрацював останню зміну, тільки по тому повідомив, що рушає на війну. Лінійний наглядач, 128-а гірськопіхотна бригада.

30 січня 2015-го загинув під час артилерійського обстрілу, що вели терористи по взводному опорному пункту під Дебальцевим.

Лишилися мама, брат, сестра та наречена.

 

ДМИТРО ТЕМНИЙ (1991—2019) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Малий Бузуків, Черкаська область. Проживав в селі Хацьки разом зі своєю сім’єю — дружиною та донечкою.

В часі війни — молодший сержант, командир віддлення 72-ї бригади. Після закінчення першої ротації пішов на другу.

7 грудня 2019 року ближче до опівночі загинув поблизу хутору Вільний міста Золоте Попаснянського району внаслідок ворожого обстрілу з АГС.

Без Дмитра лишилися батьки, дві сестри, дружина та маленька донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада