Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
09.11.2020

7 листопада. Сьогодні народилися такі варті згадки особистості:

  • історик, дослідник історії Слобожанщини, один з фундаторів Української Академії Наук. Діяч, якому закидали надмірну дипломатичність, якщо не сказати пристосуванство, прагнення і вміння сухим пройти крізь дощ. Навіть помер він дипломатично вчасно – уникнувши репресій;
  • журналіст, письменник і викладач, якого називали «вихователем дисдентів» і якого за відстоювання української мови звільнили з Київського держуніверситету – попри протести студентів;
  • вояк УПА, голова Львівського крайового братства ветеранв національно-визвольної боротьби;
  • поет і письменник, діяч «Просвіти» і популяризатор української культури на Луганщині;
  • письменниця, у романах якої переплетені історичні події і сьогодення.

 

А також пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі зі збройною експансією «русского міра». Серед них  – двоє уродженців Луганщини,  що добровольцями зголосилися захищати свій рідний край.  Один з них був закатований у полоні…


Отже, починаємо.

 

ДМИТРО БАГАЛІЙ (1857-1932) – історик, філософ та громадський діяч. Один із фундаторів Української Академії Наук.

Народився в Києві в сім’ї ремісника-лимаря. Рано залишився сиротою й виховувався в багатодітній сім’ї своєї тітки. Багалій писав у спогадах, що у тітки жили бурсаки-квартиранти, які розмовляли українською мовою, співали українські пісні. Це знайомство привернуло увагу майбутнього історика до українського побуту, культури та мови, хоча в Києві, переважала російська мова.

Багалій закінчив гімназію із золотою медаллю. Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Київського та Харківського університетів. Його науковим керівником був Володимир Антонович, який і зіграв ключову роль у залученні здібного студента до архівних розшуків, археологічної роботи тощо. Саме Антонович заохотив Багалія до штудій з регіональної історії, чим той і займався усе життя, розробивши історію Слобожанщини.

1880 року Багалій вступив до Київської громади, згодом брав участь у роботі Історичного товариства Нестора літописця. Як він зазначав у своїх спогадах: «Моя українізація не була примусовою, а мала стихійний характер і закінчилася за студентських років до 1880 р. Відтоді з мене назавжди вже зробився цілком свідомий українець».

По закінченні вишу у 1883 році став доцентом кафедри російської історії Харківського університету, а незабаром, у 1887 — екстраординарним професором цієї кафедри. Саме з Харковом було пов’язане його подальше життя.

1906 року на засіданні ради університету був обраний ректором Харківського університету. Впродовж 1906, 1910—1914 років Російська академія наук обирала Багалія членом Державної Ради.

Вчений не обмежувався науковою і викладацькою роботою. У 1914—1917 роках він очолював Харківську міську думу, був міським головою голова Харкова, 1917 року очолив Харківську «Просвіту».

Сучасні дослідники так характеризують дивовижну гнучкість Багалія: «Багалій був “своїм” для москвофілів: дійсний статський радник, дворянин, кавалер орденів Св. Станіслава, Св. Володимира та Св. Анни з генеральським титулом “єго прєвосходітєльство”. Він був “своїм” для українського національного руху: борець за поширення у освіті української мови, ініціатор відкриття у Харкові української гімназії – за його ректорування звання “почесний доктор наук” Харківського університету отримали Іван Франко, Олександра Єфименко, Михайло Грушевський. Чорносотенці називали Багалія “жидівським батьком”, бо той вважав безглуздими будь-які обмеження вступу до університету представників національних меншин».

При цьому він вітав революцію – жовтневий переворот, внаслідок якого незабаром залишився без засобів до  існування і змушений був власноруч вирощувати картоплю у міському парку.

Втім, він зумів вписатися в нові реалії. У 1918 році став член комітету для заснування Української Академії Наук і з 1919 року — головою її історично-філологічного відділу, а згодом членом Президії ВУАН.

12 вересня 1921 року на відзначення його заслуг РНК УСРР прийняла постанову «Про соціальне забезпечення заслужених працівників науки», серед інших достойників, Багалію дозволено видання за державний кошт наукових праць; звільнено від сплати державних податків; заборонено реквізиції та ущільнення помешкання, яке він займав; матеріально забезпечено, а у випадку смерті — членів родини поза категоріальною довічною ставкою заробітку.

Певний час совєти цінували політичну лояльність, науковий доробок, громадські заслуги та авторитет ученого. Він викладав історію України у Харківському та Полтавському інститутах народної освіти. У 1925 році академіка Багалія обирають до складу Президії IX Всеукраїнського з’їзду Рад. 1926 року Багалій став першим директором новоутвореного Науково-дослідного інституту Тараса Шевченка.

Але вже в 1930 році установи, якими він керував, почала заливати брудна хвиля критики і самокритики, нескінченних перевірок, чисток і кадрових перетасовок. Він втратив своє становище голови історико-філологічного відділу після його розформування і переведений на посаду другого заступника голови нового соціально-економічного відділу ВУАН. Чергова реорганізація історичної мережі в Академії наук на початку 1931 р. відбувалася вже без його участі.

Життя довело, що в тоталітарному суспільстві жодна наука не може бути не просякнутою пануючою ідеологією, а тим паче історія. Тільки зважена і лояльна позиція Багалія дала йому можливість розвивати українську історичну науку в ті непрості часи.

Вчений брав активну участь у виданні масової літератури з різних галузей знань українською і російською мовами: редагував серію книжок культурно-історичної бібліотеки. Він переслідував просвітянську мету: прагнув показати історичні корені і традиції свого краю — одного з найбільш русифікованих, в силу цілої низки історичних обставин, регіонів України.

Помер Дмитро Багалій 9 лютого 1932 року в Харкові від запалення легень. В останній день його життя йому зателефонував Микола Скрипник: “Все, Дмитре Івановичу, українізації – кінець!”

Історик Олександр Оглоблин писав, що за тих справді божевільних умов ця смерть була символічно своєчасною: «Роль Багалія була скінчена… У 1932 р. було вже зовсім ясно, що ніхто, навіть Багалій, не спроможний врятувати українську історичну науку від більшовицького погрому».

Наукова спадщина Багалія включає близько 600 публікацій, це підручники з російської історії, монографії, археологічні видання, статті із історії Слобідської, Лівобережної, Південної України XV—XVIII століття.

Вчений не висунув нової концепції історії України і висвітлював головним чином окремі аспекти її минулого. У пам’яті нащадків він залишився як невтомний літописець Слобідської України та Харкова, з яким пов’язано було майже все його життя і діяльність.

Цікавий матеріал про вченого з промовистою назвою «Геній конформізму»: https://www.istpravda.com.ua/articles/2017/11/6/151426/view_print/

 

МАТВІЙ ШЕСТОПАЛ (1917-1986) – письменник, журналіст, науковець, викладач, якого називали «вихователем дисидентів».

Народився у с. Мурзинці на Черкащині. По закінченні школи 1932 року, рятуючись від Голодомору, поїхав на Донбас до брата, де працював на шахтах. Повернувшись, обіймав різні посади на залізничній станції Бобринська (нині ім. Тараса Шевченка, м. Сміла), звідки був направлений навчатися на робітничий факультет Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту.

У 1941 році закінчив філфак Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка. Працював в обласних газетах, був перекладачем з польської мови у Путивльському таборі військовополонених (1939—1940), директором Державного етнографічного ансамблю співаків-кобзарів (1941).

Під час Другої світової війни — воював під Ржевом, Сталінградом, Ростовом, Нікополем, Миколаєвим, у Білорусі, Східній Пруссії, Польщі, брав участь у штурмі Берліна. З жовтня 1943 року у званні гвардії старший лейтенант служив у фронтовій газеті, в лютому 1945-го в званні гвардії капітана закінчив службу у фронтовій пресі. Потім — відповідальний секретар української газети «Ленінський прапор» (Київський військовий округ), певний час виконував обов’язки начальника 7-го відділу політуправління КВО.

У 1946—1949 роках заочно навчався в аспірантурі при Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. Від початку 1950-х працював заступником головного редактора, головним редактором видавництва ЦК ЛКСМУ «Молодь» (1951—1953).

З 1 вересня 1953 року — старший викладач відділення журналістики філологічного факультету КДУ. Упродовж 1955—1957 років в. о. декана факультету журналістики. Заснував, викладав курси «Сучасна зарубіжна преса» та «Історія зарубіжної комуністичної і робітничої преси».

Щиро вірячи в комуністичні ідеали, Шестопал був українським патріотом, і виступав проти тієї національної політики, насправді провадилася совєтським комуністичним режимом.

Поза межами університету він розповідав студентам про боротьбу українців за визволення, передавав їм заборонену літературу, їздив зі студентами по історичних місцях, наприклад, у Холодний Яр, де відбулися події, про які тоді вголос не говорили, тощо. Колишні студенти згадують його вислів «Журналіст має бути бійцем, а не лакеєм».

Факультет журналістики, який готував майбутніх провідників ідеологічної лінії КПРС, контролювали органи КДБ. За традицією патріотично настроєні українці, зокрема й студенти, щороку збиралися 22 травня (цього дня 1861 р. труна з тілом Тараса Шевченка зупинилася в Києві по дорозі із Санкт-Петербурга до Канева) в сквері напроти Червоного корпусу КДУ біля пам’ятника Кобзареві.

Деканам і парторгам факультетів рекомендувалося попереджувати студентів про небажаність появи їх того дня у сквері Шевченка. Шестопал як заступник секретаря партбюро факультету цю рекомендацію виконував лише на словах, втім віч-на-віч казав студентам-однодумцям протилежне.

1963 року в Києві проходила Республіканська конференція з питань культури української мови, організаторами якої були Інститут мовознавства Академії наук УРСР і Київський держуніверситет. Академік, директор Інституту мовознавства АН УРСР Іван Білодід пропагував теорію двомовності української нації.

Взявши участь в обговоренні, Шестопал, зокрема, сказав: «Я вважаю, що це навіть не теорія. Це мертвонароджена річ у науці… Крім Радянського Союзу в соціалістичній системі є ще багато народів, зокрема великий китайський народ… можна подумати, що колись настане такий час, що та чи інша нація стане трьохмовною. Мені здається, що в теорії двомовної нації, є елемент політичного підлабузництва, яке принижує націю… Я хочу закінчити свій виступ словами, взятого з другого тому К. Маркса: „Великое нам кажется великим лишь потому, что мы сами стоим на коленях. Поднимемся“».

На ювілейному вечорі Василя Еллана-Блакитного (січень 1964 р.) Шестопал наголосив: «Блакитний був прекрасним патріотом і інтернаціоналістом. Він любив свій народ. Знав його культуру, мову, шанував інші народи і поважав їх культуру. Таким і повинен бути справжній комуніст. Я не повірю тому, хто говорить про інтернаціоналізм, а свого народу цурається. Такі люди не здатні любити ні себе ні інших. На жаль, серед нас є чимало українців, національна свідомість яких перебуває на рівні клопа».

Все це не залишилося поза увагою. 19 65 року партком університету ухвалив увільнити Шестопала з посади викладача. І вже а 12 березня 1965 р. 67 студентів стаціонару з 125 написали заяву до керівництва університету та Міносвіти з вимогою відновити шанованого ними викладача на роботі.

Студентів підтримали київські журналісти та деякі викладачі, зокрема працівник Укррадіо Віктор Полковенко із однодумцями. Вони також написали заяву на підтримку Шестопала, яку адресували в ЦК КПУ як випускники факультету журналістики. За це Полковенка звільнили з роботи та виключили з рядів КПРС.

Студенти в коридорі, в аудиторіях протестували. Через кілька днів Радіо «Свобода» передало інформацію про заворушення студентів-журналістів у Київському університеті. На підписантів листа стали тиснути, щоб вони познімали свої підписи, усіх хто не погодився, потім відрахували з університету «за поведінку не гідну радянського студента» — щоправда, з дозволом працевлаштування. Студентів виганяли з університету, а журналістів Укррадіо «опрацьовували» в парткомах.

Самого Матвія Шестопала 28 березня 1965-го парткомітет КДУ виключив з партії. З 1 вересня вченого позбавили університетської ідеологічної кафедри, але дозволили викладати для студентів-іноземців Інституту народного господарства в Києві.

У 1983 році Матвій Шестопал у своєму ґрунтовному дослідженні «Скільки років українцям» писав:

“Те, що робиться нині з українською мовою — тяжкий державний злочин проти всього великого слов’янського народу, грубе порушення конституційних свобод і цинічне потоптання національних прав українців. Той глум і наруга, яких протягом століть зазнає від сусідів українське слово, може зрівнятися лише з нечуваним лицемірством і соціальною брехнею, якими прикривається це українофобство.

Щоб дискредитувати найспівучішу мову слов’янського світу і заперечити її самостійний характер, одні оголошували її польською мовою, але нібито зіпсутою російськими впливами, інші — російською мовою, але нібито зіпсутою польськими впливами.

Зарозумілі чиновники гадають, що українці ніколи не прийдуть до розуму, щоб зрозуміти цей ганебний обман. Вони й сьогодні продовжують дурити балачками про розквіт і зближання, збагачення та взаємовпливи…

Автора цих рядків, подібно до багатьох інших, протягом двадцяти літ шельмують і переслідують як націоналіста, зробили його життя каторгою на дому, а самого довели до інвалідства. Шукаючи захисту і підтримки у найвищому органі республіки, я послав у січні 1971 року листа, який закінчувався словами: “А поки що я в нестямі розводжу руками. Димітров, страшний для капіталу вождь Комінтерну, зумів у великому довести свою правоту і вирватися з лап фашистів. А тут, віддавши партії кращі роки свого життя, не можна у малому переконати не фашистів, а своїх таки «однодумців».

Про великий авторитет Шестопала свідчать численні спогади. Зокрема, журналіст Віктор Полковенко писав:

“Ми, студенти, любили слухати лекції Матвія Михайловича. Завжди чекали цікавого спілкування. Матвій Михайлович читав курс лекцій з історії зарубіжної журналістики. Проте кожна лекція у нього була пов’язана між суспільними подіями у зарубіжних країнах і болючими українськими проблемами. Він завжди чітко і сміливо оцінював випадки, які принижували Україну, зневажали рідне слово. Це вперше ми почули від Матвія Михайловича про вимушеного емігранта Івана Огієнка, який стверджував: «…І поки живе мова – житиме й народ, як національність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом…» Уже потім, через десяток літ, стало відомо, що «уважний» студент-стукач напише про це дослівно кому слід.”

“На партійних зборах Матвій Михайлович гаряче доводив викладачам, що в українському університеті лекції всім треба читати українською. А на нього кидалися україножери, як шуліки, що це «душок націоналізму». З болем говорив Матвій Михайлович про вилучення з навчального плану предмета «Український фольклор»…”

Поет-пісняр Вадим Крищенко переконаний, що “шістдесятництво починалося не в Спілці письменників, не в середовищі інтелігенції, а саме на факультеті журналістики”

Учасник дисидентського руху, журналіст Михайло Скорик зазначав: “Він читав студентам історію зарубіжної преси так, що кожен думаючий слухач розумів, наскільки комуністична дійсність розходиться з комуністичною ідеологією.”

“Матвій Шестопал був одним з тих, хто закладав фундамент шістдесятництва в Україні. Величезна когорта молоді, яка побувала на незабутніх лекціях, спілкувалася з ним, стала досить вагомою силою шістдесятництва. А його підтримку стихійного студентського протесту на факультеті журналістики навесні 1965-го проти русифікації навчальних програм і читання предметів непрофесійними викладачами партійні органи визнали буржуазно-націоналістичною і його усунули з факультету, виключили з партії».

 

ОЛЕСЬ-ДМИТРО ГУМЕНЮК (1925-2020) — вояк УПА, голова Львівського крайового братства ветеранів національно-визвольної боротьби.

Батько Олеся Гуменюка був вояком Української Галицької Армії. У 1937 році Олесь Гуменюк вступив до Коломийської гімназії, де провчився до приходу совєтів у 1939 році. У червні 1943 року добровільно зголосився до лав дивізії «Галичина». Пройшов військовий вишкіл. У липні 1944 року був поранений у битві під Бродами.

Воював у лавах УПА на Бродівщині під керівництвом сотенного «Чорняк» у складі тактично відрізку «Маківка».

У березні 1946 року Військовий трибунал виніс Гуменюку вирок: 15 років каторги і п’ять років «пораження прав». Відбував покарання у Норильську, брав участь у Норильскому повстанні.

В кінці 1980-х років Гуменюк був одним із засновників Львівського крайового братства ветеранів національно-визвольної боротьби, згодом очолив його.

На заклики нинішніх політиків до примирення упівець відповідав: «Ми давно потиснули руки фронтовикам. Але ніколи не потиснемо енкаведистам, які воювали з нами». Він вважає, що «Сталін ту війну програв. Де зараз його червоні прапори? А Україна існує».

Про німців Гуменюк казав: «Я їх поважаю – вони свою провину усвідомили». І шкодував, що на Нюрнберзькому процесі судили тільки нацистських злочинців, а про «начальників сталінських» забули.

 

ГРИГОРІЙ ПОЛОВИНКО (1946-2020) —письменник, журналіст, перекладач, краєзнавець, громадський діяч.

Народився у Сахновському районі Харківщини. Навчався на історичному факультеті Луганського педагогічного університету, звідки його двічі виганяли за «націоналізм». Але все ж таки вищу освіту за історичним фахом отримав.

Григорій Половинко був автором публіцистичних досліджень «Донбас – земля запорожців», «Сербська гілка луганського дерева», «Від Кальміуса до Лугані» та «Князь Ігор в історії і в «Слові о полку Ігоревім». Тема запорозьких козаків була його однією з його найулюбленіших. Вона ж знайшла місце не лише в його дослідженнях, але й віршах: «Половецький полин», «Підкови чужих коней», «Шлях на Чигирин», «Козацький марш».

Після закінчення вишу у 1972 році, викладав історію та суспільствознавство в середніх школах на Луганщині й Харківщині. Деякий час був заступником директора з навчально-виховної роботи ПТУ-№ 50 м. Щастя.

Брав участь у роботі Кримської археологічної експедиції. За творчим журналістським відрядженням перебував на будівництві Байкало-Амурської магістралі в селищах Алонка й Ургал (1976 р.) та в зоні Чорнобиля (1986 р.).

Половинко працював вчителем в школі разом із дружиною. Створили там справжній шкільний театр. Ставили повноцінні вистави: «Сорочинський ярмарок» Гоголя, «За двома зайцями» Старицького, чи «Мина Мазайло» Куліша. У спектаклях разом з учнями грали їхні батьки та вчителі. Такий досвід шкільного виховання тривалий час пропагували на всю Україну.  Пізніше створив Народний театр у Кремінній.

Своїми творами Половинко ламав стереотипну історію Луганщини. У східному регіоні совєти створили культ особистості Стаханова – «героя праці, родоначальника руху передовиків виробництва, які дали приголомшливий економічний ефект». Проте мало хто знав, що за цим шаленим успіхом стояло зламане життя самого Стаханова.

У своїй театральній п’єсі Половинко показує, як піар-кампанія створила народного героя, а потім жбурнула в шахтарське містечко, і він нікому був не потрібен. Григорій Половинко ставив цю виставу в період, коли на Донбасі почали закривати шахти. Це була справжня трагедія для шахтарських родин. А тому виставу сприйняли на «ура!».

В 1993-95 рр. Половинко очолював Сєвєродонецьку міську організацію «Просвіта» і редагував газету «Сіверський край». У Святотроїцькому кафедральному соборі УПЦ КП м. Луганськ створив музей козацтва. В 2013 році рукоположений в сан диякона УПЦ КП.

Григорій Половинко — автор 5 поетичних збірок. Крім поезії пиcав прозу, драматичні твори, займався публіцистикою та перекладами з польської, білоруської, болгарської, російської, іспанської та інших мов.

У 2012 році Григорій написав драматичний твір «Свистунівська республіка», яка стала пророчою для Донбасу. «Я не очікував, що абсурдність вигаданої Свистунівської республіки матиме багато спільних рис з сучасними і, на жаль, реальними «республіками» на Донбасі», – згадував Половинко.

У 2016 році Половинко відсвяткував своє 70-річчя. Задля цього перетнув лінію розмежування, щоб зустріти нове десятиріччя на синьо-жовтій землі. Письменник згадував, що виїхати у 2014 році не зміг через родинні обставини. А коли можливість наче з’явилася, вирішив, що можна залишатися патріотом і в «лігві ворога».

 

РАЇСА ПЛОТНИКОВА (1955 ) — поетка і письменниця.

Народилася в місті Лубни Полтавської області. Вірші та проза друкувалися в різних часописах та колективних збірниках.

Авторка кількох романів, в яких історія переплітається з сьогоденням.

В романі «В яру згасаючих зірок» письменниця розповідає про долю єврейського народу під час Другої світової війни на прикладі трьох поколінь мешканців міста Лубни. Письменниця дослідила прояви духовного стоїцизму, цільності особистості за найтрагічніших обставин, коли ворожа навала робила з кожного  першого – мученика, а з кожного другого – зрадника.

Основна історична складова роману «Реквієм для Рози» (2016)— старі листи. Актриса колишнього театру Садовського, піаністка, пише коханому послання в безвість, змальовуючи жахіття свого існування у Києві на початку 30-х років ХХ століття. Чекісти змушують її працювати прибиральницею і після допитів замивати криваві сліди катувань у підвалі «черезвичайки», а пізніше — супроводжувати знущання над людьми грою на піаніно. Уже в наш час ці листи майже столітньої давності потрапляють до рук викладача історії. У вирі сучасного життя він іде слідами авторки пожовклих аркушів, переживає власну драму, шукає паралелі в подіях минулих років і знаходить своє кохання вже у круговерті Революції Гідності.

Роман «Непманша» (2019)— логічне завершення роману «Реквієм для Рози». Товариш головного героя роману пише книжку про Другу Світову війну і випадково знаходить у приватних архівах листи піаністки, яка стріляла в чекістку Розу. У листах розповідається про Полтаву 23—30-х рр. ХХ століття, коли у державі набуває обертів нова економічна політика (неп). Місто починає жити бурхливим життям: відчиняються крамниці, процвітає торгівля і постають пам’ятники, зокрема, новоспечена учителька була присутня на відкритті пам’ятника Тарасові Шевченку. Саме тоді вона отримує записку від брата Миколи, який пішов у повстанський загін бунтаря Єни із Чорнух… Паралельно з історичним сюжетом зображується сучасне сутужне життя в Україні. Історик Іван — у самій гущі подій. Він переймається проблемами свого товариша, який правдами і неправдами намагається визволити єдиного сина із-за ґрат. Ще один товариш, вчений Сашко, йде воювати на Донбас за свою рідну Авдіївку…

 

ВІКТОР БРЕХУНЕНКО (1965) — історик, Дослідник історії Гетьманщині і російсько-українських стосунків.

Закінчив історичний факультет (1988) та аспірантуру Дніпропетровського державного університету (1990).

Досліджує ранньомодерні часи. Спеціалізується в ділянці історії українського козацтва, інших козацьких спільнот (донське, волзьке, яїцьке, гребінське, терське козацтва), Гетьманщини, українсько-російських стосунків.

Співавтор (разом із професором Анатолієм Бойком) трьох видавничих проектів науково-популярної літератури з історії: “Про Україну з гонором і гумором”, “Геноцид українців”, “Друга світова. Український вимір”.

В доробку автора понад 100 наукових праць, зокрема «Московська експансія і Переяславська рада 1654 року» (2005); «Козаки на Степовому Кордоні Європи. Типологія козацьких спільнот XVI – першої половини XVII ст.» (2011); «Програна битва виграної війни: Битва під Берестечком 1651 року» (2013)

З початком збройної агресії Росії проти України історик включається у цю гібридну війну на інформаційному фронті і видає дослідження: «Війна за свідомість: Російські міфи про Україну та її минуле» (2017); «Братня навала»: Війни Росії проти України у XIІ-ХXI ст» – у співавторстві  (2016), «Україна й українці. Ім’я як поле битви» (2020).

 

ОЛЕНА ШЕВЦОВА (1982) — волонтерка, голова ГО «Всеукраїнський Міст Єдності».

Народилася у Києві, закінчила Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова за спеціальністю «правознавство», а 2019 року — Національну академію внутрішніх справ за спеціальністю «публічне управління і адміністрування ».

Працювала в кількох підприємствах, зараз є керівником фінансової компанії, власник платіжної системи PayPong.

Олена страждає на серйозну хворобу нирок, через яку для неї життєво необхідними є регулярні процедури гемодіалізу. Але заради участі в подіях Євромайдану вона відклала операцію з трансплантації нирки, на яку вже було зібрано кошти.

А потім почалася війна. З самого початку бойових дій на Донбасі Олена Шевцова допомагає військовим ЗСУ, НГУ та добровольчих батальйонів, а також дитячим будинкам на сході України. Волонтерка зосереджується на таких напрямках допомоги: військові автомобілі, ремонт військової техніки, джерела енергії та оптика.

Крім того, Олена займається захистом прав пацієнтів, хворих на хронічну ниркову недостатність і брала участь у робочій групі по доопрацюванню закону про трансплантацію.

Була радницею міністра оборони України Степана Полторака, радницею Командувача Сухопутних військ ЗСУ.

Сторінка на ФБ: Альона Шевцова

 

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією.

 

ОЛЕКСАНДР РЕШЕТНЯК (1964-2014) — учасник Революції Гідності, доброволець .

Народився в Луганську. Здобув фах електрозварювальника у луганському ПТУ № 45. Мешкав у селищі Веселеньке у складі Луганська. Займався громадською роботою. Зокрема, у січні 2014 року разом з іншими активістами викрив міського голову Луганська Сергія Кравченка та його заступника Маноліса Пілавова на незаконному полюванні.

У грудні 2013 року після побиття студентів на майдані Незалежності поїхав до Києва від ГО «Народний фронт Луганщини», згодом здебільшого брав участь у заходах Євромайдану в Луганську.

З початком проросійських виступів у Луганську вступив до лав добровольчого батальйону МВС «Тимур», створеного з ініціативи Темура Юлдашева, у ранзі рядового міліції. Через захоплення Юлдашева у заручники сепаратистами батальйон було розформовано, а Решетняк подався до добровольчого батальйону МВС «Дніпро-1».

Під час навчань у Дніпропетровську отримав розрив ахіллового сухожилля, переніс операцію та повернувся додому в Луганськ. Решетняку у Луганську почали надходити погрози, проте за станом здоров’я він не міг покинути місто.

Увечері 10 червня 2014 року Олександр Решетняк був викрадений терористами «ЛНР» з власного дому, разом з ним бойовики намагалися викрасти його сина, проте місцевий священник став цьому на заваді.

Решетняк був доправлений до захопленої будівлі обласного управління СБУ, де від нього намагалися отримати інформацію про місця дислокації батальйону «Айдар». 12 червня його з численними слідами катувань було знайдено біля будівлі Луганської ОДА та доправлено до обласної лікарні з вогнепальним пораненням тулуба, зламаним хребтом, відбитими нирками. 15 червня від отриманих у полоні травм Олександр помер у лікарні після кількох операцій. Похований у Луганську.

Через те, що документи батальйону “Тимур” перебувають у будівлі обласного управління МВС у Луганську, який не підконтрольній українській владі, Олександр Решетняк не зазначений в офіційному списку загиблих в зоні АТО міліціонерів.

Без Олександра залишилися дружина Лариса та 27-річний син. Через війну на Донбасі та небезпеку переслідувань з боку бойовиків «ЛНР» родина була вимушена залишити свою домівку та переїхати на підконтрольну територію.

 

ВОЛОДИМИР РАДІОНОВ (1988-2015) — солдат НГУ, доброволець полку «Азов».

Народився і виріс в Луганську. Належав до руху ультрас ФК «Зоря».

З початком бойових дій на Сході України одним з перших пішов у добровольчий батальйон «Азов» (ППСМОП «Азов» МВС, в подальшому окремий загін СпП НГУ). Зарахований до 1-го орудійного розрахунку 1-го гаубичного артилерійського взводу 2-ї гаубичної артилерійської батареї артилерійського дивізіону окремого загону спеціального призначення «Азов» військової частини 3057 Східного ОТО Національної гвардії України. За словами побратимів, Володимир в «Азові» був командиром автовзводу.

Загинув 14 лютого 2015 року поблизу села Широкине Волноваського району Донецької області. Російсько-терористичні загони здійснили спробу прориву бронетехніки у Широкиному. Завдяки густому туману до села зайшли танки та жива сила противника, працювала артилерія та міномети.

«Азовці» відбили атаку. Розпочалось позиційне протистояння. До обіду терористи продовжували обстріл позицій українського підрозділу зі стрілецької зброї. Ближче до вечора «азовцям» вдалось евакуювати з Широкиного цивільних мешканців, які залишались у селі впродовж всього протистояння.

У підсумку було знищено майже сотню бойовиків та десять одиниць бронетехніки. Втрати «азовців» за два дні боїв — семеро загиблих бійців та близько 50 поранених.

Під час бою Володимир Радіонов за кермом бронеавтомобіля «Спартан» рятував побратимів, виконуючи маневри, щоб відволікти ворога і вивести машину з лінії вогню. Але в машину влучив постріл ворожого танка. Загинув «азовець» одразу, від численних осколкових поранень.

 

ДМИТРО КАБАЛЮК (1981-2014) — солдат резерву ЗСУ.

Народився року в с. Великий Ключів, Івано-Франківська область. Останнім часом мешкав у Києві.

В АТО зголосився добровольцем. Старший навідник, 2-й батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас».

29-го серпня 2014-го ранком під час виходу «зеленим коридором» з Іловайського котла їхав в “УАЗ”і № 459, в складі автоколони батальйону «Донбас» — по дорозі з Многопілля до Червоносільського. Машину було підбито, Дмитро загинув, в цьому ж авто загинув боєць «Чумак». 3-го вересня 2014-го тіло Кабалюка разом з тілами 96-ти інших загиблих у «Іловайському котлі» було привезено до дніпропетровського моргу.

Був упізнаний родичами та похований. Вдома залишилася хвора мама, батько, брат, дружина, дві доньки, син.

 

ВАСИЛЬ БОДНАР (1973-2015) — старшина ЗСУ.

Народився у смт Любашівка на Одещині.

Мобілізований 5 серпня 2014-го із Києва, де проживав з сім’єю. Водій, 128-а окрема гірсько-піхотна бригада. Кілька разів на передовій зазнавав небезпечних для життя пригод, виходив з них живим.

12 лютого 2015-го загинув у боях за Дебальцеве — осколкове поранення у серце; у тому бою загинув і майор Віталій Постолакі. Перебував у списках зниклих безвісти.

Без Василя залишилися дружина, двоє дітей.

 

ОЛЕКСАНДР УТКІН (1970 — 20 серпня 2014) — старшина резерву МВС України.

Народився у с. Подище на Чернігівщині. Пройшов строкову службу у ЗСУ, певний час служив в одному зі спецпідрозділів СБУ. Працював майстром-будівельником, жив у м. Славутич.

З початком «неоголошеної війни», Олександр добровольцем став до лав резервістів батальйону спеціального призначення «Донбас», очоливши розвідувальне відділення, відзначився в багатьох боях.

Загинув 20 серпня у боях за Іловайськ. Мікроавтобус “Тойота”, на якому з Іловайська вивозили поранених (у машині перебували 8 бійців батальйону “Донбас” та військовослужбовець ЗСУ) потрапив у засідку, влаштовану двома взводами регулярних військ ЗС Російської Федерації. Разом із Олександром Уткіним в цьому бою загинуло троє бійців. Один з них, діставши тяжке поранення, підірвав ручною гранатою себе та кількох росіян, які намагалися захопити його у полон  – завдяки цьому уцілілі воїни зуміли відірватися від ворога і дістатися своїх військ.

Без Олександра лишилася сестра.

 

АНДРІЙ МАТВІЄНКО (1985-2014) — молодший сержант ДПС України.

Народився в смт Арбузинка Миколаївської області. 2007 року закінчив Кіровоградський інститут регіонального управління і економіки (КІРУЕ), влаштувався на роботу до одного з відділень Приватбанку у Кропивницькому, згодом відслужив в армії.

На війну вирушив добровольцем. Молодший інспектор прикордонної служби-дозиметрист відділу прикордонної служби «Іловайськ».

Важкопоранений 7 серпня — автомобіль УАЗ, у якому знаходився Матвієнко, наїхав на радіокерований фугас поблизу пункту пропуску «Успенка».

Без Андрія лишились дружина та донька.

 

ВЯЧЕСЛАВ КУЦМАЙ (1986-2018) — старший солдат ЗСУ.

Народився 1986 року в місті Київ; навчався на юридичному факультеті КНЕУ.

Боронити Україну пішов добровольцем. З травня 2014 служив у взводі спецпризначення БСП НГУ «Донбас», пройшов бої за Іловайськ. Потрапив у полон, був звільнений у грудні 2014-го. 2015 року повернувся в батальйон, воював у Широкиному у складі протитанкового взводу.

У жовтні 2016 року з побратимами перейшов до 16-го батальйону; брав участь у блокаді торгівлі з ОРДЛО. Надалі служив у розвідвзводі 3-го батальйону 72-ї бригади. У бою 20 липня 2017-го зазнав поранення руки, півроку лікувався у шпиталях. Після виведення 72-ї бригади з фронту — в 24-й бригаді, старший солдат, старший оператор взводу розвідки.

21 травня 2018 року вранці група розвідки вступила у бій проти ДРГ терористів з 10 осіб на околиці селища Південне (присілок Чигирі) Торецької міської ради; у ході бою загинули В’ячеслав Куцмай — від уламку гранати, що влучив у скроню, прикривши собою побратима — та молодший сержант Андрій Маслов, четверо вояків зазнали поранень; ворог зі значними втратами відступив під прикриттям шквального мінометного вогню.

Без Вячеслава лишилась мама.

 

ОЛЕКСАНДР НАЙДЬОН (1984-2014) — старший сержант МВС України.

Народився в місті Городня Чернігівської області. 2003 по 2005 р. проходив строкову службу у 101-й окремій бригаді охорони Генерального штабу ЗСУ. З 2005 по 2010 рік — міліціонер спеціального батальйону судової міліції «Грифон» ГУМВС України в місті Києві.

У 2007 році заочно закінчив Чернігівський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, за спеціальністю “вчитель історії “. У 2008 році вступив на 2-й курс Київського національного університету внутрішніх справ на спеціальність «Правознавство». Певний час працював на різних посадах у Городнянській школі-інтернат для дітей-сиріт.

З 26 вересня 2014 року в органах внутрішніх справ. Старший сержант міліції, 2-й взвод 1-ї роти батальйону патрульної служби особливого призначення «Чернігів» УМВС України в Чернігівській області. В зоні АТО з 19 жовтня 2014 року.

16 листопада 2014 року загинув у часі бойових дій поблизу залізничного переїзду біля Станиці Луганської.

Залишилися батьки і сестра.

 

ОЛЕГ БАБКЕВИЧ (1074-2014) — старший солдат НГУ

Народився у с. Висоцьке на Кіровоградщині.

В часі АТО служив у 19-му миколаївському полку охорони громадського порядку Національної гвардії України.

23 серпня 2014 року загинув біля селища Лисиче Амвросіївського району в часі бойового зіткнення з російськими збройними формуваннями. В бою було знищено вантажний автомобіль КамАЗ з терористами та 2 КамАЗи зі зброєю і боєприпасами — рухалися колоною у супроводі двох БТРів з боку Російської Федерації до воюючих бойовиків.

Вдома лишилися мама, дружина та троє дітей.

 

ОЛЕКСАНДР ГРИЦАЮК (1971-2019) — сержант ЗСУ.

Народився в селі Сарни на Черкащині. Від 2004 року проживав у місті Христинівка. Навчався у Черкаському клубі юних моряків; 1989-го здобув фах електромеханіка, також — машиніст пересувної електростанції та тракторист-машиніст. Після проходження строкової служби в танкових військах протягом 1991—2003 років працював у колгоспі «Перемога» села Сарни. Від 2004 року — електриком у виробничому підрозділі «Локомотивне депо Христинівка».

31 жовтня 2017-го вступив на військову службу за контрактом; сержант, старший механік-водій відділення управління командира батальйону зв’язку 24-ї бригади.

25 серпня 2019 року в передобідню пору зазнав вкрай важких мінно-вибухових поранень під час обстрілу біля міста Мар’їнка. Помер 1 вересня у дніпровській лікарні ім. Мечникова.

Без Олександра лишилися батьки, три сестри, брат, дружина, четверо дітей й онуки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада