Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
06.07.2020

7 липня.

Огляд народжених цього дня непересічних особистостей, котрі залишили слід в історії України, почнемо з вшанування пам’яті Героя Небесної Сотні, який був вбитий снайпером під час спроб силового придушення Революції Гідності.

Далі згадаємо:

  • видатний художник, живописець, графік, монументаліст. Належав до покоління шістдесятників, звинувачуваний у націоналізмі. У підлітковому віці був безпритульним, але зумів дати раду природньому обдаруванню, вивчитися і зробити самобутній внесок у скарбницю українського мистецтва;
  • найбагатший бойко у світі – канадський емігрант, успішний бізнесмен, який витратив $16 млн на підтримку україністики у світі;
  • ще один художник, графік, представник андеграунду;
  • воєнна кореспондентка, авторка документальної книги про жінок в АТО «Дівчата зрізають коси», за яку отримала Шевченківську премію 2020 року.

 

Пом’янемо також народжених цього дня захисників України від навали «русского мира», серед яких  і уродженець Донеччини, який добровольцем пішов боронити Україну і свій рідний край.


Почнемо:

 

ВІТАЛІЙ КОЦЮБА (1982-2014) — активіст Євромайдану.

Народився у селі Вороблячин Львівської області. Навчався у місцевій школі, згодом жив  у Новояворівську. Виховував з дружиною сина та доню, їздили на заробітки за кордон.

У сімейної людини вистачало своїх справ, тому коли почався Євромайдан, Віталій підтримував протест лише морально. Але коли в січні 2014-го на вбили перших протестувальників, він відклав усі справи і поїхав до Києва. Коли напруга дещо спала, повернувся і замірився знову їхати на заробітки.

Про можливий штурм Майдану Віталій почув уже на кордоні з Польщею. У той момент у Польщі вже була його дружина. Проте він розвернув автомобіль і поїхав збирати речі, щоб разом з братом  рушити на Київ.

Мати не хотіла відпускати дітей. Ховала одяг, плакала. Але Віталій відповів: «Мамо, священики кажуть, що треба їхати. Якщо ми будемо лежати і дивитися телевізор, нам не буде прощення. Не плачте, мамусю, моліться. Ми порядок наведемо і через три дні приїдемо».

Так разом із братом та дядьком Віталій вирушив на Майдан удруге – без амуніції, із шоломом від мотоцикла та обрізаними дитячими колготами замість маски. Дорогою Віталій розповів братові сон, який наснився перед від’їздом: «Я ліг під барикадами і кажуть мені наставляти щити. Я питаю, для чого ставити щити, якщо вони тут уже є?» Брат вже тоді відчув щось недобре…

У Києві Віталій передзвонив дружині, привітав із днем народження. Сказав, що дуже її любить. А вже за кілька годин загинув від кулі снайпера. За словами очевидців, ризикуючи життям, під обстрілом активісти повернулися за Віталієм, але живим його принести з вулиці Інститутської не вдалося…

 

Повернемося

 

ІВАН-ВАЛЕНТИН ЗАДОРОЖНИЙ (1921-1988) — художник-монументаліст, живописець, графік. Лауреат Шевченківської премії 1995 року (посмертно).

Народився у Ржищеві. Мати померла, коли хлопець був ще зовсім малим, і батько оженився вдруге. Мачуха не любила пасинка, часто не давала їсти і била. Коли йому було 11, помер батько. А перед смертю він попросив сусідив відвести сина до Києва і віддати в дитячий будинок. Вони так і вчинили, але незабаром хлопець звідти збіг і став жити просто на вулиці. Це був 1933 рік.

Виживав тим, що розвантажував баржі – за це давали окраєць і миску баланди. Щодня доводилося шукати горище чи підвал, щоб переночувати. Одного разу він зайшов у порожній будинок і знайшов там просто на підлозі папір, фарби, пензлі. Малювати він любив, скільки себе пам’ятав, то ця знахідка стала справжнім скарбом.

Одного разу його малюнки на асфальті побачив чоловік, який виявився начальником управління міських дитячих будинків. Запитав: «Твої?». Довго їх роздивлявся, а потім сказав: «Ходімо, житимеш у мене». Втім, як і мачуха, жінка цього чиновника хлопця незлюбила. До слова, саме вона і дала йому ім’я Валентин, бо хрещений він був як Іван, а на ї смак це було надто просте ім’я.

Хлопець прожив у них рік, а потім чиновник влаштував Валентина в редакцію газети «Вісті України», де він ночував на дивані. Вночі топив пічку, вдень ходив до школи. Свою єдину сорочку прав у Дніпрі і сушив на пічці.

Одного разу в редакції захворів ретушер, і Валентин вправно виконав його роботу. Редактор спочатку не повірив, що це справа 13-річного підлітка, а коли переконався, став давати йому роботу – так майбутній художник заробляв перші гроші. І одразу витрачав їх на купівлю книг.

Якось він поніс свої роботи у дитячу студію малювання, викладач на них подивився і сказав, що йому тут робити нічого, треба йти до художньої школи. І там його узяли на клас старше, ніж це належало за віком.

В 16 років Валентин разом з другом подався до баку – хотіли вчитися в мореходці. Добиралися місяць – товарняками, а то й пішки. Але Валентина не узяли через вади здоров’я. І він влаштувався працювати у шкільну бібліотеку. А за два роки почалася німецько-совєтська війна, Валентина узяли в учебку, а згодом відправили на фронт. Оскільки він був дуже кмітливим, то потрапив в розвідку. Вже потім, на питання, чого він більше всього боявся на війні, він сказав «Хлопців, що йшли за мною». Бо бувало, що розвідники убивали старшого, щоб повернутися зі складного завдання живими…

На війні Валентин вів щоденник – писав правду, яку бачив, зокрема про нерівність солдатів і офіцерів. Одного разу хтось його знайшов і відніс в СМЕРШ. Валентина заарештували, ставили обличчям до стіни і стріляли навкруги голови – вимагали зізнатися, що він ворог народу. Один з трьох судів Задорожного виправдав і навіть повіз папери начальству, щоб розібратися з описаними у щоденнику неподобствами. Але Валентина відправили у табір в Архангельську область. Це був 1943-й. За півроку його оправдали і випустили, але начальник сказав «До кінця життя ті не повинен розповідати, те, що тут бачив, навіть жінці під подушкою, бо сидітимеш тут знову…»

По війні він вчився у Київському державному художньому інституті, закінчив його 1951-го. Спочатку малював ідейно витримані речі. Подейкували, що його картина «Сталін присягається Леніну продовжувати його справу» висіла у Сталіна у спальні. Але соцреалістичний період тривав недовго. Згодом Задорожний знищив свої роботи цього напрямку, що лишалися у нього, а не в музеях.

І почалися пошуки свого шляху. На цьому шляху він зустрів однодумців – дружив з митцями-дисидентами Аллою Горською та Віктором Зарецьким.

В середині 60-х Задорожний працював над картиною «Мої земляки», створював образи селян. На виставці її побачив міністр культури підсовєтської України і сказав «Прибрати! Що це за картина? Як теля наляпало. І назва негодяща. Як це – художник стоїть серед простих селян?».  Назву звелів змінити – «На місці минулих боїв».

Коли картина потрапила у Москву, стався справжній фурор – полотно визвали художнім явищем. Але у Києві Задорожного звинуватили у націоналізмі і відмовилися приймати його роботи на виставки. Це означало, що грошей художник заробити практично не міг. Він пробував підробляти у видавництвах, але з тавром «націоналіст» це виходило поганою.

І тоді на початку 70-х Задорожний зайнявся монументальними творами. Першою роботою став вітраж для Палацу культури в Кременчуку. У 80-х він зробив вітражі для верхньої станції Київського фунікулера.

Улюбленою його роботою було оформлення кафе у готелі «Либідь» – так званий дерев’яний зал «Братина». Художник оформив не лише приміщення, він розробив ескізи меблів, світильників, посуду і навіть одягу офіціанток… Представники, а точніше сказати – наглядачі і цензори з Союзу художників УССР вгледіли в роботі Задорожного націоналізм і вимагали знищити зал. Відстояв його тоді директор готелю, який дійшов до партійного керівництва.

Але те, що не знищили совєти, знищили «лихі 90-і». Оздоблення кафе було розкрадене. Скульптури слав’янських богів знайшлися на території пивного заводу на Подолі – одну фігуру забрав м’ясник, щоб розпилити на колоди для рубки м’яса…

Перша персональна виставка Валентина Задорожного відбулася лише у липні 1991 року – вже по смерті художника. Визнання прийшло запізно.  Але нарешті ці твори стали доступні глядачеві.

Їхня природність і відкритість будять асоціації і випромінюють енергією. Лаконізм та умовність зображення роблять їх вишуканими, елегантними, благородними, подібними до картин японських художників, на яких, завдяки естетичному смакові та досконалості виконання, одне стебельце очерету несе в собі весь всесвіт, стає промовистим. Площинність викликає асоціації з іконописом, у якому зовсім інші закони просторового вирішення перспективи, ніж у реалістичному живопису.

Задорожний творив у системі координат, цілком відмінній від визначеної ідеологією радянської країни. Тому його полотна й монументальні твори (вітражі, гобелени) в часи застою звучали як протест проти офіциозу. Задорожний не був дисидентом у прямому розумінні, але його протестом була його творчість, що відповідала принципам українських шістдесятників. Розвиток мистецтва шістдесятників значною мірою стимулювало відкриття свого, українського народного мистецтва.

Шістдесятники не імітували народне мистецтво. Це було його суб’єктивне осмислення і переосмислення, тим більше, що цьому сприяло усвідомлення національної ідентичності. Й разом з тим це була особливість бачення, його, так би мовити, онтологічна властивість.

Як і в народному мистецтві, у творах Задорожного панують статичність, композиційна варіативність, і що особливо характерно — першість віддається стихії кольору, який сам по собі стає змістовним. Але з народними традиціями збігається не лише естетична платформа, а й сенс, мета творчості. Його полотна принципово життєствердні.

 

Абсолютно шедевральні ілюстрації Валентина-Івана Задорожнього до української казки «Кирило Кожум`яка» можна подивитися тут: http://uartlib.org/downloads/KojemiakaZ_uartlib.org.pdf

 

Життя наступного героя нашого огляду – найкраща відповідь тим, хто закидає емігрантам, нібито їм «легко любити Україну здаля».

 

ПЕТРО ЯЦИК (1921-2001) — канадський підприємець українського походження, меценат і філантроп, відомий своїм внеском у фінансування українознавства на Заході та в Україні.

Народився у заможній селянській родині  селі Верхне Синьовидне (зараз – Львіська область). Належав до етнічної групи бойків. Вчився на сільськогосподарських та залізничних курсах. Працював помічником машиніста. Під час війни співпрацював з партизанами УПА.

1944 — виїхав на Захід, проживав у Німеччині. Закінчив Український технічно-господарський інститут у Регенсбурзі, в якому вивчав економіку. З 1949 року — у Канаді: власник і президент приватної будівельної фірми Prombank Investment Limited (P. Jacyk Group).

Заробивши чималі статки, він спрямовує їх на доброчинну діяльність.

Петро Яцик — один із спонсорів Інституту українських студій Гарвардського університету (США), Енциклопедії українознавства, Центру досліджень історії України ім. Яцика при Альбертському університеті (Канада), Освітньої фундації ім. Петра Яцика (її фонд налічує 4 млн доларів), Українського лекторію в Школі славістики та східноєвропейських студій при Лондонському університеті, документаційного центру в бібліотеці ім. Джона П. Робертса при Торонтському університеті.

Яцик також пожертвував мільйон доларів на історичні досліди, що з подвоєнням цих фондів від Альбертського уряду творить три мільйоновий фонд Яцика при Канадському інституті українських студій (КІУС) в Едмонтоні.

Завдяки внесеним Петром Яциком 750 тисяч доларів відкрито спеціальний український відділ в Інституті ім. Гаррімана при Колумбійському університеті.

Коштом мецената видано чимало наукових монографій з історії України (зокрема переклад Історії України-Руси Грушевського англійською мовою), економіки, політології, медицини, етнографії. Сума його пожертв на українські інституції в західному світі перевищує 16 млн доларів.

Також він став меценатом Міжнародного конкурсу знавців української мови, якому надано його ім’я.

Більше про те, як розбагатів Петро Яцик та якими благодійними справа займався, можна дізнатися тут:

https://zn.ua/ukr/ART/i_snitsya_yim_yakiys_zabutiy_sonvipovnilosya_80_rokiv_ukrayinskomu_hudozhniku_valentinu_zadorozhnomu.html

 

ГРИГОРІЙ ГАВРИЛЕНКО (1927-1984) – художник-графік, представник художнього андеграунду.

Народився с. Холопкове поблизу Глухова на Сумщині у заможній селянській багатодітній родині. Після розкуркулення 1930 року сім’я втекла до Грузії, де їх батько працював поблизу м. Поті. Згодом батька відправили до концтабору. Після цих подій матір разом з дітьми повернулися назад до рідного села, а потім до Глухова. В той же час Григорій працював разом зі своїми братами та сестрою у колгоспі, вже в той час збирав книги, а першими вчителями у малюванні були художники з народу, картини яких він роздивлявся на базарі в Глухові.

В 1945 Гавриленко приїхав до Києва і спробував вступити до Київського художнього Інституту, але за відсутності  необхідної підготовки, його зараховують до останніх класів середньої художньої школи ім. Т. Г. Шевченка. 1949 року Гавриленко поступає до КХІ (Нині — НАОМА ), спочатку на живописний факультет, а потім переводиться на графічний.

Вже під час навчання він проявив себе, як блискучий рисувальник. Його дипломною роботою стало оформлення повісті Короленка «Сліпий музикант».

Гавриленко належить до так званого покоління шістдесятників, сформованих на хвилі “хрущовської відлиги” з її відносними ідеологічними послабленнями та, як наслідок, тимчасової лібералізації та значного пожвавлення культурної сфери. Його життєвий та професійний шлях ілюструє усі виклики та контраверсійні обставини доби, що з ними стикалися художники, вимушені поєднувати офіційну та неофіційну художню роботу.

Після закінчення інституту, художник певний час живе та працює у селі поблизу Корсунь-Шевченківського, заробляючи оформленням книжок для київських видавництв. Зокрема, створює ілюстрації до творів Стельмаха «В їжаковім вітряку», Первомайського «Казка про Івана Голика». В цей  період він бере участь у республіканських і всесоюзних виставках, експонує книжкові ілюстрації, рисунки, акварель, живопис.

На початку 1960-х нетривалий час Григорій починає викладати у Київському державному художньому інституті, однак невдовзі після видання «Чіпки»,  художника звинувачують в наслідуванні «бойчукізму» і звільняють. На знак солідарності Інститут також полишає близький друг Гавриленка, уже дуже відомий на той момент графік Георгій Якутович. Після цього скандалу Григорій переїздить до м. Загорськ, Пізніше Гавриленко переїздить до Переяслав-Хмельницька, а потім – до Ірпеня. Там він створює своє найбільше за розміром полотно, виконане олією – «Дві жінки в природі» (1964).

Після тимчасової паузи, за протекції Миколи Бажана поновлюється співпраця Гавриленка-графіка з видавництвами. Загалом він оформив 32 видання. У 1965 році виходить друком одна з найбільш відомих книг у його оформленні — український переклад «Vita Nova» Данте Аліг’єрі. Працюючи над оформленням книги,  художник працює над серією рисунків пером, розробляючи  образи Данте та Беатріче. Тут він вперше в роботі над книгою застосовує свою впізнавану графічну манеру в техніці туш-перо, яку його оточенні  називали «сіткою» — накладання штрихів, що перетинаються, доповнених горизонтальними та вертикальними лініями.

Важлива подія у житті художника — знайомство з Миколою Бажаном, який стає однодумцем та другом Гавриленка. Це стало переломним періодом творчості.  Бажан переклав «Витязь у тигровій шкурі» Руставелі до Всесвітнього Руставелівського форуму у Тбілісі та шукав художника, який би міг виконати ілюстрації і макет до книги.

Ще одне знакове знайомство Гавриленка з Сергієм Параджановим. Саме Григорій багато в чому підтримував режисера у зйомках стрічки «Тіні забутих предків». Коли 1974 року Параджанова за звинуваченнями в одностатевих стосунках засуджують до тюремного строку, на захист стала значна частина творчої інтелігенції. Гавриленко теж наполегливо відстоював права товариша. В зв’язку з таким тиском, режисера звільняють достроково.

Григорій Гавриленко не був одружений і не мав дітей. Довгий час його творчим спадком опікувався рідний брат Федір Гавриленко, який організував чимало посмертних виставок, головна з яких — ретроспектива в НХМУ в 2006 році.

Багато робіт Гавриленка стали власністю «Градобанку», який зазнав краху і в 2004 році багато картин з його колекції перейшли у власність держави.

Більше дізнатися про те, як жив і працював художник:  https://inkyiv.com.ua/2018/08/khudozhnik-grigoriy-gavrilenko/

Подивитися роботи Гавриленка: http://archive-uu.com/ua/profiles/grigorij-gavrilenko

 

ЄВГЕНІЯ ПОДОБНА (1989) — воєнна кореспондентка, медіатренерка, викладачка. Лауреатка Шевченківської премії 2020 року за книгу «Дівчата зрізають коси».

Закінчила Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, захистила кандидатську дисертацію за спеціальністю «Теорія та історія журналістики». Працювала журналісткою в друкованих ЗМІ, зокрема в газетах «День», «Газета по-киевски», «Полтавський вісник», журналі «Prevention». Займалася художнім репортажем. Працювала асистентом режисера, журналістом та сценаристом студії «Пілот».

Працювала на 5 каналі на посаді кореспондента відділу новин та воєнним кореспондентом.

Проводила тренінги на теми соціальної журналістики, безпеки журналістів в зоні бойових дій, взаємодії державних органів та ЗМІ, телевиробництва.

В Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка викладає такі курси, як «кросмедійна журналістика», «професійний відеомонтаж та редагування відеоконтенту», «мультимедійний контент».

Зараз працює виконавчим продюсером на телеканалі UA: Перший.

Книга Подобної «Дівчата зрізають коси» була опублікована у видавництві «Люта справа» 2018 року. Вона містить спогади 25 жінок-військових, які брали участь в АТО у складі Збройних сил України та добровольчих підрозділів у 2014—2018 роках. У книзі розповідається про бойові операції різних років на Луганщині та Донеччині, про звільнення українських міст та сіл від російсько-терористичних окупаційних військ, спогади про побратимів, місцевих мешканців, воєнний побут. Розповіді доповнені світлинами Євгенії Подобної із зони бойових дій.

Унікальність книжки Євгенії Подобної в особистому таланті авторки та її особистому досвіді. Вона потрапила на фронт буквально в перші дні російсько-української війни й пройшла, напевно, всі можливі фізичні та психологічні випробування, які чекали на всіх воїнів Збройних сил України, за винятком хіба що полону та важких поранень.

Практикуючому репортерові зайве пояснювати, в чому складність «розговорити» героя інтерв’ю або хоча б отримати згоду на розмову. Українки-воїни ‑ не найлагідніший матеріал для представників ЗМІ. Йдеться не лише про те, щоби завоювати довіру спікера, з ними треба говорити їхньою мовою, не ставити недолугих запитань, на які приречені новачки або «гастролери». Співставляючи висловлювання різних героїнь, читач може виокремити інваріант: ту проблематику, яка хвилює саме жінку на війні.

Є болючі точки, що їх можна передбачити заздалегідь: потяг статі в екстремальних умовах, імовірність залицянь, гарасменту — це та «полуничка», яка передусім спадає на думку непідготовленому споживачеві медіа-продукту. Насправді ж ідеться про зовсім інше коло проблем, і їхня непередбачуваність створює якраз ситуацію постійного стресу від сприйняття тексту.

Тема жінки на війні донедавна залишалася темою радше герметичною, спрямованою на вузьке коло інтересантів. Тепер усе, що написано про війну на Сході, прямо чи опосередковано стосується кожного ‑ навіть тих, хто намагається її ігнорувати.

Ще одна додаткова «вхідна» для сприйняття тексту ‑ це певне упередження стосовно «жіночої» теми з боку тих, хто на дух не сприймає не такі вже, об’єктивно кажучи, численні маніфестації гендерних студій, фемінізму, захисту прав жінки тощо. Портрети українок, які за покликом душі поринули в кров і піт воєнних випробувань, пояснюють багато не лише з точки зору гендерної, специфічна «жіноча» оптика допомагає краще зрозуміти наш час, нашу країну, наших співвітчизників із їхньою ідентичністю та їхніми цінностями.

Почитати уривки з книги: https://www.radiosvoboda.org/a/photo-25-istoriy-pro-zhinok-zakhysnyts/29648410.html

Сторінка у ФБ Evgeniya  Podobna

 

Пом’янемо захисників України, які загинули у боротьбі з російською агресією. І знову почнемо з уродженця Донбасу – успішного підприємця-донечанина, який добровольцем пішов боронити Україну і свій рідний від окупантів.

 

ВОЛОДИМИР БРАЖНИК (1978-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в Лимані, там закінчив школу. Після закінчення Донецького національного університету (обліково-фінансовий факультет) жив у Донецьку, працював у Державній податковій службі аудитором. Тут познайомився з майбутньою дружиною, 2010 року у них народився син.

Того ж року Володимир пішов з Державної податкової служби, відкрив свою фірму — бронювання і продаж авіаквитків корпоративним клієнтам.

Після того, як Донецький аеропорт був захоплений російськими терористами, бізнес Володимир втратив. До середини липня він возив на передову в Слов’янськ і Красний Лиман українським військовослужбовцям гуманітарну допомогу.

Після визволення рідного міста вирішив піти на фронт, проте через військкомат цього зробити не вдалося. 14 серпня він поїхав з дому і разом з Темуром Юлдашевим долучився до групи спецпризначення «Крим» та інших підрозділів ЗСУ, які тримали оборону висоти Савур-Могила. Стрілець, 42-й окремий мотопіхотний батальйон «Рух Опору».

В ніч на 25 серпня оборонці Савур-Могили вийшли з оточення до села Многопілля, де Володимир приєднався до підрозділів у секторі «Б».

Загинув він під час виходу колони з «Іловайського котла», на дорозі з села Многопілля до Червоносільського. Після того, як був упізнаний за ДНК, відбувся похорон у звільненому від російських терористів Красному Лимані.

По смерті залишилися батьки, брат, сестра, дружина, син.

 

АНАТОЛІЙ ГОРДА (1995-2014) — десантник, старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Новоолександрівка Дніпропетровської області. Ще зі школи мріяв стати військовим. Вступив на військову службу за контрактом, служив у Дніпропетровській десантній бригаді.

Старший солдат, старший механік-водій розвідувальної роти 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗСУ, смт Гвардійське, Дніпропетровська область.

13 червня 2014 року десантники готувались до відправлення в зону проведення АТО. У ніч на 14 червня трьома військово-транспортними літаками Іл-76 МД з інтервалом у 10 хвилин вони вилетіли в Луганський аеропорт на ротацію особового складу. На борту також була військова техніка, спорядження та продовольство.

14 червня о 0:40 перший літак, під командуванням полковника Дмитра Мимрикова приземлився в аеропорту.

Другий Іл-76 МД, під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, на борту якого перебували 9 членів екіпажу 25-ї мелітопольської бригади транспортної авіації та 40 військовослужбовців 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади, о 0:51, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, на висоті 700 метрів, був підбитий російськими терористами з ПЗРК. В результаті літак вибухнув у повітрі і врізався у землю поблизу аеропорту.

49 військовослужбовців, — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули.

Третій літак за наказом повернувся в Мелітополь.

Пройшло більше 40 діб перш ніж десантників поховали: українські військові збирали рештки тіл загиблих, влада домовлялася з терористами про коридор для евакуації, в Дніпрі проводились експертизи ДНК для ідентифікації.

Без Андрія залишилися батьки.

 

РУСЛАН ШЕРЕМЕТ (1991-2014) — молодший сержант міліції.

Народився в с. Піщане, Черкаська область. До війни займався танцями, грав у футбол, хотів працювати в міліції.

З початком АТО – служив у батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Київщина» ГУ МВС України в Київській області. Виконуючи завдання в АТО, мав поранення.

Загинув приблизно 6 жовтня 2014 р. у місті Сватове (Луганська область) через вибух гранати. У результаті вибуху Руслан загинув на місці, закривши собою товариша, який був поранений.

 

ОЛЕКСАНДР БУДЬКО (1973-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в Гомелі (Білорусь), живу у Чернігові – тут закінчив школу, інформаційно-технологічний ліцей № 16. Проходив військову службу, повітрянодесантні війська, по демобілізації працював монтажником-висотником. 31 липня 2014 року мобілізований командир відділення, 169-й навчальний центр Сухопутних військ.

16 листопада група з чотирьох військових із 169-го навчального центру вирушила на пошуки нових шляхів до блокпосту, позаяк територія навколо була замінована; зв’язок з ними обірвався. Подзвонив місцевий житель та сповістив, що бачив машину, котра підірвалася на фугасі. Тоді загинули усі члени екіпажу — Володимир Рвачов, підполковник Микола Яжук, майор медичної служби Віталій Вашеняк, солдат Олександр Іщенко.

Олександр Будько загинув 17 листопада – під час поїздки за полеглими військовиками — його автомобіль теж підірвався на протитанковому радіокерованому фугасі під селом Орлово-Іванівка.

 

ІВАН АНДРУХІВ (1987-2014) — старшина ЗСУ.

Народився у Львові, закінчив стоматологічний факультет Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького.

Взимку 2013—2014 років  брав активну участь у подіях Революції Гідності у Києві.

У часі війни служив в 51-й ОМБр, з грудня 2014 року — військовослужбовець 14-ї ОМБр.

Був поранений в зоні бойових дій, повернувся додому й лікувався у Львівському військовому шпиталі. У ніч з 31 грудня на 1 січня помер від поранень.

Залишилась мати.

 

ОЛЕГ УЛЬЯНИЦЬКИЙ  (1968-2014)— солдат резерву МВС України.

Народився в селі Хмільна на Черкащині. Брав участь у Революції Гідності. В часі війни — доброволець, стрілець, 2-й батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас». Був серед військових, котрі визволяли Артемівськ, Лисичанськ, Попасну.

Загинув 29 серпня 2014 року при спробі виходу з оточення в Іловайську — розстріляний російськими військовиками в «зеленому коридорі смерті» — їхав у кузові броньованого КАМАЗу в складі автоколони батальйону «Донбас».

Коли автівка вже доїжджала до Червоносільського, по ній вистрілив російський танк, кабіну розірвало, потім здетонував боєкомплект у кузові. Олег Ульяницький здійснював вогневе прикриття пораненим бійцям, при цьому сам був смертельно поранений.

Перебував у переліку зниклих безвісти та полонених. Тимчасово похований 3 вересня 2014-го як невпізнаний герой у Дніпропетровську. Впізнаний за експертизою ДНК, перепохований 13 червня 2015-го на київському Південному кладовищі.

 

ІВАН АЛЬБЕРТ ЗБІГНЕВИЧ (1977-2015) — сержант ЗСУ, один із «кіборгів».

Народився на Львівщині, закінчив 56-те Львівське училище за спеціальністю «ремонтник радіоапаратури», здобув також професію водія. Строкову службу проходив у Миколаєві, сержант, командир відділення. 2003 року одружився, працював в Україні й за кордоном на будівництві.

Учасник Революції Гідності, був у 12-й сотні самооборони. Під час війни — оператор протитанкового взводу, рота вогневої підтримки, 80-та окрема високомобільна десантна бригада.

У кінці листопада 2014-го у бою на Донеччині зазнав осколкового поранення у ногу. Після двох тижнів лікування в Львівському госпіталі повернувся до підрозділу. 23 січня 2015-го загинув у бою на першій лінії оборони Донецького аеропорту біля радіолокаційної станції, перед тим встиг підбити ворожий танк.

Без Івана залишилися дружина, син і донька.

 

ІВАН МЕЛЬНИК (1994-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в Хмельницькому. Займався веслуванням на байдарках та каное в дитячо-юнацькій спортивній школі. Призер чемпіонатів України та області з веслування. Кандидат у майстри спорту (2008). Закінчив гуманітарно-педагогічний факультет Хмельницького національного університету за спеціальністю «Здоров’я людини».

Під час російської збройної агресії проти України з лютого 2016 року проходив військову службу за контрактом в 383-му окремому полку дистанційно-керованих літальних апаратів Повітряних сил ЗС України, м. Хмельницький.

З 28 вересня 2016 року пройшов спецкурс підготовки у 199-му навчальному центрі десантних військ в Житомирі, після чого був відряджений до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. З грудня 2016 року брав участь в бойових діях у районі Торецька — Горлівки, на посаді командира відділення.

Загинув 25 квітня 2017 року від кулі снайпера під час бойового чергування на взводному опорному пункті поблизу смт Новгородське.

По смерті залишились батьки та сестра.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада