Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
06.04.2020

7 квітня.

Знову маємо дуже насичений день. Якщо вчора в огляді переважали музиканти, то тепер в огляді діячі з найрізноманітніших сфер.

  • науковець, який вписав історію України у світовий контекст
  • два цікавих художника і майстриня петриківського розпису
  • поет, якого не друкували за совєтів і у якого «слуги народу» вкрали ім’я
  • найсильніша жінка України
  • підполковник ЗСУ, якого «іхтамнєти» звинуватили у вбивствах дітей, щоб зломити його бойовий дух

І, як завжди, захисники України, які загинули у російсько-українській війні.

Отже, починаємо.


ОМЕЛЯН ПРІЦАК (1919-2006) — американський науковець українського походження, філолог, сходознавець, історик.

Засновник і перший директор Українського наукового інституту Гарвардського університету (до 1989) та Інституту сходознавства НАН України (1991—1999).
Основні наукові інтереси – східнознавство та українознавство.
Серед основних праць — «Походження Русі», «Коли і ким було написано „Слово о полку Ігоревім“».
Омелян Пріцак народився в селі Лука, ЗУНР, (нині Львівська область). у родині механіка-залізничника. Батько, вояк Української Галицької армії, помер у польському полоні у вересні 1919 року. Мати вийшла заміж удруге за купця Павла Сарамагу й 1920 року переїхала з однолітнім Омеляном до Тернополя.
В дитинстві Пріцак виховувався у польському дусі, і тільки в 13-річному віці, довідавшись про походження рідного батька, та як наслідок знущань з боку польського вчителя математики й фізики, юний Омелян усвідомив своє походження. Тоді він ідентифікує себе як українця і з «Еміля» стає «Омеляном», самотужки опановує літературну мову завдяки словникам Івана Огієнка. Після смерті вітчима у 1934 році Пріцак, як писав у спогадах, й маму «заставив повернутися до українства».
Він часто говорив: «Батько віддав життя за Україну, а я маю жити задля України». Ця обітниця запрограмувала всю його творчу та життєву енергію на дослідження правдивої історії України, на повернення її в лоно історичних держав.
Роки навчання у Львівському університеті (1936—1940 рр.), безпосереднє спілкування з такими славетними істориками, дійсними членами Наукового товариства імені Шевченка, як Мирон Кордуба, Іван Крип’якевич, знайомство й дуже щире (хоч і недовготривале) спілкування з Агатангелом Кримським все це сформувало з нього перспективного вченого-історика.
По завершенню університетських студій у червні 1940 Пріцак вирушив до Києва, де продовжив навчання в аспірантурі Інституту мовознавства АН УРСР зі спеціальності «ісламська філологія», ставши учнем академіка Агатангела Кримського. Тривало це недовго, оскільки Пріцака мобілізували до Червоної армії. Військову службу проходив у Башкирії. Напередодні війни артилерійський полк, в якому служив Пріцак, передислокували до Білої Церкви, й у перший місяць війни він потрапив до німецького полону. Звідти у 1941 році він зміг утекти до Львова. 1942 року він влаштувався в Українській кабінет, організований Іваном Крип’якевичем (по суті колишня Історична секція НТШ, забороненого окупаційною владою) і паралельно готував документи для навчання у Берлінському університеті. 1943 року Пріцак виїздить до Німеччини.
Подальші студії в університетах Німеччини, Австрії, Америки, дискусії із закордонними авторитетами у сфері гуманітаристики розширили і поглибили його методологічний підхід до вивчення історичних джерел, розуміння історії як справжньої абстрактної науки, яка разом із мовою та літературою є потужним чинником національної ідентичності.
Ще у гімназійні роки Омелян Пріцак захопився східними історичними джерелами і почав вивчати арабську, іранську, турецьку мови, оскільки західні джерела були опрацьовані й доступні, а східні першоджерела потребували знання мов цих народів. Згодом учений досліджував історичні документи більш ніж 60-ма мовами східноазійського ареалу. Власне, поштовхом до вивчення східних мов стало знайомство з багатотомною «Історією України-Руси» Михайла Грушевського. Як аналітик він зрозумів, що ця масштабна праця має суттєві недоліки — відсутній аналіз східноазійських давніх історичних джерел.
Він стверджував, що нашій історії бракує її східного крила, щоб стати правдивою і підтвердити гасло: «Пізнайте істину, і вона вас визволить». Усе своє творче життя він підпорядкував ідеї повернення України на мапу світу як повноцінного учасника цивілізаційного історичного процесу.
У статусі видатного вченого, шанованого професора Гарвардського університету Пріцак складає свій масштабний план легалізації України у світі через її історію, науку, культуру. Хоча багато хто з його колег вважали цей проект утопічним і недосяжним, проте Омелян Пріцак став тріумфатором в інтегруванні української гуманітаристики у світову науку. Ось лаконічний перелік того, що він зробив для України і заради України, яку безмежно любив.
1. Створив Український науковий центр при Гарвардському університеті (УНІГУ), який фактично став моделлю класичного європейського університету з української гуманітаристики з трьома її фундаментальними кафедрами: історії — імені Михайла Грушевського; мови — імені Олександра Потебні; літератури — імені Дмитра Чижевського.
2. Зініціював і частково здійснив масштабний проект «Тисячоліття християнства Русі-України», головною складовою якого є «Гарвардська бібліотека стародавнього українського письменства», яка включає оригінальні твори, створені на теренах Русі-України в XI—XVIII ст., у 50-ти томах у трьох серіях: факсиміле і переклади англійською та українською.
3. Створив власну наукову школу україністів, які вперше трактували історію України в широкому всесвітньоісторичному контексті. До чільних її представників належать: О. Субтельний, П. Магочій, З. Когут, Ф. Сисин, О. Андрієвська та ін.
4. Сприяв включенню у програму Гарвардського університету проекту дослідження Голодомору 1932—1933 років в Україні Джеймсом Мейсом і Робертом Конквестом.
5. Ініціював створення Міжнародної асоціації україністів (МАУ) для широкого наукового обміну між науковцями різних країн, які цікавляться історією та культурою України. На першому Конгресі МАУ в серпні 1990 року в Києві виступив з програмною інноваційною доповіддю «Що таке історія України?», в якій вперше в українській історіографії висловив думку про часопросторовий метод дослідження історії України на противагу народницькому.
Варто зауважити, що всі ці масштабні україноцентричні проекти Омелян Пріцак ініціював, реалізовував у добу холодної війни та бездержавності України. Це було до снаги лише людині кремінної сили волі та беззаперечного авторитету у світовій науці. Одразу після проголошення незалежності Омелян Пріцак приїжджає в Україну і знову з великим ентузіазмом вершить низку важливих для українського відродження проектів. Ось головні з них:
1. Відроджує й очолює Інститут сходознавства імені Агатангела Кримського при НАНУ.
2. Ініціює відродження Археографічної комісії та Інституту джерелознавства й археографії імені Михайла Грушевського при НАНУ.
3. Запроваджує предмет історіософії в освітню програму Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У своїх лекціях на кафедрі історіософії обґрунтовує необхідність інноваційного методу вивчення історії України як сегменту всесвітньої людської історії, а не як провінційний епізод російської історії. На противагу методиці радянської історіософії та історіографії, Омелян Пріцак запропонував методику, фундаментом якої стали писемні джерела від початку історичних часів до сучасності, які охоплювали терени від Ісландії та Америки до Китаю та Японії.
4. Завершив свій творчий і земний шлях написанням фундаментальної монографії «Коли і ким було написано «Слово о полку Ігоревім», до створення якої вчений готувався понад п’ятдесят років. Ця праця вийшла після публікації двох томів «Походження Русі» і належить до найаргументованіших з усіх досі виданих досліджень із захисту автентичності цього літературного шедевру середньовіччя і належності його саме до української культурної спадщини доби Київської Русі.
Варто додати, що Омелян Пріцак залишив у спадок Україні безцінний скарб. З 2007 року його бібліотека, особовий архів та мистецька колекція переїхали з США до України і зберігаються у Національному університеті «Києво-Могилянська академія» як окремий підрозділ під назвою «Меморіальна бібліотека Омеляна Пріцака» в структурі наукової бібліотеки університету.

 

Переходимо до діячів мистецтва.

 

ІВАН БАТЕЧКО (1926-1981) — живописець та графік.

Народився в селі Рудня на Київщині. Був учасником нацистсько-радянської та радянсько-японської війни, поранений, має бойові нагороди.
1950 року звільняється із армії, навчався в Одеському художньому училищі. 1962 року закінчив Київський художній інститут, залишився працювати викладачем. 1969 року почав працювати в Державному архітектурно-історичному заповіднику «Софійський музей».
Батечко – майстер гравюри на дереві, стихія його творінь — образи старовинної української архітектури, екслібрис, ліричний пейзаж, історичний портрет. Стилістика ксилографій ґрунтується на органічному поєднанні глибинних національних традицій і найкращих технічних досягнень українських та зарубіжних майстрів гравюри на дереві.

 

БОРИС НЕГОДА (1944-2020) – художник-графік.

Нардився в с. Калиня Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. Закінчив Чернівецьке художньо-ремісниче училище, 1974 року — факультет графіки Київського художнього інституту.
Від 1974 року працює в Кам’янці-Подільському художником-графіком від Чернівецької обласної спілки художників. Від 1997 року викладач живопису Кам’янець-Подільського педагогічного інституту (нині Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка), від 1999 року доцент кафедри образотворчого мистецтва.
Твори Негоди вирізняються складністю композиції, оптичними ефектами, багатоколірною палітрою. В них наявна велика кількість поліфонічних символів, яким художник надає філософське навантаження.
Негода віртуозно володіє складною технікою олійної пастелі. В ній створено цикли «Скіфи», «Ангели», «Шевченкіана», «Козацький скоропис», «Метаморфози». В них митець виступає як творець образів, які утверджують ідею української самосвідомості та народності.
«Я хочу проливати світло на людей… Так мені самому світліше на душі», – казав художник.
Дивитися твори Негоди: https://sverediuk.com.ua/hudozhnik-negoda-boris-oliyna-pas…/

 

ТАМАРА ВАКУЛЕНКО (1963) – художниця, майстриня петриківського розпису.

Народилась в селі Петриківка Дніпропетровської області. Дочка і учениця відомої майстрині Ганни Самарської, яка, у свою чергу, є ученицею легендарної художниці Катерини Білокур.
Тамара навчалася в Петриківській художній школі, де її вчителем був відомий майстер петриківського розпису Федір Панко (про нього – в огляді за 21 лютого).
Закінчила Дніпропетровське художнє училище (1982) і Харківський художньо-промисловий інститут (1988), де познайомилася зі своїм чоловіком Олександром Вакуленком. З 1982 року по 1983 рік викладала петриківський розпис в учбовому комбінаті с. Петриківка.
З 2011 року навчає техніці петриківського розпису учнів у Харкові та Києві. Завдяки педагогічній діяльності Тамари Вакуленко мистецтво петриківського розпису на Харківщині продовжується у творчості багатьох її учнів.
Тамара Вакуленко виконує розписи на папері, полотні, тканині, дереві, металі, розписує інтер’єри. Улюблений її сюжет — птахи, дерево життя.
Розмір творів різноманітний: від мініатюрної сувенірної продукції до інтер’єрів та фасадів площею до десятків квадратних метрів. Майстриня віддає перевагу монументальним роботам, над створенням яких працює переважно разом з чоловіком Олександром Вакуленком.
Удвох розмалювали інтер’єри Харківської школи-інтернату №13 (1988 р.), інтер’єр їдальні Ліонської вищої політехнічної школи (1996 р., Франція) холу Національної спілки майстрів народного мистецтва України (2003 р.), інтер’єри та фасади Національного історико-культурногоо заповідника “Чигирин” (2006-11 рр.), та численні житлові інтерєри в Харкові, Києві, Коломиї, Ліоні (Франція), Нюрнберзі (Німеччина) тощо.

 

Сьогодні виповнюється 75 років непересічному поету, який на схилі років був змушений покинути батьківщину через російську окупацію.

 

ВАСИЛЬ ГОЛОБОРОДЬКО (1945) — поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Народився 7 квітня 1945 року в селі Адріанополі на Луганщині. Закінчів школу-інтернат, 1964 року вступив на українське відділення філологічного факультету Київського університету. 1965 року став студентом Донецького педагогічного інституту, звідки на початку 1967 року був відрахований за наказом ректора з формулюванням: «за дії несумісні зі званням радянського студента». Ці дії полягали в тому, що поширював у Донецькому університеті серед студентів роботу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Влітку 1967 року була спроба продовжити здобувати вищу освіту в Літературному інституті в Москві, але, попри те, що успішно пройшов творчий конкурс, Голобородька не допустили до вступних іспитів.
У 1968—1970 роках перебував на військовій службі в будівельних загонах на Далекому Сході. Після того працював на шахті та в радгоспі в рідному селі. Лише 2001 року здобув вищу освіту в Луганському державному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка.
Проживав у Адріанополі, а близько 2004 року перебрався до Луганська, де мав квартиру. Через окупацію Луганська в 2014 році став вимушеним переселенцем. Відтоді і дотепер проживає в Будинку творчості в м. Ірпінь Київської області у скрутних умовах.
«Ви знаєте, рідним домом для мене була батьківська хата, де я народився та прожив більшу частину свого життя. Але поступово, з роками, він ставав дедалі більш чужим: померли батьки, стали відходити старші брати й сестри, сусіди, знайомі, односельці… Село заселялося чужими людьми… І я в рідному селі став чужинцем. Нові поселенці навіть могли мене в очі називати „бандерою“… Але зі мною залишалися мої спогади, книжки, які всупереч усьому робили місце мого проживання рідним домом. Так само було і в Луганську, який я ніколи не вважав своїм рідним містом: таке ж чуже оточення, невелике україномовне гето, яке не могло виховати у мене відчуття рідного середовища, та й прозивання „бандера“ чув і тут…», — казав Голобородько в одному з інтерв’ю.

Писати вірші Голобродько починав російською мовою.
– Бо тоді така традиція була: російську мову вважали головною, а українську – другорядною. Хоча я завжди вважав себе українцем, однак русифікаторська машина мене теж не оминула, – розповідав поет.
Вірші розпочав друкувати 1963 року, коли в республіканській пресі з’явилося кілька добірок віршів. Перша поетична книжка «Летюче віконце», яка готувалася до друку в одному з київських видавництв, була знищена вже набраною для друку через незгоду автора співробітничати з органами державної безпеки (КГБ) колишнього СРСР.
Від 1969 року і аж до 1986 року твори Голобородька не друкували в Україні.
У 1970 році у США (Балтимор) у видавництві «Смолоскип» була надрукована збірка віршів «Летюче віконце». Таке явище совєтами трактувалося однозначно: раз друкують за кордоном — значить ворог…
В Україні перша збірка поезій «Зелен день» надрукована в київському видавництві 1988 року. За неї автора відзначено літературною премією імені Василя Симоненка НСПУ, якою відзначаються автори за успішну першу збірку поезій.
Того ж 1988 року Голобородька прийняли до Спілки письменників України. У жовтні 1991 року брав участь в міжнародному фестивалі авторів, який відбувся в Торонто (Канада).
У 1990 році вийшла друком збірка «Ікар на метеликових крилах», у 1992 — збірка «Калина об Різдві». За ці дві збірки 1994 року поета було відзначено Національною премією України імені Тараса Шевченка.
У 1999 році вийшла друком наступна поетична книжка під назвою «Слова у вишиваних сорочках».
У поезії «раннього» Голобородька ніби оживає світ прадавніх анімістичних уявлень про природу — світ далекого «наївного» предка або довірливої дитини, заселений дивними істотами, наповнений чарівними звуками, кольорами, пригодами; світ української народної, язичницької ще, демонології, — казки, загадки, колядки, — але цей світ постає не в літературних ремінісценціях і не як «тіні забутих предків», а як органічна реакція поетичної душі на цілком сучасну навколишню дійсність. Найвідчайдушніші гіперболи і найфантастичніші образи виникають як простодушне, довірливе продовження узвичаєних побутових метафор. Всі «неживі» предмети оживають і поводяться як добрі й милі істоти.
Пізніші поетичні збірки Голобородька засвідчили його певну еволюцію. Він зберіг колишню світлість і безпосередність переживання, глибину вразливості та легкість уяви, але поєднав їх із змужнілістю, ширшим баченням світу й наполегливішою громадянськістю, — хоч вона в нього, як і раніше, не публіцистична, а явлена саме в неповторному переживанні суспільно-важливих явищ, драматичних сторінок національної та сучасної історії, образів подвижників українського слова. Голобородько став епічніший — не за рахунок зовнішньої масштабності, а за рахунок повноти саморозгортання теми. Як і раніше, в його поезії панує відчуття доброти людського призначення, хоч життя і додало гіркоти чи, може, добросердої сумовитості та великодушної іронії, які рятують від песимізму.

Варто звернути увагу на знаковий момент: головного героя горезвісного серіалу «Слуга народу» звати так само, як і поета. Письменниця і філософ Оксана Забужко впевнена, що це не випадковість:

«Гебуха любить у такий спосіб закривати атакованим народам “гештальти”: підміняючи справжнє фейком. І коли ви – як вам здається, зневажливо – називаєте клоуна з фсбешних корпоративів “Голобородьком”, за іменем персонажа серіалу (м.ін., чи в правовій державі таке використання імені живого поета не мало б стати підсудною справою?), – це значить, що вас уже встрілили. Ще не вбили, але вже злегка поранили на цій війні, де найприцільніше бомбардування ведеться, поки що, з телевізора. Бо щоразу, коли ви вживаєте це ім’я не за призначенням, ви – самі того не знаючи – глумитеся з Поета (а глум над батьківщиною зашито в цю саму закладку на кілька ходів далі).
Як усі справжні поети, Василь Голобородько наділений даром передчуття. Цей його вірш був написаний давно, ще за СРСР».

БЕЗ ІМЕНІ

Викрали моє ім’я
(не штани ж – можна і без нього жити!)
І тепер мене звуть
той, у кого ім’я викрадено.
Я вмію сіяти і мурувати білі стіни,
і коли я посію, то всі дізнаються, що сіяв той,
у кого ім’я викрадено,
а на білих стінах я завжди пишу:
стіну вибудував той, у кого ім’я викрадено.
Привітальні телеграми і листи
ідуть уже на моє нове ім’я,
на ім’я того, у кого ім’я викрадено.
Уже всі примирилися (бо ж і сам давно)
із моїм новим ім’ям.
Дружина теж звикла.
Тільки от не знаю, як бути дітям,
як їх кликатимуть по батькові?
Хочеться навести тут ще один вірш Голобродька (оди з моїх улюблених у цього поета):

СЬОМИЙ У ЛАНЦІ

Нас у ланці працює семеро.
На наряд з’являється шестеро,
опускається у копальню шестеро,
а у вибої — семеро.
З нашої ланки того, може, ніхто й не бачить,
та я — бачу.
Сьомий — то Петро,
я з ним проробив не один рік обушок в обушок,
але зараз не хочу розбалакувати
про те, який він був і що він був.
Починаю я стояки забивати,
він підходить до мене і допомагає:
то стояка підтримає, то підіб’є обушком,
а потім випрохає цигарку і щезне в темряві…
«Петре, — кажу одного разу, —
ходімо нагору:
у мене у садку яблука вже достигли,
покуштуєш — ти ж давно яблук не їв».
«Ні, — каже, — ти вже краще сюди принеси».
Ношу я то яблука, то цигарки,
то привіт від дружини
Петрові, сьомому в нашій ланці.
Читати вірші Василя Голобородька: http://litmisto.org.ua/?page_id=10766

Зібрання віршів у форматі «горталка»: http://tisk.org.ua/?p=8440

Інтерв’ю з поетом: https://rozmova.wordpress.com/2014/…/23/vasyl-holoborodko-4/

Наступна іменинниця представляє зовсім іншу сферу – сферу фізичних досягнень.

 

ВІКТОРІЯ ПОСМІТНА (Ларссон) (1966) – найсильніша жінка України. Спортсменка (пауерліфтинг, бодибілдинг, фітнес), тренер, телеведуча.

Дванадцятикратна чемпіонка України, багаторазова призерка чемпіонатів Європи та Світу.
Спортивну кар’єру Вікторія розпочала у 1985 році, у віці 19 років, коли захопилася дзюдо. За час навчання в Київському Національному Університеті ім. Т. Г. Шевченка стає чемпіонкою університету з дзюдо, футболу, волейболу та настільного тенісу.
Паралельно із заняттями з дзюдо, з 1994 року Вікторія починає професійно займатися пауерліфтингом і стає багаторазовою призеркою Чемпіонатів Світу, Європи, України та Швеції.
У 2000 році вперше в Україні нарівні з чоловіками бере участь у турнірі “Богатирські розваги”. Вікторія виграла у багатьох чоловіків та увійшла в історію як «Найсильніша жінка України». Під час змагань виконала переворот колеса від кар’єрного самоскида БелАЗ вагою 340 кг – три оберти за 26 секунд..
З 2002 року захоплюється культуризмом і фітнесом. Завдяки цьому, Вікторія стає чемпіонкою України з бодибілдингу, з бодифітнесу.
З 2000 до 2007 року Вікторія була тренером у Києві в спортивному залі «Арсенал». Вона тренувала як професійних спортсменів, так і працювала з любителями різних вікових категорій. Її учнями були Андрій Ковальський, ведучий програми «Факти. Спорт», канал ICTV, Володимир Мжельський, шеф-редактор «5-го каналу», Михайло Малий, “Факти”, канал ICTV. Саме на цей час припав розквіт професійної кар’єри Вікторії як спортсменки.
У період тренерства в «Арсеналі» Вікторія часто стає героїнею сюжетів на українському телебаченні, а згодом і телеведучою.
Вікторія взяла шлюб з громадянином Швеції, з 2008 року живе і працює в цій країні. Після переїзду до Швеції, Вікторія Посмітна-Ларссон стає менеджером – тренером у спортивному клубі AlbaNova Gym для персоналу наукового центру AlbaNova University Centre у Стокгольмі.

 

Сьогодні виповнюється 49 років одному з героїчних захисників України:

ВІКТОР ЮШКО (1971) — підполковник, командир реактивного артилерійського дивізіону реактивного артилерійського полку ВМС ЗСУ. З липня 14-го по вересень 15-го з боями пройшов майже всю зону АТО: від гори Карачун до Дебальцево.

У 1992 році, після закінчення Одеського вищого артилерійського командного училища, отримав призначення у 961-й реактивний артилерійський полк в м. Фастів.
Пройшов шлях від начальника розвідки дивізіону до командира батареї реактивних систем «Град», а згодом — «Ураганів». У 2004 році був звільнений за скороченням у зв’язку з розформуванням частини.
– Багато років тому я був командиром реактивної батареї, яка розташовувалася в Фастові, – розповідає Юшко. – Скільки у нас було знарядь, скільки техніки ми відновлювали, модернізували! Я навіть отримував нові «Гради». У нас сформували з них цілу батарею. Це робилося для прикриття, оборони Києва в разі потреби. Для мене зараз загадка, куди поділися всі ці знаряддя. Потужні установки «Штурм» з нашої частини забирали зі словами: «Переробимо в комбайни! Ми ж ні з ким не збираємося воювати ». Мене страшенно засмучувало те, що відбувалося в армії. Все розтаскувалося і руйнувалося. У підсумку в 2004 році мене звільнили за скороченням…
Десять років професійний артилерист, підготовлений офіцер займався охоронним бізнесом, організацією безпеки різних компаній.
В 2014 році поповнив лави добровольців 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь».
Коли ж його мали демобілізувати, у штабі дивізіону запропонували не йти, а залишитися в армії і продовжити воювати. Він роздумував … 7 хвилин, і вирішив: піду з зони АТО тільки після нашої перемоги.
Віктор Юшко воював на самих гарячих ділянках. Влітку 2014-го неподалік від Слов’янська на горі Карачун він формував мінометний взвод і навчав добровольців 11-го батальйону «Київська Русь» наводити знаряддя, коригувати вогонь. Коли підрозділ відправили під Дебальцеве, Віктор тримав лінію оборони, знищуючи колони техніки, не дозволяючи замкнути кільце. Після того як батальйон вивели із зони бойових дій, Юшку запропонували стати командиром артилерійського дивізіону.
2015 року в російських новинах Віктора Юшка назвали «головним карателім, що знищує дітей Донецька і Горлівки», в РФ відкрили проти нього кримінальну справу за військові злочини. Здавалося б – яке діло росіянам до «внутрішнього конфлікту» чи «громадянської війни», як вони зазвичай називають свою збройну агресію на Донбасі? Але от такими справами вони вкотре розписуються у тому, що «їх там є».

Російська пропаганда працює відмінно, – казав тоді Віктор Юшко. – На жаль, ми зараз, навіть знаючи, де скупчується техніка ворога, яка обстрілює українські міста, не можемо її накрити. Мої гармати, гаубиці і самохідні установки відвели від лінії вогню на належний відстань. При цьому війна триває, українські бійці гинуть, а нас називають карателями… Моя совість чиста. Виправдовуватися мені нема в чому. Ми не стріляли ні по Донецьку, ні по Горлівці. Осліплий хлопчик, загибла двомісячна дівчинка вигадані так само, як горезвісний розп’ятий в Слов’янську хлопчик. Якщо моє ім’я з’явилося в російських телевізійних новинах, значить, ворог нас боїться. Там, де були мої бійці, терористам не вдалося просунутися ні на метр. Мабуть, тепер вирішили впливати на мене морально. Не вийде. Така активність російських журналістів для мене є підтвердженням того, що я перебуваю на своєму місці.
За словами Юшка, одним з найстрашніших моментів був обстріл в січні 2015-го в районі Дебальцево. Вночі мінометний снаряд потрапив прямо в бліндаж, де відпочивали артилеристи. Четверо бійців загинули моментально.
– Це було страшно. Відправили сім’ям поховати те, що вдалося знайти. Двоє солдатів, які зазвичай відпочивали в тому ж бліндажі, дивом залишилися живі. Один в той вечір терміново поїхав додому на похорон – його маму збила машина. А другий вийшов поговорити по телефону з мамою. Вона як відчувала, зателефонувала йому, незважаючи на пізню годину. Бійцеві довелося вийти назовні, щоб не заважати відпочиваючим побратимам. Виходить, обох врятували … мами.

 

Пом’янемо наших захисників від російської агресії. І почнемо з бійця, закатованого у днр-івському полоні тими, з ким теперішня зелена влада намагається миритися…

 

РОМАН КАПАЦІЙ (1979-2015) — солдат ЗСУ, розвідник, 28-а ОМБр.

Пройшов строкову військову службу у ЗСУ. Після служби працював механізатором.
У березні 2015 року був мобілізований. 31 травня 2015 року, виконуючи завдання командування, поблизу міста Мар’їнки Донецької області потрапив у полон. У полоні перебував 32 дні, за цей час Романа закатували до коми.
З полону його звільняла мати. Роман у надважкому стані був доставлений в Дніпропетровськ. Сергій Риженко, головний лікар Дніпропетровської обласної клінічної лікарні ім. Мечникова, на своїй сторінці в Facebook написав про стан пацієнта і закликав небайдужих людей надати йому матеріальну допомогу.
“Роману 35 років. На тіло, навіть здалеку, дивитися страшно. Пневмонія, менінгоенцефаліт. Стан критичний. Переніс вже 8 операцій. Кращі професора Мечникова не відходять. Роман – багатодітний батько. У нього 6 дітей, а наймолодшому лише 7 місяців”, – написав медик.
Трагічна історія Романа Капація була відома всій країні. Тисячі українців надавали матеріальну допомогу родині військовослужбовця. За його життя боролися численні лікарі, волонтери Дніпропетровська, Києва, Полтави, Одеси та інших міст. Однак, Роман Капацій так і не вийшов з коми і помер.

 

ОЛЕКСАНДР ГУЛЬКЕВИЧ (1974-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в місті Малин (Житомирська область). Працював на підприємстві з виготовлення пам’ятників в селі Слобідка (Малинський район).
В серпні 2015 року мобілізований; молодший сержант, стрілець-зенітник роти вогневої підтримки 43-го окремого мотопіхотного батальйону «Патріот». Обслуговував ЗУ-23. В Олександра закінчився контракт, але він планував його поновити.
13 вересня 2016 року загинув на блокпості поблизу смт Зайцеве (Бахмутський район) внаслідок артилерійського обстрілу терористами зі 152-мм гармат 2А36 «Гіацинт-Б».
17 вересня 2016 року похований в Малині.
Без Олександра лишилися мама, син та брат, який служив у 95-й аеромобільній бригаді.

 

СЕРГІЙ ЗУЛІНСЬКИЙ (1987-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у Вінниці, закінчив вінницький гуманітарно-естетичний колегіум № 29. Проходив строкову військову службу в лавах аеромобільних військ ЗСУ.
Під час війни — доброволець, головний сержант-командир відділення, 81-ша окрема аеромобільна бригада, 90-й окремий аеромобільний батальйон.
28 жовтня 2014-го частина зайняла бойові позиції. На Новий рік побував удома. 19 січня 2015-го передзвонив дружині, оповівши «Привіт кохана, я живий». 20 січня дружина не дочекалася дзвінка й подзвонила сама, почула голос з російським акцентом: «Он больше не вернётся».
20 січня група на 2-х БТР рушила забрати поранених до Донецького аєропорту. В умовах щільного туману та за відсутності зв’язку — «глушили» терористи — десантники на БТР-ах потрапили у засідку. Під час бою БТР, в якому Зулинський здійснював штурм з іншими військовиками, врізався в будівельні конструкції аеропорту та вибухнув. Тоді ж загинуло ще п’ятеро солдат.
Сергій вважався зниклим безвісти. Опізнали його близькі при вивозі з Донецького аеропорту.
Без Сергія лишились батьки, сестра, дружина Катерина, 8-місячна донька, сестра.

 

СЕРГІЙ ГУЛЮК (1981-2014) – молодший сержант ЗСУ.

Народився у м. Рівне. З 2000 року жив у Луцьку.
Сергій з дитинства займався спортом. Відвідував секцію самбо та дзюдо. Та 2000 році йому було присвоєно звання “Майстер спорту України”.
У 1999 році був призваний на строкову службу в Луцький прикордонний загін. З 2002 року проходив там контрактну службу. З 2003 по 2006 рік навчався у рівненському державному коледжі, який закінчив з червоним дипломом і отримав професію юрист. 2012 року отримав спеціальність “молодший інспектор прикордонної служби”, закінчивши Національну академію Державної прикордонної служби.
Вирушив в зону АТО 28 червня 2014 року у складі оперативно-бойової прикордонної застави Луцького прикордонного загону для забезпечення правопорядку на державному кордоні України у Донецькій області.
Загинув 31 липня 2014 р. під час мінометного обстрілу ВІПС “Василівка” (ВПС “Амвросіївка) в районі с. Василівка (Амвросіївський район) в Донецькій області. Разом з Сергієм загинуло ще четверо прикордонників, 11 були поранені.
Без Сергія залишились дружина та троє дітей.

 

АНАТОЛІЙ БІЖКО (1995-2017) — розвідник, старший солдат ЗСУ.

Народився в смт Верхній Рогачик на Херсонщині. Був четвертою і наймолодшою дитиною в родині. Коли Анатолію було 10 років, родина переїхала до Нікополя на Дніпропетровщину.Вивчився за спеціальністю «маляр-штукар».
У жовтні 2013 року вступив на військову службу за контрактом, яку проходив у 74-му окремому розвідувальному батальйоні, Дніпропетровська область.
З початку російської збройної агресії проти України виконував завдання в АТО, учасник боїв за Іловайськ та героїчної оборони Донецького аеропорту. У січні 2015-го в аеропорту загинув друг Анатолія розвідник 74 ОРБ Сергій Касьянов, вони товаришували ще з ліцею. Після проходження реабілітації в рамках волонтерського проекту «Творчої Криївки» у Карпатах повернувся на службу, 1 грудня 2016 року переведений у 53-тю бригаду, старший солдат, снайпер.
Планував влітку 2017 року вступати до військового вищого навчального закладу.
1 травня 2017 року, на «Світлодарській дузі» група українських військових потрапила під потужний обстріл поблизу смт Луганське на крайній до бойовиків позиції. Командир мотопіхотного відділення 3-ї роти молодший сержант Юрій Мальков дістав смертельне поранення, — ворожа куля перебила артерію. Йому на допомогу прийшли троє розвідників батальйону, але потрапили у засідку, почали відстрілюватись. У бою загинули сержант Сергій Смірнов і старший солдат Анатолій Біжко, третій розвідник дістав поранення і повернувся живим. Евакуювати тіла загиблих не вдалось через сильну вогневу протидію противника. Передача тіл українській стороні відбулась 6 травня у присутності представників Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ.
Залишились батько, сестра та двоє братів.

 

ВІТАЛІЙ ОЛІЙНИК (1961-2015) — прапорщик ЗСУ.

Народився 1961 року в місті Київ, де й проживав.
В АТО – прапорщик, командир бойової машини—командир відділення, 72-га ОМБр.
28 серпня 2015 року Віталій Олійник був за кермом автомобіля «УАЗ», яким разом з старшим лейтенантом Іваном Віхтюком їхали до ротного опорного пункту. Снаряд розірвався у кількох метрах від машини. Віхтюк встиг вибігти, зазнавши смертельного поранення, прапорщик Олійник загинув у палаючій машині.

 

СЕРГІЙ СТЕПАНЕНКО (1967- 2016) — солдат ЗСУ.

Народився у Челябінській області, і дитячі роки часто переїздив з батьками (РРФСР, Україна, Казахстан), школу закінчив у Борисполі. Строкову службу проходив мічманом на Далекосхідному флоті. Здобув середню технічну освіту за спеціальністю «радіомовлення та радіозв’язок» (1987, Хабаровськ). 1999 року зі своєю сім’єю оселився на Київщині. Працював бетонщиком у ТОВ «Трест Бориспільсільбуд», таксистом, займався підприємництвом у сфері будівництва.
Роки перебування в Росії не зробили з Сергія прихильника «русского міра». З 9 лютого 2015 року служив у ЗСУ за контрактом, був тяжко поранений в районі Попасної. Після закінчення контракту уклав новий і 6 грудня 2016 повернувся на передову у свій батальйон. Солдат, (25-й окремий мотопіхотний батальйон, 54-та ОМБр).
Загинув у бою на Світлодарській дузі (Донецька область), відбиваючи атаки проросійських терористів. Разом з Володимиром загинуло шще шестеро захисників України.
Залишилися дружина, донька та син.

 

АНАТОЛІЙ СТРАТОВИЧ (1962-2015) — солдат ЗСУ. Снайпер. Один із «кіборгів».

Народився в Житомирі, закінчив ПТУ № 34, пізніше здобув вищу освіту за фахом “Інженер-будівельник”. Проходив строкову військову службу у підрозділі спеціального призначення, брав участь у бойових діях на території Афганістану.
З перших днів Революції Гідності став активістом столичного Євромайдану, потому брав активну участь у діяльності ГО “Самооборона Житомирщини”, зокрема, у заходах з охорони громадського порядку та наданні волонтерської допомоги підрозділам Збройних Сил України у районі АТО.
Згодом, незважаючи на 52-річний вік, добився призову на військову службу за мобілізацією (як доброволець), восени 2014 року був направлений до району АТО.
Згадує старший лейтенант Костянтин Султанбагомаєв, командир взводу: “Толік мене завжди беріг, давав мені поради, оскільки це була його третя війна. За короткий час він багато чого мені показав, розказав, постійно підтримував. Анатолій був хорошою людиною, мав дітей, онуків і правнучку”.

 

ВІТАЛІЙ МАХНОВЕЦЬ (1981-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в Луцьку. Після 9 класів вчителі радили йому продовжити навчання і вступати до вишу, але він пішов у профтехучилище, — хотів швидше здобути професію та допомагати матері матеріально. Батько залишив сім’ю, коли Віталію було 13 років.
З відзнакою закінчив луцьке ВПТУ № 6 за спеціальністю «телерадіомайстер». В армії служив за спеціальністю. Працював електриком на підприємстві «Луцьксантехмонтаж-536». Готувався до весілля — мало бути у червні, придбав обручки.
З початком часткової мобілізації 8 квітня 2014 року Віталію прийшла повістка з військкомату. Після навчань на полігоні його підрозділ відправили на Схід.
Солдат, гранатометник 3-го механізованого батальйону 51-ї ОМБр, м. Володимир-Волинський.
Разом із підрозділом у травні 2014 року ніс службу на блокпосту № 10 поблизу смт Ольгинка Волноваського району. Вранці 22 травня 2014 року блокпост був атакований проросійськими бойовиками «ДНР», які під’їхали на інкасаторських машинах, та почали несподіваний масований обстріл із вогнепальної зброї, у тому числі з кулеметів, мінометів, РПГ, ПЗРК. В результаті обстрілу здетонував боєкомплект однієї із бойових машин, що призвело до збільшення людських втрат внаслідок вибуху. У цьому бою загинули 16 бійців 51-ї бригади. Віталія полонили нападники – він помер у лікарні Донецька.
Без Віталія лишились мама Марія Юріївна, сестра Ольга та наречена.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада