Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
06.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

7 червня.

Сьогодні в огляді:

  • діяч ОУН і письменник, якого 8 разім арештовували і якому двічі виносили смертний вирок – нацисти і совєти, бо прагнув незалежності для України;
  • видатний художник-графік, який зажив слави завдяки ілюстраціям до «Енеїди» Котляревського, в яких сповна проявився його блискучий талант;
  • дисидент, співзасновник підпільної партії, яка за 7 років після смерті Сталіна поставила метою вихід України з СРСР. 22 роки карався в таборах;
  • композитор, автор симфонічних творів і багатьох популярних пісень, який зазнав утисків через співпрацю з опальним перекладачем Миколою Лукашем, а згодом емігрував, бо хотів, щоб його твори виконувалися ще за його життя;
  • поет, якого за совєтів посадили за вірші, а в Україні дали за ті віші Шевченківську премію;
  • композитор, якого лише умовно можна назвати класичним – його твори хоча і виконуються у філармоніях, але написані в оригінальному, ні нащо не схожому жанрі;
  • сучасний історик, політик і борець проти зросійщення та за відновлення історичної правди, якого нинішня «зелена» влада усунула з відповідальної посади одним з перших своїх рішень.

А також вшануємо пам’ять захисників України, що віддали життя у боротьбі з російською агресією.


Підемо за хронологією:

 

ПЕТРО ДУЖИЙ (1916-1997) — письменник, референт пропаганди ОУН. Двічі призначався до смертної кари – нацистами і совєтами.

Народився в с. Карів, зараз – Львівська область. Був десятою з одинадцятьох дитиною Атанасія і Параскеви Дужих. Батько помер 32 року.  А 1940 році матір — Параскеву Дужу — з рештою родини комуністичні окупанти вивезли до Казахстану, де невдовзі вона померла.

Петро був обдарованою дитиною. У чотири роки він декламував напам’ять «Заповіт», «Розриту могилу», та інші твори Шевченка. Учився у Рава-Руської гімназії.

У 1932 році був прийнятий до підпільної організації юнацтва ОУН. У сімнадцятирічному віці Петро був уперше арештований польською поліцією і відправлений у тюрму Бригідки, де перебував відомий націоналістичний діяч Зенон Коссак («Тарнавський»), який і став першим вчителем політичної боротьби Петра Дужого. Потім було ще два арешти, і 1939 року поліція вчетверте арештувала Петра Дужого. Цього разу поляки збирали всіх підозрілих і без слідства і суду мали відправити до концтабору «Береза-Картузька». Але в цей час німці напали на Польщу, розбомбили залізничні полотна, а арештанти звільнилися із ув’язнення.

У 1937 році успішно закінчив Львівську (польську) гімназію і став студентом Академії закордонної торгівлі у Львові.

Восени 1939 року після приходу Червоної Армії Петро Дужий подався на Холмщину. Там він учителював, а згодом став секретарем повітового шкільного інспекторату, а далі й інспектором. Як активний член ОУН пройшов військовий вишкіл, сам проводив ідеологічні та культурно-освітні вишколи.

У 1941 році Петро Дужий був включений у список 700 членів ОУН, які мали виконувати найвідповідальніші завдання. Цього року він пішов у Похідну групу — Північ. Але Дмитро Мирон (псевдо «Орлик») покликав його до своєї групи, яка мала проголосити Акт відновлення державності у Києві, подібно як це відбулося у Львові 30 червня 1941 року.

31 серпня 1941 року Дужий був арештований у Василькові під Києвом німецькою поліцією (СД), вивезений до Львова на Лонцького, восени звільнений. Скориставшись тим Дужий перейшов у підпілля під псевдонімом — В’ячеслав Романовський. З того часу він працював у Головній Організаційній реферантурі ОУН.

У травні 1942 року Провід ОУН відправив Дужого на пост заступника і організаційного референта Крайового Проводу ОУН на південь України (Дніпропетровськ), з осені, після вбивства Дмитра Мирона (Крайового Провідника Київщини і суміжних областей) і загадкового зникнення Пантелеймона Сака—”Могили”, південний Провід поширив свої межі на північ.

Влітку 1943 року Дужого спрямовано у Холодноярщину, де почали організувати перші відділи УПА. Але Дужого німці арештовують у містечку Олександрівка тодішньої Кіровоградської області. 14 днів страшно катували і призначили до страти. Під час перевозу поїздом до крематорію він втік, важко поранений добився до Умані, де була добре розвинута ОУН. Після короткого лікування переїздить на Волинь.

Під керівництвом Петра Дужого працювали Петро Федун (псевдо «Полтава»), Йосип Позичанюк, Зенон Тершаківець. В 1944 році Петра Дужого було прийнято до складу Головного Проводу ОУН на пост референта пропаганди, співредактора і редактора видань ОУН і УПА. У 1944–1945 роках — головний редактор часопису ОУН «Ідея і Чин».  Дужий співпрацював або близько знав багатьох видатних українських особистостей, а передовсім членів ОУН.

4 червня 1945 року зрадник показала агентам НКДБ криївку, в якій знаходилося вісім повстанців, у тому числі й Петро Дужий. Чи не вперше каральні органи НКДБ застосували струменево-паралітичний газ, і Петро потрапляє в лабети «органів»: тут на нього чекають 15 місяців безсонних ночей та катувань під час слідства. У результаті 22 березня 1947 року в спецтюрмі м. Києва Петра Дужого засуджено до розстрілу. Шістдесят п’ять днів він чекав на виконання вироку. Та на щастя, вийшов Указ від 26 травня 1947 року, який скасовував смертну кару.

Понад п’ятнадцять років Дужого тримали в концтаборах Колими, Сибіру, Мордовії. В ув’язненні він писав вірші (підпільно), значна частина яких (поеми, сонати) ввійшла до збірки «Розкуте слово», виданої у Мельбурні (Австралія, 1980 р.). Збірка вийшла під псевдонімом Опанас Скелястий.

Восени 1960 року на вимогу урядів деяких західних держав Петра Дужого звільнили з ув’язнення і поселили у Запоріжжі під суворий нагляд. У травні 1964 року дружина Петра Дужого, Марія, померла, а доньок Ларису і Мирославу, забрали на виховання її батьки до Львова. У жовтні 1965 року Петро Дужий одружився із Марією Макогон, яка повернулася із ув’язнення та поневірянь у Магадані та Воркуті. Разом вони оселилися у Львові.

Але на цьому поневіряння не закінчилися. 1977 року Петра Дужого через рукописи заарештували – це загалом був вже восьмий арешт у його житті. Були допити, обшуки, конфіскація друкарської машинки, книжок. Усе це стало причиною тяжкого серцевого нападу і, може, власне це й врятувало його ще від одного вироку.

Помер Петро Дужий після тяжкої хвороби 24 жовтня 1997 року. Завдяки старанням дружини Петра Дужого — Марії — побачили світ залишені ним неопубліковані твори, які ввійдуть до золотого фонду національно-визвольної боротьби українського народу XX століття.

29 червня 2016 року напередодні 75-річниці Акту відновлення Української держави у Київському національному університеті ім. Шевченка презентували збірку «Петро Дужий. Відоме й незнане» видану до 100-річчя від дня народження. Окрім спогадів Дужих, окремих записок Петра Дужого, доньки Лариса Іванців та Мирослава Дужа-Задорожна помістили в збірку інтерв’ю зі старшими членами родини.

 

АНАТОЛІЙ БАЗИЛЕВИЧ (1926-2005, Київ) — видатний художник-графік, який зажив слави ілюстраціями до «Енеїди»  Котляревського.

Народився в Жмеринці (нині Вінницька область) у родині інженера. Переїхавши в 1933 році з батьками до Маріуполя, Анатолій відвідував художній гурток при металургійному заводі.

Під час захоплення Маріуполя нацистами родину Базилевичів примусово вивезли на роботу до Німеччини. Батько помер від поранень під час бомбардування. Мати змогла повернутись до міста Маріуполь з сином.

По війні – у 1947 році Анатолій вступив до Харківського художнього інституту. Його дипломною роботою були ілюстрації до «Буковинської повісті» І. Муратова. Перша книжка, оформлена Базилевичем, вийшла у 1951 році – «Байки» Брежньова. Наступного року з’явилися його ілюстрації до «Байок» І. Крилова, що вийшли друком у київському видавництві «Молодь».

З 1953 року, закінчивши інститут, переїхав до Києва, співпрацював із різними видавництвами.

Над ілюстраціями до «Енеїди», що принесли йому справжню славу, Базилевич працював 10 років! Дивний, гнучкий малюнок був збагачений невеликою кількістю локальних кольорів і такими міцними характеристиками персонажів, що окремі ілюстрації виглядають як станкові картини. Проникнення у сутність літературного тексту було таким всебічним, що ілюстрації його роботи важко відірвати від сюжету і книги. Вони стануть явищем української друкованої графіки.

За ілюстрації до «Енеїди» Івана Котляревського видавництва «Дніпро» (Київ, 1968 рік), отримав звання «Заслужений діяч мистецтв УРСР».

Базилевич проілюстрував безліч книжок, зокрема широкої популярності набули його ілюстрації до «Бравого солдата Швейка» та «Кайдашевої сім’ї». Але найбільше ілюстрацій він створив до творів Шевченка: «Причинна», «Катерина», «Перебендя», «Відьма», «Єретик», «Гайдамаки» (всі кольорові, олія, 1961). Також він автор малюнків для поштових листівок з українськими народними піснями на слова Тараса Шевченка. Також Брав участь в ілюструванні ювілейного видання «Кобзаря».

Дивитися ілюстрації до «Енеїди»: https://sverediuk.com.ua/eneyida-v-ilyustratsiyah-anatoliya-bazilevicha/

Книжки з ілюстраціями Базилевича: http://chytanka.com.ua/ebooks/index.php?action=search_show_list&painter_name=%C1%E0%E7%E8%EB%E5%E2%E8%F7%20%C0%ED%E0%F2%EE%EB%B3%E9

 

ІВАН КАНДИБА (1930-2002) — правозахисник, дисидент. Борець за незалежність України від совєтів. Провів в ув’язненні 22 роки.

Народився в селі Стульно на Холмщині (нині Польща), в селянській родині. 1945 р. родина Кандиб була насильно переселена до УРСР. На той час йому було 15 років. Сім’ї довелося починати життя з нуля, звикаючи до нових реалій і викликів. Однак Іван зумів здобути юридичну освіту. 1953 р. закінчив юридичний факультет Львівського університету. До 1961 р. працював у м. Глиняни Львівської області нотаріусом, народним суддею, адвокатом.

1960 року познайомився з Левком Лук’яненком. Зійшовшись ідейно, Кандиба і Лук’яненко стали справжніми побратимами у протистоянні з системою. Іван підтримав ідею створення нелегальної марксистської партії Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), що виступала за вихід України зі складу СРСР. Того ж року розгорнув активну діяльність — розповсюджував газету «Наше слово», що видавалася за кордоном, знайомив різних людей з програмою УРСС, брав участь в обговоренні програми партії.

Поставити питання про вихід України з СРСР через 7 років після смерті Сталіна було так само смертельно небезпечно, як за життя «вождя усіх народів».

Вже наступного, 1961 року сім членів УРСС (серед них і Кандиба) були заарештовані. Кандибу засудили до 15 років таборів суворого режиму. Карався в Мордовії і Пермській області, а у в’язниці м. Владимир. 1969 р. разом із Левком Лук’яненком та М. Горинем передав за кордон «Звернення до Комісії прав людини при ООН» про знущання над політв’язнями.

Звільнився в січні 1976 р. У Львові, де жив його старий батько, Кандибі відмовили в прописці. Відтак оселився в м. Пустомити, де мешкав у 1976—1981 роках. Працював у майстерні з полагодження електроприладів та кочегаром.

Член-засновник Української гельсінкської групи. Активний учасник УГГ — постійно листувався з політв’язнями, зустрічався з членами Московської гельсінкської групи. Постійно перебував під адміністративним наглядом (мав бути вдома з восьмої вечора).

КДБ постійно намагалося його завербувати, пропонуючи виступити на телебаченні з покаянням, за що пропонували львівську прописку і роботу юриста. Однак на жодні пропозиції Іван Кандиба не приставав. У 1981 році він був вдруге арештований за співавторство і розповсюдження антирадянських матеріалів, зокрема і за збирання матеріалів для Української Гельсінської групи.

1981 р. Іван Кандиба був знову заарештований. Йому інкримінували співавторство і розповсюдження антирадянських матеріалів (зокрема документів УГГ). Того ж року був засуджений до 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом.

За відмову від роботи і перехід на статус політв’язня 1988 року Кандиба провів у штрафному ізоляторі 65 діб.

5 вересня 1988 Іван Кандиба був помилуваний указом Президії Верховної Ради СРСР. Проте, звільнений із в’язниці лише 9 вересня, після оголошення голодування на знак протесту і вимоги президента США Рейгана звільнити політв’язня.

На волі Іван Кандиба одразу включився в активну громадську діяльність. Завдяки старанням друзів йому вдалося оселитись у Львові, де було багато однодумців. У 1990 році Кандиба узяв участь у створенні Всеукраїнського політичного об’єднання «Державна Самостійність України» (ДСУ). Перший голова партії. Засновник, а потім редактор партійної газети «Нескорена нація».

Вже через рік те, чому Іван Кандиба присв’ятив життя, набуло юридичного оформлення – Україна здобула незалежність.

За часів Незалежності, з 1992 року — член Організації Українських націоналістів (ОУН). Відразу був кооптований до комітету з легалізації та відродження ОУН в Україні (ОУНвУ). На II конференції «легальної» ОУН в 1993 обраний заступником Голови Головного проводу ОУНвУ, а 1996 — Голова Головного проводу ОУНвУ.  З 2001 р. — Почесний голова ОУНвУ.

 

БОРИС БУЄВСЬКИЙ (1935) — композитор, автор 10 симфоній, музики до мультфільму про козаків і багатьох естрадних пісень, зокрема невмирущого хіта «На долині туман».

Народився у м. Кривий Ріг.  Прізвище Буєвський Борис отримав від мами Домініки. Українізований польський шляхетський рід оселився в Україні за часів Северина Наливайка. Від батька, лубенського козака Методія Кравця, Борис отримав незалежний характер та ім’я по батькові – Миколайович, хоча так почали звати Методія на «Ростсільмаші» (за системою «какаразница – Микола лёгше»). За єдиний рік батько з чорнороба став майстром цеху; пішов на війну рядовим, а повернувся майором.

 

Борис закінчив музичне училище при Ленінградській консерваторії та Харківську консерваторію, у 1959—1961 роках викладав у Донецькому музичному училищі.

Там у нього народилася ідея: «Чому у Донецьку філармонія стоїть пусткою? Будемо готувати творчі вечори композиторів!» Він пішов до обкому партії зі своєю пропозицією. Там довго не могли отямитися, а потім видали: «А ви в шахту не хочете?» У шахту він не хотів, забрав родину і подався до Києва, працював редактором видавництва «Музична Україна».

Але з «органами» у нього було не все гаразд: у день перепоховання Шевченка Буєвський поніс квіти до Тараса, за що попав на камери КДБ, мав профілактичні бесіди.  Втім, це не заважало композитору плідно працювати у симфонічному жанрі.

– І кому потрібні твої симфонії? Ти постав планку вище: напиши таку пісню, щоб її і в Африці заспівали, – підначували Буєвського брати Майбороди. І так вони дістали композитора, що за шашликами він пообіцяв таку пісню. І обіцянку виконав. Про Африку сказати важко, а от що увесь СРСР співав його пісні – то це було. А деякі, наприклад «На долині туман» – і зараз не забуті.

Серед друзів Буєвського були Микола Вінграновський, Васько Діденко та Колько Сом, Микола Лукаш – всі вони з погляду влади були неблагонадійними.

Після закидів Майборід Буєвський знайшов Васька Діденка і попросив текст для пісні. «У нас такі є!» – відповів тойю. «Це не просто звичайний ліричний вірш, а якесь неповторне диво краси Поділля. Я на це диво написав музику», – згадував композитор. Отак і народилося ліричне танго «На долині туман».

Борис захопився пісенним жанром. У 1961 р. його прийняли до Спілки композиторів України. У 1964 р. створив ораторію «Мандрівка серця», на слова Ліни Костенко і Тамари Коломієць. У 1965 р. в Одесі відбулася перша постановка балету «Пісня синього моря». Написав музику для 50 кінофільмів різних жанрів, до мультфільму В. Дахна «Як козаки у футбол грали».

Поклав на музику цикл романсів «Вітру журба» Поля Верлена. Композитор писав: «Ці романси на вірші Поля Верлена написано завдяки Миколі Лукашеві, який, перебуваючи в Будинку творчості композиторів, робив свої геніальні переклади, а я приходив до нього на дачу, брав щойно перекладений вірш і цього ж дня писав романс. Наступного ранку я приходив до нього знову, забирав новонароджений переклад і писав наступний романс».

Це з боку Буєвського був вчинок, адже скільки «друзів» боялися навіть вітатися з перекладачем. Бо саме тоді Микола Лукаш написав листа до КДБ, у якому вступився за Івана Дзюбу: «В Івана Дзюби мала дитина і молода дружина. Якщо вам обов’язково треба когось судити, то судіть мене, бо я сповідую все те, що і Дзюба, і підтримую його…» Миколу Лукаша тоді виключили зі Спілки письменників, а це означало позбавлення пенсії немолодого дисидента.

Ці романси на переклади Лукаша Буєвському не минулися – його твори зняли з репертуару. Прем’єрну виставу балету «Устим Кармелюк» (1980), лібрето Василя Близнеця відмінили уже після генеральної репетиції. «Було знищено збірочку на вірші Миколи Вінграновського з моєю музикою «Ластівка нашої хати», Ні слуху, ні духу від неї не залишилося. Замовчали, затоптали, хоч ця збірка і була видрукувана «Музичною Україною» накладом 5000 примірників» – згадував композитор.

Втім, він дозволив собі розкіш – не змінюватися: написав сюїту для скрипки з фортепіано в чотири руки, з присвятою М. Лукашеві.

Такий стан речей не міг не позначитися на здоров’ї композитора. Борис Буєвський став інвалідом першої групи по зору. У 1989 р. він втратив зір. 1992 року, після вдалої офтальмологічної операції у Віденській університетській клініці, повернувся до Києва зрячим. Подивився, хто в Україні став незалежним, і виїхав на постійне проживання до Бельгії із словами: «Хочу, щоб мої твори виконувались ще за мого життя…».

Дуже пізнавальний фільм про історію створення пісні «На долині туман», в якому діляться спогадами надзвичайно цікаві люди: https://www.youtube.com/watch?v=RhNEsAkahlk&index=8&list=PL60VoyA03mPt45qrwFIOocHkkJMq4gao8

 

ТАРАС МЕЛЬНИЧУК (1938-1995) – поет-дисидент, в’язень радянських таборів та жертва репресивної психіатрії.  Лауреат Шевченківської премії (1992).

Народився в Коломиї. Після десятирічки працював коректором районної газети «Радянська Гуцульщина», далі — в Комі АРСР лісорубом, валовідбійником на Донбасі, служив у лавах Радянської армії.

1958 — вступив до Чернівецького державного університету. На третьому курсі покинув навчання і поїхав за комсомольською путівкою на будівництво Криворізького гірничо-збагачувального комбінату, далі впродовж двох років працював теслею на будовах Красноярського краю.

1964 — поновився в університеті, з якого через півтора року був відрахований за вільнодумство.

1967 — у видавництві «Карпати» вийшла його перша збірка віршів «Несімо любов планеті», того ж року вступив на заочне відділення Московського літературного інституту.

Але вже друга збірка віршів привернула до нього неприхильну увагу «органів». Після того, як Мельничук здав рукопис збірки «Чага» у видавництва «Карпати» та «Радянський письменник», він був заарештований – це сталося 24 січня 1972 року  – під час масових репресій проти української інтелігенції. Відбував покару в Пермських таборах, звідки вийшов на волю в березні 1975 року. Перебував під наглядом органів радянської держбезпеки. Але покарання поета не виправило.

І вже 1979 року через спровокований КДБ інцидент, за «вчинення опору працівникові міліції» Тарас Мельничук був арештований на 4 роки. Далі — кілька років адміністративного нагляду, поневіряння в пошуках роботи.

1982 — у видавництві «Смолоскип» в Торонто без відома автора вийшла збірка його віршів «Із-за ґрат».

Після повернення із тюрми, Тарас Мельничук почав багато пити. Попри застереження друзів та їх намагання допомогти, урешті-решт він потрапив на курс лікування до спеціальної лікарні в Джурові. За припущенням, таким чином КДБ розраховувало звести нанівець авторитет поета та одночасно підірвати стан його здоров’я через ліки. 1985 року після його втечі з Джурова, Мельничука було запроторено до психлікарні в Підмихайлівцях. Звільнений він був лише 27 квітня 1986, одразу після Чорнобильської аварії. Поету повідомили, що на нього тоді готувалося нове ув’язнення, але увагу радянських спецорганів було відвернуто техногенною катастрофою.

1990 — вийшли збірки «Строфи із Голгофи» (Велика Британія) та «Князь роси» (Київ, видавництво «Молодь»). За книжку «Князь роси» поет був удостоєний Державної премії України імені Т. Г. Шевченка у 1992 році.

Почитати про поезію Мельничука – з прикладами творів:  https://zbruc.eu/node/90892

 

ЮРІЙ ЛАНЮК (1957)  — композитор оригінального жанру.

Родом зі Львова, закінчив Львівську Державну консерваторію ім. М. Лисенка як віолончеліст і згодом – як композитор. З 1984 року працює на посаді викладача, згодом — доцента, професора кафедри струнно-смичкових інструментів та композиції Львівської державної консерваторії (нині Музична академія ім. М. Лисенка).

За висловом музикознавця Любові Кияновської, творче кредо композитора — «написати такий твір, що не має прямих аналогів до творів інших митців і навіть до своїх власних попередніх опусів», на її думку композитор лишається прихильником «радикальної манери письма», його твори написані “раціонально, винахідливо, з глибоким замилуванням до невичерпних технічних можливостей сучасного звуковидобування, і, разом з тим, проявом власних ліричних рефлексій крізь призму «раціо».

Серед творів Ланюка:

«Скарга терну» на слова Богдана-Ігора Антонича для сопрано і камерного оркестру;

«Спів для рівнодення» на слова Сен-Жон Перса для сопрано, баритона і оркестру;

Музика до телефільму «Меланхолійний вальс» за мотивами повісті Ольги Кобилянської;

«Забута земля» за мотивами новел Василя Стефаника для симфонічного оркестру і сопрано;

«Мисливець Ґракх» на тексти Франца Кафки для баритона і камерного оркестру;

«ТанГОпак» для фортепіано і ударних

«Палімпсести» на тексти Василя Стуса і канонічні тексти для скрипки, мішаного хору та симфонічного оркестру.

Послухати два виконання одного твору: https://www.youtube.com/watch?v=KAIqTy0XyP0 та https://www.youtube.com/watch?v=Lr-KRFtGD9E

 

Привітаємо з днем народження людину, яка зробила величезний внесок у справу декомунізації,  повернення українцям їхньої справжньої історії та відновлення справедливості щодо діячів українського визвольного руху:

 

ВОЛОДИМИР В’ЯТРОВИЧ (1977) — науковець-історик, публіцист, дослідник історії визвольного руху, громадський і політичний діяч.

Народився у Львові . Навчався на історичному факультеті Львівського університету (спеціальність — історія України). 2004 року захистив кандидатську дисертацію «Закордонні рейди УПА в контексті реалізації антитоталітарної національно-демократичної революції народів Центрально-Східної Європи».

Працював директором Центру досліджень визвольного руху (Львів), викладав в Українському католицькому університеті.

Автор першого в Україні навчального курсу для вищої школи «Український визвольний рух 1920-1950-х років» для студентів історичних факультетів.

З 2007 року почав співпрацю з Українським інститутом національної пам’яті – був представником інституту у Львівській області. За рік став науковим консультантом міжнародного проекту «Україна пам’ятає, світ визнає», присвяченого популяризації відомостей про Голодомор та міжнародному лобіюванню визнання Голодомору 1932—1933 років геноцидом.

2008 – 2010 роках працював директором Галузевого державного архіву Служби безпеки України у Києві. З 2009 — член Наглядової ради Національного Музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».

25 березня 2014 року призначений очільником Українського інституту національної пам’яті. Але з приходом зеленої влади одним з перших рішень новосформованого уряду – від 18 вересня 2019 року – В’ятровича було звільнено з займаної посади.  Вочевидь, «зелених» зовсім не влаштовував напрямок його дій, бо у чому-у чому, а в бездіяльності звинувати його було не можливо.

У короткому звіті перед суспільством В’ятрович так підсумував результати роботи на посаді очільника Інституту національної пам’яті:

“Можу сказати, що більшість амбітних цілей, які ставив перед собою, досягнув.

-Україна вільна від тоталітарної символіки

-Архіви КГБ відкриті

-Справедливість щодо учасників визвольного руху відновлено: їх визнано борцями за незалежність

-Реабілітація жертв репресій за оновленим законом розпочалася

-Проведено масштабну працю з популяризації української історії та розвінчування міфів про наше минуле».

За кожним пунктом цього начебто  недовгого переліку стоїть величезна робота – не стільки навіть науково-дослідницька, скільки суспільно-політична – з подолання активного спротиву антиукраїнських реакційних сил та пасивної інерційності рядових гвинтиків системи.

В’ятрович також є автором та співавтором чотирнадцяти книг з історії визвольного руху та Другої світової війни. У 2015 році Український інститут національної пам’яті спільно із партнерами розробив 4 законопроекти, які увійшли в історію як Декомунізаційне законодавство.

Зараз Володимр В’ятрович чинить спротив новій хвилі зросіщення та нищення національної пам’яті українців вже як народний депутат: з грудня 2019 він пройшов до парламенту замість нардепа Ірини Луценко за списком “Європейської солідарності”.

 

Пом’янемо наших захисників, які загинули у боротьбі з російською збройною агресією проти України.

 

ІГОР КІСЕЛЬОВ (1988-2014) — майор (посмертно) ЗСУ, Головне управління розвідки Міністерства оборони України.

Народився в Одесі. Після закінчення спеціалізованої школи № 117 вирішив продовжити сімейні традиції, ставши військовим. 2005 вступив до Одеського інституту Сухопутних військ. Після розформування закладу переведений у Львівський інститут Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, який закінчив 2009 року за спеціальністю «Бойове застосування та управління діями механізованих підрозділів».

Проходив службу на різних офіцерських посадах у ЗС України, зокрема, — командира взводу охорони в окремій бригаді охорони Генерального штабу ЗСУ, офіцера відділу та офіцера-співробітника військової частини (10-й окремий загін спецпризначення ГУР МОУ). Мешкав у Києві.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України виконував спецзавдання в АТО.

30 червня 2014, під час виконання бойового завдання, потрапив у засідку біля села Крива Лука Лиманського району Донецької області, смертельно поранений снайпером у груди.

Залишились мати та дружина.

 

МИКОЛА ВАСИЛЕНКО (1986-2014)— солдат ЗСУ.

Народився в с. Лозуватка на Дніпропетровщині.

В АТО — радіотелефоніст, 17-та окрема танкова бригада.

22 жовтня 2014-го під час зайняття бойової позиції зазнав вогнепального поранення. Помер уночі 23 жовтня у маріупольській лікарні.

 

ЯРОСЛАВ ШИМЧИК (1992-2014) — спецпризначенець, старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Гайворон на Кіровоградщині. Займався спортом, відвідував спортивні секції. Вступив на військову службу за контрактом. Радист радіогрупи 1-го загону 3-го окремого полку спецпризначення, м. Кропивницький.

З початком російської збройної агресії брав участь в АТО. Разом з побратимами 15 квітня 2014 звільнив і в подальшому утримував аеродром Краматорська.

28 липня 2014 розвідгрупа з 19 військовослужбовців 3-го полку під загальним командуванням підполковника Сергія Лисенка виїхала в район міста Сніжне на спецзавдання з евакуації пілотів збитого літака Су-25. Вони успішно провели операцію з порятунку одного пілота збитого штурмовика і заночували на території закинутої ферми поблизу села Латишеве.

Власник ферми 61-річний Микола Бутрименко зустрів військових і запросив їх переночувати в ангарі, а сам виїхав до Сніжного і доніс про це терористам, які приїхали на бронетехніці і оточили ферму 29 липня. В нерівному бою під час прориву загинули 10 спецпризначенців, зокрема Ярослав Шимчик. Четверо бійців, які перебували в секретах, самостійно дістались до розташування своїх військ. П’ятеро поранених потрапили у полон, згодом їх звільнили за обміном.

Без Ярослава залишились батьки.

27 червня 2016 було затримано зрадника Бутрименка, який навів російських терористів на місце розташування українського підрозділу.

 

ІВАН БЕЛЯЄВ (1974-2016) — старшина ЗСУ, 72-ОМБр, механік-водій.

Народився у с. Середній Бабин, Івано-Франківська область.

Був мобілізований 22 серпня 2014 року. У березні 2015 був вдома у невеликій відпустці.

Загинув під час обстрілу з гранатомету поблизу смт. Новотроїцьке, Волноваського району, Донецької області. Разом з Іваном загинуло ще двоє вояків.

По смерті залишилися мати та дві сестри.

 

ВІКТОР ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ (1978-2014) — майор ЗСУ.

Народився у Володимирі-Волинському. Після школи поступив у військове училище. По закінченню навчання служив у рідному місті у 51-й механізованій бригаді начальником відділення зв’язку штабу.

Віктор жив без однієї нирки, але хотів боронити Батьківщину на передовій нарівні з іншими бійцями..

Загинув під час мінометного обстрілу 28 липня 2014 року під час штурму Савур-Могили біля села Саурівка Шахтарського району Донецької області.

Без Віктора залишились дружина, син та донька.

 

ВІКТОР МЕНТУС (1982-2014) — військовий льотчик, гвардії прапорщик Повітряних Сил ЗСУ.

Народився в Івано-Франківську, у родині військовослужбовця, був єдиною дитиною в сім’ї. 2000 року закінчив загальноосвітню школу № 14 м. Мелітополь. Пішов по стопах батька, який також служив в авіації та був заступником командира з питань зв’язку мелітопольської частини А3840.

У 2005 році закінчив Таврійську державну агротехнічну академію. З вересня 2005 служив у військовій частині м. Мелітополь. Почав водієм електриком радіотехнічної ремонтної майстерні групи регламенту та ремонту батальйону зв’язку та радіотехнічного забезпечення.

Поступово займав вищі посади і з 2009 року — старший повітряний радист — старший оператор авіаційного загону авіаційної ескадрильї 25-ї бригади транспортної авіації Повітряних Сил ЗСУ, м. Мелітополь. Класна кваліфікація «1 клас».

З початком російської збройної агресії проти України з весни 2014 року літав в Луганський та Донецький аеропорти, — бортовий радист військово-транспортного літака Іл-76 МД.

14 червня 2014 екіпаж військово-транспортного літака Іл-76 МД (бортовий номер 76777) Повітряних Сил ЗС України, під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, виконував бойовий політ в Луганський аеропорт. На борту літака перебували 9 членів екіпажу та 40 військовослужбовців дніпропетровської 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, які летіли на ротацію. На борту також були військова техніка, спорядження та продовольство.

Під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, на висоті 700 метрів, борт 76777 був підбитий російськими терористами з ПЗРК. В результаті літак вибухнув і врізався у землю поблизу аеропорту. 49 військовослужбовців, — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули[1][2].

У той день до Луганського аеропорту вилетіли три літаки Іл-76 МД. Перший літак під командуванням полковника Дмитра Мимрикова сів о 0:40. За 10 хвилин збили другий літак (бортовий номер 76777). Третій отримав наказ повертатися.

Пройшло 42 доби перш ніж льотчиків поховали: українські військові збирали рештки тіл загиблих, влада домовлялася з терористами про коридор для евакуації, в Дніпрі проводились експертизи ДНК для ідентифікації.

Залишились батьки, дружина та маленький син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада