Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
08.03.2021

7 березня. Спершу вшануємо пам’ять Героя Небесної Сотні, молодого хлопця, який був убитий під час спроб силового придушення Революції Гідності – за день до того як мав отримати диплом архітектора.

Далі в огляді:

  • художник і етнограф, один з небагатьох городян-інтелігентів, який помер під час Голодомору;
  • дисидент, політв’язень, учасник українського визвольного руху, член Українського Гельсінської Групи;
  • режисер і художник-мультиплікатор, автор знаменитого серіалу «Як козаки…»;
  • історик, дослідник українського книговидання і історії Галицько-Волинської держави.

Також пом’янемо народжених цього дня захисників України, що віддали життя за цілісність і незалежність нашої держави у боротьбі з російською збройною агресією. Серед них – двоє уродженців Донеччини, які захищали рідний край від окупантів та місцевих колаборантів.


Починаємо.

 

ОЛЕКСАНДР ПЛЕХАНОВ (1991-2014) —  активіст Євромайдану, Герой Небесної Сотні.

Олександр народився й виріс на Подолі у Києва. Родина має російське, українське та польське коріння. З раннього дитинства він виявляв потяг до творчості, зокрема до конструювання, був упевнений, що стане архітектором. Шкодував, що не довелося вчитися у художній школі, хоча це не завадило йому після курсів вступити у 2009 році на архітектурний факультет Київського національного університету будівництва і архітектури. Під час навчання в університеті захопився скульптурою.

Мати згадує яскравий епізод: під час роботи над дипломом у січні 2014 року, він замість наукової праці несподівано почав ліпити фігуру звіра. На зауваження відповів — звір є алегорією українського народу: «Він має осмислений погляд і вже вислизає із своєї шкури страху. Усвідомлює себе, розуміє свою силу і готується зробити останній ривок — щоби підвестися, встати». На запитання мами, чи є у цього звіра можливість і час, щоб встати, відповів: «Якщо і є, то дуже мало. Але він теж це розуміє. Бо цей звір живе у кожному з нас». Скульптура лишилася незакінченою…

Олександр регулярно виходив на Євромайдан. 18 лютого, близько 15.00 він теж відправився на барикади. О 18.00 зателефонував додому і повідомив, що з ним все гаразд і через дві години він повернеться. Саме у цей час розгорталися бої у центрі Києва між повсталими людьми і силовиками – силові спецпідрозділи отримали наказ штурмувати тих, хто вийшов на акції протесту проти злочинного режиму 4-го президента України Віктора Януковича.

О 20.00 його мама сама подзвонила, але на дзвінок відповів волонтер, який саме у той момент виносив його з-під куль. Чоловік встиг сказати, що Сашко у важкому стані і що він несе його у Будинок Профспілок. Пізніше на місце подій прибули лікарі і відвезли смертельно пораненого до міської лікарні № 17, куди прибули його мама і сестра. Деякий час медики боролися за його життя, але після операції пояснили рідним, що його поранення несумісне з життям і врятувати його було неможливо.

Рівно через день після загибелі Олександр Плеханов мав отримати диплом бакалавра.

Спогади про Олександра Плеханова: https://censor.net.ua/resonance/3054393/men_kazali_i_chego_dobilas_eta_nebesnaya_sotnyat_hto_keruyutsya_tlki_potrebami_shlunku_ne_zrozumyut

 

А тепер повернемося до хронологічного порядку:

 

ПОРФИРІЙ МАРТИНОВИЧ (1856-1933) — живописець, графік, фольклорист і етнограф.

Народився селі Стрюківці Костянтиноградського повіту Полтавської губернії (тепер Красноградський район Харківської області) в родині земського службовця. Дитинство і більшу частину життя Порфирій Мартинович провів у м. Костянтинограді (тепер м. Красноград).

Брав уроки малювання у місцевих художників.  У 1873 на «відмінно» складає іспити і зараховується на перший курс Петербурзької Академії мистецтв. Навчається разом з українськими художниками Васильківським, Самокишем, Сластьоном (дивіться в огляді за 14 січня). Користується опікою видатного російського живописця Івана Миколайовича Крамського, який допомагає молодому художнику у навчанні і побуті.

Під час літніх вакацій (1874—1880 рр.) мандрує селами і містечками Полтавщини, Харківщини та Чернігівщини, збирає унікальні етнографічні матеріали, замальовує типи традиційного українського побуту, творить високохудожні роботи — портрети, картини, ескізи..

У 1870-1880-х повні соціального значення й естетичного наповнення роботи Мартиновича: «Казенка», «У волосного пристава», «Баби печуть хліб» входили до переліку обов’язкових до вивчення творів в середніх і вищих навчальних художніх закладах.

У 1877 за визначні успіхи в малярстві Порфирій Мартинович отримав велику срібну медаль Петербурзької академії мистецтв.

Навчаючись у Петербурзі, бере активну участь у житті української громади міста, як художник-оформлювач і бандурист підтримує культурні заходи земляків.

У 1879 році смерть батька й відповідно погіршення матеріального стану, цькування керівництва Академії через небажання слідувати встановленим канонам (з додаванням української жанровості, яку не сприймали в Академії) призвели до того, що Мартинович занедужав на тяжку нервову хворобу, яка змусила митця залишити навчання в Петербурзькій Академії мистецтв, а згодом й повністю відійти від художньої практики. Він майже рік лікувався у лікарні для душевного хворих у Петербурзі.

З 1890 року остаточно перестав малювати. Проте не припинив  дослідження і збереження традиційної народної культури. З кінця 1870-х років і до початку 1930-х років ім’я Порфирія Мартиновича цитується практично в кожному профільному вітчизняному дослідженні того часу.

Записи Мартиновича (1400 одиниць) і сьогодні лишаються першоджерелами для багатьох дослідників традиційної культури світу й складають важливу частину рукописного фонду Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського НАН України, де вони нині зберігаються.

У 1922 Мартинович стає ініціатором і одним із організаторів Красноградського краєзнавчого музею, для якого передав свою народознавчу колекцію і частину своїх художніх робіт.

У 1922—1933 працює науковим співробітником Красноградського краєзнавчого музею.

Коли у 1932 року на Красноградщині розпочався голод, що був частиною Голодомору, Порфирій Мартинович весь свій гонорар роздавав селянам. Мартинович помер від голоду 15 грудня 1933 року у рідній хаті. Це один із небагатьох городян-інтелігентів, який розділив долю з селянством.

У видавництві  вийшла книга, в який зібрано етнографічний і художній доробок Мартиновича: https://savchook.com/books/martynovych-zapysy/ . Як щаслива власниця цієї книги – дуже рекомендую її до придбання.

 

ПЕТРО РОЗУМНИЙ (1926-2013) – учитель, правозахисник, громадський діяч, член Української Гельсінкської групи з 1979 року .

Походить з Дніпропетровщини. Батько, Павло Петрович, селянин, був засуджений у 1932-му на 10 років каторги за «невиконання хлібопоставок». Загинув на будівництві каналу «Москва–Волга» в 1933. Сім΄я пережила Голодомор завдяки схованому зерну.

У червні 1942 року 16-річний Петро був примусово вивезений на роботу в Німеччину. Звільнений американськими військами у квітні 1945 і відразу мобілізований у Радянську Армію. Служив у Польщі, потім у Карелії. 1948 демобілізований.

Закінчив Дніпропетровський інститут іноземних мов, працював учителем англійської мови в Почаєві Тернопільської області, згодом, у 1959-1960 — у краєзнавчому музеї в м. Кременець. Там познайомився і подружився з випускником Львівського університету  – поетом і дисидентом Євгеном Сверстюком.

1961 року Розумний був заарештований КГБ, але через 6 днів звільнений.

Переїхав у селище Солоне Дніпропетровської області, працював учителем. Розповсюджував серед деяких учителів і старшокласників самвидав: заборонені вірші  Тичини (дивіться в огляді за 23 січня),  Сосюри (дивіться в огляді за 6 січня),  Маланюка (дивіться в огляді за 1 лютого), видані малими тиражами вірші В. Симоненка (дивіться в огляді за 8 січня). Видрукував і розповсюдив 12 екземплярів праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». На уроках відкривав заборонені і замовчувані імена українських патріотів, громадських і державних діячів.

Через сімейні обставини облишив педагогічну роботу і більше до неї не повертався. Працював будівельником, кочегаром.

В його помешканнях час від часу проводилися труси, самого його виклкали на опити.

У 1979 Розумний вступив у правозахисну Українську Гельсінкську Групу (УГГ). Щоб розширити геоґрафію її діяльності, повернувся в село Пшеничне.

На Великдень 1979 поїхав провідати Євгена Сверстюка, який відбував заслання в Бурятії. При поверненні, був затриманий міліцією в аеропорту Улан-Уде, де на нього склали протокол про вилучення «холодної зброї». Такою завважали саморобний ніж.

Проте «Справу» проти Розумного порушили лише після другої його поїздки у вересні 1979 до Сверстюка, коли у жовтні Розумний був оголошений членом УГГ. Заарештований за звинуваченням у незаконному носінні холодної зброї. Утримували його в слідчому ізоляторі УВС Дніпропетровської області. Старший слідчий сказав братові Розумного: «Ми його постараємося будь-якою ціною посадити. Не працює, роз’їжджає по всьому Союзу…»

21 грудня 1979 року Розумний засуджений до 3 років позбавлення волі у таборах загального режиму. Винним себе у вчиненні злочину не визнав. Він відмовився від адвоката і заявив недовіру судді.

Покарання відбував у таборі у м. Жовті Води Дніпропетровської області. Останній рік відбував «на хімії» в м. Бікін Хабаровського краю.

Після звільнення працював у колгоспі в селі Пшеничне. У листопаді 1984 Розумний ще раз їздив на Далекий Схід – привіз із заслання Оксану Мешко (дивіться в огляді за 30 січня).

11 березня 1988 року Петро Розумний у числі 19 членів УГГ, які були на волі, підписав «Звернення УГГ до української та світової громадськости» про відновлення її діяльности.

Розумний — один із засновників і голова Дніпропетровської філії Української Гельсінкської Спілки, член її Всеукраїнської Координаційної ради. На Установчому з’їзді УГС 29 квітня 1990 року, де була створена Українська Республіканська партія, Розумний обраний її секретарем у закордонних справах.

2005 р. вступив до Народного Союзу «Наша Україна». Вів правозахисну роботу, брав активну участь у втіленні в життя земельної реформи на селі — приватизації земельних ділянок.

Помер Петро Розумний 20 березня 2013 року в Івано-Франківську.

Дуже раджу почитати запис розмови з Петром Розумним – багато чого можна дізнатися про методи роботи совєтських «органів»: http://museum.khpg.org/index.php?id=1135976930

 

ВОЛОДИМИР ДАХНО (1932- 2006) —художник-мультиплікатор, режисер, сценарист. Відомий як автор всенародно улюблених мультфільмів, зокрема серіалу «Як козаки …».

Народився у Запоріжжі. Після школи вступив до медичного, але майже відразу перевівся до Київського інженерно-будівельного інституту .

Після закінчення працював архітектором у Києві. Незвичайний архітектурний проект дисертації Дахна привернув увагу відомих мультиплікаторів Марка Драйцуна і Давида Черкаського і вони запропонували йому роботу в новому творчому об’єднанні мультиплікаційних фільмів на студії «Київнаукфільм» (нині «Укранімафільм»).

У 1960 році Володимир Дахно дебютував як мультиплікатор фільмом «Пригоди Перця», який став першим анімаційним фільмом творчого об’єднання.

У повній мірі талант Володимира Дахна розкрився в 1967 році з виходом першої серії мультфільму «Як козаки …», при створенні якого він виступив у ролі режисера і сценариста. Мультсеріал відразу отримав величезну популярність, а харизматичні герої стали народними улюбленцями. Герої мультфільмів «Як козаки …» є найвпізнаванішими персонажами в українській мультиплікації. Всього Володимир Дахно створив дев’ять короткометражних мультфільмів про козаків.

У 1991, за участю цих героїв, був випущений перший повнометражний український анімаційний фільм «Енеїда», створений Володимиром Дахном за мотивами однойменної поеми Івана Котляревського.

Останні півтора десятиліття життя майстра були затьмарені згасанням української анімації: економічна криза стала на шляху творчості. Незважаючи на фінансові проблеми, Володимир Дахно до кінця днів продовжував творити, передавав свої знання молодим мультиплікаторам і мріяв, що його ідеї втіляться в життя.

Дивитися мультфільми з «козацького» циклу: https://www.youtube.com/channel/UCY9yekt7R7Pg9T4iKe0qlaw

Чудова стаття про роботу над «козацьким» циклом: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2888414-volodimir-dahno-ak-kozaki-v-tridevate-carstvo-ne-dijsli.html

 

ЯРОСЛАВ ІСАЄВИЧ (1936-2010) — історик, директор Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, президент Міжнародної асоціації україністів

. Входив до складу наукової ради Українського історичного журналу. Автор праць з середньовічної та ранньомодерної історії та культури України і Центрально-Східної Європи. Кавалер ордена Ярослава Мудрого V ступеня, ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, заслужений діяч науки і техніки України (1996), почесний громадянин Стрия.

Народився 7 березня 1936 р. в селі Верба, біля міста Дубна на Рівненщині, у вчительській родині. Батько, Ісаєвич Дмитро Григорович, учитель української та англійської мов, був активним учасником Визвольних змагань 1917—1921 рр., членом Української Центральної Ради, одним із сподвижників Михайла Грушевського, дипломатом УНР. Родина матері Наталі (з дому Чабан) теж належала до числа українських патріотів, а її брат Михайло був Січовим Стрільцем.

Дитячі роки Я. Ісаєвич провів на батьківщині матері, у Стрию. 1952 р. він вступив на історичний факультет Львівського державного університету імени Івана Франка, який закінчив у 1957 р. Дипломна робота Я. Ісаєвича була з історії ранньомодерного Дрогобича, науковий керівник — Я. Кісь. У січні 1961 р. захистив кандидатську дисертацію з тієї ж теми.

 

Наукова робота

Викладав у Львівському університеті, Івано-Франківському педагогічному інституті, університеті Києво-Могилянська академія, виступав з лекціями в університетах Польщі, США, Канади, Німеччини, Австралії, Японії та інших країн. Однак основним місцем праці був Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича (до 1993 р. — Інститут суспільних наук) НАН України, в якому Ярослав Дмитрович з 1989 року працював на посаді директора.

 

Як учений-історик Я. Ісаєвич займався переважно історією Галицько-Волинської держави, спадщиною Юрія Дрогобича, історією українських братств XVI—XVIII ст. та українського книговидання. До найважливіших праць Я. Ісаєвича належать монографії «Братства та їх роль у розвитку української культури XVI—XVIII ст.» (1966), «Джерела з історії української культури доби феодалізму XVI—XVIII ст.» (1972), «Юрій Дрогобич» (1972), «Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні» (1975, перевид. 1983), «Преемники первопечатника» (1981), «Літературна спадщина Івана Федорова» (1989), «Україна давня і нова. Народ, релігія, культура» (1996), «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми» (2002). Окремо слід відзначити ще одне ґрунтовне видання — зведений каталог українських стародруків «Пам’ятки книжкового мистецтва» (два томи у трьох книгах, 1981—1984), яке Ярослав Дмитрович підготував спільно з доктором мистецтвознавства Якимом Запаском. Я. Ісаєвич — відповідальний редактор і один з основних авторів другого тому фундаментальної академічної праці «Історія української культури» (2001).

 

Ввів до наукового обігу чимало невідомих раніше творів українських письменників і вчених XVII—XVIII ст., а також деякі інші цінні пам’ятки, як записки німецького мандрівника Мартина Ґруневеґа з описами Львова і Києва.

 

У зв’язку з реформами в СРСР у період т. зв. «перебудови» у науковців з’явилася нарешті можливість виїжджати на стажування чи для збору нових матеріалів за межі колишнього соцтабору. У 1989 р. Я. Ісаєвич брав участь в установчій конференції Міжнародної асоціації україністів (МАУ) в Італії. На Другому міжнародному конгресі україністів (Львів, серпень 1993 р.) його обрали президентом МАУ, яку він очолював до 1999 р. Я. Ісаєвич брав активну участь у підготовці всіх (дотепер відбулося шість) конгресів МАУ. У 1993 р. Я. Ісаєвич був обраний почесним доктором Гродненського університету ім. Янки Купали, а в 1994 р. — іноземним членом Польської академії наук.

 

Від 1990 р. він — член-кореспондент, від 1992 р. — академік Національної академії наук України. У 1993–1998 рр. Я. Ісаєвич керував Відділенням історії, філософії та права НАН України.

 

Суспільна робота

Я. Ісаєвич був ініціатором та керівником багатьох важливих колективних наукових проєктів. Особливого визнання заслуговує збірник наукових праць «Волинь і Холмщина 1938—1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння» (2003).

 

Я. Ісаєвич також спричинився до відродження Наукового товариства ім. Шевченка в Україні. Він брав участь у нарадах Ініціативної групи з відродження НТШ, Установчих зборах НТШ у Львові в жовтні 1989 р., а в березні 1992 р. обраний до складу першого корпусу 32 дійсних членів НТШ. У 1989 р. і протягом кількох наступних років Я. Ісаєвича науковці обирали заступником голови НТШ.

 

Вшанування

Від 2011 р. за рішенням Вченої Ради Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України щороку в березні у Львові проводяться Наукові читання імені академіка Я.Ісаєвича, присвячені історичним та культурологічним питанням, над якими працював учений.

Праці

Монографії

Ісаєвич Я. Д. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI—XVIII ст. 1966

Ісаєвич Я. Д. Джерела з історії української культури доби феодалізму XVI—XVIII ст. 1972.

Ісаєвич Я. Д. Юрій Дрогобич. 1972

Ісаєвич Я. Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. 1975 (перевидання — 1983)

Ісаєвич Я. Д. Преемники первопечатника. 1981.

Ісаєвич Я. Д. Літературна спадщина Івана Федорова. 1989

Ісаєвич Я. Д. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. 1996

Ісаєвич Я. Д. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. 2002

Колективні праці

Ісаєвич Я. Д., Запаско Я. Пам’ятки книжкового мистецтва: у 2 т., 3 кн. 1981—1984.

Видащенко М., Ісаєвич Я. Д. Місцями Івана Федорова на Україні: путiвник / М. Б. Видашенко, Я. Д. Ісаевич, О. Я. Мацюк; художник П. М. Гейдек. — Львів : Каменяр, 1982. — 123 с.

Українська культура другої половини XVII-XVIII століть // Історія української культури / Я. Д. Ісаевич, В. А. Смолій та ін. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 3. — 1247 с.

Биковський Л. У службах українській книжці: автобіографія Л. Биковського // Історія української культури / Л. Биковський; упоряд.: Л. Р. Винар, Я. Д. Ісаєвич; НАН України. — Львів-Нью-Йорк, 1997. — 327 с.

Вавричин М., Ісаєвич Я. Д. Юрій Дрогобич : до 500-річчя виходу першої друкованої книги вітчизняного автора: бібліографічний покажчик / М. Г. Вавричин, Я. Д. Ісаєвич. — Львів : Львівська наукова бібліотекака, 1983. — 64 с.

Статті

Ісаєвич Я. Д. Деякі питання української метрології XVI—XVIII ст. // Науково-інформаційний бюлетень Архівного управління УРСР. — 1961. — № 2(46).

Ісаєвич Я. Д. Галицьке королівство // Енциклопедія історії України / редкол.: В. А. Смолій та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2. — С. 30—31.

Більше про: http://www.historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/1821-andrii-portnov-yaroslav-dashkevych-i-yaroslav-isaievych-dva-istoryka-v-odnomu-lvovi

 

 

Пом’янемо наших захисників, які поклали життя у боротьбі з «русскім міром»

ВАСИЛЬ  БІЛИЙ (1965- 2014) — солдат батальйону НГУ «Донбас».

Народився в Краматорську. Після проходження строкової служби у Прикордонних військах КДБ СРСР з кінця 1980-х жив і працював у м. Славутичі Київської області. Був відомим у місті артистом-аматором місцевої художньої самодіяльності.

Взимку 2013 р. переїхав жити до Краматорська. Коли його рідне місто було захоплено російськими бойовиками, вирушив до Києва, де вступив до батальйону НГУ «Донбас», щоб захищати свою сім’ю і свій дім. Служив гарнатометником. Брав участь у звільненні міста Попасна влітку 2014 року.

Загинув 29-го серпня 2014 р., під час виходу так званим «зеленим коридором» з Іловайського котла, який російські ормування перевторили на коридор смерті. Василь Білий їхав у кузові броньованої вантажівки КАМАЗ у складі автоколони батальйону “Донбас”. Коли КАМАЗ вже в`їзджав до с. Червоносільське, по ньому вистрілів танк 6-ї окремої танкової бригади збройних сил РФ Кабіну вантажівки розірвало, а потім здетонував боєкомплект у кузові. Разом з Білим загинуло ще 7 бійців.

Вдома залишилися дві дорослі доньки й онука.

 

ЗОЛТАН БАЛАЖ (1995 – 2017) — молодший сержант, заступник командира бойової машини — навідник-оператор 2-го гірсько-піхотного батальйону 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади Оперативного командування «Захід» Сухопутних військ ЗСУ.

Народився  в смт Королево Закарпатської області. За національністю — угорець, вільно володів українською та угорською мовами.

Закінчив ПТУ, де здобув фах маляра-штукатура. Мешкав у Виноградові. Працював на заводі.

Під час російської збройної агресії проти України з 2015 року проходив військову службу за контрактом у 128-ій окремій гірсько-піхотній бригаді.

З 2017 року брав участь в АТО. Учасник боїв за Піски. Після відпустки та перебування у пункті постійної дислокації в Ужгороді знову вирушив на передову — на Горлівський напрямок.

Загинув 18 липня 2017 року під час бойового чергування на взводному опорному пункті поблизу смт Зайцеве Бахмутського району Донецької області, — внаслідок чергового обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями дістав чисельних осколкових поранень від розриву протитанкової гранати, один з уламків влучив у серце.

Залишились батьки, дружина та дворічна донька.

 

ОЛЕГ ГАЛАТЮК (1986 – 2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився 1986 року в селі Завишень Львівської області,пПротягом 2004—2005 років проходив строкову військову службу — у 80-му окремому аеромобільному полку Аеромобільних військ Сухопутних військ.

У лютому 2015 року мобілізований; молодший сержант, розвідник розвідувального взводу 58-ї окремої механізованої бригади.

Вночі на 22 грудня 2015-го підірвався на гранаті. До демобілізації Олегу залишалося 10 днів.

Без Олега лишилися мама, дружина, донька та син від першого шлюбу.

 

 

ВОЛОДИМИР КУЛІЧЕНКО (1972 – 2014) — солдат ЗСУ.

Проживав у місті Кривий Ріг, де працював на різних підприємствах.

Призваний за мобілізацією 17 квітня 2014-го. Солдат, гранатометник, 40-й батальйон територіальної оборони «Кривбас», псевдо «Лютий».

Загинув при виході колони з Іловайська «гуманітарним коридором», який був обстріляний російськими військами біля села Новокатеринівка.

Залишилися дружина та син.

 

 

ВЛАДИСЛАВ КУЧЕРЕНКО (1993-2014) — старший солдат ЗСУ.

Родом з Полтавщини, навчався у Переяслав-Хмельницькому педагогічному університеті. 14 травня 2013-го призваний на строкову військову службу до лав ЗСУ.

Водій, 101-ша окрема бригада охорони ГШ.

25 вересня 2014 року під час виконання бойового завдання, БТР, в якому перебував старший солдат Кучеренко, підрвався на протитанковій міні. В результаті вибуху Кучеренко був тяжко поранений та направлений до Артемівської міської лікарні в Донецькій області, після чого 26 вересня 2014 року був доставлений до Харківського військово-клінічного шпиталю в тяжкому стані. 27 вересня 2014 року від отриманих травм помер.

Похований в рідному селі Новаки на Полтавщині. Без сина лишились батьки.

 

ВІТАЛІЙ ПЕТРОВИЧ (1981-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в місті Тирасполь (нині входить до складу самопроголошеного Придністров’я).

Дитинство та юність пройшли в селі Кірове (нині Грузське) Кіровоградської обл. Закінчив Кіровоградське медичне училище (нині коледж ім. Є. Й. Мухіна) «Лікувальна справа».

Весною 2014 мобілізований до лав ЗСУ під час першої хвилі. Фельдшер медичного пункту, 34-й батальйон територіальної оборони «Батьківщина». Вже влітку батальйон бере участь в бойових діях…

Зокерма 21 липня – в бою за звільнення м. Дзержинськ. У центрі міста, чекаючи на допомогу, в будівлі міськради в цей час в повному оточенні тримали оборону українські спецпризначенці. Підрозділи 34 БТРО підсилені ротною тактичною групою 169 навчального центру «Десна», здійснили сміливий та неочікуваний вихід з двох напрямків на околиці міста, в запеклих боях знищили 3 блокпости російських бандформувань, один опорний пункт та одну засідку противника. Цього ж дня два взводи 34 БТРО, виконуючи завдання по розвідці шахти 6-7, що в м. Горлівка, попали в засідку, але змогли не тільки вийти з неї без втрат, а ще й оточити і знищити ворога. Загальні втрати бойовиків того дня склали майже 70 осіб. У подальшому за 2 тижні батальйон зайняв позиції від м. Дзержинськ до с. Красний Партизан, що на перехресті доріг Ясиновата-Єнакієве.

Під час воєнних дій влітку 2014 в зоні АТО особовий склад Кіровоградського 34 БТРО звільнив 6 населених пунктів серед них м. Дзержинськ (нині Торецьк), брав участь в боях під Дебальцевим, ліквідував двох ватажків «лнр», один з яких на позивний “Лєший” був “правою рукою” так званого «Безлера» – знищення ватажка було проведено під час контратаки на засідку противника (в цьому брало участь відділення санінструкторів молодшого сержанта Петровича, відвагою тоді відзначився старшина-санінструктор, у минулому – воїн-афганець.

Віталій Петрович загинув 13 серпня 2014 року під час оборони 314 висоти «Курган Гострої Могили» Шахтарського району, отримавши смертельні осколкові поранення внаслідок обстрілу російськими військами з установок БМ — 21 «ГРАД».

Похований у Кропивницькому 15 серпня.

 

БОГДАН ШЛЕМКЕВИЧ (1993-2014) — старший солдат НГУ, захисник Маріуполя.

Народився в багатодітній родині у прикарпатському селі Білоберізка Івано-Франківської області. Після 9 класу пішов вчитися у Волинську православну богословську академію УПЦ КП, яку закінчив у 2012 році з відзнакою, здубувши диплом бакалавра з богослов’я. Замість вступу до магістратури вирішив виконати військовий обов’язок і навесні 2013 року був призваний на строкову військову службу до лав Внутрішніх військ МВС, служив у кінологічному підрозділі, бо з дитинства обожнював тварин. Термін його служби спливав 10 квітня. Після армії збирався одружитися і стати священником, як і його старший брат, священик Коломийської єпархії.

Через російське вторгнення частину було передислоковано до Донецька, а звідти — до Маріуполя. Богдан у складі зведеного підрозділу НГУ прибув до Маріуполя 8 травня.

Старший солдат, старший дресирувальник кінологічної групи 1-го оперативного батальйону 45-го полку оперативного призначення Західного оперативно-територіального об’єднання НГУ.

9 травня 2014 року вранці командир полку полковник Валерій Смолов отримав інформацію, що Маріупольське міське управління міліції штурмують люди в балаклавах зі зброєю, перший поверх вже захоплений. Було прийняте рішення виїхати на допомогу офіцерам міліції, які зранку проводили нараду в будівлі і були заблоковані в ній терористами. На під’їзді до управління вже було чутно стрільбу. Нацгвардійці пересувалися двома групами, коли вийшли на вулицю Георгівську, по них терористи відкрили щільний вогонь з автоматичної зброї, також стріляв кулемет. Були поранені майор Дмитро Афанасьєв, солдат Роман Сапіла, командир луцької частини НГУ підполковник Степан Логуш. Старший солдат Богдан Шлемкевич, бронежилет якого пробили три кулі, загинув на місці від вогнепальних поранень.

Похований з військовими почестями у рідному селі. Прощальна церемонія відбулась у білоберізькому «Народному домі». Прощальна хода, поперед якої несли весільне дерево (таким чином на Верховині ховають неодружених), дорогою, устеленою квітами, супроводжувала труну з тілом Богдана Шлемкевича до церкви, де відбулося заупокійне богослужіння.

Залишились мати, два брати, сестра і наречена.

 

 

ІВАН ЛИТВИНОВ (1975 – 2014) — капітан ЗСУ, командир взводу охорони військової частини В-2336 (3-й окремий полк спеціального призначення). Один із «кіборгів».

Литвинов – один з тих військових, хто захищав від російської агресії рідний край – він народився в Краматорську Донецької області.

Загинув, захищаючи Донецький аеропорт. Упізнаний за експертизою ДНК.

Прощання відбулось 11 вересня 2015 року в м. Кропивницький, за місцем основної служби. Похований у смт. Пісочин (Харківська область).

По смерті залишилися дружина, сина та донька.

 

СЕРГІЙ РУБАНЧИКОВ (1980-2016) — солдат ЗСУ.

Народився у Києві. Мати Сергія померла, коли він був маленьким хлопчиком, і його найріднішою людиною став молодший брат Володимир.

Сергій займався боксом та боротьбою, цікавився зброєю. Протягом останніх кількох років шукав різні способи, аби підготувати своє тіло, розум та дух до війни з московською державою, розуміючи неминучість війни з нею. Ще задовго до початку бойових дій на Сході Сергій навчився жертвувати своїм часом і цивільним життям. З 2010 року мав усталений графік: з понеділка по п’ятницю працював, щосуботи займався фізичними вправами і рукопашним боєм, а щонеділі проходив тренування в УНСО, аби одного дня гідно зустріти ворога.

Вже у травні 2014 року Сергій брав активну участь у бойових діях. У складі Добровольчого батальйону «Золоті Ворота» він виконував завдання у секторі А (Луганська область).

З квітня 2015 року служив у 131 ОРБ УНСО командиром відділення 1-го взводу 1-ї роти. Пройшов бої у районах Широкіного, Павлополя, Лебединського. Згодом він перейшов до 54 бригади: спочатку був кулеметником, а потім став командиром розвідувального відділення. Сержант розвідвзводу 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Молодший  брат Сергія – Володимир, який теж на війні з самого її початку, каже, що брат ніколи не жив задля себе, ніколи ні на що не скаржився і завжди умів зберігати спокій. Сергій пройшов крізь багато важких боїв і завжди виходив з них живим, навіть коли кулі, здавалося, його не оминуть.

За кілька днів до загибелі Сергій отримав контузію ті потрапив до шпиталю, але швидко звідти втік. Втік не додому, не до передсвяткового Києва, а на війну. Загинув Сергій 24 грудня на Світлодарській дузі внаслідок поранень, отриманих під час мінометного обстрілу.

 

РОМАН САВЧЕНКО (1993-2014) — сержант ЗСУ, 93-а окрема механізована бригада.

29 серпня 2014-го загинув під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором» на дорозі біля села Новокатеринівка. 2 вересня 2014-го тіла 88-ми загиблих у Іловайському котлі привезені до запорізького моргу. Упізнаний побратимами та родичами.

Похований в селі Гупалівка Дніпропетровської області.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада