Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
06.10.2020

6 жовтня. І знову починаємо з вшанування пам’яті Героя Небесної Сотні, людини, яку було вбито за те, що вона обстоювала право українців вільно будувати свою державу, а не повертатися до безправного стану російської колонії.

Далі в огляді народжених цього дня непересічних особистостей:

  • художник, видатний майстер-пейзажу, який більшу частину життя працював у Києві. За совєтів помер у злиднях. Серед його учнів – знані митці Богомазов і Архіпенко;
  • драматург, автор відомої драматичної поеми «Свіччине весілля»;
  • видатний скульптор, майстер портрету і малої пластики, твори якого вирізняються яскравим індивідуальним стилем. Зростав з батькам-емігрантами в Аргентині, жив і працював в України;
  • мовознавець і перекладач, автор першого довомовного фінсько-українського словника, вперше перекладав фінською Стуса і Шевченка;
  • письменниця, авторка романів про вплив глобальних історичних подій на долі українців;
  • франкознавець, дослідник і популяризатор творчості Івана Франка, співавтор науково-просвітницького інтернет-проекту ФРАНКО: НАЖИВО / FRANKO: LIVE.

 

А також  пом’янемо захисників України, які могли б 6 жовтня святкувати день народження, якби не російська агресія, яку їм довелося зупиняти ціною свого життя.


Отже, починаємо:

 

ВОЛОДИМИР ЖЕРЕБНИЙ (1985-2014) – учасник Євромайдану. Вбитий снайпером на вулиці Інститутській.

Народився у селі Вишня на Львівщині, батько працював міліціонером, а мати їздила на заробітки. Згодом родина переїхав до сусіднього міста Рудки. Володимир навчався у Вишнянському коледжі Львівського національного аграрного університету. Після закінчення коледжу, залишився у ньому працювати, заочно закінчив Львівський національний аграрний університет.

«Він з самого дитинства був у нас патріотом, — розповідає батько. — Ми йому давали кишенькові гроші, щоб він пиріжка купив в школі. А він їх тихенько відкладав, щоб придбати книгу. Історія України цікавила його найбільше».

Товариші Володі – Юрій Матіяш і Роман Уніят, що жили з ним в одному будинку, пригадують, що як тільки по телебаченню показали кадри розправи над студентами 30 листопада 2013 року, Володимир Жеребний зразу ж сказав, що треба їхати до Києва і почав організовувати знайомих на Майдан.

На Майдані Жеребний був від самого початку. Володимир вважав, що відстоювати майбутнє України – його борг. Він взяв відпустку у Вишнянському коледжі, де працював, і 2,5 місяці, з невеликими перервами, був на Майдані. В Києві зустрічав Новий 2014 рік.

На Різдво приїхав додому. Побув чотири дні, взяв відпустку за власний рахунок і знову рушив до Києва. «На Водохреще він взагалі не приїхав», — згадує батько.

Коли ситуація на Майдані стала критичною, батько не міг знайти аргументів, щоб вмовити сина повернутися. Володимир порад не слухав. Навпаки закликав батька збирати друзів та рушати до Києва. Мамі, яка в телефонній розмові благала сина їхати додому, він сказав: «Україна в небезпеці, мамо. Я тут за тебе і за себе».

З перших днів, кажуть хлопці, Володимир казав, що мирно ситуація в Україні не розв’яжеться, що мусить бути справжня боротьба. Він усвідомлював, яку ціну треба буде заплатити за право бути вільною людиною у вільній державі. Разом з своїми побратимами стояв на нелегкій варті щодня на барикадах: 6 годин на Грушевського, 6 годин – на Інститутській. Коли востаннє їхав на Майдан, друзі запитали: чого їдеш в Київ, там затишшя. Володя відповів, що був з хлопцями на Майдані з самого початку і буде з ними до кінця, до перемоги.

«Володимир завжди мав про все власну думку. Відстоював її. Я сьогодні читаю про героїв Небесної сотні і помічаю, що майже всі вони мали загострене почуття справедливості. От і Володя за правду горою стояв, і поклав життя за неї

Вранці 20 лютого Володимира Жеребного було вбито на вулиці Інститутській — снайпер влучив йому в сонну артерію. Убивця не залишив жодного шансу врятувати йому життя.

За гроші, які небайдужі перераховують батькам Героя Небесної Сотні, вони хочуть побудувати капличку. «Люди туди зайдуть, помоляться, слово добре про Володю скажуть, і нам з дружиною на душі від того трохи стане легше», — каже батько Володимира.

 

Повертаємося до минулих часів.

 

СЕРГІЙ СВІТОСЛАВСЬКИЙ (1857-1931)  – художник-пейзажист.

Народився він у Києві, на Куренівці, де скидалося, швидше, на селянське, ніж на міське, — з відрами по воду ходили до криниці, в обійстях тримали корів, коней та іншу домашню худобу. Тут була і садиба дрібних дворян Світловських.

У 17 років поступив до Московської школи живопису, закінчив її зі званням учителя малювання. Його викладачами були Саврасов і Пєров. Світославськи товаришував з Левітаном, їх називали нерозлийвода, бо завжди удвох, завжди разом. Навіть екзамени примудрялися складати мало не дуетом. Нерозлучні були у всьому, як пізніше згадував їхній однокашник Костянтин Коровін.

У Москві до Світославського прийшло перше визнання — сам Третьяков звернув увагу на студента. В одному зі своїх листів він зауважив: «На сьогодні в Московському училищі є кілька талановитих учнів: з пейзажу Світославський, Елерт, Левітан».

Відомий меценат купив із учнівської виставки роботу художника-початківця «З вікна Московського училища живопису», сьогодні вона експонується в залах Третьяковської галереї серед інших творів майстра. Московський колекціонер і далі купував картини українського живописця. В Києві ж їх із великим задоволенням купував прямо з-під пензля багатий цукрозаводчик і відомий покровитель мистецтв Микола Терещенко.

У Москві Світославський жив, учився, закохався й одружився. Коли ж шлюб розпався, киянин повернувся назавжди до рідної хати.

На той час російська влада почала черговий наступ на українство: лінгвоцидні укази царя, знищення української церкви, школи, книги, газети, театру, зрусифіковані міста. Говорити українською про Україну не можна? А писати картини про неї ще не було заборонено. Творчість багатьох художників-пейзажистів стала виявом усвідомленої любові до України, ствердження краси повсякденного, буденного. Серед них – Сергій Світославський — майстер поетичного пейзажу з тонким колоритом.

Національна своєрідність робіт художника проявляється у виборі тематики: величні дніпровські пороги — місця колишньої запорізької слави, трудяги-воли — вірні помічники селянина, що дрімають на ріллі, розморені весняним сонцем, поруч — широка річкова далечінь, зелені луки, вітряки в степу; могутні стіни Кам’янець-Подільської фортеці; широчінь Дніпра, який став для художника і улюбленим об’єктом уваги, і образом, що сприймається, мабуть, більше, ніж просто річка, — він співвідноситься у Світославського з поняттям України.

Сім’ї у Києві Світославський не створив, жив зі старенькою матір’ю у батьковій оселі.

У книжці «Далекі роки» Костянтин Паустовський згадував: «У парку я зустрічав лише старого художника. Він сидів під великим полотняним парасолем і писав етюди. Художник уже здалеку так сердито поглядав на мене, що я жодного разу не зважився до нього підійти».

Здається, автор ніжних замріяних пейзажів мав бути дещо сентиментальним, м’яким за вдачею. Але ні! Сергій Світославський був чесним, сміливим, безкомпромісним, гуманним. Він не міг пройти повз кривду, підлість. Світославський вийшов із Товариства передвижників, коли журі не брало на виставки полотна молодих, не традиційних, але талановитих художників. Тоді Світославський різко осудив Пимоненка за те, що виставляв недосконалі роботи.

У 1905-1906 рр. 45 київських студентів було виключено з художнього училища за участь у страйку. Найактивнішим загрожувала солдатчина. На знак протесту Микола Пимоненко подав у відставку, а Сергій Світославський, рятуючи юнаків від армії, спеціально для виключених із училища відкрив власну студію, а згодом влаштував виставку творів цих художників. Серед його учнів було двоє товаришів, обоє Олександри — Богомазов і Архипенко, які принесли славу новому мистецтву, один — українському, другий — світовому.

Після смерті матері художник майже зовсім осліп. Більшовицька влада не потребувала старих та ще й сліпих майстрів. Гордий майстер пензля нічого ні у кого не просив: він лудив відра, робив каструлі, вимінював їх на хліб, садив на маленькій грядці картоплю… Малевич був вражений, що Світославський торгував хріном на вулиці Воровського та Вознесенському. Кілька разів його відвідували крадії, але красти було нічого, а спати в хаті було холодно, тому їхні руки там нічого не крали.

Помер Сергій Світославський у 74 роки…

 

ІВАН КОЧЕРГА (1881-1952) – письменник і драматург.

Народився в містечку Носівка на Чернігівщині в сім’ї залізничного службовця, що зумовлювало часті переїзди. Лише 1891 pоку їхня родина оселяється в Чернігові, де Іван закінчує гімназію. Відтак їде до Києва і вивчає право на юридичному факультеті. По закінченні університетських студій повертається до Чернігова і стає на службу чиновником у контрольній палаті.

Але чиновництво не було його покликанням – Івана вабить театр, з 1904 він виступає з театральними рецензіями на сторінках чернігівських газет. За кілька років починає писати п’єси, спочатку російською мовою. Від 1924 року починає писати українською.

1925p. він завершує роботу над п’єсою «Фея гіркого мигдалю». 1927 р. — пише п’єсу «Алмазне жорно». Згодом— кілька п’єс, пов’язаних з тематикою тогочасної дійсністі.

В цей період Кочерга з посади ревізора житомирської робсельінспекції переходить працювати літредактором у міську газету «Робітник», а згодом — у «Радянську Волинь».

Він пише комедію «Натура і культура» (1928), драму-феєрію «Марко в пеклі» (1928) і низку так званих «кооперативних» п’єс, типових для 20-х років агіток.

Іван Кочерга напише чимало п’єс, але вершиною серед них є драматична поема «Свіччине весілля» (1930).  Її було поставлено лише 1935 року в Запоріжжі й тільки після цього вона почала тріумфальний хід по сценах десятків театрів.

Образ світла втілений у п’єсі від початку до самого кінця — від головного драматичного конфлікту (боротьба ремісників з київським воєводою щодо права на запалення світла) до самого прізвища головного героя  – Іван Свічка. «Ось про яку свічку розповідає моя пісня — про тиху свічку любові й муки, що згасла в нерівній боротьбі однієї людини та що переможно запалена вже навічно — волею і силою багатьох» – писав Кочерга.

П’єса «Майстри часу», попри те, що спочатку була відхилена українським реперткомом, на Всесоюзному конкурсі драматургічних творів у 1934 p. дістала (під назвою «Годинникар і курка») третю премію.

1934 р. Кочерга переїздить до Києва, отримує квартиру в будинку письменників Роліт і поринає в активну громадську, критико-публіцистичну та творчу роботу. Продовжує художню розробку проблемних філософських питань, працює і над кіносценаріями, перекладами.

З початку німецько-рядянської війни евакуйований до Уфи, де редагує газету «Література і мистецтво» й працює в Інституті літератури АН УРСР.

Редагуючи газету «Література і мистецтво» в Уфі, Іван Кочерга знаходив час для творчої роботи. У роки Німецько-радянської війни побачили світ його п’єси «Чаша» (1942) і «Нічна тривога» (1943).

Повернувшись 1944 до Києва, І. Кочерга пише романтичну драму «Ярослав Мудрий» (1944, друга редакція — 1946). Драма задумана як історична трагедія, але деяка ідеалізація самого образу князя не дозволила автору домогтися по-справжньому трагедійного звучання твору. Як романтична ж драма «Ярослав Мудрий» є високим досягненням в українській літературі.

 

МИХАЙЛО ГРИЦЮК (1929-1979) — видатний скульптор, майстер станкової скульптури. Автор портретів багатьох діячів науки і культури.

Народився 6 жовтня 1929 року на хуторі Пасіка (нині – Польща). Невдовзі родина Грицюків з немовлям на руках поїхала за океан. До Південної Америки добиралися довгим шляхом через Балкани та Африку, осіли в Аргентині під Буенос-Айресом, де купили будинок на всі привезені з собою гроші.

Батько працював сторожем на ткацькій фабриці, у вільний від роботи час виготовляє полотно на ткацькому верстаті вдома, у чому йому допомагають дружина й діти (в родині було четверо дітей).

1946 ріку Михайло вступає до льотного училища, але через брак здоров’я полишає навчання і влаштовується на паперову фабрику. Починає відвідувати малярське відділення вечірньої художньої школи (на останньому курсі переводиться на скульптурне відділення). Часто відвідує майстерню видатного скульптора, емігранта з Росії Степана Ерьзі, який на той час живе й працює в Буенос-Айресі, вивчає й аналізує його твори. Це знайомство остаточно визначило життєвий вибір Грицюка.

З часом життя родини налагодилося. Батько майбутнього скульптора Яким Грицюк, скоро вже володів невеликою ткацькою фабрикою, міг не тільки прогодувати сім’ю, але і про розширення бізнесу подумати.

Михайло ж займається творчістю, і успішно: 1952 року він здобуває третю премію на конкурсі молодих аргентинських живописців. Працює художником у Торгпредстві СРСР і совєтському посольстві в Аргентині. Разом з двома іншими художниками-емігрантами організовує майстерню декоративного розпису, виконуючи замовлення місцевого населення. Стає вільним слухачем Інституту пластичних мистецтв, де досягає значних успіхів у навчанні.

У 1950-ті роки емігрантів стали наполегливо запрошувати назад у Радянський Союз, де після війни дуже потрібні були руки фахівців, а також їхні заощадження.

І 1955 року родина Грицюків вирішує повернутися на батьківщину. Дорогою Михайло відвідує Рим, кілька місяців живе у Відні, жадібно вбираючи враження від міста та його музеїв. В Україні родина зупиняється у Ківерцях під Луцьком, згодом отримує квартиру в Луцьку.

У 1956–1962 роках Михайло навчається на скульптурному факультеті Київського державного художнього інституту. Серед педагогів — Михайло Лисенко та Іван Макогон, уроки якого Михайло згадуватиме з особливою теплотою.

Проте батьки залишатися в Союзі не захотіли, занадто багато вони не могли прийняти, тож знов поїхали за кордон. Михайло ж, проживши майже 25 років в Буенос-Айресі, став киянином.

Напередодні 150-літнього ювілею Кобзаря, який відзначався 1964 року,  було оголошено всесоюзний відкритий конкурс проектів пам’ятника. Будь-хто з бажаючих міг взяти участь. Журі розглядало всі надіслані ескізи під девізами. До визначеного терміну з десятків проектів було практично одностайно відібрано переможця — проект яскравий, експресивний, потужний, він вирізнявся серед інших своєю свіжістю, динамізмом, значущістю.

Члени урядової комісії були дуже здивовані, коли з’ясувалося, що авторами цього проекту виявилися три недавніх випускники Київського художнього інституту — Михайло Грицюк, Анатолій Фуженко, Юлій Синькевич. І це при тому, що серед конкурсантів були практично всі відомі майстри-монументалісти країни, зокрема й такі гранди, як Лисенко, Вучетич і навіть Коненков.

Втім, пам’ятник, створений молодими митцями, було встановлено.

У Києві ставлення до Михайла Грицака склалося своєрідне: те, що до нього притягало артистів, художників, музикантів, що перетворювало майстерню у своєрідний вільнодумний клуб, не подобалося владі, і спосіб його життя, і коло спілкування, і походження також.

1975 рік – у Києві проходить спільна виставка творів Михайла Грицюка та Юлія Синькевича, яка стає резонансною подією в культурному житті міста. Роботи Грицюка спричиняють гострі суперечки як серед обивателів, так і серед колег.

Один з найсвоєрідніших скульпторів України не мав жодної персональної виставки. Єдина, дозволена з нагоди п’ятдесятиріччя, як творчий звіт, стала посмертною — художник кілька місяців не дожив до свого ювілею (10 серпня 1979 року помер від хвороби нирок).

Похований у Києві на Лісовому кладовищі. На могилі встановлений хрест — власна робота Михайла Грицюка.

Дивитися твори: http://archive-uu.com/ua/profiles/gricyuk-mihajlo

 

ЮРІЙ ЗУБ (1972) — мовознавець, перекладач.

Народився у Львові. Здобув першу вищу освіту у Львівській політехніці, інженер-технолог. 1997 року почав вивчати фінську мову. 2005 року переїхав до Фінляндії, де відтоді мешкає і займається популяризацією української культури у Фінляндії та фінської культури в Україні.

Другу вищу освіту отримав в Гельсінському університеті, спеціальність «Фінська мова і культура», маґістр.

Займається перекладами фінської літератури на українську, вперше переклав фінською окремі вірші Василя Стуса і Тараса Шевченка.

Також Юрій зуб уклав перший двомовний фінсько-український словник загальновживаної лексики.

 

ОЛЕНА ЗАХАРЧЕНКО (1977) – письменниця.

Дівоче прізвище Єфімчук. Народилася у Рівному. Вищу освіту здобула на факультеті прикладної математики Рівненського педінституту, другу вищу — в Інституті журналістики Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, закінчила аспірантуру на кафедрі екології в Українському університеті водного господарства.

В Рівному Олена працювала програмістом, системним адміністратором, викладачем кафедри прикладної математики у Національному університеті водного господарства та природокористування. В Києві працювала журналістом у всеукраїнських інформаційних медіа та аналітиком медійного аналітичного центру.

Олена спочатку писала малу прозу і твори для дітей, а згодом узялася за романи.

Її твір «ВЕРТЕП. #РоманПроМайдан» побачів світ 2016 року. В анотації до книжки зазначено: «Кожне історичне дійство відбувається на двох поверхах вертепу. На верхньому — героїзм, зрада, самопожертва та національні символи. На нижньому — прості людські взаємини: нерозділена любов, дитячі пустощі, відчай, дрібні шахрайства і задавнені комплекси. Обидва поверхи нероздільні».

Другий роман Олени Захарченко  «Третя кабінка – Лос-Анжелес» з’явився 2018 року. Він безпосередньо стосується історії її родини. До написання цього твору Олену спонукало знайомство з архівними справами її родичів.

«Коли я дізналася історію дядька Максима, вона мене дуже вразила. І я з цього почала писати цю книгу. А робота над книгою вимагає продовження роботи в архівах», – пояснює письменниця. Зокрема – роботи з карними справами…

Розкуркулення 20-х років, розстріли і арешти «ворогів народу» в 1934-39, українсько-польська різанина 1943, прихід «совітів» на Західну Україну, війна, табори військовополонених, втеча слідом за німцями на Захід, переслідування КГБ в 70-х роках, еміграція: історія членів однієї української родини на тлі історії України ХХ століття і є змістом цього роману.

Про створення роману «Третя кабінка – Лос-Анжелес» https://www.radiosvoboda.org/a/29014215.html

Колонки Олени Захарченко: https://blogs.pravda.com.ua/authors/zakharchenko/

 

БОГДАН ТИХОЛАЗ (1978) – літературознавець, франкознавець. Директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка. Співавтор інтернет-проекту ФРАНКО: НАЖИВО / FRANKO: LIVE

Народився у селі Тальянки Черкаської області в родині філологів, викладачів української мови та літератури. Закінчив філфак Львівського національного університету ім. Франка (2000) та аспірантуру при кафедрі української літератури ім. акад. М. С. Возняка (2003).

2003 р. захистив кандидатську дисертацію «Філософська лірика Івана Франка: діалектика поетичної рефлексії». Займається науковою і викладацькою роботою.

З 2017 р. — директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.

Захоплення франкознавством поділяє дружина – Наталія Тихолаз. Разом вони створили науково-популярний інтернет-проект ФРАНКО: НАЖИВО / FRANKO: LIVE

Сфера наукових зацікавлень Богдана Тихолаза — франкознавство, теорія та історія української літератури, філософії та публіцистики, психологія творчості.

У центрі літературознавчих досліджень— проблеми текстології, генології, філософії та психології творчості Івана Франка, зокрема його рефлексійної (філософської та медитативної) поезії, символічної автобіографії, мистецької психодрами, генологічної свідомості, міфопоетичного мислення, світоглядної публіцистики.

У доробку Тихолаза таки монографії:

«Ерос versus Танатос (філософський код «Зів’ялого листя»)» (2004)

«Психодрама Івана Франка» (2004)

«Філософська лірика Івана Франка: Діалектика поетичної рефлексії» (2009)

Онлайн-проект Тихолоза, присвячений франку: https://frankolive.wordpress.com/

 

Пом’янемо Захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією.

 

ОЛЕКСІЙ ТИЩИК (1984-2014) – лейтенант ЗСУ.

Народився в смт. Широке на Дніпропетровщині. Мав дві вищі освіти, був успішним адвокатом.

Боронити Україну пішов добровольцем. У його матері – судді Днепропетровського апеляційного суду було достатньо зв’язків, щоб син не потрапив на війну, але вони з батьком прийняли вибір сина і увесь час допомагали Олексію і його товаришам – спорядженням, ліками, продуктами…

Лейтенант Збройних сил України, командир взводу 75-ї повітряно-десантну бригади.

У березні вони прикривали Мелітополь – від можливої висадки російського десанту з боку моря.

«Наш БТР, в якому перебували Льоша, я і Артем Бондаренко завжди першим заходив в зайняті бойовиками міста, – розповідає друг Олексія Сергій Чайковський. – Де ми тільки не були! Стояли під постійним обстрілом на блокпосту під Слав’янськом, звільняли Дебальцево і Краматорськ. В Дебальцево піл час зачистки міста виявили в мерії цілий склад мін і снарядів, А між ящиками – добре замасковану розтяжку. Якби Льошка її не помітив, будинок висадило б у повітря разом з усіма людьми. А особливо ми здружилися на краматорському аеродромі, який три місця захищали у суцільній облозі».

Сергій і Олексій, що зайшли до Краматорську першими, знімали з міськради ворожий прапор і встановлювали український. Після звільнення Краматорську усім бійцям батальйону дали відпустку, і Олексій побував вдома – 5 днів маленька донька не відходила від батька ні на крок.

Потім були бої під Шахтарськом, де за словами Сергія, міні пролітали над головою на відстані руки. Тут Сергій був поранений, а Олексій врятував друга, вчасно використавши ліками, якими хлопців забезпечили Олексієві батьки. Тут друзі і розсталися – одного повезли до госпіталя, а іншого – перевели служити до 79-ї аеромобільної бригади – командиром взводу снайперів.

Далі був ДАП – Донецький аеропорт.

– Нас відправили на допомогу хлопцям зі спецназу – в третьому терміналі вони потрапили в оточення, – розповідає товариш Олексія Ігор Швед, який їхав з ним в одному БТРі. – Ми везли їм продукти, воду, боєкомплект. У колоні було близько ста осіб з 79-ї і 93-ї бригад, але щось з самого початку не склалося. Не вистачило солярки, і довелося дозаправлятися, попереду повинен був йти танк, але він чомусь не з’явився. До вечора ми зайшли в аеропорт – наша машина на чолі колони – і вже рухалися від нового терміналу до старого. Залишалося якихось десять метрів, як раптом з-за будівлі виїхав російський танк Т-72 і прямою наводкою вдарив по нашому БТРу. Кумулятивний снаряд пробив броню справа, де сиділи Льоша і ще двоє бійців. Там все спалахнуло так, що потік метал. Вибуховою хвилею вибило кришку люка, і це врятувало життя тих, хто сидів зліва, – ми буквально вивалилися з палаючої машини, в якій залишився Лешка з двома товаришами…

Сталося це 28 вересня 2014 року. Разом з Олексієм загинули сержант Сергій Златьєв, старший солдат Денис Білий, солдат Юрій Соколачко, солдат Олександр Пивоваров, солдат Олександр Завірюха, солдат Анатолій Хроненко, капітан Сергій Колодій (93 ОМБр).

По смерті залишились дружина, маленька донька, батько і молодша сестра. Мати Олексія наклала на себе руки 30 вересня.

 

ОЛЕКСАНДР КНИШ (1982-2014) — старший сержант ЗСУ.

Народився в с Левків, згодом родина переїхала до Житомира, де закінчив школу № 30.

2000 року призваний на строкову службу, по закінченні якої залишився служити по контракту. Службу проходив в 1-й бригаді армійської авіації Збройних Сил України. Брав участь у миротворчій місії ООН в Іраку — 2003 та 2004 роки. З 2007 року — головний сержант-командир міномета, 95-а окрема аеромобільна бригада.

На передовій з квітня 2014-го. Загинув у бою 27 липня 2014 року під час проведення батальйонно-тактичною групою операції по знищенню бойовиків поблизу села Дібровка Шахтарського району.

Вдома залишилась дружина та двоє маленьких дітей.

 

АНДРІЙ АБОЛМАСОВ (1969-2014) — старший сержант ЗСУ,  фельдшер медпункту батальйону «Айдар».

Народився у Києві у родині військовослужбовця. За походженням — росіянин. У 1989 році закінчив Київське медучилище № 2 за спеціальністю «фельдшер». Відтак проходив строкову військову службу в ВПС СРСР.

Андрій брав активну участь у Революції Гідності, працював у медичній службі Євромайдану, врятував багатьох поранених.

На фронт вирушив добровольцем. Старший сержант батальйону «Айдар», фельдшер медичного пункту.

Загинув у боях під Луганськом 17 серпня 2014 року: коли ворожий снаряд влучив у будівлю, де були українські військові, Аболмасов прикрив чотирьох побратимів — («айдарівців» Юрія Надашкевича «Фізика», Олексія Мельника «Балку» та Віталія Мороза «Горця», а також мінометника з іншого підрозділу) від вибуху своїм тілом.

Залишились батьки, дружина-інвалід та дочка.

 

ВІТАЛІЙ ЦИБОРА (1993-2014) – старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Мовчанівка на Житомирщині. В 13 років втратив батька, після смерті якого мати самотужки виховувала двох дітей. В школі улюбленими предметами Віталія були точні науки, на дозвіллі він любив складати моделі машин, кораблів, літаків із журналу «Конструктор», відслідковував цікаві технічні відкриття. Неодноразово брав участь у предметних олімпіадах районного рівня.

2012 року закінчив Житомирський технологічний коледж Київського національного університету будівництва та архітектури за спеціальністю «Програмування для електронно-обчислювальної техніки та автоматизованих систем». Не знайшовши роботи за фахом, вирішив піти на військову службу  – у березні 2013 року уклав контрактна три роки.

Старший солдат, кулеметник 1-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 72-ї ОМБр.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України підрозділи 1-го механізованого батальйону виконували завдання в АТО на кордоні з РФ, з метою забезпечення охорони та оборони на ділянці східного державного кордону задля уникнення потрапляння в Україну російських бандформувань та зброї.

Від початку березня виконував завдання із захисту Батьківщини, з травня ніс службу на блокпостах та опорних пунктах у Довжанському районі (на той час — Свердловський район) Луганської області.

Загинув в часі «перемир’я» в результаті обстрілу блокпосту поблизу с. Панченкове. Коли рота поверталася з бойового чергування, російські бойовики несподівано почали обстріл з мінометів та ПТРК. Протитанкова керована ракета поцілила у БМП-2, загинув молодший сержант Олексій Приходько, старший солдат Віталій Цибора від отриманих важких поранень помер на місці, троє бійців зазнали поранень.

Без Віталія лишились мати та сестра.

 

ОЛЕКСАНДР ЗАХАРЧУК (1971-2014)) — солдат ЗСУ.

Народився у Вінниці, там і жив створивши сім’ю.

Взимку 2013—2014 був волонтером Самооборони Майдану, заступник керівника по бойовій роботі ОГФ «Самооборона Майдану».

Коли почалася російська збройна агресія проти України, Олександр протягом 6 місяців щотижня їздив у зону бойових дій як волонтер. Потім поїхав на передову як боєць, з осені 2014-го — водій-механик, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар».

2 грудня 2014-го загинув під час обстрілу терористами з РСЗВ «Град» позицій батальйону поблизу міста Щастя — обстріл відбувся близько 4-ї години ранку, зруйновано кілька житлових будинків. Один снаряд розірвався за метр від машини батальйону «Айдар», яка загорілася, в ній почав детонувати боєкомплект. Тоді ж загинув солдат Ярослав Сташків.

Без Олександра лишилися дружина, дві доньки, внучка.

 

АНДРІЙ ПОПЕЛЬ (1971-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у Харкові, в медучилищі здобув професію медбрата санітарно-медичної служби. Пройшов строкову службу в армії, працював, займався підприємництвом.

З 19 липня 2014-го — доброволець, снайпер, 93-тя ОМБр.

28 серпня, коли на територію України вже вдерлися частини регулярної російської армії і зупинили процес звільнення Донбасу,  Андрій вийшов на зв’язок і попросив знайти його, щоб не сталося.

Він загинув під Іловайськом під час прориву з оточення «зеленим коридором» поблизу села Новокатеринівка (Старобешівський район) — на перехресті доріг з села Побєда до Новокатеринівки поруч зі ставком. Загинув разом зі значною частиною бійців 93-ї механізованої бригади.Перебував у списках зниклих безвісти. Тіло Андрія знайдене пошуковою місією 11 вересня 2014-го.

Без Андрія лишилися батьки, дружина та син.

 

ЄВГЕН ГАРКАВЕНКО (1979-2014) — солдат батальйону «Айдар».

Народився у с. Гостролуччя на Київщині. Після закінчення школи, поїхав жити та працювати до столиці.

У травні 2014 року  добровольцем пішов захищати Україну. Номер обслуги, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар».

Загинув у бою під Сєвєродонецьком. В лісі під Сєвєродонецьком бійці батальйону натрапили на групу російських диверсантів, які готували теракт у Харкові. Диверсантам було запропоновано здатись, але вони відкрили вогонь. В результаті бою айдарівці ліквідували табір диверсантів, проте втратили чотирьох бійців. Оганес Петросян загинув, прикривши товариша від вибуху гранати. Тоді ж поліг Володимир Черноволов.

Без Євгена лишились батьки, молодший брат.

 

ВАСИЛЬ ПЕТРЕНКО (1975–2015) — підполковник (посмертно) ЗСУ.

Народився в місті Коростень, Житомирська область.

В АТО – старший помічник начальника особового складу та стройового штабу (160-та зенітна ракетна бригада, зведений загін ПС ЗСУ «Дика качка»).

Загинув на опорному пункті при обороні Донецького аеропорту від кулі снайпера.

Розповідає його бойовий товариш: “Моцарт (а саме за таким позивним я знав його до останнього часу) був дивовижною людиною. Толерантний, ввічливий, навіть дещо тендітний у спілкуванні (а спілкувались ми в основному лише по радіозвязку під час ергувань на сусідніх постах), він викликав повагу своїм позитивним відношенням до життя та інтелігентністю, не зовсім, здавалось би, сумісними із службою в армії, тим паче, з війною. Завжди приязний, він підтримував у мені розуміння, що не війна нас робить людьми, а ми робимо бійню війною, дотримуючись елементарних загальнолюдських норм поведінки, відкидаючи ненависть, злобу, нещирість, жагу помсти, тощо. Ще більше вразило мене те, як він воював. Цей інтелігент, як я його називав, видав переважаючим силам сепаратистів такий бій, що на нього можуть і повинні рівнятись кращі з кращих воїнів нашої країни.

За його безпосередньої участі було зупинено наступ батальйону Оплот , при спробі захвату позиції Зеніт після падіння аеропорту. Батальйон кількістю 500 осіб та танкова рота (в кількості 5-6 танків) після 6-ти годинного артилерійського обстрілу вирушили захвачувати наші позиції. І Моцарт, який на той час був ц складі чергової зміни в кількості 16-18 чоловік, прийняв бій з переважаючими силами противника та в перші хвилини бою (а в цей час противник повністю обхватив нашу територію по периметру та декілька ББМ заїхало на територію, перерізавши її навпіл) зміг вогнем штатної зброї (ПКМ) спільно з постами “Хургада” та “Тунець” зупинити та відсікти від основної колони 4 Урали з набоями та особовим складом, 4 гармати МТ-12, МТЛБ та БТР а також не дати вступити у ближній бій приблизно 200 “оплотівцям” (а решта колони в кількості приблизно 300 чоловік вела з нами бій на відстанях 15-100 метрів). Ті, кого зупинив Моцарт були змушені залягти за підбитою технікою та вести вогонь по нашим позиціям з відстані 300-400 метрів з боку шахти Бутівка та Промзони-Спартака.

Дякуючи таким діям чергової зміни, решта особового складу змогли вийти в бій та зайняти заздалегідь підготовлені позиції згідно бойового розрахунку. Завдяки цьому бойовики позбавились можливості розгорнути в наш бік протитанкові гармати МТ-12 “Рапіра” та не мали змоги поповнити боєкомплект, що був на підбитих вантажівках.

Це, я вважаю, стало одним із основних факторів, завдяки яким ми, в кількості приблизно 30 представників 95-ї бригади ВДВ та 30 чоловік Зведеного загону ПС ЗС України “Зеніт”, змогли нанести значні втрати (близько 100 вбитими та велика кількість пораненими, 8 вантажівок, 4 МТ-12, 2-3 МТЛБ, 2 БПМ та декілька БТР, точніше не можу сказати, пошкодити 2 танки) та фактично позбавити боєздатності батальйон «Оплот».»

Без Василя залишились дружина та дві доньки.

 

ОЛЕКСАНДР БІЛОКОНЬ (1974-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Комсомольськ (зараз – Горішні Плавні)  на Полтавщині. Займався спортом, строкову службу відслужив у морській піхоті. Проживав в Комсомольську, працював у СПУ ВАТ «Полтавський ГЗК».

Мобілізований, зв’язківець 30-ї ОМБр.

Разом з військовою частиною вийшов з Дебальцевого, де зазнав контузії. Помер у шпиталі через інфаркт, який став наслідком вибухової травми.

Без Олександра лишилися син та донька-першокласниця.

 

ОЛЕКСАНДР ДАВИДЧУК (1966-2014) — боєць батальйону територіальної оборони «Айдар»

Народився в селі Грузькому Київської області. Закінчив вісім класів місцевої школи, а потім пішов навчатися військовій майстерності. Учасник війни в Афганістані. Багато років мешкав з родиною в місті Ірпені під Києвом.

Під час російсько-української війни 2014—2015 років на початку липня він, разом з ще одним ірпінцем, також колишнім «афганцем» Миколою Личаком поїхав відвозити гуманітарну допомогу землякам на Донбас. Потрапивши в Зону АТО, чоловіки вирішили залишитися і приєднатися до батальйону «Айдар», у якому воював їхній знайомий Олександр Ніколаєць.

Уночі проти неділі (27 липня 2014) вони отримали наказ вирити окопи для себе й панцерників поблизу містечка Лутугине. Коли під час обстрілу було поранено Олександра Ніколайця та Миколу Личака, Давидчук, перев’язавши першого, спробував допомогти Личаку. Однак обоє загинули, потрапивши під шквальний обстріл терористів.

 

ОЛЕГ ПЄШКОВ (1971-2014) — рядовий міліції, МВС України.

Народився у Херсоні.

В АТО – водій командира батальйону, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Херсон».

25 серпня 2014-го потрапив у засідку терористів під Іловайськом, загинув разом з лейтенантом Русланом Сторчеусом.

Вдома лишилися дружина та двоє дітей.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада