Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
06.09.2020

6 вересня. Згадуємо таких непересічних особистостей, народжених цього дня:

  • композитор і піаніст, найбільше відомий за балетом «Лісова пісня»;
  • видатний історик, фахівець з історії та культури Київської Русі та Нового часу, автор фундаментальних досліджень. Висловлював у своїх роботах неприйнятні для совєтів думки, зокрема поставив під сумнів, що Переяславська рада була «воз’єднанням». Через це його ім’я було викреслене з офіційної науки, а сам він звільнений з роботи;
  • художник, який перейнявся національним змістом мистецтва ще у ті часи, коли було не лише непопулярним, а й небезпечним;
  • сучасний письменний і драматург.

А також Пом’янемо наших захисників, що загинули, відстоюючи цілісність і незалежність України у боротьбі зі збройною російською агресією. Серед них – військовий фельдшер, який, відмовляючись від ротацій провів в ДАПі 34 дні і врятувавши понад 50 «кіборгів».


Починаємо.

МИХАЙЛО СКОРУЛЬСКИЙ (1887-1950) – композитор, піаніст, диригент

Народився у Києві. Закінчив Житомирські музичні класи Російського музичного товариства, в 1914 році — Петербурзьку консерваторію як піаніст і як композитор.

Викладав у музичних закладах Житомира та у Київській консерваторії. Разом з композитором Косенком організував Житомирське відділення товариства драматургів, письменників та композиторів. У 1915 р. організував і до 1933 р. керував Житомирським симфонічним оркестром.

Найбільш відомим твором композитора є балет «Лісова пісня». Крім того він створив балет «Бондарівна», оперу «Свіччине весілля», дві симфонії та багато інших симфонічних і камерних творів.

 

МИХАЙЛО БРАЙЧЕВСЬКИЙ (1924-2001) — історик та археолог, який вирізнявся нетрадиційними для совєтської історіографії науковими поглядами.

Михайло Брайчевський народився у Києві. Його батько – Юліан Карлович, спадковий інтелігент, залюблений у мистецтво службовець, працював бухгалтером у культурних закладах; був одружений із Вірою Архипівною – донькою відомих у Києві міщан Виноградових. За спогадами вченого, пращури по батьківській лінії належали до ополяченої української шляхти католицького віросповідання, родичі по матері були етнічними росіянами. Михайло та його старша сестра Олена з дитинства були знайомі з багатьма письменниками, художниками – культурною елітою того часу.

Школу Михайло закінчив вже за часів німецької окупації  Києва, працював фотографом у фотомайстерні, креслярем. Закінчив у 1948 року історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де заснував Наукове студентське товариство і став першим його головою. Виш закінчив із відзнакою, ще за два роки до диплому був зарахований до штату Інституту археології АН УРСР.

У 1954 р. Михайло Брайчевський єдиний з істориків виступив проти святкування 300-річчя Переяславської ради.

Серед колег він був єдиним, хто згодом порушив догматичні тези ЦК КПРС «До 300-річчя возз’єднання України з Росією» і написав науково-публіцистичну статтю «Приєднання чи возз’єднання?». Праця була підготовлена для «Українського історичного журналу», але так і не була надрукована – хрущовська відлига виявилася скороминущою, а видати її за брежнєвських часів виявилося марною справою.

Натомість стаття активно поширювалася у самвидаві, була відома за кордоном. У ній ідеться про те, як змінювався погляд совєтської історіографії на Переяславську угоду 1654 року. Спочатку, до 30-х років, домінувала думка про те, що тоді об’єдналися одні феодали з іншими, задля закабалення українського народу. Але з 1937 року з’являється нова версія (сталінська) – російський царат «врятував» українців від зазіхань шляхетської Польщі. Мовляв, це все одно було меншим злом. А вже з 1947 року була запроваджена сумнозвісна теорія «російського старшого брата». Як іронічно зауважує Михайло Брайчевський, «Україна нібито стає ґудзиком на російському віцмундирі».

Але ця праця була створена вже пізніше. А у 5)-ї роки Брайчевський захистив кандидатську дисертацію “Римська монета на території України”. Активно друкувався, написав великі розділи до колективних монографій “Нариси стародавньої історії Української РСР” (1957) та “Історія Києва” (1959).

Подану ж до захисту у 1960 р. докторську дисертацію “Анти (нариси з історії Східної Європи в епоху великого переселення народів)”, у якій підкріплювалася археологічними даними теза М.Грушевського про виникнення державності у східних слов’ян вже в “антський” період, було “завалено”. Тільки через 29 років 65-річному Брайчевському дозволили захистити дисертацію.

Працюючи з 1959 по 1968 рр. в Інституті історії, Брайчевський брав участь у створенні низки фундаментальних колективних досліджень — “Історія українського мистецтва” (1962), “Історія вітчизняної математики” (1966), “Історія селянства Української РСР” (1967), “Історія Української РСР” (1969), написав десятки статей до енциклопедій.

Його монографії цих років “Коли і як виник Київ” (1963), “Біля джерел слов’янської державності” (1964), “Походження Русі” (1968) ставали науковими бестселерами. Вони розкуповувалися одразу, передруковувалися механічно та принесли Брайчевському світове визнання.

Цікавою була його розвідка про існування “Аскольдового літопису”. У своїх дослідженнях Михайло Брайчевський стверджував, що напівлегендарний Кий був абсолютно реальною історичною особою, полянським князем; що знаменитий Аскольд не варяг, а правитель полянської династії Києвичів! Брайчевський піддав серйозній критиці совєтську теорію про “спільну колиску” — єдність походження російського, українського та білоруського народів.

У період хрущовської “відлиги” Брайчевський став відомим у колах інтелігенції лекціями з історії України, які читав у Клубі творчої молоді “Сучасник”.

Долю історика змінила стаття “Приєднання чи возз’єднання?”, написана 1966 року. В ній учений з марксистських позицій довів наукову хибність тез ЦК КПРС “возз’єднання України з Росією”.

Він писав: “Історія України дістала дуже своєрідну інтерпретацію. Виходило, що протягом багатьох століть український народ боровся головним чином… проти власної національної незалежності. Що незалежне існування було величезним злом для нашого народу. І що, отже, всі ті, хто кликали його на боротьбу за національну незалежність, були… найлютішими ворогами українського народу”.

Цей нарис перевернувтодішню схему радянської історії України і без відома автора почав поширюватися в “самвидаві”, а у 1972 році вийшла брошурою в Канаді.

За це, а також за підпис під протестом-зверненням інтелігенції до керівництва СРСР (“Лист 139-ти”) у 1968 р. ученого на вимогу ідеологічного відділу КПУ було звільнено.

Брайчевський дивом уникнув таборів, але залишився без роботи, його ім’я було викреслено з офіційної науки.   З книгарень і бібліотек вилучили не тільки праці Брайчевського, а й посилання на них. Навіть карту Києва вилучили з продажу для того, забили сторінку, де було посилання на працю Брайчевського “Коли і як виник Київ”.

У той час Брайчевський водив несанкціоновані екскурсії для більш-менш надійних людей з інтелігенції по Києву, що давало задоволення й якусь копійку. Звісно, “добродії” про це стукали, куди треба.

Його запрошували до Гарвардського університету (США), але на еміграцію він не спокусився. І продовжував наукову працю, фактично писав «до шухляди», створивши низку монографічних досліджень і десятки статей, частину з яких не опубліковано й досі.

До тисячоліття хрещення Русі вчений написав фундаментальне дослідження “Утвердження християнства на Русі”. Це вже був час «перебудови», заборона на друк праць вченого вже була знята. Коли з книгою ознайомився папа Іоанн-Павло ІІ, він запросив українського вченого на аудієнцію до Риму. Але влада не випустила його в закордонну поїздку “за станом здоров’я”.

Брайчевський виступив на Установчому з’їзді Руху зі співдоповіддю “Про перспективи української державності” (1989), після здобуття Україною незалежності намагався спрямувати діяльність цієї організації в економічну сферу (“Відкритий лист до керівників Руху” (1992)), одним із перших виступив на захист державної мови в Україні (“Відкритий лист до Президента України Леоніда Кучми” (2000)).

За часів незалежності вчений активно друкувався, читав курси лекцій в університеті «Києво-Могилянська академія», написавши для цього два підручники — «Конспект історії України» (1993) та «Вступ до історичної науки» (1995).

До самої смерті вчений не заплямував себе жодною державною нагородою.

Енциклопедист, автор белетризованих історичних бестселерів, культурний еталон і моральний взірець українця 77-річний Михайло Брайчевський після трьох складних операцій помер у Києві 23 жовтня 2001 року.

Своєю ерудицією у різних галузях знань він нагадував мислителів середньовіччя: історик і археолог поєднувалися в ньому з мистецтвознавцем і філософом, поетом і художником. Написаний ним ще в молоді роки підручник з історії філософії вийшов у фінал всесоюзного конкурсу на найкращий навчальний посібник у цій галузі.

Брайчевський першим з українських археологів збагнув перспективи, які відкриває перед археологічною наукою використання в ній комп’ютерних технологій, був представником від України у складі всесоюзної комісії АН СРСР «Кібернетика і питання методології та методики історичного дослідження», брав активну участь в організації першої наукової конференції, присвяченої використанню досягнень кібернетики в суспільних науках.

Він був одним із засновників Товариства охорони пам’яток історії та культури України; його енергією було врятовано в епоху «соціалістичних реконструкцій» архітектурний комплекс Києво-Могилянської академії, низку культових споруд та інших пам’яток історії і архітектури України. Саме він першим підняв і питання про відбудову Михайлівського та Успенського соборів.

Автор понад 600 праць, низки монографій, з яких частину надруковано уже після його смерті.

Учений відомий також і як поет та живописець.

Філософ і історик Юрій Павленко написав про нього так: «У другій половині ХХ століття Михайло Брайчевський став символом не тільки всього найліпшого, що було в українській історичній думці, але й живим утіленням таких напівзабутих «старорежимних» понять, як честь, совість і бездоганна порядність»

Більше дізнатися про Брайчевського, а також познайомитися з його поетичною творчістю можна тут: http://prostir.museum/ua/post/27660. Більше про його науковий доробок тут: https://www.mao.kiev.ua/biblio/jscans/svitogliad/svit-2010-22-2/svit-2010-22-2-37-kuharchuk.pdf

 

ФЕОДОСІЙ ГУМЕНЮК (1941) — художник-нонконформіст , який перейнявся національним змістом мистецтва ще у ті часи, коли було не лише непопулярним, а й небезпечним.

Народився в Рибчинцях на Вінниччині. Навчався у Дніпропетровському художньому училищі. У 1965 році він намагається поступити у Ленінградський інститут живопису, скульптури і архітектури ім. І. Ю. Рєпіна, який тоді вважався найкращою живописною школою в СРСР. На навчання в цьому інституті претендувало 350 людей, з яких прийняли 28, в тому числі Гуменюка і ще вісім українців. У 1971 році він закінчив інститут, викладав у ленінградських навчальних мистецьких закладах, працював на художніх комбінатах Ленінграда.

Окрім живопису, Гуменюк займався вивченням історії і традицій свого народу – студіював історію запорізького козацтва Яворницького, всі видання Грушевського, «Історію русів» Кониського. Перечитав «Київську старовину» і масу іншої періодики. Бував у Музеї етнографії народів СРСР, де побачив дивні українські старожитності. Особливо вразили дві ікони, написані на сушеній рибі.

У 1975 році на виставці нонконформістів були помічені його роботи з зображеннями козаків. Художника було звинувачено в націоналізмі і позбавлено ленінградської прописки, тому він з дружиною і дочкою переселився у Дніпропетровськ, де жив шість років, працюючи над ескізами вітражів. Також підготував «Український календар» на 1977 і 1978 роки для одного з видавництв у Варшаві. В 1983 році Гуменюки знову опинилися в Ленінграді, де Феодосія тепло зустріли художники і відразу запросили взяти участь у виставці «Групи чотирнадцяти».

В 1988 році його виставку експонували в залах Національного архіву Канади в Оттаві, в Українському музеї в Нью-Йорку. Там же, познайомившись з місцевою українською інтелігенцією, художник зміг ближче побачити життя діаспори та зафіксувати її на полотні. «Великдень у Торонто» — одна з композицій «канадського» періоду.

Пізніше була участь у виставці робіт українських художників в Гранд-Пале, у Парижі; персональна виставка в Національному художньому музеї в Києві, де була представлена ціла галерея гетьманів, і присудження в 1993 році Національної премії імені Т. Шевченка в галузі образотворчого мистецтва.

У 1992 році повертається в Україну. З 1993 року працює у Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури, очолює навчально-творчу майстерню історичного живопису; з 2000 року — професор кафедри живопису і композиції.

У 2010 році київська галерея АВС-арт видала альбом про творчість Гуменюка.

Твори майстра присвячені історичному минулому України, обрядам, віруванням українців. Через символи-метафори, образи-символи художник наближається до глибин української ментальності. Стилістично живописні і графічні твори майстра з їх лаконізмом, монументальністю, дуже своєрідною і виразною декоративністю, багатоплановістю і колористикою найчастіше нагадують традиційні українські килими, щедро орнаментовані рослинними мотивами. Фігури, предмети побуту, фантастичні зіставлення зображень, масштабів, просторів, структур, деталей, образів, все це створює ефект килиму, в якому кожний клаптик є дуже важливим елементом орнаментальної композиції… Гетьмани, козаки, дівчата у вінках, янголи, птахи, коні — постійні учасники живописного дійства, яке неначе перетікає з однієї картини Феодосія Гуменюка в другу.

Мистецтво Феодосія Гуменюка розвивається від лірики до епіки, від ізоморфності до поетично-ідеалізованої фантазії з ремінісценціями близьких йому артистичних вершин, як-то Візантія, Венеція, українське бароко, бойчукізм. Художник підкреслено уникає чуттєвості, натуралізму, зосереджує увагу на співучості ліній, виразності ритму, кольору, фактури. Виходячи з цього, мистець розробив власну поетику, засновану на сполученні української символіки із сучасними засадами малярства.

 

ІГОР ГУРГУЛА (1960) – письменник, поет, драматург, публіцист, редактор і видавець.

Народився у селі Острів Івано-Франківської області. Закінчив факультет журналістики Львівського державний університету ім. І. Франка.

Працював журналістом, секретарем ради НСПУ. Нині — директор регіонального благодійного фонду «Меценат». Редактор мистецького часопису «Нова неділя» та фронтової газети «Честь Вітчизни».

Автор книжок «Містерії», «КРІЛБ», «Пащека Левіафана», «Котора», «Слід лідера», «Літо стиглої вишні», «Знак небесної пекторалі», «Сила трави», «Багряниця для Блазня», «День над ніччю» (вид-во “Свічадо”, 2004), роману «Айсберг». Роман «Гакелдама».

Поетичні книги: «Стан душі», «Без ретуші», «Трикутник», «Торба». Повісті «Мартуся зі Львова». Автор відомих п’єс: «Колектор», «Шалом-Оревідерчі», «Чинупа для Ханки» та ін.

Інтерв’ю з письменником, занадто компліментарне, але не позбавлене вартих уваги моментів: https://kredens.lviv.ua/igor-gurgula/

 

Пом’янемо наших захисників, що загинули, відстоюючи цілісність і незалежність України у боротьбі зі збройною агресією «русского міра». І почнемо з військового медика, який загинув в ДАПі, провівши там 34 дні і врятувавши понад 50 «кіборгів».

 

ІГОР ЗІНИЧ (1989-2015)— молодший сержант медичної служби ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився в смт. Рокитне на Київщині. Закінчив Білоцерківський медичний коледж 2009 року. Після строкової служби повернувся працювати в Рокитнянську районну лікарню.

Захищати Україну зголосився добровольцем. Медичний брат госпітального відділення, 3-й батальйон, 80 окрема аеромобільна бригада.

Від 17 грудня 2014-го — на території Донецького аеропорту. Провів там 34 дні – під постійними обстрілами. Чотири рази відмовлявся залишити побратимів, хоча йому пропонували ротацію.

Протягом останніх днів боїв перед підривом проросійськими силами нового терміналу Донецького аеропорту, Зінич рятував життя поранених за таких умов, коли бійців неможливо було вивезти під обстрілами, був і сам поранений.

Вцілілі «кіборги» згадували: «Він безвиїзно більше місяця протримався в аеропорту. Коли нам розстріляли приміщення, де зберігалися ліки, то Ігор зібрав у всіх “натовські” аптечки, від волонтерів, і продовжував працювати».

Товариші по службі згадують Зінича, як відчайдушного медика. По-доброму кажуть, що недаремно у нього був позивний «Псих».

«Незважаючи на можливість піти на ротацію, він не виїжджав з нового терміналу. Казав, що буде в терміналі, поки там є ми. Хто б міг подумати: у житті був простий фельдшер, а на війні став відчайдушним кіборгом, який боровся за життя кожного з нас», розповідають про Зінича бійці вісімдесятки.

Парамедик-доброволець Ольга Башей каже, що в ДАП не було більш професійного лікаря. За її словами, в період з 16 по 20 січня, в час підривів і страшних боїв у ДАП, Зінич врятував понад 50 наших військових.

«Ігор не просто надавав бійцям необхідну допомогу – він дійсно врятував їм життя, робив у терміналі те, що не всі лікарі зможуть зробити в обладнаній операційній», – говорить Башей.

..Ігор Гуль  був поранений 19 січня – осколкове проникнення в голову, вижив і виліз з уламків після двох вибухових завалів… Подзвонив 20 січня додому і вже попрощався з дружиною Тетяною та 2 синами… Але Ігор Зінич вийняв осколки з його голови прямо в терміналі, чим спас йому життя.

-Під час чергового мінометного обстрілу осколок пробив мій шолом, – розповідає Гуль. – Побачивши, що я впав, Ігор, незважаючи на те що кулі, осколки літали над нами, як бджоли у весняному саду, підхопив мене на руки і заніс до невеличкого приміщення, прилаштованого ним під операційну. Там він і прооперував мене, як, до речі, і десятки інших бійців. Я не помилився, вживши слово «прооперував»: маючи статус фельдшера, Зінич чудово це зробив. Де він навчився цьому — невідомо, але факт залишається фактом. Краще підтвердження моїм словам — врятовані життя багатьох наших побратимів, котрі, як мовиться, внаслідок важких поранень стояли однією ногою в могилі.

Російсько-колабораціоністичні сили не давали відвозити ні мертвих ні поранених. Старшому солдату Ігорю Римару від пострілу з РПГ відірвало руку та вирвало нижню щелепу. Ігор Зінич вставив йому у легені трубку та з помічниками дві доби боровся за нього — на морозі, у кіптяві, під час бою. Домовилися з росіянами про тимчасове перемир’я — аби пораненого в лікарню довезти. У госпіталі Ігор Римар помер через 10 днів — військовика ввели в кому та не змогли вивести.

20 січня 2015-го Ігор Зінич загинув під завалами в новому терміналі. Уламки стіни перерубали його навпіл…

Пошуками Ігоря займався брат, сестра та друзі, 16 лютого 2015-го вдалося вивезти його тіло.

 

ОЛЕКСАНДР ОРЛЯК (1990-2015) – молодший сержнат ЗСУ.

Народився у Тернополі, закінчив Тернопільський кооперативний торговельно-економічний коледж за спеціальністю «кухар-кондитер». Працював у закладах громадського харчування Тернополя, мріяв відкрити власний заклад.

Мобілізований у серпні 2014 року, дослужився до командира гармати протитанкового взводу 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачево).

Загинув 6 лютого 2015 року у бою поблизу Дебальцевого Донецької області.

Бійці були в бліндажі, а поруч — намет. Орляк вибіг туди, щоб набрати протитанкових гранат для своїх побратимів – вони були оточені, прямо на них їхав танк, вівся мінометний обстріл і оборонятися уже майже не було чим. Коли Олександр уже повертався, танк вистрелив йому в спину.

Залишились батьки та молодший брат.

 

ВІТАЛІЙ ВАШЕНЯК (1981-2014) — майор медичної служби ЗСУ.

Народився у селі Митки на Вінниччині  У 1998 році з відзнакою закінчив загальноосвітню школу села Митки, потім – Вінницький медичний коледж за спеціальністю “військовий фельдшер”.

З 2000-го року Віталій служив у 90-й артилерійській базі боєприпасів ЗСУ, а з лютого 2014 року – начальником медичної служби 6-го навчального артилерійського полку, військова частина якого знаходилася в селі Дівички Переяслав-Хмельницького району. З жовтня того ж року брав участь АТО.

16 листопада близько Вашеняк разом із трьома товаришами на машині швидкої допомоги виїхав із Дебальцево за пораненими. Поблизу селища Польове Шахтарського району Донецької області на блок-посту “Гостра Могила” автомобіль наїхав на фугас. Всі, хто був у машині, загинули.

Без Віталія лишились дружина, донька, малолітній син.

 

СЕРГІЙ МЕЛЬНИК (1974-2016) — сержант ЗСУ.

Народився в селі Тополине на Херсонщині. Навчався в Архангельському ПТУ, працював трактористом у колгоспі ім. Шевченка. Пройшов строкову військову службу в лавах ЗСУ; демобілізувавшись, проживав у селі Князівка.

5 серпня 2015 року мобілізований; сержант, командир відділення з ремонту гусеничної техніки, 128-ма окрема гірсько-піхотна бригада.

22 березня 2016 року пізно увечері загинув під час обстрілу, який вели російсько-терористичні угрупування з артилерійських систем РОП поблизу села Опитне (Ясинуватський район).

Без Сергія лишилися батьки.

 

ТАРАС ЯКИМЧУК (1993-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у смт Мізоч На Рівненщині.

У часі війни – солдат 8-го окремого полку спеціального призначення ЗСУ, кулеметник.

24 липня під час розвідки в передмісті Первомайська снайпери та гранатометники терористів перехресним вогнем обстріляли вантажівку «КАМАЗ» українських військових, загинуло троє. Тарас вискочив з кабіни, снайпер влучив йому у бік поміж пластин бронежилета. Серце не витримало в часі транспортування гелікоптером до шпиталю — отримав тяжке поранення осколком в плече, зазнав травматичного шоку та втратив чимало крові. У тому ж бою загинули Василь Кобернюк, Андрій Чабан та Володимир Черкасов.

27 липня відбувалося похованння. На виході з цвинтаря на столику стояло два весільні короваї: в жовтні мало відбутися весілля.

 

СЕРГІЙ ПОРОЗІНСЬКИЙ (1985-2015) — старшина ЗСУ.

Народився у селі Небіж на Житомирщині у родині колишнього військового. Закінчив Житомирський політехнічний університет, спеціальність «гірнича справа».

2007 року пішов служити за контрактом, служив на кордоні, село Копище Олевського району. 2009-го пішов на службу до 95-ї аеромобільної бригади.

Мобілізований 9 березня 2014-го, номер обслуги, 95-та окрема аеромобільна бригада.

10 лютого 2015-го загинув під час бою ротно-тактичної групи з російсько-терористичним загоном біля села Спартак Ясинуватського району. Тоді ж полягли солдати Іван Рудницький, Олександр Саєнко, Андрій Ущапівський.

Без Сергія лишилася батьки, дружина, донька.

 

ОЛЕКСАНДР МАЛОЛІТНІЙ (1979-2914) – військовослужбовець ДУК.

Народився у м. Дніпро.  Навчався на електрозварника та водія, працював водієм автобуса.

З початком подій на Майдані у Києві, як патріот перебував у горнилі подій. Коли з анексії Криму розпочалась російська агресія проти України, у лютому 2014 року він приєднався до «Правого сектору», спочатку будував блок-пости.

Вдень 12 серпня 2014 року автобус групи бійців ДУК «Правий сектор» потрапив у засідку на блок-посту під Донецьком на об’їзній трасі поблизу селища залізничної станції Мандрикине.

Тоді загинули Величко Володимир Володимирович, Волощук Михайло Володимирович, Зозуля Анатолій Михайлович, Пальгуєв Олександр Сергійович, Мартинов Олександр Олександрович, Мірошніченко Микола Валентинович, Петрушов Олександр Валентинович, Смолінський Леонід Денисович, Суховий Сергій Іванович.

Залишилися батьки та старший брат.

 

ІГОР БЖОСТОВСЬКИЙ (1993-2014)— солдат ЗСУ.

Народився в с. Язи Львівської області, у дорослому віці проживав у с. Надиби. Закінчив Дрогобицький коледж нафти і газу.

Був активним учасником Революції гідності. З майдану привіз каску, підписану «Чех» (так він себе називав) і наліпку «Я тут не за гроші!»

У 2014 році підписав контракт і став оператором 703-го інженерного полку, м. Самбір. 7 червня 2014 р. склав присягу на вірність Українському Народові. В липні того ж року відправився у зону проведення АТО.

Загинув 31 серпня 2014-го внаслідок підриву автомобіля в районі с. Бердянське (Волноваський район) під Маріуполем на невизначеному вибуховому пристрої. Здетонували міни, які військовики перевозили. Тоді також загинули Вадим Суский, Володимир Дорошенко, Андрій Струсь, Роман Малецький, Ігор Шубак, четверо вояків були поранені.

 

СЕРГІЙ РИБЧЕНКО (1968-2014)— капітан (посмертно — майор) ЗСУ .

Народився у м. Нікополь. Учасник війни в Афганістані.

Мобілізований 21 серпня 2014-го, командир взводу — старший офіцер мінометної батареї, 93-тя ОМБр.

Загинув 5 грудня 2014-го під час обстрілу поблизу селища Піски. Тоді ж полягли молодший сержант Андрій Михайленко, старший солдат Роман Нітченко, солдати Євген Капітоненко, Сергій Шилов та Володимир Жеребцов.

Без Сергія залишились мама, дружина і дорослий син

 

АНДРІЙ ГРИЦАН (1991-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Великі Дідушичі на Львівщині, закінчив Стрийське вище художнє професійне училище. Протягом 2011—2012 років проходив строкову військову службу в лавах ЗСУ — рота снайперів 169-го навчального центру. Від 2013-го працював оператором верстатів на заводі «Леоні Ваерінг Системс УА ГмБХ».

Мобілізований у кінці серпня 2014 року, солдат 1-го взводу 9-ї роти 3-го батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади, кулеметник.

Від 12 січня 2015-го перебував в Донецькому аеропорту. 19 січня дзвонив з аеропорту додому, повідомив, що поранений. Загинув під час оборони аеропорту 20 січня — вважався зниклим безвісти після підриву 2-го поверху терміналу. Ідентифікований за експертизою ДНК серед загиблих.

Без Андрія лишилися мама та молодша сестра Ганна.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада