Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
05.05.2020

6 травня.

Цього разу в огляді:

  • діяч ОУН, який відповідав за пропаганду північно-східних регіонах України, а на еміграції відав і досі актуальні книжки про політику Москви щодо України та про розвиток української ідеї;
  • народна художниця, майстриня Опішнянської глиняної іграшки;
  • композитор неоромантичного напрямку, доробок якого повернулася до слухачів через 30 років по його смерті;
  • лідер гурту От вінта! і художник, відомий карикатурами на сучасних політиків і дружніми шаржами на культурних і громадських діячів.

А також вшануємо пам’ять захисників України, які загинули у боротьбі проти російської агресії.


Поїхали:

 

МИРОСЛАВ ПРОКОП (1913-2003) — провідний учасник визвольно-революційної боротьби, науковець і публіцист.

Мав диплом доктора права. Був членом ОУН з молодих років. 12-річним хлопцем арештований польською поліцією і в 1934 засуджений на 7 років ув’язнення за приналежність до ОУН. Завдяки амністії був звільнений в травні 1937 року. До 1939 редагував «Студентський Вісник» у Львові.

У вересні 1941, під час проведення Гестапо масових арештів членів ОУН у Львові, зумів уникнути долі багатьох своїх однодумців  і перейшов у глибоке підпілля.

1942 — обійняв в Києві посаду реферанта пропаганди ОУН в північно-східних регіонах України, опісля — референт пропаганди в Проводі ОУН, редагував друкований орган ОУН «Ідея і Чин» та керував підпільною радіостанцією, розташованою в Карпатах. На ІІІ-му Надзвичайному Великому Зборі ОУН брав участь у створенні нової програми ОУН.

Як член «Ініціативного комітету» для створення «Української Головної Визвольної Ради» (УГВР) і учасник Великого Збору УГВР 11-15 липня 1944 року виголосив головну політичну програмну доповідь. Тут його обрали членом президії УГВР. В цьому ж році на доручення Проводу ОУН і Президії УГВР — емігрував, де продовжив політичну діяльність.

Як член ОУНз, в основному діяв в Закордонному представництві УГВР, насамперед як заступник голови до 1983 року, а опісля — як голова до 1987 року. З 1987 до 1995 — був головою середовища УГВР.

Найціннішими з його доробку з сучасної точки зору є книги «Україна і українська політика Москви» (1956)  – назва якої говорить сама за себе, та  «Напередодні незалежної України» (1993) – в якій дається широка картина  ідейно-програмових процесів та розвитку української політики від часів німецької окупації до початку 90-х років.

 

ОЛЕКСАНДРА СЕЛЮЧЕНКО (1921-1987) — керамістка, народна майстриня Опішнянської глиняної іграшки.

Народилась у родині опішнянських гончарів, тому з дитинства залучалася до роботи з глиною. Закінчила семирічну школу та дворічну керамічну школу при заводі. На деякий час виїздила з Опішні, а по поверненні влаштувалась на завод «Художній керамік» ліпницею, де працювала до виходу на пенсію.

Селюченко була неперевершеною майстринею глиняної іграшки. Активно почала працювати з 1949 року після Всеукраїнської виставки дитячої іграшки в Києві, де її вироби зайняли призове місце. Серед її доробку велика кількість анімалістичних фігурок: баранці, пташки, козлики та багато інших тварин. Є і багатофігурні композиції «Баба Параска і баба Палажка», «Лисиця і Півень» тощо. Сюжети брала з життя — залицяння, сватання, весілля, весільні свати, дівчата у віночках, колядники, матері-берегині. Всі вони наділені веселим характером, одягнені в яскраві традиційні костюми.

Дуже переймалась за подальшу долю своїх виробів:

«…Як їх довезуть? Розхвилювалася, наче дітей вирядила. Тиск піднявся, голова болить. Рідні ви мої, поїхали з дому навіки, у люди поїхали. Яка доля їх там спіткає? Поїхали бики, і весілля поїхало, а ті три мандрівники пішли пішки. Гляну де вони стояли, а там пустота…»

Особисте життя в неї не склалося, жила і померла самотньою, на старість жила дуже скрутно, попри членство у Спілці художників України.

Зараз у будинку Олександри Селюченко в Опішні створений Меморіальний музей-садиба, де й досі зберігаються глиняні іграшки, інструменти, речі повсякденного вжитку, які оточували майстриню за життя. Музей почав функціонувати в 1988 році на правах відділу Опішнянського Музею гончарства. В музеї зберігається  понад 1000 творів кераміки, а також 300 аркушів замальовок орнаменту. Скільки робіт мисткині розійшлося по світу – ніхто не рахував.

Більше про народну художницю: http://prostir.museum/ua/post/39291

 

ГЕОРГІЙ МІРЕЦЬКИЙ (1929-1978) — композитор, піаніст і педагог, представник неоромантичного напрямку в українській музиці.

Георгій Мірецький народився в Луцьку, коли Волинь була під протекторатом Польщі. Батько — поляк за походженням. Мати — українка. Є свідчення, що у 1949 — 1951 роках навчався у Львівському музично-педагогічному училищі ім. Філарета Колесси, однак документальних підтверджень щодо його закінчення поки не знайдено. У 1952 році вступив і в 1958 році  закінчив Київську консерваторію по класу композиції Б. Лятошинського, Л. Ревуцького, М. Вілінського, К. Данькевича. З 1959 року — викладач музичного відділення Луцького педагогічного училища.

Творчість Георгія Мірецького була маловідома широкому загалу більш, ніж 30-ти років після його смерті. Доступ до творчого архіву композитора відкрився тільки у 2007 році, але багатьох творів в ньому так і не знайшли – партитури і досі перебувають у розшуку.

Попри нетривале життя, насичене напруженою педагогічною, концертною й організаційною діяльністю його творча спадщина складає понад 100 робіт, цікавих і різноманітних за тематикою та жанрами. Майже всі вони у 60-ті, 70-ті роки ХХ ст. формували репертуар провідних музичних колективів і солістів обласного центру. Були успішні виступи у Києві та Львові, в тому числі на телебаченні.

Як композитор академічної спрямованості, звертався він і до жанру опери. Творча дружба поєднала Георгія Мірецького з поетом Олександром Богачуком, який є автором багатьох віршів, покладених на музику композитором.

Характерною рисою творчості Мірецького є схильність до драматичного висловлювання, яка знайшла відображення і в інструментальних та інструментально-хорових творах — Симфонічній поемі, Сонаті g-moll (“Магічній”), 9-ти простих варіаціях на українську тему для фортепіано, струнному квартеті D-dur, кантаті “Моя Україна” (“Волинь-43”). Унікальною є поліфонічна спадщина, яку композитор “відточував” на власноруч реставрованій старовинній фісгармонії: три-голосні фуги c-moll та b-moll, а також «подвійна» та «чотириголосна» фуги для виконання на фортепіано або органі, синтезували особливості мелосу епохи Баха з сучасними інтонаційними рішеннями.

Українським класикам притаманне широке використання хорового жанру, особливо з обробок народних пісень. Мірецький не залишився осторонь цієї традиції. Ним було створено цілий ряд різноманітних обробок народних пісень Волині для різних хорових складів.

Особливе місце в творчій спадщині посіли романси та пісні, які створені у формі вокально-інструментальних монологів на тексти класиків світової літературі. Особливістю цих романсів є віртуозні партії фортепіанного супроводу. Ці супроводи настільки самостійні, що можуть існувати у формі окремих фортепіанних п’єс.

На початку 60-х років ХХ ст. композитор виступає новатором численних перекладів, обробок творів інших композиторів для вокального октету (мішаного хору) a cappella.

Послухати: https://www.youtube.com/watch?v=ZYT68B_6Zu4&list=PLxDhLdCc2gMPaig9MccL_luWn5bDZ5t6c

 

ЮРІЙ ЖУРАВЕЛЬ (1972) — музикант, лідер та вокаліст гурту От Вінта!, художник, аніматор, громадський діяч, актор і сценарист.

Народився в сім’ї військового,  тому родина часто переїжджала. Закінчив факультет педагогіки та методики початкового навчання Рівненського державного педагогічного інституту за спеціальністю «основи дизайну та образотворче мистецтво».

Коли вперше приїхав до Рівного, то потрапив на виступ тоді відомого гурту «Чёрный Кофе». На розігріві виступав рокабільний гурт «Містер Твістер», який і привернув увагу майбутнього музиканта і дав йому творчий поштовх. Не вміючи грати на гітарі, він купив собі цей музичний інструмент і сам вчився грати.

Вже потім, працюючи у рівненському театрі «Від ліхтаря», Юрій Журавель та його друзі писали музичне оформлення до вистав та пробували грати, як живий театральний оркестрик. А згодом, на одному з перших благодійних марафонів Рівненського Палацу дітей та молоді, гурт «От вінта» виступив з повноцінною концертною програмою.

Журавель — винахідник  музичного напрямку «украбілі», який поєднує рокабілі з українським колоритом і тематикою. Фронтмен От Вінта!  є також автором слів та музики майже до усіх до пісень гурту.

Своє життєве кредо Журавель, визначає, посилаючись на письменника Михайла Старицького: «Співай, ридай і будь готовий замість лаврового терновий вінець узяти на чоло».

Журавель – також неабиякий художник. Він створив мультиплікаційні кліпи: «Не мала баба клопоту — купила порося», «Опля — картопля!» та анімоване переграння «Дарма я наївся цибулі».

Його малюнки ілюстрували книгу «Мазепа. Крок до правди» та роман відомих українських письменників Братів Капранових «Щоденник моєї секретарки».

Разом з братами Капрановими Юрій Журавель долучився і до творення «Мальованої історії Незалежності України». Над оформленням книги працювали художники з 5 міст України, а автором портретів видатних українців став Журавель.

Під час Революції Гідності він створив на злобу дня серію малюнків у жанрі графіки (60-70 робіт), котру бійці «Беркуту» 18 лютого 2014 року у Києві на перехресті вулиці Грушевського та Хрещатика спалили.

У 2019 році видав перший том книги “Знай наших”, в якій в текстовій та ілюстрованій формі розповідається про видатних українців. Загалом в книзі 59 персонажів, 118 ілюстрацій Юрія Журавля.

Також він  створив цілий ряд малюнків, в яких передав своє бачення українських політиків. Ці малюнки одразу набрали неабияку популярність в Інтернеті.

В перші роки президенства Порошенка Журавель ставився до нього критично і жорстко висміював в своїх карикатурах. Але згодом змінив ставлення і вже на виборах-2019виступиав на підтримку та робив агітаційні малюнки. Після виборів обернув свій сатиричний талант проти новообраного керманича, а взаємодію з Порошенком продовжив. Зокрема, передав через нього футболки на підтримку екс-голові нацбанку Гонтаревій.

А в грудні 2019 провів благодійний концерт для збору коштів на заставу для генерала Марченка.  Як відомо, суд призначив заставу розміром 20 мільйонів гривень. За три дні українці зібрали більше мільйона гривень, решту необхідної суми внесла родина Порошенків на цьому концерті.

При усій впізнаваності, музична творчість Юрія журавля досить різнопланова:

 

Пом’янемо захисників України, які загинули у боротьбі з російською агресією. І почнемо з корінного кримчанина:

 

ПАВЛО ВОЖДЄВ (1976-2016) — старший сержант ЗСУ.

Народився 1976 року в Керчі, там же мешкав й служив — у Керченському батальйоні морської піхоти.

Після окупації Криму російськими військами вийшов на материкову Україну, на початку бойових дій вирушив на фронт. Старший сержант, командир протитанкового взводу 1-го окремого батальйону морської піхоти, 36-та окрема бригада.

18 липня 2016 року загинув від вогнепального осколкового поранення внаслідок обстрілу з протитанкового гранатомету опорного посту біля Водяного (за іншими даними — помер у лікарні від осколкових поранень у голову, ногу і груди).

20 липня 2016 року з Павлом попрощалися у військовій частині, похований в Миколаєві.

Родина Павла проживає в Керчі.

 

ЮРІЙ ВОЗНИЙ (1976-2017) – контррозвідник, полковник СБУ.

Народився в Житомирі. З дитинства захоплювався в’єтнамським бойовим мистецтвом, цікавився військовою справою. Закінчив Житомирський державний технологічний університет, факультет інженерної механіки, спеціальність «Автомобілі та автомобільне господарство».

З липня 1999 року розпочав військову службу в СБУ, на посаді оперуповноваженого Бердичівського міського відділу Житомирського управління СБУ. Незабаром був переведений до Департаменту захисту національної державності. У 2003 році перейшов до Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, де працював у відділі боротьби з наркобізнесом.

На рахунку Юрія Возного та його підрозділу: викриття злочинної організації, що використовувала схему відмивання наркогрошей через поповнення мобільних рахунків, — усі члени організації були затримані; припинення діяльності нарколабораторії з виготовлення метадону, яку прикривали правоохоронці та особи, наближені до органів державної влади; перекриття каналів контрабанди наркотиків через державний кордон; затримання учасників угруповань з розповсюдження наркотичних засобів, виявлення плантацій канабісу та інші спецоперації. У цьому ж відділі разом із Возним служив Володимир Шкіра.

З початком російської збройної агресії у складі спеціального оперативного підрозділу виконував завдання із боротьби з російською агентурою на Донбасі.

У 2017 році очолив відділ Департаменту контррозвідки СБУ.

Загинув 27 червня 2017 року під час виконання службових обов’язків в результаті вибуху автомобіля у с. Іллінівка на Донеччині. Підрив автомобіля кваліфіковано як терористичний акт, що пов’язаний з професійною діяльністю загиблого. В результаті вибуху загинули ще двоє співробітників СБУ, старший лейтенант Дмитро Піддячний і лейтенант Андрій Михайленко. Теракт на Донеччині стався після того, як вранці того ж дня у Києві було підірвано автомобіль полковника ГУР МО Максима Шаповала.

З Юрієм Возним прощались 30 червня в Києві, у Будинку культури СБУ. Провести контррозвідника в останню путь прийшли Президент України Петро Порошенко, секретар РНБО України Олександр Турчинов, голова Служби безпеки Василь Грицак, бойові побратими з різних управлінь СБУ та інших правоохоронних органів.

У загиблого офіцера залишилися батьки, сестра, дружина та троє дітей: дві доньки та син, який народився 15 травня 2017 року.

 

КИРИЛО АНДРЕЄНКО (1988-2014) — спецпризначенець, капітан ЗСУ.

Народився в російському місті Чита на Забайкаллі, в родині кадрового офіцера. Сам з дитинства також мріяв стати військовим. Посилено займався спортом, із золотою медаллю закінчив школу в м. Дніпро (на той час Дніпропетровськ). 2011 закінчив з відзнакою Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, факультет бойового застосування військ, спеціалізація «Управління діями підрозділів військової розвідки та спеціального призначення».

  • Через півроку я отримаю перші офіцерські зірочки, але вже зараз знаю з чого почати. Всім відомо: щоб щось поміняти, треба починати з себе. Отже, як хочеш жити в кращій країні, треба самому стати кращим! Для себе я вирішив: по випуску стати командиром взводу і зробити його кращим. Потім прийняти роту і теж зробити її кращою. Потім вибитись в керівництво Збройних Сил. Адже якщо хочеш щось поміняти на краще — треба прийти до влади і бути у владі гідним свого народу, корисним йому!.. – казав Кирило Андреєнко у 2011 році.

По закінченню військового вишу він був призначений на посаду командира групи спецпризначення роти спецпризначення 1-го загону спецпризначення 3-го окремого полку спецпризначення Сухопутних військ ЗСУ, м. Кропивницький (на той час Кіровоград).

За короткий проміжок часу став одним із найкращих та авторитетних командирів розвідувальних груп елітної військової частини. Восени 2013, саме підрозділу Андреєнка було довірено захищати честь України на міжнародних змаганнях «Cambrian Patrol 2013», які проходили у Великій Британії серед розвідувальних груп військ спеціального призначення. Тоді, вперше за історію проведення цих змагань була запрошена команда з України. Завдяки вправній підготовці та умілому командуванню підрозділом, українські спецпризначенці серед 120 команд здобули «бронзову» медаль.

З перших днів брав участь в АТО, врятував не одне людське життя. У підпорядкуванні офіцера було 60 бійців. Зі своїм підрозділом супроводжував колони, виводив захоплену проросійськими силами військову техніку зі Слов’янська, зайняв і обороняв Краматорський аеродром, брав участь у штурмі захопленого бойовиками Міжнародного аеропорту «Донецьк», проводив розвідку, у тому числі в тилу ворога під виглядом місцевого мешканця, здійснював евакуації українських льотчиків літаків та гвинтокрилів, збитих терористами, разом зі своїм заступником підірвав ворожу понтонну переправу через річку Сіверський Донець.

У червні 2014 Андреєнка мали перевести до мирного Львова на посаду помічника начальника розвідки штабу 80-ї окремої аеромобільної бригади, навчати офіцерів, передавати досвід. Проте, він залишився в 3-му полку, щоб не кидати своїх побратимів на фронті: «Я своїх „лісових братів“ не залишу! Переведуся після війни».

Під час війни достроково отримав чергове військове звання «капітан» та був представлений до ордену Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

28 липня 2014 спецпризначенці під загальним командуванням підполковника Сергія Лисенка (18 чоловік — дві розвідгрупи по 8 бійців під командуванням капітанів Кирила Андреєнка і Тараса Карпи та двоє водіїв «Уралів») виїхала в район міста Сніжне на спецзавдання з евакуації пілотів збитого літака Су-25. Вони успішно провели операцію з порятунку одного пілота збитого штурмовика і заночували на території закинутої ферми поблизу села Латишеве.

Власник ферми 61-річний Микола Бутрименко зустрів військових і запросив їх переночувати в ангарі, а сам виїхав до Сніжного і доніс про це терористам, які приїхали на бронетехніці і оточили ферму 29 липня. В нерівному бою під час прориву загинули 10 спецпризначенців: підполковник Сергій Лисенко, капітан Кирило Андреєнко, капітан Тарас Карпа (вважався зниклим безвісти, помер від поранень у полоні), старшина Олексій Глобенко, старшина Андрій Шершень, сержант Анатолій Бузуляк, старші солдати Сергій Гришин (вважався зниклим безвісти, помер від поранень у полоні), Лев Панков, Ярослав Шимчик та Роман Рикалов (вважався зниклим безвісти).

Ворог зміг наблизитися до пораненого капітана Андреєнка, лише коли в нього закінчилися патрони. Після безуспішного допиту пораненого капітана терористи добили в потилицю саперною лопаткою. Четверо українських бійців, які перебували в секретах, самостійно дістались до розташування своїх військ. П’ятеро поранених потрапили у полон, згодом їх звільнили за обміном.

27 червня 2016 було затримано зрадника Бутрименка, який навів російських терористів на місце розташування українського підрозділу.

Без Кирила залишились батьки, брат та дружина.

 

АНДРІЙ АТАМАНЧУК (1979-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у Червонограді на Львівщині. При живих батьках Андрія виховувала бабуся. Пройшов строкову службу в армії. Проживав в Червонограді, одружився. В 2000-х встановлював системи відеонагляду. Подружнє життя не склалося, мав ще 2 шлюби.

Брав участь в подіях Революції Гідності у складі Автомайдану. У часі війни — боєць 2-ї роти «Захід», 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар».

5 вересня 2014-го загинув під час бою з російськими диверсантами, які напали на бійців 2-ї роти батальйону із засідки поблизу села Весела Гора. Бійці на двох машинах під’їхали до блокпоста — на ньому майорів український прапор. Командир групи вийшов з машини, терористи відкрили вогонь. Прострелено бензобак, одна з автівок вибухнула.

Без батька лишилося двоє дітей.

 

ЮРІЙ БУРДЯК (1991-2014) — молодший сержант Збройних сил України.

Народився в селі Завадів на Львівщині. Вивчився на оператора комп’ютерного набору. Працював на на ТзОВ «ЛЕОНІ», пройшов строкову службу в ЗСУ, повернувся на попереднє місце роботи.

Мобілізований, військовослужбовець 24-ї окремої механізованої бригади. Зник поблизу с. Сміле (блокпост № 32 на трасі «Бахмутка», Луганська область), з ним пропали ще дві людини. Згодом встановлено його загибель.

 

ЮРІЙ САВЧЕНКО (1989-2014) — старший сержант ЗСУ.

Народився в селі Загорівка на Чернігівщині.

Старший сержант, 169-й навчальний центр Сухопутних військ.

Загинув 31 серпня 2014 року при виконанні бойового завдання поблизу Дебальцевого. Тоді ж загинуло ще троє захисників України. Військовики були в «секреті» — як снайпери-розвідники. Детальні обставини смерті не розголошуються. Наразі відомо, що бійці потрапили у засідку, в таку ж саму засідку потрапив і підрозділ, котрий бронетехнікою рухався для евакуації групи.

 

ДМИТРО РЕШЕТНЯК (1992-2016) — лейтенант ЗСУ.

Народився 1992 року у Дніпропетровську,  школу закінчив із золотою медаллю, здобув 2 вищі освіти.

Після закінчення Львівської академії сухопутних військ командував 2-м мотопіхотним взводом 20-го батальйону територіальної облрони у складі 93-ї ОМБр. Бойовий досвід набув у боях за втримання Пісків.

17 лютого 2016 року під час роботи з розмінування поблизу села Піски Ясинуватського району зазнав смертельного поранення: втратив обидві ноги, у важкому стані доставлений до лікарні міста Селидове. Військові медики більше 10 годин боролися за його життя, але безуспішно.

Залишилися батьки.

 

ЮРІЙ КУШНІР (1978-2015) — солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився у селі Каплівка Чернівецької області.

Пройшов строкову службу, рік служив в Африці — у складі миротворчої місії в Сьєрра-Леоне. Працював телемайстром, з початком війни призваний за мобілізацією, від вересня 2014-го ніс службу в зоні бойових дій. Військовослужбовець 80-ї окремої аеромобільної бригади, 9-та рота, 3-й батальйон.

18 січня 2015-го зазнав важкого поранення у голову від вибуху міни в часі бою з російськими збройними формуваннями за Донецький аеропорт. Юрію Кушніру надали першу медичну допомогу, проте від поранень він помер дорогою до лікарні.

Залишилися дружина й донька.

 

ОЛЕКСАНДР ТЮМЕНЦЕВ (1978-2017) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився в селищі Піонерське (Тюменська область, Російська РСР). Мешкав у місті Лубни на Полтавщині, закінчив тут школу. Вступив до Одеського інституту сухопутних військ; після чого 3 роки служив командиром механізованого взводу у військовій частині Володимира-Волинського. 2002 року звільнився з військової служби, працював на підприємствах Лубен, у 2006—2008-х — на посаді начальника відділу з питань надзвичайних ситуацій виконавчого комітету Лубенської міської ради. З 2008 року займався підприємництвом.

З серпня 2014 до літа 2015 року служив за мобілізацією у складі 831-ї бригади тактичної авіації, брав участь в бойових діях. У травні 2017-го підписав контракт, старший лейтенант, командир гранатометного взводу роти вогневої підтримки, 16-й окремий мотопіхотний батальйон «Полтава».

23 листопада 2017 року загинув у ході восьмигодинного бою в районі Бахмутської траси — від численних поранень у голову.

Бій відбувався по лінії село Кримське (Новоайдарський район) — окуповане смт Сентянівка. Близько 7:30 на спостережному пункті було виявлено пересування ДРГ у напрямку Бахмутської траси, на перехоплення вийшла мобільна група. Під час переслідування відступаючого противника група перейшла трасу та потрапила у засідку. В подальшому вогнем мінометних розрахунків було припинено спробу терористів зайти з правого флангу; бойові дії тривали до сутінків. Двоє військовиків, які опинились в оточенні, вступили в локальний бій, зуміли зробити мінні пастки, перечекали до ранку та вийшли до своїх. Тоді ж загинули сержант Олександр Сухінін, молодший сержант Денис Кривенко, солдат Сергій Шевченко, один поранений військовик потрапив у полон.

Без Олександра лишилась мама, донька та син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада