Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
05.08.2020

6 серпня.

Почнемо з вшанування пам’яті двох Героїв Небесної Сотні. Обидва загинули в ті найстрашніші дні лютого 2014-го, коли режим Януковича вдався до спроб силового придушення Революції Гідності. Один загинув від кулі снайпера, другий – в наслідок звірячого побиття.

Далі в огляді народжених цього дня непересічних особистостей:

  • знаний меценат і філантроп, міський голова Одеси, за часів управління якого в місті з’явився трамвай, було засновано багато культурних і побудовано соціальних закладів;
  • телережисер, співзасновник першої в СРС кафедри телережисури та кінофестивалю «Молодість»;
  • дисидент, політв’язень. Працюючі в міліції, розгорнув підпільну діяльність, що мала на меті досягнення незалежності Україні, у 60-і роки встановлював жовто-блакитні прапори на Прикарпатті;
  • перекладач, відомий фахівцям перекладами Едгара По, а широкому загалу – перекладами Ніцше, Азімова і Шеклі;
  • видавець, який відстоює позицію українізації вітчизняного видавничого ринку. Донедавна очолював видавництво «Наш Формат».

А також пом’янемо захисників України від російської збройної агресії – за збігом, сьогодні серед них багато учасників Революції Гідності – добровольців.


Починаємо:

 

РОМАН ТОЧИН (1970-2014) – Герой Небесної Сотні.

Народився м. Ходорові на Львівщині. Він був напівсиротою: батько рано помер, мати виховувала їх з братом сама. Роман був дуже непосидючій та ініціативний. Бігав зранку, купався в озері, возив дітей на лижі, всіх друзів намовив купити ковзани. А підлітком разом із товаришами навіть організував боксерський клуб, займався єдиноборствами.

Після технікуму пішов до армії, де служив у хімвзводі. Йому вдавалося освоїти безліч професій (слюсарну та столярну справи, будівельні роботи).

Згодом він мав регулярний заробіток, своїми руками збудував власний будинок. Його знали як чудового майстра – не одному зводив чи ремонтував оселю, працював у будiвельнiй бригадi.

“Був iдеалiстом: все мало бути чітко i правильно, – розказує його товариш Ростилав Гапонюк . – Якось хлопцi плитку криво поклали, вiн змусив здирати i наново стелити. Але робив все спокiйно, був дуже скромним. Роман свого часу карате займався, але нiколи тих навичок не використовував – навпаки, був таким, про кого кажуть: i мухи не образить».

А ще Роман був патріотом – який не говорить багато, а діє. Ще в часи Помаранчевої революцiї стояв у Києвi увесь час. А після того, як у 2013 році силовики побили студентів у столицi, одразу поїхав – вже 1 грудня був на Майданi. Згодом долучився до Першої сотнi – охороняв барикади на Iнститутськiй. Додому за весь час приїжджав лише раз – перед Новим роком. Захворiв, мусив пiдлiкуватися. Та пробув лише кiлька днiв – i це було його останнє побачення з рiдними.

“Ми вже там всi “засвiтилися”, нас усiх знають, – казав. – Тому не маємо iншого виходу, як стояти до кiнця, до перемоги”.

За кілька днів до смерті у Романа Точина узяли інтерв’ю, в якому він казав: «Ми захищаєм свою Незалежність, ту, яка є тут у нас на Майдані. Свою свободу, свою незалежність, своє волевиявлення своєї правди. Того, як ми хочемо жити. По-європейськи, в цивілізованому світі. Для того ми і збираємо ці барикади, щоб закрити кусочок тої свободи, яка існує тут на Майдані. Беркут взагалі вже… Ми вважаємо, що такої сили взагалі не повинно бути. Вони повинні боротися з терористами, а не з мирними людьми. Тому, що тут люди всі мирно наставлені, то що зараз озброїлись кийками і різними залізяками, це через те, що просто людей вбивають в Києві..»

Дружина телефонувала Роману кілька разів на день. В день смерті вони розмовляли двічі – вночі та о 8.30 ранку – тоді він сказав, що йде на зміну і більше на дзвінки не відповідав.

Роман Точин загинув 20 лютого. Є відео, на якому разом з другом Романом Китиком вони біжать, щоб відтягнути поранених. І раптом Точин падає – снайперська куля влучила просто у скроню, легко пробивши лижний шолом…

Без Романа залишилися дружина  і двоє дочок.

 

АРТЕМ МАЗУР (1987-2014) – Герой Небесної Сотні

Народився у Хмельницькому. Втратив батька  майже  одразу  після  народження. Згодом  його  мати  вдруге  вийшла  заміж. Крім Артема, у родині є ще чотири сини і дві дочки. Після закінчення ліцею Артем вступив до училища, де отримав  професію  автослюсаря.  «Це династичне,  з  діда­прадіда»,  —  пояснює брат Артема. Після  закінчення  пішов  в  армію. Згодом  працював  логістом  та  охоронцем.

На  Євромайдані  перебував два місяці. Зрідка приїжджав додому. Батьки вмовляли його не їхати до Києва, але він не слухав. Мати згадувала: «Я бачила наміри його, я з ним розмовляла, і не раз… Він був дуже чутливий до несправедливості».

18 лютого, у чорний вівторок, коли мирна хода учасників Євромайдану на Верховну Раду перетворився на криваве побоїще, чатовий дев’ятої чоти 15 сотні Самооборони Майдану Артем Мазур отримав надзвичайно важкі поранення.

Спочатку в нього влучили осколки гранати. Потім він був по-звірячому побитий. У нього був проламаний череп. Хто саме бив Героя Небесної сотні достеменно невідомо, в той момент нікого знайомого поруч із ним не було.

Волонтери  доставили  Артема  до лікарні швидкої  допомоги.  Діагноз  —  забій  головного  мозку  та  черепно­мозкова травма. В ході надзвичайно  складної  та  тривалої  операції осколки  гранати  лікарі  витягали  в буквальному  сенсі  з  мозку  Артема. Вони до останнього боролися за його життя.  Але  після  операції  він  увесь час  був  у  комі  в  реанімації  відділу  нейрохірургії.  Прийшов  до  тями лише один раз, але навіть не зміг нічого сказати.

Родичі  хотіли  перевезти  його  літаком  на  лікування  за  кордон,  але не  встигли.  3  березня,  не  приходячи до  тями,  Артем Мазур  помер.  Наступного  дня  з  ним прощався  увесь  Майдан…

 

Повернемося до більш ранніх часів і згадаємо людину, з якої  б варто було приклад сучасним очільникам міст.

 

ГРИГОРІЙ МАРАЗЛІ (1831-1907) — громадський діяч, мільйонер, меценат і філантроп. 17 років обіймав посаду одеського міського голови — більше ніж будь-хто з його попередників та наступників.

Народився в Одесі. Батьки за національністю, греки: купець першої гільдії Григорій Іванович Маразлі та дочка купця Зоя Федорівна Феодоріді. У 1803 році вони переїхали з міста Філіппополя (нині болгарське місто Пловдив) до Одеси. Батько займався експортуванням хлібу і швидко заробив великий статок, через те, що Європа потребувала багато хлібу у наслідок спустошувальних Наполеонівських війн.

Освіту Григорій Маразлі здобув на юридичному відділенні Рішельєвського ліцею. По закінченні у 1850 році він був призначений чиновником у штат канцелярії кавказького намісника князя Михайла Воронцова на посаду губернського секретаря, де працював кілька років. Зробив кар’єру чиновника – пройшов щаблями табелі о рангах, 1868 року був вже статським радником.

Після служби Маразлі присвячує себе громадській діяльності: спочатку, як гласний одеської міської думи, член міської управи, виконувач обов’язки міського голови (у 1871—1872, 1873 та 1875 роках). Він продовжував просвітницьку діяльність свого батька: фінансував відкриття нових шкіл і училищ, а також видання підручників.

З 1878 року Маразлі обіймає посаду міського голови Одеси. Його обирали на цю посаду чотири рази поспіль, у 1881, 1885, 1889 та 1893 роках відповідно. Але у березні 1895 році, відпрацювавши половину строку, він через хворобу вимушений був покинути посаду.

За часів управління Маразлі в Одесі побудовано кінну залізницю (1881 рік), закладено та споруджено будівлі Міського театру та Павлівської будівлі дешевих квартир (на кошти, пожертвувані П. З. Ямчитським), новий нічліжний притулок та дві їдальні біля Старого християнського цвинтаря, ​​відкрито погруддя Олександру Пушкіну і пам’ятник-колона імператору Олександру II, споруджено комплекс лікувального закладу на Куяльницькому лимані (де на котом самого Маразлі був побудований барак для бідних хворих і церкву), будинок притулку відбулим покарання, відкритий притулок для дітей-сиріт, психіатричне відділення міської лікарні, лінія парового трамваю на Хаджибейський лиман, поля зрошування, дитячий міський сад, хімічну лабораторію для дослідження продуктів харчування, відкрито так звані «криті ринки» (нині ринок «Новий Базар»), введено електроосвітлення тощо.

Григорій Маразлі спрямовував також значні суми з власних статків на розвиток освіти, науки та культури. Заснував програму підтримки студентів Одеського університету. Для цього він надав університету 10 тис. рублів. Він також запропонував ввести спеціальні стипендії свого імені (першу — в 300 рублів для студентів університету, другу — в 150 рублів для студентів реального училища). Завдяки цьому у 1877 році Григорія Григоровича було обрано почесним опікуном Одеського реального училища, а в 1878 році — Сімферопольської гімназії.

У 1880-ті роки одеську школу садівництва було переведено до Умані, через що постало питання про заснування нового подібного закладу. Чиновник виділив частину земель свого маєтку нової школи садівництва.

У 1865 році в Одесі було засновано Товариство образотворчих мистецтв. Однією з основних цілей цієї організації стало відкриття міської картинної галереї. У 1890 році одеського багатія було обрано віце-президентом товариства. Цього ж року мільйонер запропонував Міській Думі взяти у власність палац Потоцьких задля устрою там галереї, викупивши перед цим палац за 100 тис. рублів. 1899 року, після переобладнання будівлі та зібрання експонатів, музей було відкрито. Нині у цій будівлі знаходиться Одеський художній музей.

Григорій Маразлі зробив великий внесок у розвиток міської бібліотеки (нині Одеська національна наукова бібліотека). Протягом першого півстоліття існування міська публічна бібліотека не мала свого приміщення й переїжджала з місця на місце. У 1882 році Маразлі запропонував побудувати на свої кошти будинок, в якому розмістився би музей Одеського товариства історії та старожитностей (нині Одеський археологічний музей) і міська публічна бібліотека. Для цього у 1883 році їм було виділено 30 тисяч рублів, але цих коштів виявилося мало. Відсутня сума була виділена міською Думою (18 тисяч рублів).

Також Маразлі сприяв поширенню мережі читалень. У 1899 році на його кошти було побудовано простору споруду училища із залом для читань на Слобідці. У тому ж році було закінчено побудову нової аудиторії для народного читання. На придбання земельної ділянки та будівництво було витрачено 20 тис. рублів, з яких Одеське слов’янське благодійне товариство внесло 3 тис. рублів, а решта коштів була пожертвувана самим Маразлі. Нова аудиторія для народних читань стала культурним осередком міста, який по святкових та недільних днях відвідувало до 500 осіб. Тут працювала безкоштовна бібліотека (нині Одеська бібліотека імені Франка).

Маразлі цікавився історією і виділяв чималі кошти для роботи Одеського товариства історії і старожитностей за що і був його членом. Відомі випадки, коли міський голова виділяв власні кошти на видання наукових праць окремих членів товариства. Наприклад, у другій половині 1880-х років до благодійника звернувся історик та архівіст Аполлон Скальковський, що працював над проблемами минулого південноукраїнського регіону. Його книга, присвячена Запорізькій Січі, «История Новой Сѣчи или последняго Коша Запорожского», потребувала третього перевидання. У 1885—1886 роках за фінансової підтримки Маразлі книга втретє вийшла у світ.

У різні роки Григорій Григорович пожертвував: 5 тисяч рублів Маріїнському дитячому притулку, у 1892 році — 47 тисяч рублів на будівлю богадільні на Чумній горі, 1900 року подарував ділянку землі для дешевих нічліжних притулків (оцінена в 21 тисячу рублів) для «Спілки нічліжних притулків», два будинки для Грецького благодійного товариства. Фінансував будівництво барака для бідних та заповідав 100 тисяч рублів на благодійність.

У вшанування його заслуг з ініціативи одеської грецької громади він був похований на території Грецької Свято-Троїцької церкви в Одесі. До наших днів могила не збереглася. За совєтів церкву розграбували, а могилу міського голови розкопали і викинули тіло на смітник…

На думку одеських краєзнавців, в 1930-х роках його було перепоховано на одеському Слобідському кладовищі місцевими жителями.

 

ВАДИМ ЧУБАСОВ (1934—2007) — телережисер, кінознавець, педагог. Співзасновник першої в СРС кафедри телережисури та кінофестивалю «Молодість».

Народився у Києві. Вступив до Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенко-Карого (нині – Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого).

Першим учителем Чубасова був талановитий український театральний й кінорежисер, педагог, учень Олександра Довженка  Віктор Довбищенко.

Чубасов за фахом – режисер театральний, а за духом – дослідник, експериментатор. Його захопило нове мистецтво – телебачення, можливості, які воно відкривало для творчості. Мистецтво, що виникло «на стику» театру, кіно та журналістики, яке для спілкування з аудиторією не потребувало великих залів, а розмовляючи мовою екрану, виходило на інтимну, коротку дистанцію спілкування з глядачем, що називається «один на один, віч-на-віч» і, в той же час, охоплювало величезну аудиторію. Він досліджував мову телеекрану, можливості монтажу, експериментував.

Разом з Віктором Кісіним заснував в альма матер першу в СРСР кафедру телережисури. Після того Кісін заснував таку ж кафедру і в Київському державному інституті культури ім. Корнійчука (нині – Київський національний університет культури і мистецтв).

Через деякий час Вадим Чубасов разом з Володимиром Горпенко відкрив кафедру кіно-, телемистецтва в Київському Міжнародному Університеті (нині – кафедра аудіовізуального мистецтва і виробництва, в Інституті телебачення, кіно і театру Київського Міжнародного Університету).

Також разом з Віктором Івченком став засновником кінофестивалю «Молодість» (нині – Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість»). Вадим Чубасов засновник Міжнародного конкурсу «Молоде телебачення», який сьогодні носить його ім’я – Всеукраїнський міжнародний конкурс-фестиваль «Молоде телебачення» імені Вадима Чубасова.

 

МИХАЙЛО ДЯК (1935-1976) – дисидент, борець за незалежність України, в’язень радянських концтаборів.

Народився в с. Кальна (нині Івано-Франківська область, тоді ЗУНР, окупована Польщею). Відслужив в армії, 1958 р. вступив до Івано-Франківської школи міліції, та через півроку через конфлікт з комендантом покинув школу. Згодом повернувся, середню юридичну освіту завершив 1964 р.

19 грудня 1961 р. міліціонер Михайло Дяк з курсантом школи міліції Миколою Федівим підняли у Витвиці над сільрадою синьо-жовтий прапор, 1963 р. — два прапори в Моршині. Ці події сколихнули Прикарпаття і спонукали вчителя Дмитра Квецка з с. Слобода-Болехівська розпочати роботу над створенням програми підпільної організації, що дістала назву «Український Національний Фронт». УНФ пропонував для України незалежний самостійний розвиток у вигляді «народного соціалізму», дуже близького до реалій західноєвропейської соціал-демократії. За майже три роки існування УНФ його членами стали до 200 осіб в кількох областях України.

Початком активної діяльності УНФ слід вважають осінь 1964 року. коли Дмитро Квецко разом із Зеновієм Красівським розпочали видання підпільного часопису «Воля і Батьківщина». Написанням статей до нього займалися Квецко і Красівський, а розповсюдженням часопису та інших підпільних видань займався Михайло Дяк.

Крім того, він продовжував індивідуальні акції щодо поширення національної символіки у різних населених пунктах. Так, вночі на 30 жовтня 1966 р. — до річниці Листопадового зриву — Михайло Дяк вивісив на автобусній зупинці в Гошеві виготовлений ним синьо-жовтий прапор і розповсюдив у селі 15 брошур.

Дяк налагоджує контакти з Українською загальнонаціональною організацією (УЗНО), створеною ще 1961 р. в Долинському районі. УЗНО, яка у 1964 р. нараховувала близько 50 членів у кількох областях, прибрала назву «Український Національний Фронт». Ця організація не була викрита КДБ і проіснувала до 1991 року. Її умовно називають УНФ-2. Михайло Дяк вступив до УНФ у 1965, привівши до нього підпільну групу «Братство тарасівців». Загалом він залучив до УНФ близько 50 чоловік. Навчав їх підпільної роботи, криміналістики, стрільби зі свого службового пістолета.

21 березня 1967 капітана міліції Михайла Дяка викликали ніби у справах до обласного управління внутрішніх справ і там затримали. Під час трусу вилучили 256 боєпатронів до пістолета «Макарова» та 8 — до пістолета «ТТ». Тоді ж були заарештовані Квецко та Красівський. Усім було висунуте звинувачення в зраді батьківщини (ст. 56 ч.1 КК УРСР) та в створенні антирадянської організації (ст. 64), а Дяка також у незаконному зберіганні зброї (ст. 222 ч. 1).

У вироці зазначено, що «Квецко, Красівський і Дяк за вчинені ними дії заслуговують виняткової міри покарання — смертної кари. Однак, враховуючи, що вони визнали вину, розкаялися у скоєних злочинах і засудили свою антирадянську діяльність», суд обмежився максимальним покаранням Квецку — 15 р. ув’язнення та 5 р. заслання, та тривалим — Красівському і Дяку – 12 р. ув’язнення з відбуттям перших 5 р. у тюрмі, а решти 7 — у ВТК суворого режиму з конфіскацією всього належного їм майна, із засланням на 5 років.

Карався Михайло Дяк у Володимирській в’язниці, з 1972 р. був у таборах Мордовії, згодом у Пермській області.

Медична комісія у травні 1975 р. визнала Дяка хворим на рак 4-го ступеня і суд звільнив його від подальшого ув’язнення. Повернувся він додому, і згодом за сприяння Андрія Сахарова був обстежений у Московському онкологічному центрі. Сахаров пропонував Михайлу їхати лікуватися до Ізраїлю, але він волів померти на своїй землі, що і сталося 18 серпня 1976 р. Багатолюдний похорон у його рідному селі відбувся 21 серпня.

 

АНАТОЛІЙ ОНИШКО (1940-2006) – перекладач, відомий широкому загалу перекладами Азімова і Шеклі.

Народився в Стрию на Львівщині. Його батько, кадровий танкіст, походив зі Слобожанщини і загинув на фронті в 1944 році. Мати — полька з Поділля.

По закінченні Дрогобицького нафтового технікуму Анатолій Онишко довгі роки працював на різних «непоетичних» посадах — від помічника бурильника й до інженера на хіміко-металургійних виробництвах. І водночас — ще наприкінці 1950-х — почав перекладати. Спершу — вірші Гайнріха Гайне. Свій доробок — 186 перекладених поезій — надіслав на суд Леонідові Первомайському, від якого отримав підбадьорливого листа.

У 1977 заочно закінчив романо-германське відділення філологічного факультету Львівського університету.

Але друкований дебют перекладача відбувся раніше — в лютому 1972-го, коли в тодішньому львівському «Жовтні» з’явився перекладений ним вірш «Ворон» Едгара По.

Ця публікація здобулася на схвальну оцінку Григорія Кочура, який сам свого часу переклав знаменитий вірш американського поета — як він згодом зізнавався, “з міркувань престижних”, бо ж на той час існував лише давній і вже застарілий переклад Павла Грабовського.

Онишку вдалося досконало передати рідною мовою невловиму, заколисувальну музику знаменитої поезії, свідчать уже перші рядки його перекладу:

 

 

В тихий час глухої ночі вабили ослаблі очі

Дивовижні та урочі книги давнього письма.

Я дрімав уже з утоми, та нараз почувся в домі

Тихий стукіт незнайомий. “Невідомого пітьма

То застала у дорозі, — прошептав я. — Так, пітьма,

Більш нікого тут нема”.

І якщо Григорієві Кочуру пощастило знайти неймовірний відповідник крукового вигуку “Nevermor” — “Не вернуть!” (російські перекладачі лишали цей зловісний вигук без перекладу, або ж, як Брюсов, перекладали його як “Больше никогда!”, що справжній крук вимовити такого не ладен), то Онишкова версія так само цілком переконлива:

«Ворон прокричав: — Дарма!»

Відтоді й на довгі роки Едґар Аллан По зробився для Анатолія Онишка одним із головних авторів.

Але після яскравого дебюту з “Вороном” перекладач замовкає на ціле десятиліття – працює інженером і весь час перекладає “в шухляду”. Знову він нагадав про себе як перекладач вправним перекладом дуже складної для інтерпретації Колріджевої “Поеми про Старого Мореплавця” аж 1983 року у “Всесвіті”.

Онишко і не квапився. В нього була на роки наперед визначена мета: спершу вийти на пенсію за “списком №1” (заробленим на пойменованих вище шкідливих виробництвах), а вже згодом цілком присвятити себе перекладацтву. А паралельно — він каторжно працював над самоосвітою і вдосконаленням своїх текстів.

Анатолій Онишко прагнув, аби переклад сприйняло якомога ширше коло потенційних читачів. Ось як сам він окреслив свої засади, з якими підійшов до перекладу “Пісні про Нібелунгів”:

“1. Для посполитого сучасного (переважно молодого) читача, явно не для Леся Герасимчука.

  1. Не штампувати підряд повтори (деколи набридливі) середньовічного етикету, а дотримуватися помірності в реаліях із деяким ухилом у бік псевдоісторичності. Даруйте за відвертість заради точності.
  2. Один розмір для всього епосу, тобто ямбічне відтворення нюренбергової строфи (І.Качуровський, “Строфіка”, Мюнхен, стор.253). Тонічний вірш оригіналу з усіма його відхиленнями відтворив незабутній М. Лукаш, однак, як на мене, в моєму випадку більше пасує обрана строфа з дотриманням чоловічих, жіночих, та подекуди внутрішніх цезурних рим оригіналу. Там їхнє чергування довільне. Тут я спотикаюся: чи доцільно вводити таке, скажімо, римування: 1-2 — чоловічі, 3-4 жіночі?
  3. Переклад для читача, тому не вважатиму за гріх скористатися вдалим словом, зворотом, висловом і Лукаша, і Костецького, і Москаленка (він переклав віршовані вступи до кожного розділу німецького перекладу для юнацтва), і російського перекладу, якщо вони підходять впритул до оригіналу. Я зумисно не читав Лукаша (боявся), поки не зробив свою чернетку. Не дуже дивувався, виявивши, що деякі місця майже збіглися. А, дідько з тим, залишу комусь матеріал для дисертації на тему мого плагіатства. Ще хто зна, чи вийде мій переклад за життя і чи вийде взагалі”.

Анатолій Онишко був насамперед перекладачем поезії. Проте для посполитого читача останніми роками більше знаною була його проза — оповідання й повість Айзека Азімова та Роберта Шеклі, знамениті тексти Фрідріха Ніцше (“Так казав Заратустра”, “По той бік добра і зла” та “Генеалогія моралі”), (“Всесвіт” 1990 і 1997), гостросюжетний роман Маріо П’юзо “Останній дон” для “Всесвіту” (останній переклад — у співавторстві з Петром Таращуком).

У львівському видавництві “Літопис” уже на початку нового тисячоліття один по одному з’являлися його переклади знакових текстів європейської гуманітаристики: “Структурні перетворення у сфері відкритості” Юргена Габермаса (2000), “Історія Австрії” Еріха Цьольнера (разом з іншими перекладачами, 2001), і, нарешті, “Історія Візантії” Георга Остроградського (2002).

Онишко гостро переймався політикою. “Голосуватиму за Чорновола, хоч дуже мені до душі Юхновський, Лук’яненко, Гриньов, хоч і знаю, що пройде Кравчук, котрому відрізані всі дороги до відступу”, — писав він напередодні історичного референдуму.

Економічний колапс перших років незалежності перекреслив усі надії на розмірене й забезпечене письменницьке життя. Важкою працею зароблена “пенсія за списком №1” змаліла до непристойності, а гонорари упродовж 1990-х коли й платили, то здебільшого символічні. Якийсь сталий заробок Анатолій мав лише, перекладаючи юридичні документи для численних заробітчан, що їхали в далекі світи…

Та все одно письменник лишився стовідсотковим, еталонним націонал-демократом. Під псевдо Антін Крикіт він друкував у прикарпатських газетах безліч сатиричних віршів, скерованих проти сумновідомої “прагрєсівної скандалістки”, народного депутата від Калуша Насалика, який перекинувся був до кучмівської “більшості”, чи віце-прем’єра Семиноженка, який взявся був узгоджувати з Москвою українську історію.

Упродовж останніх років Анатолій Онишко працював над фундаментальною монографією Курціуса “Європейська література і латинське Середньовіччя”. Переклад був складний ще й тому, що праця професора з Бонна й Гейдельберга буквально рясніє сотнями цитат зі знакових літературних текстів тієї доби. Закінчити свого Курціуса він не встиг…

 

АНТОН МАРТИНОВ (1988) –  підприємець, до недавнього – співвласник і директор видавництва «Наш формат».

Народився у Києві. 2011 року закінчив Видавничо-поліграфічний інститут НТУУ «КПІ». Ще під час навчання в школі 5 років працював в прес-службі футбольного клубу «Арсенал-Київ», а потім рік керівником інтернет-магазину «Скорпіо».

У 2004 році заснував свій інтернет-магазин аудіокниг www.AudioBooks.ua, а згодом і видавництво «Аудіо Планета», яке займається їх виробництвом. Видавництво записало понад 30 оригінальних аудіокниг.

2012 року Антон Мартинов став директором мистецької агенції «Наш формат», заснованої громадським діячем та підприємцем Владиславом Кириченком в 2006 році. А в 2013 році – співвласником компанії.

З 2013 року тиражі видавництва зросли з 10 тис. до 195 тис. екземплярів у 2016 році. «Наш формат» видав понад 100 книжок українською мовою, серед яких найбільш популярні «Атлант розправив плечі» Айн Ренд, «Моє життя та робота» Генрі Форда, «Чому нації занепадають» Дарона Аджемоґлу та Джеймса Робінсона, «Від нуля до одиниці» Пітера Тіля та «Спогади» Павла Скоропадського.

У 2015 році «Наш формат» посів 7 місце в рейтингу топ-20 українських видавницв за версією журналу «Forbes Україна».

2016 року Мартинов увійшов до рейтингу «Люди Нового Времени» журналу «Новое время» «за популяризацію світових інтелектуальних бестселерів в Україні».

В кінці 2019 року покинув компанію «Наш Формат» , продавши свою частку- через різні погляди з компаньйоном на стратегію розвитку видавничого бізнесу. В травні 2020 року оголосив про створення нового видавництва «Лабораторія».

Мартинов відстоює позицію українізації вітчизняного видавничого ринку:

“В Україні з росіянами конкурувати можливо і необхідно. Зараз ми повинні взяти на себе функцію купівлі прав і якісного перекладу. Те, що в Росії відбувається вже 15 років, у нас тільки зароджується. Нам потрібно відвоювати свої позиції, намагатися бути представленими скрізь, робити промоцію українських книжок і перекладів. Головне, щоб над цим працювали не тільки 5 видавництв, як зараз.

Цікаве інтерв’ю про видавничі справи і стратегії книговидання: https://www.the-village.com.ua/village/city/city-interview/299551-anton-martinov-pro-vihid-iz-nashogo-formatu-robotu-v-ministerstvi-i-novi-proekti

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російськими окупантами, відстоюючи цілісність і незалежність нашої держави:

 

ОЛЕГ САРАБІН (1985-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в смт Народичі на Житомирщині. 2002 року закінчив ЗОШ школу села Анатолівка. Проходив строкову військову службу в лавах ЗСУ, служив у 169-му навчальному центрі.

У часі війни — навідник-оператор танку, 28-а окрема механізована бригада.

17 листопада 2014-го загинув під час обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями з танку взводного опорного пункту поблизу села Тарамчук.

 

ОЛЕКСАНДР МАРКІВ (1981-2019) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився в місті Обухів (Київська область). Закінчив Академію Державної податкової служби (фінансове право), та МАУП (облік і аудит) — з військовою кафедрою; молодший лейтенант запасу. За освітою — менеджер, митний брокер, фахівець з логістики, юрист.

Від 2002 року працював в: ВВП «Біор», НДІ механічної обробки деревини, ДПІ в Обухівському районі (протягом 2004—2010-х), ПАТ «Київський картонно-паперовий комбінат», ЗАТ «Ерго».

Захоплювався військовою історією, входив до складу клубу військово-історичної реконструкції «ВІК „Повстанець“». Займався вивченням західнослов’янських мов, полюбляв вітрильний спорт, туризм та легку атлетику. Мешкав у Києві та смт Гостомель.

Брав участь у Революції Гідності після чого, навесні 2014 року прийшов до військкомату добровольцем.

З березня 2014 по лютий 2015 року служив у 72-й бригаді; командир взводу, отримав звання старшого лейтенанта. Воював на кордоні та у Приазов’ї — Амвросіївка, Зеленопілля, Гранітне.

Пройшов навчання на піврічних курсах командира зенітно-ракетного взводу у НАСВ ім. Петра Сагайдачного. 2016 року пройшов відбір до бригади швидкого реагування НГУ; старший лейтенант, командир зенітно-ракетного взводу зенітно-ракетної батареї зенітно-ракетного артилерійського дивізіону 4-ї бригади.

27 вересня 2019 року в передвечірню пору під час ворожого обстрілу на Світлодарській дузі здійснював коригування вогневих засобів; зазнав кульового поранення обличчя. Помер під час операції у міській лікарні Світлодарська.

Без Олександра лишились батько, дружина та син.

 

ЮРІЙ РОЗНАЛЕВИЧ (1988-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в м. Києві. З 2005 по 2009 рік навчався в Київському міжнародному університеті на факультеті журналістики. У 2009 році Юрій добровільно пішов на строкову військову службу до 26-ї Бердичівської артилерійської бригади. Був старшим навідником 2-го вогневого взводу 4-ї гаубичної самохідно-артилерійської батареї 2-го гаубичного самохідного артилерійського дивізіону.

Брав участь у Революції Гідності. Після чого принципово почав розмовляти лише українською мовою, хоча був вихований як російськомовний.

Працював тренером та інструктором у спортивному клубі.

9 серпня 2014-го добровольцем зголосився захищати батьківщину. Після двотижневої підготовки на Яворівському полігоні 29 серпня 2014 року разом з 2-м батальйоном 80-ї ОДШБр прибув у зону бойових дій (село Перемога Луганської області) в складі 2-ї гаубичної батареї, артилерійського дивізіону.

У період з вересня по грудень 2014 року був відряджений для виконання бойових завдань в окрему розвідувальну роту 92 ОМБр.

Брав участь в обороні Луганської ТЕЦ, боях за селище Станиця Луганська та місто Щастя в Луганській області.

13 січня 2015 року по дорозі зі Станиці Луганської в с. Тепле на відносно спокійній ділянці на фугасі підірвався «Урал» 92-ї бригади. Юрій дістав важкі поранення, несумісні з життям. 6 днів він провів на штучному життєзабезпеченні в реанімаційному відділенні Харківського військового госпіталю. Помер 19 січня 2015 року, не вийшовши з непритомного стану.

 

ВІКТОР ДІХТІЄВСЬКИЙ (1966-2014)— старший прапорщик ДПС України.

Народився в Бердичіві на Житомирщині. Старший спеціаліст опорного вузла зв’язку Південного регіонального управління.

При анексії Криму Росією добровольцем увійшов до складу загону, котрий захищав Чонгар. По тому у складі мотоманевреної групи вирушив на схід України.

Загинув у свій день народження – 6 серпня 2014 р. – під час організованого прориву з оточення у «довжанському котлі» (сектор «Д») на з’єднання з основними силами після 22-денної героїчної оборони державного кордону під постійними масованими обстрілами з боку терористів і з боку Росії. Під час прориву колона потрапила під обстріл в районі смт Нижній Нагольчик, Антрацитівський район, Луганська область. Віктор дістав кілька осколкових поранень. Йому надали першу медичну допомогу, але він помер на руках товаришів.

Вдома лишилася донька.

 

ІГОР ПРАВОСУДЬКО (1981-2015) — сержант ЗСУ.

Народився в селі Докучаєве Кіровоградської області. Після закінчення 1998 року 11 класів вступив до Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В. Винниченка, мешкав у Кропивницькому.

Брав активну участь у подіях Революції Гідності. У вересні 2014-го добровольцем мобілізований до лав ЗСУ. Молодший сержант, військовослужбовець 2-го окремого мотопіхотного батальйону, командир відділення. Проходив службу в Бахмуті, Краматорську, Слов’янську.

2 серпня 2015-го повертаючись з бойових позицій у селищі Луганське, потрапив під мінометний вогонь противника та від отриманих поранень загинув. Батальйон «Горинь» того дня втратив 2 бійців, поранено 13, один зазнав контузії. Тоді ж загинув молодший сержант Сергій Пономаренко.

Днем раніше командир батальйону підполковник Олег Бондар видав наказ про присвоєння Ігореві Правосудьку військового звання сержанта.

 

СЕРГІЙ СУХОВИЙ (1978-2014) — боєць Добровольчого українського корпусу.

Народився в смт. Комишуваха Запорізької області. Рано залишився без батька. Навчався в СПТУ-17 м. Запоріжжя, де отримав професію електрогазозварника. Пройшов строкову військову службу в лавах ЗСУ, у військах Міністерства внутрішніх справ.

Захищати Україну від російських окупантів пішов добровольцем – вступив до лав Добровольчого українського корпусу.

Удень 12 серпня 2014 року автобус групи бійців ДУК потрапив до засідки бойовиків на блокпосту під Донецьком на об’їзній трасі поблизу селища залізничної станції Мандрикине. Врятуватися вдалося лише трьом бійцям.

По смерті залишилися мати й сестра.

 

ОЛЕГ КУЛИГІН (1971-2014) — капітан ЗСУ, один із «кіборгів».

Народився в м. Олександрія на Кіровоградщині, закінчив СПТУ № 13, здобув вищу освіту у Криворізькому гірничорудному інституті. З 1995 року проживав у Кіровограді з дружиною та двома синами, працював на Інгульській шахті.

Мобілізований, начальник інженерної служби, 3-й окремий полк спеціального призначення.

У вересні брав участь в обороні Донецького аеропорту. За спогадами командира роти спецпризначення, приблизно 13 вересня Олег Кулигін встановив керовані міни направленої дії неподалік позиції «Єнот», яка була двоповерховою будівлею, вікна якої укріпили мішками з піском. 14 вересня українські підрозділи по проводам привели в дію ці міни, побачивши висування групи противника чисельністю до 5 чоловік до позиції — група була знищена, після цього були повторно встановлені мінні загорожі.

Олег Кулигін разом з командиром роти були направлені на «Єнот», де взяли безпосередню участь у стрілецькому бою, що розпочався невдовзі. Вели вогонь з бійниць на другому поверсі. Командир роти спустився на перший поверх набити магазини, і невдовзі почув по рації про появу пораненого — бійці 93-ї бригади спускали з другого поверху Олега Кулигіна без ознак життя. Куля влучила у рацію на грудях Олега, через яку той керував боєм, куля зрикошетила і пройшла вище пластини бронежилету Темп-3000, вразивши його серце. Олега Кулигіна було евакуйовано, проте медики не змогли його врятувати.

 

ОЛЕКСІЙ СЕРГЄЄВ (1975-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в м Дніпрорудне Запорізької області. Закінчив Дзержинське ВПУ № 89, здобув фах муляра.

У часі війни мобілізований 2 квітня 2014 року, солдат, сапер 93-ї Дніпропетровської окремої механізованої бригади.

Загинув під Іловайськом під час прориву з оточення «зеленим коридором» на перехресті доріг з села Побєда до Новокатеринівки поруч зі ставком — вогнепально-вибухова травма. Загинув разом із значною частиною бійців 93-ї механізованої бригади. Ексгумований пошуковцями Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») 11 вересня 2014-го. Похований із військовими почестями як тимчасово невстановлений захисник України у місті Дніпропетровськ.

Після встановлення особи за тестом ДНК перепохований у місті Дніпрорудне, Василівський район.

Без Олексія лишились мама, дружина та син.

 

ОЛЕКСАНДР КШЕВІЦЬКИЙ (1988-2016) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Радісне, Хмельницька область, від 2005 року навчався у Красилівському професійно-технічному ліцеї, протягом 2006–2007 років проходив службу у лавах ЗСУ. Демобілізувавшись, проживав і працював у рідному селі.

У квітні 2015 року мобілізований; після навчання на Яворівському полігоні призваний до лав ЗСУ. З червня 2015-го брав участь в бойових діях; старший солдат 24-ї ОМБр.

7 лютого 2016 року зазнав важких поранень внаслідок підриву на вибуховому пристрої з «розтяжкою» неподалік селища Трьохізбенка. Помер того ж дня у шпиталі міста Сєвєродонецьк.

 

ТАРАС ПРОНЧУК (1997-2017) – молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Хотин на Рівненщині. Був старшим з чотирьох синів. У шкільні роки виконував обов’язки паламаря-прислужника священика в Свято-Анно-Зачатіївській сільській церкві. 2015 закінчив Рівненський технічний коледж Національного університету водного господарства та природокористування за фахом електрогазозварювальника.

Призваний до війська у листопаді 2015, служив на посаді кулеметника. В подальшому продовжив службу за контрактом.

Молодший сержант, заступник командира бойової машини — навідник-оператор 2-ї роти 1-го батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти, в/ч А2802, м. Миколаїв.

Брав участь в АТО в ОТУ «Маріуполь». Оскільки Тарасу не було ще 20 років, його хотіли відправити з сектора до Миколаєва, але він відмовився – хотів бути на передовій. Під час останньої ротації витягнув з поля бою чотирьох поранених до місця евакуації.

Загинув 16 лютого 2017 року від кульового поранення поблизу с. Водяне Волноваського району, внаслідок обстрілу взводного опорного пункту російськими терористами з боку окупованої Саханки.

Залишилася мати і троє молодших братів.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада