Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
06.02.2021

6 лютого. Почнемо з ушанування пам’яті Героя Небесної сотні, вбитого бід час спроб силового придушення Революції Гідності.

А далі в огляді народжених цього дня непересічних особистостей будуть:

  • авіаконструктор, творець першого у світі гідроплана;
  • діяч УПА, що відсидів 25 років у таборах, і по звільненню не визнавав себе громадянином СРСР, узяв лише паспорт незалежної України;
  • фундаторка «Просвіти» у Галичині, керівник шпиталю УСС, в якому доглядала Івана Франка в останні місці його життя;
  • видатний хімік, засновник наукової школи фторорганічних сполук в України;
  • письменник, майстер інтелектуальної прози, якого багато друкують не лише в Україні, а й у Європи, де його називають містиком і неосімволістом;
  • письменник, автор популярних романів у жанрі урбаністичного фентезі;
  • письменник, автор химерних романів;
  • захисник України, «кіборг», що побував у полоні «днр» і після звільнення свідчив у Європарламенті про російську присутність на Донбасі.

Неодмінно пом’янемо захисників України, які могли б 6 лютого відзначати свій день народження, якби їм не довелося загинути у боротьбі з російсько-терористичною навалою.


Спочатку ушануємо пам’ять Героя Небесної Сотні, якому сьогодні могло б виповнитися 46 років…

МИКОЛА-ОЛЕГ ПАНЬКІВ (1975-2014)  — учасник Євромайдану.

Народився на Львівщині. Приватний підприємець. Активіст «Правого сектору».

Мати загиблого розповіла, що він їздив на київський Євромайдан близько п’яти разів. Окрім того, Микола Паньків брав активну участь у блокуванні військових частин.

Востаннє поїхав до Києва увечері 18 лютого 2014 року. Микола помер від кулі снайпера в груди 20 лютого 2014 року у Києві. Помер по дорозі до лікарні. Був застрелений тоді, коли витягував поранених та вбитих з передової

Говорить мати героя: “Я його просила: Сину не їдь! Він відповів: «Я не поїду, другий не поїде, а в цій державі будуть жити мої діти». Я завжди йому казала: «Сину, зважай». На що він відповідав: «Скільки того життя»…

Інтерв’ю з дружиною Героя, довге, але змістовне: https://censor.net.ua/resonance/3107453/drujina_zagiblogo_na_mayidan_mikoliolega_pankva_lesya_3_lyutogo_mi_pobralisya_6go_u_nogo_den_narodjennya

 

Повернемося у минулі часи і першим тут згадаємо видатного авіаконструктора.

 

ДМИТРО ГРИГОРОВИЧ (1883-1938) — творець першого у світі гідроплану.

Батьки віддали його до Київського реального училища, і ще там він став відвідувати повітроплавний гурток КПІ, заснований 1905 року, фактичним керівником того гуртку був професор Микола Делоне.

Навчався в Київському політехнічному інституті. Перед закінченням КПІ Дмитро поїхав до бельгійського міста Льєжа, де вивчав аеродинаміку і теорію двигунів.

Перший легкий спортивний біплан Г1 з двигуном «Анзані» потужністю 25 кінських сил Григорович побудував з бамбука, який випробував 1910 року.

Наступною його роботою став аероплан, який вдалося побдувати завдяки фінансовій допомозі київського аматора автомобільного спорту Ільницького. Аероплан був продемонстрований на київській виставці повітроплавання. Журнал «Автомобиль и воздухоплавание» назвав його найкращою конструкцією виставки.

Розробками Григоровича зацікавився Федір Терещенко — ця родина була серед ініціаторів створення КПІ і його меценатів. Терещенко також навчався в КПІ ті мріяв стати авіатором. Його захоплення було настільки сильним, що у своєму маєтку в селі Червоне Житомирського повіту він обладнав власну авіамайстерню та аеродром. Федір Терещенко запросив Григоровича до співпраці, невдовзі на світ з’явилися два їхні спільні спортивні аероплани — Г2 і Г3. Конструктором і основним виконавцем усіх робіт був Григорович, меценатом — Терещенко.

1913 року Григорович збудував перший у світі гідролітак.

За роки Першої світової війни конструкторське бюро Григоровича створило понад 10 типів гідролітаків. Морський розвідник «М-9» вперше у світі був обладнаний гарматою та міг приземлятися не лише на воду, але й сніг. Літаючий човен ГАСН київського конструктора — перший у світі морський торпедоносець. Григоровичу належить реалізована ним ідея застосування на літаках броні та шасі, що складалося в польоті. Гідролітаки Григоровича вироблялися в США, Великій Британії, Італії та Франції за проектами, які продав за кордон Тимчасовий уряд Росії.

1917 року Григорович заснував власний дослідний авіабудівний завод. Під час голоду в Петрограді перебрався із родиною до Києва, потім – до Одеси. У 1919 р. працював у Катеринославі, Сімферополі, Севастополі. У 1922 р. Григоровича призначено технічним директором і начальником КБ Державного авіаційного заводу №1 у Москві. У 1923 р. за його участю спроектовано перший радянський винищувач І-1, а через рік – І-2. У 1925 року конструктора призначено керівником відділу морського дослідного літакобудування на Державному авіаційному заводі №23 в Ленінграді.

Перша хвиля репресій “накрила” Григоровича у 1928 р. За гратами Григоровичу та його “подєльнику по Промпартії” Полікарпову запропонували на доказ їх відданості ВКП (б) за рік сворити найкращий, на той час, винищувац у світі. І вони зробили цей винищувач (“И-5”) і отримали свободу.

Наступні роки випускали один за одним найкращі кулеметні винищувачи (И-16, И-153).

10 липня 1931 р. Дмитро Григорович отримав свободу.

Навесні 1938 р. Григоровича призначають керівником щойно організованого КБ у Новосибірську. Але до Сибіру він не доїхав: занедужав і 26 липня того ж року на п’ятдесят шостому році життя помер – ймовірно – від лейкемії.

Стаття про Григоровича: https://kpi.ua/grygorovych-about

 

А тепер згадаємо борця за незалежність України – сьогодні саме 100 років від дня його народження.

 

ВАСИЛЬ ЛЕВКОВИЧ – псевдо: Вороний; (1920-2012) — полковник УПА. Лицар Золотого Хреста Бойової Заслуги 2-го класу.

Василь народився на Львівщині, родичи рано померли, то виховувався в багатодітній родині хрещеного батька.

Вступив до лав ОУН у 1938 році. Пройшов військовий вишкіл, який відбувався під виглядом агрономічних курсів. Після початку німецько-радянської війни, у 1941 році увійшов до складу похідної групи ОУН, яка дяла в Рівненській області.  Для легалізації він вступив в народну міліцію в Дубно. З березня 1943 року за наказом ОУН перейшов у підпілля, де став командиром двох чот.

З березня 1943 року і до дня арешту Левкович перебував в УПА, пройшовши шлях від чотового до керівника Воєнної округи «Буг».

На початку 1944 під Буськом в бою з радянськими партизанами Левкович був поранений. У лютому 1946-го отримав звання майора Повстанської армії. А наприкінці того ж року йому присвоєно звання полковника, яке командування армії присвоїло посмертно, вважаючи його загиблим.

Уночі 17 грудня 1946 війська МДБ оточили криївку, де знаходивс «Вороний». Повстанці палили документи. У полон він потрапив, знепритомнівши від отруєння димом. Слідство тривало близько року, в результаті Левковича засуджено до 25 років виправно-трудових таборів. Був звільнений 7 грудня 1971-го.

На волі надалі боровся проти совєтів, вимагав перегляду вироку й визнання його військовополоненим, а не злочинцем. Не визнавав себе громадянином СРСР, узявши паспорт лише незалежної України.

До 1992 працював електриком на шахті № 7 у Червонограді, був інвалідом другої групи.

1997 року Генеральна прокуратура України реабілітувала Левковича.

Після смерті останнього головного командира УПА 94-річного Василя Кука Василь Левкович «Вороний» мав найвище офіцерське звання серед «упівців».

Автор спогадів «Сторінки з пережитого комбатантом УПА // Спогади вояків УПА та учасників збройного підпілля Львівщини та Любачівщини». — Торонто — Львів, 2003.

Більше про Левковича: http://incognita.day.kyiv.ua/istoriya-polkovnika-voronogo.html

 

Доля наступної героїні нашого огляду заслуговує стати сюжетом епічного роману про вірність – Україні та коханню.

 

ІРЕНА (Ірина) ДОМБЧЕВСЬКА (1886-1964)  — публіцистка, громадська активістка, фундаторка «Просвіти» у Галичині, керівник шпиталю Українських січових стрільців, організатор курсів підготовки медсестер для Української Галицької армії. Доглядала немічного Івана Франка.

Народилася в містечку Бучач на Тернопільщині в родині священника-греко-католика отця Григорія Рибчака. Тато був духівником Української Галицької армії. Панна Рибчак дуже рано стала громадською активісткою, зайнялася журналістикою. В пору виступів української молоді Львова проти полонізації, переводу Львівського університету на польську мову викладання, познайомилася з випускником юридичного факультету, гуцулом Романом Домбчевським — поліглотом, який у 25 володів вісьмома мовами. 1911 року побралися.

Молоді поселилися в Миколаєві під Львовом. Роман відкрив юридичну контору, Ірина — фундаторка місцевої бібліотеки товариства «Просвіта». Під її проводом споруджено і будинок «Просвіти». У Стрию, куди переїхала згодом сім’я, очолювала місцеву організацію «Союзу українок». Друкувалася в журналах, організовувала у Львові жіночі гуртки та кооперативи. Особливо високим художнім рівнем відзначається її спомин «Три стрічі. Пам’яті Олекси Новаківського» (журнал «Жінка», 1935 р. ч. 11).

З початком Першої світової війни, Роман Домбчевський пов’язав свою долю з «Союзом визволення України»,  відправився до Австрії, в табори військовополонених, з метою агітувати українців вступати в національну армію для захисту незалежності України. Згодом був сотником Української Галицької армії.

Ірина залишалась у Львові. У червні 1915 року поважні громадяни міста утворили установу «Українська самаритянська поміч» (УСП) — організацію, яка планувала займатися забезпеченням життєдіяльності вояків-українців, які борються за незалежну Україну проти поляків і московитів. Ірину обрали секретарем УСП. Галичани ділилися всім зі своєю армією: несли гроші, коштовності, возами з сіл доставляли продукти. А за тиждень-два пані Ірина організувала на ремонт приміщення десятки львів’ян, бо поранених не було де лікувати. Незабаром медичний заклад на дванадцять кімнат відкрився у монастирі студитів. На чергових зборах УСП її призначають управителькою лікувального закладу вояків.

У листопаді 1915 року до шпиталю прибули посли австрійського парламенту від Галичини, які буквально попід руки привели важко хворого поета Івана Франка. Пані Ірина разом з лікарем Володимиром Щуровським та медсестрою Софією Монджейовською доглядали його в останні місяці життя – він помер у травні 2016 року.

Після війни родина Домбчевських мешкала в Стрию і Львові. Ірина розбудовувала організації товариства «Просвіти», успішно публікувалась у пресі. Роман підготував і видав трактат «За право мови» (1934), який заклав правові основи для вільного користування українцям рідною мовою в державних органах влади, і, насамперед, у судах, проти чого різко виступала польська влада. Домбчевського зарахували до ворогів режиму поляків.

Цей самий трактат зробив його ворогом і для режиму більшовиків. Коли у вересні 1939 року Галичину окупувала Червона армія, Романа було заарештовано і додому він вже не повернувся…

Чимало публікацій Ірини було спрямовано проти совєцької окупації України. Разом з донькою Христиною вона покинула Галичину, оселилися в Мюнхені. Наприкінці 1940-х перебралися до Нью-Йорку. Ірена (так вимовлялось її ім’я на західному стилі) стала громадською активісткою – формував перші організації Союзу українок Америки (СУА) в різних містах США. Багато її статей з’являється в україномовній газеті «Свобода», в журналі СУА — «Наше життя».

Ірена багато разів зверталися з запитами до совєцького посольства щоб дізнатися про долю Романа. Вона навіть потрапила на прийом до заступника Генерального секретаря ООН, умовила його написати листа до уряду СРСР з проханням сповістити, де знаходиться її чоловік, ув’язнений НКВС. Але й тут не було відповіді.

Романові інкримінували «розстрільну» статтю – його ж звинувачували в зраді за службу сотником в Українській галицькій армії і за книгу «За права мови», де польську та російську мови було названо «окупаційними». Домбчевський, вимучений знущальними допитами, отримав сім років таборів. Відбув їх на Колимі. Після цього цьому заборонялося: в’їжджати до областей Західної України; займатися юриспруденцією; писати статті; будь-де публікуватися. Іншими словами, доктора права позбавили всього, що було сенсом його життя.

Роман змушений був поїхати до Одеси, у віці за 60 років працювати вантажником у порту. 1952 року його не стало — а дружина й дочка ще багато літ надсилали до СРСР запити про його долю. Останнього листа пані Ірена відіслала наприкінці липня 1964 року, за кілька днів до своєї смерті.

 

ЛЕВ ЯГУПОЛЬСКИЙ (1922-2009) — видатний хімік-органік, засновник наукової школи фторорганічних сполук в Україні.

Народився в Умані. 1947 року закінчив Київський держуніверситет ім. Т. Г. Шевченка. Навчання перервалося через участь у Другій світовій війні.

1951 року захистив кандидатську, а 1966 року – докторську дисертацію на тему «Ароматичні сполуки з фторовмісними замісникам»;

У 1965—1987 роках — завідувач відділом хімії фторорганічних сполук, у 1969—1973 роках — заступник директора ІОХ АН УРСР з наукової роботи. З 1980 року — член редколегії міжнародного журналу «Dyes and Pigments»;

Лев Ягупольський засновник наукової школи хімії фторорганічних сполук в Україні. Працював в галузі синтезу органічних сполук з фторвмісними замісниками, у тому числі елементоорганічними — фосфору, селену, телуру, полівалентного йоду. Всебічне вивчення властивостей синтезованих сполук дозволило зробити внесок у розвиток фундаментальних теорій органічної хімії. Вченим відкрито чимало нових реакцій, отримані нові речовини, розроблені технології. Кілька великих циклів робіт були присвячені речовинам, важливим з практичної точки зору — органічним барвникам, лікарським засобам, пестицидам, реагентам, сполукам, що мають рідкокристалічні властивості.

Зокрема одним з практичних результатів досліджень стала розробка технології синтезу гербіциду «Трефлан», впроваджена в промислове виробництво (Навої, Узбекистан, ВО «Навоїазот»).

Багато з праць Ягупольського і його співавторів присвячені синтезу нових біологічно активних речовин і дослідженню впливу фторовмісних груп на фізіологічну активність – тобто – розробці лікарських препаратів, які зстосовуються в дерматології, кардіології, офтальмології та інших галузях медицини.

 

Від науковців перейдемо до митців:

 

АНАТОЛІЙ  ШЕВЧУК (1937-2015) – письменник-шістдесятник, новеліст, майстер психологічної прози. Політв’язень. Старший брат відомого прозаїка та літературознавця Валерія Шевчука.

Народився в Житомирі, навчався на будівельного майстра, але працювати за фахом не міг через порок серця. Через неї був комісований з армії. Влаштувався на роботу в Житомирську обласну друкарню де працював лінотипістом.

З 1960 Анатолій Шевчук публікував у республіканській та обласній пресі новели і оповідання. 1962 його творчість обговорювалася в комісії роботи з молодими авторами Спілки письменників України. Підготував для видавництва «Радянський письменник» збірку новел. Євген Сверстюк так відгукувався про творчість Анатолія Шевчука: «Особливо приємно відзначити, що твори Шевчука виділяються серед творів багатьох професіоналів культурою форми, психологічічною витонченістю і чистотою естетичного звучання».

1964 Анатолій Шевчук домовився зі львівським мистецтвознавцем Богданом Горинем про друкування самвидаву. Працюючи в друкарні, Шевчук потай виготовляв лінотипний набір текстів, які Горинь відвозив до Львова. А друкувався текст у майстерні одного львівського художника-ґрафіка. 1965 року Горинь був заарештований, але набір у Львові не знайшли. Анатолій Шевчук залишився поза підозрою.

Однак набір статті «З приводу процесу над Погружальським» (про процес щодо підпалу Публічної бібліотеки в Києві) Шевчук закопав на березі річки Тетерів. На нього випадково натрапили підлітки і віднесли в КДБ. 23 травня 1966 Анатолій Шевчук був заарештований. У зв’язку з арештом була знята з плану в видавництві «Радянський Письменник» збірка його новел.

У жовтні 1966 засуджений до 5 років ув’язнення. Відбував покарання в Мордовії. У таборах входив до націоналістичного українського товариства. Передавав листи з описом життя в таборі, про постійні приниження і знущання над в’язнями. Один такий лист із табору №17, а також три оповіданя і уривки з листів братові, В’ячеслав Чорновіл вмістив до у збірки «Лихо з розуму» (1967).

Після звільнення в 1971 Анатолій Шевчук півроку перебував під офіційним наглядом як такий, що «не став на шлях виправлення». Фактично нагляд тривав аж до проголошення незалежності України.

Бібліографія творів Анатолія Шевчука і праць про нього тут: http://www.memory.gov.ua/news/pomer-pismennik-shistdesyatnik-politv-yazen-anatolii-shevchuk

 

ЯРОСЛАВ МЕЛЬНИК (1959) — український і литовський письменник, філософ, критик.

Закінчив українську філологію Львівського університету та аспірантуру Літературного інституту імені Горького. Член Спілки письменників України з 1989 р. Автор більше десяти книг. Пише різними мовами (крім української, зокрема, і литовською).

Живе між Литвою та Францією. Всі його книги прози українською мовою стали фіналістами “BBC Книги року” (2012, 2013, 2014, 2016), також “Книжки року”, а роман “Далекий простір” — Книгою року 2013 за версією BBC. Він також отримав премію Валерія Шевчука. За межами України більше відомий як автор прозових книг, які потрапляли в короткі списки «Книги року» в Литві, були номіновані на Європейську літературну премію[1], а також визнавалися Книгою року у Франції. Його творчість перекладалася англійською, французькою, німецькою, італійською, есперанто, азербайджанською, румунською, хорватською, російською та іншими мовами. Роман «Парії раю», схвально прийнятий паризькими критиками, видало французькою мовою одне з найбільших французьких видавництв Robert Laffont.

В 2017 р. видавництво Agullo editions видало роман “Далекий простір” французькою мовою (Espace lointain). Роман отримав високу оцінку центральних французьких ЗМІ (Le Monde, Telerama, Point та інші) і став Книгою року у Франції та франкофонських країнах (премія Libr’a nous). В 2018 р. “Далекий простір” увійшов у п’ятірку фіналістів Європейської премії Utopiales, разом з романами двох англійських, німецького та шведського письменників.

В 2018 р. його збірка прози “Останній день” (Last Day) вийшла в Англії у видавництві Noir press і отримала захоплену оцінку англійських критиків.

У 2012 р. за творами Я. Мельника випускники середніх шкіл Литви здавали екзамен на атестат зрілості.[2]

В 2018 р. Міністерство освіти і науки України включило роман “Далекий простір” в обов’язкову пограму з української літератури для 11 класу середніх шкіл країни.

За творами Я. Мельника “Телефонуй мені, говори зі мною”, “Вдома у Бога”, “Книга доль” зняті фільми (відповідно “Говори зі мною”, “Вдома у Бога”, “Останній день”).

Творчість через призму химерної біографії. Дослідження докт. філологічних наук Ю.Я.Барабаша “На пограничье реальностей. Случай Ярослава Мельника”.

 

Творчість

Закордонна критика називає Ярослава Мельника містиком і неосимволістом, підкреслюючи роль символу і метафори в його текстах. Характерні ознаки його творчості — сугестивність, психологізм, висока щільність візуалізації, сюрреалізм, позачасовість, універсальність тем. Одночасно на поверхневому рівні йдеться про побутові фабули, нерідко гостросюжетні, що робить його прозу легкодоступною для читання.

 

В Україні Ярослав Мельник був знаний як критик і рецензент перших книг М. Матіос, В. Герасим’юка, І. Римарука, Ю. Буряка, П. Гірника тощо. В 1991 р. у видавництві «Радянський письменник» вийшла книга його літературних портретів «Сила вогню і слова» про молодих поетів свого покоління, а також про трохи старших письменників — таких, як В. Затуливітер, Л. Талалай тощо. Однак широко відомим його ім’я стало ще в 1980-х роках в результаті багаторічних дискусій з Миколою Рябчуком про «сповідальну» та «метафоричну» поезію. Дискусія, в яку включилися десятки письменників, сприяла пожвавленню літературного процесу, виробленню критеріїв і становленню нового літературного покоління.

 

З 1990 р. ім’я Я. Мельника практично зникло з літературного обрію України. Усі ці роки він друкує книги — в основному прози — різними мовами за межами України. «Повернення» в Україну відбулося в 2011–2012 рр. Спочатку журнал «Київська Русь» друкує його повість «Рояльна кімната», потім журнал «Кур’єр Кривбасу» — повість «Телефонуй мені, говори зі мною». В 2012 р. видавництво «Темпора» видає книгу його прози під тією ж назвою — «Телефонуй мені, говори зі мною». В жовтні 2012 р. книга «Телефонуй мені, говори зі мною» увійшла в п’ятірку найкращих книг року.[3] У 2013 р. українською мовою вийшов роман «Далекий простір» з передмовою Марії Матіос[4], книга була презентована 14 вересня у Львові на Книжковому форумі і увійшла в довгий список премії «Книга року BBC-2013».[5] 13 грудня 2013 р. роман «Далекий простір» був визнаний «Книгою року» в Україні.[6]

 

13 вересня 2014 р. Я.Мельник презентував на Книжковому Форумі у Львові нову збірку короткої прози “Чому я не втомлююся жити”. Книга увійшла в п’ятірку найкращих книг 2014 р. за версією BBC. В 2016 р. Видавництво Старого Лева видало антиутопію “Маша, або Постфашизм”, яка, в свою чергу, стала фіналістом “Книги року BBC”.

 

Я. Мельник також працює в жанрі драматургії: його п’єса «Імператор» про римського диктатора Калігулу з 1998 р. з успіхом іде в Росії.[7]

 

Книги різними мовами

Сила вогню і слова: літературні портрети, 1991

Рідна: поезії, 1992

Gyvenimas be globos: філософські есеї, 1994

Свобода, или грех: філософські есеї, 1996

Les parias d’Eden: роман, 1997

Просто цветок: роман, 2001

Rojalio kambarys: повісті та оповідання, 2004

Pasaulio pabaiga: повісті та оповідання, 2006

Labai keistas namas: 88 романів: філософські мініатюри, 2008

Tolima erdvė: роман, 2008

Kelias į rojų: сюрреалістичні повісті, оповідання, роман, 2010, номінована на Європейську літературну премію

Телефонуй мені, говори зі мною: повісті, оповідання, роман, 2012, фіналіст премії «BBC Книга року»

Paryžiaus dienoraštis (Паризький щоденник): есеї, 2013

Далекий простір: роман, 2013, “BBC Книга року 2013” в Україні

Чому я не втомлююся жити: повісті, оповідання, 2014

Маša, arba Postfašizmas: роман, 2013, фіналіст “Книги року” (Литва)

Anoreksija: оповідання, 2014

Маша, або Постфашизм: роман, 2016

Dangaus valdovai: роман, 2016

Espace lointain (“Далекий простір” французькою): роман, 2017

Last day (“Телефонуй мені, говори зі мною” англійською): повісті та оповідання, 2018

Rojalio kambarys (“Телефонуй мені, говори зі мною” литовською, перевидання): повісті та оповідання, 2018.

Дуже дивний будинок: міні-проза, 2018

Преса

Критики України

Вразило кілька книжок (…). Ярослав Мельник «Телефонуй мені, говори зі мною» — хворобливою геніальністю своїх текстів. Він пише страшно: таке враження, що ти у чиємусь сні, і боїшся прокинутися, бо сон може виявитися твоїм власним.

— Світлана Пиркало (Gazeta.ua)

В моїй суб’єктивній ієрархії книжкою року є збірка «Телефонуй мені, говори зі мною» Ярослава Мельника. Можна сказати — відкриття року. Адже це перша прозова книжка автора українською мовою. Подібної метафізичної прози у вітчизняному письменстві обмаль — традиційно українські прозаїки стоять по коліна в соціальному багні, а тут з’явився хтось, чиє перо підноситься над тимчасовим

— Ігор Котик (Літакцент)

Він заворожує лабіринтами свого образного й лаконічного слова, тут немає нічого зайвого, усі слова своєчасні і на потрібному місці.

Мельник легко читається, чудова мова, кожен сюжет має внутрішню напругу, закликає поринути у глибини людської душі. Його письмо могло б стати сценарієм для майбутніх кінострічок, проте не буденних, а вишуканих, інтелектуальних, таких, приміром, як «Сталкер» Тарковського, де широким залишається простір для думок і асоціацій, де вас мимохіть заставляють заглянути у свій духовний світ.

(…) Не сумніваюсь, що свіча Ярослава Мельника згуртовуватиме довкола себе все більше коло прихильників серед його читачів. У його особі ми маємо художника слова, який висотою свого таланту сягає митців світового рівня, і з часом матимемо можливість все більше в цьому пересвідчуватися.

 

— Микола Григорчук (BBC)

Мельник не подібний ні на кого в українській літературі, а його нова книжка могла б бути сприйнята як переклад творів якогось сучасного британського письменника. Прекрасний матеріал для Б. Камбербетча. Суміш блискучої іронії (часом «чорного гумору») та глибокого розпачу від пізнання людського єства, яке прагне катастрофи, щоб тільки зустрітися з Богом.

– Дмитро Дроздовський (День)

Критики Франції

Розповідаючи, під видом казок для дорослих, історії життя шести персонажів, що кинулися в самозабутті в один із найбільших, які тільки можна собі уявити, хаосів душі, Ярослав Мельник з величезною переконливістю піднімає питання про табу, які обмежують людську свободу

— (LIRE)

Вони попадають не в пекло, як можна було чекати, а прямо в рай. І оповідач питає цих ізгоїв, які спустилися в рай, чому вони тут

— (LE MONDE)

Його батьки познайомилися в ГУЛАЗі, він є «сином Сталіна». Він говорить про це все з ніжністю, в своїх філософських книгах, в яких роздумує, демонструючи добру школу Достоєвського, про зв’язки між гріхом і свободою

— (LA CROIX)

Шокуючі своєю тематикою, ці шість історій, що складають романне ціле, не викликають жодного відторгнення у читача: одні лише життєві обставини штовхають цих загублених персонажів на переступання норм — на єдиний вихід з їх задушливого існування. Автор, використовуючи схвильований стиль, коротку фразу і велику точність психологічного аналізу, виходить на рівень філософського роздуму про межі людської свободи, про заборони, що їх накладає християнська мораль

— (L’AISNE NOUVELLE)

Якась власне слов’янська інтонація, яка проступає час від часу в голосі тих, хто сповідається (її, скажімо, не зустрінеш у героїв Маркіза де Сада і навіть в надто безпристрасних сповідях графа де Лотреамона і Жоржа Батая), і дивовижна точність психологічного аналізу

— (LA PENSEE RUSSE)

Критики Литви

Це є література метафізичної фантастики, в якій вражаюче діє містичний, що реально гіпнотизує, мотив неминучості долі.

— Лаймонтас Йонушіс (культурний щотижневик Šiaurės Atėnai, 12.10.2006, № 817)

Він — один з найцікавіших сучасних авторів в Литві… Кожна його книга ніби «не закінчується» — залишає болюче питання, чому все так відбулося, як так сталося і що нас чекає далі. Такою була «Рояльна кімната», такий і «Кінець світу» (обидві книги випустило Видавництво Спілки письменників Литви). Подібний і «Далекий простір» — він знову ставить ті ж питання, які вражають силою простоти, але які проникають в саме серце нашої екзистенції.

— Рената Шерелітє (Šiaurės Atėnai)[8]}}

Ярослав Мельник в литовській літературі має яскраво виражену свою нішу, на яку ніхто серйозно не претендує… В найкращих текстах повороти пронизливих сюжетів, що несподівано постають із звичайного щодення, виводять на такі простори уяви, де загадково стеляться чаруючі і моторошні світи буття і смерті. Хоча матеріальна і емоційна реальності видаються всім нам добре знайомими, в цих альтернативних площинах, які відкриваються, не можна бути ні в чому певним, і різні площини реальності і кошмару в найкращих моментах зливаються у вражаюче і потрясаюче видіння.

— Лаймонтас Йонушіс, «Світи буття, смерті і безсмертя»[9]

Мельника з сьогоднішнього дня я дозволю собі вважати найталановитішим фантастом-містиком цих днів в Литві (…). Ясний, конкретний стиль Мельникового писання, точно підібрані слова, живі, сучасні діалоги, а також внутрішні монологи, бездоганне маніпулювання простором і часом, химерність сюжетів і вміння переконати говорять, що це не остання мною прочитана книга Мельника.

— Овідіюс Рушкіс [10]

Ярослав Мельник — один із найтаєничіших сьогоднішніх письменників в Литві. В п’ятірку найкращих книг року він, здається, попадає вдруге (…). Не зважаючи на це, про Ярослава Мельника ми знаємо небагато. Коли починаю думати, чому, то приходжу до висновку, що у всьому винуватий стиль його писання. І на якого біса Мельникові потрібні той концептуалізм і філософія, якщо частина читачів і в сучасному барі все ще сидить з ручкою від мотики в кишені, а інша частина взагалі не читає.

— Марія Пемпітє[11]

Очевидно, що ситуації, які створює Ярослав Мельник, виходять за межі, вони не подібні на ніщо, що в цей час з’являється в литовській літературі, хоча у світі сьогодні також дуже мало такого типу літератури.

— Лаймонтас Йонушіс [12]

 

 

КОСТЯНТИН МАТВІЄНКО (1965) — письменник, публіцист, політичний оглядач та громадський діяч.

Народився у Києві, закінчив КПІ та Інститут державного управління при Кабінеті Міністрів України (нині Національна академія державного управління при Президентові України).

1990 року став депутатом Київської міської ради у віці 25 років.

З 1994 року обіймав посаду начальника управління зовнішніх зв’язків Міністерства культури. З 2006 по 2007 роки був радником голови правління Ощадбанку.

Спільно з Сергієм Дацюком, професійним філософом, Матвієнко створив корпорацію «Гардарика», яка надає послуги в сфері економічного і суспільно-політичного консалтингу.

Матвієнко написав цикл з чотирьох романів в жанрі урбаністичного фентезі, який отримав назву «Крізь брами українських часів»: «Час настав», «Гроза над Славутичем», «Багряні крила», та «Добрий шлях».

Одна з особливостей книг Матвієнка — це пізнавальність. Автор визначив жанр своєї першої книги як «соціо-політичне фентезі». Приводом для вибору такого жанру та написання першої книги, за словами автора, слугував незадоволений попит на історичну інформацію про Україну серед молоді, а також прагнення читачів до пригод і фантастики.

В доробку письменника також інші фантастичні романи.

 

ОЛЕГ ПОЛЯКОВ (1971) — письменник, критик.

Народився в Павлограді. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Шевченка (1993).

Перший роман «Рабині й друзі пані Векли» критик Євгеній Стасіневич визнав одним із найкращих дебютів останніх років в українській літературі.

Манеру письма Полякова деякі критики називають новою химерною прозою або «магічним реалізмом». З цього приводу автор зазначив: «Я би назвав свій стиль реалістичним магізмом — звісно, з певною часткою гумору. Дійсно, я не порушую законів фізики і не переступаю меж здорового глузду; химерність у моїх романах насправді доволі буденна, з нею можна стикнутися за рогом сусіднього будинку, в метро, фаст-фуді, власне — будь-де».

Більше про письменника та його твори:

Олег Поляков: «Всім, хто хоче пізнати себе, раджу написати роман»

http://bukvoid.com.ua/events/interview/2016/12/23/214952.html

 

Привітаємо з днем народження «кіборга», який побував у полоні в «днр» та свідчив у Європарламенті про пряму російську присутність на Донбасі.

 

ОЛЕГ КУЗЬМІНИХ (1977)— підполковник ЗСУ. Командир 90-го батальйону 81-ї аеромобільної бригади (2014—2015).

Народився у Володимирі-Волинському в сім’ї військового. Як і батько, обрав професію захисника Вітчизни.

Брав участь у відсічі збройній агресії Росії на Донбачу, зокрема – в обороні Донецького аеропорту, де командував підрозділом легендарних «кіборгів». 20 січня 2015 року Олег з 14 побратимами потрапив у полон до проросійських сил. 22 січня російські «ЗМІ» продемонстрували відеозапис знущань росіян над полоненими «кіборгами».

Бойовики неодноразово робили спроби переманити Олега на свій бік: «Усі розмови зі мною „слідчий“ зводив до того, щоб схилити мене до переходу на їх бік. В армії „ДНР“ мені пообіцяли посаду, звання — сказали, відразу полковника присвоять. Обіцяли гідну зарплату і навіть простору квартиру в Донецьку. Але я не думав про те, щоб порушити присягу, дану Батьківщині і народу України».

22 травня 2015-го звільнений з полону російських окупаційних сил. Після звільнення повернувся в Житомир, де з дружиною виховують двох доньок.

У 2018 році виступив у Європарламенті. “Я хочу наголосити на прямій російській присутності на Донбасі. З цією метою я прибув сюди, і хочу про це вам розповісти. Починаючи з 2014 року, я і мої побратими бачили військових з розпізнавальними знаками російської армії, а також військову техніку на території Донбасу, яка виробляється і перебуває на озброєнні в Росії. Перебуваючи у полоні, я неодноразово спілкувався з офіцерами Російської Федерації”, – розповів Олег Кузьміних євродепутатам.

Інтерв’ю з «кіборгом» 2015 року https://podrobnosti.ua/2038666-kborg-oleg-kuzmnih-men-proponuvali-stati-polkovnikom-ros.html і 17 року – більш докладне – https://novynarnia.com/2017/05/23/oleg-kuzminih-yakshho-ukrayina-bude-silnoyu-donbas-govoritime-slava-ukrayini/

Подивитися інтерв’ю: https://censor.net.ua/ua/video_news/3153992/koly_zayishly_v_dap_to_boyalysya_schos_vypadkovo_ne_v_boyu_rozbyty_dumaly_vidstoyimo_i_jyttya_vidnovytsya

 

Пом’янемо наших захисників, що віддали життя у боротьбі з російською агресією проти України.

 

ОЛЕГ ГЛУЩАК (1983-2014) — сержант, Державна прикордонна служба України.

Народився у м. Могилів-Подільськійна Вінниччині. Закінчив монтажний технікум. Після служби в армії вирішив лишитися по контракту, з 2003 року — в прикордонній службі. Начальник радіостанції, Могилів-Подільський прикордонний загін; 3 липня із загоном відбув на схід України.

Загинув 11 липня 2014 року внаслідок ракетної атаки біля Зеленопілля поблизу кордону з РФ. У ніч із 10 на 11 липня російська реактивна артилерія зі своєї території завдала потужного удару по позиціях українських військ. Це було перше безпосереднє масоване застосування військ РФ проти ЗСУ. Пізніше таких фактів було ще багато. Внаслідок обстрілу загинуло 6 прикордонників і 30 військовослужбовців ЗСУ.

Вдома залишилася дружина та донька.

 

Під час тих подій загинув і

СЕРГІЙ ПЛАТОНОВ (1989-2014) — старший солдат ЗСУ,

Народився у с. Снігурівка на Миколаївщині.

В АТО служив на посаді водія-радіотелефоніста у 79-тій окремій аеромобільній бригаді.

Загинув під обстрілу з установки «Град» бойовиками близько 4:30 ранку 11 липня 2014-го українського блокпосту біля Зеленопілля.

Без Сергія залишилися мати та син.

 

ЮРІЙ ГУРА (1989 – 2015) — сержант ЗСУ.

Проживав у Дніпропетровську. Під час війни — сержант 502-го окремого батальйону РЕБ, командир відділення.

30 листопада 2015 року під час повернення з бойового завдання мобільна група батальйону поблизу села Новоселівка Волноваського району на автомобілі «ГАЗ-66» потрапила на мінне поле та підірвалась на протитанковій міні. Внаслідок підриву Юрій зазнав поранення, помер в лікарні міста Волноваха (згідно інших даних, загинув 1 грудня 2015 року під час виконання бойового завдання в зоні проведення бойових дій).

 

ІВАН ВАЩЕНЯ (1975-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Туричани на Волині. Мобілізований, механік-водій танку 51-ї механізованої бригади.

18 червня 2014 року на околиці Станиці Луганської танк Т-64Б потрапив у оточення терористів. Снайпери противника порозбивали приціли і перископи, машина опинилася в безпорадному стані, стріляти було можливо тільки навмання. Перед тим, як розбили прилади командира танку, він встиг помітити гранатометників, що ховались неподалік. Екіпаж встиг зробити постріли у бік ворога, але не влучив. Щоб не віддати бойову машину в руки сепаратистам та не здаватися у полон, екіпаж прийняв рішення підірвати танк. Разом із Іваном Ващенею загинув командир танку Володимир Крохмаль .

Без Івана залишилися дружина та двоє дітей.

 

ІВАН ЛОМАЧУК (1991-2014) – сержант ЗСУ.

Народився у с. Піски на Житомирщині. Після навчання у Житомирському автомобільнодорожному коледжі  був мобілізований. Навідник, 30-та ОМБр. На початку серпня з частиною направлений до зони бойових дій.

6 серпня 2014-го загинув в бою на 43-му блокпосту під селом Степанівка. Разом з Іваном загинуло ще троє захисників.

 

СЕРГІЙ ПЕТРОВ (1988-2015) – солдат ЗСУ.

Народився у Дынпопетровську, 2011 року закінчив Дніпропетровський національний університет, спеціальність «політологія».

Восени 2014 року добровольцем пішов до війська. Спочатку не взяли за станом здоров’я, тоді Сергій пішов в один з добровольчих батальйонів. Проте його не влаштувало, що батальйон не брав активної участі в бойових діях. Зумів перевестися до регулярної армії, солдат, 93-тя РМБр, механік-водій.

Загинув 18 січня 2015-го у бою з російськими збройними формуваннями в районі аеропорту Донецька.

 

 

РОМАН ЦАП (1976-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у селі Сусідовичі Львівської області. Здобув професію столяра.

Мобілізований у серпні 2014-го, сапер, 703-й інженерний полк.

4 липня 2015 року під час проведення планового нарощування мінно-вибухових загороджень загинув внаслідок підриву на міні — поблизу 29-го блокпосту на трасі «Бахмутка» біля селища Донецький — зазнав важкого поранення, сержант Дмитро Демковський загинув. При спробі евакуації Романа під час повторного вибуху він загинув. Тоді ж загинули солдат Дмитро Ковшар, молодший сержант Іван Смоляр та солдат Артем Романов.

Без батька залишилися двоє синів-близнюків.

 

ОЛЕКСАНДР ПОПАДИНЕЦЬ (1992-2014), молодший сержант ЗСУ.

Народився в Ужгороді, у робітничій родині, вивчився на автослюсаря.

19 квітня 2011 року призваний на військову службу за контрактом. Вишкіл проходив у Навчальному центрі «Десна» та в Навчальному центрі у Львівській області, а службу — в рідному Ужгороді.

Молодший сержант, командир бойової машини (БМП) — командир відділення управління командира частини взводу зв’язку 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України навесні 2014 року був направлений в район міста Луганська.

17 червня 2014 року військова колона, що рухалась польовими дорогами на ротацію до блокпосту, була обстріляна із засідки з гранатометів та великокаліберних кулеметів поблизу селища Металіст під Луганськом. Терористи поцілили в БМП Олександра Попадинця фугасним снарядом, від розриву якого загинув механік-водій солдат Михайло Куля. Олександр, стріляючи з кулемета, прикривав своїх товаришів, яким вдалося вибратися із підбитих машин та заховатися на пшеничному полі. Коли він добіг до своїх, уже був поранений. Побратими надали йому першу медичну допомогу, але на той час він уже втратив багато крові, від чого й помер на тому полі.

 

ВІКТОР ЄРЕМЕНКО (1993-2014) – старший солдат резерву МВС.

Народився у с. Білозір’я на Черкащині. Виховувався без батьківської опіки в Смілянській школі-інтернаті. Працював різноробом та охоронцем, згодом вступив до Тальнівського будівельно-економічного коледжу Уманського національного університету садівництва. Учасник Євромайдану, коли почалися бої на сході України, добровольцем записався до лав Національної гвардії.

Снайпер, батальйон оперативного призначення Київської конвойної бригади.

Під час третього відрядження на схід, вранці 10 вересня, старший солдат резерву Єременко зголосився добровольцем до складу групи гвардійців-резервістів, які разом із побратимами- десантниками наважилися на сміливу вилазку до терикона, що височів неподалік їхнього блок-посту на підступах до міста Вуглегірська. Учасники того рейду потім відверто зізналися: припустилися помилки, поклавшись на дані розвідки, які виявилися хибними – наткнувшись на добре обладнані позиції бойовиків, розвідгрупі довелося відступити, вивозячи «на броні» кількох поранених. Одним із них був Віктор: діставши тяжке кульове поранення в груди, він помер у Центральній міській лікарні Артемівська (нині – Бахмут).

Побратими помстилися за цю смерть: «знесли» ворожий блок-пост, підірвали склад їхніх боєприпасів. Крім того, у бою було знищено двох ворожих снайперів, один із яких, найвірогідніше, стріляв у Віктора…

Залишилися брати і сестри.

 

ОЛЕКСАНДР ЯЦЬКОВ (1992-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Житель Кривого Рогу, працював на Південному гірничо-збагачувальному комбінаті, помічник машиніста електровозу.

Мобілізований у травні 2014-го, навідник, 2-ге мотопіхотне відділення, 3-й мотопіхотний взвод, 40-й окремий мотопіхотний батальйон — 17-а окрема танкова бригада.

17 лютого 2015-го загинув у боях під Дебальцевим — опорний пункт потрапив в оточення, Олександр відстрілювався до останнього.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада