Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
06.11.2020

6 листопада. Згадуємо таких непересічних особистостей, народжених цього дня:

  • натхненник національного пробудження Галичини, очільник «Руської трійці», ініціатор видання альманаху «Русалка Дністровая», що мав вирішальний вплив на розвиток української літератури на Галичини;
  • видатний історик, перший крупний дослідник історії козацтва, якого Ілля Рєпін зобразив в образі писаря на знаменитій картині «Запорожці пишуть листа турецькому султану». За інтерес до історії України цей вчений з мировим іменем за інтерес переслідувався як царатом, так і більшовиками. Совєти вигнали його з музею, який він фактично створив;
  • художник, майстер реалістичного пейзажу, якого шпетили за відсутність на його картинах «індустріальної та аграрної дійсності»;
  • поет і письменник, у доробку якого 40 поетичних збірок, 25 прозових книг і численні твори для дітей. Відомий загалу як автор тексту хіта «Намалюй мені ніч», музику до якого написав Мирослав Скорик;
  • історик, дослідник українського гончарстві, зусиллями якого було відновлено славу гончарного осередку Лівобережної України – села Опішного;
  • художниця, представниця Нової хвилі, одним з улюблених матеріалів якої є скло.

Також пом’янемо захисників України, які могли б сьогодні відзначати день народження – якби не російська збройна агресія, яку їм довелося зупиняти ціною власного життя.


Починаємо:

 

МАРКІЯН ШАШКЕВИЧ (1811-1843) – поет, письменник, духовний просвітитель, натхненник національного пробудження Галичини.

Народився в селі Підлисся (нині – Львівська область) в сім’ї греко-католицького священика. Був вільним слухачем Львівського університету, 1838 року закінчив духову семінарію.

1836 року виголосив першу промову українською мовою в музеї семінарії перед представниками духовної влади та гостями. 14 жовтня того року в соборі Св. Юра виголосив українською свою проповідь. Через те, що ректор Телеховський не дозволив би цього, подав йому текст, укладений польською мовою.

Під час навчання в семінарії Шашкевич спільно з Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем (відомі як «Руська трійця» ) згуртував національно свідому молодь, яка стала на боротьбу за національно-культурне відродження на західноукраїнських землях, зокрема за відродження української мови в письменстві й церковних проповідях.

Результатом їхньої діяльності була підготовка рукописів, збірок, авторських поезій слухачів духовної семінарії «Син Руси» і «Зоря», які через цензуру не побачили світ, а головне — виданого у Будапешті альманаху «Русалка Дністровая», який мав вирішальний вплив на національне відродження та розвиток української літератури в Галичині.

Маркіяна Шашкевича називають першим русином у Галичині, який пройнявся ідеєю національності. Значення Маркіяна Шашкевича як народного пророка («Будителя») Західної України рівнозначне з Тарасом Шевченком («Кобзарем») як національним пророком всієї України.

Перший опублікований вірш Шашкевича «Голос галичан» з’явився 1835 року. Не враховуючи декількох інтимно-ліричних поезій («До милої», «Туга за милою», «Думка»), Шашкевич писав переважно вірші патріотичного характеру («Руська мова», «Дайте руки», «Слово до чтителей руського язика», «Побратим», «Лиха доля» та ін.), також на історичні теми: «Хмельницького обступлення Львова», «О Наливайку», «Болеслав Кривоустий».

Надзвичайної поетичної майстерності та пророчої (візіонерської) сили є його «Псалми Русланові». Загалом поетична спадщина Шашкевича в кількісному відношенні невелика, але її якість високо оцінена Іваном Франком та пізнішими дослідниками.

У 1836 р. Шашкевич опублікував польськомовну наукову статтю «Азбука і Abecadlo» (1836), спрямовану проти спроб заведення в українській мові латинської абетки.

Помер Шашкевич у злиднях від туберкульозу в селі Новосілки. Був похований там же без дотримання приписів церкви стосовно поховання священиків.

Слава його як Будителя крайової галицької і національної русько-української свідомості й зачинателя нової української літератури в Галичині почала зростати посмертно.

 

ДМИТРО ЯВОРНИЦЬКИЙ (1855-1940) – історик, дослідник історії козацтва, археолог, етнограф, лексикограф, письменник. Один з перших, хто детально вивчив всю історію запорозького козацтва і історію дніпрових порогів.

Народився у селі Сонцівка (тепер у межах с. Борисівка  на Харківщині).

Батько був дяком і  походив зі збіднілого дворянського роду, родоначальник якого належав до козацької старшини. Дід – Яким Яворницький — належав до духівництва і володів хутором Яворницький у Зміївському повіті Харківської губернії. Згодом вчений успадкував цей хутір. Мати вченого була простою селянкою. Сім’я жила бідно, в селянській хаті.

Батько, хоча й був малоосвіченою людиною, намагався залучати сина до читання и вечорами читав дітям книжки. Особливе враження на маленького Дмитра справив твір Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Звідтоді й назавжди він захопився історією Запорозької Січі та її козаків.

За сімейною традицією Яворницький вступив до Харківської духовної семінарії. Однак сан його не вабив – Дмитра захоплювали історія рідного краю, народні звичаї та фольклор. Провчившись три роки, Яворницький залишив семінарію й. вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету, що уславився ідеями слов’янського відродження, розквітом романтизму, піднесенням зацікавлення етнологією, фольклором.

Час навчання Яворницького в Харківському університеті (1877–1881) припадає на період в історії, коли студентські заворушення призводили до тимчасового закриття університетів і припинення навчання. Такі події відбувалися й у Харківському університеті. Вимушені канікули Яворницький намагався проводити вдома, у рідній Сонцівці збирав фольклорний матеріал, записував пісні, що їх співали мати та односельці.

На другому курсі майбутній вчений визначився з темою дослідження: «Виникнення та устрій Запорозького коша», почав вивчати літературу, шукати джерел.

Становлення Яворницького як вченого відбувалося під впливом прогресивних професорів Харківського університету, українських патріотів Олександра Потебні та Миколи Сумцова.

Яворницький був частим гостем у родині Потебні, який допоміг йому влаштуватися на роботу в одну з харківських гімназій. Видатний український етнолог, фольклорист, громадський діяч Сумцов згодом став колегою і другом Яворницького. Образи свої університетських вчителів він втілив в автобіографічному романі «За чужий гріх» (1907 р).

По закінченні університету Яворницький, як винятково обдарований студент, був залишений позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання. Замість уже обраної ним теми, йому запропонували досліджувати історію Фінляндії. Попечитель харківського навчального округу генерал-лейтенант Максимович у категоричній формі заявив початківцю: «Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію». Проте молодий вчений виявив принциповість. Його тема належала до крамольних, тому за це згодом його позбавили стипендії.

Залишившись без засобів для існування, Яворницький, за допомогою Потебні та інших харківських знайомих, влаштувався викладачем історії у чоловічу гімназію та в жіночу гімназії.

За порадою Олександра Потебні й Миколи Сумцова він вирушив у Південну Україну, на Катеринославщину та Херсонщину, де свого часу існувала Запорозька Січ. Починаючи з 1882 р., протягом 50 років майже кожного літа Яворницький мандрував землями колишніх Запорозьких вольностей, проводив археологічні розкопки, записував пісні, перекази, розповіді нащадків запорозьких козаків, досліджував ландшафт і природні умови Запорозького краю. Він перепливав на дубах Дніпрові пороги, неодноразово ламав руку, тонув у Дніпрі, був засипаний землею в кургані.

Разом з Яворницьким дослідженнями козаччини займався історик, викладач з Олександрівська Яків Новицький. В його Дмитро Іванович здобув найвідданішого у своєму житті друга, однодумця, колегу.

З перших праць наукової діяльності Дмитро Яворницький залучав до своїх досліджень широкий аматорський загал, передусім учителів, лікарів, священників, управителів маєтків, статистиків, земських службовців, колекціонерів та ін. Усі вони «постачали» йому необхідну інформацію. Наукові подорожі вченого охоплювали значну територію — Катеринославську, Херсонську, Таврійську, Полтавську, Чернігівську та Харківську губернії.

Свої дослідження Яворницький уже в 1883–1884 роках втілив у серію статей історико-топографічного та фольклорного характеру, надрукованих у періодичних виданнях Харкова, Катеринослава та Києва, зокрема в першому українському історичному журналі «Кіевская старина».

На підставі виявлених джерел вчений підготував серію публічних лекцій «Про запорозьких козаків». Біржовий зал, де він читав лекції, щоразу був переповнений. Відтоді Яворницький активно популяризував історію запорозького козацтва серед широкого загалу. Незабаром його лекції відбулися у Катеринославі, Полтаві, Чернігові, Хоролі, Херсоні, Москві, Петербурзі та багатьох інших містах України та Росії. Лекції мали величезний успіх і зробили Яворницького досить популярним.

На харківський період припадає дружба Дмитра Яворницького з відомим поетом Яковом Щоголєвим (про нього – в огляді за 5 листопада), який присвятив Дмитру Івановичу вірш «В степу».

Проте дружба закінчилась досить трагічно. Дочка Щоголєва Єлизавета і Яворницький покохали одне одного, проте батько видав її заміж заради титулу та багатства за князя Шаховського. Однак Єлизавета покинула його заради «козака Байди», як називав себе у дружньому колі Яворницький. Щоголєв прокляв і дочку, і тричі прокляв Яворницького. Однак через короткий час закохані розсталися. Незважаючи на розрив з Щоголєвим, Яворницький не перестав поважати його як талановитого поета.

Реакція 1880-х років позначилася на житті Харківського університету, зазнали тиску всі демократичні елементи. Природно, що популяризація Яворницьким «крамольної» історії запорозького козацтва, його активна громадська діяльність викликали вороже ставлення до нього з боку влади. Він потрапив в опалу, восени 1884 р. був звинувачений в «українофільстві» й «сепаратизмі», позбавлений стипендії і звільнений з університету. Проте вчений не припинив наукових студій.

1885 рік пройшов чорною смугою в житті вченого: смерть батька і розлучення з першою дружиною Варварою Кокіною. А влітку під час розкопок Яворницький мало не загинув, коли його в ямі притиснуло землею. Ці події вплинули на Дмитра Яворницького, він мало не збожеволів.

Але вже наступний рік став плідним для вченого. Яворницького обрали дійсним членом Імператорського Російського археологічного товариства (м. Санкт-Петербург). Про наукову працю Яворницького в петербурзький період (1885–1892) свідчить його творчий доробок, що складається з 56 статей і 7 монографій, великого масиву знайдених ним історичних пам’яток, безлічі записаних пісень та іншого фольклорного матеріалу.

У Петербурзі побачили світ: перша монографія Яворницького «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» (1888), «Сборник документов для истории запорожских козаков» (1888), історико-популярне видання «Очерки по истории запорожских козаков и Новороссийского края» (1889), історико-топографічний нарис «Вольности запорожских козаков» (СПб, 1890), в якій вчений показав роль географічного фактора у формуванні запорозького козацтва.

Книга «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» була видана завдяки матеріальній підтримці відомого українського мецената і колекціонера Василя Тарновського, який пожертвував на цю справу 1000 руб.

До найвизначніших наукових надбань Дмитра Яворницького в цей період його діяльності належить 1-й том тритомної монографії «История запорожских козаков» (1892), у виданні якого науковцю допомагали його друзі Петро Саладилов, Ілля Рєпін, та інші. «История запорожских козаков» вважається «літописом» запорозького козацтва.

З живописцем Іллею Рєпіним вчений познайомився в лютому 1886 р. під час панахиди по Тарасові Шевченкові, що її відправила українська громада в Казанському соборі в Петербурзі. Їхня дружба мала наслідок — славнозвісну картину Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», де, до слова, Яворницький зображений писарем у центрі картини. Окрім того, художник виконав кілька ілюстрацій до книг Яворницького.

В Петербургу Яворницькому теж доводилося стикатися з підозрами влади у «неблагонадійності», через що він мав труднощі з роботою. Лише за допомогою впливових знайомих йому вдалося поновити викладацьку діяльність, влаштувавшись у гімназії.  А влітку він продовжував польові дослідження.

1889 року Яворницький спільно з видатним катеринославським меценатом, колекціонером і  краєзнавцем Олександром Полем розшукував місце битви Богдана Хмельницького з поляками під Жовтими Водами.

У 1891 р. наказом міністра народної освіти Яворницькому заборонялося викладати в навчальних закладах Російської імперії «за тенденциозное проявление в лекциях антипатии к московской истории и правительству и пристрастие к истории Малороссии», що змусило його тимчасово переорієнтуватись на дослідження в Середній Азії.

Період перебування Яворницького в Середній Азії (Ташкент, Самарканд) збігся з часом активної колонізації цього краю, пожвавленням культурного життя. Сюди приїздило багато вчених із різних країн. Яворницький вельми прислужився створенню в Самарканді музею, який відкрили в липні 1896 р.  Головним досгненням цього періоду став «Путеводитель по Средней Азии от Баку до Ташкента в археологическом и историческом отношениях» (Ташкент, 1893), за який вчений одержав орден Станіслава ІІІ ступеня. В Середній Азії Яворницький і далі працював над історією козаччини, зокрема над другим томом «Истории запорожских козаков».

1894 року вчений виїхав до Москви для роботи в архівах, з метою закінчення 2-го тому «Истории запорожских козаков», який був надрукований у 1895 р. і в якому спостерігаються «наслідки» перебування вченого в Середній Азії. Це, зокрема, дотримання ним теорії азійського походження козацтва як історичного явища, порівняння й виявлення спільних рис у побуті козаків і народів Середньої Азії. 3-й том монографії вийшов у 1897 р. Критика неоднозначно зустріла цей твір Яворницького, якого звинувачували в ідеалізації та романтизації козацтва.

Наступного року Яворницький видав книгу «По следам запорожцев», яка була заборонена цензурою, тому що значна частина тексту була написана українською мовою, а духівництво виведено у негативних типах.

1901 року на історико-філологічному факультеті Казанського університету відбувся захист магістерської дисертації Яворницького.

У Москві вчений заприятелював з письменником Володимиром Гіляровським, разом з яким вони їздили шукати сліди перебування під Москвою кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського.

Перебуваючи в Москві, Яворницький підтримував дружні стосунки з провідними діячами українського національно-визвольного руху і української культури: Борисом Грінченком, Костянтином Білиловським, Олександром Кониським, Михайлом Коцюбинським, Миколою Лисенком та іншими.

1900 року спільними зусиллями Яворницького та живописців Сергія Васильківського і Миколи Самокиша побачив світло художній альбом «Из украинской старины».

У 1902 р. вченого запросили на посаду директора Катеринославського обласного музею. З директорством Яворницького починається відродження, а фактично — становлення цього музею, який став найбільшим у світі сховищем запорозької старовини. Власну колекцію старожитностей Яворницький також поклав у фундамент музейного зібрання. Загалом вчений понад 30 років керував музеєм.  Під час перших визвольних змагань, вдень і вночі він охороняв музей від пограбування, навіть домігся «охоронної грамоти» від Нестора Махна.

Громадська позиція Яворницького яскраво виявилася в його діяльності у просвітянському русі, передусім у катеринославському товаристві «Просвіта», біля витоків якого у 1905 р. він стояв. Багато зусиль доклав Яворницький до святкування у Катеринославі 100-ї річниці від дня народження Т. Шевченка (1914 р.), що його організувала «Просвіта».

З ім’ям Яворницького пов’язане становлення вищої освіти на Катеринославщині. Він став одним з перших професорів Катеринославського університету, ним був розроблений курс історії місцевого краю. У 1921–1930 рр. Яворницький керував науково-дослідною кафедрою українознавства.

У совєтські часи Яворницький продовжує наукову роботу. До творчих досягнень того часу належать географічно-історичний нарис «Дніпрові пороги» (1928), який мав величезний успіх.

У 1920-ті рр. відбулося офіційне визнання наукових заслуг Яворницького. 1924 р. він був обраний членом-кореспондентом Української Академії наук, а у 1929 р. став її дійсним членом.

У 1925 р. святкували 70-річчя Дмитра Яворницького. Поважний вік не став на заваді активності вченого у 1927-1932 роках він керував комплексною науково-дослідною експедицією на Дніпробуді.

Разом з тим, в середині 20-х за вченим вже було встановлено таємний нагляд – в «органах» він перебував на обліку як небезпечний елемент. Вчений не брав участі і політичному житті але більшовики прагнули контролю над усіма сферами, проводилися масові чистки від «неблагонадійної» інтелігенції, фабрикувалися справи і проводилися гучні процеси.

Сам знаходячись під «прискіпливим оком системи», Яворницький не боявся підтримувати, заступатися, надавати роботу в музеї, залучати в Дніпробудівську експедицію тих, хто зазнав утисків.

У 1933 р. Яворницький був обвинувачений в «буржуазному націоналізмі», а керований ним музей оголошений «кублом націоналістичної контрреволюційної пропаганди». Яворницького звільнили з посади директора музею.

Деякий час йому – вченому зі світовим ім’ям та професору – не платили навіть пенсію, що було для літнього чоловіка не тільки сильним матеріальним, а, насамперед, моральним ударом, величезною образою. Після такої зневаги Яворницький захворів і на півроку опинився на лікарняному ліжку. Одужавши, науковець більше не переступав порога музею, повернувшись до творчої праці (зокрема написав «Историю города Катеринослава» і спогади про найкращого друга Іллю Рєпіна).

У 1937 р. в Україні сфабрикували чергову справу так званого «Українського націоналістичного контрреволюційного підпілля». Яворницького також зарахували до верхівки цієї організації й визнали «натхненником» дніпропетровського «контрреволюційного підпілля».

Заарештовані в цій справі свідчили проти вченого. Їх примушували визнати, що вдома у Яворницького проходили наради з питань боротьби проти влади, активними учасниками нарад у Яворницького були вчитель Микола Пiдгайко, а також Сагатовський, Петровський та Нестерець, саме за показами останнього визначили Яворницького особою, що проводила антирадянську обробку музейного активу. Однак, самого вченого не заарештували. Дослідники висувають різні причини цього: похилий вік Яворницького, його науковий авторитет, заступництво високих посадовців тощо.

Під час обвинувачень й утисків Дмитро Іванович намагався домогтися справедливості. Він звертався до друзів, знайомих, впливових осіб. Але час був страшний, люди були залякані, боялися підтримувати стосунки з тими, хто попав в опалу. Багато з тих, хто потенційно міг допомогти вченому, самі опинилися під прискіпливим оком системи, а інші взагалі за ґратами.

Як завжди душевне заспокоєння вчений знаходив у роботі  – працював над «Словником української мови»,  підготував до друку збірку фольклорних матеріалів (2302 пісні), розробляв тему «Послідовна зміна народів у південній частині України»; написав спогади про Миколу Костомарова, Іллю Рєпіна, Льва Толстого, Василя Тарновського.

В останні роки життя Яворницький вів жваве листування з друзями та колегами. Життя академіка Яворницького перервалося о п’ятій годині ранку 5 серпня 1940 р.

Спочатку його поховали на міському кладовищі, але в 1961 році, за заповітом ученого, перепоховали на території Дніпропетровського державного історичного музею.

 

МАТВІЙ КОГАН-ШАЦ (1911-1989) – художник, майстер пейзажу.

Народився у м Могилів-Подільський Вінницької області. Після народження Матвія родина з його трьома братами перебралася до Одеси. Матвій поступив до Одеського художнього інституту, який невдовзі об’єднали з київським. 1939 року закінчив Київський художній інститут, де його педагогами були Павло Волокідін та Олексій Шовкуненко.

Учасник Другої світової війни, лейтенант інтендантської служби, служив художником при штабі 20-ї армії. Після демобілізації повернувся до Києва. 1947 року прийнятий до Спілки художників СРСР.

І майже одразу на нього заведено справу, його як на «декадента і чорнителя радянської влади». Художника зарахували до «сосюрівців» — у пейзажах Когана «не зображалась індустріальна та аграрна дійсність». Однак в 1950-х, під час боротьби із «безродним космополітизмом», «сосюрівця» Когана вже не чіпали.

Жив та працював у Києві, творив переважно в пейзажному напрямі. У виставках брав участь з 1939 року, і в закордонних — Італія, Франція, Югославія, Японія.

Більше про художника Когана-Шаца:  http://www.prostir.museum/ua/post/29258

 

МИКОЛА ПЕТРЕНКО (1925-2020) — письменник и поет.

Народився у 1925 році в м. Лохвиця на Полтавщині в сім’ї робітника.

В часи Голодомору родина вижила, бо батько був не селянином, а робітником і отримував хлібний пайок. Загалом, в Житті Миколи Петренка простежується уся історія України. Від великого голоду — до німецького концтабора ті примусових робіт на шахтах совєтських Донбасу і на Камчатки. Від виживання у цензурній клітці Радянської України — до величезної популярності джазового хіта „Намалюй мені ніч“.

Загалом Микола Петренко є автором понад 100 книг: поезій, прози, гумору, публіцистики, віршів для дітей, казок, пісенних текстів (всього до 200 пісень, деякі з них визнані кращими піснями року).

Хіт Мирослава Скорика на слова Петренка: https://www.youtube.com/watch?v=y1A8hfLq3v8

І сучасне виконання цієї пісні: https://www.youtube.com/watch?v=fK5v8H7c5PQ

Вартий уваги матеріал, де на широкому історичному тлі розповідається про долю поета,  і наводяться його спогади і вірші : https://m.day.kyiv.ua/uk/article/istoriya-i-ya/spochyv-poet-shcho-perezhyv-golodomor

Інтерв’ю з Петренком: https://zn.ua/ukr/ART/poet-mikola-petrenko-u-radyanskomu-pismennickomu-seredovischi-kozhen-chetvertiy-buv-seksotom-310880_.html

 

ОЛЕСЬ ПОШИВАЙЛО (1958) — історик, кераміст, директор Інституту керамології, очильник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному.

Народився в селі Опішне на Полтавщині – в давньому центрі гончарства на Лівобережній Україні в сім’ї потомствених гончарів.  Це і визначило сферу зацікавлень майбутнього вченого, який не лише всебічно досліджує явище гончарства,  а й фактично перетворив Опішне в художній і дослідницький керамологічний центр.

Олесь Пошивайло закінчив Київський державний педагогічний інститут ім. М. О. Горького, а 1988 року — аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Рильського АН УРСР. Проходив стажування в провідних керамологічних і музейних центрах Європи.

1995 року захистив докторську дисертацію «Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна» без попереднього захисту кандидатської. В доробку Пошивайла – численні наукові праці з проблем українського гончарства.

Пошивайло був організатором та учасником національних симпозіумів гончарства та всеукраїнських гончарських фестивалів в Опішному, які збирали десятки вчених і художників-керамістів. Олесь Пошивайло нині головний редактор «Українського керамологічного журналу», національних наукових щорічників «Українська керамологія» та «Бібліографія українського гончарства».

 

ЛАРИСА ПІША (1964) —  художниця сучасного живопису, представниця Нової хвилі.

Народилась в Києві в сім’ї науковців і митців. Її старший брат Сергій Іванов був відомим актором («Кузнечик» у фільмі Бикова «В Бій йдуть самі «старі») . В сім’ї з повагою поставились до вибору Лесі (як її зазвичай звали) стати художницею, хоча за цим фахом їй допомоги не було.

Перш ніж поступити до вишу, вона довго готувалась, навчалась приватно в ізостудії художника-монументаліста Віктора Зарецького. У 1988 році закінчила Київський художній інститут (нині НАОМА), монументальне відділення живописного факультету. Згодом пройшла стажування у французькому мистецькому центрі «Cité internationale des arts», Париж (2005).

Лариса була у шлюбі з художником Віктором Пішим, у них народилась дочка Ярослава – теж художниця.

Лариса Піша належить до покоління Нової хвилі. Художниця може працювати з маленькими деталями, але не з дрібницями, завжди маючи в уяві масштабну картину, яку вони мають складати. Великий простір — її стихія, вона обирає стіни будинків, інтер’єрів, чималі полотна для живопису, на яких документує мить усвідомлення єднання із світом, чим звеличує звичайні, на перший погляд, речі.

Так, її проект «Крила» демонстрував великі, майже гіпереалістичні зображення ніби препарованих зоологом деталей, провокуючи глядача до розумового синтезу побаченого. Художниця пояснювала: «… недавно мені захотілося зробити таку собі „розповідь в картинах“: людина народжується — бачить небо, вмирає — бачить землю, а протягом життя приміряє різні крила, метелика, орла, ще когось…»

Тваринний світ нерідко слугував Пішій для втілення людських емоцій. От гарний з великим дзьобом збирається вхопити кістку, яку потім не зможе випустити і буде спійманим, — розповідь про всюдисюдну жадібність. Чудовий лемур біля пляшки французького вина (викривленої не через притаманний художниці неоекспресіонізм, а виготовленої таким чином в реальності), як і всі чудові поети й художники, спочатку насолоджується, а потім страждає від алкоголю…

Всі твори художниці по-різному стверджують цінність людського життя, як от вона коментує свій проект «Листи. Люди. Напрямки»: «…м´яті скляні пластинки без текстів, з датами внизу, — це те, що вже було; те, що нікуди не зникло, бо сплавляється з простором, з’єднується з ним, як би залишається в ефірі, забуте і незабуте одночасно».

Більше про художницю: https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/larysa-pisha-deviz-ni-ya-budu-kriz-slozy-smiyatys

А от що вона сама пише про себе: http://be-inart.com/post/view/773

Подивитися роботи можна на авторському сайті6 http://pisha-art.com.ua/ua/golovna.html

І ще трошки:  https://neboartgallery.com.ua/contents/authview?id=75&mid=10

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією:

 

ОЛЕКСАНДР ТКАЧЕНКО (1970-2014)— майор (посмертно) МВС України.

Народився в місті Глухів Сумської області. Закінчив Сумський державний університет за спеціальністю інженер-механік. У лавах української міліції з 2004 року — міліціонер окремого батальйону патрульно-постової служби Сумського міськвідділу. Згодом працював на оперативних посадах у підрозділах карного розшуку і боротьби з незаконним обігом наркотиків. Від травня 2011 по лютий 2013 року — інспектор групи документування роти міліції особливого призначення «Беркут», до початку війни з Росією — інспектор чергової частини спеціальної роти міліції УМВС України в Сумській області.

За час війни з Росією врятував сотні людських життів. Знайшов десятки мін, встановлених терористами. На початку липня зумів звільнити в Миколаївці 150 заручників терористів.

Загинув 12 липня 2014 року. Колона автомобілів з правоохоронцями вирушила «зачищати» територію звільненого від терористів Сіверська, передовий автомобіль із Ткаченком підірвався на фугасі.

Залишилися дружина й син.

 

ОЛЕКСАНДР КОЗЕНКО (1989-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Олександрія  на Кіровоградщині. Брав участь в роботі олександрійського хореографічного колективу «Авантюрин», козацької школи «Спас».

Боронити Україну пішов добровольцем. Служив кулеметником, 11-й батальйон територіальної оборони «Київська Русь».

14 вересня 2014-го близько 21-ї години загинув під час обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями українського блокпосту в Чорнухиному.

Без Олександра лишилися мама й сестра.

 

ВАСИЛЬ ГРИГОР’ЄВ (1983-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Нижнє на Хмельниччині.

Під час строкової служби у 2004-2005-х роках був старшим хіміком військової частини у Самборі.

Під час війни до військкомату пішов добровольцем 28 серпня 2014-го; солдат 90-го окремого десантного штурмового батальйону «Житомир» 81-ї десантно-штурмової бригади, номер обслуги. у листопаді обороняв Костянтинівку, згодом — підступи до Донецького аеропорту.

Від кінця листопада — в центральному терміналі ДАП. 18 січня 2015-го в аеропорту з загоном пережив газову атаку.

Загинув 19 січня в бою з російськими збройними формуваннями в новому терміналі Донецького аеропорту — помер від больового шоку. Терористи підірвали підлогу в центральному терміналі, більшість вояків провалилася з 9-метрової висоти, зверху їх засипало уламками. Василю розтрощило ноги, йому бійці ввели знеболювальне й наклали джгут. Кіборги дістали наказ швидко відступати, і були змушені полишити важкопоранених, яких запевнили — керівництво вже відправляє по них «Ластівки» (автомобілі швидкої допомоги). Але медики вже не змогли пробитися до решток ДАПу.

Тоді ж полягли Андрій Гаврилюк, Олексій Марченко, Олег Мусієнко, Олексій Панченко, Євген Яцина.

Василя упізнали рідні серед загиблих на відео, котре зняли російські терористи. Майже через місяць волонтерам вдалося вивезти тіла дев’яти загиблих оборонців аеропорту.

 

СЕРГІЙ ПОДОРОЖНИЙ (1980-2015)— молодший сержант ЗСУ.

Народився у с. Тернівка на Дніпропетровщині.

Телефоніст, 93-а ОМБр. Пройшов «іловайський котел», полон, був поранений, контужений. Після відпустки повернувся до частини, воював в Тоненькому.

18 січня 2015-го загинув у бою з російськими збройними формуваннями за Донецький аеропорт — «Град» влучив в будівлю, Сергія смертельно поранило уламками.

Залишилась сім’я — дружина та донька.

 

ВІТАЛІЙ ШОСТАК (1987-2016) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Масківці на Київщині.

У березні 2016 року уклав контракт на службу в ЗСУ. Після двомісячної підготовки у 169-ому Навчальному центрі в смт Десна був направлений у зону бойових дій. Боронив Україну разом з братом  Олександр (він згодом приєднався) у складі 8-ої роти 3-ого механізованого батальйону 72-ої ОМБр.

Під час чергового ворожого обстрілу у ніч із 30 на 31 жовтня біля Донецької шахти “Бутівка” Віталій отримав серйозне кульове поранення. Із поля бою скривавлене тіло пораненого юнака виніс рідний брат Олександр.

30 жовтня 2016 дістав важке кульове поранення під час обстрілу в промзоні міста Авдіївка (Донецька область). Був оперований у шпиталі Авдіївської лікарні, після стабілізації військовим вертольотом евакуйований у Дніпро, де переніс ще кілька складних операцій, але зусилля лікарів виявилося марними. 6 листопада

Залишилися батьки, брат і дві сестри.

 

СЕРГІЙ НЕВЕЛЬЧУК (1967-2015) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився в смт Брюховичі на Львівщині. Закінчив Хмельницьке вище артилерійське командне училище. Займався підприємництвом і громадською діяльністю, один з керівників ГО «Я львів’янин».

В АТО – командир першої гаубичної батареї, 80-та окрема високо-мобільна десантна бригада.

Загинув 1 лютого 2015 року під час артилерійського обстрілу терористами з БМ-21 вогневих позицій підрозділів 80-ї бригади поблизу села Передільське.

Без Сергія залишилася дружина, син та донька.

 

АРТЕМ СОКОЛОВ (1987—2019) — сержант ЗСУ.

Народився в селі Сущани (Кагарлицький район, Київська область). 2006 закінчив Ржищівський гуманітарний коледж — за фахом вчителя трудового навчання, креслення та фізкультури. Після проходження строкової армійської служби працював водієм, охоронцем на приватних підприємствах, з 2012-го — водій-експедитор, по тому — менеджер з логістики в ДП «Райське джерело» (Київ).

З квітня 2015 року по червень 2016-го проходив службу за мобілізацією, брав участь в боях, зазнав поранення поблизу Мар’їнки. Після повернення з фронту певний час працював на попередньому місці роботи. З жовтня 2019 року проходив службу за контрактом; сержант, головний сержант взводу 1-го механізованого батальйону 14-ї бригади.

Загинув 16 листопада 2019 року від кулі снайпера терористів на позиції поблизу селища Кримське Новоайдарського району.

Без Артема лишились дружина та двоє дітей, брат і сестра.

 

МИХАЙЛО КОТЕЛЬЧУК (1985-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у с Новостав на Волині.

В АТО – номер обслуги, 51-а ОМБр.

1 серпня 2014-го загинув — автомобіль ГАЗ-66 підірвався на міні та перекинувся. Тоді ж загинули капітан Андрій Задорожний, сержант Руслан Калуш, молодший сержант Андрій Курочка, старший солдат Сергій Дармофал, старший солдат Сергій Кушнір.

Вдома лишились батьки, два брати і дві сестри, дружина й син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада