Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
05.07.2020

6 липня.

Сьогодні народилися:

  • перша жінка-художниця на Буковині, що, зокрема, ілюструвала твори своєї подруги Ольги Кобилянської;
  • архітектор, забудовник і підприємець, який спроектував і побудував понад сто споруд у Львові. Виріс у злиднях, а став мільйонером завдяки таланту і бізнесовому хисту;
  • один з ідеологів ОУН, автор Декалогу українського націоналіста, співавтор «Маніфесту ОУН»;
  • художник, один з найяскравіших представників андеграунду, шанований у світі і маловідомий в Україні;
  • кінорежисер, який зняв документальну трилогію «Пресвітлої дороги свічка чорна» про Василя Стуса. Один з організаторів перепоховання Стуса, Тихого і Литвина. Як режисер дубляжу здійснив дубляж українською 7 тисяч фільмів;
  • акторка Львівської опери, засновниця і фронт-вумен блюз-рок гурту “The Glass”.

 

Пом’янемо також народжених 6 липня захисників Україні, що загинули відстоюючи цілісність і незалежність нашої країни у боротьбі з російською агресією. Серед них – розвідник, командир спецназу Головного розвідувального управління Міноборони, який забезпечував збирання доказів присутності російських військ на Донбасі.


Підемо за хронологією:

 

АВГУСТА КОХАНОВСЬКА (1868-1927) — перша буковинська художниця, етнограф.

Народилася на Буковині у родині чиновника, здогадно, має польське походження. 1885 року її батько отримав посаду радника крайової управи і родина переїхала до Чернівців. Тут Августа бере перші уроки малювання у відомого художника Тадеуша Суліми фон Попєля.

Кохановські спілкуються з українською інтелігенцією, Августа стає однією з найближчих подруг Ольги Кобилянської.

1894-1899 Августа Кохановська навчалася у Віденській школі декоративного та прикладного мистецтва, тепер це Віденський університет прикладних мистецтв. Перший рік навчання був для Августи дуже важким, про що вона у відчаї писала в листах до друзів і родичів. Проте заняття улюбленою справою та нові враження змінили її ставлення до перебування у столиці Австро-Угорської імперії.

Під час студіювання живопису у Відні Кохановська стежила за літературним і громадсько-політичним життям України, читала твори І. Франка, О. Маковея, праці Ф. Колесси. З оповіданнями своєї подруги Кобилянської знайомилася ще в рукописах. Теми, порушені у цих творах були близькими і зрозумілими Августі.

Після навчання Кохановська повернулася до Чернівців. Під впливом українського оточення вона захопилася дослідженням життя та народного мистецтва гуцулів. Художниця багато подорожувала Буковиною. Щоб якомога детальніше розгледіти побут буковинських селян, вона піднімалася до найвищих гірських поселень. Цікавилася навіть найменшими подробицями обстановки, одягу, ремесел, записуючи, а здебільшого замальовуючи свої спостереження. Всі здобуті матеріали та враження Кохановська перенесла на свої картини: «По­вернення гуцулів з ярмарку», «Старий гуцул», «Гуцул із сапою» та «Гуцули в дорозі».

Художниця працювала в академічній манері, у таких жанрах, як портрет, пейзаж, сюжетна композиція ілюстрації; у техніках: олії, акварелі, пастелі, гуаші, вугля, олівця.

Виконала ілюстрації до оповідань Івана Франка — «Петрії і Довбущуки» (1913) та Ольги Кобилянської «Битва», «Природа» та «Некультурна», які увійшли до збірки «Малоруські новели». Це рідкісне видання вийшло друком німецькою мовою у 1901 р. Книга оздоблена декоративними заставками у вигляді орнаментів із квітковими елементами та містить вісім чорно-білих композицій, а на кольоровій обкладинці розміщено портрет жінки в народному вбранні. Таке оформлення органічно асоціюється з виразними лірико-драматичними образами новел, надає книзі національного колориту з відбитком панівного на той час модерну.

Крім живопису та етнографії Кохановська переймалася проблемами реставрації храмів та монастирських споруд. В 1910 році їй було надано стипендію від Міністерства культури і освіти у розмірі 800 крейцерів для вдосконалення знань у галузі реставрації будівель монастирів на Буковині. Крім того, в неї було ще й офіційне завдання від уряду щодо реставрації внутрішніх образів-малюнків у монастирі села Путна на Південній Буковині.

1910 року художниця бере участь у міжнародній виставці у Відні – її картини на буковинську тематикою мають там успіх. 1912 року стався цікавий момент – ерцгерцог Карл Франц Йозеф під час свого візиту до Чернівців відвідав крайовий продаж мистецьких творів.  Там він  «віддав данину поваги художниці Буковини Августі Кохановській за кілька пам’ятних картин та видів Галіції й Буковини, які йому особливо сподобалися… та переслав їй на знак визнання золоту брошку, прикрашену діамантами з ініціалами та короною». Так про це повідомляло віденське видання «Neues Wiener Abendblatt».

 

ІВАН ЛЕВИНСЬКИЙ (1851-1919 ) — архітектор, педагог, підприємець-забудовник.

Народився в м. Долина (тоді Австро-Угорщина, нині Івано-Франківська область) в родині директора народної школи. Після смерті батька через скрутне матеріальне становище, мати з дітьми переїхала до Стрия, де змушена була працювати. Там Іван закінчив чотири класи початкової школи. На подальше навчання не було коштів, тому він був змушений заробляти сам. Маючи добрий голос, пішов до церкви допомагати дякові співати. За підтримки старшого брата у нього з’явилася можливість переїхати до Львова і закінчити реальну школу, де поряд із загальноосвітніми дисциплінами давалися деякі знання технічно-прикладного характеру.

У 1875 року закінчив з відзнакою технічний відділ Технічної академії у Львові.

Левинський мав не лише архітекторський хист, а й підприємницьку вдачу, говорячи сучасною мовою, був успішним менеджером будівельної справи. Він проектував, здійснював нагляд за будівництвами, заснував фабрику з виробництва будівельної кераміки та інших матеріалів, а згодом – девелоперську фірму. Тобто, фактично, мав у своїх руках усі ланки процесу, і за пару десятиліть, хлопець, який вирос у злиднях, став мільйонером.

Спочатку, 1885 року, він, здобувши невеликі фінансові засоби за проектування та будівництво, на спілку з Юліаном Захаревичем купує землі на порослій чагарниками окраїні Львова і організовує магазин будівельних матеріалів, де поряд з іншим продавались вироби однієї з найвідоміших керамічних фабрик Європи «Варта і Тіхи» в Празі. Згодом Левинський створює власне виробництво, звернувшись до традиційних промислів. Сучасники вважали, що «одним із тривалих пам’ятників його любові до української народної творчості — це створена ним фабрика кераміки. Для своїх керамічних виробів він використав багату скарбницю української орнаментики і показав світові велику артистичну вартість українського народного мистецтва».

Власну фабрику він збудував у 1889 року. Спочатку «Фабрика кахлевих печей. Іван Левинський»  була маленьким цехом, де працювало лише 5 людей – тут випалювали кахель, посуд, будівельні оздоби. І вже за п’ять років тут працює 25 осіб –  виробляли печі, вазони і вази, дахівку, цеглу, плитки, скульптуру. Попри те, що гончарство у виробництві його фабрики було збиткове, він продовжував його розвивати.

Поступово фабрика стає однією з найбільших в Галичині. У 1912 р., в час її найбільшого піднесення, продукцію виробляли в п’яти відділах: кахлярському; відділі плиток до підлоги та стін; відділі посуду і декоративних ваз; дрібних керамічних виробів; відділі пластики. Загалом на виробництвах працювало понад 1000 осіб.

На міжнародній виставці в Одесі 1911 року львівську кераміку та будівельні вироби Росія відзначила золотою медаллю «Императорского российского технического общества». Відтак російський ринок охоче імпортує продукцію фабрик Івана Левинського.

Підприємництво він поєднував з викладанням – 1901 року Левинського запросили очолити кафедру ужитково-колійового будівництва. 1903 року обирають професором будівельного відділення. Упродовж 1911–1914 років він – декан факультету архітектури Львівської політехніки.

Як забудовник Левинський відповідав, серед іншого, за будівництво Оперного театру, готелю “Жорж” та споруди Головного залізничного вокзалу.  Зокрема, фірма Левинського виконала основні роботи зі спорудження перлини Львова – театру опери та балету. Цей унікальний об’єкт проектували і будували впродовж трьох років кілька фірм, в тому числі й Івана Левинського. Тут уперше в Галичині застосували залізобетонні конструкції. А ще під керівництвом Левинського споруджено славнозвісний Пасаж Міколяша (тепер бачимо лише на фото, бо його зруйнувала німецька бомба у перший день війни), павільйон Галичина на Всесвітній виставці у Парижі.

Особливо багато фірма спорудила житлових будинків. У той час Галичина у складі Австрійської імперії почала бурхливо розвиватися. До Львова почали приїжджати багато урядовців, фахівців, які потребували житла. Тим паче для цього було чимало вільних земельних ділянок і робочих рук. Як архітектор Левинський розумів, що житлові будинки мають бути насамперед комфортними для проживання. Фірма не економила цеглу, укладаючи стіни. У будинках австрійського періоду взимку тепло, а влітку – прохолодно. При всьому тому архітектори та будівельники не забували і про зовнішній вигляд будови, її естетику.

У архітектурній спадщині Левинського – і помпезні будівлі, і витонченні розкішні вілли. Ось як він сам висловив своє кредо будівничого: «Фантазія і форма повинні йти у парі з розсудливістю і матеріалом». Проектував і будував Левинський у різних стилях і техніках. Це наука для нинішнього покоління архітекторів і будівельників.

Попри свої чималі статки Іван Левинський ніколи не хизувався багатством, був щедрим меценатом, усіляко підтримував українські громадські організації, талановиту творчу молодь. Його любили і студенти, і робітники. Ще 1892 року він власним коштом спорудив будинок, який так і назвали «Будинок для робітника» з комфортними умовами для життя.

Коли російські війська 1914 року увійшли до Львова, Івана Левинського як неблагонадійного вислали до Російської імперії, в Курськ. Українська громада 1915 року домоглася переведення архітектора до Києва.

Як український патріот Іван Левинській дуже боляче пережив поразку Західно-Української Народної Республіки у війні з Польщею. Його фірму бойкотують. Нова польська влада відмовилася повернути фірмі ще австрійський борг. Наприкінці травня 1919 року Левинського позбавили посади професора Львівської політехніки. Переживання підірвали його здоров’я і 4 липня видатний архітектор, головний будівничий Львова помер від інфаркту.

Цікавий матеріал про історію деяких споруд, до яких доклався (спроектував або побудував) Левинський: https://www.032.ua/news/2483947/10-kultovih-budivel-u-lvovi-aki-zbuduvav-legendarnij-ivan-levinskij-foto

 

СТЕПАН ЛЕНКАВСЬКИЙ (1904–1977) – один з ідеологів Організації Українських Націоналістів.

Народився у с. Угорники, біля Івано-Франківська у часи, коли українець міг бути «або хлопом, або попом» – був онуком греко-католицьких священиків. Вчився в Станіславській гімназії, на філософському факультеті Львівського університету. І хоча Степан не закінчив вишу, вже тоді за потужний інтелект і глибину мислення однокурсники звали юнака професором, і це прізвисько супроводжувало Степана все життя. Закохана у Ленкавського секретарка канцелярії Бандери Осипа Демчук згадувала: «Він випромінював таку глибину інтелекту, що ставало страшно. Здавалося, що ти поряд із ним — маленька істота».

Степан у житті був аскетом, не створював сім’ю, аби не наражати її на небезпеку й не обмежувати себе в діях, ніколи не мав власного дому, жив, де прийдеться.

Ленкавський – один із 28 співзасновників ОУН. З лютого 1929 увійшов до складу першого Проводу ОУН на Західних Українських Землях (ЗУЗ), був референтом ідеологічного відділу. У 25 років Степан написав «Декалог» («Десять заповідей українського націоналіста», влітку 1929 р.)

У листопаді 1930 р. польська поліція почала арешти оунівців. Ленкавський був заарештований у Кракові у вересні 1932 р., засуджений до 4 років ув’язнення, карався у львівських Бригідках, в Дрогобицькій в’язниці «На Гірці», у Ломжі під Варшавою. У 1940 р. у період розколу в ОУН від імені прихильників Степана Бандери вів переговори з Андрієм Мельником, проте вмовити полковника не вдалося. Зрештою, Ленкавський єдиний із членів-засновників ОУН став під прапор ОУН (р) Степана Бандери, чим надав легітимності ОУН – революційній, або бандерівській. Був референтом пропаганди ОУН (б).

“Маніфест Організації українських націоналістів” розробили в надрах референтури пропаганди Проводу ОУН (її також називали Головним осередком пропаганди), якою керував Степан Ленкавський.

29 липня 1941 року як один із ініціаторів проголошення Української держави у Львові Ленкавський був заарештований гестапо і до 19 грудня 1944 р. ув’язнений у львівській тюрмі на Лонцького, краківській «Монтелюпіх» і з 1942-го у концтаборі Аушвіц (Освєнцім). Два роки він витримав у найстрашнішому гітлерівському концентраційному таборі.

У повоєнні роки став заступником Бандери з внутрішньопартійної роботи, курирував військовий сектор та спецслужби ОУН — розвідку, контррозвідку, референтуру крайових зв’язків, створив і очолив аналітичну референтуру підсовєтських справ (РПС). Написав чимало посібників із конспірації.

Після загибелі С. Бандери одностайно обраний Головою проводу ОУН(р), хоч ніколи не рвався до влади. С Ленкавський після Данила Чайківського уклав усі твори С. Бандери під назвою «Перспективи української революції», почав писати нарис українського націоналізму.

В останні роки життя, важко хворий, він зайнявся тим, до чого завжди прагнув, — китайською, індійською філософією, філософською спадщиною Сковороди, Канта, Шопенгауера, Шпенглера.

Помер 30 жовтня 1977 р. у Мюнхені.

 

ВОЛОДИМИР ЛОБОДА (1943) — художник, один із найяскравіших представників андеґраунду кінця 1960 — початку 1990-х років.

Народився у Дніпропетровську в родині художника-самоука Віктора Лободи. У 1965—1968 роках навчався на факультеті живопису Київського художнього інституту в майстерні Тетяни Яблонської. У 1973 році закінчив Дніпровський будівельний інститут.

1981 року переїхав до Львова. У 1990 році у Львівській картинній галереї відбулася перша персональна виставка художника.

Відкрив львів’янам ім’я Володимира Лободи та його дружини (теж дуже цікавого митця Людмили Лободи) тодішній очільник Львівської галереї мистецтв Борис Возницький (про цю видатну особистість – в огляді за 16 квітня). Возницього не злякали всі складнощі характерів талановитого подружжя і він взявся організувати їм першу спільну виставку у Львові. Організував. Імена прогриміли. Тут би художникам внутрішньо вийти за межі своєї робітні, подумати, як розвинути те, що ця перша виставка їм принесла. Але Володимира уся ця суєтність завжди дратувала.

Нонконформіст не лише у мистецтві, а й у побуті, що не терпить ні в чому жодних компромісів і скрізь і кожному про це заявляє, Володимир Лобода отримав амплуа дуже різкої людини, з якою заводитися собі дорожче.

Відтак Володимира Лободу просто викреслили з переліку інтересів. У 2000-му знову можна було побачити прізвище «Лобода» у львівських афішах. Але вже йшлося виключно про пані Людмилу, чиї акварелі забажав показати світові у галереї «Гердан» її директор Юрко Бойко. І знову – тиша. Ще на 15 років. Та тільки у Львові.

Бо увесь цей час обома митцями цікавилися у сусідніх Росії та Польщі. Зокрема, захопившись їхнім життям та творчістю, митців почали активно пропагувати в Москві. 2009 року відомий російський кінооператор та режисер-документаліст Павло Костомаров спеціально приїхав до України і зняв про творче подружжя фільм «Удвох». Володимир Лобода набув  в Росії приятелів та меценатів, які запрошували художника до себе і організовували йому побут та мандрівки (скажімо, на Алтай), аби він лише малював і нічим не журився.

Це були порухи імперії – стягнути до себе все талановите і його за собою закріпити. А в Україні мистецьке середовище поводило себе так, ніби йому ці митці непотрібні. Але подружжя художників не згодилося переїхати до Росії, куди їх наполегливо кликали, а обрали віддалення від світу.

У 1992 році щоб зосередитись на власній творчості, Володимир і Людмила Лободи приїхали зі Львова на хутір біля глухого села Турове на межі Полтавщини та Дніпровщини, де проводив більшу частину року, створюючи живописні, графічні та скульптурні серії, пишучи поезії, новели, есеї.

“Дайте мені мітлу і я намалюю сонце”, – говорив свого часу Ван Гог. Цю тезу, услід за ним любить повторювати і Володимир Лобода.

Бо він і справді може – хоч пензлем, хоч віником, хоч пальцями створити шедевр. Ні, це не буде картина, де кожна лінія ретельно промальована, а кольорові нюанси ретельно пропрацьовані. Його це не цікавить. Але за внутрішньою напругою, за емоціями, за напором на того, хто дивиться, це часто-густо буде така сила, що  глядач не зможе зрозуміти, чому його підхоплює і несе попри те, що – на непідготовлену людину – видимих показів до цього начебто і немає. Магія.

Втім, обох митців, чиї роботи зберігаються не тільки в приватних збірках України, Польщі, Росії, США, Німеччини, Швейцарії тощо, а й музеях світу, у 2000-х роках не прийняли до Національної спілки художників України із заувагою “за неналежний рівень творчості”. Хоча насправді – як говорили в кулуарах – за цілковиту інакшість, за безкомпромісність, і за складні характери суто людські.

Володимир Лобода – це людина-максимум, як окреслив його один відомий мистецтвознавець. Він дуже авторитарний  і водночас дуже демократичний. Дуже різкий, грубий і водночас дуже добрий, тонкий. Неймовірно консервативний у побуті, їжі, одязі і дуже вільний  у власній поведінці. Блискучий педагог, який може з тобою годинами розмовляти, показувати, а з іншого боку нестерпний педагог, бо з ним і п’ять хвилин поруч іноді важко витримати. Людина-протест. Художник парадоксів, який , з одного боку, наче геть несоціальний творець, а з іншого гостросоціальний, бо реагує на все, що відбувається довкола.

Уся творчість його дуже цільна: від першої до останньої роботи Лободу видно і видно дуже цільного майстра. Європейські шанувальники називають Лободау  одним із найцікавіших європейських художників. Але для більшості українців це ім’я, яке ще належить відкрити.

У доробку художника олії та темпери близько 3 тисячі полотен, за 2 тисячі – естампної графіки (ліноритів, офортів, літографій), 1500 дерев’яної  і кам’яної скульптури, 1500 робіт в техніці декупажу, та численна оригінальна графіка.

Подивитися твори Лободи: https://www.wikiart.org/ru/vladimir-loboda

Розлогий матеріал про творчу біографію митця: http://be-inart.com/post/view/2841

 

Наступний герой огляду, якого хочеться щиро привітати з 70-літтям, вкотре доводиться своїм життям – що бути справжнім українцем можна незалежно від етнічного походження.

 

СТАНІСЛАВ ЧЕРНІЛЕВСЬКИЙ (1950) — кінорежисер, сценарист, поет, педагог. Режисер кінодубляжів українською мовою.

Народився в селі Жван на Вінниччині, за етнічним походженням поляк. Народився у селянській родині. Дуже рано втратив батька, який був комбайнером.

Середню освіту здобував у Тульчинському та Мурованокуриловецькому інтернатах. Вступив на філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка, з якого на передостанньому курсі був відрахований за «український націоналізм». Тому закінчував навчання і отримував диплом у Вінницькому педінституті, по тому працював учителем.

Після невдалої спроби вступити до театрального інституту, до якого, попри успішно складені іспити, не був зарахований через «політичну неблагодійність», працював монтувальником декорацій у Київському театрі російської драми імені Лесі Українки. Потім вступив на факультет кінорежисури Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого, здобув фах кінорежисера.

Працював на Київській кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка.

У 1984 року за сприяння Миколи Вінграновського та Дмитра Павличка видає збірку поезій «Рушник землі».

Станіслав Чернілевський був одним з організаторів перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого, і Юрія Литвина, які були замордовані пермському таборі. Про акцію перепоховання він зняв епопею-кінотриптих «Просвітлої дороги свічка чорна». Унікальний документальний матеріал цієї кінострічки ліг в основу багатьох наукових праць і досліджень про Стуса. Ця акція перепоховання трьох національних звитяжців вилилась в одну з найбільших стихійних громадських демонстрацій зорі Незалежності України. Це були ще совєтські часи, а люди вже йшли з забороненими жовто-блакитними прапорами…

Вже в незалежній Україні Чернілевський працює як режисер дубляжу – він якісно переозвучив понад 7 тис. фільмів, а створений ним відділ — понад 20 тис., здійснивши цим мовний переворот на українському TV. Саме з завдяки Чернілєвському відбулася «українізація» майже всього світового кіноландшафту — від Фелліні, Бергмана, Антоніоні і Вісконті аж до Кустуріци і Ларса фон Трієра.

Чернілевський брав участь в Революції Гідності. Вночі з 18 на 19 лютого 2014 року на Майдані Незалежності був поранений під час спроб в сіловий спосіб придушити повстання. Дві кулі прошили йому руку навиліт, третя роздробила зап’ястя, одна застряла в стегні, а одна пронизала куртку.

«Там багаття горіли, хлопці поліна понесли – і я взяв дрів та й поніс… А тут «Беркут» став наступати, всі побігли, а я так ніби сам на тому місці лишився, як голий… А тут гранату кинули – і неподалік дівчина впала. Я шарпнувся до неї – і тут по мені щось так боляче вдарило, ніби камінці хтось сильно пожбурив… Я ще подумав – а чого «Беркут» кидається дрібними камінцями? А вже потім стало важко, на світлі побачив на собі кров, рука стала тяжка…», – розповідав Чернілевський.

Дуже цінний матеріал про перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина: http://ukrnationalism.com/publications/875-povernennia.html

Дивитися фільм «Пресвітлої дороги свічка чорна» https://www.youtube.com/watch?v=kEf_s1D04ZU

Він довгий, але вартий того, щоб витратити на нього ці дві с половиною години.

 

ОКСАНА ЦИМБАЛІСТ (1987) – акторка Львівської драми, співачка блюз-рок колективу “The Glass”.

Народилася в селі Бабин, Рівненької області. Після школи вступила у Луцьке училище культури і мистецтв на театральний факультет. З першого курсу грала невеличкі ролі у Волинському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка, де й працювала після закінчення училища. Водночас вчиться на акторському факультеті Рівненського державного гуманітарного університету.

У 2013 році переїжджає до Львова і влаштовується у Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки. Створює власний музичний колектив під назвою «The Glass» та стає солісткою. У 2017 році потрапляє на шоу «Голос Країни» в команду Джамали.

У Львівському академічному драматичному театр ім. Лесі Українки зіграла близько двох десятків ролей, стільки ж – у Волинському обласному академічному музично-драматичному театр імені Тараса Шевченка.

Інтерв’ю співачки та акторки про участь у шоу «Голос Країни», по те, що діється за лаштунками, по ставлення до учасників конкурсу, ну і, звісно, дещо про роботу в театрі: https://wz.lviv.ua/interview/368832-na-vokalnykh-teleshou-vazhlyvo-buty-ne-lyshe-talanovytym-a-i-probyvnym

Послухати “The Glass”:

https://www.youtube.com/watch?v=uV-vAY2zOz8

https://www.youtube.com/watch?v=g5IztH0xeiI

 

Пом’янемо захисників України, які загинули у боротьбі з російською збройною агресією. Смерть чекає на них не лише на передовій – тих, хто зриває руйнівні плани окупантів, вбивають і на мирній території, не деінде, а в столиці.

 

МАКСИМ ШАПОВАЛ (1978-2017) — розвідник, генерал-майор (посмертно) ЗСУ, командир 10-го окремого загону спеціального призначення, начальник спеціального резерву Головного управління розвідки Міністерства оборони України.

Майбутній розвідник народився у Вінниці, в родині льотчика цивільної авіації, і був єдиною дитиною. Батько Максима – командир екіпажу літака Ан-2, працював у Вінницькому аеропорту помер на на 33-му році життя, коли Максим тільки збирався йти до школи. Хлопець обрав професію військовика, як його дід-офіцер Леонід. Дядько (брат матері) також служив у збройних силах у м. Києві, вийшов на пенсію в званні полковника.

Максим вступив до Київського вищого інженерного радіотехнічного училища ППО, яке 1999 року увійшло до новоствореного Військового інституту НТУУ «КПІ», факультет шифрувальників, випускник 2000 року.

З 2008 року – офіцер служби шифрованого зв’язку і режиму секретності Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Брав участь у миротворчій місії у Сьєрра-Леоне. Після повернення служив старшим офіцером, командиром групи водолазів-розвідників. У 2010—2012 роках ніс службу в Управлінні держохорони з охорони перших осіб держави. Після УДО повернувся до своєї частини на посаду начальника служби інструкторів, згодом був призначений заступником командира військової частини, командиром військової частини.

З початком російської збройної агресії проти України виконував завдання із захисту територіальної цілісності України в зоні бойових дій у Донецькій та Луганській областях.

Шаповал був командиром групи спецпризначення, яка у травні 2014 року звільняла Донецький аеропорт й зайшла до нього першою.

Безпосередньо брав участь у плануванні та проведенні розвідувальних рейдів у глибокий тил противника, під час яких застосовувалися засоби документування присутності російських окупаційних військ, їх переміщень, наявності сучасних зразків систем РЕБ та засобів ураження. У тому числі в такому вигляді, щоб це могло служити безумовним доказом збройної агресії Росії проти України, особливо в застосуванні штатних БТРГ і новітніх систем ураження, які виробляються тільки в Росії. Окремі розвідувальні операції стосувалися своєчасного оповіщення про розгортання російської артилерії, у тому числі далекобійної, а це значно знижувало втрати серед українських військових і мирного населення.

7 червня 2017 року підрозділ Шаповала ліквідовував на окупованій території Донбасу одного з керівних співробітників спецпідрозділу «Вимпел» ФСБ РФ полковника Юрія Черкашина, який відповідав за організацію терористичних актів на території України.

Помста ворога за таку втрату не забарилася: 27 червня 2017 року полковник Шаповал загинув у Києві внаслідок вибуху автомобіля, яким він кермував. Вибух стався під час руху автомобіля, уламки розкидало на десятки метрів. Водій помер на місці. Внаслідок вибуху дістали осколкові поранення двоє киян, молода жінка і 71-річний чоловік.

Незадовго до загибелі Шаповал повернувся із зони бойових дій на Сході України.

Без Максима залишились мати, дружина та двоє маленьких дітей.

Секретар РНБО України Олександр Турчинов зазначав, що цей терористичний акт вчинено за таким самим сценарієм, як і вбивство українського контррозвідника полковника СБУ Олександра Хараберюша у березні 2017 року: «Є всі підстави вважати, що ці вбивства сплановані та організовані за безпосередньої участі російських спецслужб».

17 квітня 2019 року Голова СБУ Василь Грицак повідомив ім’я диверсанта, який заклав вибухівку, — Шутов Олег Миколайович, 09.03.1966 року народження, мешканець Донецька, співробітник так званого центру спецоперацій «МГБ ДНР». Шутов орендував квартиру в тому самому будинку, де мешкав генерал Шаповал. Після теракту виїхав до Донецька. Організатором резонансних убивств українських військових Грицак назвав начальника департаменту контррозвідувальних операцій ФСБ РФ генерал-лейтенанта Дмитра Мінаєва, який на той час перебував на Донбасі у так званому центрі спецоперацій «МГБ ДНР».

 

ІВАН ДУСЬ (1984-2016) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Велика Купля на Рівненщині в багатодітній родині, мама виховувала дітей сама. Закінчив Костопільський технічний коледж, здобув спеціальність муляра-штукатура.

У квітні 2015 року мобілізований; солдат 18-го окремого мотопіхотного батальйону «Одеса» 28-ї ОМБр, радіотелефоніст. З 18 травня по 17 жовтня 2015 року перебував у секторі «Б» (Курахове), від 11 листопада — в Станиці Луганській.

18 травня 2016 року зазнав смертельного поранення у голову внаслідок снайперського обстрілу взводного опорного пункту біля села Малинове (Станично-Луганський район) зі сторони окупованого села Христове. Івана доставили в Станицю Луганську до районної лікарні, однак врятувати життя не вдалося — помер під час операції.

Без Івана лишилися мама, донька, двоє братів та сестра.

 

ЮРІЙ ФІЛІПОВСЬКИЙ (1987-2014)— прапорщик Державної прикордонної служби України.

Народився у м. Амвросіївка на Донеччині. Військовослужбовець 10-го мобільного прикордонного загону ДПСУ.

31 липня 2014 року близько 4-ї ночі було здійснено обстріл терористами біля Василівки прикордонників з мінометів та гранатометів, 5 прикордонників загинули та 11 поранені.

Без Юрія лишились дружина та син.

 

ДМИТРО ОВЕРЧУК (1992-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Шкарів на Рівненщині, у Квасилівському професійно-технічному ліцеї здобув професію слюсаря ремонту автомобілів.

У жовтні 2011-го призваний на строкову службу до лав ЗСУ, по закінченні терміну залишився служити за контрактом. Механік-водій БМП 30-ї ОМБр.

Перший місяць весни 2014 року кардинально змінив життя солдатів 30-ї бригади. 8 березня вона вже перебувала на півдні країни, у районі села Чаплинки, що на межі материкової частини України з захопленим росіянами Кримом. Згодом нова передислокація. Солдатів перекинули на Арабатську стрілку. А далі були вже Скадовськ і Бердянськ.

28 липня колона техніки І-ї батальйонної тактичної групи прямувала до стратегічно важливої висоти Савур-могили. На чолі колони їхала БМП, за кермом якої сидів Дмитро Оверчук. Поруч із ним перебував стрілець-навідник Сергій Лебединський із Березнівщини. В одну мить потужний вибух практично відірвав машину від землі: БМП наїхала на фугасну міну.

Хлопці, які сиділи на броні, порозлітались у різні боки. Ті ж, хто був у середині БМП, потрапили у пекельний полон вогню. Не встигли солдати опам’ятатись, як із боку кордону з Російською Федерацією по колоні прицільно вдарили реактивні «Гради» (БМ-21). Після цього вояків і техніку стали обстрілювати з гранатометів та автоматів. Сергій Лебединський пам’ятає, як під свинцевим дощем йому допомогли вибратися з палаючої машини. Пам’ятає, як хтось кричав, що там ще залишився Діма. Усе це він лише чув, оскільки полум’я обпалило йому обличчя, очі.

– Це був другий бій з участю 30-ї Новоград-Волинської бригади, – розказує мати Дмитра Оксана Оверчук. – Перший відбувся за три дні до того, Дмитро про це нічого не хотів мені розповідати. Не хотів, щоб я переживала. Вже пізніше про все мені розказала його дівчина Яна. Вони ж планували одружитися…

Батьки не хотіли вірити, що сина більше немає. Але експертиза ДНК надій не залишала.

Залишились батьки, молодший брат, наречена Яна.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада