Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
05.04.2020

6 квітня.

Сьогодні на диво музичний день. Спочатку в огляді буде один художник, а далі – самі музичні діячі – до того ж, наші сучасники.


МИКОЛА РОКИЦЬКИЙ (1901-1944) – художник

Народився року в селі Заріччя неподалік міста Володимира-Волинського. Його батько був сільським мірошником. Талановитий юнак навчався у Володимир-Волинській чоловічій гімназії.
Із початком Першої світової війни родину Рокицьких було евакуйовано до Києва. Микола працював у художніх майстернях, виготовляв агітаційні плакати, які були популярними на той час. 1917 року в Києві створено Українську академію мистецтв, яку очолив відомий художник-графік Георгій Нарбут. У 1920—1927 роках Микола Рокицький навчався в цій Академії, його наставником був професор Михайло Бойчук.
Викладати Микола почав, ще будучи студентом: працював вчителем малювання у Київській трудовій експериментальній школі №61 ім. Франка. У новому приміщенні школи Рокицькому дали майстерню, де він і створив свою знамениту роботу «Під яблунею».
1928 року велика група майстрів монументального живопису із Київського художнього інституту під керівництвом професора Михайла Бойчука бере участь у розписуванні Селянського санаторію на Хаджибеєвському лимані поблизу Одеси. Був серед них і Микола Рокицький. Тематика цих розписів — зображення минулого життя селянства і «нове соціалістичне життя українського села». Микола Рокицький зробив значний внесок у розвиток портретної фрески. Він створив такі чудові фрески, як цикл «Доменники» («Доменник», «Ковалі»), «Автопортрет», «Жіночий портрет», «Оборона Луганська», «Похорони бойового товариша». Кожне обличчя на згаданих роботах — неповторне, відчувається знання автором психології людини.
1937 року Михайла Бойчука та багатьох його учнів було піддано репресіям і знищено. Справжня причина насправді полягала в тому, що на своїх роботах вони не зображували «великого вождя» Йосипа Сталіна. Микола Рокицький дивом уникнув фізичного знищення, часто змінював місце роботи і жив у постійному страху.
З початком Другої світової війни художник іде добровольцем на фронт, але потрапляє в полон, перебуває в концтаборі, втікає з нього до Києва. Проте здоров’я митця було підірване, і він помер 11 лютого 1944 року.
Подивитися роботи Рокицького: https://www.volynnews.com/…/vydatnyy-boychukist-mykola-rok…/

А тепер – до музикантів. Кривий Ріг породжує не лише явища на кшталт «Кварталу 95», у чому можемо переконатися на прикладі сьогоднішнього іменинника:

ЕДУАРД ДРАЧ (1965) — сучасний кобзар, поет, рок-музикант. Лікар-невропатолог за фахом.

Закінчив Дніпропетровський медичний інститут (1988) та музичну школу за класом скрипки.
В одному з інтерв’ю він сказав: «Якщо люди тобі вірять – то ти кобзар, а якщо не вірять – то бандурист». Самого драча з певністю можна віднести до кобзарів.
Драча можна назвати й бардом. Але не у тому сенсі, як звикли розуміти це визначення на пострадянського просторі. Швидше, його можна назвати сучасним продовжувачем кобзарської традиції, бардом саме українським. Він виконує як твори власного авторства, так і традиційний кобзарско-лірницький репертуар.
Драч акомпанує собі на вересаївській кобзі, старосвітській бандурі та колісній лірі. Виконавську школу почав опановувати з 1988-го вивчаючи дослідження Миколи Лисенка та інших музикознавців.
Значну частину репертуару Драча становлять авторські псалми та фолк — «запорозькі пісні», козацькі псалми, лицарські пісні, невольничі плачі, богомільні пісні, побожні псалми та канти, духовна та світська лірика. В спільноті Київського кобзарського цеху (1988).
У 2007–08 виступав у складі гурту «Рутенія» як гітарист і вокаліст (альбом «Неопалима купина»). Згодом епізодично продовжує співпрацю.
2007 року у видавництві «Смолоскип» вийшла збірка творів аЕдуард Драча «Катарсис».
Серед альбомів варто назвати:
– CD-альбом «Про славу і багатство» (Наш Формат),2011
– CD-«двотомник» «Хто живий» гурту Рутенія, (Наш Формат),2011
– «Неопалима купина» – гурт Ретенія. (Наш Формат,2007)
– «Небо України», 2002
– «Едуард Драч. Власні пісні», магнітоальбом, 1996
– «Пісні Козацького Краю», магнітоальбом, 1994

Приклад бардівської творчості Драча https://www.youtube.com/watch?v=RokfHLc21Ug

Приклад співпраці з гуртом «Рутенія» – пісня «Військо» на слова Івана Малковича: https://www.youtube.com/watch?v=mM8NfAZ0Df0

Справжнім хітом свого часу став виконаний Драчем на фестивалі «Червона рута» 1989 року гостросатиричний «Новітній яничарський марш». Як сьогодні написаний! Послухати: https://www.youtube.com/watch…

Вважаю, що текст вартий, щоб навести його окремо:

Здравствуй, дорогоє наше районо!
Я пишу заяву і смотрю в окно:
Це ж моєй дитинє скоро сьомий год,
Ето ж в школу нинє вже оно пайдьот.
Но вмішалась сіла сатанінськая,
Бо ближайша школа — українская!
Шо ето такоє, спрашиваю вас? —
Нікуди дитину вести в первий клас!
В українську школу я б дитя не вів,
Їх учєбник школьний — весь би посадив!
Там хотя б Шевченка прочитайте зміст —
Ето же отпєтий націоналіст!
Як сприймьот дитина всей натурою
Піде неодмінно за Петлюрою!
Сам я українську окончав давно,
Так казали: «Грицько — Будущій Махно!»
Ми пойдем всє хором в саму свєтлу жизнь
І заклеймим позором націоналізм.
І спайом, как Сталін научил нас петь:
Гаркнем: «Україну з України геть!»
Геть! Геть! Гав! Гав!

Почитати про Драча більше: https://www.dw.com/…/%D0%B5%D0%B4%D1%83%D0%B0%D1%…/a-5134259

Інтерв’ю з ним, старе, але цікаве: https://vsiknygy.net.ua/interview/5958/ і ще одне: http://artvertep.com/print?cont=1360

До слова, для тих, хто ще знайомий з українською бардівською традицією, корисною буде стаття: https://espreso.tv/…/10_nayvidomishykh_ukrayinskykh_bardiv_…

Творчість наступної іменинниці, ба більше – ювілярки – чітко поділяється на два періоди – до 2004 року і після. Її публічний образ і пісні після 2004 року, ніколи б не стали підставою для включення в цей огляд. Втім, згадаємо її тут з огляду на те, що вона робила до того – це дійсно було дуже помітне явище у музичному житті країни.

ІРИНА БІЛИК (1970) – естрадна співачка. Її називали «українською Мадонною» через велику кількість хітів у 1990-тих роках та іміджу, який співачка часто кардинально змінювала, та великому впливу на український шоу-бізнес.

В дитинстві вона співала в дитячому пісенному ансамблі «Сонечко». У десять років написала свою першу пісню. У 1989 році Білик стає студенткою Київського державного музичного училища ім. Глієра, клас естрадного співу, того ж року взяла участь у фестивалі «Червона Рута».
1990 року на фестивалі «Весняні надії» у Вінниці відбулося знайомство Ірини Білик з музикантами гурту «Аякс» — Юрієм Нікітіним, Георгієм Учайкіним та Жаном Болотовим. Разом вони створюють гурт під назвою «Цей дощ надовго».
У 1992 році Ірина знімає своє перше професійне відео на пісню «Лише твоя». Вже 1993 році Ірина Білик і «Цей дощ надовго», як гості, беруть участь у двох найпрестижніших святах — фестивалі «Марія» (Трускавець) та Першому міжнародному фестивалі «Слов’янський базар», де вперше виконують концептуально новий для України музичний твір під назвою «Нова». Починаються активні гастролі Україною, до співачки приходить слава.
Навесні 1995 року Інформаційна служба США (посольство США в Україні) відповідно до статистичних досліджень запросила Ірину Білик, як найпопулярнішу співачку країни, для участі у програмі відвідин президентом США Білом Клінтоном Києва.
За опитуванням журналістів «Мистецькі вершки року-95», Ірина Білик була названа найпомітнішою постаттю в сучасній українській музиці.
З 2 квітня по 15 травня 1997 року Ірина Білик вирушає у грандіозный концертний тур «Так просто» – названий так само, як і одна з найпопулярніших її пісень. В ході туру, 23 та 24 квітня 1997 року, в Національному палаці «Україна» пройшли вже два шоу Ірини Білик, які двічі зібрали аншлаг, що стало прецедентом в Україні.
1998 року Ірина Білик вирушає у свій З-й всеукраїнський концертний тур «Фарби неба», цього разу разом зі своїми друзями з Росії — співачкою Ліндою та Максом Фадєєвим. Концерти зібрали рекордну сукупну глядацьку аудиторію, тому що проходили на найбільших концертних майданчиках та у палацах спорту.
22 серпня 1999 року в рамках святкування Дня Незалежності України відбувся сольний концерт Ірини Білик у Лондоні, який пройшов за повного аншлагу.
1 березня 2000 року виходить у світ альбом «ОМА» – який поцінувачі першого періоду творчості Ірини Білик вважають вершиною.
За два роки у Польщі вийшов альбом співачки з піснями польською мовою.
Навесні 2003 року Ірина почала записувати новий альбом та оголосила про початок всеукраїнського туру на підтримку нового альбому «Білик. Країна». І знову усі концерти пройшли за повного аншлагу – популярність Білик серед любителів естради зашкалювала.
Але київського концерту тоді не було. Потім стало відомо, що співачка почала роботу над новим кальбомом російською мовою та перенесла концерт, але врешті так і не відбувся.
2004 року стався перелом – співачка, яка зажила слави завдяки якісним естрадним пісням українською, записує російськомовний альбом, починає виступати з російськомовним репертуаром. І бере участь у всеукраїнському турі на підтримку кандидата в президенти Віктора Януковича. Втім, політичної послідовності вона не проявила – на наступних виборах співає вже на підтримку кандидатки Тимошенко.
Остаточно вона зіпсувала свій майбутній некролог поведінкою під час російської агресії проти України. Спочатку – поїздкою до анексованого Криму на фестиваль «Дитяча нова хвиля», куди вона дісталася з порушенням українського законодавства – прилетівши літаком з Москви. Вона намагалася виправдати це поїздкою до подруги, але російські артисти, що брали участь у фестивалі, виклали фото з Білик. А потім – регулярними висловлюваннями про те, що треба миритися з росіянами, інтерв’ю російським виданням з розповідями про те, як українці бажають примирення, і заявами, що через «всі ці події» дуже обмежився гастрольний простір – схоже, остання обставина і спонукала її так активно підтримувати капітуляційні наміри «зелених»…

 

Але досить про неї. Попереду у нас співак не тільки іншого стилю, а й зовсім іншої громадянської позиції. Після 2014-го він взагалі припинив будь-яке спілкування з колегами по той бік російсько-українського кордону.

 

ОЛЕКСАНДР СИДОРЕНКО (1973) співак у стилі хіп-хоп, вокаліст і автор текстів пісень гурту Танок на Майдані Конґо, відомий за творчим псевдо Фоззі.

Народився в Харкові, дитинство минуло в Євпаторії, де встиг попрацювати прибиральником на пляжі, санітаром, рятівником, страховим агентом, техніком-лаборантом, кіномеханіком, круп’є, журналістом.
Закінчив Київський міжнародний університет за фахом — журналіст-телевізійник.
Музичної освіти не має. З 1989 року є учасником гурту Танок на Майдані Конґо, автором текстів гурту. Крім того записав три сольні платівки, «MetaMoreFozzey» та «Mono MetaMoreFozzey» та «CD». Каже, що краще за все виходить писати восени та взимку, пісні про ці часи року, як він сам вважає, виходять особливо яскраві.
Працював телеведучим на на різних ТБ-каналах.
Видав кілька книжок з художніми творами російською мовою, згодом почав писати українською:
• «Гупало Василь. П’ять з половиною пригод». (2016)
• «Червоні хащі» (2019)

Варто послухати: https://www.youtube.com/watch?v=ulZ-r7W301M,
https://www.youtube.com/watch?v=LrLFHy6Ev3A ,
https://www.youtube.com/watch?v=bTRLhcCNxwM

Фоззі не дуже цензурно, але дуже дотепно віджигає: https://www.youtube.com/watch?v=jE-_0g1qdTI

Моя улюблена пісня ТНМК: https://www.youtube.com/watch?v=bAI0qVzGm74

 

І ще один вартий уваги музичний діяч, творчість якого привертає увагу синтезом різних видів мистецтва.

 

РОМАН КОЛЯДА (1976) — піаніст-імпровізатор, композитор, диякон, журналіст – працює ведучим програм на «Українському радіо»

Народився у Києві, закінчів Національну музичну академію ім. П. І. Чайковського, історико-теоретичний факультет.
Його виступи – це зазвичай дещо більше, ніж просто талановите виконання власних оригінальних творів.
Він – автор ідеї, музики та виконавець партії фортепіано, клавішних та відеопроектора (авторська система керування зміною слайдів) у аудіовізуальному перформенсі «Право на миттєвість».
Коляда – співавтор та учасник арт-перформенсів у Фонді сприяння розвитку мистецтв:
• музика + пластика, з Алесею Алісієвич (Білорусь);
• музика + поезія, з Євгеном Нищуком, Олесею Мамчич, Олегом Короташем, Юлією Бережко-Камінською, Віталієм Іващенком та іншими;
• музика + живопис з Леонідом Гопанчуком;
• музичний портрет (імпровізації на теми відчуттів від людини, що сидить навпроти).
Коляда випустив кілька альбомів: «Трійця» («Trinity») (2001), «Погляд в небо» («Look into the sky») (2008), «Танець любові та розлуки» («Love and separation dance») (2009), «Янголи повертаються» («Angels return») (2011), «Expectancy» («Очікування») (2017), «KoKo Melange» (2019).
В доробку Коляди – п’ять поетичних збірок:
• «Святі вітряки» (2000), «Чимчикуючи містом» (2006), «Пісні для читання» (2014), «Лю-мінор» (2016), «#колядиво» (2017), «Роман зі світлом» (2020)
Останній на цей час проект Коляди – “Музичний Портрет Міста”, виконнаний спільно з екоблогеркою Маріанною Бойко.

Сторінка в ФБ: Roman Kolyada

Композиція з проекту «Музичний портрет міста»: https://www.facebook.com/rkmusportret/videos/240206316994897/UzpfSTM1MzEzODIzMTUzNTI2NzoxMzc0MTQ4MzU5NDM0MjQ0/

 

Пом’янемо наших захисників, які полягли, боронячи Україну від російських окупантів і колабораціоністів:

 

ДМИТРО ЄФРЕМОВ (1985-2016) — солдат ЗСУ.

Народився у місті Знам’янка (Кіровоградська область). Брав участь в Народному самодіяльному ансамблі української пісні і танцю «Барвінок», танцювальна група. Працював черговим по станції Трепівка, від травня 2015-го — заступником начальника станції Чорноліська, виробничий підрозділ «Знам’янська дирекція залізничних перевезень регіональної філії „Одеська залізниця“».
Мобілізований влітку 2015-го, солдат 90-го окремого десантного штурмового батальйону «Житомир», навідник 3-го аеромобільного десантного взводу 1-ї аеромобільної роти.
22 травня 2016 року загинув пополудні під час мінометного обстрілу промзони міста Авдіївка.
Без Дмитра лишилися батьки, дружина, двоє малолітніх дітей.

 

СЕРГІЙ ПРОЦЬ (1994-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у селі Дарницьке Володимир-Волинського району. Служив за контрактом старшим механіком-водієм у 24-й ОМБр у місті Яворів. Разом із іншими бійцями бригади брав участь у відсічі збройній агресії Росії.
Загинув 10 липня 2014 року у районі прикордонного пункту пропуску «Довжанський», потрапивши під обстріл з установки БМ-21 «Град» з території Росії.
Залишились мати.

 

ОЛЕКСАНДР БОРУШЕВСЬКИЙ (1984-2016) — старший сержант ЗСУ.

Народився в Житомирі. Ще коли був маленьким, з батьками переїхав до міста Чуднів. Закінчив Житомирське Вище професійне училище № 17 за фахом зв’язківця.
Проходив строкову військову службу в Черкаській області. У подальшому вступив на військову службу за контрактом, служив у чуднівській військовій частині. Загалом протягом 11 років (з перервами) віддав армійській службі. У липні 2015 переведений до сумської військової частини. Старший сержант, командир відділення 15-го окремого мотопіхотного батальйону «Суми» 58-ї окремої мотопіхотної бригади.
З 10 липня 2015 виконував завдання в АТО.
Дістав важкі поранення у живіт і груди від розриву міни, прикривши собою кількох побратимів, під час обстрілу бойових позицій поблизу смт Верхньоторецьке Ясинуватського району Донецької області. Був евакуйований до шпиталю, але поранення виявились несумісними із життям, помер 1 липня 2016 в операційній.
Залишилися батьки, двоє братів, дружина та півторарічна донька.

 

ДМИТРО ПАНЧЕНКО (1979-2014) — солдат ЗСУ.

Закінчив Кіровоградський медичний коледж імені Є. Й. Мухіна. Працював фельдшером, Ганнинський ФАП, Крупська сільська рада Кіровоградського району.
Мобілізований літом 2014-го, санітарний інструктор розвідувальної групи спеціального призначення, 3-й окремий полк спеціального призначення.
29 серпня 2014-го загинув під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором» — на дорозі між Многопіллям та Червоносільським. Група Панченка вела бій із чисельно переважаючим ворогом, вояки убили чимало терористів, Дмитро надавав допомогу пораненим та відстрілювався.
3 вересня тіла 97 військовиків привезено до дніпропетровського моргу. Тимчасово похований як невпізнаний герой 16 жовтня 2014-го на Краснопільському цвинтарі Дніпропетровська. Ідентифікований за тестами ДНК, перепохований в Кіровограді.
Лишилися батьки, брат, дружина, син і донька.

 

СЕРГІЙ ГАВРИЛЮК (1985-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народивця в селі Піквець Черкаської області. Мобілізований в серпні 2014-го. Номер обслуги, 15-й окремий гірсько-піхотний батальйон.
16 лютого 2015-го загинув під Дебальцевим внаслідок мінометного обстрілу опорного пункту.
Вдома залишилися дружина та 8-річна донька.

 

МАКСИМ БЕНДЕРОВ (1990-2014) — спортсмен та військовик, чемпіон України з панкратіону, старший розвідник підрозділу спеціального призначення ГУР МО України.

Народився в місті Олександрія. Мав чорний пояс (1 дан) з панкратіону, був неодноразовим чемпіоном України, чемпіоном України серед спецпризначенців. Срібний призер Чемпіонату Світу, чемпіон Європи (2007), чемпіон України з рукопашного бою. Працював тренером в Олександрійському спортивному клубі.
Служив за контрактом старшим розвідником в Кіровоградському 3-му полку спеціального призначення ГУР МО України.
Загинув 15 липня 2014 р. в результаті мінометного обстрілу поблизу с. Провалля, Свердловський район, Луганська область. Разом з Максимом загинуло сімь захисників, ще один пізніше помер від поранень у лікарні.

 

ВОЛОДИМИР ПАЛИГА (1983-2014) — солдат резерву Міністерства внутрішніх справ України.

Займався гирьовим спортом.
Старший стрілець-навідник батальйону спеціального призначення «Донбас», відділення станкових протитанкових гранатометів.
29-го серпня 2014-го вранці, під час виходу «зеленим коридором» з Іловайського котла, їхав у кузові вантажівки ЗІЛ біля кабіни по дорозі з Многопілля до Червоносільського. У правий бік авта влучив снаряд з ПТРК «Фагот», ще один потрапив у двигун. Володимир загинув від поранення в голову.
Як невідомий захисник України похований на Краснопільському цвинтарі. Опізнаний за експертизою ДНК у січні 2015-го.
Перепохований 18 квітня 2015 року у місті Києві, Лісове кладовище.
Без Володимира лишились бабуся, дружина, син та донька.

 

ОЛЕКСАНДР ПАВЕНСЬКИЙ (1989-2016) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Завалійки Хмельницької області. Пройшов строкову службу; демобілізувавшись, працював в агрофірмі «Онікс», по тому — в дорожній службі (смт Війтівці).
Під час війни — старший солдат, головний сержант 1-го взводу 1-ї мотопіхотної роти, 39-й окремий мотопіхотний батальйон.
20 березня 2016 року у промзоні Авдіївки на протитанковому фугасі підірвався військовий автомобіль ЗІЛ, загинули водій — старший солдат Олександр Павенський та командир роти капітан Петро Карташов.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада