Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
05.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

6 червня.

Почнемо з привітання волонтеру, ветерану АТО, політичному в’язню Росії, який на щастя, вже повернувся на Батьківщину.

Далі в огляді:

  • філософ, під керівництвом якого наприкінці доби «відлиги» була підготовлена перша в СРСР історична праця, в якій історія західноукраїнських земель подавалася в загальноукраїнському контексті. З розгортанням «брежневщини» і наступом на національну інтелігенцію, був звільнений з посади директора інституту суспільних наук.
  • художник, співорганізатор першої в СРСР несанкціонованої художньої виставки, один з творців одеської школи неофіційного мистецтва;
  • дослідник історії музики, який відшукав і повернув з небуття десятки творів українських композиторів;
  • архітектор, автор проекту телецентру, відомого киянам як «олівець»;
  • літературний критик, директор легендарного видавництва «Смолоскип».

А також пом’янемо загиблих героїв російсько-української війни. Так склалося, що сьогодні серед них багато добровольців, і тих, хто ще до початку активних бойових дій боронив свої рідні міста від захоплення проросійськими терористами.


Спочатку привітаємо з днем народження захисника України, якому сповна довелося відчути підступність і жорстокість ворога.

 

ЄВГЕН ПАНОВ (1977) — громадський активіст, засновник організації з підтримки колишніх учасників війни з Росією. Один із обвинувачених у справі так званих «Кримських терористів» затриманий ФСБ та до 8 років колонії суворого режиму. Звільнений 7 вересня 2019 року в ході обміну полоненими.

Народився і жив в Енергодарі, Запорізька область. До початку російської агресії проти України працював водієм-електромеханіком на Запорізькій АЕС. Разом з однодумцями чинив спротив, коли в Енергодарі намагалися влаштувати антиукраїнський переворот. Допомагав ЗСУ як волонтер, а невдовзі зголосився добровольцем і з серпня 2014 по серпень 2015 воював в зоні АТО, був командиром відділення розвідвзводу. Після повернення з фронту — керівник громадської організації “Самооборона Енергодару «Ніхто крім нас» і Міжнародного благодійного фонду допомоги ветеранам АТО «Героям України».

Євген Панов був захоплений ФСБ при в’їзді до окупованого Криму 7 серпня 2016: до нього звернулися із проханням вивезти українську родину з півострова на материкову Україну. Але це було пасткою — у зоні, прилеглій до адміністративної межі, на нього чекали російські силовики. На російському пропускному пункті росіяни побили і заарештували Євгена.

ФСБ обвинуватила Євгена та ще кількох українських громадян у причетності до «диверсійно-розвідувальної групи», яка нібито мала завдання організувати теракти у Криму за вказівками ГУР Міноборони України. Російські пропагандистські телеканали показали «зізнання» Панова, так само як це відбувалося з низкою інших українців. На відео чітко видно сліди тортур. Засуджений до 8 років колонії суворого режиму. Вини не визнав. Звільнений 7 вересня 2019 року в ході обміну полоненими між Росією і Україною.

Інтерв’ю з Євгеном Пановим після звільнення: https://tyzhden.ua/Society/235790 та   https://ua.krymr.com/a/evhen-panov-interviu/30163077.html

 

Повернемося у минуле і, поступово наближаючись до нашого часу, згадуватимемо непересічних українців, народжених 6 червня:

 

МИРОСЛАВ ОЛЕКСЮК (1925-1998) — філософ, директор інституту суспільних наук АН УРСР (1964—1973).

Народився в селі Пониква (нині – Львівська область). Навчався у Бродівській гімназії. З початком нацистсько-совєтської війни в червні 1941 року разом із батьками евакуйований до Ташкенту, вступив на навчання в авіаційне училище. У 1944 році став членом КПРС. У 1945 році брав участь в бойових діях проти Японії.

По закінченні Другої світової війни повертається до Львіва, де у 1950 році закінчив філологічний факультет Львівського університету. З 1953 року викладає на кафедрі філософії, згодом захищає кандидатську дисертацію «Суспільно-політичні та філософські погляди Лесі Українки». У 1963 році йому було присуджено науковий ступінь доктора філософії, а у 1964 році займає посаду директора Львівського інституту суспільних наук.

1968 році виходить колективна монографія науковців інституту під назвою «Торжество історичної справедливості. Закономірність возз’єднання західноукраїнських земель у єдиній Українській радянській державі», відповідальним редактором якої був Мирослав Олексюк.

Незважаючи на непривабливу назву, це був перший великий за обсягом і насичений фактами нарис історії всіх західноукраїнських земель у загальноукраїнському контексті. Книжка була дозволена до видання у ті роки, коли вождь комуністичного Китаю Мао Цзедун у розпалі конфлікту з совєтськими лідерами заявив, що СРСР завжди був агресором і свого часу насильно захопив від Польщі, Чехословаччини та Румунії «їхні» землі: йшлося про Галичину, Західну Волинь, Закарпаття і Буковину.

Єдиним способом довести законність поширення влади СРСР на цій території було заперечення слушності претензій Польщі, Румунії та інших держав на панування в західних українських землях. Ця ідея, звичайно ж, була близькою і авторам книги, навіть тим, хто розумів злочинність методів радянських «визволителів». Вже на першій сторінці книги, випущеної видавництвом Львівського університету, в передмові від редакційної колегії підкреслювалося: “Специфікою історичного розвитку українського народу була довготривала роз’єднаність його земель. Так, західноукраїнські землі протягом багатьох століть перебували під гнітом різних іноземних держав. Для історичного обґрунтування анексії цих земель правлячі кола окупаційних держав поширювали різні псевдонаукові концепції про «неукраїнський характер західних регіонів України», про «незрілість українського народу» до «самостійного життя» і навіть заперечували саме існування української нації. Ці концепції стосуються всіх частин західноукраїнських земель Галичини, Волині, Закарпаття та Буковини.

Попри те, що до редакційної колегії для застрахування від можливих репресій було включено і двох партійних функціонерів, у керівні інстанції посипалися доноси про націоналістичний характер цієї книги, «замовчування» чи «применшування» «благотворного» впливу Росії на Україну, говорилося навіть про «популяризацію в книзі ідей українських буржуазних націоналістів». Політичні звинувачення авторів з ряду причин не призвели тоді до репресій, зокрема можна припустити небажання тодішнього партійного керівництва області взяти на себе провину за дозвіл на вихід «шкідливої», з точки зору консервативних кіл у партії, книги. Зовсім іншою була би реакція верхів, якщо б книга вийшла не в 1968 р., а через чотири роки: з 1973 р. репресії посипалися на твори значно «невинніші» з політичного огляду.

Але закручування гайок не оминуло відповідального редактора цієї книги. 1973 року Олексюка було звинувачено в українському буржуазному націоналізмі й усунуто з посади директора Львівського інституту суспільних наук та переведено на посаду завідуючого відділом критики антикомунізму тієї ж установи. Деяких співробітників інституту взагалі звільнили, причому деякі звільнення були особливо невмотивованими, і це наводило ще більший страх: якщо карають зовсім невинних, то якої ж кари сподіватися за реальну «провину», навіть найменшу…

 

СТАНІСЛАВ СИЧОВ (1937-2003) — художник, один з творців одеської школи неофіційного мистецтва.

Народився в Одесі, 1960 року закінчив Одеське художнє училище. 8 травня 1967 року спільно з іншим молодим художником Валентином Хрущом провів першу в СРСР несанкціоновану виставку — «парканну» виставку «Сичік + Хрущик». Виставка відбулась біля Одеського оперного театру у дворику Пале-Ройяль, де роботи художників були розміщені на будівельному паркані, і тривала лише три години. Вважається, що ця виставка стала точкою відліку «одеського нонконформізму».

У 1970-х роках брав участь в неофіційних виставках в Одесі та Москві. У 1989 році брав участь у міжнародній виставці «Імпреза» в Івано-Франківську. У 1989, 1994 роках відбулись персональні виставки в Музеї західного та східного мистецтва в Одесі.

Значна кількість робіт знаходиться в приватних колекціях в Європі та США.

Сичов працював над монументальними розписами – фрескою в приміщенні Одеського художнього училища (вона незабаром була знищена за наказом адміністрації), фрескою в Узбекистані, над іншими монументальними речами, долі яких найчастіше виявлялися такими ж, як у училищної фрески. Був у його житті цілий період великомасштабних картин величезного розміру: 3х4 метри, 5х5 метрів, однак автор сам спалив їх у дворі власного будинку. Але поряд з цими втраченими полотнами, він працював і над мініатюрними гравюрами, середній розмір яких становить 2х3 сантиметри.

Акварелі Сичова – особлива сфера його образотворчого буття. Акварельний аркуш у нього структурується лініями, що вихоплюють з небуття форму і фіксують її в просторі. Сам же простір створюється відточеним прийомом: художник повністю довіряється вільному руху кольорових плям на площині. Взаємодіючи з лінійною структурою аркуша, вони створюють у ньому подих об’ємності. Акварелі Сичова вимагають вдумливого споглядання, вони не так ніжні і світлоносні, як приховано, а нерідко й відверто трагічні і щемливо, густо замішані на гіркоти відчуття світу.

Сичов написав безліч портретів. Вже ранні його роботи аж ніяк не учнівські.  У молодого Сичова суворий живопис, пройнятий повагою до зображеної людини. В пізніших портретах з’явиться пронизливе почуття тривоги (наприклад, «Автопортрет», побудований на червоному кольорі, і багато інших). Це почуття буквально роз’їдає гармонію реалізму, досягнуту в ранніх портретах. Руйнування академічної форми експресією світовідчуття стало одним з визначальних чинників у подальшому розвитку художника.

Твори Сичова, чи то інтер’єр, чи натюрморт або пейзаж, спроектовані на людину. Художник не був належний до чистого жанру марини, а виробив власний авторський жанр, який мистецтвознавці визначили як «людина і стихія». Сюжетною основою акварелі «Вітер» є боротьба дівочого тіла з напором вітру, але така фізична боротьба людини зі стихією для нього швидше виняток. Художник перетворює взаємодію людини зі стихією води, сонця та повітря в утвердження їх спорідненості, у взаємодію родинних матерій. Тіло людини побачене як щось споріднене з водною стихією, прогріте сонцем і що стало його часткою, як щось, природно включене в пластичні ритми морського берега. Зазвичай його людина включена в пейзаж як в зриме втілення індивідуального стану персонажа.

Відоме визначення «жанровий живопис» часто розуміється як синонім терміну «побутовий жанр», тобто зображення, в якому щось відбувається. Це «щось» в історії європейського мистецтва розумілося художниками по-різному: від добросовісного вибудовування дійових осіб на величезному полотні у академістів і до «вихоплювання» стану з потоку миттєвостей у імпресіоністів. Втім, як зауважив строгий і наглядова критик, імпресіоністи таким чином перетворили на краєвид все, навіть людське обличчя (не кажучи вже про подію). У Сичова рамою, що укладає в себе сюжет, часто виявляються вікна житла (випадковий вигляд у вікно), вікна вагона, трамвая, прочинені двері. Так художник залишає за собою право не компонувати героїв на полотні, не втручатися в їхні стосунки, а фіксувати композицію, вже складену Випадком.

Дивитися картини художника: https://www.behance.net/gallery/16272851/Stanislav-Sychev-stanslav-sichov

 

МИХАЙЛО СТЕПАНЕНКО (1942-2019) — композитор, дослідник історії української музики.

Народився в Семипалатинську (Казахстан). Закінчив фортепіанний та композиторський факультети Київської консерваторії. З 1967 — викладає в Київській консерваторії, з 1973 р. — член Спілки композиторів України. З 1992 року по 2005 роки очолював Національну Спілку композиторів України.

Автор симфонічних, камерно-інструментальних, хорових творів, романсів, пісень, музики до театральних вистав.

Степаненко був ініціатором багатьох ювілейних музичних акцій: фестивалів до 100-ліття Бориса Лятошинського, до 100-ліття Віктора Косенка, до 250-ліття Максима Березовського, 100-ліття Михайла Вериковського, 250-ліття Дмитра Бортнянського, 160-ліття Миколи Лисенка тощо.

Здійснив грамзаписи понад 30 творів українських композиторів для фортепіано. Займається дослідницькою роботою у галузі історії української музики.

Михайло Степаненко провів величезну роботу задля повернення з небуття раритетів української музики ХVІ—ХІХ століть . Починаючи з дослідження «Фортепіанне мистецтво України» у «долисенківський період», видання хрестоматії «Українська фортепіанна спадщина», збірок «Музичний архів», він провадить величезну роботу як музикознавець-«археолог». Його «розкопки» збагатили сучасну українську музичну культуру безцінними творами — Сонатою для скрипки і чембало Максима Березовського, Концертом Ре мажор для чембало з оркестром Дмитра Бортнянського. Дослідник здійснив скрупульозну роботу з розшифровування та редагування творів М.Березовського, Д.Бортнянского, А.Лизогуба, Е.Білоградської, Л.Іллєнка, Т.Шпаковського, А.Гусаковського, яку можна порівняти з тонкою роботою реставраторів художніх полотен. Повернення до сучасного життя цих творів минулого — значне збагачення наших знань про «долисенківський період» української музики, великий внесок у національну музичну культуру України.

Степаненко говорив, що пошук, дослідження, реставрація, виконання, запис, видання музичних творів минулого стало сенсом його життя.

 

МИКОЛА СТРАТІЛАТ (1942) – художник-графік.

Народився в селі Макіївка Чернігівської області, закінчив Київське художньо-ремісниче училище №16, спеціальність – альфрейний живопис, та Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова

Значне місце у творчому доробку займають ілюстрації до книг видатних українських письменників: Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Рильського, В. Симоненка, Б. Олійника. Чільне місце у нього також займає шевченківська тема взагалі та шевченківські місця в Києві.

 

Стратілат казав про Київ: “Без цього міста, без його мальовничих околиць, архітектурних оздоб, без його крутих пагорбів та ярів, порослих дерезою, барвінком, медяницею, диким часником, по яких пролягли доріжки та стежки, без його древніх святинь може не було б мене, як художника. Київ кликав, вчив, виховував, відкривав переді мною свої величезні образи, сторінки історії, і я потроху став киянином”.

Закоханість у Київ знайшла відображення у серії гравюр “Пісня про Київ” із зображенням історичних пам’яток “матері міст руських”, що її створював Стратилат до 150-річчя міста.

До 1000-річчя введення християнства на Русі-Україні художник показав персональну виставку творів з київського циклу. Цю ж виставку разом з каталогом Стратилат представляє і в Римі і в США, і в Німеччині. Одні аркуші цього циклу більш ліричні (“Андріївська церква”, ” Троїцька надбрамна церква Лаври”, “Кирилівська церква”), інші – дещо стримані (“Залізна церква”, “Микільський військовий собор”), проте їхня побудова й образність завжди свідчать про цілісність, послідовність творчих і моральних переконань художника.

 

ОЛЕКСАНДР КОМАРОВСЬКИЙ (1945-2002) — архітектор.

Народився в Києві. У 1971 році закінчив Київський художній інститут, З працював у проектному інституті «Київпроект». В 1991–1998 роках — керівник персональної архітектурної майстерні «О. Комаровський», з 1998 року — директор архітектурного бюро «О. Комаровський».

Автор проектів готелю «Національний» у Києві, нового Київського телецентру (відомого серед киян як «олівець»), першої в столиці України мечеті.

Брав також участь у проектуванні реконструкції та забудова площі Жовтневої революції (1976–1981, нині Майдан Незалежності) та реконструкція Майдану Незалежності ( у 2001–2002 роках).

 

РОСТИСЛАВ СЕМКІВ (1975) —письменник, літературознавець, літературний критик, видавець, доцент Могилянки.

Народився у Тернополі, здобув ступінь бакалавра у Тернопільському державному педагогічному університеті (нині національний) за спеціальністю «Вчитель української мови та літератури, англійської мови», навчався на магістерській програмі «Філологія. Теорія, історія української мови та компаративістика» у Національному університеті «Києво-Могилянська академія».

У 2002 — захистив дисертацію на тему «Іронія як принцип художнього структуротворення». Від 2001 року — старший викладач, а пізніше — доцент кафедри літературознавства в альма матер. Викладає курси «Теорія літератури», «Вступ до компаративістики», «Новітні методи інтерпретації», «Сатира і гумор у європейських літературах», «Література американського кіберпанку».

Від 2003 року — директор видавництва «Смолоскип».

Автор наукових статей у фахових періодичних виданнях, часописі «Критика» та газеті «Дзеркало тижня», оглядів і рецензій на літературному порталі «ЛітАкцент» та в журналі «Український тиждень».

Дуже раджу почитати книжки Семківа:

  • Як писали класики: поради, перевірені часом.
  • Як читати класиків.

А також – підписатися на його сторінку у ФБ: Rostyslav Semkiv

 

Пом’янемо захисників України, які загинули у боротьбі з російською агресією:

 

ВЛАДИСЛАВ ТРЕПКО (1986-2015) – лікар, лейтенант медичної служби, військовий хірург.

Народився в Чернівцях у багатодітній родині вчителів. З дитинства Влад багато читав. По закінченні 1 класу на святі знань у школі розповів замість казки, котру прочитав до свята, про термоядерний синтез на сонці.

Навчався у Чернівецькому державному медичному коледжі, потім в Буковинському державному медичному університеті, який закінчив 2011 року. На час АТО проходив інтернатуру хірургічного відділення Чернівецької обласної лікарні, звідки і поїхав на схід, мобілізований у березні 2014 року. В травні отримав звання «лейтенант». Вже під час військової служби закінчив інтернатуру за спеціальністю «хірургія» та вступив до магістратури.

Лейтенант медичної служби, ординатор операційно-перев’язочного відділення 30-ї ОМБр Владислав Трепко врятував на фронті сотні життів, робив складні операції в польових умовах. Зі своєю бригадою побував у «гарячих» точках, під обстрілами «Градів» в Тельмановому, у боях під Степанівкою. Під час загострення боїв в районі Дебальцевого наприкінці грудня 2014 офіцер був у відпустці до 15 лютого 2015 року, з фронту зателефонували й попросили повернутися.

Загинув у ніч на 12 лютого 2015 року під час чергового обстрілу в районі міста Дебальцеве. Тоді Влад ціною свого життя врятував пораненого бійця. Офіцер-хірург у полі під обстрілами запустив серце пораненого, затягнув його у «швидку» й продовжував надавати медичну допомогу. А коли їхню «швидку» обстріляли, Влад накрив його своїм тілом, але сам зазнав смертельного поранення. Боєць, якого врятував Влад, вижив.

Без Владислава залишилися батьки, двоє братів, сестра, кохана жінка та донька, яка народилася вже після загибелі батька.

 

СЕРГІЙ КОБЧЕНКО (1972-2017) — старший сержант ЗСУ, гранатометник 72 ОМБр.

Народився в місті Каневі на Черкащині. Здобув професійно-технічну освіту в Санкт-Петербурзі. З 1990 по 1992 роки проходив строкову військову службу.

25 лютого 2016 року був призваний на військову службу за контрактом до 169-го навчального центру «Десна». Здобувши військово-облікову спеціальність гранатометника, в подальшому був направлений на службу в 72-гу ОМБр, м. Біла Церква.

Загинув від осколкових поранень (за іншими даними, від кулі снайпера) в результаті обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями опорного пункту у промзоні м. Авдіївка.

По смерті залишилася доросла донька.

Навесні 2018 фотопортрет Сергія Кобченка став частиною експозиції фотовиставки «Аrma — prossima tua» («Армія — наступна твоя») в Національному музеї міста Турин (Італія). Фотографи Роберто Траван і Пауло Сіккарді представили глядачам фото різних років і війн у різних країнах — Афганістані, Іраку, Сирії, Ізраїлі, країнах Африки. У лютому 2017 вони разом із волонтеркою Наталею Прилуцькою були в Авдіївці, де у той час проходив службу Сeргій Кобчeнко. Тоді Роберто Траван зробив його фото, завдяки якому про історію українського воїна дізналися тисячі європейців.

Історія загиблого українського захисника Сергія Кобченка вразила журі авторитетного міжнародного конкурсу «Tokyo International Foto Awards». Фотографія, на якій зображений наш мужній Герой, отримала золоту нагороду конкурсу “Останній погляд…”.

На світлині, на якій зображено Сергія Кобченко, кидається у вічі незвична деталь: в одному з відділень тактичного спорядження міститься православний хрест, який мав оберігати сержанта…але, на жаль, не зберіг…

 

ІЛЛЯ ГАЙДУК (1993-2014) — десантник, солдат ЗСУ.

Народився і виріс у м. Кривий Ріг Дніпропетровської області. Навчався у Криворізькому державному комерційно-економічному технікумі за спеціальністю «Організація обслуговування в закладах ресторанного господарства і торгівлі».

У 2012—2013 роках проходив строкову військову службу у Криму, в 47-му полку особливого призначення «Тигр» Внутрішніх військ МВС.

Був козаком і сотником Інгульської паланки Війська Запорозького Низового, псевдонім «Чучупака». Під час Революції Гідності став командиром Криворізької Самооборони Євромайдану. Проводив військовий вишкіл добровольців, готових стати на захист Батьківщини. Сповідував кредо холодноярських повстанців «Воля України або смерть».

Побратими розповідають: «Ілля з декількома козаками самооборони прибули першими на захист прапора на міськраді. І коли їм запропонували відступити до приходу нашого підкріплення, бо „тітушок“, які йшли захоплювати криворізьку Раду, було більше сотні, він сказав: „Якщо я навіть залишусь один, то не дам зняти український прапор“».

У зв’язку з російською збройною агресією проти України навесні 2014 року мобілізований як доброволець до лав Збройних Сил України. Ілля сам кілька разів ходив до військкомату, щоб піти захищати Україну.

Солдат, номер обслуги 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗСУ, смт Гвардійське, Дніпропетровська область. Перший місяць зі своїм підрозділом був у частині, виїжджав на навчання. З літа 2014 брав участь АТО, місяць ніс службу на блокпосту в Донецькій області.

13 червня 2014 року десантники готувались до відправлення в зону проведення АТО. У ніч на 14 червня трьома військово-транспортними літаками Іл-76 МД з інтервалом у 10 хвилин вони вилетіли в Луганський аеропорт на ротацію особового складу. На борту також була військова техніка, спорядження та продовольство.

14 червня о 0:40 перший літак приземлився в аеропорту.

Другий Іл-76 МД, під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, на борту якого перебували 9 членів екіпажу 25-ї мелітопольської бригади транспортної авіації та 40 військовослужбовців 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади, о 0:51, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, був підбитий російськими терористами, вибухнув у повітрі і врізався у землю поблизу аеропорту. 49 військовослужбовців, — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули.

Шестеро із загиблих десантників — мешканці Кривого Рогу: старший лейтенант Алтунін Валерій Володимирович, сержант Рєзніков Євгеній Сергійович, молодший сержант Коснар Павло Леонідович, старший солдат Самохін Антон Олексійович, солдати Гайдук Ілля Віталійович і Дубяга Станіслав Вікторович.

Без Іллі залишились мати, батько, сестра, наречена.

 

ВІКТОР СОСНЮК (1973-2015) – полковник (посмертно) ЗСУ.

Народився в сім’ї військовослужбовців у селищі Десна Чернігівської області. Згодом родина переїхала за новим місцем служби батька у Центральну групу військ м. Млада Болеслав Чехословаччина, і хлопчик навчався в школі для дітей військовослужбовців, яку закінчив у 1990 році. В цьому ж році родина повернулася в Україну і Віктор вступив до Київського вищого військового інституту управління та зв’язку.

По закінченні навчання Віктора призначили командиром взводу окремого батальйону зв`язку 169-го окружного навчального центру. А через три місяці вже був командиром роти зв’язку. У 1999 році у звані старшого лейтенанта призначили начальником штабу батальйону зв’язку. А невдовзі очолив відділення зв’язку 300-го танкового полку. Згодом Соснюка призначили начальником зв`язку штабу управління 169-го навчального центру. Саме з цієї посади в січні 2015 року Віктор відбув у зону АТО.

З 21 січня 2015 року, виконував завдання на посаді начальника зв’язку тактичної групи. Він і його підлеглі постійно забезпечували зв’язком свої підрозділи. Брав участь і в інших операціях, не пов’язаних з професійним обов’язком. Очолював групу по знешкодженню бойовиків.

17 лютого 2015 року група військовослужбовців відбивала атаку незаконних збройних формувань зі сторони дороги від міської лікарні міста Дебальцево. В результаті Віктор був смертельно поранений.

Без батька залишилося троє дітей. Старший син продовжив татову професійну дорогу.

 

СЕРГІЙ ГАДІУЛЛІН (1986-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у місті Бердичів.

2014 року пішов добровольцем до Житомирського 10-го БТО «Полісся», де відслужив рік. Повернувся додому, згодом знову вирушив на передову, до побратимів (10-й батальйон увійшов до складу 59-ї ОМБр); солдат, розвідник 59-ї окремої мотопіхотної бригади.

 

15 листопада 2015 року в районі опорного пункту, розташованого на північ від міста Золоте Попаснянського району Луганської області, під час виконання бойового завдання троє військовослужбовців підірвались на радіокерованому фугасі. Разом з Андрієм загинули сапер Валерій Чмихаленко, командир відділення Андрій Скирта.

Без Сергія лишилися батьки, вагітна на той час дружина и син.

 

ОЛЕГ ВАЩИШИН (1991-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Селець на Рівненщині. Пройшов строкову службу в ЗСУ — у розвідувальній роті військової частини міста Рівне. Після демобілізації працював на будівництві у Києві.

Весною 2014 року у числі перших пішов добровольцем, з квітня — старший стрілець 8-ї роти 3-го батальйону 51-ї ОМБр, навідник гармати.

Загинув під час прориву з оточення під Іловайськом. З 28 серпня не виходив на зв’язок. Упізнаний за експертизою ДНК серед похованих під Запоріжжям невідомих Героїв.

Залишилися батьки та молодший брат.

 

МАКСИМ ДОБРЯНСЬКИЙ (1988-2014) – десантник, старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Коростишів на Житомирщині. Закінчив Міжрегіональну академію управління персоналу за спеціальністю «Правознавство». Проходив строкову військову службу в лавах ЗСУ. З 2012 працював у «ВіДі Край Моторз» Компанії «ВіДі Груп» у Києві.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України 11 березня 2014 року призваний за частковою мобілізацією. Старший солдат, оператор протитанкового взводу 1-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади, м. Житомир.

З весни 2014 брав участь в АТО в районі Слов’янська. 2 травня перебував у складі колони 95-ї бригади, яку заблокували на мосту через річку Сухий Торець поблизу смт Андріївка проросійські налаштовані місцеві мешканці. О 22:15, під час перемовин, на українських військовослужбовців здійснили збройний напад російські терористи, які відкрили вогонь зі стрілецької зброї та гранатометів, практично з-за спин цивільних мешканців, прикриваючись «живим щитом». Тоді загинули солдати Коваленко і Панасюк.

З травня по червень ніс службу на горі Карачун біля Слов’янська, а з початку червня, у складі ротно-тактичної групи 95-ї бригади, — на блокпосту № 1.

26 червня 2014, в часі оголошеного «перемир’я», російські терористи здійснили масований — із застосуванням танків та мінометів — штурм блокпоста № 1, що був розташований на північно-західній околиці Слов’янська в районі водойми Рибгоспу — поблизу селища Мирне. Бойовики почали обстріл з боку дамби і дороги, після чого пішли на штурм. У перші хвилини бою було підбито два БТРа десантників 95-ї бригади. У бою десантники сержант Андрій Коган і старший солдат Максим Добрянський з ПТРК «Фагот» відкрили вогонь по танку противника, але біля них розірвався снаряд, вони загинули в одному окопі. Ще п’ятеро бійців у ході бою зазнали поранень. Один з трьох танків бойовиків нацгвардійці знищили з РПГ. Під натиском переважаючих сил противника оборонцям довелось відступити за наказом, але вже наступного дня контроль над блокпостом було повернуто.

Залишилися батьки, сестра та наречена.

 

ОЛЕГ МЕДИНСЬКИЙ (1968-2016) — капітан 3 рангу ВМС ЗСУ, заступник командира по роботі з особовим складом 73-го морського центру спеціальних операцій.

Народився в селі Іллінка на Одещині. Ветеран 73-го морського центру спеціальних операцій (Очаків), після багаторічної служби у морському спецназі звільнився в запас. Проживав з сім’єю в Очакові. Займався спортивно-патріотичним вихованням молоді, був тренером з кіокушин-кан карате (чорний пояс ІІ дан). Засновник і президент Військово-патріотичного спортивного клубу «Майський» в Очакові  з 2006 року.

Коли почалися бойові дії на сході України, повернувся у військо, і з 2014 року перебував у зоні АТО. За два роки війни Мединський побував практично у всіх «гарячих точках», включаючи Іловайськ.

5 вересня 2016 року загинув поблизу міста Маріуполь, підірвавшись на протипіхотній міні під час виконання бойового завдання. За іншими даними загинув у бою у районі Мар’їнки від осколків міни.

Без Олега залишилися дружина, троє дітей та двоє онуків.

 

ОЛЕГ СИЗОНЕНКО (1967 2016) — сержант ЗСУ.

Народився у місті Бердянськ. На початку бойових дій пішов добровольцем на фронт, служив у 93-й бригаді. Після демобілізації залишився в ЗСУ за контрактом; сержант, старший розвідник-снайпер, 3-й окремий полк спеціального призначення.

10 лютого 2016 року загинув поблизу міста Авдіївка внаслідок підриву на вибуховому пристрої з «розтяжкою»: Олег йшов першим і прийняв на себе більшість осколків від вибуху, ще двоє вояків зазнали поранень.

Без Олега лишились мама, дружина та син.

 

ДАВІД ДЗІДЗІНАШВІЛІ (1983-2014)— старшина, Державна прикордонна служба України.

Народився в селі Лісна Поляна на Луганщині. Інспектор прикордонної служби, дозиметрист Луганського прикордонного загону.

Загинув 10 серпня під час обстрілу ТУ «Північ» «Градами» біля Юганівки.

 

ВІТАЛІЙ МОЛОЗОВЕНКО (1995—2019) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Тирлова Балка на Кіровоградщині у багатодітній родині. Здобув фах електрогазозварника у Кропивницькому училищі.

В АТО — старший солдат, командир відділення безпілотних авіаційних комплексів розвідувального взводу 34-го батальйону. Мав «золоті руки», мг ремонтувати різні види техніки..

13 червня 2019 року загинув перед в селищі Піски (Ясинуватський район) від мінно-вибухової травми під час виконання бойового завдання.

Без Віталія лишились мама, шестеро братів та сестер, дружина й маленький син.

 

АНДРІЙ ЛЕБЕДЄВ (1980-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в Ярославлі, РСФСР, 1983 року його мама разом з її батьками переїздить до Чернігова. Закінчив Чернігівський професійний ліцей хімічної промисловості, здобув професію електрика високовольтних ліній. Строкову військову службу пройшов у складі Національної гвардії України, Сімферополь, кулеметник. Демобілізувавшись, працював експедитором на чернігівському складі керамічного посуду.

Мобілізований у квітні 2014-го, кулеметник 1-го відділення 2-го мотопіхотного взводу 1-ї мотопіхотної роти, 13-й окремий мотопіхотний батальйон «Чернігів-1». З травня 2014 року перебував у зоні проведення бойових дій, у серпні був нагороджений грамотою військового командування Збройних Сил України.

Загинув 29 січня 2015-го під час мінометного обстрілу у бою на блокпосту під Вуглегірськом. Тоді ж полягли старший солдат Сергій Андрусенко та старші солдати Олександр Бригинець й Олег Соломаха.

Без Андрія лишилися мама й дружина.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада