Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
05.03.2021

6 березня. Сьогодні в огляді:

  • народна художниця, представниця опішнянської школи гончарної мальовки, натхненниця створення Музею гончарства в Опішні;
  • дослідник масових захоронень жертв совєтських репресій у Биківні;
  • композитор, автор безсмертного хіта «Два кольори»; б
  • бізнесмен, який створив перше на постсовєтських теренах об’єднання власників сімейних компаній;
  • телеведуча і журналістка, шо публічно викликала Зеленського на інтерв’ю «приходь, якщо ти не сцикун».

Також пом’янемо народжених 6 брезеня захисників України, які віддали життя у боротьбі за цілісність і незалежність нашої держави проти росіської збройної агресії.


Починаємо.

 

ЯВДОХА ПОШИВАЙЛО (1910 — 1994) — гончарна малювальниця, представниця опішнянської школи художньої мальовки.

Народилася в давноьму центрі українського гончарства – селі Опішня на Полтавщині в багатодітній сім’ї Бородавки. Рано стала сиротою, працювала і вчилась у різних опішнянських майстрів гончарної справи. У 18 років вийшла заміж за потомственого гончара Гаврила Пошивайла.

В Опішні є давня традиція: твори чоловіка-гончаря мусять побувати в руках дружини-малювальниці. Явдоха Пошивайло оздоблювала твори свого чоловіка рослинними й зооморфними декоративними композиціями. Мотиви мальовки народжувалися миттєво. Квіти, виноградна лоза, риби й птахи оживали на мисках, тарелях, вазах, глечиках, макітрах, барильцях, куманцях. Гончарна мальовка Явдохи Пошивайло, виконана фляндрівкою й ріжкуванням, була «густою», соковитою.

На початку 1930-х рр. українське ремісництво придушували репресіями та колгоспами. Була кількість трудоднів у полі, які кожен колгоспник мав відробити. Гаврило та Явдоха Пошивайли мусили виїхати в Харків, аби хоч якось продовжити творчу діяльність. Згодом в Опішні запрацював завод «Художній керамік», і подружжя повернулось. Проте, існували норми, які мусив виробити кожен гончар. I лише вдома, після роботи, Гаврило та Явдоха ліпили та розфарбовували те, що хотіла їх душа.

Натхненником створення Музею гончарства в Опішні була саме Явдоха Пошивайло. Вона дала настанову своєму внукові Олесю Пошивайлу створити музей.

Зусиллями господині було зібрано велику колекцію гончарських творів Гаврила Ничипоровича Пошивайла. Так, у 1970-х рр. виник перший в УРСР приватний музей гончарства.

Явдоха Данилівна до останнього подиху жила гончарством. Навіть за кілька місяців до смерті, тяжко хвора, вона брала папір, фломастери чи олівці й наносила на папір гончарні орнаменти.

 

Дивитися роботи Явдохи Пошивайло: http://uartlib.org/allbooks/narodna-keramika-gavrila-ta-yavdohi-poshivayliv-nabir-listivok/

Сайт Опішнянського музею кераміки, де зокрема є матеріали, присвячені 110-річчю з дня народження Явдохи Пошивайло: http://opishne-museum.gov.ua/

Сторінка Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному

 

 

МИКОЛА ЛИСЕНКО ( 1927-2014) — один з перших дослідників совєтських репресій — таємниці поховань у Биківнянських могилах. Був першим головою Народного Руху України у Броварах, одним із фундаторів Українського товариства «Меморіал».

Микола Лисенко народився на Вороніжчини, в заможній родині селян-ремісників. У 1931 році родину Лисенків совєтська  влада репресувала й вислала їх родину як «куркулів». Саме ця подія позначилась на світогляді майбутнього дослідника Биківнянських поховань.

Під час Другої світової війни, починаючи з 16-річного віку, Микола навчався у ремісничому училищі на токаря. Став майстром у цьому ж училищі, навчав інших. На фронт не потрапив, бо був заброньований. У 1952 році Лисенко закінчив сільськогосподарський інститут Воронежа, і як відмінник за власним бажанням був направлений на роботу до Київської області, у Київську агролісомеліоративну експедицію. Працював ґрунтознавцем. Будучи повністю зросійщеним, повернувся в Україну, де тривалий час дерусифіковувався та відновлював національну свідомість.

У 1954 році оселився в Броварському районі, був  агрономом-овочівником в колгоспі. У 1957 році почав працювати в науково-дослідному інституті «УкрНДІГіМ» у Києві, згодом – в інституті «Укрдіпроводгосп» у відділі економіки.

У середині 1980-х років Микола Лисенко взявся досліджувати поховання в селі Биківня.  Правду про Биківнянські могили ще у 1962 році намагалися розголосити Алла Горська, Василь Симоненко (про нього дивіться в огляді за 8 січня) та Лесь Танюк, та тоді ще не настав той час, коли це було можливо.

Спираючись на свідчення старожилів та архівні документи, подвижники на чолі з Миколою Лисенком організували широкий громадський рух для розкриття биківнянської таємниці.

Лисенко зібрав значний документальний матеріал, опитав десятки свідків трагедії, зробив відповідні фотознімки і передав до ЦК КПУ. Уже наступного дня Биківнянський ліс був оточений солдатами і МВС почало роботи з «упорядкування» поховань. «Посеред лісу вирили величезну яму, до якої скидали викопані та знайдені на поверхні черепи, кістки, рештки одягу та взуття сотень розстріляних, аби глибше і швидше закопати, — розповідає Микола Григорович, — а вже 6 травня 1988 року було встановлено брехливий монумент — камінь, на якому значилося, що тут поховані «жертви німецько-фашистських загарбників». На це дійство з обачності не було запрошено жителів Броварів та Биківні, адже багато з них знали правду про поховання. Зате мене викликали на співбесіду до МВС, наслідком якої стало моє звільнення з роботи в інституті і відправка на пенсію, звичайно ж, за віком, за «сприяння» КДБ».

Згодом, під тиском неспростовних фактів у 1989 року четверта урядова комісія визнала, що в Биківні поховані жертви більшовицького терору, і що їх катували та розстрілювали у тюрмах Києва, а тіла вивозили у биківнянський ліс. До цього три комісії (1944, 1971, 1987 років) постановляли, що в могилах поблизу Биківні поховані жертви нацистів.

Микола Лисенко був одним із фундаторів Українського товариства «Меморіал», кілька років був головою його виконкому, потім протягом 15-ти років головою товариства «Меморіал Київщини», в останні роки — почесним головою. У Товаристві політв’язнів та репресованих відповідав за увічнення пам’яті жертв політичних репресій. Був першим головою Народного Руху України у Броварах.

Саме Микола Лисенко був ініціатором відзначення Дня пам’яті жертв політичних репресій на території Биківнянських могил.

Микола Лисенко видав три книги про биківнянську трагедію та комуністичний режим в СРСР:]

  • «Биківня: злочин без каяття», вийшла наприкінці 1996 року. В ній уперше оприлюднено списки жертв.
  • «Биківня — наш вічний біль», 2009 року.
  • Дослідження «У жорнах комунізму» на 888-ми сторінках, 2010 року — літопис кількох поколінь Лисенків, у якому висвітлено історію українського народу.

Також Микола Лисенко видав кілька сотень статей про поховання у Биківні.

1 березня 2014 року Микола Лисенко разом із дружиною Нелею Щербиною загинули в Броварах унаслідок ДТП: їх збив автомобіль, коли вони переходили вулицю.

Варта уваги стаття про діяльність Лисенка: http://ua.bykivnya.org/article/19_03_15_krokami_pershovidkrivachiv_bikivnyanskih_pohovan_do_5richchya_z_dnya_smerti_mikoli_lisenka

 

Більше про дослідження захоронень в Биківні та спротив совєтів цій справі: https://tyzhden.ua/History/60708

 

 

ОЛЕКСАНДР БІЛАШ (1931-2003) — композитор, автор вічного хіта «Два кольори» на вірші Дмитра Павличка та багатьох і досі популярних пісень.

Народився в Градизьку (нині – Полтавська область). У 1946 році намагався вступити до Полтавського музичного училища, проте не був прийнятий «через відсутність музичного слуху». Рік навчався в Київській музичній вечірній школі, де музику викладали брати Георгій і Платон Майбороди. Розвантажував вагони на вокзалі, підробляв у школах, грав в ресторанах.

1957 року закінчив Київську консерваторію (нині Національна музична академія України імені П. І. Чайковського) по класу композиції у М. М. Вілінського.

Білаш писав опери (зокрема «Гайдамаки» та «Прапороносці») та симфонічні твори, але найбільш відомий як автор пісень – створив їх близько 500).

Крім того писав і вірші – автор 9-ти поетичних збірок.

«Два кольори» у виконанні самого композитора:

у виконанні Дмитра Гнатюка: https://www.youtube.com/watch?v=yewhS0v0KxA

у виконанні гурту «Кому вниз»: https://www.youtube.com/watch?v=nR6r5-jNrTY

Цвітуть осінні тихі небеса у виконання Дмитра Гнатюка: https://www.youtube.com/watch?v=FpGHCdBlEhw

 

 

 

ВЛАДИСЛАВ БУРДА (1972) — підприємець, засновник і власник RedHead Family Corporation, засновник і президент громадської організації «Асоціація власників сімейних компаній України» (FBN Ukraine).

Народився в Одесі. Батько — Борис Бурда – телеведучий, письменник, бард, відомий учасник інтелектуальної гри «Що? Де? Коли?». Мати — Белла Вернікова, поетеса і художниця.

Закінчив Одеський національній університет ім. Мечникова, факультет прикладної математики.

1994 року заснував компанію «Європродукт», яка була перейменована в 2010 році в RedHead Family Corporation. Мережа дитячих магазинів «Антошка», яка входить до корпорації, за оцінками провідних бізнесу-видань, є найбільшою мережею дитячих магазинів в Україні.

Але до огляду Владислав Бурда потрапив не через цей факт, а тому що він заснував українське відділення всесвітньої громадської організації Family Business Network International – організації, яка об’єднує власників сімейних компаній.

У вересні 2008 року  Бурда побував на саміті FBN International в Делі і зрозумів, що це саме те, що він шукав багато років. Там зібралися власники з усього світу, вони розглядали кращі сімейні кейси і відвідували найцікавіші сімейні компанії країни. На той час в FBN було 21 відділення, причому зі Східної Європи тільки один – в Болгарії. І нікого з СНД. Владислав Бурда звернувся в штаб-квартиру асоціації з листом, підготував бізнес-план розвитку нового відділення і в лютому 2009 року отримав добро FBN International на створення української асоціації.

Кожна четверта велика компанія у світі – це сімейний бізнес, якій існує в багатьох поколіннях. На відміну від корпорацій, сімейні компанії мають на меті не так швидкий і великий прибуток, як стабільність, довготривалі стосунки з партнерами і бездоганну репутацію. Відповідальні власники українського бізнесу тільки кілька років тому почали усвідомлювати, що їхні компанії або вже є сімейними, або їм доведеться такими стати, що їм треба буде передавати свою справу наступному поколінню. Як це зробити з найменшими втратами?  В цьому і має зарадити FBN.

Влад бурда пояснює: «Наша місія як відділення FBN International в Україні: ми хочемо створити прецеденти, коли капітал буде передаватися з покоління в покоління з найменшими втратами. Тільки 33% бізнесів, згідно зі світовою статистикою, передається у спадок другого покоління. Ідея полягає в тому, щоб поліпшити цей показник наскільки можливо. Принаймні, в України. Найбільші економічні руйнування відбуваються при розриві ланцюжка клієнтів, ланцюжка поставок, через розлами, які виникають в інфраструктурі бізнесу під час хаотичної непідготовленої передачі. Наше завдання – запобігти збитку, запобігти втратам, які можуть виникнути при передачі бізнесу, і зробити процес передачі активів і цінностей бізнесу максимально ефективним. Якщо капітал і активи не руйнуються під час передачі (а в масштабах України це сотні і сотні мільйонів доларів щорічно), то зберігається і багатство країни. І якщо нам вдасться в Україні цей показник передачі бізнесу другого покоління поліпшити хоча б на 10%, то це буде величезним внеском в країну».

FBN Ukraine видає своєрідний клубний журнал «Сімейний бізнес», в якому йдеться про досвід кращих сімейних компаній України, про життя асоціації, про засади та психологію гармонійного поєднання сімейних стосунків та бізнесу:

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=2846215702095456&id=262710500446002&__xts__[0]=68.ARBQ5EjV5WldZBqMxY5hu4J5PpVrME3hfzpN9wNNmWoJOB5SVN1f9wpejp2DYpY5IcN8HMkPK141KWoEe6chNCHfL8nkSa6pHT8qIgYZsTW87d5VeHzHa3cCsoQGMSZbnHf_boWCM_VHlZQQMWL5BvkzfK2IwqhiGjLdvOtjvp8zsPpAnoCcXLUBEXbTVzg7SgldOdiCMPmygamzdSI6DxgX5Emv1UsAHrUlUDPl5EXYjFwnBhtrsLrv5x59szXYfluh7k4oLWPXubOChbgNsex6dayJ9aLGljFlU0DozMikhwpotIqWwZxVUr_ptMQJZgNqOkz91u0COVpa3mKyD6VSuQ&__tn__=-R

 

 

ЯНІНА СОКОЛОВА (1984) — актриса, журналістка. Ведуча програм «Рандеву» і «Кіно» на 5 каналі, також — проєкту «Вечер с Яниной Соколовой» на YouTube.

Народилася в Запоріжжі, здобула освіту психолога в Запорізькому національному університеті. У Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого вона здобула освіту актора театру і кіно.

У 2003 році Соколова була ведучою програми «Всі гроші світу» на луганському регіональному телеканалі «Лот ТВ».

У 2004 році вона була акторкою «Вільного театру» та «театру «Дах».

На телебачення Соколова повернулася в 2006 році – ведучою та журналістом у ранковому шоу «Ранок на Інтері». Того ж року вона почала зніматися в кіно. 3 2007 по 2008 роки була ведучою і журналісткою програми «Сніданок з 1+1».

У 2009 році Соколова була ведучою програми «Ранок на П’ятому». З 2012 року вона ведуча програми «Кіно з Яніною Соколовою», а вже з 2015 року програми «Рандеву з Яніною Соколовою» на «5 каналі».

У Києві у кінотеатрі «Жовтень» 2018 року відбувся прем’єрний показ документального фільму про воїнів АТО «Ми — солдати», одним з продюсерів якого була Соколова.

Того ж року вона стала ведучою авторського YouTube-проєкту «Вечер с Яниной Соколовой», який викриває фейки російської пропаганди про Україну.

22 травня 2019 року повідомила про мультимедійний проект «Я, Ніна», заснований на реальних подіях з її життя – вона поборола рак, пройшовши тривалий курс променевої та хімієтерапії. Мета цього проекту – змінити ставлення соціуму до онкохворих.

Яніна Соколова відома різкою критикою Володимира Зеленського – як до так і після президентських виборів.

 

Одне з недавніх інтерв’ю не Яніни, а – з – Яніною: https://www.radiosvoboda.org/a/sokolova-intervju/30460232.html

Сторінка у Фейсбук: Yanina Sokolova

Пом’янемо захисників України від російської агресії:

 

АНАТОЛІЙ ЗАРЕМСЬКИЙ (1977-2017) — десантник, капітан ЗСУ.

Народився в селі Березівка на Хмельниччині. Батько усе життя пропрацював у колгоспі, а мати — бухгалтером. 1999 року Анатолій закінчив Кам’янець-Подільський військово-інженерний інститут. У Кам’янці зустрів свою майбутню дружину. Службу почав у військовій частині міста Яворів Львівської області на посаді командира відділення. З 2005 по 2006 рік брав участь в миротворчій місії у Косові. Після повернення продовжив службу в Чернівецькому батальйоні (колишній 300-й полк).

Капітан, командир інженерно-саперного взводу 87-го окремого аеромобільного батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади.

З весни 2014 року брав участь в АТО у складі 3-ї батальйонної тактичної групи 80-ї бригади.

3 лютого 2017 року вночі  російсько-терористичні угруповання з  «Градів» обстріляли село Галицинівка Мар’їнського району Донецької області, що перебуває на значній відстані від лінії зіткнення, неподалік Карлівського водосховища (в тилу українських військ). Противник з боку окупованого смт Старомихайлівка випустив половину боєкомплекту з установки БМ-21 «Град». Внаслідок влучення снаряду у будинок, де відпочивали військовослужбовці, загинули двоє українських офіцерів — капітан Анатолій Заремський і капітан Маріс Камінський.

Без Анатолія залишились батьки, брат, сестра, дружина та двоє синів.

 

ОЛЕГ БРАТКО (1989-2014)— старшина ЗСУ.

Народився в селі Велика Стариця Бориспільського району Київщини. Закінчив Київський радіо-механічний технікум. Потім – строкова служба у ЗСУ. Від рядового він дослужився до старшини. Після армії Олег закінчив школу міліції, певний час працював у Печерському райвідділі внутрішніх справ. Останнім місцем його роботи була АЗС у місті Бориспіль.

Призваний за мобілізацією, з травня 2014 – в АТО. Командир бойової машини-командир відділення, 72-а ОМБр.

Загинув 15 липня 2014-го під час обстрілу обстрілу терористами з РСЗВ «Град» позицій військових поблизу Амвросіївки.

 

МИКОЛА БРУЙ (1986-2014) — старший солдат, гранатометник 2-го механізованого відділення 2-го механізованого взводу 2-ї механізованої роти механізованого батальйону 1-ї окремої гвардійської танкової бригади (Гончарівське).

Народився в Чернігові Закінчив історичний факультет Чернігівського національного педагогічного університету ім. Шевченка. У 2008—2009 роках проходив строкову військову службу в 95-ій аеромобільній бригаді, м. Житомир. Активіст чернігівського відділення ВО «Тризуб» імені Степана Бандери. Активний учасник Революції Гідності. Був мобілізований під час першої хвилі мобілізації 19 березня 2014 року.

Виконував обов’язки командира відділення. В Луганській області Микола під час одного з обстрілів неподалік від кордону з Російською Федерацією знайшов та вивів з поля бою бійця, який отримав контузію, та, втративши координацію, рухався в бік кордону.

Під час перебування в АТО Микола Бруй брав участь у боях поблизу сіл Трьохізбенка та Макарове.

25 липня 2014 року від Макарового відділення рушило до Щастя, а звідти до Луганського аеропорту з метою розблокування шляху до українських підрозділів, що обороняли аеропорт. На місце відділення Миколи Бруя прибуло вранці 26 липня. В середині того ж дня бійці отримали наказ закріпитися на висоті біля села Красне (Краснодонський район). Група, в якій перебував Микола, через 15 хвилин після прибуття на місце потрапила під обстріл мінометів та «Градів». Постріл з ПТУРа вивів з ладу танк, який більше не міг вести бій. Після отриманого наказу відступати група рушила в бік Луганського аеропорту, але потрапила у засідку. Військові зіскочили з БМП і почали вести бій. Микола прикривав своїх товаришів та був смертельно поранений під час надання невідкладної медичної допомоги важкопораненому товаришу.

Тіла загиблих Миколи Бруя та Юрія Коваля бойовики вивезли до Краснодона, лише через кілька днів їх удалося переправити до Чернігова через територію РФ. 4 серпня воїна-захисника відспівали у соборі Святої Великомучениці Катерини УПЦ КП, за який він боровся, аби той належав українській громаді, та поховали у Чернігові на міському кладовищі «Яцево».

Залишилися мати, батько, сестра, дружина та донька.

 

ДМИТРО ЛАГУНОВ (1976 – 2015) — солдат резерву Міністерства внутрішніх справ України.

Родом зі Львова. Резервіст, водій, 1-ша окрема медична рота імені Пирогова.

9 лютого 2015 р. бригада медиків виїхала з міста Артемівськ (Донецька область) в сторону Дебальцеве назустріч медичному екіпажу ЗСУ (солдат Анатолій Суліма, солдат Михайло Балюк, солдат резерву Сергій Кацабін та поранений молодший сержант Олександр Кравченко), з яким зник зв’язок. Біля с. Логвинове джип підірвався на фугасі. Разом з Дмитром загинули капітан Тарас Кончевич, солдат резерву Василь Задорожний та солдат резерву Максим Овчарук.

Тіла загиблих кілька разів намагались вивезти з-під обстрілу. Лише 21 лютого вдалось домовитися з терористами про обмін.

Без Дмитра лишились мама, дружина, двоє синів.

 

ЮРІЙ СМИРНОВ (1981-2014) — рядовий міліції, Міністерство внутрішніх справ України.

Випускник Миколаївського філіалу Київського національного університету культури і мистецтв. Навесні 2014 року пішов до військового комісаріату та зголосився добровольцем.

Стрілець, Миколаївський полк охорони громадського порядку Південного ОТО НГУ.

24 серпня 2014 року колона підрозділу Національної гвардії, рухаючись заданим маршрутом, потрапила у засідку терористів. Смирнов зорієнтувався одним із перших та зайняв позицію і відкрив вогонь у відповідь, цим самим прикрив перегрупування підрозділу. Сили терористів переважали вдвічі, але вояки до останньої миті продовжували стримувати ворога, врешті напад бойовиків було відбито. Після бою товариші знайшли обгоріле тіло Юрія Смирнова.

 

ОЛЕКСАНДР ЛЯШОК (1995-2019)

Народився в селі Михайлівка (Кіровоградська область); проживав у смт Лісове, займався атлетикою. 2013 року закінчив школу та одразу вступив на військову службу за контрактом.

2 квітня 2019 року підписав контракт у морській піхоті; старший матрос, навідник 1-го відділення морської піхоти 1-го взводу 2-ї роти 137-го батальйону.

Уночі 19 червня 2019-го загинув від смертельного кульового поранення під час обстрілу, який вели терористи з гранатометів (АГС і РПГ) поблизу позицій ЗСУ між селами Миколаївка та Новотроїцьке (Волноваський район).

Без Олександра лишились мама, два брати і син.

 

В’ЯЧЕСЛАВ  МОРОЗЮК (1994-2014) — солдат ЗСУ.

Далекомірник, 25-а окрема повітряно-десантна бригада.

5 серпня 2014 р с. Петропавлівка, Шахтарський район, Донецька область Обставини загибелі: загинув 5 серпня 2014 року близько 4:15 при виході з оточення в районі с. Петропавлівка, Шахтарський район, Донецька область, від прямого попадання снаряда в бойову машину 2С9 Нона

Удома залишилися батьки, сестра.

 

ЮРІЙ ЦИБУЛІН (1971-2014) — старший лейтенант ЗСУ.

Закінчив Дніпропетровський інститут залізничного транспорту, працював в Нижньодніпровськ-Вузлівському локомотивному депо слюсарем та бригадиром, згодом – інженером-технологом служби локомотивного господарства, інженером-приймальником локомотивів. Інженер 1-ї категорії, Придніпровська залізниця.

У середині березня пішов добровольцем до військкомату, у червні 2014-го мобілізований. Заступник командира роти, 532-й окремий ремонтно-відновлювальний батальйон. Здійснював ремонт БМП безпосередньо на передовій, підрозділ потрапляв під обстріл «Градами», доводилося і атаки відбивати.

12 листопада 2014-го вирушив із бійцями ремонтувати гармату БМП, що заклинила. Встигнув виконати цю роботу і загинув під час мінометного обстрілу взводного опорного пункту поблизу Пісків — снаряд потрапив в «Урал», почали вибухати набої, тоді загинув і сержант Олег Макаров, один військовик поранений.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада