Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
18.06.2022

Євген СОСНОВСЬКИЙ – відомий маріупольський фотограф-документаліст, актор місцевого аматорського театру, фахівець з ІТ-технологій – 65 діб перебував в окупованому місті. Він тепер знає, що таке голод, злидні, втрати, життя у підвалі під російськими бомбами, що безжально нищили улюблений Маріуполь, де Євген народився та прожив 57 років.

Євген Сосновський та його мирний Маріуполь

– Про це важко говорити. Я ніби втратив частинку себе, свого життя. До останнього  сумнівався, що почнеться велика війна. Вважав, що Путін не піде на цей крок, не перетне межу. Але 24 лютого перекреслило плани на майбутнє і для мого рідного міста, і для мене особисто.

Післяблокадне фото, Київ

Війна для Євгена Сосновського розпочалася з обстрілу мікрорайону «Східний», з міграції людей містом, з поступового зникнення води, газу, світла та зв’язку. На той момент Євген, як і більшість містян, ще до кінця не усвідомлював масштабів вторгнення. Намагався зберігати, наскільки це можливо, спокій, дбати про рідних, запасатися продуктами та водою, чекати на зміну ситуації на фронті та реакцію влади щодо можливої евакуації. Зв’язок у Маріуполі зник разом зі світлом, тож збирати інформацію доводилося уривками від військових, поліцейських, волонтерів.

Багатоповерхівка Євгена була розташована в районі заводу «Азовсталь». Неподалік у невеликому будинку жила старенька мати дружини, у тому ж дворі – її син з родиною. Щодня Євген з дружиною приходили до мами, приносили їжу та воду, підтримували та допомагали у господарстві.

Фото Євгена Сосновського

– Третього березня ми з дружиною були вдома. Близько 17 години почався обстріл, вибухало зовсім поруч, було чутно дзвін скла, що б’ється. Ми одразу перебігли в коридор, подалі від вікон. Того вечора нам пощастило – будинок вцілів. Снаряди влучили у сусідній двір, десь за 100 метрів від нас.

Євген нескінченно вірив у ЗСУ і сподівався, що все скінчиться дуже скоро, що вигнати ворога Україні допоможуть міжнародні партнери, що людей захистить держава, а у Маріуполі незабаром обов’язково відбудеться переможний парад. Проте ситуація у місті погіршувалась з кожним днем, кільце облоги стискалося дуже стрімко: вже точилися бої на околицях, вже ворожі літаки  скидали бомби на школи та лікарні, вже кожен підвал перетворився на гуртожиток для сусідів-безхатченків, вже важко було знайти воду та дрова для багать, на яких біля кожного під’їзду готували невибагливі страви «з чого було»… Вже місто поступово втрачало життя, занурюючись у темряву і безвихідь.Особливо діставалося заводу, поряд з яким мешкала вся родина Сосновського. 15 березня Євген вперше ледь не загинув.

– Того дня ми були у мами. Почався обстріл, я побіг до будинку, і майже одразу у нього влучив снаряд. Мене завалило уламками цегли, шиферу, балок перекриття. Можливо, врятувало мене те, що я упав на підлогу одразу, як почув свист снаряду. Спочатку думав, що вже помер, але через деякий час зміг вибратися з-під завалу. Свідомості я не втрачав, отримав тільки контузію і довгий час нікого не чув. Добре, що всі тоді вціліли.18 березня під обстріл потрапила племінниця Євгена. І вона, і її діти, і тато були серйозно поранені, але звернутися до лікарів було вже неможливо. Тож допомагати рідним довелося власноруч. Вони були всі разом, коли 20 березня у будинок влучило і почалася пожежа. Всіх мешканців «визволителі»-кадирівці примусово вигнали на вулицю. Доля людей їх мало турбувала, сперечатися з озброєними вояками сенсу не було, тож родина вимушена була оселитися у підвалі сусіднього будинку, не встигнувши взяти з собою навіть одягу.

– До того ж ми всі залишилися без харчів. Мій будинок, де я сподівався знайти щось з продуктів та трохи води, вигорів вщент, разом зі всіма припасами. Навіть підвал вигорів. Вогонь був такої сили, що скляні банки з варенням та соками сплавилися одна з одною.Жахіття наростали, як сніговий ком, каже Євген. Холод на вулиці і у підвалі, поранені родичі, невщухаючі обстріли, неможливість привезти матір, яка все ще перебувала у своєму напівзруйнованому будинку, загибель сусідів, розстріляних снайпером майже на очах у сім’ї, горе жінки, яка втратила одразу чоловіка та сина… І жовтий самоскид, до якого «визволителі» скинули тіла загиблих і відвезли у невідомому напрямку.

– 26 березня помер поранений брат моєї дружини. Ми вийшли з підвалу його ховати і те, що відкрилося очам, дуже боляче вразило: руїни, згорілі будівлі, поламані дерева, розбита дорога, усіяна гільзами різного калібру. Місто не можна було впізнати. Зятя ми поховали на городі біля дому. Шкода, що дітям довелося це побачити.Родині Сосновського дуже пощастило з сусідами. Вони ділилися їжею, допомагали медикаментами, навіть дозволили робити перев’язки пораненим у квартирі на першому поверсі. Євген каже, що його довоєнний фотопроєкт про Маріуполь #ТакіКрасивіЛюди ніби втілився у життя та набув зовсім іншого сенсу – адже майже всі люди, які опинилися поруч, у важкий час продемонстрували неабияку внутрішню красу.

Авжеж, були і винятки. Коли почалося переслідування активістів, журналістів та незадоволених «новою владою», то хтось з сусідів, аби вислужитися перед окупантами, «здав» Євгена як фотографа та журналіста, який багато чого фільмував. Розмова з «визволителями» далася чоловікові важко. Каже, щоб уникнути арешту, довелося прикласти неабияких зусиль та згадати всі акторські навички, які отримав у своїй театральній студії.

Зустрічі з кадирівцями та обшуки з роздяганнями Євген переживав щоразу, коли виходив з підвалу,  намагаючись десь знайти їжу хоча б для дітей. Ворожі патрулі постійно зупиняли та погрожували розстрілом.

Тричі ми намагалася виїхати з Маріуполя з ранку до вечора стояли під дощем та мерзли на пунктах збору, чекаючи евакуації до Запоріжжя. І тричі Росія зривала всі домовленості, автобуси не приходили, і ми ні з чим. Майже місяць шукали інші можливості, тож покинути місто нам вдалося лише 30 квітня, коли нарешті знайшли приватного перевізника.

Попри численні перевірки та обшуки на блокпостах Євген зміг вивезти до вільної України свій збережений фотоархів – величезний багаторічний труд. Серед нечисленних воєнних світлин окреме місце займають сторінки щоденника маленького родича Євгена. Коли фотограф дістався Києва, ці дитячі свідчення з’явилися спочатку у його фейсбуці, а згодом на обкладинках світових ЗМІ.

Маріупольський щоденник
Маріупольський щоденник
Маріупольський щоденник

– Восьмирічний хлопчик зміг умістити всю свою маленьку історію у кілька рядків та малюнків, від яких аж мороз поза шкіру. Цей щоденник досі перебуває у хлопчика у Маріуполі. І ми дуже сподіваємось, що в ньому з’являться нові сторінки, в яких він ще напише про те, як зустрівся з нами у вільній Україні, – розповідав нам Євген, коли автор «Маріупольського щоденника» ще залишався зі своєю мамою в окупації.

Єгор у Маріуполі

А вже 9 червня чоловік зустрічав Єгора на столичному вокзалі. Жахи війни, які описував хлопчик, можна прочитати наразі і в його очах – він виглядає старшим за свій вік. На його спині – рана, мама теж поранена, у ногу. Проте Євген безмежно радіє, що всі його близькі залишилися живими і вірить, що вони зможуть впоратися з наслідками пережитої трагедії та звикнути до нового життя на новому місці.

Автор Маріупольського щоденника у Києві із родиною

– Звичайно, складно у 57 років розпочинати життя з початку, майже з нуля. Але залишатися в окупованому Маріуполі було нестерпно складно. І якщо ми змогли вижити в окупації, якщо змогли вибратися звідти, то зможемо подолати всі труднощі й тут. Так, ми втратили все, але попри це залишилися живими і залишилися українцями.

Ірина ГОРБАСЬОВА/Громада