Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
05.10.2020

5 жовтня. Почнемо з вшанування пам’яті Героя Небесної Сотні, що загинув під час спроб проросійського режиму Януковича придушити Революцію Гідності.

Далі в огляді:

  • видатний мовознавець, який зробив великий внесок в унормування української літературної мови, фактичний редактор остаточного тексту «Українського правопису» 1927 року. Розстріляний совєтами;
  • скульптор, що працював у Львові при різних режимах, а потім подався на еміграцію. Автор надгробку на могилі Івана Франка;
  • видатний поет, який поєднав у творчості давню міфологію Лемківщини і дух модерного європейського міста. Після зняття заборони на його твори, вони істотно вплинули на українську поезію;
  • письменник-гуморист, якого називали комсомольським Остапом Вишнею. Розстріляний совєтами;
  • провідний діяч ОУН, розвідник. В’язень нацистських таборів. Автор спогадів і багатьох праць з історії діяльності ОУН;
  • сучасний письменник з широким творчим діапазоном – від фентезі до соціального роману;
  • провідна солістка Національної філармонії України;
  • сучасний скульптор, автор пам’ятників багатьом українським діячам.

Отже, починаємо.

ВІТАЛІЙ СМОЛЕНСЬКИЙ (1984-2014) – учасник Євромайдану, загинув від кулі снайпера.

Народився у селі Фурманка на Черкащині. Закінчив місцеву школу, потім вступив до Ульянівського професійно-технічного училища, де вивчився на газозварювальника.

На початку осені 2013 року він поїхав до столиці, щоб працювати на будівництві. Близькі люди спочатку навіть не знали, що Віталій брав участь у акціях протесту на Майдані. Під час одного з приїздів до матері у Фурманку він неохоче зізнався, що був на Майдані, але жодних подробиць не розповів.

Востаннє Віталій приїхав в рідне село 12 лютого. «В нього руки були чорні від сажі. Сказав, що шини палили. Помився, перевдягнувся в чисте, наступного дня попрощався, — розповідає сестра. — Поцілував маму, як ніколи в житті, обійшов усе подвір’я і поїхав».

«Не плач, мамо, все буде дуже добре», — пообіцяв він мамі, коли востаннє бачився з нею. Через тиждень їй подзвонив невідомий чоловік з Києва і сказав, що син загинув. За словами невідомого, Віталій помер на території Михайлівського монастиря від втрати крові.

В медичній довідці говориться про шок і велику крововтрату. З словами старшої сестри Віталія, в нього було два поранення в грудну клітину біля шиї.

«Звістка про його смерть була шоком. Ми не вірили, думали, що це в нього телефон вкрали або що це просто якась помилка», — згадує сестра Олена.

Після страшної звістки саме вона з чоловіком поїхала до Києва. На впізнання тіла пішов чоловік. Коли він вийшов зі словами: «Не він», в Олені відлягло від серця. Але за кілька хвилин чоловіка покликали оглянути інше тіло… Це був Віталій.

Останні роки Віталій був одинаком. З дружиною розійшовся, але продовжував спілкуватися з синами: 9-річним Владом та 5-річним Славою.  На похороні Влад дуже плакав, а Славко не хотів вірити, що татка більше немає. «Чого мій папка такий холодний? Що ви мене обманюєте, що він мертвий, он в нього брови ворушаться!» — згадує сестра.

«Він ще не збагнув до кінця, що тата немає. Час від часу питає мене, чому він не дзвонить», — розповідає  колишня дружина.

«Головне, щоб це усе було недаремно», — ніби мантру повторює  сестра…

 

Повернемося до більш ранніх часів. І для початку згадаємо науковця, що унормував сучасну літературну українську мову і був знищений совєтами, як і тисячі інших представників наукової і культурної еліти українства.

 

ОЛЕКСА СИНЯВСЬКИЙ (1887-1937) – мовознавець і педагог, провідний діяч у нормуванні української літературної мови, фактичний редактор остаточного тексту «Українського правопису» (1927).

Народився в с. Андріївка, (тепер – Бердянський район Запорізької області. Навчався в нижчій ремісничій школі та середній електротехнічній школі в Одесі (не закінчив). 1909 екстерном закінчив гімназію (Дорпат) і став студентом фізико-математичного факультету, на наступний рік перевівся на  історично-філологічний факультет Харківського університету.

Олекса брав участь в українському національному русі, за що 1914 року був заарештований і висланий на два роки в Полтаву під нагляд поліції. Повернувшись до Харкова 1916, закінчив екстерном університет і отримав диплом 1-го ступеня. Залишений на кафедрі слов’янської філології (на підставі недрукованих праць) без стипендії.

З осені 1917 року був управителем і учителем першої на Слобожанщині української гімназії, згодом працював комісаром при Харківській шкільній окрузі, головою Комісаріату в справах Харківської шкільної округи, викладав на курсах українську мову. Брав участь у видаванні часописів «Рідне Слово» й «Нова Громада», редагував українські підручники.

З 1920 року – професор української мови Харківського інституту народної освіти 1928, керував у ньому секцією української мови науково-дослідної кафедри мовознавства імені О. О. Потебні.

Друга половина 20-х років – період активної участі Синявського в творенні нормативів української мови. Він входить до Комісії для впорядкування українського правопису при Наркомосі України (1925—1928) де відредагував кінцевий варіант правопису 1927 року.

Працював членом-редактором Комісії для складання словника української живої мови ВУАН. З 1928 очолював Діалектичну комісію ВУАН, з 1930 — завідувач відділу діалектології Інституту мовознавства ВУАН, де розробляв, зокрема, тему «Методологія соціальної діалектології». Одночасно (1932–1937) — професор Київського університету та Київського педагогічного інституту.

Наукова кар’єра обірвалася несподівано і трагічно – 1937 року мовознавця заарештовано органами НКВС. Синявський був убитий у тюрмі 24 жовтня 1937 в Києві.

Вченому належать численні праці із фонетики, граматики, діалектології, культури й історії української мови. У діалектології виступив за елементи фонологічного принципу проти суб’єктивізму епігонів молодограматизму (О. Брок, М. Йогансен та ін.). Ініціатор укладання словника мови Т. Шевченка. Його перу належать підручники й посібники для шкіл, вишів та самоосвіти, що популяризували норми літературної мови.

Книжка «Норми української літературної мови» стала вдалим синтезом як досліджень самого автора, так і тогочасних дискусій, що точилися довкола внормування української мови. Головним критерієм нормування для Синявського були внутрішні закони української мови.

Праця мала на меті допомогти українцям вміло послуговуватися всім розмаїттям граматичних і стильових ресурсів рідної мови. Книга відзначається змістовністю, фаховістю, композиційною стрункістю. Складається з таких розділів: Літери і звуки; Звукозміни; Словозміна; Невідмінювані слова; Словотвір; Наголос; Ортоепія і правопис; Синтакса; Розділові знаки.

Написана з глибокою лінгвістичною обізнаністю й великою спостережливістю, ця праця справила істотний вплив на зміцнення літературних норм, стала вихідним пунктом усіх пізніших академічних граматик та підручників для вишів.

Видатний мовознавець Юрій Шевельов писав про Синявського: «…У головному реґляментація, запроваджена Синявським, хоч і без імени її творця, лишилася. Це, може, найкращий доказ її тверезости, життєздатности й науковости. Бо вона справді була побудована на широкій аналізі, на тверезому оцінюванні, на синтезі. В її основі лежало не механічне відштовхування від чогось неприємного…, а самостійна, суверенна, власна традиція й тенденція розвитку української мови, зокрема літературної мови».

Серед визначних осіб, які найбільше вплинули на розвиток української літературної мови, Шевельов називає три прізвища: Тарас Шевченко, Борис Грінченко, Олекса Синявський. Останній «вніс у проблеми нормалізації глибоке знання, науковий досвід і методу не тільки відчуття тенденцій розвитку, а й розуміння їх».

 

СЕРГІЙ ЛИТВИНЕНКО (1899-1964)  –  скульптор. Автор надгробка Івана Франка на Личаківському цвинтарі.

Народився 5 жовтня 1899 року в Пирятині на Полтавщині. Закінчив класичну гімназію в Лубнах. У 1919—1920 роках служив у званні хорунжого у лавах армії Української Народної Республіки. Після поразки І Визвольних змагань два роки перебував в таборі інтернованих українських вояків у Ланьцуті і Вадовицях.

1924—1929 — навчався в Краківській академії мистецтв. Закінчив її з 8 відзнаками і, за рекомендацією викладачів у 1930 році переїхав до Парижа, де продовжив навчання і виставляв свої твори в салоні Тюїльрі.

1930 року Литвиненко переїхав до Львова і згодом став найвидатнішим скульптором міжвоєнного періоду на західних землях України. Його майстерність і авторитет дозволили йому порозумітися з різними режимами, під владою яких перебували ці терени.

1933 року — на замовлення «Просвіти» виготовив 4 скульптурні портрети: молодого Тараса Шевченка, Івана Франка, митрополита Андрея Шептицького, гетьмана Івана Мазепи.

Того ж року скульптор завершив працю над надгробним пам’ятником Івану Франку, який став найвизначнішим його твором. У ньому втілено провідну ідею Івана Франка: невтомно працювати на благо свого народу.

Після совєтської окупації Львова Литвиненко вступив до Спілки радянських художників України, 1940 року брав участь у виставці образотворчого мистецтва Західних областей України та народної творчості гуцулів.

Як відомого скульптора і досвідченого керівника майстернями художньої кераміки у 1940 році Сергія Литвиненка поставили на чолі Львівської експериментальної скульптурно-керамічної фабрики на вулиці Мучній, що була створена наприкінці 1939 року. На ній працювало близько двадцяти львівських скульпторів.

На фабриці випускалася, в основному, ідеологічно-пропагандистська продукція, в першу чергу — скульптурні портрети радянських керівників, які тиражувалися за моделями скульпторів — працівників фабрики, у тому числі й Сергія Литвиненка. Скульптура цього періоду були стилістично орієнтована на офіційно прийняте у СРСР соцреалістичне мистецтво.

В період німецької окупації Львова Сергій Литвиненко знову очолив скульптурно-керамічну фабрику. У цей період за його моделями були виконані серія гіпсових бюстів Тараса Шевченка, Миколи Лисенка, Івана Франка, генерала Мирона Тарнавського, Митрополита Андрея Шептицького, політика Миколи Міхновського та інших відомих українців.

У цей час він також викладає скульптуру викладав у Львівській державній художньо-промисловій школі, а потім – у Вищій образотворчої студії у Львові, яка утворилася після ліквідації німецькою владою Львівської державної художньо-промислової школи.

З наближенням до Львова лінії совєтсько-нацистського фронту ця студія припинила своє існування, а подружжя Литвиненків емігрує спочатку до Німеччини, а 1949 року – до Нью-Йорку. У 1952 році утворюється Об’єднання Мистців Українців в Америці, і першим його головою стає Сергій Литвиненко.

Від 1953 року разом з Петром Холодним-молодшим, Мирославом Радишем, Яковом Гніздовським та Антіном Малюцею був викладачем в Українському інституті пластичного мистецтва.

З цього періоду відома ціла галерея його живописних портретів: Євгена Маланюка, Володимира Кубійовича, Емми Андієвської, дружини Надії та інших, пам’ятники Іванові Франкові, гетьману Іванові Мазепі. Бронзовий портрет Гетьманівни відзначено Великою Американською нагородою.

В церквах св. Миколая в Чикаго, св. Володимира і Ольги в Вінніпегу, св. Михайла в Гезлтоні вирізьбив монументальні іконостаси. Мав багато індивідуальних виставок. Його праці експонувалися в Парижі і Нью-Йорку. В 1963 році пройшла ретроспективна виставка робіт Литвиненка, присвячена 40-річчю його творчої діяльності, на якій було представлено оригінальні твори за 16 років праці в Нью-Йорку.

 

БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ (1909-1937) – поет, прозаїк, перекладач.

Народився у лемківскьому селі Новиця (нині – у Польщі) в родині греко-католицького священика Василя Антонича. Справжнє прізвище батька було Кіт, яке родина змінила перед народженням єдиного сина.

1919 році Олександра Волошиновича — дядька Богдана-Ігоря — за спробу об’єднання польської і словацької часток Лемківщини режим Пілсудського засудив до страти.

Упродовж 1920–1928 Антонич навчався у гімназії гуманітарного типу імені Королеви Софії у Сяноку – на цілу Лемківщину це була єдина гімназія, де вчили також і української. З першого і до останнього класу Антонич відзначався як найкращий учень.

Із середини 1920-х років батьки Богдана-Ігоря Антонича жили в селі Бортятин (тепер – Львівська область), де отець Василь був місцевим парохом. Антонич часто приїжджав сюди, тут написав низку своїх творів.

Протягом 1928–1933 років Антонич — студент Львівського університету ім. Яна Казимира, де навчався на філософському факультеті (спеціальність — польська філологія). У 1934 році одержав диплом магістра філософії. Та навіть для високоосвіченого українця в тодішній Польщі державної роботи не було, тож поет заробляв пером. Друкував у журналах і газетах вірші, статті про літературу і мистецтво.

Ще під час навчання в університеті Антонич пристрасно включився в літературне та громадське життя Львова, був членом гуртка студентів-україністів при Науковій секції Товариства прихильників освіти, наполегливо почав вивчати нюанси української мови, вчитуючись не тільки в словники та граматично-лінгвістичні підручники, але також у твори поетів підсовєтської України.

Перший свій вірш поет опублікував 1931 року в пластовому журналі «Вогні». Потім він розміщував поезії в багатьох періодичних виданнях. Також Антонич виступав з доповідями про українську та чужу літератури; робив переклади; писав рецензії; публікував сатиричні фейлетони та пародії, в яких виявив гостру дотепність. Вів літературну хроніку у часописі «Дажбог».

Крім того, він випробовував свої сили в прозі та драматургії. Залишилася незакінчена новела «Три мандоліни» та великий фрагмент повісті, що мала називатися «На другому березі». Він склав лібрето до опери «Довбуш», що її мав написати Антін Рудницький.

Уже в роки студентства Б.-І. Антонич стає відомим поетом. У 1931 р. у бібліотеці журналу “Дажбог” побачила світ перша збірка віршів — “Привітання життя”, у якій молодий поет потужно заявляє про себе як своєрідний новаторський талант; далі ще дві: “Три перстені” (1934) та “Книга Лева” (1936).

По смерті Антонича з рукописної спадщини поета видано дві книжки — “Зелена Євангелія” (1938) та “Ротації” (1938). Перша присвячена темі єдності всього (живого й неживого) на Землі, друга — урбаністичній тематиці.

Творчість Б.-І. Антонича позначена міфософічним ставленням до природи, сповнена образами лемківського язичництва, філософським осмисленням біосу, закони якого “однакові для всіх”, вражає розмаїттям несподіваних зорових, кольорових, та звукових образів, багатством несподіваних живописних і музичних асоціацій, художнім сприйняттям світу крізь призму музики. Вона знаменує вершинні здобутки світової модерної поезії.

Поет і видавець Іван Малкович зазначає: “Антонич з моцартівською філігранністю зумів поєднати правічну міфологію Лемківщини і дух модерного європейського міста. Із зачарування від його поезії народився і буде народжуватись не один український поет”.

Антонич дійсно справив значний вплив на українську поезію, втім сталося це зі значним запізненням –  бо в підсовєтській Україні його творчість була заборонена до 60-х років.

Після приєднання Західної України до УРСР Антонич, як «аполітичний поет-містик», був заборонений. Усі матеріали зберігалися у спецфондах, доступу до яких не було, тому в Україні поет був невідомий.

У 1963 р. у Польщі за ліберального уряду Товариство українців випускало українську газету “Наше слово”, де публікувалися й вірші Антонича, саме з цієї газети представники львівської інтелігенції відкрили для себе творчість поета.

У 1964 р. представники клубу творчої молоді “Пролісок” зробили літературний вечір Антонича, з якого почалось відкриття його поезії в підсовєтській Україні.

У європейський контекст Антонича вперше ввів Олександр Флакер із Хорватії. У компаративістській статті «Велика подорож» він досліджував мотив подорожі в польських, російських, сербських, хорватських поетів. Україніст Орест Зілинський із Праги перший поставив питання про «другу дійсність» поезії Антонича, порушив проблему поета як міфотворця. Так Антонич увійшов у свідомість як поет європейського формату. Його вірші перекладені багатьма мовами.

 

 

ЮРІЙ ВУХНАЛЬ (1906-1937) – письменник-гуморист і сатирик.

Справжнє ім’я письменника – Іван Ковтун. Народився він в селі Чорнобаївка на Харківщині в селянській сім’ї. Закінчив Куп’янську гімназію. 1922 року вступив на педагогічні курси імені Григорія Сковороди в Харкові, після яких навчався в Харківському інституті народної освіти.

Ще студентом співпрацював у газеті «Селянська правда», де й надрукував перші твори. Потім працював у редакціях газети «Комсомолець України», журналу «Червоний перець». Належав до літературних організацій «Плуг», «Молодняк», Всеукраїнська спілка пролетарських письменників (ВУСПП).

Став одним із найпопулярніших українських сатириків. Не випадково у журналістських колах його називали «комсомольським Остапом Вишнею».

Серед численних письменників-гумористів 20-30-их років Вухналь був одним з найталановитіших і найулюбленіших авторів після Остапа Вишні. Він привернув увагу читача насамперед тим, що перший почав змальовувати в літературі, зокрема в гуморесках, неґативного серед комсомольців героя в найрізноманітніших обставинах. Його сміливість, дотепність і тематична різноманітність були причиною того, що ті видання, де друкувалися Юрій Вухналь та Остап Вишня, були найпочитнішими.

Інакшою була увага енкаведистів до письменника. У листопади 1936 року вонипровели трус на квартирі й заарештували Юрія Вухналя. Йому було пред’явлено звинувачення: «участь в українській націоналістичній терористичній організації, яка готувала терористичні акти проти керівників ВКП(б) і Радянського уряду». На численних допитах і на суді ні в чому себе винним не визнав. Зачитані проти нього свідчення категорично заперечив як фальшиві.

За особистої санкції Сталіна 14 липня 1937 року Ковтуна-Вухналя засуджено до найвищої міри покарання — розстрілу з конфіскацією належного йому майна. Вирок виконано наступного дня.

Реабілітований він був посмертно через 21 рік. При додатковому розслідуванні справи в 1958 році Максим Рильський, який добре знав Юрія Вухналя, дав такий відгук про нього:

«Це був здібний гуморист і автор цікавих книжок для юнацтва та дітей. Я ніколи не сумнівався, що Іван Дмитрович Ковтун чесний і відданий радянський громадянин».

 

СТЕПАН МУДРИК-МЕЧНИК (1919-2004) – діяч ОУН і УПА, в’язень німецьких концтаборів, керівник розвідки ЗЧ ОУН (з 1951), Голова Головної Ради ОУН, заступник президента Світового конгресу вільних українців (СКВУ) в Європі.

Народився 5 жовтня 1919 року в селянській сім’ї у селі Криве на Львівщині. Батько Степана був одним з найкращих господарів у селі.

В У ивому крім українців, згуртованих довкола читальні «Просвіти», жили галицькі москвофіли, які гуртувалися навколо «Общества имени Качковского». Крім них було ще декілька родин місцевих поляків та кільканадцять колоністів. Вони об’єднувались в «Товажиство школи людовей», а крім того створили в селі парамілітарну організацію «Стшелєц», яка допомагала поліції, за що поляки отримували від держави різні полегшення та позики.

Москвофіли з «Общества Качковского» також користувалася підтримкою польської влади. Ці люди називали себе «русскими», а українцям давали назву «мазепинців». Під час виборів вони блокувалися з поляками.

В одній зі своїх книжок, «Під трьома окупантами» Степан Мудрик згадував:

«Я знав цілий повіт, до якого було приналежне наше село, але такої комедії з тим «кацапством» не було ніде. Польська влада всіма силами намагалася підтримувати їх, не даючи їм завмерти. Вони тримали спільний фронт проти українців. Вони влаштовували всілякі танцювальні вечори — як не в польській, то в «кацапській» домівці. Коли українці робили заходи в поліції чи в старости (голови повіту) про дозвіл на яку-небудь імпрезу, то їм відповідали:

– Ми вже у вашому селі дали дозвіл. Ідіть туди, де дано дозвіл.»

Але агітація «качковців» не мала на молодь в селі жодного проросійського впливу. Спогади про перебування в Галичині російської армії та репресії царського режиму на національному ґрунті виробили імунітет до великоімперської пропаганди.

Важливу роль в національному вихованні відігравав економічний фактор. Українці купували товари лише в українській кооперативі. Це надзвичайно ускладнювало діяльність польських колоністів, для яких спроби розгорнути торговельну справу закінчувались крахом. Добрий стан кооперативи дозволяв підтримувати читальню «Просвіти», де були підшивки всіх українських часописів зі Львова, хор, аматорський театральний гурток.

Розпочавши навчання у школі в Радехові, Степан урок національного виховання отримав в перший же день, коли дирекція відмовилась реєструвати його українцем. Від того часу він опинився під спецнаглядом вчителів. А коли на свята та в неділю одягав вишивану сорочку, то шкільна влада віднесла його до категорії «гайдамаків», тих, які зумисне кидають виклик існуючому стану речей.

З національною несправедливістю Степан стикався і в місті, де поляки, починаючи від робітника й кінчаючи інтелігентом, робили українцям кривду на кожному кроці. Тільки й можна було почути з їхнього боку «русін — кабан», а коли селянин приходив до уряду і не знав польської мови, то зустрічався з кпинами і різними перешкодами…

Все це і політичний процес над Біласом і Данилишиним підштовхнуло Мудрика до пошуків контактів з ОУН. Прагнення працювати для самостійності власного народу привело його в ряди націоналістичного підпілля.

Зокрема, перед молодими оунівцями стояло завдання організації бойкотів польських та єврейських магазинів. «Таким чином на 1938 рік було досягнуто такого стану, що ворожі нам купці зникли зовсім із сіл, подавшися до міст. Під гаслом «Український гріш — в українські руки» торговельна справа на селі залишилася цілковито в українських руках» – згадував Мудрик.

Цей його спогад з книги «Під трьома окупантами» розвіює уявлення про ОУН, як організацію, яка своїм завданням ставила виключно збройну боротьбу та бойові акції. Гасло «Свій до свого по своє» зробило для утвердження української ідентичности не менше, а може, й більше, ніж гучні замахи проти окупантів. Його реалізація на практиці створила економічні передумови для визвольної боротьби, дала можливість фінансувати випуск патріотичної літератури, підтримувати в тюрмах політичних в’язнів і показала, що Україна може бути багатою лише тоді, коли українець вироблятиме продукт для українця і купуватиме продукт в українця.

 

Напередодні німецько-радянської війни Степан Мудрик став зв’язковим між краєвим провідником ОУН Іваном Климівим — «Леґендою» і Провідником Степаном Бандерою.

З часу проголошення у Львові Акту відновлення Української Держави Степан Мудрик займався створенням місцевих українських органів влади, а з початком німецьких репресій проти представників українського народу знову перейшов у підпілля.

У січні 1942 року був направлений для роботи в мережі ОУН на східних землях Україні, був членом обласного проводу ОУН Київської області. В липні 1942 року Мудрик був затриманий ґестапо на Білоцерківщині, але втік з попереднього арешту. Після цього отримав завдання готувати військово-адміністративний апарат на західноукраїнських землях. Тут він проводив велику організаційну роботу для створення УПА, за що знову був заарештований ґестапо в листопаді 1943 року.

Його публічно катували, але згідно з присягою члена ОУН, «ні просьби, ні грозьби, ні тортури ані смерть» не змусили його зрадити друзів. Був засуджений гітлерівським судом до смерті, але завдяки заходам друзів-підпільників і нареченої Лесі апеляційний суд замінив розстріл на концтабір. Степану Мудрику довелось бути в’язнем Ґросрозена і Заксенгаузена, Ревенсбурґа і Дори.

У квітні 1945 року Він звільнений американськими військами. Опинившись на волі в американській зоні окупації Степан Мудрик почав рятувати політичних еміґрантів від совєтських репатріаційних комісій, по суті — від вірної смерті в гулагах. Ця робота допомогла йому відновити втрачені зв’язки з ОУН, він багато займався організацією громадського життя українців у Німеччині. Він був членом Проводу ЗЧ ОУН і однодумцем Степана Бандери, тереновим провідником ОУН у Німеччині.

Однак найвідповідальнішою справою його життя стала робота керівника розвідки ОУН. Не маючи опертя на державні структури свого народу, будучи під тиском спецслужб інших держав, українці встояли в боротьбі з такою потужною структурою, як КГБ, не допустили до совєтизації громадських організацій українців в еміґрації. За кілька тижнів до останнього, вдалого замаху КГБ на Степана Бандеру мережа розвідки ОУН дала сигнал про те, що планується чергова спроба політичного вбивства. І якби на підставі цієї інформації, тими, хто приймає політичні рішення, було вирішено вивести Бандеру з-під удару (як і пропонував Мудрик), замаху би просто не відбулося.

За спогадами Степана Мудрика:

«Багато років у мене перед очима проходив перебіг засідання Проводу ОУН, на якому я попереджував про небезпеку, говорив гостріше, ніж того вимагав етикет, але марно. І все життя, згадуючи Провідника, мені мимоволі приходила думка, що в серйозність попередження Бандера повірив в останні секунди свого життя».

Мудрик входив до керівних органів багатьох еміґраційних структур як представник бандерівської ОУН, шукав на цих форумах порозуміння з іншими середовищами, і знаходив його там, де багатьом не вдавалось. Виконував важливі функції і в самій ОУН: під час головування Ярослава Стецька і Василя Олеськіва — організаційно-кадровий референт Проводу ОУН.

Від 1991 року в час, коли Провідником була Слава Стецько, обіймав посаду Голови Головної Ради ОУН. Протягом 10 років був заступником президента Світового конгресу вільних українців (СКВУ) в Європі та активним співробітником багатьох газет та журналів.

Але навіть займаючи такі високі посади, він сприймав світ через досвід своєї боротьби з КҐБ. Він бачив, що на його відтинку фронту війна не припинилась, і докладав усіх зусиль, щоб ворог не зміг взяти зсередини неприступну фортецю, збудовану Коновальцем і Бандерою.

Степан «Мечник» був нагороджений найвищою нагородою Товариства колишніх вояків УПА — «Золотим Хрестом». Він написав немало книжок про визвольну боротьбу, в тому числі художніх творів, детективів, статей, які є цінним матеріалом для виховання молодого покоління.

 

ВАСИЛЬ ТИБЕЛЬ (1960) – письменник і публіцист.

Народився 5 жовтня 1960 року в селі Велике Поле Рівненської області. Навчався в Рівненському інституті інженерів водного господарства, спеціальність — інженер-механік. Після навчання працював за фахом. Живе в селі Біла Криниця на Рівненщині.

Тибель Пише оповідання, романи, публіцистику в жанрі: казки, детективна фантастика, містика, дитячі пригоди. Публікуватися письменник почав після 2010 року: першою публікацією стала повість «Вовчиха». Оповідання й публіцистика регулярно друкувалися у періодиці.

На основі «коронованого» роману-казки «Медова казка» надруковано навчальний зошит для 2-го класу НУШ «Я досліджую світ». Нині більше 200 шкіл в Україні працюють за цією програмою.

В 2018 році у видавництві «Фабула» побачила світ книга «Бурштин», котра є спробою погляду на «бурштинову проблему» Полісся в людському, а не політичному вимірі.

 

ОЛЬГА ЧУБАРЕВА (1975) – провідна солістка Національної філармонії України.

Ольга народилася на півночі Казахстану. Виховувалася в творчій родині: мати також закінчила музичне училище. В 1984 році родина повернулася до України. Вже тут Ольга закінчила музичну школу у класі фортепіано з відзнакою.

По тому навчалася на музично-педагогічному факультеті Рівненського педагогічного інституту, який закінчила екстерном з відзнакою як піаністка. Там також почала оволодівати професійним вокалом. Далі вступила одразу на другий курс вокального факультету Харківського державного інституту мистецтв імені Івана Котляревського, до класу професора Людмили Георгіївни Цуркан, тонкого музиканта і чудового педагога. Дипломною роботою була партія Графині у опері Моцарта «Весілля Фігаро». У 1998 році після закінчення навчання було багато поїздок, контрактів, виступи на концертах та участь у оперних виставах в усьому світі.

Ольга Чубарева не лише співачка, а й ювелір-гравер. Це сімейна справа. Вона оздоблювала ікони, зброю, дорогі шаблі й кинджали, які комусь дарували, і часто клієнти навіть гадки не мали, що вона  співачка.

У 2006 році Ольгу Чубареву запросили на роботу до Національної філармонії України, де вона щороку співає кілька нових сольних програм. Широкий діапазон голосу дає співачці змогу виконувати музику найрізноманітніших епох і жанрів — як камерну, так і оперну, зокрема авангард.

Ольга Чубарева виступала на концертах у Європарламенті на щорічних прийомах мера Страсбурга для парламентарів. Ольга Чубарева концертує в Україні і за кордоном: у Німеччині, Польщі, Італії, Люксембурзі, Чехії, Франції. Часто бере участь у всеукраїнських і міжнародних фестивалях.

 

Визначним досягненням артистки є авторський міжнародний арт-проєкт «Lady Opera», який у 2018 році відзначив своє 5-річчя в Національному палаці мистецтв «Україна». Арт-проєкт «Lady Opera» є зареєстрованою торговою маркою і, насправді, не має аналогів в Україні: серед наших оперних співачок поки одній лише Ользі вдалося залучити для виступів в Києві іноземних колег і виступити одночасно в ролі співачки, продюсерки, режисерки.

Проєкт спрямований на популяризацію академічного оперного співу і класичної музики. В межах цього проекту вже створено кілька різних концертних програм, зокрема «Lady Opera», «Europe», «Сни Роксолани», «Vivere».

На запитання «Чи не пропонували залишитися співати за кордоном?», Ольга Чубарева відповідає: «…було багато пропозицій залишитися за кордоном. Запрошували вчитися в аспірантурі, працювати — і за контрактом, і на постійній основі. В мені боролися дві половинки. З одного боку, я розуміла, що західні умови набагато привабливіші для творчих людей, там класична музика високо цінується, вокалісти відчувають себе затребуваними. З іншого боку, не потрібно спокушатися, оскільки скрізь є свої складнощі, мінуси. Ми там завжди будемо іммігрантами, чужими. … Не хочеться бити себе в груди і говорити про патріотизм, але в Україні я вдома. Мені дуже хотілося реалізуватися саме на Батьківщині, бути потрібною, затребуваною».

 

ОЛЕСЬ СИДОРУК (1975) – сучасний скульптор.

Народився у Києві. Закінчив Академію образотворчого мистецтва і архітектури.

Працює в галузі монументальної скульптури.  Створив чимало монументів діячам української культури і науки, встановлених у різних містах України.

Разом з колегою організували “Творчу майстерню Сидорука та Крилова”, виконують замовлення з різних країн, зокрема створили монумент «Вітязь Свободи», що встановлений у Каунасі.

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією на Донбасі.

 

ОЛЕКСАНДР ГОРДІЙЧУК (1983-2014) — сержант ЗСУ.

Проживав у м. Новоград-Волинський на Житомирщині. Тричі перебував у миротворчих місіях в Косово. Сержант контрактної служби, спеціаліст служби захисту інформації 30-ї ОМБр. В липні 2014-го побував удома у короткотерміновій відпустці.

Загинув під час боїв у прикордонній зоні в Донецькій області — наступали частини терористів вздовж російсько-українського кордону з артилерійським обстрілом. Разом з Олександром загинули майор Микола Лісовський, майор Сергій Гордієнко, капітан Олег Обухівський, солдат Ян Даманський та ще один військовослужбовець, особа якого остаточно не встановлена.

Майже місяць відомості про Олександра розшукували його рідні, останнє повідомлення від нього було 12 серпня з району міста Амвросіївка у Донецькій області. Тіло Гордійчука знайдено на полі поміж селами Маринівка та Степанівка місією «Евакуація-200» 3 вересня 2014-го.

Залишилися батьки, дружина, дві доньки та сестра.

 

СЕРГИЙ ФРОЛОВ (1985-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в смт Іршанськ на Житомирщині. З дитинства ходив до церкви, паламарював. Пройшов строкову службу в армії, працював на Іршанському ГЗК. Закінчив 2011 року заочно Житомирський державний технологічний університет, здобувши фах інженера-механіка.

19 червня 2014-го записався добровольцем до лав ЗСУ, військовослужбовець 10-го окремого мотопіхотного батальйону 30-ї ОМБр. Ніс службу на Чонгарі — адміністративний кордон з окупованим Кримом, після ротації та короткочасного відпочинку вирушив на Донбас.

9 лютого 2015-го загинув під час мінометного обстрілу села Гранітне Волноваського району. Тоді ж полягли Юрій Панасюк та Сергій Ковтун, ще 2 вояків зазнали поранень.

Залишилися дружина та донька.

 

МИКОЛА ГОНЧАРУК (1984-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Голики Хмельницької області, у Славуті закінчив школу та ліцей, проживав з сім’єю у місті Южноукраїнськ на Миколаївщині.

Мобілізований, солдат, водій-номер обслуги 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї мотопіхотної бригади.

Загинув 21 травня 2015-го близько 21-ї години поблизу села Ленінське Амвросіївського району під час мінометного обстрілу взводного опорного пункту 0317 терористами. Тоді ж поліг Олександр Завалко.

Без Миколи лишилися дружина, двоє дітей, батьки, сестри та брати.

 

ОЛЕКСАНДР ПІДЛУБНИЙ (1987-2014) — боєць ДУК «Правого Сектора». Один із «кіборгів».

Народився у Києві. Грав у футбол, захоплювався туризмом; 2011 року закінчив Національний університет біоресурсів і природокористування України, спеціальність «механізація сільського господарства», лишився у виші працювати.

Активний учасник Революції Гідності, був у Самообороні Майдану. У лавах ДУК з травня 2014-го, командир розвідгрупи 5-го окремого батальйону Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор».

5 жовтня 2014-го двоє бійців загинули в бою під час атаки під селом Спартак (Ясинуватський район) поряд з Донецьким аеропортом. Прямим попаданням із танка бійців викинуло з броні БТРа, під обстрілами не вдалося їх знайти. Побратими до останнього намагались вірити, що хлопці могли бути в полоні. Так, вони були у полоні, але це їх не врятувало…

Валерій Логінов, офіцер 4-ї роти 95-ї окремої аеромобільної бригади розповідав про бій: “У той день загинув Сергій Сідлецький, а Сергій Блюд отримав важке поранення. Перший БТР відірвався метрів на двісті. Він ішов як передовий дозор. Позаду тягнулися ще два БТРи з десантом і два танки з роти «Адама». Перший БТР потрапив у засідку, коли проходив «зеленку». Це було місце, ідеальне для засідки. Безпосередньо з боку «зеленки», ближче до злітної смуги, була низина, прикрита від прямої атаки. А ліворуч від дороги було ще гірше – озеро і болото. Вузько, і з обох сторін «зеленка». Це було настільки передбачувано. Але, не знаю чому, вони туди пішли: чи то вирішили понадіятися «на авось», а чи було бажання швидше виконати задачу…

Словом, перший БТР вискакує наперед і одразу потрапляє під шквальний вогонь. Було зроблено близько 6-7 пострілів із РПГ. Один постріл пробиває бортову броню і кумулятивний струмінь б’є в груди Сергію Сідлецькому. Вибухом скидає з броні трьох хлопців з «Правого сектору». Один з них дивом уцілів – під прикриттям сутінків він скотився на інший бік дороги і вийшов живим, повернувся.

Двоє інших хлопців були поранені і потрапили в полон. Про їхню долю ми не знали півтора місяці, поки одна із розвідгруп спецназу не натрапила на їхні тіла. Їх було жорстоко закатовано і вбито. У обох ноги і руки за спиною були зв’язані дротом. Одного задушили, а іншого спалили живцем – ось із ким ми воюємо…”

Цей бій, який закінчився для Олександра Підлубного полоном і смертю, стався у його день народження. Дмитро Ярош не хотів його відпускати, але він впросився на бойовий вихід; святковий торт так і лишався на базі ПС…

Ідентифікація тіла проводилася за експертизою ДНК, 7 квітня 2015-го з воїном попрощались в Українському домі.

 

ЯРОСЛАВ ДАШКЕВИЧ (1995-2018) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Синарна, Вінницька область. Виріс в багатодітній родині. Закінчив Вінницьке ВПУ № 5, здобув фах кухаря-кондитера. 20 жовтня 2013 року вступив на військову службу за контрактом; солдат, механік-водій 3-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 24-ї бригади.

З початку березня 2014-го виконував завдання на Луганщині, зазнав поранення. Після лікування вирушив на Донеччину.

26 травня 2018 року зазнав смертельного поранення під вечір на Горлівському напрямку — бронегрупа на БМП-2, яка патрулювала район між опорними пунктами, потрапила в засідку; в боєзіткненні загинув старший солдат Віктор Ферлієвич. Після короткого вогневого зіткнення за підтримки вогнем із сусідніх опорних пунктів ДРГ противника було знищено; двоє бійців дістали поранення. Ярослав зазнав важкого мінно-вибухового поранення внаслідок підриву БМП на міні, наступного дня помер у Харківському військовому госпіталі.

Без Ярослава лишились мама, три сестри і двоє братів.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада