Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
04.05.2020

День 5 травня виявився дуже щедрим на письменників і поетів:

  • один більше відомий як ідеолог українського націоналізму, був лікарем в УПА, його життя увірвали енкаведісти;
  • другий, попри активну діяльність в ОУН, більше відомий як поет виразного ліричного звучання;
  • третя залишила і сьогодні затребувані зразки високоякісної жіночої прози;
  • четвертий писав прості людські історії, якими намагався – і цілком успішно – розрадити читача, і вважав, що «висока мета літератури» – то херня.

Крім того в огляді будуть:

  • видатна вчена-математик, яка за проукраїнську позицію відсиділа в таборах;
  • жінка, яка стала символом Помаранчевої революції;
  • органний майстер, який повернув до життя багато органів у Львові та інших містах України.

І, як завжди, пом’янемо наших захисників, які могли б сьогодні святкувати день народження, – якби не російська збройна агресія проти України.


Отже – до героїв огляду.

 

ЮРІЙ ЛИПА (1900-1944) — письменник, поет, публіцист, лікар, один з ідеологів українського націоналізму.

Батьком Юрія був видатний український письменник, лікар і борець за самостійність України Іван Липа — комісар Одеси від Центральної Ради, міністр культів і віросповідань Директорії УНР та автор проекту її першої Конституції, міністр здоров’я уряду УНР в екзилі.

Початкову освіту Юрій здобув у гімназії № 4 м. Одеси. Тут же вступив до Новоросійського університету.

У 1917 р. юнак робить свої перші кроки на літературній ниві — він є редактором часопису «Вісник Одеси», пише свої перші брошури: «Союз визволення України», «Королівство Київське за проектом Бісмарка», «Носіть свої відзнаки», «Гетьман Іван Мазепа», які побачили світ у заснованому батьком видавництві «Народний стяг».

Тоді ж, з огляду на загрозу більшовицького перевороту в Одесі, вступає до лав Гайдамацької дивізії. Пізніше вступив до куреня Морської піхоти Збройних сил УНР, бере участь у січневих боях з більшовиками на вулицях Одеси. Після вступу у місто союзних німецько-австрійських та українських частин Юрій Липа стає заступником командира одеської «Січі». В той час він редагує українську щоденну газету, видає останню, написану в Одесі, книжку «Табори полонених українців».

Вступивши 1922 р. до Познанського університету на медичний факультет, він не полишає громадсько-політичної діяльності. Зі студентів, колишніх вояків армій УНР і ЗУНР, за почином хлопця утворюється таємне товариство, корпорація «Чорноморе», де Липа обіймає посаду ідеологічного референта. В умовах бездержав’я українські емігранти, очолені Юрієм Липою, намагалися не лише зберегти своє національне обличчя, але й думали про майбуття України. В цей час з’являється друком перша поетична збірка Юрія Липи — «Світлість».

По закінченні університету у 1929 році разом з Євгеном Маланюком Юрій Липа стає натхненником і організатором літературної групи «Танк».

Велика віра у вищу ідею України, її традиції, духовні сили, орієнтація на Європу, праця над власним стилем, боротьба з провінційністю, малоросійським шароварництвом і сльозливою ліричністю — ось основні принципи, за якими творили молоді письменники. Пройнята цими ідеями, переповнена духом боротьби за українську ідею, з’являється 1931 року друга збірка поезій Липи з характерною назвою — «Суворість».

У Варшаві в 1934 р. вийшов друком роман письменника: «Козаки в Московії». Наступного року він видає збірку літературознавчих есе «Бій за українську літературу».

1936 року Юрій Липа видав три томи новел «Нотатник» на тему національно-визвольних змагань 1917—1921 років. Героїчний характер інтелігента масштабно й глибоко виписано, зокрема, в новелах «Кам’янець столичний» та «Гринів». Письменнику вдалося створити образ героя нового типу — інтелігента, безмежно відданого ідеї, цілеспрямованого й діяльного. Персонажі письменника — люди витонченої душевної організації, високого інтелекту, природні провідники, герої європейські, а водночас — типові представники свого народу.

До того ж, у тому ж році письменник видав дві політичні праці — «Українська доба» й «Українська раса», в яких проаналізував політичні доктрини Європи XX століття.

Найповніше ідейно-філософські погляди Липи розкриті в його «всеукраїнській трилогії» — «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940) та «Розподіл Росії» (1941). В цих працях Юрій Липа виступає як теоретик сучасної української геополітики.

У вкрай несприятливий час Юрій Липа разом із Левом Биковським та Іваном Шовгенівим у 1940 році утворюють у Варшаві Український Чорноморський інститут — науково-дослідну установу вивчення політичних і економічних проблем, що постануть перед Україною після здобуття незалежності. Протягом 1940—1942 років ними було видано 40 актуальних праць. Мрією вчених було після відновлення Української держави перенести Український Чорноморський інститут до Одеси, щоб він став потужним центром наукових досліджень у багатьох галузях. 3 цією метою Юрій Липа 1942 року приїздив до Одеси, навіть зумів організувати видання декількох наукових збірок. Проте війна не дала змоги довершити задумане.

Після переїзду влітку 1943 до Яворова (тепер Львівська область) став одним з активних учасників українського руху Опору. Працюючи як лікар, Липа організував підпільні курси по підготовці медичних кадрів для УПА, готував тексти листівок та відозв до населення і німецьких солдат.

Постать Юрія Липи була настільки значущою, що 1943 р. його діяльність помітили у вищому державному проводі фашистської Німеччини. За наказом Гітлера Липу було перепроваджено до Берліна, тому що, на думку правителів Німеччини, він був найбільшим українським ідеологом-державником. Йому було запропоновано очолити маріонетковий уряд України. Однак Юрій з гідністю відкинув цю ганебну пропозицію. І, на диво, залишився живим…

З липня 1944 — Юрій Липа служить курінним лікарем у повстанському шпиталі в селі Іваники на Яворівщині.

Помітили його і радянці. 19 серпня 1944 додому до Юрія Липи прийшли енкеведісти, заявили, що він їм потрібен, наказали взяти із собою хірургічні інструменти. Все скидалося на те, що знадобилися його фахові вміння. Але це було не так.

21 серпня 1944 року Галина Захарясевич, дружина Юрія Липи знайшла тіло чоловіка, присипане штукатуркою з ранами на животі від автоматичних черг з численними ознаками катувань. Місцевий священик злякавшись відмовився відправити в останню путь померлого, а люди силою заставили його відслужити службу в храмі. Хрести, які ставили на його могили  в селі Бунів, раз по раз виявлялися зламанами, але люди доглядали могилу без хреста, бо знали хто там.

А в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1989 року був поставлений хрест і синьо-жовтий прапор.

Хто ще не читав «Призначенння України», то ось тут воно у вільному доступі: http://mnk.org.ua/media/filer_public/ec/56/ec56cb37-e7a5-4d1e-a7a7-c5b47395b9b1/pryznachennia_ukrainy_1.pdf

 

БОГДАН-ЮРІЙ КРАВЦІВ  (1904-1975) – поет, перекладач, редактор, критик. Активний діяч українського націоналістичного руху.

Автор 11 збірок поезій, активіст Української військової організації, Союзу української націоналістичної молоді. Перший крайовий провідник ОУН на західно-українських землях.

Народився в родині священика, закінчив гімназію у Львові (1920). Студіював в Університеті Яна Казимира (Львів) літературу, археологію та право. Був членом літературного гуртка «Листопад», чільним діячем ОУН. З лютого по листопад 1929 був першим крайовим провідником ОУН на західно-українських землях (ЗУЗ), пізніше — провідником ОУН у Львові (1929—1930), заступником політичного референта Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ.

Кілька разів його заарештовували: 1928 — за проведену під його керівництвом анти- польську демонстрацію, 1929 — за організацію демонстрації біля радянського консульства у Львові (на знак протесту проти процесу над академіком Сергієм Єфремовим та іншими членами СВУ).

Після арешту у червні 1930 за приналежність до УВО відсидів три роки. Після чергового арешту 1934) і заслання до табору Береза Картузька.

У 1939 р. переїхав до Німеччини, у Берліні редагував українські газети. З 1944 р. мешкав у Західній Німеччині. У 1949 р. прибув до США: спочатку Працював у редакціях газети «Свобода» та журналу «Сучасність». Останні роки життя був головним редактором журналу «Сучасність».

Гарвардський університет установив нагороди за найкращі праці з української бібліографії і стипендію Богдана Кравціва.

Можливо, хтось зробить для себе деякі відкриття серед поезій Кравціва:

http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/1328/file.pdf та http://maysterni.com/user.php?id=1899&t=1&sf=1#20943_%D0%A1%D0%BB%D1%83%D0%B6%D1%83%20%D0%BA%D0%B0%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%96%20%D0%B7%D0%BD%D0%BE%D0%B2

Для прикладу:

Осмеркне запал слів і зсутеніють речі –
і з померхів у сад виходиш ти надвечір
і з дивом дивишся: згоріли ясені,
зотліли липи вже в жовтневому вогні.
І тільки повз плетінь стежок твоїх колишніх
останнім багром ще горять і клени, й вишні.
Сплеснувши крильми, день на захід мчиться вчвал
крізь заграву лісів і мрій далеких пал –
і гасне спогадом: так сплеском перелесним
майнули дні ясні, минули літа й весни, –
і котиться в далінь чужинну без мети
осіннє листя дум. І тихо меркнеш ти…

1951

 

ІРИНА ВІЛЬДЕ (1907-1982) – письменниця. Лауреатка Шевченківської премії. Справжнє ім’я Дарина Макогон.

Народилася у сім’ї письменника Дмитра Макогона, який походив з Хоросткова (Галичина), працював учителем на Буковині; мати була німкенею.

Від 1922 року навчалася у гімназії Чернівців, у зв’язку з тим, що Чернівці в 1918 році окупувала Румунія і почалася жорстка і всебічна румунізація краю, 1923 року сім’я Макогонів переїхала до Станіслава в межах Другої Речі Посполитої, де батько працював учителем.

У Станіславі Дарина навчалася в гімназії Українського педагогічного товариства,  у 1928 році вступила до Львівського університету на гуманітарний відділ. Брала активну участь у діяльності позауніверситетського студентського гуртка україністів, члени якого виступали з доповідями на мовознавчі та літературознавчі теми, читали та обговорювали власні твори, деякі з них публікувалися у періодиці. У студентські роки познайомилася з майбутнім чоловіком — студентом Політехніки Євгеном Полотнюком.

1930 року під час пацифікацій Дарину не допустили до сесії, вона покинула університет, повернулася до Станіслава. Працювала вчителькою, дописувала до українських часописів. У 1930 році надруковано перше оповідання «Повість життя» (пізніше відоме під назвою «Поема життя»).

Від 1932 року проживала в Коломиї, працювала в редакції журналу «Жіноча доля» (1933—1939), була відповідальним редактором щомісячного додатку до цього журналу — «Світ молоді». Написала багато художніх творів. У той час вийшла заміж за Євгена Полотнюка.

У 30-х роках багато публікується у журналах, 1934 року написала свою першу повість «Вікна наростіж». У 1935 році видала під псевдонімом «Ірина Вільде» повість «Метелики на шпильках» з часів навчання у Чернівецькій гімназії, і того ж року було написано продовження — повість «Б’є восьма». У 1936 році отримала другу премію (перша премія не була присуджена) Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка у Львові за 1935 рік. Серед претендентів були вже відомі письменниці Катря Гриневичева і Наталена Королева, але відомий літературний критик Михайло Рудницький наполіг, що премію має отримати Ірина Вільде, називаючи її талант європейським.

Цей рік став тріумфальним для Ірини Вільде: надрукувала збірку оповідань «Химерне серце», почала писати роман «Сестри Річинські» – мagnum opus, над яким працювала близько 20 років.

У 1939 вийшла друком повість «Повнолітні діти», яка склала разом із «Метелики на шпильках» і «Б’є восьма» цикл «Метелики на шпильках».

Її твори були популярними і за польських, і за совєтських часів, лишаються затребуваними вони і зараз. В її творчості мало від будь-яких політичних ідеологій, вона присвячена психології людських стосунків, хитросплетінням доль. Якісна жіноча література (у кращому розумінні цього визначення) завжди мала і матиме свого читача.

Для ранніх творів Вільде характерні скупе оповідне начало та потужний потік ліризму, їм притаманна  новелістичність. Такий характер має і повість «Метелики на шпильках», у якій епізоди не зведені в композиційну цілісність.

«Повнолітні діти» у проблемно-тематичному плані є продовженням попередніх творів, зокрема в ньому зберігається автобіографічне начало й посилюється психологізм у передачі становлення головної героїні Дарки Попович, зокрема її кохання до Данка Данилюка, що охоплює багату гаму суперечливих почуттів. Твір також висвітлює атмосферу життя українського населення Буковини під владою Румунії, що теж було продовження мотивів ранніх новел. Пізніша переробка роману на догоду соціалістичній критиці порушила психологічну достовірність світу «повнолітніх дітей», розвівши їх по різні сторони «класових барикад».

На відміну від багатьох представників української інтелігенції, Ірина Вільде не подалася на еміграцію в часи совєтської окупації. Вона відносно благополучно вписалася в новій реалії.  В середині 60-х навіть очолювала Львівську обласну спілку письменників України. Завдяки сильному характеру і таланту була однією з помітних фігур культурного життя на західній Україні.

Ірина Вільде опікувалася старшими літераторами Денисом Лукіяновичем, Михайлом Яцківим, Михайлом Рудницьким, молодими письменниками і поетами Дмитром Павличком, Романом Кудликом, Романом Гораком, Романом Іваничуком, у своїй квартирі проводила літературні салони. 1962 року влаштувала приїзд до Львова молодих київських поетів і літераторів-шістдесятників Івана Дзюби, Івана Драча, Миколи Вінграновського.

1964 року вийшов 2-й том твору, який став вершиною творчості Вільде – роману «Сестри Річинські». За цей нього у 1965 році Ірині Вільде присуджено Шевченківську премію. За жанром — сімейний роман-хроніка з гостро драматичним сюжетом, у якому відтворено портрет доби — панораму життя Галичини першої половини 20 ст. в єдності соціальних, побутових, філософських та індивідуально-психологічних начал крізь призму неповторних людських доль, з глибоким знанням жіночої психології.

Данину вимогам соцреалізму Вільде віддала у творах, зібраних у книгах «Яблуні зацвіли вдруге» (1949), «Нова Лукавиця» (1953), «Життя тільки починається» (1961), «Людське тепло» (1964) де точність спостережень та психологічність характеристик часто поєднана зі схематичністю сюжетних розв’язок та прямолінійністю образів.

Доволі розлога, але цікава стаття про Ірину Вільде: http://libr.rv.ua/ua/virt/120/ . Хоча в цій статті усіляко виправдовується «ідейна» перековка письменниці, і замовчується факт того, що заради поновлення сина в університеті вона погодилася засудити в пресі діяльність поета Ігоря Калинця, цей матеріал дає непогане уявлення і про життя  та творчість Вільде, і про до- та повоєнний літературний процес.

А тут – більше про саме про творчість Вільде та її «вписаність» в літературний контекст: http://www.vidrodzhenia.org.ua/vilde.htm

 

АНАТОЛІЙ ДІМАРОВ  (1922-2014) – письменник.

Народився на хуторі Гараськи (офіційно Миргород) на Полтавщині в родині учителя Андроника Гарасюти. Коли родину розкуркулили, батьки задля безпеки дітей розлучилися: мати вказала, що чоловік помер, змінила документи і дала дітям прізвище сільського вчителя Дімарова, який жив одинаком і помер незадовго до розкуркулення Гарасюти. Мати майбутнього письменника навіть знайшла «свідків», які підтвердили цей факт. Анатолій виріс під прізвищем Дімаров.

У дитинстві пережив Голодомор 1932—1933. Після закінчення середньої школи в 1940 р. був мобілізований до армії. На початок німецько-совєцької війни – стрілець на Південно-Західному фронті. 17 липня 1941 року важко поранений. Потрапив до окупації, був командиром партизанського загону. Нагороджений як активний учасник війни орденами й медалями.

У повоєнні роки працював у газеті «Радянська Волинь». У 1949 році він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині».

Протягом 1950—1951 років Дімаров навчався в літературному інституті імені Максима Горького у Москві, у 1951—1953 роках — у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах.

Дімаров є автором нарису «Дві Марії», збірки оповідань та новел «На волинській землі», «Волинські легенди», «Через місточок», повісті «Син капітана», збірки повістей та оповідань «Жінка з дитиною», романів «Його сім’я», «Ідол», «І будуть люди». Творчий доробок письменника становить кілька десятків томів.

У 1960-х роках виходили частини роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968). За останню — «Біль і гнів» (1974, 1980) автор був удостоєний премії. Утім, читацький загал визнав А. Дімарова ще раніше; перші романи «Його сім’я» (1956) та «Ідол» (1961) завоювали значну популярність.

Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії»: сільські, містечкові, міські — започатковані збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась у полтавському хуторі Малий Тікач, мешканці якого «породичалися» з більшістю людських цнот і вад. Соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кашук» (1978) — вона разом із попередньою увійшла до 44 підсумкового видання А. Дімарова «Сільські історії» (1987). Про це ж розмірковує автор й у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988).

У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932—1933, масові репресії — відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед ідеться про його романи «І будуть люди» (1964) та «Біль і гнів» (1974—1980 роки) — історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат — з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант «Болю і гніву» в 1982 році був удостоєний Шевченківської премії.

Український інститут національної пам’яті в рамках відзначення 83-х роковин Голодомору в Україні у листопаді 2016 року вніс його ім’я до проекту «Незламні», як відзначення на державному рівні 15 видатних людей, що пройшли через страшні 1932—1933 роки та змогли реалізувати себе.[2]

Анатолій Дімаров написав кілька захопливих книжок для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик».

Наприкінці життя Дімарова його ім’я часто згадувалося у пресі – приводом стало те, що він відмовився від нагороди (орден Ярослава Мудрого IV ступеня) з рук Януковича у 2012 році. Вважав, що “не може прийняти з рук людей, «які штовхають країну у прірву».

Одне з останніх інтерв’ю з письменником (ще перед Евромайданом), в якому письменник головною проблемою України називав сусідство з Росією і розмірковує про мету літератури: https://life.pravda.com.ua/society/2014/07/7/174315/

Зокрема щодо мети літератури Дімаров висловився так «…за запитання про високу мету літератури я б вас повісив догори ногами. Яка висока мета? Школа життя, інженери людських душ – все це, пробачте, така херня. Усе це лише для того, щоб хтось твоє писання прочитав і йому цікавіше жити стало. Навчити чомусь свого читача я ніколи не зможу.»

Ще одне варте прочитання інтерв’ю з письменником: http://www.vox.com.ua/data/2011/01/22/anatolii-dimarov-ya-vse-zhyttya-zbyrayu-lyudski-doli.phtml. Він дає багато у чому дискусійні оцінки багатьом сучасним явищам, але факти, які він наводить з життя минулого – надзвичайно показові.

Наприклад, от такий уривок: «…Сімдесят років ми жили в божевільній країні, а думали, що у нас щасливе життя. Це дивовижна річ, до такої міри всіх зомбували. Ми вважали, що за кордоном люди мучаться, караються, жебракують або по в’язницях сидять, збирали копійки для МОПру, тобто на допомогу робітникам Заходу. Суспільство ніби не бачило страхіття розкуркулення і розстрілів. Могутня радянська школа промивання мізків працювала щосекунди: жовтенята, піонери, комсомольці, комуністи – це виховання зомбі… Я ж пам’ятаю, як учителька, захоплено розповівши про те, як Павлик Морозов продав свого батька, запитала: “Діти, а ну підніміть руки, хто вчинить, як Павлик Морозов?”. Яке ж це запитання страшне, нелюдське! Чи ви своїх родичів, батька й мати, які вас люблять, продасте? “Підніміть руки, дітки! Підніміть!”. І дітки піднімали руки один поперед одного: “Я, я донесу!” Це жахлива річ…»

 

Ну от, письменники на сьогодні закінчилися, а не видатні люди – ще ні.

 

НІНА ВІРЧЕНКО (1930) — математик, доктор фізико-математичних наук, академік АН ВШ України. Член Австралійського, Американського, Бельгійського, Едінбурзького, Лондонського математичних товариств.

1946 року закінчила середню школу в Житомирі. Ще в підліткові роки Ніна перейнялася духом патріотизму, прагнула присвятити себе Україні та Науці. І багатьох подібні романтичні настрої з часом затухають, а для Вірченко вони стали кредо усього життя.

Навчалася на механіко-математичному факультеті Київського національного університету (1946—1948; 1956—1961). Перерва в навчанні –  це роки її ув’язнення. На патріотичну студентку хтось доніс, і вона була засуджена на 10 років таборів ГУЛАГу – її звинуватили у політичній змові, заколоті, який таємно готувався “українсько-націоналістичною бандою”. Каралася в Тайшетських таборах (Східний Сибір).

Звільнили її у 1954 році – вже після смерті Сталіна. Повернувшись в Україну, Ніна вперто працювала і продовжувала навчання, та пильне око держбезпеки стежить за нею аж до самого 1990 року (обшуки, допити і т.п.). Завдяки проф. Г.М. Положію, доц. Н.О. Пахарєвій, проф. І.І. Ляшку, акад. І.Т. Швецю, які, взяли її “на поруки”, – після закінчення університету вступає до аспірантури. Достроково закінчивши аспірантуру, стає асистентом, через рік – ст. викладачем, а з 1967 р. – доцентом у університеті.

Після закінчення аспірантури при КДУ ім. Т. Шевченка в 1964 р. захистила кандидатську, а в 1988 р. — докторську дисертацію «Нові типи парних (потрійних) інтегральних рівнянь зі спеціальними функціями». Коло її наукових інтересів — теорія змішаних крайових задач, узагальнених аналітичних функцій, інтегральні перетворення, сингулярні диференціальні рівняння з частинними похідними, спеціальні функції, історія та методика математики тощо. Вірченко – автор понад 500 наукових і науково-методичних праць, зокрема 20 книг, виданих українською, російською, англійською та японською мовами.

1964 року Ніна одружилася з колишнім політв’язнем Ростиславом Доценком (згодом — членом Спілки письменників).

Повністю реабілітована була лише у 1991 році.

Наукові досягнення Вірченко широко визнані галузевою світовою спільнотою – вона  член Українського, Американського, Бельгійського, Австралійського, Единбурзького, Лондонського математичних товариств, Соросівський професор (1997), має диплом (Cambridge) «Leading Scientist of the world — 2010».

Крім того Вірченко – голова науково-методичної ради Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих.

Спогади про Вірченко: http://slovoprosvity.org/2010/05/27/nina-virchenko-zernyny-z-dorih-zhyttia-m/

 

Наступна іменинниця відома не своїм доробком, а тим, що стала одним із символів переламної історичної події недалекого минулого.

 

ПАРАСКА КОРОЛЮК (1939-2010) — активна учасниця Помаранчевої революції та подальших, яка стала знаменитою на усю Україну та за її межами як баба Параска.

Народилася в Заліщицькому районі Тернопільської області, до смерті мешкала у с. Дорогичівці.

30 років працювала дояркою, 12 років була на заробітках у Казахстані. Виростила трьох дочок.

Напередодні Президентських виборів 2004 року багато подорожувала селами центральної та південної України й агітувала за кандидата в президенти Віктора Ющенка. За активну участь у подіях Помаранчевої революції нагороджена знаком «Гвардія революції» та орденом княгині Ольги III ступеня.

Була особисто знайомою з лідерами «Помаранчевої революції» — Віктором Ющенком, Юлією Тимошенко та іншими відомими політиками. У 2005—2006 рр. неодноразово намагалася примирити цих політиків.

Після 2004 року продовжувала брати участь у політичних подіях, зокрема, у пікетуванні «Круглого столу» влітку 2006 року, що завершився підписанням «Універсалу національної єдності» між «Нашою Україною», Партією регіонів, СПУ і КПУ. Це для баби Параски стало великим розчаруванням – аж до інфаркту.

Параска Королюк особисто нічого не мала ані від своєї відомості, ані від знайомства з вищими керівниками держави. Лише невелика доплата до пенсії за орден, та ще у її село нарешті провели газ.

 

Цивільну частину огляду завершує постать людини, завдяки якій в Україні звучать органи, що були приречені на мовчання.

 

ВІТАЛІЙ ПІВНОВ (1945-2019) — видатний органіст і органний майстер.

Народився у місті Калінковичі, Гомельська область, Білоруська РСР. Навчався у Львівській музичній школі-інтернат ім. Крушельницької по класу віолончелі. Згодом –  у Львівській консерваторії імені Миколи Лисенка. Тут він захопився органом і вже  на випускному вечорі в консерваторії виступав як органіст. Вісім років працював в оркестрі Львівського театру опери та балету, але прагнув розвиватися саме як органіст, і 1976-80 роках вчився у Київській консерваторії імені Петра Чайковського, де клас органа створив і очолював фундатор української органної школи професор Арсеній  Котляревський. Паралельно працював у Державному симфонічному оркестрі УРСР.

По закінченні за ініціативою Котляревського Півнов розпочав роботу органіста та органного майстра в новоствореному Республіканському будинку органної та камерної музики в Києві. Для вивчення побудови нового органу в цьому закладі та набуття досвіду його відряджають у 1980 році на стажування в Крнов, Чехія на всесвітньо відому органобудівельніу фабрику «Рігер-Клосс» (нім. Rieger-Kloss).

1984 року Півнов повертається до Львова як соліст-органіст у Львівському об’єднанні музичних ансамблів (Львівська філармонія), якому було передано органний зал і орган в костелі св. М. Магдалини. Співпрацює з Львівським музеєм історії релігії в галузі реставрації старовинних органів.

На початку 1990-тих років викладає клас органа у Львівській державній консерваторії ім. М. Лисенка.

1988—2004 працює у Львівському Будинку органної та камерної музики (органіст, органний майстер), а з 2005 —  у Львівському музеї історії релігії (органіст, реставратор органів), в якому Півнов щорічно давав понад 200 сольних та ансамблевих концертів.

В його репертуарі значна частина органної музики: барокова, романтична, сучасна – сотні творів десятків композиторів.

Віталій Півнов повернув до життя та сприяв збереженню багатьох історичних органів. Він реставрував і встановив орган, переданий з Ужгорода до Львівського музею історії релігії, а також орган, розміщений в Ужгородському музеї.

Серед відновленим ним органів – інструменти в Поморянах на Львівщині і Збаражі на Тернопільщині, у Музеї органу з костелу св. Лазаря та у Музеї органу з костелу св. Мартина у Львові.

Також він провів капітальний ремонт органу парафіального костелу м. Полонне Хмельницької області та реконструкцію органу в Черкаському музичному училищі ім. С. С. Гулака-Артемовського, а також ремонти кількох інструментів.

 

Пом’янемо захисників України, які полягли в російсько-українській війні. Цього дня їх небагато. ІІ усі загинули під Іловайськом – коли російська армія перетворила домовлений «зелений коридор» для виходу наших військових в коридор смерті.

 

БОГДАН ТАРАСЮК (1990-2014) — солдат Збройних сил України.

Народився в селі Буцин, Волинська область. Пройшов строкову службу у десантних військах.

В АТО — стрілець-розвідник 3-го механізованого батальйону 51-ї ОМБр.

Останній дзвінок від Богдана був 28 серпня з-під Іловайська. Він загинув у бою під час виходу з оточення на дорозі поміж селом Новокатеринівка та хутором Горбатенко.

Тіло знайшли 11 вересня в Дніпропетровську, мати солдата лише по медальйону і татуюванню впізнала тіло сина, таким понівеченим воно було.

Залишилися батьки та сестра.

 

ВАДИМ ЗАСЄКІН (1990-2014) — солдат ЗСУ.

Навчався у Володимир–Волинському агротехнічному коледжі, змушено покинув — захворів батько, йому ампутували кінцівку, то Вадиму довелося перебрати на себе господарство. Займався польовими роботами, збирав ягоди й гриби, продавав; на село по справах вивозив батька возом.

В АТО — стрілець 51-ї ОМБр, розвідник — добре орієнтувався на місцевості. Стояв на блокпостах біля Сєвєродонецька, Красноармійська, Донецька.

Разом з іншими бійцями 51-ї бригади Вадим намагався на БМП прорватися з оточення під Іловайськом біля села Новокатеринівка — потрапив снаряд. Востаннє рідні змогли з ним зв’язатися 28 серпня. Ідентифікований за експертизою ДНК. 6 січня 2015 року воїна перепоховали у рідному селі.

Без сина лишилися батьки.

 

МИХАЙЛО ШВЕЦЬ (1980-2014) — солдат ЗСУ.

Рано втратив батьків. Проживав на хуторі Гроза Дніпропетровська область. Призваний за мобілізацією як доброволець. Снайпер, 93-тя ОМБр.

Зник безвісти під Іловайськом під час прориву з оточення, на перехресті доріг з села Побєда до Новокатеринівки (Старобешівський район. Через 18 місяців пошуку за експертизою ДНК ідентифікували останки воїна у двох різних могилах. Перепоховання пройшло 16 березня 2016 року.

Залишилися старші сестри, племінники та тітка.

 

ВІКТОР МИХАЛЬЧУК (1982-2014)— старший лейтенант ЗСУ.

Народився в селі Піддубці на Волині. Протягом 1999—2004 років навчався в Буковинському державному фінансово-економічному інституті — кафедра військової підготовки. В 2002—2003 роках — командир механізованого взводу на БМП.

В АТО – заступник командира роти, 51-а окрема ОМБр.

Вночі з 24 на 25 серпня 2014-го у бою за Іловайськ зник безвісти в районі Кутейникове. 3-й батальйон бригади опинився в оточенні у районі Березне — Оленівка під постійним артилерійським обстрілом.

Похований із військовими почестями як тимчасово невстановлений захисник України у Дніпропетровську. Після встановлення особи за тестом ДНК на початку серпня 2015-го перепохований в рідному селі.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада