Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
04.08.2020

5 серпня.

Згадуємо таких непересічних особистостей, народжених цього дня:

  • письменник і мовознавець, двічі засуджений совєтами;
  • геніальний, всесвітньо знаний оперний співак, якому заздрісники не давали співати у Київський опері, а влада не випускала на гастролі далі країн соцтабору;
  • радіолог, лікар-онколог, який мав сміливість піти проти рекомендованої методики лікування ліквідаторів аварії на ЧАЕС і тим їх врятував;
  • каліграф, художник-графік, розробник українського шрифту Рутенія;
  • історик, один із представників українського національного руху, політв’язень, дисидент крайніх правих поглядів. Був серед дисидентів, обміняних совєтами на затриманих у США кегебістів;
  • режисер-документаліст, учасник АТО, автор стрічки про Дебальцеве.

 

А також пом’янемо наших захисників, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією – за цілісність і незалежність України.


Діяч, про якого йтиметься зараз, міг би стати героєм вкрай трагічного, але захопливого історично-пригодницько-любовного роману:

 

БОРИС АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ (1899-1984) –  письменник, літературний перекладач,  дослідник проблем розвитку й культури української мови.

Народився в селі Засулля на Сумшині. Походив з козацького роду. За сімейним переказом козак Антоненко визначався такою фізичною силою, що голіруч задавив циганського ведмедя, який вийшов з послуху господаря і став трощити тин у Антоненковому дворі. Односельці прозвали силаня Давидовичем, що стало йому спочатку за вуличне прозвисько, а далі приросло до офіційного прізвища.

Прадід, щоб стати священиком, прийняв «культурніше» прізвище Давидов. Дід Олександр був священником у Недригайлові. Письменник говорив: ”У біографічних довідках писалося, ніби Давидов – це моє справжнє прізвище, тоді як Антоненко-Давидович – лише літературний псевдонім. Насправді ж я просто повернув собі в громадянському житті й у літературі прізвище моїх далеких, але близьких мені духом предків”.

Дитинство Бориса минуло у Брянську, куди перевели його батька, що служив машиністом на залізниці. Але щоліта Борис із батьками відвідував бабунь-українок, де пив із криниці рідної мови.

Коли батько Бориса втрапив у катастрофу, то ледве вижив. Він отримав три тисячі карбованців відшкодування, до яких дід додав свої дві, щоб батько ”став на ноги”. Батько повернувся в Україну, придбав у Охтирці садибу, став співвласником чавуноливарної майстерні та парового млина.

Але швидко збанкрутував, лишився у боргах. Працював у Охтирці монтером на електростанції, згодом – кіномеханіком. У 1915 році потрапив на війну, де пропав безвісти.

Щоб сплатити борги чоловіка, мати продала садибу, перебралася з Борисом в однокімнатну квартиру. Батька не стало, але його мрійність, мандрованість нуртували у крові сина.

Шестирічний Борис швидко опанував українську від вуличних хлопчаків, але мусив забути її в Охтирській гімназії. ”Тут не тільки не було ходу українській мові, але навіть український акцент вибивали з нас, гімназистів, “дбайливі” вчителі”. Гімназист-другокласник почав віршувати російською, надрукував кілька віршів у юнацькому журналі ”Ученик”, за що отримав прізвисько Поет. У 1916 році журнал ”Школьный луч” опублікував його репортаж ”Моя поездка на Кавказ”.

У 1917 році Борис закінчив гімназію й подався до Харкова здобувати вищу освіту. Навчався на природничому відділі фізмату Харківського університету, вивчав анатомію, зоологію та фізику, ставився байдуже до ботаніки, за хімію не взявся. Працював студент санітаром-дезінфектором, учителем. Через рік перевівся на історико-філологічний факультет Київського університету. Навесні 1918-го кинув навчання, подався у Запорізький корпус полковника Болбочана, був комендантом Мелітополя, воював в Армії Директорії. Оповідання ”Шура буря” навіяне бойовими враженнями. Книга ”На шляхах і роздоріжжях. Спогади” розповідає про Болбочана

Після поразки визвольних змагань Антоненко-Давидович повернувся до Києва. У 1920 році став членом Української комуністичної партії, у травні 1920 р. перейшов до КП(б)У. Восени 1921-го вийшов із лав КП(б)У, бо не сприйняв практику розв’язання компартією національного питання, вступив до київського православ’я, за що був ув’язнений у Лук’янівській тюрмі. Через два роки Антоненко-Давидович відмовився ”помножувати дяківський хор українського фіміаму московської церкви”.

Відновив навчання в університеті, який радянська реформа вищої освіти в Україні переробила на інститут народної освіти.

21-річним Антоненко-Давидович захворів на тиф. Старша за нього на десять років лікарка Віра Баглій взяла Бориса з госпіталю додому і врятувала. Вони одружилися, народився син Левко. В оповіданні ”Щастя” Антоненко-Давидович подав моменти стосунків із Вірою. Всі обставини відривали від навчання, не давали можливості заробляти на утримання родини та навчання. Подружнє життя не склалося. Закінчувати освіту довелося самотужки ”читаючи в бібліотеках і з великої книги життя”.

У 1920-1921 роках Антоненко-Давидович очолив відділ освіти Охтирського району: “Kрутився по школах, дитячих будинках і садках, терся між селянами й ходив з рушницею в загоні ЧОПу проти Махна та місцевих повстанських ватаг, збирав продрозкладку й провадив вибори до Рад”. Взявся за перо, дебютував низкою публіцистичних статей у пресі.

Завідував Антоненко-Давидович відділом культури та мистецтва в газеті “Пролетарська правда”, згодом – відповідальним секретарем журналу “Глобус”, художнім редактором Київської кінофабрики. Перше оповідання українською “Останні два” з’явилося в 1923 р. Теплі рядки написав Микола Зеров про оповідання “Просвітяни”.

”Я ніколи не покладався на літературний гонорар як на джерело існування… Через те працював учителем української, російської та німецької мов, викладав українську й російську літератури, секретарював у редакціях, редагував чужі твори й переклади, дещо й сам перекладав з російської та німецької,” – говорив Борис.

Антоненко-Давидович повернувся до партії, переконався у безперспективності діяльності більшовиків і у жовтні 1924 р. знову вийшов з її лав. Більше до жодної партійної сили не належав.

Борис Антоненко-Давидович став членом об’єднання ”Ланка”, подружився з Валер’яном Підмогильним та Євгеном Плужником, які фігурують у оповіданні “Чистка”.

У 1924 році опублікував драму “Лицарі абсурду” і зрозумів, що це не його жанр; а 1925 p. – збірку оповідань “Запорошені силуети”. Дошкульний, іронічний інтелектуал скептично малював поступ до “світлого майбутнього”, показав, як “звідусіль стирчать злидні, безвихідь і якась непройдена, тупа жорстокість застиглого життя” (новела “Окрилені обрії”). Це дало можливість критикам звинувачувати початківця в усіх смертних гріхах, у різних “ізмах”.

У 1927 році Антоненко-Давидович одружився вдруге з Наталею Карпенко з Черкащини, актрисою театрів ім. Франка та “Березіль”. Жили в Києві. Згодом народилася донька Ярина.

У 1927 р. Антоненко-Давидович опублікував повість “Смерть”, яку схвалив нарком освіти Скрипник. Автор поставив питання про несумісність більшовицької сили з українською ментальністю, про неможливість для українця поєднати чесність перед народом і вірне служіння партії, зобразив процес знищення національної свідомості в української інтелігенції, за що автора звинуватили у “зоологічному націоналізмі”. За збірку репортажів “Землею українською” (1929) критики звинуватили  Антоненка-Давидовича: “засліплений націонал-шовінізмом”, “хворіє на перебільшений національний бзик”… Відчув на собі він і політичний тиск: заборонили друкувати трилогію “Січ-мати”, повернули з видавництва роман “Борг” для переробки. Життя стало нестерпним.

Арешти 1933 року та самогубства Миколи Хвильового та Миколи Скрипника змушують Антоненка-Давидовича виїхати до Казахстану, де він працює при державному видавництві над антологіями казахської літератури українською мовою й української літератури казахською. Роботу не було завершено.

Оскільки Борис листувався з жінкою, чекісти знали, де його шукати. 2 січні 1935 р. арештували, повернули до Києва й тримали під слідством до осені.

Причиною репресії над ним була його відмова зросійщувати словники української мови у підросійській УРСР. А створені ним праці попадали під увагу спецслужби СРСР, що боролася з «інакомислячими».

Він не визнав звинувачень, не обмовив нікого. Дружині на побаченні порадив назавжди забути про нього. Наталя гадала, що ці слова для вух чекістів, і зробила навпаки. Її викликали до НКВС, розповідали про “зради” чоловіка. Наталя його не зріклася.

У вересні 1935 р. слідчі військового трибуналу звинуватили Антоненка-Давидовича в націоналізмі та контрреволюційній діяльності. Засудили на 10 років у таборах ГУЛАГу, згодом додали 10 років БАМЛАГу. Навіть ім’я його було піддане анафемі з суворою забороною згадувати. Приходило розпорядження і в Роменський краєзнавчий музей — спалити його книги.

Обох дружин Антоненка-Давидовича теж засудили. Наталю арештували 1938-го біля ліжка хворої дочки. Дали рік тюрми та п’ять – заслання в Казахстані. Ярина росла з бабусями, які померли в окупованому Києві. Наприкінці війни зустрілася з матір’ю на Брянщині, де тій дозволили оселитися після заслання.

Антоненко-Давидович звільнився 1948-го, виїхав із Далекого Сходу, але у Середній Азії зустрів першу дружину Віру. Дізнався, що син Левко помер від сепсису перед війною, коли Віра сиділа в тюрмі НКВС. Вирішив, що Вірі – найгірше й повернувся в Україну з нею. Оселилися в селі Білий Рукав на Вінниччині.

Антоненко-Давидович “загубив” паспорт, тому звався просто Антоненком, працював фельдшером. Віра була стара, психічно хвора. Невдовзі померла.

1951 р. фельдшера Антоненка без суду, на підставі рішення “трійки”, як “повторника”, було вивезено на довічне заслання до Красноярського краю. Лише після смерті Сталіна, 1956 року постановою Верховної Ради СРСР Антоненка-Давидовича було реабілітовано і навіть поновлено у Спілці письменників. У партії “поновлюватися” він не став.

Дисиденти гірко посміхалися: їхніх дітей виховувало КДБ. Ярина Голуб закінчила російський відділ філфаку Київського університету. А згодом дочка націоналіста стала професором з культури російської мови Московського університету.

Батько сказав Ярині, що одружений втретє, що Галина (Ганна Шемердяк зі Старого Самбору, 12-річною разом з родиною вислана до Сибіру; дружина бандерівця, з дочкою не повернулася до чоловіка, лишилася з Антоненком-Давидовичем). Про третю дружину він писав: “Між нами не було кохання, нас звела сибірська безвихідь, але нікого я так не жалів, як її”. У них народився син Євген.

У 1957 р. Антоненко-Давидович повернувся до Києва. У 1963 р. опублікував роман “За ширмою”, де нагадував молодому поколінню про обов’язок перед батьками. Читачі сприйняли образ матері лікаря Олександра Постоловського, яка жила в кабінеті сина за ширмою, як Україну в складі СРСР. Письменник показав материнську любов і трагедію сина, котрий пізно усвідомив свою байдужість.

У 1963 р. редакція журналу “Українська мова і література в школі” організовує дискусію про сучасний український правопис, учасники якої, зокрема, пропонують поновити незаслужено вилучену з абетки Ґ, а в листопаді 1969-го на захист “репресованої” літери відкрито виступає дослідник проблем розвитку та культури української мови Борис Антоненко-Давидович. “Скасування цієї літери припало на той час, коли вчинено було багато перекручень і збочень, коли з’явились “реформатори” не тільки українського правопису, а й самої української мови”, – йдеться в його статті “Літера, за якою тужать”, опублікованій у “Літературній Україні” 4 листопада 1969 р.

Після цього письменнику не дали змоги надрукувати жодного рядка – тобто позбавили можливості заробітку, змусили животіти на скромну пенсію. З нього не зводили очей спецслужби, а він поводився так, ніби радянської системи не існувало.

Молоді дисиденти збиралися на квартирі Антоненка-Давидовича, вважали його духовним батьком. Серед них письменник знайшов останнє велике кохання– на 30 із гаком років молодшу Михайлину Коцюбинську – племінницю класика.

Останні роки життя письменника були вкрай гіркими, і не лише через тиск спецслужб, а й через родинні обставини – а саме через його сина Євгена.

На той час Антоненко-Давидович ходив на милицях, майже втратив зір. Кагебісти забрали у нього друкарську машинку, на якій він працював наосліп.  Причиною обшуків стало те, що письменник відмовився свідчити на суді над Валентином Морозом (до слова, це наступний герой нашого сьогоднішнього огляду). В листі до друга він пише:

«Офіційно мене не покарано за відмову давати свідчення на суді, як того можна було сподіватись, але неофіційні санкції вже почались: знято в журналі «Україна» вже ухвалену до друку мою повість «Завищені оцінки», не друкуються в «Літературній Україні» мої дальші мовні нотатки «Ваговиті дрібниці» й, нарешті, не буде видано додаткового тиражу «Як ми говоримо». Отож навряд чи зможу я наступного 1971 року «порадувати читачів новими творами», як Ви того мені бажаєте… Взагалі, в літературі тепер настанова — писати «виробничі» та «колгоспні» романи, до чого я аж ніяк не мастак. Ну, що ж — доведеться писати «для вічности», відкладаючи написане в папку «Як умру, то прочитайте»…

У 1971 році син письменника Євген закінчив школу, марно поступав до інституту. Життя його пішло під укіс – спочатку його несправедливо осудила на 5 років за зґвалтування. І якщо перша судмість була дійсно ні за що, то наступні вже мали підстави – зберігання наркотиків, а згодом – фарцовка. В обмін на зменшення термiну син погодився свідчити проти батька. Заявив, що той – “антисовєтчик”, недієздатний, потребує опікунства, розповів, де сховані батькові спогади.

За свідчення проти батька Євгену дозволили у тюрмі взяти шлюб із жінкою, яка й підсадила його на наркоту. Подружжя прагнуло забрати батькову квартиру. Давні коханці – Михайлина Коцюбинська та Борис Антоненко-Давидович – жили однією родиною. Хотіли взяти шлюб, але суд не дозволив. Антоненка-Давидовича оголосили недієздатним. Квартиру відібрали.

Антоненко-Давидович помер 8 травня 1984 року у домі пасербиці Ярини Тимошенко. Про смерть Антоненка-Давидовича не було некролога – 17 слів повідомлення в “Літературній Україні”.

Вже після смерті Бориса Антоненка-Давидовича побачила світ допрацьована ним книга “Як ми говоримо?” – путівник для тих, хто опановує рідну мову.

За книгу «Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки», що вийшла друком 1989 року Антоненко-Давидович посмертно удостоєний Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка.

«Він любив Україну, – писав Анатолій Дімаров, – в роки суцільної руїни, і тоді, коли українців змушували забувати все українське, він бив на сполох і наперекір усьому лишався незламним».

 

БОРИС ГМИРЯ (1903-1969) – видатний, всесвітньо знаний оперний співак.

Народився 1903 року в Лебедині (нині Сумська область) в бідній, багатодітній родині. Батько був майстром складати печі, мати — швачкою.

У 11 років, після закінчення початкової школи, іде працювати. Був підсобником у батька на будівництві, хлопчиком на побігеньках у суді, чорноробом на суднобудівному заводі і вантажником — у Севастополі, матросом і кочегаром на торгівельних пароплавах. Носив вантажі по 5 пудів і травмував спину, що давалося взнаки усе життя.

Під час Голодомору 1932—1933 років померли його батько та сестра, а матір співак дивом врятував.

У 1930 році вступив до Харківського інженерно-будівельного інституту, який закінчив з відзнакою у 1935. У 1935—1936 роках — аспірант Харківського науково-дослідного інституту споруд. Встиг написати наукову статтю. На четвертому курсі Гмирю запросили на прослуховування до консерваторії. Гмиря, як виняток, отримав право навчатися у двох вузах одночасно.

У 1939 році теж з відзнакою закінчив Харківську консерваторію. Навчався вокалу у відомого педагога Павла Голубєва, учня славнозвісного Федеріко Бугамеллі. Водночас (від 1936) працював на сцені Харківського оперного театру.

1939 року Гмиря брав участь у Всесоюзному конкурсі вокалістів у Москві і став лауреатом. Йому запропонували роботу у Большом театрі, Ленінградському і Мінському оперних театрах.  В цей же час він отримує диплом інженера – з відзнакою.

У 1939—1957 роках Борис Гмиря працював у Київському театрі опери та балету (з перервою). Від 19 вересня 1943 до 1 червня 1944 року працював у Кам’янці-Подільському: спочатку в переведеному сюди німцями Полтавському музично-драматичному театрі, а після приходу Червоної армії  — у міському музично-драматичному театрі.

Співак мав голос широкого діапазону, безмежних виражальних можливостей, м’якого, красивого тембру. Гмиря був неперевершеним виконавцем не лише опери, а й українських, російських та західних романсів.

Втім, у Київський опері до Гмирі ставилися вкрай недружньо, і не давали розкритися його таланту. Завидники розуміли, що у порівнянні з Гмирею вони виглядають жалюгідно. Гмирю завантажували теноровими і баритоновими партіями. Співати такі парті для баса означало псувати природній голос. Разом з тим, йому дозволяли співати лише три рази на місяць – при нормі вісім. Його навіть не відпускали на гастролі в інші міста, хоча там вже були розклеєні афіші.

А потім почалася війна. Гмиря дописує у щоденнику:

«Концерт на радіо не доспівав через бомбардування Харкова.

Концерт в госпіталі. До кінця місяця – концерти для війскових частин

Направляють в Тифліс. Їздив на вокзал з речами, але запізнився на потяг. Повернулися.

Захворів, порвав зв’язки, коли покував речі.

Швидка допомога везе в рентгенінститут. Кладуть у палату.

Лежу у рентгенінституті.

Харків захопили німці».

Проти волі опинившись в окупації, він був змушений працювати – за виступ мав 100 грамів хліба. Німці хотіли вивезти його до Берліну, Гмиря відмовлявся, посилаючись на хворобу дружини. А потім і сам захворів на гострий отит. Тоді до нього приїхав ад’ютант військового коменданта і сказав: «Не турбуйтеся, ми навіть труп ваш вивеземо». Але Гмирі вдалося затягнути від’їзд, і незабаром Харків був узятий совєтськими військами.

До кінця життя завидники закидали Гмирі, що він був в окупації та співав для окупантів. Так, він співав. І завдяки цьому фактично врятував від голодної смерті близько трьохсот вихованців дитячого будинку у Полтаві. Комендантом там був брат композитора Фуртвенглера і він відгукнувся на прохання Гмирі і посприяв доставці харчування для мешканців дитячого будинку.

Після війни «співпрацю» з німцями хто тільки не використовував для того, щоб усунути Гмирю. Особливо затятим був Дмитро Гнатюк – видатний співак, але, як виявилося, людина сумнівних моральних якостей.

Але був у Гмирі і захисник-покровитель – Микита Хрущов. Завдяки його протекції Сталін визначив: присвоїти Гмирі звання народний артист СРСР. 1952 року співаку виписали Сталінську премію і виділили розкішну квартиру на Хрещатику.

Це тільки підбурило конкурентів. В театрі йому не давали співати партії, в яких він найкраще міг себе проявити. Врешті дійшло до того, шо співак просив звільнити його без призначення пенсії, бо директор відмовим Гмирі в переводі на пенсію – попри 21 рік оперного стажу та 42 роки – загального трудового. Врешті у 61 році Рада Міністрів СРСР призначила йому пенсію союзного значення без обмеження заробітків. Замість того, щоб бути провідним солістом Київської опери, геніальний співак перетворився на гастролера. ДО кінця життя Гмиря концертував.

Його концерти неодмінно мали шалений успіх. Втім, на відміну від деяких інших співаків, гастролювати Гмирі дозволялося лише у країнах соціалістичного табору – здебільшого тих, де перебували окупаційні совєтські війська.

Масово надходили заявки на виступи Гмирі в концертах і оперних партіях із США, Канади, Італії, Англії, Голандії та інших розвинутих країн світу, але йому про це не говорили. Натомість з Москви і Києва летіли всюди і всім телеграми: «Гмыря болен».

Де б Гмиря не гастролював обов’язково виконував українські народні пісні та твори на вірші Кобзаря. Зокрема, в Китаї чотири рази бісірував «Реве та стогне Дніпр широкий». На одній із прес конференцій в Шанхаї Гмиря поцікавився, чому китайським слухачам так сподобалася саме ця пісня і почув вражаючу відповідь: «В цій пісні Ви не тільки образно й барвисто передали красу вашого краю, а й поетичну душу українського народу, злиту воєдино з чудовою природою України».

Музикознавці зазначали: «Всі, кому пощастило слухати мистецтво Бориса Гмирі, не могли не дивуватися легкості (і це у баса), пружності та еластичності артикуляції, виразності роботи губ, язика, дихання, що були завжди в ідеальному співвідношенні. Під час співу робота органів мови у Гмирі була природною і технічно бездоганною, він без жодних зусиль «говорив-співав» у різних ситуаціях».       «

Російський співак Нестеренко згадував: «Я був на концерті, в Ленінграді, в якому Гмиря виконував твори Тараса Григоровича. В якийсь момент виходить не ведуча, а сам Борис Романович і своїм м’яким, оксамитовим голосом оголошує: «Думи мої, думи мої» з коментарем: «Цей вірш Тарас Шевченко написав тут, у Петербурзі, в 1839 році. В ньому він з надзвичайною силою виразив свою любов і тугу за рідною Україною, і свою безнадійність знову побувати в рідних місцях». А потім полилася ця туга і безнадійність так, що зал плакав, а я повік не забуду це виконання Гмирею. Потім я купив платівку і безперестанку слухав його Шевченкові «Думи». Так Шевченкові твори більше ніхто не виконував, та навряд чи коли-небудь і виконає».

Гмиря у власному перекладі з французької і німецької мов українською виконував «Елегію» Ж. Масне і «Серенаду» Ф. Шуберта. Коли його питали, чи можливо виконувати світову класику українською мовою відповідав: «Не тільки можливо, а й треба. Мова українська, як й італійська вокально та милозвучно стоїть на першому місці у світі…»

В репертуарі Гмирі було понад 600 камерних творів: 300 українських народних пісень і романсів

204 російських народних пісень і романсів, понад 100 західних пісень і романсів;  44 оперні партії української, російської та західної класики, 85 фрагментів із вокально-сценічних і симфонічних творів.

Гмиря — перший, і до того часу єдиний співак, який підготував цілу концертну програму з музичних творів на вірші Кобзаря і виконав її у найкращих концертних залах колишнього СРСР, за кордоном та записав на платівки. У 2000 році Фондом Гмирі випущений CD «Борис Гмиря Великому Кобзареві», а в 2011 — його перевидано і доповнено під назвою «Борис Гмиря. Великий Кобзар у серці моїм».

Протягом життя Гмиря дав більше трьох тисяч концертів в яких виконував від 25 до 40 творів.

У 80-х роках ХХ ст. фірма «Мелодія» разом із французькою фірмою випускала серію платівок під рубрикою «Из сокровищницы мирового исполнительского искусства», в якій Україну представляв лише Борис Гмиря.

ЮНЕСКО в своєму Посланні від 11.09.2003 р. констатувало: «…Гмиря відомий як „Борис Великий“ і його величний бас визнаний як унікальний феномен, що належить не лише Україні, а й світовій культурі в цілому. …Його філософські та епістолярні праці також становлять велику цінність для світової культури…».

Надзвичайно цікавий матеріал про долю двох оперних зірок – Бориса Гмирі та Єлизавети Чавдар: http://mus.art.co.ua/hmyrya-chavdar-vidlunnya/

Докладна біографія Гмирі: http://hmyria.com/biography

Послухати: https://www.youtube.com/watch?v=4zOOnoGMW9c&feature=emb_title

Сторінка у ФБ, присвячена співаку: Борис Гмиря \офіційна сторінка\

 

ЛЕОНІД КІНДЗЕЛЬСЬКИЙ (1924-1999) – радіолог, лікар-онколог, який мав сміливість піти проти рекомендованої методики лікування ліквідаторів аварії на ЧАЕС і тим їх врятував.

Народився у с. Рачки на Київщині в селянській родині. Батько був сільським ковалем, мати — колгоспницею. В сім’ї зростало четверо дітей: три сини і дочка.

Після школи вступив до Київського військово-медичного училища, яке закінчив 1953 року. Військову службу проходив у Радянській армії на території Австрії. Демобілізувавшись, у 1956 році став студентом Київського медичного інституту; навчання поєднував з роботою в лікувальних закладах.

Після закінчення інституту з відзнакою (1962), одержав призначення на наукову роботу в Київський науково-дослідний інститут гематології і переливання крові, де в 1966 році захистив дисертацію кандидата технічних наук.

З 1967 року Кіндзельського перевели в Київський НДІ експериментальної та клінічної онкології. З 1971 року він працював на посаді старшого наукового співробітника в Київському науково-дослідному рентгенологічному та онкологічному інституті, де очолював лабораторію променевої патології та експериментальної терапії. 1977 року захистив дисертацію доктора медичних наук, а в 1981 йому присвоєно звання професора.

У КНДРОІ вчений створює першу в Україні клініку системних пухлинних захворювань. Водночас з 1978 по 1986 рік Кіндзельський є заступником директора інституту з наукової роботи, а також головним радіологом МОЗ УРСР.

З його ініціативи всі радіологічні лабораторії системи охорони здоров’я першої ж ночі Аварії на Чорнобильскій АЕС були переключені на контроль радіаційної обстановки. Сам Леонід Петрович з дозиметристом обстежив забруднену територію, а в подальшому щодня подавав урядовій комісії поточну інформацію, обстоюючи необхідність термінової евакуації Чорнобильського району.

27—28 квітня в Інститут раку почали надходити хворі з ознаками гострої променевої хвороби. Київська лікарська група під керівництвом Кіндзельського пішла зовсім не тим шляхом, який було рекомендовано американцем  доктором Ґейлом,  що лікував чорнобильців у Москві.

Кияни почали з ретельного вимірювання не тільки гамма-випромінювання, але й альфа та бета, що дозволило ухвалити правильні рішення щодо подальшого лікування.  Завдяки потужному промиванню організму змогли вивести інкорпоровані радіоактивні речовини з організму. Загалом зі 115 осіб, яким було поставлено діагноз «гостра променева хвороба», приблизно в 20 випадках вдалося запобігти наслідкам цієї хвороби, тобто падінню показників крові. 51-й людині довелося підсаджувати кістковий мозок.

Згідно з вказівками Ґейла, реципієнту знаходили сумісного донора, «вбивали» власний кістковий мозок, пересаджували донорський, а потім чекали, коли той приживеться. Фактично, це відповідало методу лікування гострих лейкозів. Однак, для того щоб трансплантувати чужий кістковий мозок, потрібно оцінити 36 параметрів, і мінімум по 18-ти з них кістковий мозок донора і реципієнта повинні збігалися. Д-р Ґейл не перебачив, що у чорнобильців було значно менше таких параметрів (5-6).

На відміну від московських лікарів, які за методом Ґейла вбивали кістковий мозок хворих і підсаджувати їм чужий, Леонід Кіндзельський вчасно усвідомив, чим відрізняється протокол лікування лейкозу кісткового мозку від лікування наслідків опромінення. Тому Леонід Петрович почав робити операції за методикою французького лікаря  Жоржа Мате: підсажував донорський кістковий мозок внутрішньовенно, не вбиваючи власний кістковий мозок постраждалого.

У результаті, з 11 прооперованих у Києві до 16 травня вижили всі, а з 13 прооперованих хворих доктором Ґейлом у Москві вижили лише двоє.

Офіційно е пояснювалося так: “Київські пацієнти отримали набагато менші дози опромінення”. Це була неправда: всі пацієнти були з однієї і тієї ж першої пожежної зміни, героїчної “зміни Правика”.

Всього у Києві лікувалися 115 хворих на гостру променеву хворобу, з яких не вижив тільки один –  ліквідатор з летальною дозою опромінення, що надійшов на аж 6-ту добу після зараження – Саша Леличенко.

Офіційна делегація з Москви, що приїхала розбиратися з обставинами, за словами Губарєвої, була розлючена. Кіндзельському заборонили продовжувати підсадки кісткового мозку, його навіть зняли з посади головного радіолога УРСР. Кількість поставлених діагнозів «променева хвороба» зменшили втричі, замість неї записували «вегето-судинну дистонію». Для радянської пропаганди київських пацієнтів з променевою хворобою взагалі не існувало.

Через багато років методика доктора Гейла була визнана помилковою, а пізніше — навіть злочинною: у США його чекав скандал на рівні конгресу, а в СРСР нарешті з’ясували, що він просто ставив експерименти на людях.

Через значне опромінення під час виконання службових обов’язків у найбільш небезпечний період після вибуху на ЧАЕС Леонід Кіндзельський багато років нездужав, проте продовжував активно працювати, керуючи відділенням системних онкозахворювань Відділу загальної онкології та хіміотерапії Київського НДІ онкології.

Багато разів запрошувався за кордон (США, Канада, Велика Британія, Італія, Чехія, Китай) з доповідями на теми клініко-генетичних досліджень у післячорнобильський період.

Леонід Кіндзельський і його колеги ні слави, ні визнання за свою подвижницьку і високопрофесійну працю на Батьківщині не дочекалися. У більшості лікарів, які безпосередньо контактували з ліквідаторами, згодом виявили рак та інші патології. Зокрема, у Леоніда Петровича знайшли метастази в легенях, від чого він помер в 1999 року.

Серед наукового доробку вченого найважливіше місце займають нові методи ранньої та доклінічної діагностики злоякісних пухлин. Він перший у Радянському Союзі застосував радіонуклідні методи, зробив вагомий внесок у діагностику та лікування гострої променевої хвороби.

Леонід Петрович Кіндзельський створив власну наукову школу, запровадив принципово нові методи лікування злоякісних лімфопроліферативних захворювань, з’ясував провідні закономірності показників кровотворення в нормі та патології, функціонування трансплантованого кісткового мозку, вивчив основи метаболізму радіонуклідів.

За повідомленнями ЗМІ, наукова громадськість світу визнала професора Кіндзельського «Лікарем 1995 року — найкращим онкологом світу». Його ім’я було занесене у видану в США енциклопедію «500 кращих лікарів світу».

Щороку 19 квітня біля його могили збираються чорнобильські ліквідатори та віддають шану лікарю, який врятував їх життя.

 

ВАСИЛЬ ЧЕБАНИК (1933) – каліграф, художник-графік. Розробник шрифту Рутенія.

Народився в с. Клішківці Чернівецької областію  У 1963 р. закінчив Київський художній інститут. У цьому ж закладі викладав з 1962 року на кафедрі графічних мистецтв, згодом обіймав посаду декана живописного, графічного та скульптурного факультетів, потім – професор (з 1980) кафедри графіки КДХІ.

З 1973 — керівник майстерні книжкової графіки, перепрофільованої 1991 року на майстерню дизайну та інтролігації. 2000—2004 — професор кафедри графічних мистецтв та кафедри дизайну НАОМА. 2008—2012 — професор, завідувач кафедри графічного дизайну КДІДПМД ім. Михайла Бойчука. З 2012 — професор кафедри графічного дизайну КДІДПМД ім. Михайла Бойчука.

Василь Якович Чебаник працює у галузі книжкової графіки, мистецтва шрифту, інтролігації. Оригінальний інтерпретатор образів літературної класики, втілюваних засобами гравюри на пластику та офорті.

Створив оригінальні композиції написів, у яких шрифт окрім інформаційної функції виконує й естетично-образну. Особиста художня практика митця у книговидавничій сфері, педагогічна діяльність, виховання молодих талантів, його майстер-класи, участь у форумах і конференціях з питань розвитку культури рукописного шрифту відчутно вплинули на розвиток культури шрифту в Україні.

Василь Чебаник розробив шрифт, а точніше систему шрифтів Рутенія, в який намагався передати історичну особливість самобутньої української писемності. Цей шрифт використовують в своїх логотипах багато мистецьких установ. А деякі державні установи, зокрема Офіс Президента, його використовують без дозволу автора – тобто крадуть…

Більше про шрифти Василя Чабаника:  https://site.ua/andriy.mesyur/9840/

Каліграф розповідає – чому і навіщо створив шрифт Рутенія:  https://m.day.kyiv.ua/uk/article/kultura/vasyl-chebanyk-pro-proekt-grafika-ukrayinskoyi-movy

 

ВАЛЕНТИН МОРОЗ (1936-2019) –  історик, один із представників українського національного руху, політв’язень, дисидент, автор понад 100 наукових праць.

Народився в селі Холонів, зараз – Волинської області в селянській сім’ї. Після закінчення школи вступив на історичний факультет Львівського Університету, потім до заочної аспірантури (на очну не прийняли через незадовільну оцінку з історії КПРС). Працював завучем і вчителем сільської школи, а з 1964 — викладачем Луцького педінституту, потім Івано-Франківського педінститутів. В Луцьку Валентин Мороз писав кандидатську дисертацію в якій досліджував луцький процес 1934 року над членами КПЗУ.

Вперше заарештований у вересні 1965, засуджений за ст. 62 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда) до 4 років таборів. Покарання відбував в Мордовії, звідки в самвидав виходить його «Репортаж із заповідника імені Берія».

Мороз вважає, що шістдесяті роки — це була перша хвиля українського відродження після довгої зими сталінізму, так би мовити, революція поетів. І головними фіґурами цього відродження називає Івана Дзюбу, Євгена Сверстюка, Аллу Горську. Ця перша хвиля дала продукцію у вигляді самвидаву. І увінчалася вона цілим меморандумом покоління — книгою Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Валентин Мороз вирізнявся вкрай правими поглядами, виступав прихильником інтегрального націоналізму  донцовського зразку, був різким і безкомпромісним в оцінках, все це вкупі неодноразово відштовхувало від нього соратників по українському визвольному руху.

Після звільнення Мороза в 1969 пише статті «Серед снігів», «Хроніка опору», «Мойсей і Датан», які з’явилися в самвидаві і були прийняті українською інтелігенцією неоднозначно (зокрема, його різкий осуд зречення Дзюби, а також міркування про національну ідентичність).

1 червня 1970 року Валентина Мороза знову арештували. Причиною повторного арешту, очевидно, було те, що Валентин Мороз на той час, за спостереженням дисидента Василя Овсієнка, став «найвизначнішим представником інтегрального націоналізму… з його філософським волюнтаризмом, відстоюванням чистоти національного ідеалу будь-якою ціною, культом сильної особистості і пасіонарністю».

Новий арешт Мороза, особливо ж закритий судовий процес над ним з порушеннями законів, а також жорстокий вирок 14 років за тією ж статтею 62, ч. 2 КК УРСР, викликали гостру негативну реакцію не лише в Україні, але й за її межами. Вище згадані статті були інкриміновані Морозу як антирадянські. Слід зазначити, що 1969 КДБ припинив слідство щодо «Репортажу з заповідника імені Берія», а тепер за цю працю він був звинувачений.

На захист Валентина Мороза виступили Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Зиновія Франко, Євген Сверстюк, написавши колективного листа до Олеся Гончара, голови Спілки письменників України на той час.

Василь Стус написав листа до КДБ, де зазначив: «Вважаю, що вимагати припинення слідства над Валентином Морозом — справа честі кожної радянської людини, якій дороге добре ймення свого суспільства, краю, землі. І я прошу Вас — зробіть все для того, щоб можлива судова розправа над Валентином Морозом не стала новою ганьбою для кожного з нас.»  Також на захист Мороза виступили інші українські дисиденти та політв’язні.

Коли 17 листопада 1970 в Івано-Франківську розпочався суд, виявилося, що він закритий, бо в залі засідань були лише учасники процесу. Мороз заявив протест проти незаконного закритого суду і відмовився у зв’язку з цим брати в ньому участь, відповідати на будь-які запитання і давати будь-які пояснення.

Свідки В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Борис Антоненко-Давидович теж відмовилися свідчити в незаконному суді, заявивши, що вони могли б дати суттєві покази у справі, бо їхні свідчення в попередньому розслідуванні виявилися спотвореними. Навіть на оголошення вироку не були допущені близькі та друзі Мороза.

Термін покарання, визначений судом, — 6 років спецтюрми, 3 роки таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом.

Українська інтелігенція дуже різко відреагувала на беззаконня й жорстокість суду — було понад 40 протестів до Верховного Суду УРСР, у США й Канаді відбулися демонстрації протесту біля радянських посольств і консульств.

 

Мороз відбував тюремне ув’язнення у Володимирській в’язниці, його утримували в камері з кримiнальними в’язнями, які знущалися з нього, а один так порізав Морозу живіт загостреною ложкою, що мусили його взяти до лікарні і накласти шви. Після цього, на прохання Мороза і дружини, його помістили в одиночну камеру, де він пробув майже 2 роки.

1 липня 1974 Мороз розпочав безтермінове голодування, домагаючись переведення з тюрми до табору. Попри могутню хвилю протестів і заяв на підтримку Мороза як в СРСР, так і за кордоном, представник КДБ сказав дружині Мороза, що він залишиться в тюрмі на весь термін.

22 листопада 1974 Мороз припинив голодування і повідомив дружині, що його перевели з одиночки та що його співкамерник — інтеліґентна людина.

Після закінчення тюремного терміну Мороза відправили в табір особливо суворого режиму в Мордовію, де він брав участь у голодуваннях і заявах протесту в річниці початку репресій в Україні тощо. Украй нетерпимі світоглядні засади та поведінка деяких в’язнів, у тому числі й Мороза, призвели до створення в 1977 на Мордовському таборі на громадських засадах комітету з трьох осіб — священик В. Романюк, Е. Кузнєцов і Д. Шумук. До завдань комітету входило сприяти поліпшенню дружнього клімату між політв’язнями, інтернаціонального єднання, взаємної поваги та визнання гуманітарних прав особи між в’язнями всіх ідеологічних спрямувань, засуджених за свої політичні переконання. Комітет також був покликаний засудити антисемітизм деяких політв’язнів.

Нарешті після 5-місячного голодування в 1979, під тиском світової громадськості, влада змушена була обміняти Мороза та ще чотирьох дисидентів на двох радянських агентів КДБ.

Уночі з 27 на 28 квітня 1979 у Нью-Йоркському аеропорту представники совєтів обміняли п’ятьох політв’язнів — О. Гінзбурґа, Г. Вінса, В. Мороза, М. Димшиця та Е. Кузнецова — на радянських громадян Черняєва та Енґера, колишніх службовців ООН, засуджених у США на великі терміни за звинуваченням у шпигунстві. Жоден з обміняних не знав про це, згоди ні в кого не питали — акція була оформлена як позбавлення громадянства з подальшим вигнанням із країни.

В одному з інтерв’ю Валентин Мороз сказав «Моїм рятівником був Збігнєв Бжезінський. Він народився на заході України, і безкомпромісно наполягав, що серед обмінюваних в’язнів українець мусить бути. Півроку Союз торгувався. Бо українця — націоналіста і політика — ніяк не хотіли випускати на Захід. Коли я із Бжезінським після свого визволення зустрівся — півгодини офіційно поговорили у Вашингтоні — навіть пляшки йому не поставив. Не та обстановка, не було як її пропонувати другій людині Америки.»

За кордоном Мороза зустрічали як героя, але його ексцентрична поведінка і крайні праві погляди відштовхнули від нього західну громадськість. Спочатку він оселився в Америці, згодом — в Канаді. Викладав у Гарвардському університеті (1979—1980), видавав журнал «Анабазис» (1980—1991), вів щотижневу радіопрограму в Торонто (1986—1991).

Валентин Мороз повернувся в Україну, щойно почалися припинення ув’язнень дисидентів і відбулися перші альтернативні вибори до Верховної Ради УРСР — у квітні 1990 року. Провів цикл лекцій, у яких унаочнив зовні непомітні вузли фальсифікації української історії російськими істориками.

Своєрідно, з притаманним йому прямолінійним сарказмом, він коментував своє повернення в інтерв’ю «Галицьким Контрактам»: «переїхав до Канади, перечекав там дощ та й повернувся. Діаспора й досі вважає, що я дурний. Бо ж я поїхав в Україну: на мізерну платню, на небезпеку. Та звідси я втікати не збираюся».

 

З 1997 року постійно жив у Львові, викладав у Львівському державному університеті фізичної культури.  Вважається ідеологічним авторитетом для членів Соціал-Національної Асамблеї, у видавництвах  якої видавав свої книги з питань націоналізму.

Короткі спогади про Мороза:

https://gazeta.ua/articles/people-and-things-journal/_davajte-vidznachati-bij-pid-motovilivkoyu-tam-nashi-dvi-tisyachi-moskaliv-pobili/898953

і більш розлогий: https://photo-lviv.in.ua/zamist-kvitiv-na-mogylu-zhmut-spogadiv-pro-valentyna-moroza/

Про головний твір Валентина Мороза «Україна у двадцятому столітті»: https://photo-lviv.in.ua/zamist-kvitiv-na-mogylu-zhmut-spogadiv-pro-valentyna-moroza/

 

ЄВГЕН СТЕПАНЕНКО (1974) — режисер-постановник, документаліст, сценарист, продюсер.

Народився в місті Корсунь-Шевченківський, Черкаська область. Навчався у школі La Femis на курсі документального кіно у Парижі (Франція). Після цього переїхав до Санкт-Петербург (Росія), де закінчив курс сценарного мистецтва та режисури Олексія Германа та Світлани Кармаліти.

Багато років жив у Франції та у Санкт-Петербурзі. За цей час встиг попрацювати на телевізійних каналах Росії, Грузії та України.

У 2014 році після початку російської агресії на Донбасі добровольцем пішов служити у підрозділ спецпризначення. Брав участь у боях в різних точках Донбас, зокрема біля Донецький аеропорт, в Маріуполь та Дебальцеве. Був речником Штабу оборони Маріуполя і одним із організаторів оборони міста у 2014 році.

Після контузії став одним із засновників Перший добровольчий мобільний шпиталь імені М. Пирогова, де обіймав посаду заступника начальника штабу. За 1,5 роки роботи госпіталю медичну допомогу отримали близько 4500 пацієнтів, серед яких були як військові, так і цивільне населення.

Після закінчення військової служби створив компанію Production Center ltd, що займається кіновиробництвом, створенням циклових проектів для українських та російських телеканалів.

Зробив декілька резонансних документальних фільмів та театральних поставок, які мали значний вплив на українське суспільство, оскільки мали на меті розібратися не стільки у причинах війни, скільки у змінах в свідомості людей.

Найбільш відомі роботи: документальні стрічки «Дебальцеве»[2] і «Резервісти», а також театральні постановки «Аеропорт» (на основі однойменної книги Сергія Лойка)[3] та «Котел».

З 2015 року співведучий ток-шоу “Війна і мир” (разом із Юрій Макаров) на каналі UA: Перший, НСТУ.

Потужне інтерв’ю зі Степаненком, просто дистильовані сенсі: https://tv.suspilne.media/news/channel/76623

І ще одне, не менш цікаве:

https://www.radiosvoboda.org/a/jewvhen-stepanenko-rezhyser-pro-majdan/30284929.html

 

Сторінка у ФБ Eugene Stepanenko

 

Пом’янемо наших захисників, що загинули у протистоянні російській окупації Донбасу:

 

АНДРІЙ ЄРЕМЕНКО (1979-2014) — лейтенант ЗСУ.

Народився у Києві. 2003 року з відзнакою закінчив факультет радіоелектроніки КПІ, де й залишився працювати. Науковий співробітник факультету електроніки КПІ, роботи Єременка з радіоелектроніки на міжнародних наукових конференціях неодноразово визнавали найкращими.

Мобілізований в березні 2014-го, начальник обслуги зенітної ракетної батареї, 1129-й зенітний ракетний полк.

Вранці 21 серпня 2014-го зазнав смертельного поранення в часі артилерійського обстрілу терористами позицій зенітно-ракетної батареї, захищаючи особовий склад підрозділу та старшого за званням офіцера.

 

ЄВГЕН БІРЮКОВ (1980-2015)— молодший сержант МВС України.

Народився у Борисполі на Київщині, проживав у місті Конотоп на Сумщині.

З початком російської агресії став до лав самооборони Конотопа, згодом пішов добровольцем на фронт. З грудня 2014-го — міліціонер, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Гарпун». Цей підрозділ був створений як добровольче формування, брав участь у звільненні заручників, зачистці Донбасу від диверсантів, розвитку партизанського руху.

22 липня 2015-го під час боїв за Авдіївку Євген Бірюков  зазнав осколкового поранення в скроню — біля блокпосту «Шахта», між Авдіївкою та Ясинуватою — повертався з бойового завдання та підірвався на розтяжці – осколок потрапив у скроню. Помер у лікарні Дніпропетровська, не прийшовши до тями.

Тоді ж поранень зазнали троє вояків, молодший сержант Микола Гордійчук помер дорогою до госпіталю.

Без Євгена залишилися дружина та двоє дітей.

 

ІГОР ФЛЯК (1975-2015) — капітан ЗСУ.

Народився у селі Ваньовичі Львівської області. Закінчив Ваньовицьку ЗОШ. Одружився і проживав у селі Бачина.

Військовослужбовець-контрактник самбірської військової частини, командир роти 703-го інженерного полку. З березня 2015-го перебував на ротації у зоні бойових дій.

 

5 серпня 2015 року помер у Львівському військовому шпиталі після важкого поранення у зоні боїв (за іншими даними — від невиліковної хвороби, на яку захворів під час виконання службових обв’язків на сході України).

 

КОСТЯНТИН АВДЄЄВ (1991-2014) —десантник, старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Кам’янське (на той час — Дніпродзержинськ) Дніпропетровської областіНавчався у  професійному ліцеї. У 2009—2010 роках проходив строкову військову службу в лавах ЗСУ. Працював майстром виробництва на заводі, захоплювався автомобілями.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України навесні 2014 року мобілізований на захист Батьківщини. В армію пішов одразу ж, як тільки з військкомату надійшла повістка.

Старший солдат, старший навідник 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗС України, смт Гвардійське, Дніпропетровська область.

13 червня 2014 року десантники готувались до відправлення в зону проведення АТО. У ніч на 14 червня трьома військово-транспортними літаками Іл-76 МД з інтервалом у 10 хвилин вони вилетіли в Луганський аеропорт на ротацію особового складу. На борту також була військова техніка, спорядження та продовольство.

14 червня о 0:40 перший літак (бортовий номер 76683), під командуванням полковника Дмитра Мимрикова приземлився в аеропорту.

Другий Іл-76 МД (бортовий номер 76777), під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, на борту якого перебували 9 членів екіпажу 25-ї мелітопольської бригади транспортної авіації та 40 військовослужбовців 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади, о 0:51, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, на висоті 700 метрів, був підбитий російськими терористами з переносного зенітно-ракетного комплексу «Ігла». В результаті терористичного акту літак вибухнув у повітрі і врізався у землю поблизу території аеропорту. 49 військовослужбовців, — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули. Третій літак за наказом повернувся в Мелітополь.

Двоє із загиблих десантників — мешканці Кам’янського: старший солдат Авдєєв Костянтин Сергійович і солдат Лісной Сергій Володимирович.

Без Костянтина залишилася мама і дві молодші сестри.

 

ВІТАЛІЙ ТОЛКАЧОВ (1973-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у с. Велика Костромка на Дніпропетровщині.

Старший водій, 40-й батальйон територіальної оборони «Кривбас».

Загинув при виході колони з Іловайська «гуманітарним коридором», який був обстріляний російськими військами біля села Новокатеринівка.

2 вересня 2014-го тіло Віталія Толкачова разом з тілами 87 інших загиблих у Іловайському котлі привезено до запорізького моргу. Упізнаний бойовими товаришами та родичами.

Лишилась сестра.

 

ОЛЕКСАНДР ГУМЕНЮК (1964-2014) — полковник (посмертно), засновник та командир 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь»

Народився в с. Ясенове Друге на Одещині.  Присвятив своє життя військовій службі. У 2001 був вже командиром парашутно-десантного батальйону.  Проходив службу в складі українського миротворчого контингенту в колишній Югославії.

У березні  2014 — командир 11 батальйону територіальної оборони Київського обласного військового комісаріату оперативного командування «Північ» Сухопутних військ ЗСУ.

15 серпня 2014 року загинув у бою поблизу села Малоіванівка Перевальського району Луганської області. Похований у Києві, на Лук’янівському військовому цвинтарі (ділянка № 4).

Залишилися дружина  і троє синів.

 

ВІКТОР ТКАЧУК (1976-2015) – солдат ЗСУ.

Народився в смт Цумань Волинської області. У 1993 році закінчив школу.

2 серпня 2014 року Ківерцівським районним військовим комісаріатом Волинської області мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив кухаром роти матеріального забезпечення 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, місто Мукачеве.

Брав участь в АТО. Учасник боїв за місто Дебальцеве Донецької області.

21 серпня 2015 року солдат Ткачук загинув, підірвавшись на протипіхотній міні, під час доставки питної води на блокпост «Жига» за 15 кілометрів від міста Щастя Новоайдарського району Луганської області.

Залишились мати, брат та сестра.

 

АНДРІЙ СОКОЛЕНКО (19972-2015) – солдат ЗСУ.

Батько та мати проживали в Казахстані, де народився Андрій. Переїхали на Україну на свою батьківщину в 1984. Андрій по закінченні СПТУ-12 працював на Рівненській атомній електростанції за спеціальністю монтажник АЕС, потім таксистом. Доброволець, старший стрілець, 34-й батальйон територіальної оборони «Батьківщина». Окрім своїх військових обов’язків, займався ремонтом та вдосконаленням техніки та приладів, за що й дістав свій позивний «Лівша».

Андрій під час мінометного обстрілу терористами блокпоста 9 серпня 2014 року біля Дебальцевого, щоб врятувати життя побратимів, не побіг в укриття, а відкрив вогонь по лісопосадці — з якої коректувальник наводив вогонь. Міна розірвалася поруч з Андрієм, зазнав численних осколкових поранень внутрішніх органів та голови, в укриття із множинними пораненнями відійшов самотужки. Вчасно доправити бійця до госпіталя не було можливості, у нього почалося запалення черевної порожнини.

Коли ж він врешті потрапив до медиків, стан був важким. Лікарі намагалися врятувати Андрія – він переніс 29 операцій у Харкові, Львові і Києві. Родичи та друзі збирали гроші для лікування за кордоном. Але він помер 08 січня 2015 р. у Київському військовому клінічному центрі – після 5-місячної госпіталізації.

Без Андрія залишилися син, сестра, батько.

 

РОМАН ЩЕРБАТЮК (1990-2014) – молодший сержант ЗСУ.

Народився в смт Попільня, Житомирська область. Добре вчився в школі, цікавився історією і поступив на історичний факультет в Житомирі. Після закінчення вишу, за власним бажанням 9 місяців навчався у Золочіві – у навчальному центрі НГУ.

Потім був мобілізований – 26-а окрема артилерійська бригада.

Загинув 8 серпня 2014 року в районі м. Амвросіївка, Донецької області під час мінометного обстрілу позиції гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону.

Залишилися батьки та наречена

 

ВІКТОР МАРКУСЬ (1970-2015) – сержант ЗСУ.

Народився у с. Колочава, Закарпатська область. В АТО служив у 128-а окремій гірсько-піхотній бригаді.

Зник безвісти 18 лютого 2015 р. під час відходу з Дебальцеве. Автомобіль ЗИЛ, в якому їхали військові, було підбито в районі Логвинове — Луганське. Упізнаний серед загиблих. Похований.

Залишились дружина та троє дочок.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада