Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
06.02.2021

5 лютого. Почнемо з ушанування пам’яті Героя Небесної Сотні, який був убитий на Майдані під час спроб силового придушення народного протесту.

Далі в огляді:

  • військовий діяч УНР, один з перших офіцерів царської армії, що перейшов на службу Україні;
  • конструктор, ім’я якого мало б стояти в одному ряду з Сікорським і Туполєвим, але про якого загал майже не чув, бо він був знищений совєтами, а ім’я його пущене у забуток;
  • художник-мариніст.

Також вшануємо пам’ять народжених цього дня захисників України, що ціною свого життя зупинили російську збройну агресію на Донбасі.


Починаємо.

 

ВОЛОДИМИР БОЙКІВ (1955-2014) – Герой Небесної Сотні.

Народився і виріс у Львові, закінчив Львівську політехніку. Працював будівельником, згодом став керівником будівельної фірми.

Володимир мав два захоплення — політику і футбол. Був безпартійним. У 2000 році сім’я Володимира переїхала до Києва.

18 лютого 2014 року вирушив на Майдан. Незадовго до цього він переніс інсульт і дружина Наталя просила його лишитись удома. На що Володимир уже телефоном відповів: «Наталко, я тут біля водометів, біля вулиці Грушевського, я тут повинен буть» Після цього зв’язок обірвався.

Дружина шукала Володимира лікарнями й моргами. Через помилку тіло Володимира в одному з моргів їй не показали, тому пошуки тривали доти, доки активісти інтернет-спільноти «Євромайдан SOS» не виклали в мережі фото невпізнаних тіл. Знайомі зателефонували Наталі й повідомили звістку.

Володимир Бойків отримав три вогнепальні поранення, одне з них — у голову.

Залишився старий батько, дружина і троє синів, наймолодший – 2001 року народження.

Стаття про героя Євромайдану та його родину: https://zbruc.eu/node/21893

 

Продовжимо згадкою про військового царської армій, який одним з перших перейшов на службу в армію УНР.

 

МИКОЛА КОВАЛЬ-МЕДЗВЕЦЬКИЙ  (1868-1929) — генерал-поручник Армії УНР.

Народився у с. Нижча Кропивна (тепер  Вінницька область ).

В 1891 закінчив Московську військову артилерійську школу, в 1901 — геодезичне відділення Академії Генштабу у Петербурзі. Дістав призначення на посаду начальника астрономічної станції в Чарджоу. З 1905 — помічник начальника геодезійного відділу Генштабу російської армії, з 1911 — начальник Військово-топографічної школи. Брав активну участь у житті української громади Петербурга.

Навесні 1917 одним із перших генералів російської армії прибув до Києва і зголосився до служби у Збройних Силах України. В 1917 Українською Центральною Радою був призначений начальником Головної геодезичної управи.

З 1919 член Ради Військового міністерства УНР, з 5 жовтня 1920 — генерал-поручник, здійснював зв’язок Головного Отамана Петлюри з Галицькою Армією.

Після інтернування Армії УНР в Польщі перебував у Кракові, працював в астрономічній обсерваторійній станції Ягеллонського університету. Останні роки працював у Варшавському бюро мір і ваг. Помер у Варшаві.

 

КОСТЯНТИН КАЛІНІН (1889-1938) – авіатор і авіаконструктор.

Народився у Варшаві, у сім’ї вихідців із Воронезької губернії.

1907 року вступив до Варшавського 184-й піхотного полку.

Учасник 1-ї Світової війни (бойовий льотчик), нагороджений орденами Російської імперії. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

У 1918 р. служив в авіації Армії Української Держави. Командир 1-го Волинського авіаційного дивізіону. З лютого 1919 р. — командир повітроплавного загону Дієвої армії УНР та УГА, з травня 1919 р. — інспектор авіації УГА. Влітку — восени 1919 р. — завідувач авіаційного складу Дієвої армії УНР.

Калінін звертається до керівництва УНР з рядом ініціатив, спрямованих на розвиток авіації, але слабка тодішня влада не змогла його підтримати. Розчарувавшись у діях директорії УНР, Калінін переходить на бік більшовиків. У червні 1920 року Калініна як досвідченого льотчика направили на навчання до Московського авіаційного технікуму, згодом, у 1922 році, перетвореного на Військово-повітряну інженерну академію ім. Жуковського.

Але закінчити цей заклад Калініну не вдалося. Тут було проведено «чистку» слухачів, внаслідок якої він був відрахований з формулюванням — «як колишній царський офіцер і дворянин».

1923 року Калінін повертається до Києва і вступає на четвертий курс Київського політехнічного інституту. Водночас Калінін увійшов до керівництва Авіаційного науково-технічного товариства (АНТТ) і був призначений начальником виробництва Київського авіаремонтного заводу №6.

На чолі з Калініним невеличка група молодих інженерів та робітників заводу взялася за розробку нової машини. Літак дістав назву К-1. Калінін запропонував концепцію та головні схеми його конструкції, які на той час істотно відрізнялися від традиційних.

Державні випробування нової машини провели у квітні 1925 року. Під пілотуванням льотчика-випробувача Станіслава Косінського літак здійснив успішний переліт за маршрутом Київ—Харків—Москва. К-1 став першою вітчизняною пасажирською машиною, рекомендованою до серійного виробництва. Водночас К-1 став для його конструктора, студента КПІ, ще й реальним дипломним проектом, що в усьому світі вважається найвищим досягненням для випускників інженерних шкіл. Це, до речі, був другий випадок в історії авіації (після Сікорського), коли студент КПІ не лише цілком спроектував літак, але й впровадив його у серійне виробництво.

У 1926 році Калінін очолив конструкторське бюро при авіаційному заводі акціонерного товариства повітряних сполучень «Укрповітрошлях» у Харкові. Перші два роки роботи тут видалися нелегкими. Незважаючи на те, що були створені К-2 і К-3, в УВП продовжували робити ставку на добре знайомі і надійні в експлуатації літаки німецької фірми «Дорньє».

На початку 1928 року Калінін приступив до створення К-4.

У 1928—29 рр. у Харкові розробив конструкції пасажирських літаків К-4, К-5, які витіснили машини іноземних марок з повітряних ліній СРСР. К-5 — наймасовіший літак тих часів у СРСР. З 1930 до 1934 року було випущено 296 літаків К-5 в різних модифікаціях. Він став флагманом цивільного флоту СРСР. А Калінін був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора УРСР.

Але був у конструкторській діяльності Калініна і трагічний провал. Літак К-7 сторювався за принципом «усе в крилі» і являв собою фактично одне величезне крило розмахом у 53 м і площею у 454 квадратних метри. Це мала бути надпотужна машина, розрахована на 128 пасажирів, або – у військовому варіанті –  до 16,6 тонни бомбового навантаження або 112 парашутистів з відповідним озброєнням.

19 серпня 1933 року літак уперше піднявся в повітря. Як завжди, в кріслі другого пілота сидів сам головний конструктор — Калінін. Але під час одного з наступних випробувальних польотів під час третього заходу на посадку літак раптом перестав слухатися рулів й врізався в землю. В пожежі загинули п’ятнадцять із двадцяти членів екіпажу та дослідників. Для Калініна ця катастрофа стала тяжким ударом -розбилися люди на літаку його мрії.

Але робота тривала. В К-12 конструктор знову використав схему «літаючого крила»  – цього разу успішно. Новий літак був представлений 18 червня 1937 року, на традиційному авіаційному параді у Москві. Для більшого ефекту він був розфарбований під «жар-птицю». Літак був запущений у серійне виробництво, але невдовзі будівництво перших десяти екземплярів зупинили. Для керівництва авіапрому СРСР технічні рішення Калініна, що набагато десятиліть випереджали час, виявилися занадто сміливими і ризикованими.

В цей час, після лютневого пленуму ЦК ВКП(б) від 1937 року хвиля репресій накрила оборонну промисловість. Були заарештовані практично всі керівники Центрального аерогідродинамічного інституту ім. М.Жуковського, шпигунами оголосили багаторічних друзів і колег Калініна. У роботі на французьку розвідку звинуватили видатного авіаконструктора Туполєва. В ув’язненні опинилися фундатори радянської ракетної техніки Корольов, Глушко, Лангемак… На щастя, частині з них вдалося вижити.

1 квітня 1938 року черга дійшла і до Костянтина Калініна. 22 жовтня 1938 року як «ворог народу» був засуджений «за підрив радянського літакобудування» і наступного дня розстріляний. Хоча є версія, що він помер від катувань.

У серпні 1955 Військова колегія Верховного суду СРСР, переглянувши справу, скасувала вирок «за відсутністю складу злочину».

Стаття про Калініна: https://kpi.ua/kalinin-about буде корисною не тільки тим, хто захоплюється історією авіації, а й тим, кого цікавить історія тих часів.

 

ВІКТОР БАБЕНЦОВ (1921-2012) – художник.

У 1938—1939 роках навчався в Дніпропетровському художньому училищі. Учасник Другої світової війни. В 1939—1941 рр. служив у Москві у Пролетарській дивізії. Пройшов усю війну солдатом, закінчивши її сержантом 1945 року в Німеччині. Має бойові та державні нагороди СРСР.

З 1946—1952 роки навчався у Київському художньому інституті

Працював в галузі тематичного живопису, портрета та пейзажу, особливо багато в його доробку марин.

Від 1951 року бере участь у всесоюзних і республіканських художніх виставках. Учасник зарубіжних виставок.

Друзі і колеги художника відзначали його звичку майстра у будь-яку вільну хвилину брати олівець, блокнот і замальовувати свої враження. Одна з його улюблених тем – мариністика .

 

Пом’янемо захисників України, які віддали життя в боротьбі з російською агресією:

 

ПАВЛО ЛЕВЧУК (1988-2014) — солдат ЗСУ, політолог.

Народився в місті Токмак Запорізької області. Після школи вступив до Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара, відділення політології факультету суспільних наук і міжнародних відносин (спеціальність «Політологія»). Під час навчання брав участь у конференціях та наукових семінарах в Україні та за кордоном. 2010 р. закінчив магістратуру з відзнакою та вступив до аспірантури. 2013 р. закінчив аспірантуру і завершив написання кандидатської дисертації.

Коли у лютому 2014-го Росія окупувала Крим, Павло розумів, що цим експансія не закінчиться, перервав наукову кар’єру і добровольцем зголосився до війська.

У березні він був зарахований до складу 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ Сухопутних військ –  на посаду стрільця-зенітника. Брав участь в АТО.

5 червня 2014 р., під час кількаденної відпустки, захистив дисертацію і наступного дня повернувся у військову частину.

13 червня 2014 року у складі зведеної роти 25-ї ОПДБр відбув на ротацію в зону проведення антитерористичної операції.

Загинув 14 червня о 00:51 у збитому проросійськими терористами військово-транспортному літаку Іл-76 при заході на посадку в Луганський аеропорт.

Залишились батьки та дружина.

 

 

ЄВГЕН ЄРМАКОВ (1994-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у Вишгороді на Київщині.

У часі війни — солдат, 11-й батальйон територіальної оборони «Київська Русь».

Загинув 15 серпня 2014 року потрапивши в засідку біля с. Малоіванівка, Перевальський район, Луганська область.

 

АНДРІЙ БОДЯК (1974 – 2015) — боєць ДУК «Правий сектор»

Народився  в селі Борозенське на Херсонщині. Мріяв стати вчителем, поступив до інституту, незадовго до завершення покинув, зрозумівши, що це не його. Працював у колгоспі. Вчителем він став для свого сина, якого виховував сам. Їздив на заробітки. Через травму ноги не підпадав під мобілізацію, однак мав велике бажання захищати Батьківщину від російської агресії.

Боєць 1-ї штурмової роти 5-го окремого батальйону ДУК «Правий сектор». У складі підрозділу чергував на блокпосту біля Каховської ГЕС. Брав участь у бойових діях на сході країни — воював у Пісках, стояв під Широкиним.

10 серпня 2015 року терористи почали обстріл з важкої артилерії позицій 72-ї бригади поблизу села Старогнатівка Донецької області та перейшли у наступ із застосуванням танків та бронетехніки. Бійці ДУК-ПС прийшли на допомогу. У том бою загинули Андрій Бодяк, і ще трое бійців. Противника було відкинуто до села Біла Кам’янка, але закріпитися не змогли — до терористів прибуло підсилення (велика кількість бронетехніки).

Без Андрія лишилися мама і син.

 

ОЛЕГ КОВАЛЕНКО (1980-2016) — підполковник СБУ.

Народився в місті Лохвиця Полтавської області. Закінчив Харківський університет Повітряних Сил ім. Кожедуба, Кіровоградську льотну академію НАУ.

Військовий льотчик. Після скорочення льотного штату проходив службу як начальник стройової частини, 299-та бригада тактичної авіації. Останнім часом працював в органах СБУ.

У зону бойових дій виїжджав у відрядження, був військовим контррозвідником, 1-й резервний батальйон НГУ.

Загинув 16 лютого 2016 року під час виконання бойового завдання в зоні проведення бойових дій у Донецькій області.

Залишилися батьки, сестра і дружина.

 

МИКОЛА ЛЮШЕНКО (1986-2014) – десантник, миротворець, прапорщик ЗСУ.

Народився у смт Криве Озеро на Миколаївщині в сім’ї колгоспників. Після строкової службу в ЗСУ залишився служити за контрактом. Виконував миротворчу місії в Ліберії та Косово. Останні 6 років служив в лавах 25-ї десантної бригади.

Головний сержант зенітного ракетно-артилерійського дивізіону 25-ї окремої Дніпропетровської повітрянодесантної бригади ВДВ.

З весни 2014 брав участь в АТО в районі Слов’янська та Лиману.

19 червня почалась військова операція, метою якої було висування в глибину території, знищення укріплень бойовиків в районі смт Ямпіль та звільнення населених пунктів. З Красного Лиману вирушили підрозділи десантників, які мали взяти штурмом укріплений блокпост «Марс» російсько-терористичних угруповань, провести «зачистку» в передмісті Ямполя, захопити та утримувати ключові точки, зокрема міст через Сіверський Донець. На світанку загін  десантників вийшов виконувати завдання за підтримки артилерії.

Перший штурм був невдалим, — десантники потрапили у засідку. Було підірвано на керованому фугасі машину управління «Реостат», командир батареї дістав поранення у шию, двоє бійців загинули. У підбитому з гранатомету КамАЗі зенітників загинув начштабу дивізіону Андрій Клочко і ще один десантник. Було втрачено дві БМД-1. Після півторагодинного бою довелось відступити.

На допомогу вилетіла пара Су-25. Перегрупувавшись, поповнивши боєкомплект, десантники знову пішли на штурм – блокпост був взятий. У бою загинули шість бійців 25-ї бригади: зокрема Микола Люшенко.

Звільнення населених пунктів Лиманського району (на той час — Краснолиманський район) і взяття під контроль мосту дозволило перекрити останній шлях постачання зброї та боєприпасів до угруповання російського терориста Гіркіна («Стрєлка») у Слов’янськ.

Без Миколи залишилися батьки, сестра, дружина і маленький син.

 

СЕРГІЙ СЛІСАРЕНКО (1963-2015) – солдат ЗСУ

Жив у Дніпродзержинську (нині – Кам’янське).

Мобілізований 28 серпня 2014-го. Старший навідник, 20-й окремий мотопіхотний батальйон, 93-та ОМБр.

22 січня 2015 року російські збройні формування на бронетехніці заїхали у селище Красний Партизан, де був блокпост зі взводом 20-го окремого мотопіхотного батальйону. 20 оборонців блокпосту, незважаючи на чисельну перевагу противників, яких посилювали танки, відбивалися дві години. Згодом терористи свідчили, що старший лейтенант Колісник бився до кінця та загинув як герой. Коли закінчилися набої, терористи запропонували воякам здатися, але Колісник відмовився та віддав наказ відступати, сам же не покинув позиції. 9 українських вояків терористи полонили. Завдяки мужності вояків військовики на інших блокпостах мали змогу мобілізуватися й ускладнили шлях терористів, котрі намагалися безперешкодно проїхати з Донецька в Горлівку.

Капелан 20-го батальйону отець Дмитро Поворотний вивіз з окупованої території тіла Сергія і ще трьох бійців.

 

ВОЛОДИМИР МАРКЕВИЧ (1971-2019) – старший сержант ЗСУ, бойовим медик.

Родом з смт Розділ на Львівщини. Майже 20 років жив у Білорусі, а після розлучення у 2018 році  повернувся на батьківщину, працював Фельдшером у Трускавці.  Але мирне життя тривало недовго – вже у квітні Володимир підписав контракт с ЗСУ. Відтоді він – старший бойовий медик роти 24-ї ОМБр ім. короля Данила.

Загинув 22 березня 2019 р. на взводному опорному пункті під с. Новомихайлівка (Мар’їнський район на Донеччині) від кульового поранення в голову, завданого ворожим снайпером. Він перебував на спостережному посту переднього краю лінії розмежування, як на найбільш небезпечній ділянці батальйонного району оборони, де його допомога могла бути необхідною бійцям будь-якої миті…

Без Володимира лишилися мати сестра  і дорослий син.

 

БОГДАН ТАРАСЮК (1990-2014) – солдат ЗСУ.

Родом з села Буцин на Волині. Пройшов строкову службу у десантних військах.

У часі війни — стрілець-розвідник 3-го механізованого батальйону 51-ї ОМБр.

Останній дзвінок від Богдана був 28 серпня з-під Іловайська. Загинув 29 серпня 2014 р. під час виходу з Іловайського котла так званим “зеленим коридором”, який російські окупанти перетворили на справжній коридор смерті.

Тіло знайшли 11 вересня в Дніпропетровську, мати солдата лише по медальйону і татуюванню впізнала тіло сина, таким понівеченим воно було.

Залишилися батьки та сестра.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада