Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
05.11.2020

5 листопада. Почемо з щирих привітань волонтерці, військовій лікарці, дитячому кардіохірургу. І побажаємо їй торжества справедливості – цього вона зараз потребує найбільше, бо судді за сприяння нової влади чинять над нею ганебне судилище.

Далі в огляді народжених цього дня непересічних особистостей:

  • поет, представник українського романтизму, однією з провідних тем творчості якого була героїка козацької доби. Чимало його віршів покладені на музику і перетворилися на народні пісні;
  • письменник, член модерністського угрупування «Молода муза»;
  • один з ідеологів і діячів ОУН, схоплений гестпівцями, коли він розбудовував українське підпілля на Київщині;
  • письменник, автор роману, який став протестом проти «охохлення» українців;
  • знана кінорежисерка, роботи якої мали успіх на багатьох світових кінофестивалях, а сама вона була запрошена до складу «оскарівського» журі;
  • художниця, майстриня гобеленів, дисидентка, учасниця українського правозахисного та визвольного руху;
  • видатний літературознавець, дослідник творчості Сковороди і загалом барокової літератури, популяризатор знань про українську літературу;
  • журналіст, якого на зорі Незалежності було вбито через розслідування зникнення грошей Компартії;
  • історик, дослідник української військової історії, ініціатор створення Стіни пам’яті захисників України на мурах Михайлівського Золотоверхого монастиря, один із засновників електронного ресурсу «Книга пам’яті полеглих за Україну»;
  • перша фотомодель з інвалідністю в Україні.

 

А також вшануємо пам’ять наших захисників від «русского міра», які ціною власного життя зупинили російську збройну агресію.


Почнемо:

 

ЮЛІЯ КУЗЬМЕНКО (1979) – лікарка-педіатр, волонтерка, військовий медик.

Народилася у м. Горлівка на Донеччині, закінчила Медичний університет ім. Богомольця. З 2003 року — працює в Науково-практичному центрі дитячої кардіології та кардіохірургії МОЗУ, дитячий кардіохірург, завідувачка відділенням рентгеноангіографії і ендоваскулярної хірургії в Центрі дитячої кардіохірургії.

Після початку російсько-української війни на Донбасі займалась волонтерством у Євромайдан SOS. 2016 року Юлія була нагороджена Відзнакою Президента України «За гуманітарну участь в антитерористичній операції».

2018 телеканал Україна зняв про Кузьменко короткий фільм: «Гордість країни: місія врятувати життя». Того ж року Юлію було включено у список 100 найвпливовіших жінок України (за версію журналу «Фокус»).

Ця людина, якій багато дітей і воїнів завдячують життям, стала підозрюваною, а потім і обвинувачуваною у вбивстві – у процесі найрезонанснішого судилища нашого часу.

12 грудня 2019 Юлію Кузьменко було заарештовано разом із військовим медиком Яною Дугарь та учасником АТО і музикантом Андрієм Антоненком за підозрою у вбивстві українського журналіста Павла Шеремета, що сталося 20 липня 2016 року.

Юлія Кузьменко з Андрієм Антоненком, як стверджує слідство, можуть бути ідентифіковані як ті особи, які задокументовані на відеозаписах камер CCTV на місці подій в ніч перед убивством, і на думку слідства, вони займалися встановленням вибухового пристрою під місцем водія у автомобілі Олени Притули, в кому їздив Шеремет.

Українські та закордонні журналісти висловили скептичне ставлення до представлених на прес-конференції МВС доказів винуватості затриманих осіб, а також щодо сформульованого слідством мотиву злочину.

Справу веде суддя Сергій Вовка, відомий рішеннями, які за усіма ознаками є замовними. Судовий процес відбувається з численними процесуальними порушеннями, адвокати не мають змоги вчасно ознайомлюватися з матеріалами.

У липні, коли минуло понад 200 днів перебування підозрюваних під вартою, у Кузьменко почалися проблеми зі здоров’ям, зокрема, у неї з’явилися збої ритму серця та проблеми із тиском.

11 вересня 2020 року Юлію Кузьменко врешті відпустили під цілодобовий домашній арешт.

Сторінка в ФБ, присвячена справі Юлії Кузьменко: free Dr Kuzmenko

 

Повернемося до минулих часів.

 

ЯКІВ ЩОГОЛІВ (1824-1898) — поет, представник українського романтизму.

Народився в Охтирці, Харківська губернія. Походив із давнього дворянського роду, родина жила у скромних статках тихим узвичаєним життям із дотриманням релігійних і народних звичаїв. Дід був священиком.

Яків Щоголів закінчив Харківський університет і працював у різних установах канцеляристом.

Уже під час гімназійного навчання у Харкові він помістив в альманаху «Молодик» свої перші вірші. Але суворий відгук російського критика Віссаріона Бєлінського став причиною того, що Щоголев спалив свої ще не друковані твори й замовк на тривалий час.

Під час університетських студій Яків Щоголев зблизився із професорами Метлинським, Срезневським й Костомаровим, які мали великий вплив на його світогляд. Під впливом Метлинського, що розбудив у нього тугу за минулим України, поет почав знову писати.

Яків Щоголев, якого звуть «спізненим романтиком», оспівував у поезіях давні часи, давній побут, красу природи. Головним джерелом натхнення автора була поезія Тараса Шевченка і фольклор.

У 1883 році він видав збірку поезій «Ворскла»; а 1898 року, у день його похорону, вийшла збірка «Слобожанщина».

Поезія Щоголева багата різноманітними мотивами. Є в нього багато віршів, у яких поет опирається на народні вірування у відьом, вовкулаків, у квіт папороті. Вони стилізовані на взірець народних пісень. У деяких творах («Ткач», «Кравець», «Мірошник») Щоголев оспівував ремісницький побут та ремісницьку працю.

Чимало його поезій присвячена романтичному зображенню історичного минулого України, насамперед Запорізької Січі й козаччини, образам запорожців. Козакофільська романтика Щоголева перейнята песимістичною тугою за минулим, за зниклою «останньою Січчю».

Багато віршів Щоголіва були покладені на музику і стали народними. Для прикладу: https://www.youtube.com/watch?v=RD4GM6H-xrs

Надзвичайно цікава літературознавча розвідка сучасного вченого Михайла Назаренка (слова – про нього в дописи за 26 червня), з рясними прикладами віршів Якова Щоголіва: https://kyivdaily.com.ua/yakiv-shhogolev/дол

 

МИХАЙЛО ЯЦКІВ (1873-1961) — письменник, член модерністського угруповання «Молода муза».

Народився у селі Лесівка (нині Івано-Франківської області) у селянській родині.

Ннавчався у Бережанській гімназії, звідки його виключили за участь у таємному молодіжному гуртку.

Почав свою творчість 1900 збіркою прозових мініатюр «В царстві сатани: іронічно-сантиментальні картини», навіяні впливами західних модерністів, зокрема Шарля Бодлера й Едгара По, їхнім захопленням «темними» сторінками буття. У Яцкова ці мотиви з’являються у формі натуралістичних картин, якими він намагався шокувати, жорстокістю зображення викликати катарсис у читача.

Яцків видав ще кілька збірок мініатюр і оповідань, а також повість «Огні горять» (1902), суспільну студію «Блискавиці» (1913) і роман «Танець тіней» (1916 — 17), перероблений і перевиданий пізніше – «В лабетах» (1956).

Його довші прозові твори відрізняються від його мініатюр — зокрема це стосується претензійних «Блискавиць» і майже публіцистичного «Танцю тіней», в якому Яцків більше уваги присвятив виявленню свого невдоволення бюрократичним світом, ніж художній формі.

Після 1940 Яцків працював у Львівській бібліотеці АН УРСР. За останні роки життя Яцків опубліковано такі його твори: «Молоде вино грониться» (1958), «Новелі» (1959) та спогади про І. Франка, В. Стефаника (1946). У записах Яцкова видано «Народні пісні» (1983).

 

ДМИТРО МИРОН-ОРЛИК (1911-1942) — ідеолог та діяч ОУН, Крайовий провідник ОУН на Осередньо-Східних Українських Землях.

Народився у селі Рай (нині – Тернопільська область) у родині робітників. Коли йому було лише п’ять років, у нього померла мати, осиротивши п’ятеро дітей.

Середню освіту здобув у Бережанській гімназії та в Академічній гімназії у Львові. Ще під час навчання у гімназії він вступає в підпільне Юнацтво ОУН та включився в активну роботу.

У 1930 році — з відзнакою закінчив гімназію і вступив на юридичний факультет Львівського університету. Під час університетських студій Дмитро Мирон став членом Крайової Екзекутиви ОУН на Західноукраїнських землях, Провідником юнацтва, редактором «Бюлетня ОУН на ЗУЗ», тримав зв’язок зі станицею ОУН у Кракові та за кордоном.

Вперше арештований польською поліцією у травні 1932 року під час сутички з нею на Личаківському цвинтарі в часі зелених свят, коли поліція намагалась розігнати людей, які прийшли сюди вшанувати воїнів, полеглих за волю України. У тюрмі пише текст «44-х правил життя українського націоналіста», котрі поряд з «Декалогом» Степана Ленкавського та «12 прикметами характеру» Осипа Мащака стали складовою «Катехизу українського націоналіста».

Вдруге був арештований у жовтні 1933 року за приналежність до ОУН і поширення революційної літератури. Засуджений на 7 років ув’язнення. У в’язницях багато читав, готуючи матеріали для свого твору про ідеологію українського націоналізму. Потрібну літературу йому доставляла сестра Ганна. На підставі амністії у серпні 1938 року виходить на волю.

З 1939 року — політично-ідеологічний референт Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ.

Після розділу Польщі в вересні 1939, Мирон-Орлик очолив роботу по налагодженню на українських землях, що ввійшли до Генерал-Губернаторства Польща, нелегальної мережі ОУН. В цей час він був членом Революційного Проводу ОУН, крайовим провідником ОУН Західних Окраїн Українських Земель (ЗОУЗ, Закерзоння), референтом пропаганди.

Після нелегального переходу кордону на підсовєтську територію, розпочав роботу по відновленню підпільних структур ОУН, які зазнали серйозних втрат від репресій НКВС. Потрібно було створити нове підпільне керівництво та відновити зв’язки з обласними організаціями; виробляти нову тактику й методи боротьби, нові форми конспірації.

Совєтська агентура докладала всіх зусиль, щоб піймати керівника ОУН, але арештувати Мирона їм не вдалось. Проте заарештували його сестру Тосю, яку у червні 1941 року закатували у Тернопільській тюрмі.

В 1940 році Мирон-Орлик закінчив основоположну ідеологічну працю «Ідея і чин України». Її було видано у підпіллі під псевдонімом «Максим Орлик». Це найповніший виклад української націоналістичної ідеології того часу й важливий історичний документ політичної думки тодішніх керівників визвольного руху.

Зокрема в цій роботі дається таке визначення нації:

«Нація – це вищий ступінь розвитку народу. Це ідейно-політичне оформлення й завершення народу. Нарід стає нацією, коли витвориться у нього спільна воля й ідея творити власне життя, політично себе оформити, коли усвідомить собі своє історичне покликання…»

Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року відновлення Української Держави, а потім арешту німцями нового уряду — Українського Державного Правління, українські революціонери-націоналісти вирішили взяти адміністративну владу на місцях: областях, районах, до Києва спрямовано Особливу групу, яка складалася з провідних членів ОУН під керівництвом Ярослава Старуха, Дмитра Мирона та Василя Кука з метою скликати Народні Збори й повторно проголосити Відновлення Української Держави зі столицею у Києві.

Ця Київська Особлива група (близько 30 чоловік) добралась до міста Василькова. Але німці 31 серпня арештували частину її членів, зокрема й Дмитра Мирона. Арештованих відправили до Львова через Білу Церкву—Житомир—Луцьк. Допити і тортури почались у Житомирській тюрмі, але ніхто з арештованих не признався навіть до своїх власних прізвищ. У Луцьку трьом в’язням — Миронові Дмитру, Кукові Василеві та Онишкевичу Тарасові пощастило втекти з-під арешту й через Волинь добратися до Львова.

Після вересневих арештів, що їх провело гестапо в Україні та в Німеччині, ОУН перейшла в глибоке підпілля й почала збройну боротьбу проти німецьких окупантів.

У вересні 1941 року Дмитро Мирон взяв активну участь у І-й Конференції Проводу ОУН, на якій розроблено детальний план підпільної діяльності проти німецьких окупантів. У постановах Конференції наголошувалось на необхідності поширення діяльності ОУН на всі українські етнографічні землі, включно з Кубанню. Після закінчення нарад Дмитро Мирон відбув до Києва, де з жовтня 1941 року очолив Провід ОУН на Осередньо-Східних Українських Землях (ОСУЗ).

Заарештований гестапо в Києві. Вбитий під час спроби втечі із в’язниці.

 

ВІКТОР МІНЯЙЛО (1919-2018) — письменник.

Народився в родині службовця. Дитинство і шкільні роки пройшли на Київщині. 1939 — закінчив Київський залізнично-будівельний технікум і призваний на строкову службу в армію. Демобілізувався з армії за станом здоров’я.

Після війни працював геодезистом-землевпорядником, економістом, учителем, інженером-землевпорядником, а вночі займався творчою письменницькою роботою.

Головний твір письменника – роман «Вічний Іван», за який автору присуджено Національну премію ім. Тараса Шевченка в 1996 році. Він опублікований у часописі «Основа», і тільки після присудження премії виданий окремою книжкою.

Головний герой роману, український селянин, у всьому вивищується над зайдами-гнобителями і своїми зденаціоналізованими земляками.

В публіцистичних виступах у пресі, письменник відстоював українську мову й культуру, намагався пробуджувати в українцях почуття національної гідності.

Помер письменник на 100-му році життя.

 

КІРА МУРАТОВА (1934-2018) – кінорежисерка.

Народилася в Королівстві Румунія у місті Сороки (нині територія Молдови) у родині росіянина Георгія Короткова  та єврейки Наталії Скурту.

У 1952 році Муратова вступила на філфак МДУ, але вже через рік у 1953 перевелася на режисерський факультет ВДІК (майстерня Сергія Герасимова і Тамари Макарової). У 1961 році Кіра Муратова стала штатною режисеркою на Одеській кіностудії.

Дебютними кінороботами молодої сценаристки та режисерки стали у 1962-му році короткометражний фільм «Біля Крутого Яру» та у 1964-му — повнометражна стрічка «Наш чесний хліб», які вона поставила спільно із своїм першим чоловіком – режисером Олександром Муратовим, з яким вона одружилася ще будучи студенткою ВДІКу.

Фільм «Короткі зустрічі» став її першою самостійною роботою як режисерки. До нього ж вона написала і сценарій (у співавторстві з Леонідом Жуховицьким) та зіграла головну роль разом з Володимиром Висоцьким.

Наступний її фільм «Довгі проводи» спеціальною постановою ЦК Компартії України був заборонений на понад півтора десятиліття. У 1987 році цей фільм отримав премію на Міжнародному кінофестивалі в Локарно.

В середині 70-х років Муратова переїхала в Ленінград, де познайомилася з художником Євгеном Голубенком, який став її другим чоловіком і співавтором сценаріїв.

Справжньою подією кількох міжнародних кінофестивалів став фільм «Настроювач» (2004).

У 2012 році режисерка створила свій останній, 22-ий фільм, «Одвічне повернення», прем’єра якого відбулася на VII Римському МКФ. У квітні 2013 року фільм став лауреатом російської національної кінопремії «Ніка» в номінації «Найкращий фільм СНД і Балтії», — шостої «Ніки» в нагородному списку Муратової.

2017 року Кіру Муратову запрошено до складу Американської кіноакадемії, яка визначає володарів премії «Оскар».

Муратова підтримувала Євромайдан та українізацію кінематографу.

 

СТЕФАНІЯ ШАБАТУРА (1938-2014) — художниця, дисидентка. Учасниця українського визвольного руху.

Народилася в селі Іване-Золотому Тернопільської області. Батько Стефанії Шабатури загинув на війні, мати була знаною народною художницею і майстринею.

Стефанія закінчила Львівське художнє училище та Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва.

Працювала художницею в текстильній промисловості. Проектувала і ткала гобелени й брала участь у численних виставках, зокрема в Республіканській виставці-ярмарку 1971 в Києві.

Але життя Стефанії не вичерпувалося лише художньою творчістю. Вона брала участь у роботі львівського Клубу творчої молоді «Пролісок», розповсюджувала самвидав. У 1970 році разом із групою львівських письменників і художників виступила на захист Валентина Мороза і добивалася дозволу бути присутньою на його суді.

Була членкинею Української Гельсінської групи, співавторкою листів і звернень до міжнародних і совєтських організацій.

Коли на початку 70-х років почалися масові репресії проти української  інтелігенції, пильне око «органів» не оминуло і Шабатуру. 12 січня 1972 вона заарештована за підозрою в «антирадянській діяльності» (разом з Іриною Калинець, Михайлом Осадчим, В’ячеславом Чорноволом) і отримала вирок – 5 років таборів суворого режиму і 3 роки заслання. Каралася в жіночому концтаборі в Мордовській АРСР, на засланні жила —в селі Макушино Курганської області. КДБ знищив 70 екслібрисів і понад 150 рисунків Шабатури.

2 грудня 1979 року закінчився термін заслання Стефанії Шабатури і вона повернулася в Україну. Мешкала у Львові під адміністративним наглядом. У кінці 1980-х рр. була активісткою Львівських організацій «Меморіалу» та Народного Руху України, брала участь у боротьбі за відродження репресованої УГКЦ.

Протягом 1990–1995 була депутатом І демократичного скликання Львівської міської ради. Саме рада цього скликання 3 квітня 1990 року ухвалила рішення здійняти синьо-жовтий прапор на будівлі міської Ратуші. Прапор урочисто підняли депутати Стефанія Шабатура, Зеновій Саляк та Євген Шморгун.

Більше про характер і творчість Стефанії Шабатури: https://zbruc.eu/node/15046

 

ЛЕОНІД УШКАЛОВ (1956-2019) —літературознавець і письменник, дослідник доби бароко.

Народився у містечку Краснопілля на Сумщині. Навчався на філологічному факультеті Харківського держуніверситету, по тому працював на кафедрі української та світової літератури Харківського національного педуніверситету ім. Григорія Сковороди. Захистив кандидатську дисертацію «Творчість Григорія Сковороди і антична культура», и  докторську  – «Література українського бароко в її зв’язках із філософією»).

В доробку Ушкалова – роботи про життя, творчість  і місце в культурі Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Панаса Мирного, Квітки-Основ’яненка, Михайла Драгоманова.

Ушкалов є автором не лише академічних розвідок з історії української літератури, філософії та богослів’я, а й науково-популярних праць та книжок для дітей.

Більше про Ушкалова: http://litakcent.com/2019/02/27/vichnist-leonida-ushkalova/

Надзвичайно цікаве інтерв’ю з Леонідом Ушкаловим: http://archive.chytomo.com/interview/leonid-ushkalov-piznannya-prirodi-rechej-maye-svoiim-naslidkom-lyubov?fbclid=IwAR3i8xq2hT9agfYxZkTk_mTPOEbRQGdBuCgmTuYryTNWk8AzjxkncMgHbt8

Про книгу Ушкалова «Чарівність енергії: Михайло Драгоманов»: http://judaicacenter.kiev.ua/hryhorov-ushkalov/

Придбати одну з головних книг у доробку Ушкалова: https://savchook.com/books/literatura-i-filosofiya-doba-ukrayinskogo-baroko/

 

ВАДИМ БОЙКО (1962-1992) — перший вбитий за часів Незалежності журналіст. Народний депутат України 1-го демократичного скликання.

Народився в місті Світловодськ, Кіровоградська област. Навчався в Київському деруніверситеті імені Т. Г. Шевченка на факультеті журналістики.

1984 — редактор, старший редактор програми «Молодіжна студія „Гарт“» Українського телебачення.

Головний редактор програм для молоді Українського телебачення, позаштатний кореспондент новаторської програми «Взгляд» Центрального телебачення СРСР.

1990 року обраний народним депутатом України 1-го скликання. Заступник голови Комісії ВР України з питань гласності та засобів масової інформації. Займався розслідуванням куди поділися гроші КПУ, після її заборони Президією Верховної Ради УРСР.

14.02.1992 року Вадим Бойко трагічно загинув у своїй київській квартирі в наслідок організованого вибуху. На той час він під час розслідувань наблизився до з’ясування, куди поділися гроші КПУ, після її заборони Президією Верховної Ради УРСР.

 

ЯРОСЛАВ ТИНЧЕНКО (1976) — історик і журналіст, дослідник української військової історії, ініціатор увічнення пам’яті захисників Україні в сучасній російсько-українській війні.

Народився в Києві. Закінчив заочне відділення історичного факультету Львівського державного університету. Спеціалізації — військова історія України 1917—1920 років, історія громадянської війни, уніформологія.

У 1990-і роки займався пошуковою діяльністю, брав участь у науково-практичних експедиціях на Урал (табір Перм-36 у Кучино), на Кольський півострів (Сандормох), Соловецькі острови  – місця ув’язнення українських діячів.

Дописував у численні видання суспільно-політичні та науково-популярні і галузеві видання.

З квітня 2014 року на посаді заступника директора Національного військово-історичного музею України з наукової роботи.

З початку вересня 2014 до весни 2015 року був координатором проекту Місія «Евакуація-200» — пошук, вивезення та ідентифікація загиблих. Займається ідентифікацією невстановлених загиблих 2014 р., які поховані, як тимчасово невстановлені, на Краснопільському (м. Дніпро), Кушугумському (м. Запоріжжя) та Старобільському кладовищах.

Ярослав Тинченко був ініціатором створення Стіни пам’яті на мурах Михайлівського Золотоверхого монастиря, а також — Центрального будинку офіцерів Збройних Сил України.

Також він став одним із засновників та авторів електронного ресурсу «Книга пам’яті полеглих за Україну».

 

ОЛЕКСАНДРА КУТАС (1993) — перша фотомодель з інвалідністю в Україні, громадська діячка, журналістка.

Народилася в Дніпрі. Внаслідок лікарської помилки при народженні отримала травму спинного мозку і з раннього віку пересувається за допомогою інвалідного крісла. Ще навчаючись в школі, Олександра Кутас захопилася журналістикою і вступила до студії телебачення і преси «Вместе». Вона вчилася брати інтерв’ю у різних творчих людей, вести програми, їздила на фестивалі. Коли студія виграла конкурс ЮНІСЕФ, Олександру вибрали, як одну з найкращих юних журналістів запросили в Нью-Йорк за нагородою.

Тоді ж Олександра захопилася психологією. Після школи вона вступила на факультет психології ДНУ імені Олеся Гончара на якому провчилася 4 роки на денному відділенні, незважаючи на непристосованість університету. Коли Олександра закінчила університет з червоним дипломом, якраз почалися бойові дії на сході країни, і в Дніпро почали прибувати поранені військові. Олександра була волонтером у військовому шпиталі більше 3 місяців.

У 2011 Олександра вперше зацікавилася світом моди. Її надихнули роботи британського дизайнера Олександра Маккуіна.

Влітку 2015 року Олександра вперше взяла участь в Ukrainian Fashion Week, де познайомилася з багатьма діячами моди. 16 липня вона спільно з фотографом Андрієм Саримсаковим презентувала в Києві фотовиставку «Розірви свої кайдани». Цей fashion-проект, покликаний зламати стереотипи суспільства щодо людей з інвалідністю, зібрав безліч позитивних відгуків з боку українських і міжнародних видань.

Олександра Кутас бере участь у показах знаних українських і зарубіжних дизайнерів.  У червні 2017 Кутас самостійно вирушила в Нью-Йорк і взяла участь в гала-показі Runway of Dreams для нової колекції адаптивної одягу бренду Tommy Hilfiger.

«На роботу в фешн сфері мене надихнув Олександр Маккуінн. У 1999-му році він запросив на подіум дуже красиву дівчину, якій зробив неймовірний протез. Я дивилася і розуміла, наскільки це доречно і гармонійно. Найстрашніше для мене – бути в сфері моди недоречною. Своєю діяльністю я хочу доводити: я – професіонал, а не соціальний проект» – каже Олександра.

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією. І, щоб нагадати, що патріотизм не залежить від місця народження, почнемо цей сумний список з уродженця Донбасу.

 

РОМАН БОЧАРОВ (1975-2016) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Луганськ. Займався приватним підприємництвом, згодом був пресвітером у церкві. Захоплювався полюванням, мав мисливську зброю.

З початком антидержавних збройних проявів, інспірованих Росією на Донбасі весною 2014 року, пішов добровольцем захищати свою Батьківщину і рідний край,  долучившися до батальйону «Тимур».

Після потрапляння командира Темура Юлдашева у полон, Роман виїхав до Дніпропетровська та приєднався до батальйону МВС «Дніпро-1». Був командиром 2-го взводу 5-ї «донецької» роти, молодший сержант міліції.

Брав участь у боях за Маріуполь, Піски та Донецький аеропорт. Розвідувальна група «Санти» здійснювала «вилазки» у Донецьк на автомобілі.

2015 року перейшов до ЗСУ — в 3-й полк спеціального призначення; старший солдат, військовослужбовець 2-го загону.

Помер 1 січня 2016 року від поранень, котрих зазнав під час несення служби у Краматорську.

Без Романа лишилися дружина та три доньки; родина має статус переселенців, проживає біля Києва.

 

ВАСИЛЬ ПОЙДА (1983-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Негровець Закарпатської області. Пройшов строкову військову службу в лавах ЗСУ, по демобілізації працював на сезонних роботах.

Доброволець; солдат, стрілець-старший механік 128-ї гірсько-піхотної бригади.

18 вересня 2015-го пізнім вечором близько 22:20 поблизу спостережного поста взводного опорного пункту біля села Болотене Станично-Луганського району військовики виявили невідомих осіб; під час переслідування пролунали два вибухи (за однією з версій, є ймовірність, що спрацювала «розтяжка»). Один військовик зазнав осколкових поранень кінцівок, а Василь Пойда загинув на місці.

Без Василя лишилися мама і брат.

 

ОЛЕКСАНДР МАРЧУК (1988-2014) — лейтенант ЗСУ.

Народився в місті Потсдам, Німеччина, у родині військового.

Потім з родиною жив у місті Новоград-Волинський, закінчив Новоград-Волинський промислово-економічний технікум, а згодом — Національний університет біоресурсів і природокористування України, де навчався на факультеті енергетики і автоматики.

Пройшов офіцерський вишкіл на університетській військовій кафедрі і отримав спеціальність командира взводу обслуговування і ремонту електрообладнання бронетанкової техніки.

Призваний на військову службу під час першої хвилі мобілізації в березні 2014 року.

Загинув 2 вересня 2014 року в районі при виконанні бойового завдання.

Вдома залишилася батьки та дружина.

 

ДЕНИС ЖЕМБРОВСЬКИЙ (1981-2015) — підполковник (посмертно) МВС України.

Народився у Винниці. З кінця 1990-х років працював в органах внутрішніх справ. Випускник 2002 року Одеського юридичного інституту.

Працював дільничним інспектором у Вінниці, згодом очолив міліцію громадської безпеки Тиврівського районного відділу, по тому — на різних посадах міліції громадської безпеки.

Майор міліції, старший інспектор з особливих доручень відділу дільничних інспекторів УМВС України у Вінницькій області.

В зоні бойових дій перебував у складі зведеного загону вінницької міліції з травня 2014 року. Ніс службу на блокпостах поблизу захопленого терористами Слов’янська.

У друге своє відрядження до зони бойових дій поїхав в січні 2015-го — попросився замість колеги, котрий має двох маленьких дітей, наполіг, що на фронт має їхати він — сам ще не встиг стати батьком.

10 лютого 2015-го близько 12:30 російські збройні формування з боку Горлівки з РСЗВ «Смерч» обстріляли місто Краматорськ (Донецька область) 300-міліметровими снарядами, які влучили в район аеродрому та у житловий сектор. Денис загинув внаслідок прямого влучання снаряду на територію дислокації зведеного загону вінницької міліції.

Без Дениса лишились батьки, брат, дружина.

 

ОЛЕГ ПУГАЧОВ (1964-2015) – солдат ЗСУ.

Народився в Мурманській області, виріс у сім’ї військового. 1980 року закінчив 8 класів жмеринської школи. Учасник війни в Афганістані, ліквідатор аварії на ЧАЕС. Працював на залізничному підприємстві, проживав у Жмеринці. Згодом служив у недержавній охороні, переніс інсульт, мав групу по інвалідності.

Добровольцем пішов на фронт у лютому 2015-го, розвідник, стрілець добровольчого батальйону «ОУН».

Загинув в ніч на 21 квітня 2015-го поблизу селища Піски Ясинуватського району внаслідок обстрілу опорного пункту 120-мм мінами з боку російських збройних формувань. Тоді полягли Олег Пугачов та вояк 93-ї бригади Максим Єфімчук, ще один військовик зазнав поранення.

Без Олега лишилися дружина, дорослий син, брат. За тиждень після смерті Пугачова народилася внучка.

 

СЕРГІЙ АНДРЄЄВ (1983-2014) — боєць ДУК «Правий сектор».

Народився у Дніпропетровську.

Боєць Добровольчого Українського Корпусу.

Загинув під час оборони аеропорту Донецька в бою з російськими збройними формуваннями біля старого терміналу. Сергій витягнув з-під обстрілу пораненого товариша «Фрола», врятувавши йому життя, а за дві години помер від осколкового поранення.

Без Сергія лишились троє дітей.

 

СЕРГІЙ СІДЛЕЦЬКИЙ (1983-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у м. Бердичів на Житомирщині. Пройшов строкову службу в лавах ЗСУ. Призваний за мобілізацією 20 березня, молодший сержант 4-ї роти 95-ї окремої Житомирської аеромобільної бригади, старший навідник.

13 травня 2014-го підрозділ 95-ї бригади, до складу якого входив Сергій, потрапив до засідки проросійських бойовиків під селом Октябрське неподалік Краматорська. Тоді загинуло 7 десантників, 9 дістали поранення та контузії. Контузії зазнав і Сергій, проте від госпіталізації відмовився.

Один з героїв фільму про війну «На передовій».

Загинув 5 жовтня 2014 року під час оборони аеропорту Донецька — патрульний загін зазнав обстрілу з боку російсько-терористичних угрупувань.

Згадує Валерій Логінов, офіцер 4-ї роти 95-ї окремої аеромобільної бригади з позивним «Аскольд»: “У той день загинув Сергій Сідлецький, а Сергій Блюд отримав важке поранення. Перший БТР відірвався метрів на двісті. Він ішов як передовий дозор. Позаду тягнулися ще два БТРи з десантом і два танки з роти «Адама». Перший БТР потрапив у засідку, коли проходив «зеленку». Це було місце, ідеальне для засідки. Безпосередньо з боку «зеленки», ближче до злітної смуги, була низина, прикрита від прямої атаки. А ліворуч від дороги було ще гірше – озеро і болото. Вузько, і з обох сторін «зеленка». Це було настільки передбачувано. Але, не знаю чому, вони туди пішли: чи то вирішили понадіятися «на авось», а чи було бажання швидше виконати задачу…

Словом, перший БТР вискакує наперед і одразу потрапляє під шквальний вогонь. Було зроблено близько 6-7 пострілів із РПГ. Один постріл пробиває бортову броню і кумулятивний струмінь б’є в груди Сергію Сідлецькому. Вибухом скидає з броні трьох хлопців з «Правого сектору». Один з них дивом уцілів – під прикриттям сутінків він скотився на інший бік дороги і вийшов живим, повернувся.

Двоє інших хлопців були поранені і потрапили в полон. Про їхню долю ми не знали півтора місяці, поки одна із розвідгруп спецназу не натрапила на їхні тіла. Їх було жорстоко закатовано і вбито. У обох ноги і руки за спиною були зв’язані дротом. Одного задушили, а іншого спалили живцем – ось із ким ми воюємо…”

Хлопці, які були всередині цього БТРа, розповідали, що його одразу охопило вогнем. Сергій Сідлецький зайнявся. Башту танка від цього вибуху підкинуло догори, вона злетіла з роликів, і стріляти більше не можна було. Хлопців контузило. На додаток до цього, на задній «кукушці» потилицею до засідки стояв Сергій Блюд. За ним на запорі була кришка десантного люку. Так от, при попаданні гранати вибуховою хвилею цю кришку зірвало з клямки, і її рукояткою (а там така величезна рукоятка), як сокирою, Сергія вдарило по касці. Каска вціліла, але сила удару була настільки потужною, що йому пробило череп. Він втратив свідомість і впав.

У «кукушці» сидів Саша Литвин і відстрілювався з автомата. Йому, разом з уцілілими після вибуху хлопцями, вдалося скосити близько 10 сепаратистів, які вискочили із засідки на дорогу і хотіли з «мух» добити БТР.

Машина проїхала ще метрів двісті і зупинилась. Хлопці загасили вогонь, загасили Сергія Сідлецького. Вони розповідали, що він спалахував чотири рази, такою високою була температура його тіла…»

Залишилась дружина та маленький син.

 

ВІКТОР МАКОДІН (1969-2014) — прапорщик міліції.

Народився у м. Ніжин на Чернігівщині. З 1990-го працював у МВС, кілька років — у ніжинському відділі міліції. Пізніше переїхав служити до Києва. Пішовши на пенсію, працював у приватній охоронній структурі.

Коли почалася війна, повернувся до служби у складі батальйону «Дніпро». Прапорщик міліції, боєць Добровольчого батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1». З кінця червня — у складі батальйону «Миротворець».

Брав участь у боях за звільнення Лисичанська. 18 липня в складі батальйону вів бій під Попасною. 22 липня подзвонив до дружини та півтори години розмовляв. Дата, місце і обставини смерті не уточнено (за одними джерелами загинув у Лисичанську, за іншими — під Луганськом). Помер 22 липня 2014 р. від набряку легенів та гострої коронарної недостатності, викликаних фізичним та моральним перенавантаженням, серце не витримало й зупинилося.

Залишилась дружина та син, який після смерті батька вирішив стати військовим і вступив в ліцей ім. Богуна.

 

РОМАН СОВЛИЧ (1993-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Фанчиково на Закарпатті.

У часі війни — солдат 128-ї гірсько-піхотної бригади, механік-водій.

9 лютого 2015 року вояки їхали на вантажівці ЗІЛ і УАЗі від міста Артемівськ до Дебальцевого та потрапили під обстріл поблизу села Логвинове — у верхній частині «дебальцівського виступу». Дещо пізніше автівки було знайдено, а про військовиків не було відомостей.

Тоді ж у ЗІЛі загинули майор Олексій Гуртов, старший лейтенант Василь Білак, сержант Роман Чорнобай, в УАЗі — полковники Ігор Павлов та Сергій Циганок, підполковник Артур Музика, майор Святослав Василенко, молодший сержант Антон Макаренко.

На початку березня тіло Романа було ідентифіковане серед загиблих.

Без Романа лишились батьки, брати і сестри.

 

АНТОН ХОБА (1992—2020) — старший сержант ЗСУ.

Народився 1992 року в місті Шостка на Сумщині. Закінчив Шосткинський професійний ліцей № 10, здобув професію апаратника технологічної продукції. Півроку працював розмелювачем деревини — у ТОВ «Стандарт-2002», від 2012 по 2014-й — пресувальник на заводі «Імпульс». Входив до складу Шосткинського козацького товариства.

31 липня 2014 року підписав контракт, сапер 91-го полку. Від 12 вересня по 2 листопада 2014-го проходив першу ротацію — під Дебальцевим. В грудні 2014 року із групою однополчан-добровольців виїхав в район ДАП, з 15 грудня виконував завдання безпосередньо в аеропорту. Від 2016-го до 4 серпня 2017 року проходив службу 1-му мехбатальйоні 53-ї бригади. Брав участь у бойових діях на Світлодарській дузі.

Повернувшись з фронту, був активно задіяний в ГО «Братерство». Брав участь в патріотичному вихованні молоді, зокрема — у патріотичному таборі «Лицар честі ім. Івана Євдокименка».

17 травня 2018-го повернувся на контрактну службу; старший сержант, командир інженерно-саперного відділення — начальник інженерної служби 13-го батальйону. Займався інженерним обладнанням.

26 січня 2020 року вдень загинув від мінно-вибухової травми внаслідок підриву на міні-пастці біля смт Північне (підпорядковане місту Торецьк), ще один військовик зазнав бойової травми.

Залишились батьки і брат.

 

ДМИТРО ПРИХОДЬКО (1990-2014) — рядовий ЗСУ.

Народився у м. Лозова на Харківщині.

У часі війни — розвідник-далекомірник, 25-а окрема повітряно-десантна бригада.

17 серпня 2014-го загинув під час обстрілу терористами з БМ-21 «Град» в ході пошуково-ударних дій: під селищем Комунар влучним вогнем гармашів батареї Д-30 був повністю знищений штаб терористів, у відповідь почався обстріл українських військових із «Градів». Під час обстрілу розвідник-далекомірник рядовий Дмитро Приходько врятував старшого офіцера батареї капітана Романа Марчукова, сам же загинув.

 

ОЛЕКСАНДР КОЛИВОШКО (1992-3014)— молодший сержант МВС України.

Народився у с. Гарячківка на Вінниччині. Вступив до Крижопільського будівельного ліцею, де здобув спеціальність «Електрогазозварювальник».

Після закінчення ліцею був призваний на строкову військову службу, яку він проходив у гаубичному самохідно-артилерійському дивізіоні дислокованої на Дніпропетровщині 93-й окремої гвардійської механізованої Харківської бригаді Сухопутних військ ЗСУ. Отримав військове звання «молодший сержант», батькам було надіслано лист із подякою за виховання сина.

3 жовтня 2013 року Олександр був звільнений в запас і повернувся додому. Продовжував займатися спортом, працював на цегельному заводі у рідному селі, купив омріяний автомобіль, комп’ютер.

9 серпня 2014 року йому зателефонували з вимогою: з’явитися до районного військкомату. Невдовзі Олександр був призваний на військову службу за мобілізацією і обійняв посаду помічника гранатометника батальйону оперативного призначення вінницького полку Національної гвардії України (через значну кількість осіб сержантського складу серед мобілізованих у цьому батальйоні багатьох із них призначали на «солдатські» посади).

31 жовтня 2014-го в другій половині дня російські терористи обстріляли з мінометів 29-й блокпост на трасі «Бахмутка» поблизу Донецького. Через пряме влучення міни в бліндаж Олександр Колівошко загинув.

Залишилися батьки.

 

СЕРГІЙ ЦІМБОТА (1985-2015) — солдат ЗСУ.

Народивсяв селі Синевир Закарпатської області, де закінчив школу. Мешкав з родиною у Дніпропетровську, 2 роки служив за контрактом.

6 липня 2015-го мобілізований, солдат, стрілець-санітар 2-го відділення 3-го взводу 1-ї роти 1-го механізованого батальйону, 93-тя ОМБр.

17 липня 2015 року загинув на опорному пункті «Шахта» поблизу Авдіївки — під час мінометного обстрілу, який вели проросійські терористи, один зі снарядів влучив у бліндаж, упало перекриття. Сергій загинув під завалами, зазнавши поранень, не сумісних з життям.

Без Сергія лишилися дружина та двоє синів.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада