Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
04.07.2020

5 липня.

Цього дня народилися:

  • художник, майстер побутового жанру, чиї картини були не тільки відомими, а й мали неабияку популярність;
  • архітектор, автор проектів будівель культурних і громадських закладів у Луганську;
  • видатний вчений, біофізик і нейрофізіолог, що відкрив нові види рецепторів у людини, один з найцитованіших українських науковців у світі;
  • скульптор, автор пам’ятника Тарасу Шевченку у Будапешті;
  • політикіня, яка доклалася до пожвавлення євроінтеграційних процесів і зараз як народний депутат обстоює цей вектор як у зовнішній, так і – особливо – у внутрішній політиці;
  • перша жінка футбольний арбітр в Україні, яка потрапила в елітну категорію арбітрів ФІФА та перша жінка-арбітр, яка обслуговувала матчі прем’єр-ліги України.

Вшануємо пам’ять народжених 5 липня захисників України, які загинули у боротьбі з російською збройною агресією. Серед них – двоє уродженців Донеччини, які захищали від окупантів і Україну загалом, і свій рідний край.


Почнемо огляд з художника, репродукції картин якого ще якихось 50 років тому друкувалися в періодиці, висіли в шкільних класах, будинках піонерів і вдома у багатьох у багатьох людей:

СЕРГІЙ ГРИГОР’ЄВ (1910-1988) — художник, майстер побутового жанру в реалізмі.

Народився в Луганську в багатодітній сім’ї залізничного службовця, був дванадцятою дитиною. Переїхавши з родиною до Запоріжжя, навчався в Запорізькій художньо-професійній школі. Після того як вільний слухач рік займався в Москві у ВХУТЕМАСі. Після невдалої спроби вступити в Ленінграді в академію, Григор’єв у 1928-1932 роках навчається в Київському художньому інституті на графічному факультеті у Фотія Красицького. Живопис йому викладав Федір Кричевський (про нього дивиться в огляді за 22 травня). У студентські роки захоплювався авангардними течіями.

Уже в 24 роки Сергія Григор’єва призначають доцентом кафедри рисунку Київського художнього інституту.

З 1930-х років розпочав працювати в галузі побутового жанру. Ранні твори присвячені образам радянської молоді: «Фізкультурники», «Діти на пляжі», «Баяніст», «Свято молоді». У цей період майже жодна художня виставка в Україні не відбувається без участі молодого митця. Його роботи експонуються за кордоном і мають визнання.

Художник натхненно розробляє тему молодості, фізичного та духовного здоров’я людини. Ритмічною побудовою і декоративним колоритом художник прагне позбутися прозаїчної побутовості, надати творові монументальної значущості.

Як офіцер-політпрацівник Григор’єв брав участь у німецько-совєтській ій війні. У 1947 призначений професором, завідувачем кафедри рисунку КХІ.

У повоєнні роки пише жанрові полотна на теми родини і школи. «Воротар» (1949), «Прийом у комсомол» (1949), «Обговорення двійки» (1950), «Повернувся» (1954) – ці полотна принесли художнику величезну популярність у радянському суспільстві, а також численні премії та високі звання.

Хоча роботам Григор’єва притаманні ідеологічна витриманість і моралізаторство, вони приваблюють  глядача спостережливістю, вмінням розкривати психологічні особливості героїв і передавати їхні поточні емоції, а також рідкісним даром оповідача – за його картинами зазвичай встає ціла історія.

З середини 1960-х Сергій Олексійович жив і працював у своїй майстерні в письменницькому селищі Конча-Озерна під Києвом, де писав переважно портрети та пейзажі – в останніх художник часто вдається до імпресіоністичних прийомів.

В 1958 році очолив творчі майстерні Академії мистецтв УРСР, якими керував до кінця життя. Як майстерний живописець і непересічний педагог підготував чимало відомих художників.

Подивитися твори Григор’єва: https://www.wikiart.org/uk/grigoriev-sergiy-oleksiyovich/all-works#!#filterName:all-paintings-chronologically,resultType:masonry

І ще: http://uartlib.org/downloads/SergiyGrigoriev_uartlib.org.pdf

Дізнатися про родину художника – усі члени якої також талановиті художники – дружина, син, доньки, зяті, небожі, онуки: http://be-inart.com/post/view/3095

 

ГЕОРГІЙ ГОЛОВЧЕНКО (1931) – архітектор, автор проектів багатьох будівель у Луганську.

Народився у Луганську, закінчив року архітектурний факультет Харківського інженерно-будівельного інституту. Від 1965 року працював у Луганському філіалі українського державного інституту проектування міст «Гіпроград». Від 1970 року — голова правління Луганської організації Спілки архітекторів України.

За проектами Головченка в місті споруджено філармонію (1962); драматичний театр (1970); будинок облпрофради (1971); автовокзал (1976, 1989).

 

ОЛЕГ КРИШТАЛЬ (1945)  — біофізик і нейрофізіолог, академік НАН України. Відкрив два нових види рецепторів у людини. Один з найцитованіших українських науковців у світі.

Народився у Києві y родині науковця-біолога Олександра Кришталя — професора, завідувача кафедри фізіології безхребетних КДУ.

Закінчив фізичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка за фахом «молекулярна фізика».  З 1970 працює в Інституті фізіології ім. О. О. Богомольця,  з 1982 року і понині завідує відділом фізико-хімічної біології клітинних мембран.

На початку 80-х він зробив надважливе відкриття, яке змінило хід майбутнього. Кришталь відкрив нові види рецептори, які згодом почали називати рецепторами болю. Зараз багато фармацевтичних компаній проводять дослідження, шукають спеціальні молекули, які б дуже вибірково і в малих концентраціях блокували певні підтипи цих рецепторів.

Займався вивченням механізмів іонної проникності, локалізованих на мембрані сенсорних нервових клітин. Під його керівництвом здійснюються дослідження фізико-хімічних і фармакологічних властивостей цих механізмів із застосуванням низки нових методів.

Результати наукового пошуку Кришталя узагальнені у більш як 300 публікаціях у міжнародних та вітчизняних журналах. Він співавтор наукового відкриття — явища вибіркової провідності мембрани соми нервових клітин.

У 2003-2010 роках працював заступником директора Інституту фізіології ім. Богомольця,  2010 року є директором цієї установи. З 2010 до 2016 був директором Міжнародного центру молекулярної фізіології.

Олег Кришталь – знаний у світі науковий авторитет у сфері нейрофізіології. У різні роки працював запрошеним професором в університеті Кюсю (Японія), Гарвардському (США), Мадридському університеті Комплутенсе (Іспанія) та університеті Пенсильванії (США).

Багато часу вчений приділяє підготовці молодих фахівців різних рівнів: дипломників вищих навчальних закладів, аспірантів, докторів. Під його керівництвом захищено понад 20 кандидатських і докторських дисертацій.

Член редакційної ради журналу «Нейрофізіологія», входить до редакційних колегій кількох міжнародних журналів: «European Jornal of Neuroscience», «Neuroscience», «Physiological Rewiews», «International Journal of Medicine and Medical Research», очолює Національний комітет України з нейронаук, є президентом Українського фізіологічного товариства та Українського товариства нейронаук.

Дуже раджу почитати інтерв’ю з науковцем про відкритті ним нові рецептори і переспективні напрямки, в яких працюють нейрофізіологи та фармакологи: https://tsn.ua/interview/akademik-krishtal-mi-vedemo-nesvidome-zhittya-vse-scho-mi-robimo-pidsvidomo-984290.html

Інтерв’ю про те, що нейрофізіологам вже відомо про роботу мозку і над чим вчені працюють зараз: http://nubip.edu.ua/en/node/63157 . Для заохочення наведу цитату Кришатля: «Багатство людини має вимірюватися не кількістю доларів на банківському рахунку, а кількістю зв’язків між нервовими клітинами мозку. Саме таке багатство дає людини можливість розфарбувати фільм під назвою «життя» яскравими фарбами. Погодьтеся, на якого дідька людині долари, якщо її фільм чорно-білий?!»

 

ІВАН МИКИТЮК (1948) — скульптор.

Народився в с. Задубрівці на Івано-Франківщині. Навчався у Львівському інституті прикладного і декоративного мистецтва на кафедрі художньої кераміки. Доцент, а згодом — професор на кафедрі скульптури Львівської національної академії мистецтв.

Працює переважно у галузі станкової пластики, де багато експериментує з виразними можливостями форми. Монументальні роботи витримані в класичному стилі. Приклад такої роботи –  пам’ятник Тарасу Шевченку у Будапешті.

Подивитися роботи Микитюка: http://artdeko.chnu.edu.ua/index.php?page=ua/02personnel&data[13630][caf_pers_id]=1999&commands[13630]=item

 

ІВАННА КЛИМПУШ-ЦИНЦАДЗЕ (1972) — політикіня, громадська діячка, яка доклалася до пожвавлення євроінтеграційних процесів і зараз обстоює цей вектор як у зовнішній, так і у внутрішній політиці.

Зараз Климпуш-Цинцадзе – народна депутатка, фракція «Європейська солідарність», Голова комітету з питань інтеграції України з Європейським Союзом.

Народилася майбутня політикіня в Києві, у родині науковця, а згодом дипломата Ореста Климпуша. В 1992 році — навчалася на курсі «Історія України. Українська література» у літній школі при Гарвардському українському дослідницькому інституті Гарвардського університету (США).

Протягом 1993 року навчалася міжнародних відносин у Державному Університеті штату Монтана (США).

У 1994 отримала диплом спеціаліста з відзнакою за фахом «Дефектологія, олігофренопедагогіка і логопедія» в Українському державному педніверситеті ім. М. П. Драгоманова.

У 1998 здобула ступінь магістра з міжнародних відносин, референта-перекладача з англійської мови Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка (диплом із відзнакою).

У 90-х працювала у різних міжнародних дослідницьких проектах. Із 2002 до 2007 була кореспондентом Української служби Радіо ВВС у США (м. Вашингтон) та на Кавказі (м. Тбілісі).

Від листопада 2007 працювала заступником директора та керівником програм міжнародної благодійної організації Open Ukraine Foundation, а з вересня 2009 і до травня 2011 обіймала посаду директорки фонду. Займалася стратегічним плануванням та оперативною реалізацією програм Фонду, спрямованих на підтримку міжнародного співробітництва України, публічної дипломатії, просування позитивного іміджу країни, міжнародного діалогу з питань безпеки.

Із середини 2011 року до обрання до Верховної Ради керувала Ялтинською європейською стратегією (YES) — міжнародною мережею, покликаною сприяти розвитку справедливої, демократичної та процвітаючої України і підтримці реформ, необхідних для європейської інтеграції України.

На виборах 27 листопада 2014 була пройшла до парламенту від партії Блок Петра Порошенка «Солідарність» під номером 61.

Працювала Першою заступницею Голови Комітету Верховної Ради України у закордонних справах, очолювала Постійну делегацію Верховної Ради України у Парламентській Асамблеї НАТО, була членом Української частини Парламентського комітету асоціації між Україною та ЄС.

Від 16 квітня 2016 до 29 серпня 2019 — Віце-прем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України. В Уряді опікувалася темами європейської та євроатлантичної інтеграції України, а також питаннями гендерної рівності.

З 29 серпня 2019 року — знову народний депутат України Верховної Ради  – пройшла до Парламенту у списку партії «Європейська солідарність». Голова парламентського комітету з питань інтеграції України з Європейським Союзом.

Одна з останніх заяв депутатки – з приводу путінського бачення історії Другої світової: https://eurosolidarity.org/2020/06/22/u-toj-chas-yak-svit-zhorstko-reaguye-na-chergovu-istorychnu-mayachnyu-putina-nasha-vlada-soromyazlyvo-movchyt-ivanna-klympush-czynczadze/

Авторські колонки: https://nv.ua/ukr/opinion_author/klimpush_tsintsadze.html

Сторінка в ФБ Іванна Климпуш-Цинцадзе

 

КАТЕРИНА МОНЗУЛЬ (1981) — футбольний арбітр. Перша жінка-арбітр в Україні, яка потрапила в елітну категорію арбітрів ФІФА та перша жінка-арбітр, яка обслуговувала матчі прем’єр-ліги України.

Народилася у Харкові. Закінчила Харківський національний університет міського господарства імені О. М. Бекетова.

Арбітр ДЮФЛ та аматорської першості України (2002-2004), другої ліги (2004-2011), першої ліги (2011-2016). Від сезону 2011/2012 обслуговувала першість України U-21. 3 квітня 2016 дебютувала в Прем’єр-лізі матчем «Волинь» – «Чорноморець». Увійшла до історії українського футболу, як перша жiнка-головний арбiтр матчу прем’єр-лiги України серед чоловіків.

Арбітр ФІФА із 2004 року. 24 вересня 2005 року дебютувала на міжнародній арені в товариському матчі між жіночими збірними Фінляндії та Польщі. Працювала на жіночих Євро 2009 і 2013. Від сезону 2010/11 регулярно обслуговує матчі жіночої Ліги чемпіонів.

Міжнародна федерація футбольної історії та статистики назвала Монзуль найкращою жінкою-арбітром світу 2015 року. У березнi 2016 року Катерина Монзуль увійшла до виконкому ФФУ.

 

Вшануємо пам’ять народжених 5 липня захисників України, котрі полягли у боротьбі з російською агресією. Серед них – двоє уродженців Донеччини, які боронили від окупантів не тільки Україну, а й свій рідний край.  Щоразу підкреслювала і підкреслюватиму це, щоб протиставити факти тим міфам про суцільно ватний Донбас, які вже не перший рік наполегливо прищеплюються суспільству ворогами України.

 

ОЛЕГ БУРЛАКА (1972-2015) — сержант Збройних сил України.

Народився у місті Донецьку, згодом родина переїхала у селище Олександрівка Мар’їнського району. Служив в лавах РА, у навчальній танковій дивізії в селищі Десна. 1991 року вступив до Донецького вищого військово-політичного училища, однак 1993-го подав рапорт про відрахування з навчання та звільнення в запас.

На протязі 1993—1995 років навчався у Донецькому відкритому університеті, з 1996 по 2005-й працював на одній із шахт Донеччини. 2006 року відкрив власну невелику справу з виробництва меблів.

Через захоплення терористами Донецька, де Олег мав невелике підприємство, вивіз сім’ю до Чернігова, сам у березні 2014-го пішов добровольцем, сподівався допомогти звільнити рідне місто. Служив у батальйоні оперативного призначення Нацгвардії «Донбас». 14 вересня уклав контракт про проходження служби у військовому резерві НГУ, командир відділення.

15 лютого 2015-го бійці роти батальйону, котра перед тим була перекинута до околиць Маріуполя, пересувались з провідником та вийшли на блокпост терористів поблизу села Широкине, відбулось бойове зіткнення. Олег, незважаючи на поранення, доставив боєкомплект на передову та відволікаючим маневром дав можливість побратимам відійти. Помер від втрати крові, тоді ж загинули Євген Тельнов та Олег Шабельний. В ході бою було ліквідовано 2 засідки терористів. Тіла загиблих в бою бійців опинилися на окупованій території, тож про загибель Олега стало відомо пізніше.

20 лютого Олега Бурлака провели в останню путь у Чернігові.

Лишилися дружина та двоє неповнолітніх дітей.

 

РОМАН ДЮМІН (1977-2014) — старший прапорщик, Державна прикордонна служба України..

Народився в смт. Гольмівський (поблизу Горлівки) на Донеччині. Інспектор прикордонної служби відділу прикордонної служби «Донецьк».

Загинув 14 серпня поблизу мосту в селі Успенка в часі бойового зіткнення з групою російських терористів, які рухались зі сторони села Степне.

Похований у місті Бахмут.

 

ПЕТРО ПОЛИЦЯК (1992-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в с. Борбин на Рівненщині, був единим сином серед п’яти дітей у родині. Пройшов строкову службу у 80-й бригаді. Проживав у місті Дубно, їздив на заробітки до Києва, звідки і був мобілізований до ЗСУ. Подзвонили із сільради, Петро не ховався. Військове спорядження Петру придбавав його роботодавець, офіцер-афганець, також підтримував матеріально його батьків.

Петро служив стрільцем на посаді замкомвзводу, 80-та окрема десантно-штурмова бригада. Брав участь у боях за ДАП. З побратимом Іваном 1,5 км виносив пораненого Ігоря Римаря, будучи беззбройними, під прицілом терористів.

Пережив газову атаку терористів, востаннє подзвонив до батьків 20 січня. Відмовився сісти в останнього БТРа, будучи пораненим у руку, примусив поїхати побратима Олександра — батька двох дітей, і третє того часу було в надії. Лишився, бо мав приглядати за побратимом, котрого не змогли евакуювати — Володимиром Бузенком із переламаними ногами.

Загинув 20 січня 2015-го. Тіло було упізнано серед загиблих героїв, яких волонтери вивезли з аеропорту у дніпропетровський морг. Упізнаний за дідовим годинником, який узяв під час короткотермінової відпустки. Упізнати по родимці на лівій стороні обличчя не могли — лице було знівечене кастетом: російськи окупанти добивали поранених захисників ДАПу вручну, мабуть, щоб сповна потішитися своїм «геройством».

Без Петра лишилися батьки, четверо сестер, наречена.

 

РУСЛАН ХАЛУС (1977-2014)— капітан, Міністерство внутрішніх справ України.

Народився в с. Козинці на Вінниччині, у родині підполковника міліції і вчительки початкових класів.

Після закінчення Київського автомобільного інституту сухопутних військ служив у військовій частині в місті Котовськ. Після семи років служби по розформуванні частини звільнився в запас у званні капітана. В 2006—2008 роках працював у Чечельницькій РДА. В 2008—2011 роках жив і працював у Італії. По поверненні працював на різних роботах.

Боронити Україну від російської агресії пішов добровольцем – старший інспектор, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Миротворець». Чергували на блокпостах, здійснювали розвідувальні дії.

29-го серпня 2014-го загинув під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором» при обстрілі російськими десантниками біля села Горбатенко разом з бійцем батальйону «Херсон» Олегом Гребінським.

Залишилися батьки і сестра.

 

ОЛЕКСІЙ КОНДРАТЮК (1995-2017) — матрос Військово-морських сил ЗСУ.

Народився в селі Пісків на Рівненщині. За деякий час родина переїхала до райцентру Костопіль. Закінчив Сарненський професійний аграрний ліцей за фахом «тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва, слюсар-ремонтник». Працював у Кастопільському багатогалузевому житлово-комунальному підприємстві слюсарем-сантехніком.

Під час російської збройної агресії проти України у травні 2016 року був призваний Костопільським РВК на військову службу за контрактом.

Матрос, навідник гранатометного відділення взводу вогневої підтримки 2-ї десантно-штурмової роти 501-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗС України, м. Бердянськ.

З літа 2016 року виконував завдання в АТО на ділянці Широкине — Лебединське — Водяне, Оперативно-тактичне угруповання «Маріуполь».

17 березня 2017 року загинув від осколкового поранення внаслідок розриву міни, під час обстрілу спостережного посту біля села Водяне з боку окупованого села Саханка.

Залишилися батьки, брат, дружина та маленький син.

 

ДМИТРО ЗАГОРОДНІЙ (1989-2015) — солдат ЗСУ.

Народився 1989 року в селі Рідка Хмельницької області. Закінчив Прикарпатський юридичний інститут Львівського державного університету внутрішніх справ в Івано-Франківську.

Працювати пішов у Теофіпольський районний відділ внутрішніх справ — був дільничним інспектором, лейтенант міліції.

Мобілізований у лютому 2015 року; солдат, командир саперного відділення 14-ї ОМБр.

29 липня 2015-го під час розміновування ділянки під Маріуполем поблизу Талаківки на встановленій російськими терористами міні підірвалися двоє саперів. Дмитру відірвало ноги, був прооперований. Але врятувати життя медикам не вдалося – 30 липня він помер у маріупольській лікарні.

Другий боєць був у важкому стані — Олексій Ярмолюк, помер 18 серпня у Київському військовому шпиталі.

Без Дмитра лишились мама й дружина.

 

ІВАН НОСАЧ (1974-2017) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Скотареве на Черкащині. Здобув професійну освіту в СПТУ-41 сусіднього села Мокра Калигірка.

Під час російської збройної агресії проти України проходив службу за мобілізацією, у подальшому підписав контракт, брав участь в АТО, зокрема на Маріупольському напрямку.

Молодший сержант, снайпер, командир відділення 9-го окремого мотопіхотного батальйону «Вінниця» 59-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 27 липня 2017 року близько 8:00 поблизу села Водяне у Приазов’ї, — під час обстрілу дістав поранення, що не сумісне з життям.

Залишились брат, дружина, донька та син.

 

ЄВГЕН ІВАНОВ (1988-2014) – капітан ЗСУ.

Народився у м. Кривий Ріг. Випускник 2009 року Львівського інституту Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, спеціальність «бойове застосування та управління діями підрозділів наземної артилерії».

Командир підрозділу, інженер відділення повітрянодесантної техніки, 80-ї окремої аеромобільної бригади.

31 серпня 2014-го зник безвісти в бою біля Луганського аеропорту. Тіло Євгена, разом з тілами інших ще трьох десантників були доставлені до моргу м. Лутугіно (на території, захопленій російсько-терористичними угрупуваннями). 16 жовтня 2014 р. тіла загиблих десантників були вивезені з Лутугіно представниками Цивільно-військового співробітництва Міністерства оборони України та доставлені до м. Дніпропетровськ.

Євген Іванов був упізнаний за експертизою ДНК; похований у Дніпропетровську (з 2016 — Дніпро), Краснопільський цвинтар.

Залишилися дружина та син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада