Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
04.04.2020

5 квітня.

Після насиченого вчорашнього дня – знову відносне затишшя. Крім героїв російсько-української війни, маємо двох музичних діячів.


ВІРА БАГАНИЧ (1937-2018) — співачка, фольклористка, збирачка закарпатських балад. Знайшла і першою виконала «Гей, пливе кача по Тисині» на професійній сцені.

Народилася в смт Воловець, найстарша донькою у багатодітній сім’ї. Першим вчителем Віри була Катерина Мадяр — керівник хору, який працював при клубі Воловця.
У 1961 році головний диригент Державного заслуженого Закарпатського народного хору Михайло Кречко запросив Віру Баганич до свого колективу, де вона відразу стала однією із провідних солісток. Разом з хором концертувала по всьому СРСР та країнах Європи.
Коли Михайло Кречко залишив колектив, новий керівник хору переглядає репертуарну політику: з ідеологічних міркувань закарпатську народну баладу витісняє піснями радянської тематики та російськими піснями. Стався творчий конфлікт, Віра Баганич йде з хору.
У 1979–1995 роках Віра Баганич працювала у системі готелю «Інтурист-Закарпаття». У 1980–1990 роках вона захопилася ідеєю записати та зберегти закарпатські народні пісні, старовинні балади свого роду і верховинського краю. Разом із працівниками Воловецького районного будинку культури Марією Малильо та Іваном Щербеєм фіксує носіїв народної традиції на магнітофон, здійснює низку експедицій по селах Воловецького району.
У 2001 році Віра Баганич видала збірник «Співає Віра Баганич». До нього разом із Леонтієм Ленартом (цимбали) та Юрієм Філіпом (басоля) записала і видала у Києві однойменну аудіокасету. Після майже двадцятирічної перерви Віра Баганич відновила концертне життя. Вона виконувала закарпатські балади в Чехії, Словаччині, Польщі, Угорщині та Румунії.
Пісню «Пливе кача» у виконанні Віри Баганич я не знайшла, але послухати інші пісні співачки можна: https://www.youtube.com/watch?v=Qa5tCRzQ0E0

Почитати про Віру Баганич: http://novzak.uz.ua/…/talanovyta-vykonavycya-balad-i-zbyra…/

 

СЕРГІЙ ОХРІМЧУК (1968) — скрипаль-віртуоз, виконує музику в жанрі фольклор, джаз, рок.

Вивчає та виконує етнічну скрипкову музику різних країн.
Закінчив Житомирське музичне училище імені Віктора Косенка та Київську консерваторію по класу скрипки. Грав у експериментальному рок-гурті «Біокорд», у тріо сучасної імпровізаційної музики «САТ». Самостійно опанував різні народні регіональні стилі гри на скрипці.
З 1993 року працював на кафедрі етномузикології Київської консерваторії, проводив роботу зі збирання, дослідження та відтворення автентичної скрипкової музики. Брав участь у наукових фольклорних конференціях в Україні, Польщі, Росії.
З 2000 року викладав на кафедрі старовинної музики Національної музичної академії України імені Петра Чайковського. Створив декілька програм з провідними джазовими музикантами України та Польщі, брав участь у багатьох джазових фестивалях.
Учасник інструментальної капели «Надобридень», фольклорного ансамблю «Древо», Квартету Віктора Соломіна, джазового гурту «Обличчя міст», «Хорея Козацька». Учасник етно-диско проекту Олега Скрипки «Чоботи з бугая» та «Le Grand Orchestra». Керівник та учасник смичкового квартету «Капела Сергія Охрімчука».
Співпрацює з багатьма відомими українськими та зарубіжними виконавцями та гуртами: Олегом Скрипкою, «Океаном Ельзи», Младою, Русланою, «Божичі», «Red Cardell» (Франція), Дмитро Найдич, «Карпатяни» та инші.
Виконує музику сучасних українських композиторів, створює музику до кіно та театральних вистав. Бере участь у різноманітних музично-театральних перформансах, мультимедійних проектах.
Почути соло Охримчука: https://www.youtube.com/watch?v=UETmde_jrAI

 

ВАСИЛЬ ДЗЯМА (1977) — десантник, майор ЗСУ, викладач НАСВ ім. Сагайдачного, учасник російсько-української війни,

Народився у селі Велика Кам’янка на Коломийщині. Випускник Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Брав участь у миротворчій місії в Іраку. Служив у 80-ій окремій аеромобільній бригаді на посаді начальники фізичної підготовки і спорту.
З початком російської збройної агресії проти України, з 15 квітня по 2 вересня 2014 року, брав участь в АТО на посаді помічника командира аеромобільно-десантного батальйону з розвідки 80-ї ОАеМБр.
4 вересня офіцер уже був у Львові, проходив лікування у львівському військовому шпиталі та реабілітацію. У цей час організував благодійний фонд зі збору коштів пораненим і сім’ям загиблих захисників.
На початку квітня 2014 року Василь Дзяма разом із управлінням бригади був направлений до Луганська, де вони пробули 10 днів. До середини травня виконував завдання в місті Щастя. З середини травня до середини липня брав участь у бойових діях зі звільнення Слов’янська і «зачистки» від терористів навколишніх населених пунктів Ямпіль, Миколаївка, Райгородок, Донецьке. 5 липня зайшли у Слов’янськ і вивісили український прапор на приміщенні міської ради. 11 липня Василь Дзяма з побратимами висунулися на допомогу підрозділам 80-ї бригади, які тримали оборону в Луганському аеропорті.
Майор Дзяма особисто керував веденням бойових дій під час рейду в Луганський аеропорт та проведенням операції з його розблокування. 23—24 липня він командував третьою колоною, яка зайшла на територію аеропорту (перша колона зайшла з 12 на 13 липня), і вже у перший день прибуття в аеропорт його підрозділ потрапив під потужний обстріл російських терористів, по квадрату було випущено близько 100 снарядів (три комплекти) з РСЗВ БМ-21 «Град». Після того, як десантники закріпились в аеропорту, вони почали зачищати від терористів навколишні населені пункти. Завдяки умілим діям Василя Дзями за кілька годин було взято під контроль близько 70 км траси «Ростов-на-Дону — Луганськ» на ділянці від селища Хрящувате до села Новоганнівка та проведено звільнення населених пунктів Георгіївка, Лутугине, Хрящувате, Новосвітлівка, Новоганнівка. До кордону залишалося 10 км, Луганськ був вже майже оточений. Через обстріли терористами села Хрящувате мирним мешканцям довелось втікати зі своїх домівок. 16 серпня терористи розстріляли колону евакуації з цивільними під білим прапором, багато людей загинули і дістали поранень, їм допомагали бійці 80-ї бригади. Після 20 серпня, із вторгненням регулярних підрозділів збройних сил РФ, обстріли майже не припинялись, почалися бої за населені пункти. Наприкінці серпня було взято у полон трьох російських військовослужбовців, які на танку заїхали на блокпост 80-ї бригади. У росіян було завдання захопити Луганський аеропорт до 25 серпня.
Близько 1,5 місяці офіцер виконував бойові завдання із захисту Луганського аеропорту. 31 серпня 2014 року під час артилерійського обстрілу, неподалік бункеру вибухнув снаряд САУ «Тюльпан». Внаслідок вибуху майор Дзяма дістав контузію ІІІ ступеня, попри це він залишився разом зі своїми бійцями, під обстрілами забезпечив відведення особового складу з аеропорту до міста Лутугине. Після завантаження всіх поранених у машинах вже не було місця, і Василь Дзяма в групі з 12 чоловік добирався до Лутугиного пішки близько 20 км уздовж траси та по замінованих полях, його група вийшла останньою.
Василь Дзяма розповідає про трагічні події 14-го, про нечасте дивовижне везіння та про деякі кумедні випадки, які трапляються навіть серед пекла війни: http://kolomyya.org/se/sites/pb/58218/

 

Пом’янемо наших захисників, які загинули у боротьбі з російськими окупантами. І почнемо з героя, чий приклад вкотре доводить – неважливо, яке в тебе етнічне походження, важливо лише те, який ти громадянин України.

 

ІРКЛІЙ КУТЕЛІЯ (1994-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Араду, в Абхазії (Грузія), за національністю грузин. 1996 року з сім’єю переїхав до села Олексіївка Первомайського району (Харківська область). Навчався у машинобудівному коледжі. Від жовтня 2013 року служив за контрактом, спочатку гранатометником, потім — механіком-водієм бойової машини піхоти, 1-й батальйон 93-ї ОМБр.
З березня по серпень 2014 року перебував на українсько-російському державному кордоні біля села Нянчине Білокуракинського району; від серпня 2014 року брав участь у боях за місто Іловайськ. Під Іловайськом Іраклій з побратимами захопив російський танк Т-72Б3 та пригнав його до місця дислокації батальйону — в село Многопілля Амвросіївського району. При виході з Іловайського котла цей танк створював вогневий щит. Потрапив у полон під Іловайськом з множинними осколковими пораненнями, де провів 2 тижні, за цей час медичної допомоги йому не надавали. Після звільнення і лікування повернувся на передову.
9 грудня 2015 року в другій частині дня поблизу селища Опитне Ясинуватського району під час переміщення між опорними пунктами на вибуховому пристрої підірвалась БМП-2, загинули двоє військовиків — Іраклій Кутелія та Олексій Болдирєв, 7 військових дістали поранень.

 

ОЛЕКСАНДР КУЧЕРЕНКО (1982-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Капустине Миколаївської області, де й здобув середню освіту.
Під час війни — старший механік центру зв’язку, 79-а окрема аеромобільна бригада. Загинув від вогнепальних поранень 24 липня під час проведення бойової операції.
Вдома лишилося двоє дітей.

 

ОЛЕКСАНДР САМОСАДОВ (1989-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в Сумах, багато років прожив у Криму, куди переїхала родина. З початком подій на Євромайдані — активіст, після анексії Криму Росією переїхав до дідуся з бабусею — в смт Низи. Чергував на сумському майдані та блокпостах.
На фронт зголосився добровольцем у першу хвилю мобілізації, старший стрілець, 39-й батальйон територіальної оборони «Дніпро-2».
Однополчани спочатку іменували його “Саша Крим”, але після того як батальйон отримав на озброєння протитанкові гармати МТ-12 “Рапіра”, Олександр отримав інший позивний – “Пушкарь”, бо став позаштатним навідником однієї з “Рапір”. 25-річний доброволець, який не мав жодного військового досвіду, виявився талановитим артилеристом. На передовій за місяць прямими влучаннями ліквідував 3 «Гради» терористів. Згодом розвідка доповіла, що також було ліквідовано автопарк і штаб терористів.
29 серпня 2014-го загинув під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором» на дорозі між селами Многопілля — Червоносільське — Перемога. Перебував у автобусі, по якому стріляли снайпери. 3 вересня 2014-го тіла 97 загиблих привезено до дніпропетровського моргу. Упізнаний побратимами та родичами.
Лишилася дружина та однорічна донька.

 

МИКОЛА БОНДАРУК (1991-2014) — солдат ЗСУ.

Народився селі Заріччя на Волині. Закінчив Володимир-Волинський агротехнічний коледж. 2009 року призваний на строкову військову службу, яку проходив у Львівській 80-ій аеромобільній бригаді. Повернувшись з армії, працював електрослюсарем у Володимир-Волинській філії ПАТ «Волиньобленерго». Грав у двох футбольних командах: за Заріччя і за своє підприємство. У майбутньому Микола планував учитися далі, готувався вступати до вузу. Восени 2014-го збирався одружитися.
Призваний до ЗСУ за частковою мобілізацією 10 квітня 2014 року. Солдат, навідник 3-го механізованого батальйону 51-ї ОМБр. З весни 2014 року брав участь в АТО.
Разом із підрозділом у травні 2014 року ніс службу на блокпосту № 10 поблизу смт Ольгинка Волноваського району. Уранці 22 травня 2014 року блокпост був атакований проросійськими сепаратистами «ДНР», які під’їхали на інкасаторських машинах, та почали несподіваний масований обстріл із вогнепальної зброї, у тому числі з кулеметів, мінометів, РПГ, ПЗРК. В результаті обстрілу здетонував боєкомплект в одній з бойових машин, що призвело до збільшення людських втрат внаслідок вибуху. У цьому бою загинули 16 бійців 51-ї бригади. 14 жовтня в госпіталі від поранень помер 17-й боєць.
Без Миколи залишились, сестра та наречена.

 

МИКОЛА ДЕГТЯР (1990-2016) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Рокитне, Чернігівська область. Вивчився на рихтувальника кузовів автомобілів та електрогазозварника. Працював механіком на СТО в Броварах. Протягом 2008—2010 років проходив строкову військову службу в Ужгороді, 15-й гірсько-піхотний батальйон. Демобілізувавшись, працював на парковці в Києві — КП «Київтранспарксервіс». Вступив на заочне навчання до Київського національного університету технологій та дизайну.
Учасник подій Євромайдану. Мобілізований як доброволець 5 квітня 2015 року, старший солдат; старший стрілець—кулеметник 11-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь». 31 січня 2016-го заочно здобув ступінь бакалавра у Київському національному університеті технологій та дизайну, здобувши кваліфікацію «фахівець у галузі легкої промисловості». Входив до складу Цивільного корпусу «Азов».
22 червня 2016 року уночі загинув від численних поранень грудної клітки, живота, ніг поблизу села Троїцьке внаслідок вчиненого терористами обстрілу зі 120-мм мінометів та САУ.
Лишилися батьки, сестра, син.

 

ОЛЕКСАНДР ПАСТУХОВ (1975-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився в Ставниці, Хмельницька область. Працював у рятувальній службі, лісовому господарстві.
Призваний за мобілізацією 8 серпня 2014-го; розвідник відділення управління зенітно-ракетного дивізіону, 128-ма окрема гірсько-піхотна бригада. Служив рядовим, потім — старшим солдатом.
Загинув 18 лютого 2015-го на трасі Дебальцеве — Артемівськ під час виходу військових сил з Дебальцевого. Ідентифікований за експертизою ДНК.
Без Олександра лишились мама, дружина, двоє синів.

 

МИКОЛА ПОСТОЛЬНИЙ (1984-2014) — прапорщик Державної прикордонної служби України.

Народився у селі Петрівка на Харківщині. Прикордонником служив з 2002 року. Починав охороняти кордон Харківської області на посаді патрульного, з 2004 року служив на прикордонній заставі «Золочів». У 2008 році посав працювати у «Тимофіївці», а згодом був переведений до іншого підрозділу Харківського прикордонного загону. У 2009 році Миколі Постольному вдалося самотужки затримати шістьох чоловіків, що намагалися нелегально перетнути державний кордон. Перебував у розташуванні Східного регіонального управління Держприкордонслужби. У Луганській області служив у мобільному підрозділі типу С (резерв, що забезпечував охорону найбільш небезпечного напрямку).
Під час війни на сході України виконував обов’язки водія БТР.
– Треба мати не просто певні навички, щоб водити БТР, а й бути сильним духом. Це важко в моральному плані. Тому що завжди першого в разі обстрілу втрачають водія – навіть коли екіпажу може пощастити. Адже він попереду, – розповідав його сослуживець. – Тобто, Микола сам розумів усі ризики.
16 липня 2014 року у лісопосадці неподалік від Станиці Луганської прикордонний загін натрапив на групу диверсантів, що намагалися розмістити вибуховий пристрій «фугас». В результаті
збройного зіткнення двоє української вояків, зокрема, Микола Постольний, загинули. Через три дні він май йти у відпустку…
– Під час виконання завдання з контролю кордону він виїхав на дільницю у складі загону в село Сизе, – розповів про той день заступник начальника Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України по роботі з особовим складом генерал-майор Артур Король. – Відстрілювався, прикривав своїх товаришів, які відходили до БТРа. Він був у бронежилеті, у касці, буквально 10 метрів не добіг, отримав поранення. Він і його товариш представлені до нагороди посмертно…
За словами Артура Короля, того дня Микола Постольний не вперше потрапив під вогонь бойовиків. Кількома тижнями раніше він уже був учасником обстрілу. Тоді загін обстріляли із трьох мінометів із боку Росії, і більше десяти бійців поранили.

Без чоловіка та батька залишилася дружина та син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада