Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
04.03.2021

5 березня. Почнемо з ушанування двох Героїв Небесної Сотні, що на відміну від інших, були вбиті не у Києві:

  • уродженець Донеччини, громадський активіст, зарізаний завезеними «титушками» під час нападу на учасників мітингу за єдність України, що відбувався у Донецьку 13 березня 2014 року під гаслами «Донецьк – це Україна»;
  • учасник і волонтер Євромайдану, якого спалили у його автомобілі.

Далі будуть:

  • письменник і байкар, перша збірка байок якого була знищена царатом;
  • письменниця і поетка, твори якої для дитячої аудиторії пройшли випробування часом;
  • прима-балерина Національної опери, яку запрошували Большой театр Росії та Віденьска державна опера, але вона обрала Україну.

Також пом’янемо воїнів, захисників України, що загинули у боротьбі зі збройною експансією «русского міра».


Почнемо з історії донецького патріота України. Тоді – на початку березня 14-го – Донецьком ще не роз’їжджали російські танки і вантажівки зі смаглявими бороданями в кузовах. Але вже було повно «хлопців міцної статури», які безпомильно впізнавалися як зайди – вони трималися разом і часто питали – як пройти туди чи сюди. Ці хлопці потім вчинили розправу над учасниками проукраїнського мітингу.

 

Отже, ДМИТРО ЧЕРНЯВСЬКИЙ (1992-2014) — громадський активіст, вбитий під час мітингу за єдність України, що відбувався 13 березня 2014-го у Донецьку під українськими прапорами і гаслами «Донецьк – це Україна».

Народився Дмитро в  селищі Артемівське Артемівського району Донецької області. Єдиний син у родині, батько — працівник заводу, мати — інвалід 3-ї групи. 2013 року закінчив обліково-фінансовий факультет Донецького національного університету, здобув освітньо-кваліфікаційний рівень «бакалавр». Вступив до магістратури економічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка на заочну форму навчання.

У жовтні 2010 року увійшов до лав ВО «Свобода». Згодом призначений керівником прес-служби Донецького міського осередку, а з березня 2013 року, керівником прес-служби Донецького обласного осередку партії, був організатором низки культурницьких акцій: покладання квітів до пам’ятників, ходи з українськими прапорами.

13 березня 2014 року був добровольцем у самообороні, яка охороняла учасників мітингу за єдність України в Донецьку. Після завершення мітингу група озброєних проросійських бойовиків напала на його учасників. Дмитро Чернявський загинув від ножового поранення, захищаючи відхід мирних демонстрантів.

Більше про українські мітинги у Донецьку: https://vybory.pravda.com.ua/articles/2018/03/16/7149580/

Як вбивали Чернявського: https://censor.net.ua/ua/photo_news/431713/13_bereznya_2014_roku_v_donetsku_buv_ubytyyi_dmytro_chernyavskyyi_pershyyi_zagyblyyi_u_hodi_rosiyiskogo

 

СЕРГІЙ СИНЕНКО (1978-2014 ) — громадський активіст, волонтер Євромайдану. Був спалений під час Революції гідності в своєму автомобілі.

Мешкав в селі Володимирівське Запорізького району. Займався підприємницькою діяльністю, цікавився історичною спадщиною України, пишався тим, що “ми потомки Запорізьких козаків”. Він дуже любив дітей, мріяв про багатодітну сім’ю. Коли у нього вже було 2 дітей, у листопаді 2013 року дружина народила іще двійню.

Під час Революції гідності Сергій виходив на Майдан заради майбутнього своєї Батьківщини і своєї сім’ї. Був активним учасником Автомайдану Запоріжжя та Дніпропетровська, організовував допомогу медикаментами та фінансово підтримував самооборону місцевого Майдану, доставляв через Дніпропетровський аеропорт необхідні речі та медикаменти для Євромайдану в столиці. 26 січня, у “криваву неділю Запоріжжя”, захищав людей від жорстокого побиття “тітушками “ та силовиками, доставляв поранених до лікарень на власному автомобілі, брав активну участь у визволенні заарештованих людей із райвідділів міліції.

13 лютого 2014 р. був спалений у власному автомобілі на кордоні Запорізької та Дніпропетровської областей. Ідентифікувати особу загиблого вдалось лише за допомогою ДНК-експертизи. Відповідальність за цей злочин взяли на себе так звані «Привиди Севастополя», які виклали на Youtube відеозапис цього жорстокого вбивства. Це відео було продемонстровано по громадському телебаченню вночі 16 лютого 2014 року. Ані до, ані після того про таку організацю звісток не було.

Міліція к основну  розглядала версію, що Сергій Синенко вчинив самогубство – через борги. Так, борг у 50 тисяч гривень на той момент у нього був, але статки підприємця набагато перевущиували цю суму. Та й метод самоспалення вкрай нетиповий для суїциду.

Соратники Сергія впевнені – це був акт помсти і залякування євромайданівців, вчинений найманцями режиму Януковича…

 

Віддавши шану борцям за демократичну Україну, повернемося до хронологічного порядку і згадаємо діячів культури.

 

ЛЕОНІД ГЛІБОВ (1827-1893) —письменник, поет, байкар, видавець.

Народився у селі Веселий Поділ Хорольського повіту. Його батько був управителем кінськими табунами в маєтку поміщика Гаврила Родзянки. Дитинство провів у селі Горби Кременчуцького повіту, куди з Веселого Подолу перейшов на роботу його батько, забравши з собою сім’ю.

До жанру байки Глібов звертається під час навчання у Ніжинському ліцеї вищих наук, тоді ж деякі з них друкує у газеті «Черниговские губернские ведомости».

Після закінчення ліцею (1855) Глібов вчителює, гаряче захищає прогресивні педагогічні методи. Навколо сім’ї Глібова групується чернігівська інтелігенція. 1861-го письменник стає видавцем і редактором новоствореної газети «Черниговский листок». На її сторінках з’являлися соціально гострі матеріали, спрямовані проти місцевих урядовців, поміщиків-деспотів, проти зловживань судових органів. За зв’язки з підпільною організацією «Земля і воля» 1863 року Глібова позбавлено права вчителювати, встановлено за ним поліцейський нагляд.

Два роки поет живе у Ніжині, а 1865-го повертається до Чернігова та працює дрібним чиновником у канцелярії губернатора. З 1867 він стає управителем земської друкарні, готує збірки своїх байок, друкує фейлетони, театральні огляди, публіцистичні статті.

Визнання в українській літературі Глібов здобув як байкар. Усього він написав понад сотню творів цього жанру. Перша збірка «Байки Леоніда Глібова», що містила 36 творів, вийшла у Києві 1863, але майже весь наклад її був знищений у зв’язку з валуєвським циркуляром, який забороняв видання книг українською мовою.

1872-го вдалося видати другу, доповнену в порівнянні з першою, книгу байок, а 1882 — третю, що була передруком попередньої. Спроби надрукувати інші збірки Глібову не вдалися — перешкоджали цензурні заборони.

Байки Глібова можна почитати тут: https://supermif.com/baiki/glibov_baiki_4.html

 

НАТАЛЯ ЗАБІЛА (1903-1985) — письменниця, поетеса. Її вірші для дітей витримали випрбування часом і зараз є популярними.

Походить з українського шляхетського роду з мистецькими традиціями. Серед її предків — поет-романтик Віктор Забіла. Дід поетеси Пармен Забіла — скульптор. Її батьки вчилися в художньому училищі ім. Штігліца, яке готувало фахівців з декоративно-ужиткового мистецтва і вчителів малювання і креслення.

Наталя народилася у Санкт-Петербурзі, де на той час жила родина, Батько обіймав посаду віце-директора Департаменту державного земельного майна.

1917 року сім’я переїздить до України й оселяється в невеличкому селищі Люботині (нині Харківської області). Батько залишився в Петербурзі, тому старшим дітям довелося працювати, щоб вижити.

Наталя закінчує прискорений курс гімназії, кілька років вчителює в селі Старий Люботин. За ці роки вона дістала чимало безпосередніх вражень про учнівське життя, навчилася бачити в кожному малюку особистість.

1925 року Наталя Забіла закінчила історичне відділення Харківського інституту народної освіти. Ще в студентські роки Наталя пише твори для дітей, прозу та поезію.

В молоді роки  Забіла була одніє з Fem Fatal в літературній спільноті і писала вірші, яким закидали надмірний еротизм. В неї був закоханий Володимир Сосюра – і в екстравагантному стилі тих часів призначав їй побачення на цвинтарі…

1924 року в Кам’янці-Подільському в газеті «Червоний кордон» її чоловік Сава Божко надрукував перший вірш Наталі на тематичній сторінці «Війна — війні».

Особисте життя Забіли не назвеш простим і щасливим. Сава Божко суворо поводився з дружиною, котру звав «дворянською відщепенкою», та зізнався, що одружився, щоб  її «перевиховати». Що до другого чоловіка – Шмигельського, то син драматурга Миколи Куліша Володимир у своїх спогадах називає його «найнесимпатичнішою людиною» в будинку «Слово», сексотом та «скотиною», за те, як той поводився з мaлим сином Забіли від Сави Божка. Ні Божко, ні Шмигельський, ані інші герої її романів надовго не затрималися в житті Забіли. Можливо, ці зв’язки з пролетарськими поетами й убезпечили Наталю від переслідувань через її походження.

Вихід друком першої збірки віршів «Далекий край» (1927) засвідчив подвійне ставлення до дебютантки. З одного боку, критики погоджувалися, що після Лесі Українки вітчизняна література не знала яскравих жіночих творчих одиниць, із іншого – у її віршах убачали стилізацію та примітивізацію ахматівської теми, «винниченківщину», фройдизм, домінування тілесності, перекручення справжнього пролетарського побуту. Скажімо, критик Гельфандбейн у своїх рецензіях давав зрозуміти, що авторка «повинна відповідати сповна», зокрема за те, що перебуває в полоні школи символістів, за переклади Бодлера і навіть за зловживання епітетом «синій». Згодом Забіла, посівши після війни керівне місце в Харківській організації Спілки письменників, відплатить недозоброчиливцям, зокрема Гельфандбейна викриє «як проповідника гнилих ідей буржуазного декадансу» та «популяризатора ворожої писанини Ахматової».

Але то буде пізніше… 1927 року вийшла перша книжка Забіли для дітей — оповідання «За волю» та «Повість про Червоного звіра».

Дитсадок, іграшки, здорові, веселі, розумні діти – ці образи починають домінувати у творчості Наталі Забіли наприкінці 1920-х, витісняючи модерністичні мотиви пориву, суму, драматичного вибору тощо. Видається, що бажання бодай у поезії втілити ідеал материнства, щасливої родини, котрий не вдавалося реалізувати в житті, значною мірою пояснює причину переходу Наталі Забіли майже виключно на творчість для дітей.

Збірики 1930-х років, зокрема «Про Тарасика й Марисю» (1930) та «Ясоччина книжка» (1934) були написані для власних дітей та про них…

Але як не була Наталя Забіла щасливою у шлюбах, так не знайшла вона щастя і у материнстві. У неї було четверо дітей – син і три донькі. Усі троє дівчат померли – двоє до війни, третя – вже після.

За своє життя Наталя Забіла видала десятки збірок творів для дітей, зокрема: «Під ясним сонцем», «Веселим малюкам», «У широкий світ», «Оповідання, казки, повісті», «Стояла собі хатка», «Рідний Київ». 1984 рокуи вийшли її «Вибрані твори» в чотирьох томах

1972 року eабіли відзначено літературною премією імені Лесі Українки, яка вручаєтсья в галузі дитячої літератури. Забіла стала першим лауреатом цієї премії.

Поетеса явідома і як перекладач дитячої літератури, зокрема їй належать переклади творів Олександра Пушкіна, Миколи Некрасова, Сергія Михалкова, Агнії Барто, Самуїла Маршака, Корнія Чуковського. Плідно працювала і в галузі перекладу з французької, польської та інших мов.

Читати статтю про складну долю і неоднозначну постать Забіли: http://www.korydor.in.ua/ua/stories/natalya-zabila-tajemnytsi.html

 

А тепер – про наших сучасників, народжених 5 березня.

 

ХРИСТИНА ШИШПОР (1986) прима-балерина Національного академічного театру опери та балету України імені Тараса Шевченка.

Закінчила Київський хореографічний коледж «Кияночка». Згодом, навчаючись у Київській муніципальній Українській Академії танцю, почала паралельно свої перші виступи у складі балетної трупи Національної опери України (2002 р.).

У віці 16 років, після перемоги у Міжнародному конкурсі балету ім. С. Лифаря, Христину запросили працювати одночасно три театри: Великий театр Росії, Віденська державна опера і Національний театр опери та балету України. Вона обрала працю в  України.

Свою дебютну сольну партію балерина зіграла у 17 років. Це була роль Одетти-Оділії в балеті «Лебедине озеро» П. Чайковського. Також в Національному театрі опери і балету Христина брала участь в гала-концертах, виступаючи на одній сцені з зірками світового балету.

Христіні належить своєрідний балетний рекорд – вона виконала 48 фуете, замість 32 у «Лебединому озері».

Артистка активно гастролює, вона танцювала на провідних сценах багатьох країн. Серед них можна виділити виступи на сценах Віденської та Будапештської опери.

Зараз балерина витупає у театрі, а також займається творчістю поза стінами театру. Зокрема, Христина знімається у кліпах різних українських гуртів і виконавців.

 

Пом’янемо наших захисників, які віддали життя у боротьбі проти російської агресії.

 

ІГОР ГОНЧАРЕНКО (1994 – 2018) — старший солдат ЗСУ.

Народився селі Станишівка, Житомирська область. Вивчився на будівельника, проходив строкову службу у частині НГУ в Одесі.

З весни 2016 року служив за контрактом у 20-му окремому батальйоні радіоелектронної боротьби. Відряджений в зону бойових дій до 72-ї бригади; старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 8-ї механізованої роти.

1 листопада 2018 року зазнав смертельного поранення в ході бойових дій поблизу смт Зайцеве — внаслідок обстрілу опорного пункту з великокаліберних кулеметів та стрілецької зброї.

Без Ігоря лишилися мама, вітчим та двоє братів.

 

ОЛЕКСАНДР АВРАМЕНКО (1989-2014) — десантник, сержант ЗСУ.

Народився у місті Гуляйполе на Запоріжжі. Після смерті батька родина переїхала до міста Синельникове Дніпропетровської області. Тут вивчився на електромонтера.

У 2007—2008 проходив строкову військову службу в 301-му зенітному ракетному полку Повітряних Сил ЗСУ.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України у березні 2014 року мобілізований. Сержант, стрілець-зенітник 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ.

13 червня 2014 року десантники готувались до відправлення в зону проведення АТО. У ніч на 14 червня трьома військово-транспортними літаками Іл-76 МД вони вилетіли в Луганський аеропорт на ротацію особового складу. На борту також була військова техніка, спорядження та продовольство.

Перший літак, під командуванням полковника Дмитра Мимрикова приземлився в аеропорту.

Другий Іл-76 МД (бортовий номер 76777), під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, на борту якого перебували 9 членів екіпажу 25-ї мелітопольської бригади транспортної авіації та 40 військовослужбовців 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади, під час заходу на посадку на аеродром був підбитий російськими терористами з ПЗРК «Ігла». Літак вибухнув у повітрі і врізався у землю. 49 військовослужбовців, — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули.

Третій літак за наказом повернувся в Мелітополь.

Пройшло більше 40 діб перш ніж десантників поховали: українські військові збирали рештки тіл загиблих, влада домовлялася з терористами про коридор для евакуації, в Дніпрі проводились експертизи ДНК для ідентифікації.

 

ОЛЕГ ГАБІНЕТ (1989-2014) — солдат ЗСУ,

У часі війни — навідник-оператор, 17-та окрема танкова бригада.

14 вересня 2014-го загинув поблизу села Тоненьке Ясинуватського району під час оборони підходів до Донецького аеропорту — снаряд російських терористів поцілив у танк, котрий потрапив у засідку.

Похований в селі Сасівка на Кіровоградщині.

 

РОМАН ГАВРИЛЕНКО (1979-2016). Солдат ЗСУ, гранатометник (13-й oкремий мотопіхотний батальйон, 58-ма окрема мотопіхотна бригада).

Загинув в бою з ДРГ терористів між населеними пунктами Верхньоторецьке — Новоселівка Друга Ясинуватського району. У тому ж бою полягли солдати Анатолій Белобусов, Павло Брезгун та Олександр Шикера.

По смерті залишилися батьки та брат.

 

ДАНІЇЛ КАСЬЯНЕНКО (1996 – 2015) — солдат ЗСУ.

Народився 1996 року в місті Запоріжжя. Закінчив запорізьку гімназію № 107.

Брав активну участь у подіях Революції Гідності. В часі війни — солдат зведеної штурмової роти «Карпатська Січ» 93-ї окремої механізованої бригади з перших днів заснування підрозділу.

6 серпня 2015 року загинув близько 18-ї години внаслідок прямого влучання міни з 82-мм міномета під час бойового чергування на позиції поблизу Опитного (висота «Джокер»). Тоді ж загинув Олег Костюк.

Без сина лишився батько.

 

ДМИТРО АСТРАКОВ (1994-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Брав активну участь у подіях Революції Гідності. Як волонтер допомагав «Азову». Молодший сержант міліції, боєць Полку особливого призначення «Азов».

28 грудня 2014-го увечері під Маріуполем зі східного напрямку ДРГ терористів обстріляла блокпост, на якому чергували бійці полку «Азов», цю атаку було відбито. Під час першої хвилі атаки терористів Дмитро зазнав поранення в шию, непритомним помер у лікарні.

Похований на Ювілейному кладовищі Дніпропетровська.

 

ЄВГЕН КОРНІЄНКО (1992-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Підгородне на Дніпропетровщині

У квітні 2014-го пішов до військкомату добровольцем. Механік-водій, 25-а окрема повітрянодесантна бригада.

12 серпня 2014 року загинув поблизу Вуглегірська — десантники повертались на базу після виконання бойового завдання — відбиття блокпосту — та потрапили під мінометний обстріл терористів.

Залишився батько, брат, дві сестри.

 

СЕРГІЙ ЛЕВЧУК (1976 – 2014) — солдат ЗСУ.

Народився на Рівненщині, закінчив Корецьке СПТУ № 24. Проходив строкову службу в Ужгороді. Демобілізувавшись, працював на Бабинсько–Томахівському цукровому заводі, їздив на заробітки закордон, власноруч збирав техніку.

Мобілізований 26 серпня 2014-го року, – солдат, механік-водій 12-ї механізованої роти 4-го механізованого батальйону 24-ї ОМБр.

Загинув 10 листопада від осколкового поранення голови під час мінометного обстрілу терористами взводного опорного пункту біля села Кримське Луганської області, зі сторони Сокільників.

Без Сергія залишились мама, дружина, двоє дітей.

 

АНДРІЙ РОДИЧ (1988-2014) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився у Львові. Вчиться у Львівському війському ліцеї ім. Героїв Крут, по закінченню поступає у Львівську Академію сухопутних військ ім. Гетьмана Петра Сагайдачного.

На другому курсі академії, Андрій одружується та невдовзі стає батьком донечки.

По закінченню академії молода сім’я по направленню їде в Яворів, де Андрій починає свою зовсім коротку кар’єру військового. Вже навесні 2014 року військові вирушають на схід України. Андрій – командир взводу, 24-а ОМБр.

Підірвався на фугасі, керуючи автомобілем «Урал».

Бойові побратими згадують Андрія в першу чергу як вірного друга а також як хорошого та відданого офіцера, який ніколи не ставив звання вище за людяність, а до своїх підлеглих ставився як друг, та переймався за кожного чекаючи їхнього повернення з важкого та часто довготривалого бою.

Дочка Андрія вирішила йти по його стопам тапо закінченню школи збирається вступити в “таткову” академію.

 

ВАДИМ ШАЛАТОВСЬКИЙ (1983 – 2014) — солдат ЗСУ,

Проживав у місті Хмельницький, займався спортом. Строкову службу проходив у повітряно-десантних військах.

Активний учасник Революції Гідності; під час другої хвилі мобілізації облишив свій бізнес та пішов на фронт.

Старший солдат, боєць 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар».

5 вересня 2014-го зник безвісти під час бою з російськими диверсантами, які напали на бійців 2-ї роти батальйону із засідки поблизу села Весела Гора. Наші бійці на двох машинах під’їхали до блокпоста — на ньому майорів український прапор. Командир групи вийшов з машини, терористи відкрили вогонь. Прострелено бензобак, одна з автівок вибухнула.

Без Вадима лишились дружина, син та донька.

 

РОМАН ТИМОШЕНКО (1989-2015) — старший лейтенант ЗСУ.

Випускник 2010 року Академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного, спеціальність «бойове застосування та управління діями танкових підрозділів». Командир роти, 101-а окрема бригада охорони ГШ.

16 лютого 2015-го загинув поблизу села Нижнє Лозове — БТР з військовими, рухаючись із Новогригорівки у напрямку смт Луганського, підірвався на фугасі.

Без Романа залишились батьки, старша сестра та дружина.

 

РУСЛАН ЧЕРНАЛЕВСЬКИЙ (1970-2016) — солдат ЗСУ, 13-й окремий мотопіхотний батальйон, 58-ма окрема мотопіхотна бригада.

45-річний Руслан Черналевський у березні 2015 року, добровільно виявив бажання служити, зголосився до комісаріату і був мобілізований в зону  АТО. До завершення служби йому залишався місяць. 8 любтого він загинув від кульового поранення, яке виявилось несумісним з життям. В нього залишилися дружина та донька.

По смерті залишилися дружина та донька.

Похований у рудному місті Долина, Івано-Франківська область.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада