Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
04.10.2020

4 жовтня. Цього дня народилися такі непересічні особистості:

  • поет, близький до кола неокласиків;
  • художник, баталіст і мариніст, представник соцреалізму;
  • художниця, авторка творів з різноманітними жіночими образами;
  • скульптор, дизайнер міського середовища.

Також пом’янемо захисників України, які могли б сьогодні відзначати свій день народження, якби не російська збройна агресія, яку їм довелося зупиняти ціною свого життя.


Отже:

 

ЮРІЙ КЛЕН (1891-1947) – поет, перекладач, літературний критик.

Народився в селі Сербинівці (тепер Вінниччина) в родині німецького купця-колоніста Фрідріха Бурґгардта. Дід поета, Aвґуст Бурґгардт походив з пруськоrо міста Зольдіну, оселився в ХІХ сторіччі на Волині і заклав там фабрику сукна. Мав п’ятьох синів, з яких найстарший Фрідріх Адам, купець за фахом, одружений з Сідонією Амалією з дому Тіль, був батьком Освальда, відомого пізніше як український поет Юрій Клен.

Родина Бурґгардтів постійно переїжджала від містечка до містечка на Волині й Поділлі. Освальд завершив середню освіту в Київській першій гімназії з золотою медаллю, звідки у 1911 році вступив на романо-германський відділ філологічного факультету київського Університету святого Володимира.

В університеті одержав ґрунтовну освіту: студіював англійську, німецьку та слов’янську філологію, історію літератури. Вже тоді захопився творчістю Рільке, мав про нього наукову доповідь, перекладав російською його вірші. 1915 року з передмовою професора В. Перетца з’явилася друком наукова праця Бургардта «Новые горизонты в области исследования поэтического стиля».

3 початком Першої світової війни Освальда депортовано до Архангельської губернії. Повернувшись до Києва у 1918, закінчив у 1920 університет  — і його прийнято до аспірантури при дослідному інституті УАН. Викладав разом із Миколою Зеровим у соціально-економічному технікумі с. Баришівки, а також латинську мову в Першій українській гімназії ім. Т. Г. Шевченка.

Перш твори писав російською і німецькою мовами, основні поезії зрілого періоду творчості – українською.

Уже в 20-ті роки розкрилися ті особливості його манери письма, що зближували Юрія Клена з неокласиками: досконале володіння мистецькою формою, своєрідний панестетизм.

У Київському інституті народної освіти створив кафедру прикладного мистецтва (1930—1931), брав активну участь у роботі ВУАН.

З 1931 року Юрій Клен живе та працює в Німеччині, тісно співпрацює з поетами, що об’єднувались довкола «Вісника» Д. Донцова. У 1934 році влаштувався викладачем російської і української мови у Мюнстерському університеті. Там само написав і захистив німецькомовну докторську дисертацію «Головні мотиви творчості Леоніда Андрєєва».

У роки Другої світової війни служив за перекладача при штабі 17-ї армії. З 1943 р. працює викладачем в Українському вільному університеті в Празі, по закінченні війни — коротко професором слов’янської філології Інсбрукського університету.

З травня 1947 року і до смерті працював головним редактором літературного журналу «Літаври» (виходив у Зальцбурзі, Австрія). За життя поета світ побачило п’ять чисел журналу.

1943 року з’являється в світ збірка поезій Юрія Клена «Каравели», в якій автор спробував синтезувати творчі принципи київських неокласиків та ідейно-художні шукання поетів «празької школи». Автор поєднує в єдиному естетичному вимірі трагічну античність («Антоній і Клеопатра», «Цезар і Клеопатра», «Шляхами Одіссея»), героїзм середньовічної лицарської доби («Жанна д’Арк», «Вікінги») та князівсько-гетьманську українську традицію («Володимир», «Символ», «Україна»).

Юрій Клен — автор збірки «Каравели» (1943), епопеї «Попіл імперій» (1943—1947), есею «Спогади про неоклясиків» (1946), багатьох літературознавчих праць, перекладів з англійської, німецької, французької та інших мов.

Вершинними здобутками Юрія Клена -поета є поеми «Прокляті роки» (1937) та «Попіл імперій» (1943 — 1947). Трагічне знищення української культури в добу сталінізму, нелюдська жорстокість другої світової війни — центральні теми цих творів.

 

ВІКТОР ПУЗИРКОВ (1918-1999) – художник-мариніст.

Народився у м. Катеринослав (нині – Дніпро) в сім’ї робітника. Початкову образотворчу освіту здобував у дитячому позашкільному комбінаті. Закінчивши школу, того ж року вступив на 3-ій курс Дніпропетровського художнього училища.

У 1938 році став студентом Київського художнього інституту (педагоги Олександр Фомін, Сергій Єржиковський, Костянтин Єлєва, Володимир Костецький, Федір Кричевський).

З червня 1941 року – на фронті нацистсько-радянської війни. Вже у серпні 1941 року був важко поранений. Врятував митця бойовий побратим Слободенко, який на собі виніс його з поля бою. Майже рік Пузирков пролежав у госпіталі, а згодом, комісований за станом здоров’я, опинився в Алма-Аті. Там дізнався, що Київський художній інститут евакуйовано до Самарканда. Невдовзі Віктор Пузирков відновлюється як студент інституту, який було об’єднано з Московським художнім закладом, і впродовж двох років навчається в майстерні відомого російського художника Сергія Герасимова.

Наприкінці квітня 1944 року Пузирков повернувся до Києва, де продовжив навчання у художньому інституті. Перед виходом на диплом провідав матір у Дніпропетровську. Під враженнями від її розповідей про часи німецької окупації, уже в Києві, за керівництва свого вчителя професора Олексія Шовкуненка створює картину «Нескорені», яка стає його дипломною роботою і початком серії робіт про війну.

У 1947 році на Всесоюзній виставці в Москві представив полотно «Чорноморці», яким заявив про себе як зрілий майстер української реалістичної школи. Цю картину знав кожен совєтській школяр – її репродукція була розміщена у підручнику історії.

Робота дуже динамічна за композиційним задумом, має «ешелоновану» будову. По діагоналі крупним планом – три моряка, що біжать з автоматами наперевіс. За ними – баркас з десантним загоном на великій хвилі, що стрімко мчить до берега. А далі – хвиля находить на хвилю. Картина складає враження спільного пориву – потужного і нестримного.

За цю картину художник був відзначений Державною премією СРСР. Дізнавшись із газет про нагородження Віктора Пузиркова, фронтовий побратим і рятівник Олексій Слободенко розшукує товариша. В результаті зустрічі друзів народилася відома картина про солдатську дружбу і взаємодопомогу «Солдати. Побратими».

У 1950 році художник отримав другу Державну премію СРСР за досягнення в галузі образотворчого мистецтва. Того ж року був відряджений на Чорноморський військовий флот у м. Севастополь. Протягом наступних чотирьох років працює над картинами морської тематики.

За картини «В землянці» і «Солдати. Побратими» в 1976 році було присуджено Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка.

Головною темою, яка стрімко піднесла Віктора Пузиркова на мистецький Парнас, була Друга світова війна. Відчайдушна героїка перших найтрагічніших років назавжди стала частиною творчості митця. Недарма страшні епізоди боїв на смерть, відтворені через десятиліття, виглядають навіть переконливішими за його перші спроби 1940-х років.

Проте темою війни творчість Віктора Пузиркова не обмежувалась. Стримані у кольорах, «смачні» натюрморти, соковиті етюди, що викликають у пам’яті живописні пошуки художників початку ХХ століття, морські краєвиди, в яких автор звертається до романтичної традиції Івана Айвазовського. Навіть досвідчених майстрів, що працювали поряд з художником, вражала «пластика хвиль», яка дозволяла досягти на полотні драматичного ефекту.

Віктор Пузирков був захоплений не лише морем, а й природою взагалі. Душевною теплотою позначені його одухотворені краєвиди. Написані в стриманій кольоровій гамі, вони навівають спокій та рівновагу. Особливо це виразно відчувається в осінньому пейзажному циклі картин:

Віктор Пузирков до останніх років життя активно працював, а коли вже вік і час не дозволяли йому творити великі полотна, він звертався до невеличких за розміром, але сповнених просторової глибини й колористичної енергетики пейзажів — це краєвиди Київщини, перспективи Дніпра та його берегів.

Починаючи з 1948 року й до кінця життя Віктор Пузирков викладав у Київському художньому  інституті (нині — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури).

 

ВАЛЕНТИНА ВИРОДОВА-ГОТ’Є (1934) — художниця.

Народилась у Києві, закінчила Київський державний художній інститут за спеціальністю «живопис» (майстерня професора Шовкуненка). З 1959 розпочала викладацьку діяльність у Київському державному художньому інституті (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). З 1985 по сьогоднішній день — професор НАОМА.

Художниця – знаний майстер портрета, тематичної картини та пейзажного живопису. Творам Виродової-Готьє притаманна розкутість композиційної фантазії, глибоке відчуття кольору. Головна тема творчості – образи сучасників.

Картини «Дівчата-колгоспниці», «Жнива», «На бригаді», «Сінокіс», «Вишивальниці» присвячені праці людей.

Значне місце у творчості художниці посідає портретний живопис, в якому вона досягла висот майстерності: портрети М. Рильського, С. Олійника, Л. Ревуцького, М. Приймаченко, П. Майбороди, Є. Мірошниченко, І. Дерюгіної, С. Шишка, К. Трохименка, Н. Матвієнко…

Тонка живописна культура, образність і поетична насиченість творів здобули їй широке визнання серед фахівців та шанувальників образотворчості як в Україні, так і за її межами.

Твори художниці зберігаються в музеях України та зарубіжних зібраннях Австралії, Бельгії, Британії, Італії, Німеччини, Росії, США, Франції.

 

АНАТОЛІЙ ХАРЕЧКО (1941) – скульптор.

Народився  в місті Осипенко (нині – Бердянськ). Закінчив скульптурний факультет Київського державного  художнього інституту (нині Національная академія образотворчих мистецтв і архітектури) в 1967 році.

Працював на кіностудії імені Довженка художником-декоратором, художником фільмів. Брав участь в постановці понад 20 фільмів, в тому числі «Камінний хрест», «Ватерлоо», «Гіпнотизер» та інших.

З 1971 по 1973 рік працював головним художником, заступником директор  Київського експериментального художньо-виробничого комбінату.

Починаючи з 1967 року виконав більше 100 монументальних творів, скульптурних композицій і дизайнерських робіт, серед яких: скульптура «Україна» (вперше була встановлена ​​в павільйоні України на Всесвітній виставці в Лос-Анджелесі, США, у 1977 році); скульптурна композиція «Знову цвітуть каштани» (Брюссель, Бельгія); пам’ятний знак «Матч смерті» на стадіоні «Старт» у Києві та інші.

В центрі Бердянська встановлені роботи скульптора: скульптурна композиція «Женіна зірка» на фасаді Центру дитячої та юнацької творчості, пам’ятний знак «Квітка відродження», присвячений пам’яті загиблих від рук фашистів.

З 2004 року Анатолій Харечко – професор кафедри дизайну міського середовища Київського інституту реклами та дизайну.

 

Пом’янемо  захисників України, що загинули у боротьбі зі збройною експансією «русского міра»:

 

ВІТАЛІЙ ОСТЯК (1976-2014)— солдат ЗСУ.

Народився у с. Чишки на Львівщині. Строкову службу проходив у Луцьку. У 1999 року одружився, сім’я проживала у Львові.

Брав участь у Помаранчевій революції, а також у Революції Гідності.

З червня 2014 року перебував на Яворівському полігоні, 14 липня був відправлений у Миколаїв, а звідти — на передову. У часі війни — стрілець, 79-а окрема аеромобільна бригада.

28 липня 2014 року терористи атакували колону забезпечення в селі Дібрівка Шахтарського району — неподалік від Дякового. В часі бою Остяк зазнав смертельних поранень та загинув.

Залишилися батьки, дружина та син.

 

ОЛЕКСАНДР ЄРОЩЕНКО (1982-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в м. Ірпінь на Київщині. Його батько — військовий моряк. Перші 10 років Олександр провів у Калінінградській області, часто з родиною переїздив по військових містечках. 2000 року призваний на строкову службу, навчальний центр молодшого командного складу в місті Бориспіль, демобілізувався молодшим сержантом. Два роки був військовослужбовцем за контрактом. До військового інституту не потрапив — за станом здоров’я.

2003 року в родині Олександра народилася донька і він полишає службу за сімейними обставинами.

2008 року закінчує історичний факультет Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка, історик-правознавець. З 2009 року працює вчителем історії, ЗОШ смт Коцюбинське під Києвом.  2010-го стає науковим співробітником, Центральний музей Збройних Сил України; збирає документи для захисту кандидатської роботи, працював у музеї до 2011-го.

Учасник Революції Гідності. З квітня 2014-го — доброволець, 2-й добровольчий батальйон Національної гвардії. З вересня 2014-го — навідник, 95-та окрема аеромобільна бригада.

14 лютого 2015-го загинув у бою під Дебальцевим. Під час штурму російськими терористами українських позицій Олександр кинувся рятувати пораненого побратима, не помітивши одну з вогневих точок противника. Хоча й був у бронежилеті, куля пройшла з боку.

Без Олександра лишились мама, брат, 11-річна донька Ганя.

 

 

ДМИТРО КУЗЬМІН (1987-2014) — солдат ЗСУ.

Коли хлопцю було 5 років, померла мати, відтоді його виховували батько й бабуся. Проживав у смт Рогань на Харківщині.

Старший стрілець, 17-та окрема танкова бригада.

Загинув під Іловайськом під час прориву з оточення — на дорозі північніше села Новокатеринівка. Був знайдений пошуковою групою Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») у вересні 2014 року в згорілій БМП-2, привезений до Запоріжжя. Ідентифікований за експертизою ДНК.

 

МИХАЙЛО САМСОН (1989-2015) – солдат ЗСУ.

Народився в с. Заверешиця, Львівська область, УРСР. Закінчив художнє професійно-технічне училище № 14  в смт Івано-Франкове. Протягом 2011—2012 років проходив військову службу у військовій частині міста Біла Церква. З 2013 року займався виробництвом меблів, мешкав у Львові.

На фронті з червня 2014-го, восени був удома в короткотерміновій відпустці, проходив лікування. Загинув під час виконання бойового завдання поблизу міста Сєвєродонецьк (Луганська область).

По смерті залишилася сестра.

 

ВІТАЛІЙ ПІДДУБНИЙ (1977-2014)— солдат резерву, підпорядкований МВС України.

Народився у с. Миропілля на Сумщині. Жив у Бердянську, працював будівельником.

Активний «самооборонівець» Бердянського Євромайдану. В батальйон «Донбас» пішов добровольцем. В підрозділі характеризувався як добра та чуйна людина. В день загибелі разом з трьома бійцями перевозив продукти харчування для взводу з Артемівська в Лисичанськ, та попав у ворожу засідку…

Його друг Михайло згадує: «Він знав, що не повернеться! Він мені казав: я їду, я щнаю, що не повернусь. Але він їхав Батьківщину захищати. Ми разом з ним записувалися в Самооборону, напинали намети, створювали блок-пости. А потім він сказв: нувсе, тут все зроблено – треба їхати ТУДИ».

Віталій загинув у бою 26 липня 2014 року — з трьома бійцями потрапив у засідку між Лисичанськом і Попасною, їхали із Артемівська з продуктами для взводу, вбитий кулеметною чергою.

Похований за бажанням батьків в Сумській області.

 

МИХАЙЛО РАЧОК (1984-2015) – прапорщик ЗСУ.

Народився у с. Лозова на Вінниччині.

Загинув виконуючи завдання з евакуації поранених бійців з поля бою в районі с. Спартак, Ясинуватський район, Донецька область, поблизу Донецького аеропорту. Разом з Михайлом загинули солдат В’ячеслав Гага, солдат Денис Синюк, солдат Анатолій Стратович, сержант Олександр Білокуров. Зазнав поранень старший лейтенант Костянтин Султанбагомаєв та старший солдат Микола Вознюк.

По смерті залишилися батьки, дружина, брат, сестра та бабуся.

 

ОЛЕКСАНДР ІСАЄНКО (1981-2015) – солдат ЗСУ.

Народився в м. Орджонікідзе (тепер – Покров) Дніпропетровської області.

В АТО – кулеметник механізованого підрозділу, 72а ОМБр.

Загинув під час виконання бойового завдання в районі с. Старогнатівка, Волноваський район, Донецька область.

 

СЕРГІЙ РУСЄВ (1993-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у м. Болград на Одещині, жив у Гвардійському на Дніпропетровщині. Навчався у Новомосковському кооперативому колледжі економікі і права ім. Литивненка.

В АТО – командир гармати, 25-а окрема повітрянодесантна бригада.

5 серпня 2014 року близько 4-ї години ранку при виконанні бойового завдання поблизу Орлово-Іванівки підрозділ бригади потрапив у засідку терористів, внаслідок обстрілів з танків Сергій Русєв загинув.

Вдома лишилися мама і брат.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада