Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
03.05.2020

4 травня.

І знову починаємо з вшанування пам’яті Героя Небесної Сотні – він був убитий снайпером в той момент, коли допомагав завантажувати поранених до каретки швидкої.

А далі будуть:

  • скульптор, автор монументу Героям Небесної Сотні в США;
  • військовий медик, який врятував понад 80 життів військових під Іловайськом, а зараз займається реабілітацією захисників України4
  • дві сучасні письменниці;
  • хореограф, керівниця шоу-балету «Freedom» та гурту «Freedom Jazz»;
  • прима-балерина Національної опери України, в репертуарі якої понад 30 партій.

А також пом’янемо захисників України, які віддали життя у боротьбі з російською агресією. Не забуваймо: якщо б не вони – ми б навряд чи зараз сиділи і спокійно читали про непересічних українців.


Починаємо…

ВАСИЛЬ ПРОХОРСЬКИЙ (1980-2014) — активіст Євромайдану, волонтер Медичної служби. Загинув під час штурму Євромайдану спецпідрозділами «Беркут».

Народився в селі Щуча Гребля на Чернігівщині. Походив з козацькій родині Прохорських — вихідців з Прохорівської сотні Ніжинського полку. Закінчив Дмитрівську середню школу. Працював певний час у органах МВС України, після звільнення — в охоронній фірмі у Києві, а згодом – електриком на підприємстві з ремонту торговельного обладнання. Займався спортом, вів сторінку у соціальних мережах із гаслом «Рабів до раю не пускають».

За свідченням друзів та колишніх однокласників, активно брав участь у акціях Євромайдану з початку грудня 2013 року. Після роботи він завжди йшов на Майдан. Хоч на кілька годин. Купував ліки для майданівських медпунктів, передавав гроші. Перевагу надавав волонтерській роботі у медичній службі, з якою зустрів штурм спецпідрозділів «Беркут» 18 лютого 2014 року.

— Він зателефонував мені: «Я на Майдані. Все в порядку», — згадує його молодший брат 24-річний Сергій. — Говорили, що він допомагав лікарям вантажити поранених до «швидких». Надвечір зв’язок з ним обірвався. Наступного дня я знову дзвонив йому. Гудки йшли, але слухавки ніхто не брав. Тільки о десятій трубку взяла якась дівчина. Вона сказала, що знайшли куртку брата. Там документи, мобілка. Де сам Василь, вона не знає.

— Я ще подумала тоді, — додає Світлана Миколаївна. — Він зараз десь у буцегарні, без куртки, йому холодно. А він тоді уже захолов.

Родичі і друзі почали пошук: лікарні, міліція. Написали заяву про зникнення. До моргу звернулися в останню чергу. Вірити в таке не хотілося. Але саме там і знайшли Василя за чотири дні після зникнення. У синьому, з вибитими зубами тілі родичі впізнали сина і брата. Тобто – до снайперської кулі в потилицю Василь вже був сильно побитий, але продовжував надавати допомогу іншим…

Бо за свідченнями, він отримав смертельне поранення тоді, коли допомагав за завантажувати поранених у карети швидкої допомоги. Це сталося в районі Львівської барикади на вулиці Інститутській, ближче до 18.00. У морзі Олександрівської лікарні його знайшли тільки у суботу, 22 лютого.

Без Василя залишилися стара мати та бабуся, молодший брат.

 

ЄВГЕН ПРОКОПОВ (1950) — скульптор, автор пам’ятника Героям Небесної Сотні поблизу Чікаго.

Народився у Києві. Навчався у Київському державному художньому інституті.

Його композиції встановлені не тільки в Україні, а й у Німеччині, Швейцарії, США. Зокрема, у місті Блумінгдейл (Bloomingdale, Illinois), поблизу Чикаго  2015 року встановлено монумент на вшанування Небесної Сотні та всіх загиблих Героїв України.

Критики відзначають, що фігуративні композиції Прокопова приваблюють витонченою пластикою і драматичною напругою втілених почуттів-роздумів над сутністю буття, тлінністю людини і трагічністю її земного шляху.

Подивитися твори скульптора:

https://www.mao.kiev.ua/biblio/jscans/svitogliad/svit-2019-14-6/svitoglyad-2019-6-13-lysenko-prokopiv.pdf

 

ЛЕСЯ БІЛИК (1956) – письменниця (псевдонім Олеся Галич).

Народилася м. Осинники Кемеровської області (Росія) у родині репресованих українців. Навчалася у Івано-Франківському педагогічному інституті (нині — Прикарпатський університет) на факультеті української філології.

Учителювала на Київщині, Івано-Франківщині, Тернопільщині. Працювала науковим співробітником музею «Зборівська битва» (м. Зборів). Живе у місті Зборові Тернопільської області. Дружина журналіста Леоніда Білика, деякі твори подружжя пише разом.

Публікувалась на сторінках літературних часописів «Дзвін», «Літературний Тернопіль», «Холодний Яр», «Золота Пектораль» та інших.

Авторка новел, повістей, романів, що вийшли у тернопільських видавництвах.  З-поміж них варто звернути увагу на «Душі в екзилі», “Промені й тіні Кароля Йозефа Ліпінського”, “Тремоло”.

Більше про Лесю Білик та її твори: http://info.library.te.ua/2016/08/blog-post_15.html

 

ВСЕВОЛОД СТЕБЛЮК (1967) —вчений-медик, доктор медичних наук. Учасник Революції гідності та військовий лікар на війні на сході України, відомий з позивним «Айболіт», учасник боїв під Іловайськом. Громадський діяч та бард.

У 1984 році вступив на перший курс медичного інституту ім. Богомольця в Києві. В 1989 році організовує осередок Народного Руху України в Київському медичному інституті. В 1990 році бере участь у «Революції на граніті», очолює медичну службу табору голодуючих студентів. У 1990 році стає членом Української республіканської партії. У 1989—1992 роках бере участь в різних мистецьких заходах як автор і виконавець пісень, головним чином патріотичної лірики.

Закінчив у 1992 році Київський медичний інститут ім. Богомольця. У 1992—1993 роках працював лікарем-анестезіологом НДІ серцево-судинної хірургії.

У 1993—1999 роках був начальником відділення інтенсивної терапії госпіталю ГУМВС України в м. Києві. В 1999 році захищає кандидатську дисертацію, працює на наукових посадах в закладах МОЗ України.

Від 2004 року поновлений на службі в МВС, очолював медичну службу Київської міліції.

У 2007 році захищає докторську дисертацію, від 2010 року — професор кафедри криміналістики та судової медицини (з курсом судової психіатрії та наркології) Національної академії внутрішніх справ.

Під час визвольних змагань 2013—2014 року — лікар Майдану, заступник керівника медичної служби Штабу національного спротиву.

Після Майдану вступив до лав батальйону «Миротворець» як начальник медслужби батальйону. Під Іловайськом на виході по «коридору смерті» врятував понад 80 поранених бійців.

З грудня 2014 по квітень 2017 року — помічник Міністра оборони України з медичного напряму та реабілітації. Створив перший в Україні Центр психофізичної реабілітації при Військово-медичному клінічному центрі професійної патології військовослужбовців Збройних Сил, організовує роботу Військово-цивільного координаційного штабу медичної допомоги, першої навчальної медичної роти ЗСУ.

З квітня 2016 року — на посаді заступника начальника Української військово-медичної академії з клінічної роботи. Головні напрями діяльності — медико-психологічна реабілітація учасників АТО, дослідження в контузії та постконтузічного синдрому.

У 2017 році повертається до активного мистецького та суспільного життя: створює телепроект «Додому», присвячений проблемам ветеранів АТО, стає лауреатом фестивалю «Пісні народжені в АТО», видає автобіографічну книгу «Синдром АТО. Нотатки Айболіта».

В складі творчого колективу став лауреатом Державної премії України в галузі науки та техніки за 2018 рік за цикл праць “Стрес-асоційовані розлади здоров’я в умовах збройного конфлікту.

Читати інтерв’ю з військовим медиком:

https://www.radiosvoboda.org/a/30123275.html та

https://www.umoloda.kiev.ua/number/3533/188/140042/

Послухати пісні військового медика: https://hromadske.radio/podcasts/hromadska-hvylya/ya-mushu-zhyty-za-tyh-koho-nemaje-vijskovyj-likar-vsevolod-steblyuk

 

Скажу відверто, що наступна іменинниця особисто у мене не викликає симпатій. Особливо після її участі в постановці недолугого шоу, на яке зелена влада перетворила минулорічне відзначення Дня Незалежності України. Але з огляду на популярність цієї особи не тільки в Україні, а й за кордоном, а також на відсутність з її боку українофобських висловлювань, згадаємо:

 

ОЛЕНА КОЛЯДЕНКО (1973) – хореограф, режисер-постановник та продюсерка гурту Kadnay. Керівник шоу-балету «Freedom» та гурту «Freedom Jazz».

Народилась у БРСР. Дівоче прізвище — Шипіцина. У сім років разом із сім’єю переїхала до УРСР, зростала у Сумах. Вихованням дочки займалась матір Тамара Іванівна, хореограф, яка керувала фольклорним колективом. Однак мати була проти того, щоб дочка займалась танцями.

Олена здобула музичну освіту, працювала концертмейстером у Сумському театрі драми та музичної комедії, грала в оркестрі. У театрі познайомилась із своїм майбутнім чоловіком Дмитром Коляденком. У 1993 році організувала у Сумах свій перший колектив естрадного танцю «Арт-классик балет», яким керувала разом із чоловіком. Після розлучення подружжя, склад балету майже повністю залишився з Дмитром.

2000 року представила свої постановки на міжнародному фестивалі сучасного руху «Танець 21 сторіччя», де її балет отримав номінацію «Відкриття року». 2001 року — номінація «Найкраще шоу року» на фестивалі «Таврійські ігри».

2002 року Олена Коляденко започаткувала балет «Freedom», у якому вона є художнім директором та хореографом. Колектив  регулярно бере участь у естрадних постановках, телевізійних проектах та зйомках в Україні і за кордоном. Зокрема, балет співпрацював із Cirque du Soleil та Франко Драгоне.

Деякий час співпрацювала з Джамалою, була її продюсером. Однак співпраця завершилася через різне бачення творчого шляху співачки.

2008 року Коляденко заснувала колектив «Freedom Jazz», який виконує музику та виступає у стилі джаз-кабаре. Гурт складається з 10 дівчат, які є професійними музикантами. Артистки виконують кавер-версії світових хітів у неординарній інтерпретації. Колектив багато гастролює, має успіх у Європі.

Коляденко також є продюсеркою гурту Kadnay, в якому співає її син Пилип.

 

Привітаємо з ювілеєм одну з найяскравіших зірок українського балету:

 

НАТАЛІЯ ЛАЗЕБНИКОВА (1980) — прима-балерина Національної опери України імені Т. Шевченка.

Закінчила Київське хореографічне училище, стажувалася в Монако у Балетній школі принцеси Грейс.

Солістка балету Національної опери з 1997 р. Балерина лірико-романтичного плану, веде на сцені Національної опери України партії класичного і неокласичного репертуару.

В її репертуарі понад 30 головних партій, зокрема Одетта-Оділія  в «Лебединеому озері»,

Клара в «Лускунчику»,  Джульєтта  в «Ромео і Джульєтті», Фрігія в «Спартаку», Оксана («Ніч перед Різдвом»), Мавка («Лісова пісня»), Марі Дюплессі («Дама з камеліями»)

Гастролювала у Німеччині, Франції, Швейцарії, Японії, Іспанії, Італії, Канаді, Аргентині, Великій Британії та інших країнах.

Інтерв’ю з примою: https://anywellmag.com/uk/natalya-lazebnikova-kak-ya-polyubila-balet-35639/

 

ТЕТЯНА СТРИЖЕВСЬКА (1987) — письменниця.

Народилася в Одесі  в родині військовослужбовця та лікарки. У зв’язку з роботою батька багато переїжджала. З 1995 року живе у Києві. Навчалася в Київському Національному університеті ім. Т. Г. Шевченка в Інституті журналістики. Має досвід роботи в жіночій періодиці («Видавничий Дім Український Медіа Холдинг», «Едіпрес Україна»).

2011 року стала лауреаткою конкурсу видавництва “Смолоскип” (друга премія за роман «Ad libitum»). Роман вийшов друком у 2014 році (видавництво «Смолоскип»).

2016 року бере участь у конкурсі видавництва “Фонтан казок” «Напишіть про мене книжку». Повість «Файні товсті дівки, йо!» про двох ґламурних подруг-киянок, яких відправили на канікули до Карпат, отримала схвальні відгуки журі. Книжка вийшла друком у видавництві “Фонтан казок” у 2017 році. Повість два роки поспіль потрапляла в топ продажів видавництва на «Книжковому Арсеналі».

2018 року у видавництві «Легенда» вийшла підліткова повість Стрижевської «Де ESC з моїх халеп?». 14 грудня 2018 року книжка здобула перемогу в номінації «Дебют виробництва» в «Топі БараБуки».

 

Пом’янемо наших захисників від російської збройної агресії.

І почнемо з уродженця Донецька, який міг би спокійно жити, виховувати внуків, але залишив мирне життя в далекому краю, де нікому не загрожували російські обстріли, і добровольцем пішов боронити свій рідний край від окупантів.

 

ОЛЕКСАНДР ДАНИЛЬЧЕНКО (1960-2015) — сержант ЗСУ.

Уродженець Донецька, після одруження  проживав у селі Ільниця на Закарпатті. У вільний від роботи час підробляв, кладучи плитку у оселях односельців.

На фронт пішов добровольцем 21 серпня 2014-го, солдат-гранатометник, 93-тя ОМБр

Загинув 17 січня 2015-го у бою з російськими збройними формуваннями в районі аеропорту Донецька — біля Пісків, від осколкового поранення під час обстрілу з РСЗВ «Град».

Залишились дружина, четверо дорослих дітей, п’ятеро внуків.

 

ОЛЕГ ГОЛУБ (1985-2016) — старший солдат ЗСУ.

Народився 1985 року в місті Запоріжжя; проживав у Хортицькому районі, працював водієм на заводі «Кремнійполімер».

15 липня 2015 року мобілізований; солдат, водій БТР (під час виконання бойових завдань виконував обов’язки стрільця-помічника гранатометника) 2-ї десантно-штурмової роти 122-го окремого аеромобільного батальйону, 81-ша бригада.

24 липня 2016 року загинув у промзоні Авдіївки під час бойового зіткнення з ДРГ противника: троє десантників прийняли нерівний бій, загинули Олег Голуб та старший сержант Руслан Арсієнко, один зазнав поранення, противник поніс втрати в живій силі.

— Їх було троє на посту. Підійшла ДРГ противника в составе більше 10-ти осіб. Вони прийняли бій —двоє загинули, третій був поранений. Проте ворога не пропустили! Якби не вони, ДРГ пробралася б у наш тил, підірвала б міст,  заклала вибухівку, пробралася б на наші позиції, – розповідає сослуживець Олега.

Без Олега лишилися батьки, брат, дружина, донька та син.

 

ОЛЕКСІЙ ІЩУК (1990-2017) — сержант ЗСУ, спецпризначенець Сил спеціальних операції.

Народився у селі Заслучне Хмельницької області. Закінчив школу зі срібною медаллю. В шкільні роки брав участь у змаганнях із військово-прикладних видів спорту. У 2009 році закінчив Хмельницький кооперативний торговельно-економічний коледж Хмельницького кооперативного торговельно-економічного інституту, де здобув кваліфікацію молодшого спеціаліста з фінансів.

У 2010 році був призваний на строкову військову службу та направлений у 8-й окремий полк спеціального призначення, м. Хмельницький. Звільнившись у запас, вступив до Тернопільського національного економічного університету, здобув кваліфікацію бакалавра з фінансів і кредиту.

З початком російської збройної агресії проти України у червні 2014 року добровольцем став на захист Батьківщини, повернувшись до свого полку. Виконував завдання В АТО. Сержант, командир відділення 8-го ОПСпП.

Загинув вночі 24 червня 2017 року від мінно-вибухової травми внаслідок підриву на міні під час виконання бойового завдання поблизу окупованого села Сокільники Новоайдарського району Луганської області. Повертаючись із завдання група натрапила на мінне поле, міна розірвалась в Олексія під ногами, але він встиг попередити своїх бійців, врятувавши їм життя. Разом з Олексієм загинув сержант Василь Лаврись.

Залишились батьки та молодший брат.

 

РУСЛАН ЧЕБОТАРЬ (1978-2016) — солдат ЗСУ.

Народився в Копайгороді, Вінницька область. Мешкав у Літині.

24 квітня 2015 року мобілізований як доброволець, пройшов підготовку на Рівненському полігоні. Спочатку служив снайпером, потім кулеметником роти вогневої підтримки; солдат 25-го окремого мотопіхотного батальйону.

9 липня 2016-го вранці російсько-терористичні формування розпочали масований артилерійський обстріл, під прикриттям якого спробували провести атаку поблизу села Троїцьке на позиції ЗСУ. Загинули старший сержант Володимир Новгородський, солдати Руслан Чеботарь — смертельно поранило уламком від снаряду, та Олександр Домашенко (за іншими даними — біля смт. Луганське); атаку було відбито. Ще один вояк помер від поранень, двоє перебували у тяжкому стані, кілька легкопоранених й контужених.

Без Руслана лишились мати та бабуся.

 

ВОЛОДИМИР ВОЛІН (1971-2914) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Нові Вирки на Сумщині. Відслужив строкову службу у Збройних Силах України. Отримав фах будівельника. Працював у різних будівельних фірмах Сум і Києва.

У серпні 2014 року був мобілізований до армії. Кулеметник, 92-га ОМБр.

20 вересня 2014-го загинув під час виконання бойового завдання у боях за місто Щастя.

Похований у селі Нові Вирки. Залишились мати та донька.

 

ІГОР БОРИС (1983-2014) — навідник зенітно-артилерійського взводу 2-го механізованого батальйону 24-ї Залізної імені князя Данила Галицького окремої механізованої бригади  Сухопутних військ ЗСУ.

Народився в місті Дрогобич Львівської області. Закінчив Вище професійне училище. У віці 14-ти років почав серйозно займатися спортом, якому присвятив усе своє життя.

Проходив строкову військову службу в 80-му окремому аеромобільному полку Аеромобільних військ Сухопутних військ ЗСУ. (місто Хирів Львівської області).

У 2009 році Ігор Борис виконав норматив майстра спорту з пауерліфтингу, неодноразово брав участь у чемпіонатах України.

Взимку 2013—2014 років Ігор Борис перебував на Майдані Незалежності у Києві, де був активним учасником Революції гідності.

На весні 2014 року Ігор Борис мобілізований до лав ЗСУ. Служив у 24-ій Залізній імені князя Данила Галицького окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України (військова частина А0998; місто Яворів Львівської області). З літа 2014 року Ігор Борис брав участь в АТО.

Загинув 11 липня 2014 року в районі села біля Зеленопілля Луганській області, коли російські війська з території РФ обстріляли з РСЗВ «Град» блок-пост українських військових. В результаті обстрілу загинуло 19 військовослужбовців, серед них і Ігор Борис.

Без Ігоря залишились дружина, донька та син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада