Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
03.08.2020

4 серпня.

В огляді народжених цього дня непересічних особистостей:

  • провідна зірка українського театру кінця ХІХ і початку ХХ століть.
  • письменник, педагог, міністр освіти УНР, який довірився більшовикам і був ними розстріляний разом із родиною;
  • художник, чия спадщина була розбазарена нащадками і частково вивезена до Німеччини, а тепер часто підроблюється;
  • видатний селекціонер, автор посухостійких і високоврожайних сортів озимої пшениці, зокрема сорту «Шестопалівка», який зараз є лідером посівних площ в Україні;
  • перекладач з англійської сучасних і класичних бестселерів, який був першим, хто переклав українською «Дракулу» Брема Стокера;
  • перша в історії українського жіночого фехтування Чемпіонка світу і Чемпіонка Європи;
  • еколог, активіст громадської ініціативи «Збережемо українські степи», що вивчає стан і виступає на захист степів Донеччини.

А також пом’янемо народжених цього дня захисників Україні, що загинули у боротьбі з російською агресією. Цього разу їх в огляді дуже багато – аж 17 осіб…


Отже, починаємо:

 

МАРІЯ ЗАНЬКОВЕЦЬКА (1854-1934) — акторка, провідна зірка українського театру кінця ХІХ і початку ХХ століть.

Народилася в с. Заньки на Чернігівщині, була п’ятою дитиною у багатодітній родині збіднілого дворянина Костянтина Адасовського та міщанки з Чернігова Марії Нефедової. Рід Адасовських гербу Корчак походив з XVII ст., і належав до малоросійської шляхти. Батько Марії мав чудовий голос, соковитий баритон, а Марія — сильне меццо-сопрано. Удвох вони часто влаштовували для гостей свого дому у Заньках сімейні концерти.

У 17 років Марія стала дружиною артилерійського офіцера Хлистова. Марія вмовляла його дозволити їй виступати на сцені, однак той сприймав це за жіночу примху. Одного разу актор театру корифеїв Микола Садовський в компанії офіцерів таки змусив Хлистова підписати відповідний документ. Щоб вийти із ситуації, Хлистов погодився, але поставив єдину вимогу – Марія має грати лише українською мовою в українському театрі, якщо такий колись існуватиме.

Марія Заньковецька могла стати оперною співачкою. У Фінляндії, куди у 1881 році перевели Хлистова, вона брала уроки у відомого професора Гржималі  і той пророкував їй блискучу кар’єру. Однак дифтерит, яким перехворіла Марія, змінив тембр, і про це довелося забути. Порятунком лишалася театральна сцена. Через деякий час саме ця найсильніша пристрасть її життя змусила порвати з сім’єю і всю себе присвятити театру.

1876-го вийшла на сцену ніжинського театру. До кінця свого життя не поривала зв’язків з театральним колом Ніжина, де вона мешкала постійно протягом 1902–1924 та з перервами, повертаючись після гастролей, до 1932. У Ніжині вона мала свій будинок, який зберігся дотепер.

27 жовтня 1882 у міському театрі Єлисаветграда (нині Кропивницький) під орудою Марка Кропивницького розпочався творчий злет видатної української актриси. Вперше на професійній сцені вона зіграла роль Наталки («Наталка Полтавка») Івана Котляревського.

Пізніше Марія Заньковецька (вона взяла цей псевдонім на згадку про щасливе дитинство в рідному селі Заньки) працювала в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Івана Карпенка-Карого.

Марко Кропивницький був настільки зворушений грою Заньковецької, що після однієї з репетицій заплакав, зняв бірюзовий перстень і вдягнув їй на палець зі словами: «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми».

Публіка обожнювала Заньковецьку. Після однієї з вистав захоплені глядачі випрягли з коляски коней і самі довезли актрису до вокзалу. Композитор Петро Чайковський в Одесі виніс їй на сцену лавровий вінок із написом «Безсмертній від смертного».

На вистави за участю Марії Заньковецької медики Микола Скліфосовський та Олександр Богомолець водили студентів як на «психологічний практикум». Український фотохудожник Альфред Федецький запросив у 1895 році позувати для ілюстрації різних душевних станів для книги Дарвіна «Виявлення емоцій у людей і тварин».

Марію Заньковецьку та Марка Кропивницького запрошували до імператорського Александринського театру, але вони відмовилися.

Актриса створювала образи, проникнуті справжнім драматизмом і запальною комедійністю. Вона уславляла своєю грою звичайних простих людей, розкриваючи безмежність їхніх душ. Вона незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні.

Заньковецька була не лише геніальною акторкою. Вона брала участь у розвитку українського театру: була серед засновників театру Миколи Садовського в Полтаві, домагалася відкриття в Ніжині стаціонарного державного театру. Коли режисер і актор Гнат Юра у 1912 році не міг знайти кошти для організації гастролей Гуцульського народного театру, Марія Заньковецька позичила йому усі свої коштовності, щоб віддати їх під заставу і отримати кредит. 1918-го вона організувала народний театр «Українська трупа під орудою М. К. Заньковецької».

1922-го Україна урочисто відсвяткувала 40-річчя діяльності М. К. Заньковецької. Їй першій у підсовєтській України уряд присвоїв звання Народної артистки республіки.

Останні роки свого життя Марія Заньковецька жила з родиною своєї племінниці Наталії Олександрівни Волик (Адасовської) у Києві в будинку по вул. Великій Васильківській, 121. Чоловіка Наталії Олександрівни, відомого мецената і антрепренера Федора Волика, Марія Костянтинівна вважала своїм другом. Ще 1903 року вона виступала в трупі Волика.

В її репертуарі більше 30 ролей на сцені. Це переважно драматично-героїчні персонажі. Вона «пережила» жіноче безталання Харитини («Наймичка» Івана Карпенка-Карого, 1887), Олени («Глитай, або ж Павук» Марка Кропивницького, 1883), Ази («Циганка Аза» Михайла Старицького, 1892), Катрі і Цвіркунки («Не судилось», 1889, «Чорноморці», 1882 Михайла Старицького), Галі («Назар Стодоля», 1882 Тараса Шевченка) та Квітчиної Уляни («Сватання на Гончарівці»). А ще: Аксюші з «Лісу» Олександра Островського (1891) та Йо із «Загибелі Надії» Гейєрманса.

Встигла Заньковецька знятися і в кіно: грала Наталку в кінофільмі «Наталка Полтавка» (1909), матір у стрічці «Остап Бандура» (1923).

Як публіка сприймала Заньковецьку: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757266

 

Наступному герою нашого огляду на відміну від Заньковецької не пощастило померти своє смертю в підсовєтській Україні. Його доля і доля його родини – вражаючий, але типовий приклад того, що відбувалося з тими представниками української інтелігенції, які повірили більшовикам.  На початку 1934 року на запрошення більшовицького уряду України він з родиною переїхав з підпольських у підсовєтські українські землі, і наприкінці того ж року вже був заарештований, а його сині – розстріляні…

 

АНТІН КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ (1878-1937) – письменник і літературознавець, видавець, педагог, міністр освіти УНР. Репресований і розстріляний совєтами.

Народився у м. Ланьцут (нині – Польща). Закінчив Перемишльську гімназію та філософський факультет Львівського університету.

На початку 20 століття співпрацював з журналами «Молода Україна», «Літературно-науковий вісник», газетою «Буковина». Викладав у гімназіях Коломиї, Станислава, Бережан, Львова, Відня, Долини, Рогатина, Городенки (протягом 8 років був директором місцевої української приватної гімназії товариства «Рідна школа»). У 1926 році директор єврейської гімназії в Коломиї. Член Крайової шкільної ради.

Був одним із редакторів газети «Прапор» (1907—1912) — органу українського народного учительства в Галичині.

У 1919 році — на державній службі в ЗУНР. З 27 квітня до 25 липня 1919 р. очолював Міністерство Народної Освіти в уряді УНС Бориса Мартоса. З 19 жовтня 1919 р. керував Педагогічною Місією “для налагодження за кордоном прав друку шкільних підручників і закупа шкільних приладів всіх типів” у Празі та Відні.

Після падіння влади УНР емігрував до Відня, де заснував видавництво «Чайка». Видавав і редагував журнал «Нові шляхи». У 1932 р. журнал було закрито, а Крушельницького ув’язнено польською владою в тюрмі «Бригідки». Після звільнення у 1933 р. заснував журнал «Критика».

Перша збірка оповідань Крушельницького «Пролетарі» вийшла у 1899 році. Викладацьку і видавничу справу поєднував з літературною діяльністю: писав оповідання, повісті, романи, драми, літературно-критичні, науково-педагогічні праці, публіцистичні статті, рецензії.

У повісті «Буденний хліб» (1900) та романі «Рубають ліс» (1914) відобразив життя галицького суспільства між 19-20 століть. У повістях «Надаремне» (1921) та «Дужим помахом крил» (1932) звернувся до тем Першої світової війни й українських визвольних змагань 1917-1920 рр.

У 1934 р. разом із родиною на запрошення уряду УСРР переїхав до м. Харків; прийняв совєтське громадянство, отримав посаду в редакції «Української радянської енциклопедії». Але спокійне життя тривало лише кілька місяців.

Як і більшість представників інтелігенції західноукраїнських земель, ніхто з Крушельницьких не підозрював, шо совєти фактично заманювали до себе цвіт української нації, щоб знищити. Така доля спіткала і цю родину.

У Харкові Крушельницькі жили в будинку «Слово», побудованому в кінці 1920-х років кооперативом літераторів. Цей будинок незабаром, за свідченням Івана Багряного (арештований в 1932році), отримає прізвисько «Крематорій», позаяк до 1938 року були репресовані мешканці сорока квартир цього будинку з шістдесяти восьми.

Антiн Крушельницький був одним з перших арештованих жителів цього недоброго будинку: вже 6 листопада 1934 року він був заарештований органами НКВД у Харкові. У постанові оперуповноваженого ІІ відділу СПО УДБ у Харківській області Бордона стверджувалося: «Крушельницький Антін Владиславович є одним із керівників створеного в Україні центру ОУН, який ставить своєю метою повалення Радянської влади в СРСР і підготовку терористичних актів проти представників партії і уряду».

Після арешту членів сім’ї в грудні 1932-го і страти синів Івана й Тараса, тяжко захворіла і померла від серцевого нападу дружина Антіна Крушельницького – Марія.

Їхня донька лікар-дерматолог Володимира Крушельницька (1903-1937), публіцист, редактор, культурна діячка була заарештована 12 грудня 1934 і у лютому наступного року засуджена до 3-х років таборів, відбувала покарання на Соловках, де працювала лікарем (розстріляли у 1937).

Старший син — поет, драматург і літературний критик Іван  Крушельницький. Другий син — економіст i педагог Богдан. Третій син —письменник, перекладач, член Пласту Тарас Крушельницький. Заарештованих разом з батьком синів Тараса та Івана розстріляли  майже відразу (17 грудня 1934). Молодший син, дослідник кіно i журналіст Остап Крушельницький разом із більшістю своєї великої родини 1934 року переїхав з Галичини до східної України. Того ж року був також заарештований НКВД. Восени 1937-го розстріляний (як і його батько і брат Богдан) в карельському урочищі Сандармох.

Справу Антіна Крушельницького розглядала 28 березня 1935 року виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР. Вирок: 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Заслання відбував у Соловецькій тюрмі, містився на табірному пункті Муксалма, оголошував голодування.

Через два роки рішенням «трійки» УНКВД Ленінградської області письменника засудили до розстрілу. Страчений 3 листопада 1937 року в карельському урочищі Сандармох – разом з сотнями інших українських діячів культури і науки.

Із секретної записки тюремного управління НКВД від 16 червня 1941 року відомо, що в архівах цього управління зберігалося 13 зошитів рукопису роману А. Крушельницького українською мовою «Батьківщина». На звороті цієї «службової записки» зазначено «Рукопис цього твору знищено шляхом спалення 4.VI.1941».

Літературна спадщина Крушельницького і його ім’я були на довгі роки вилучені з української культури та літературного процесу.

 

ІВАН ДРЯПАЧЕНКО (1881-1936) – живописець і графік.

Народився у с. Василівка на Полтавщині у родині колишнього кріпака. Згодом батько художника став безземельним селянином і служив у маєтку графів Капністів на посаді ключника. Іван з дитинства мав хист до малювання, Капністи це помітили і спорядили його вчитися до Києва – тут з 1894 по 1998 рр. він навчається у Київській рисувальній школі. По тому ще 4 роки триває навчання у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури (майстерня В. Сєрова). У 1902 р. Іван Дряпаченко отримав звання некласного художника.

У 1903 р. він поступив до Вищого художнього училища при Академії мистецтв. У 1911 році отримав звання художника за конкурсну картину «Саломея», над якою два роки працював у рідному селі. І наступного року Дряпаченко їде до Італії для вдосконалення майстерності. У цьому ж році за картину «Святе сімейство» художник отримує III-ю премію ім. Куїнджі. Під час другої пенсіонерської поїздки 1913 р. І. К. Дряпаченко створив другу звітну картину – «Поминальний день у Флоренції».

Під час Першої світової війни художник служив у військово-художньому загоні Трофейної комісії. У цей період він зробив багато малюнків і етюдів, портретів воєначальників і рядових солдат.

З Кавказького фронту у грудні 1917 р. Іван Дряпаченко вирушає у рідну Василівку назавжди. Починаються досить сумні роки існування майстра.

Пригадуючи свої зустрічі з митцем, його учень художник-пейзажист Терещенко писав: «Дряпаченко виглядав кремезним, з відкритим свіжим обличчям, русявими чубом, вусами та невеликою еспаньйолкою. Очі сірі, завжди злегка прижмурені. Говорив українською мовою. Мав низький тембр… Згадував про своє навчання в Академії, розповідав про своїх учителів Рєпіна, Чистякова, Савинського… зустрічі з артистами, письменниками… У цих бесідах виявлялися і природний гумор художника, його широкий кругозір, виняткова людяність, любов до мистецтва».

За свідченням сучасників талановитий художник загинув страшною смертю — згорів від чаду гасової лампи, поставленої коло ліжка у власному будинку на 56-му році життя.

Сумною була доля творчої спадщини майстра. А. Терещенко у пояснювальній записці 1989 р. повідомляв, що картини, ескізи, малюнки, бібліотеку, особистий архів родичі за безцінь продали жителю сусіднього села і той почав перепродавати художні роботи через комісійні магазини. Під час гітлерівської окупації значна частина доробку художника, що лишалася у цього торговця, потрапила до рук німецького коменданта Китлиця і була вивезена ним до Німеччині.

Творча спадщина художника представлена в музейних зібраннях України, Росії та Республіки Білорусь лише поодинокими прикладами. Є його твори в приватних колекціях, але місце знаходження переважної більшості робіт невідомо. Це стало одним із приводів для появи на ринку антикваріату  підробок творів Івана Дряпаченка.

 

ПЕТРО АРТЮШЕНКО (1957-2019) –  видатний селекціонер, автор урожайних і витривалих сортів озимої пшениці.

Народився у с. Покошичі Чернігівської обл.  1980 року закінчив Харківський національний аграрний університет імені В. В. Докучаєва за спеціальністю – «агрономія», та спеціалізації «селекція та насінництво».

Відслуживши в армії працював старшим агрономом-селекціонером в елітно–насіннєвому господарстві «Дачне» Селекційно-генетичного інституту, потім – головним агрономом в насіннєвому господарстві «Южний» села Великий Дальник на Одещині. У 1995-1996 роках – старший науковий співробітник відділу насінництва Одеської державної сільськогосподарської дослідницької станції Національної академії аграрних наук України.

1996 року Петро Артюшенко засновує власне аграрне селекційно-дослідницьке підприємство «Бор» у с. Дачне Одеської області. Згодом захистив кандидатську дисертацію “Діагностика фізіологічного стану основних зернових культур і розробка технологічних прийомів поліпшення його якості”.

Наукові інтереси Артюшенко були зосереджені на сортах пшениці, стійкої до мінливих і не передбачуваних кліматичних умов в степовій зоні. Одне з найбільших його досягнень – сорт пшениці  Шестопалівка. Особливість сорту в тому, що в осінньо-зимовий період він проявляє властивості виключно озимого сорту, а у весняно-літній період – властивості ярового сорту.

Ярова  природа розвитку сорту Шестопалівка дає можливість  восени при посіві, розвиватися швидше інших озимих сортів і накопичувати  високий процент цукрів. Водночас, озима природа в розвитку сорту Шестопалівка, проявляється при скороченні світлого дня. Це не дозволяє сорту в восени переростати та виходити на формування трубки та надлишково використовувати цукри і живлення з ґрунту восени, забезпечуючи економію поживних речовин та високу зимостійкість. Саме тому,  сорт не потребує ранніх термінів посіву.

При цьому здатність сорту до фотоперіодизму забезпечує глибокий анабіоз на весь зимовий період. Сорт не переростає з осені, не провокується в зимовий період при підвищенні температур і тільки після 22-го березня, при відповідних температурах виходить зі стану спокою і розвивається по типу ярової пшениці, обганяючи в темпах розвитку інші озимі  сорти, і в умовах  Одещини, 5-10 травня формує колос. Сорт  забезпечує дозрівання колосу в травні, що дозволяє уникати літньої  засухи.

Надзвичайно короткий період вегетації, що передує цвітінню та формуванню насіння, дозволяє подовжити період дозріванні зерна, і відповідно формувати крупніше і якісніше зерно сильної пшениці при рекордних показниках урожайності.

В конкурсному сортовипробуванні на Одещині за 3 роки середня врожайність склала 70.0 ц\га, що на 14.3 ц\га вище стандарту Одеська 162. В екстремальному за кліматичними умовами 2003 р. урожайність складала 28.7 ц\га при повній загибелі стандарту.

За результатами державних випробувань у Запорізькій, Кіровоградській, Полтавській, Сумській та Черкаській областях України отримані врожаї сорту Шестопаловки від 102-111 ц\га на виробничих площах більше 100 га.

Станом на 2019 рік сорт Шестопалівка лишається лідером у посівних площ України.

 

ВОЛОДИМИР ГОРБАТЬКО (1958) — перекладач з англійської мови.

Народився у смт. Золочів на Харківщині. У 1980 році закінчив факультет іноземних мов Харківського державного університету за спеціальністю «перекладач-референт англійської мови». Під час військової служби в транспортній авіації ВПС СРСР у 1980-1982 роках, був бортовим перекладачем–радистом. Працював перекладач технічної літератури в НДІ «Гідропривод» та Харківському державному авіаційному виробничому підприємстві.

Зараз співпрацює з багатьма видавництвами: «Клуб сімейного дозвілля», «Фоліо», «Каравела», «Жорж» (усі Харків), «Нора-Друк» та «КМ-Букс» (Київ).

Володимир Горбатько переклав понад 50 книг різних авторів, зокрема, він був першим, хто переклав «Дракулу» Брема Стокера українською мовою.

Завдяки його перекладам українською стали доступні сучасні і класичні бестселери – в перекладацькому доробку Горбатька – книги Дена Брауна, О. Генрі, Едґара По, Чака Палагнюка, Джеймса Паттерсона, Колін Маккалоу, Джейн Остін, Джека Лондона, Пітера Кері та інших.

 

НАТАЛІЯ КОНРАД (1976) — перша в історії українського жіночого фехтування Чемпіонка світу і Чемпіонка Європи.

Народилася в Києві, почала займатися фехтуванням з 8 років, займалась в ДЮСШ «Армієць» та Республіканському училищі олімпійського резерву.

В жовтні 2003 року на Чемпіонаті світу з фехтування в Гавані вперше представниця України виборола золоту медаль: Наталія Конрад, здолавши в фінальному поєдинку француженку Маурен Нісіма, стала чемпіонкою світу з фехтування на шпагах.

«Я дуже довго йшла до цієї нагороди. Довгих десять років не могла нічого виграти на світових першостях. Завжди чогось не вистачало. Протягом останніх двох років мене взагалі переслідувало якесь фатальне невезіння. Програла практично всі турніри, в яких брала участь, причому дуже часто перемоги діставалися суперницям одним уколом. Але я продовжувала вірити в себе, і головне — в мене вірили тренери, вони постійно повторювали мені: «Ти можеш». Я дуже їм вдячна» – ділилася Наталія.

У 2004 році стала золотою призеркою Чемпіонату Європи у Данії здолавши в фіналі Анну Сівкову.

Коли Наталія розпочала тренерську діяльність, вперше за всю історію в українській дитячій Лізі з фехтування з’явилася, за підсумками змагань, абсолютна чемпіонка. Нею стала вихованка Наталії Конрад — Емілі Берніго, яка виграла усі 7 етапів Ліги 2015 року у віковій категорії 10-11 років та посіла перше місце на фінальному турнірі найсильніших потрапивши в Національний реєстр рекордів України.

Наталія Конрад є однією з організаторів Всеукраїнського турніру з фехтування на шпагах «Солідарність».

 

ОЛЕКСІЙ БУРКОВСЬКИЙ (1977)—  еколог, письменник, автор публіцистичних статей і фільмів на захист природи

Народився на Донеччині, закінчив Дніпропетровський державний аграрний університет за спеціальністю «агрономія». В 2003 р. закінчив аспірантуру цього самого університету за спеціальністю «екологія». Працює в сфері біологічного захисту рослин.

Активіст громадської організації «Всеукраїнська Екологічна Ліга», громадської кампанії «Збережемо українські степи».

Наприкінці 2017 року та початку 2018 року в Донецькій області були створені нові заказники, одним з авторів обґрунтувань яких став Олексій Бурковський:

у Добропільському районі Донецької області створені ландшафтні заказники місцевого значення «Баранцевий Яр», «Воронцова Поляна», «Заплава р. Бик» та ботанічний заказник місцевого значення «Брандушкин Яр»,

у Покровському районі — ландшафтні заказники місцевого значення «Караковський», «Приторський», «Галина гірка» та пам’ятка природи «Сичин дуб».

У 2018 році разом з телекомпанією «Орбіта» Бурковський завершив роботу над повнометражними документальними стрічками:

«Торські степи: життя, смерть, воскресіння», присвячена проблемам охорони степу та зв’язку їх із глобальними екологічними проблемами.

«Донеччина заповідна — насіння життя», присвячена найвизначнішим територіям природно-заповідного фонду Донеччини.

Раніше, у 2016 році власними силами створив аматорський фільм «Як зберегти українські степи».[6]

«Україна стрімко втрачає родючі ґрунти внаслідок пилових бур. Які у свою чергу сталися через надмірну розораність та помилки у природоохоронній і сільськогосподарській політиці та інших сферах» – вважає Олексій Бурковський.

Цьогорічні пилові бурі на Донеччині, за його словами, мали свої особливості: “Ми звикли, що західні вітри є «добрими», бо вони приносять дощі. В цьому році пилові бурі утворюють північно-західні, західні та південно-західні холодні сухі вітри. Вітер дме й дме, видуваючи ґрунт з величезних голих переораних просторів. Спочатку пил мав темний колір, потім з кожним днем він мав більш коричневий відтінок, а зараз він часто має сіро-попеловий відтінок”.

Часто можна почути, що однією з головних проблем ерозії є знищення лісосмуг.

“Так, лісосмуги важливі, так лісосмуги потрібні, але є одне ключове «але». Якщо переорана більша частина країни, то лісосмуги не виправлять ситуацію, так само як не виправить ситуацію відро води для гасіння палаючого будинку. Людина «посіяла вітер», переоравши величезні простори українського степу та лісостепу, а тепер вона пожинає бурю, яка створює таке явище, як чорноземна пустеля.

Скорочення площ орних земель і збільшення за їхній рахунок площ степів, луків, лісів та боліт це життєва необхідна терапія і тут немає місця для економічного торгу, коли стоїть питання чи бути в Україні життєво придатній екосистемі, чи бути безплідній пустелі. І саме держава має взяти на себе місію вирішення цього питання і не слухати мародерів, для яких земля це лише товар і нічого більше. Не припиню повторювати: земля — це в першу чергу життєвий простір, необхідний для природних екосистем, що формують та підтримують життя для всіх видів на цій планеті, в тому числі і для людини”, – зазначає Олексій Бурковський.

Багато цікавого про екологію на сторінці Бурковського у ФБ: EcoBlog of Olexiy Burkovskyy

 

Пом’янемо наших захисників, які загинули у боротьбі з російською збройною агресією, відстоюючи цілісність і незалежність України.

 

ВОЛОДИМИР ЛИСАКІВСЬКИЙ  (1991—2019) — старший матрос ЗСУ.

Народився в селі Красненьке на Миколаївщині. Протягом 2011—2012 років проходив строкову службу у внутрішніх військах МВС. 2012-го закінчив Національний університет державної податкової служби України.

28 квітня 2015 року мобілізований до лав ЗСУ, брав участь в боях. АТО, звільнений в запас 19 липня 2017-го. Щоб продовжити боротьбу з ворогом, того ж року підписав контракт на військову службу у морській піхоті; старший матрос, старший навідник 35-ї бригади.

11 квітня 2019 року внаслідок обстрілу російсько-терористичними формуваннями з ПТРК українських позицій поблизу села Гранітне (Волноваський район)  зазнали поранень поранення 6 військовослужбовців бригади (вибух міни з гранатомета) — серед них й Володимир. Понад добу лікарі намагались врятувати його, але поранення виявилося несумісним із життям.

Без Володимира лишились батьки та сестра.

 

СЕРГІЙ БУЛЬДОВИЧ (1973-2014)  – військовий льотчик, гвардії полковник НГУ, командир екіпажу гелікоптеру Мі-8.

Народився в місті Кропивницький (на той час Кіровоград). Авіацією марив з дитинства і у старших класах вступив до авіаційно-спортивного клубу при обласній організації ДТСААФ, де літав на навчально-тренувальному літаку Як-50 і стрибав з парашутом. Отримав посвідчення водія транспортних засобів категорії «B» і «С» на курсах, що були при школі.

1990 року вступив до найкращого в СРСР навчального закладу, де готували вертолітників, — Сизранського вищого військового авіаційного училища льотчиків, яке закінчив 1994 року. Присвятив військовій авіації 23 роки життя. Після закінчення училища потрапив служити в Забайкалля (РФ), але вже наприкінці 1990-х повернувся в Україну і почав службу у Білій Церкві та Олександрії.

2009 року призначений на посаду заступника командира з льотної підготовки військової частини 2269 Національної гвардії України, Гвардійська авіабаза НГУ, м. Олександрія.

2010 року брав участь в навчаннях у Балаклаві в Криму, у ході яких екіпаж на чолі з підполковником Бульдовичем здійснив ряд десантувань штурмовим способом на сушу та воду. Загальний наліт склав більше 12 годин. За безаварійну льотну роботу, старанність, розумну ініціативу, виявлені при виконанні службових обов’язків був нагороджений відзнакою «Почесний знак МВС України».

З 12 по 28 квітня та з 21 травня 2014 року як командир екіпажу вертольота Мі-8МТ (борт «16») брав участь в АТО.

Загинув 29 травня 2014 року поблизу міста Слов’янськ Донецької області.

29 травня, близько 12:30, поблизу Слов’янська, після розвантаження продуктів харчування на блокпост та проведення ротації особового складу, повертаючись з району гори Карачун, при наборі висоти був обстріляний з лісосмуги та підбитий терористами з ПЗРК гелікоптер Мі-8МТ (борт «16») Національної гвардії України.

Екіпаж до останньої миті намагався врятувати бойову машину і людей, які перебували на борту. Під час падіння вибухнули паливні баки. В результаті події загинуло 12 чоловік: командир екіпажу полковник Сергій Бульдович, борт-технік капітан Сергій Кравченко, генерал-майор Сергій Кульчицький, ще троє військовослужбовців Національної гвардії та шість представників спецпідрозділу МВС України (колишній спецпідрозділ «Беркут»). Штурман екіпажу старший лейтенант Олександр Макеєнко залишився живим та у тяжкому стані був доправлений до лікарні міста Харків.

Без Сергія залишилися батько, дружина та син – студент Кіровоградської льотної академії.

 

ЕДУАРД ЛАЗАРЄВ (1970-2019) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в Красноярському краї (РРФСР). З дитинства мешкав із родиною у місті Броди на Львівщині. Закінчив СПТУ-26 міста Червоноармійськ. Строкову службу проходив на посаді водія-електрика.

29 січня 2015 року вступив на військову службу за контрактом; молодший сержант, водій-електрик мінометної батареї механізованого батальйону 17-ї танкової бригади. 2019-го знову підписав контракт і пішов на передову.

4 червня 2019 року загинув від множинних осколкових поранень поблизу села Новоселівка Друга (Волноваський район) — внаслідок обстрілу з ПТРК військового автомобіля ГАЗ-66, яким здійснювалася доставка продуктів харчування на позиції підрозділу. Протитанкова керована ракета влучила просто у вантажівку, за кермом якої був Лазарєв.

Без Едуарда лишились доросла донька та онуки.

 

СЕРГІЙ КУЧЕРЯВИЙ (1984-2014) – десантник, молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Павлівка Дніпропетровської області. Закінчив 9 класів Павлівської школи, продовжив навчання в Новопокровській гімназії. Працював у КСП села Павлівка.

З 2002 по 2004 рік проходив строкову військову службу в Дніпропетровській десантній бригаді. Після демобілізації працював охоронцем в «Обленерго» (м. Дніпро). 2005 року одружився.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України навесні 2014 року мобілізований на захист Батьківщини. Молодший сержант, головний сержант взводу — командир відділення 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗСУ, смт Гвардійське, Дніпропетровська область.

13 червня 2014 року десантники готувались до відправлення в зону проведення АТО. У ніч на 14 червня трьома військово-транспортними літаками Іл-76 МД з інтервалом у 10 хвилин вони вилетіли в Луганський аеропорт на ротацію особового складу. На борту також була військова техніка, спорядження та продовольство.

14 червня о 0:40 перший літак під командуванням полковника Дмитра Мимрикова приземлився в аеропорту.

Другий Іл-76 МД під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, на борту якого перебували 9 членів екіпажу 25-ї мелітопольської бригади транспортної авіації та 40 військовослужбовців 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади, о 0:51, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, на висоті 700 метрів, був підбитий російськими терористами з ПЗРК. В результаті літак вибухнув у повітрі і врізався у землю поблизу аеропорту. 49 військовослужбовців — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули.

Третій літак за наказом повернувся в Мелітополь.

Без Сергія залишилися батьки, дружина, двоє синів і донька.

 

АНДРІЙ КОРОЛЮК (1980- 2014) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Кривий Ріг. Закінчив ПТУ № 46, помічник машиніста тепловоза, слюсар рухомого складу. Працював на «АрселорМіттал».

Мобілізований у травні 2014-го, стрілець, 40-й батальйон територіальної оборони «Кривбас».

29 серпня 2014-го загинув під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором» на дорозі біля села Новокатеринівка. Упізнаний за тестами ДНК, перепохований в Кривому Розі 24 березня 2015-го.

 

ІГОР ШЕВЧЕНКО (1981-2015) — полковник (посмертно), Головне управління розвідки Міноборони України.

Народився у Києві. Після закінчення у 2003 році Військового інституту телекомунікацій та інформатизації Національного технічного університету України “Київський політехнічний інститут” проходив військову службу на офіцерських посадах:

начальника відділення штабу, начальника зміни та начальника групи відділу різних військових частин;

офіцера та старшого офіцера відділу управління ГУР МОУ. Брав участь у миротворчих операціях у Республіці Ліберії та Косово. Учасник бойових дій.

Старший офіцер відділу управління, ГУР Міноборони.

Загинув 10 лютого 2015-го, коли російські збройні формування з боку Горлівки з РСЗВ «Смерч» обстріляли місто Краматорськ 300-міліметровими снарядами, які влучили в район аеродрому та у житловий сектор. Без Ігоря лишились дружина, дочка, батьки, брат.

Лютий 2015-го був знаковим місяцем. За Дебальцеве тривали запеклі бої, в яких росіянам та місцевим збройним формуванням “кров з носу” треба було перемогти, організувавши нове оточення для угруповання ЗСУ.

Однак українська армія відчайдушно захищалася. Тому в якийсь момент російським командуванням був розроблений план – знищити (або суттєво паралізувати) командування операцією. На той момент штаб АТО знаходився на аеродромі прифронтового Краматорська.

Але було дві проблеми – досить велика відстань від лінії фронту, а також той факт, що аеродром знаходився фактично в межах міста, і в будь-якому випадку жертв серед мирного населення було не уникнути. Першу проблему вирішили просто – з Росії була перекинута батарея важких 300-мм РСЗВ БМ-30 “Смерч”, які були здатні обстріляти Краматорськ з околиць окупованої Горлівки. А етичні проблеми росіян хвилювали мало – вони воюють не на своїй території.

В результаті 10 лютого 2015 року о 12:30 по Краматорську було завдано раптовий ракетний удар. Втім, раптовим його можна назвати лише відносно. Буквально за кілька днів над містом стали масово з’являтися безпілотники, які, як стало потім вже зрозуміло, робили дорозвідку цілей. Мало того, вранці 10 лютого ЗРК “Бук”, який прикривав український штаб, навіть збив один такий апарат. Однак пов’язати факти разом на той момент не змогли – всі сили були кинуті на керівництво операцією під Дебальцеве.

Буквально протягом кількох хвилин по місту і аеродрому були випущені десятки 800-кілограмових ракет. Згодом було знайдено місця падіння 32 ракет, однак з огляду на, що кожна пускова установка “Смерчу” має 12 направляючих для пуска, можна припустити, що відстрілялися три машини і було випущено 36 снарядів касетного типу.

Згідно з розслідування військової прокуратури, 18 ракет впали в районі штабу АТО, а 14 – в житлових кварталах, було пошкоджено 41 будівлю.

Майже відразу популярні паблікі “ДНР” в соціальних мережах відписалися про “героїчний” вчинок “армії ДНР”. Природньо, що після того, як пішли повідомлення про загиблих мирних жителів, колаборанти від своїх слів відмовилися, і більшість повідомлень було видалено. Надалі всі ЗМІ, близькі до окупаційних органів влади, пишуть тільки про те, що це була провокація з боку ЗСУ.

Всього внаслідок обстрілу загинули 17 людей, з яких 9 – військові, і 8 цивільних. Кількість втрат мирних жителів могла бути більше, але, на щастя, 10-те лютого було першим днем карантину в місцевих школах, і учнів на вулицях міста було менше, ніж зазвичай.

У ніч з 10 на 11 лютого Краматорськ відвідав глава держави, який побував в місцях, куди потрапили снаряди, відвідав постраждалих в лікарні і провів нараду в штабі АТО.

У відповідь на обстріл за місцем можливого знаходження “Смерчів” в районі Іловайська 13-го лютого був нанесений “удар відплати”. Але установки виїхали до Росії майже перед вогневим нальотом. Зате спрацював запасний варіант – ще при плануванні розвідкою були виявлені два ешелони з особовим складом, боєкомплектом і паливом, які в цей момент знаходилися на залізничній станції “Іловайськ”.

Удар “Смерчів” 15-ї реактивно-артилерійської бригади знищив обидва ворожих ешелони, з яких, як з’ясувалося пізніше, якраз вивантажувалася російська батальйонно-тактична група, призначена для захоплення Волновахи. В результаті був зірваний широкомасштабний наступ російських військ, в якому захоплення Дебальцеве, за задумом російських штабістів, мало бути лише початком.

 

ВОЛОДИМИР ГАРМАТІЙ (1992-2014) – молодший лейтенант ЗСУ.

Народився в с. Чернелів-Руський Тернопільської області.

Брав активну участь у подіях на Революції Гідності на київському Майдані. Навчався на п’ятому курсі факультету обліку і аудиту Тернопільського національного економічного університету (у 2013 році закінчив військову кафедру цього ж університету), коли його мобілізували до армії у квітні цього року.

Служив під Сєвєродонецьком. Брав участь у боях за російсько-український кордон.

25 липня 2014 року, під час евакуації техніки, Володимир Гарматій підірвався на фугасі. З ним було ще 7 солдатів. Через кілька днів родичам повідомили, що тіло загиблого знаходиться у дніпропетровському морзі, до того часу офіційних підтверджень загибелі Володимира не було, тому друзі та рідні Володимира до останнього вірили, що він живий. Похований у Чернелеві-Руському.

 

ОГАНЕС ПЕТРОСЯН (1973-2014) — солдат батальйону «Айдар».

Вірменин за національністю. Родина переїхала до України, тут Оганес народився та виріс. 1990-го закінчив Ірпінську ЗОШ, потім переїхав до Києва.

З перших днів брав участь у подіях Революції Гідності. З липня 2014-го — солдат, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар».

Загинув у бою під Сєвєродонецьком. В лісі під Сєвєродонецьком бійці батальйону натрапили на групу російських диверсантів, які готували теракт у Харкові. Диверсантам було запропоновано здатись, але вони відкрили вогонь. В результаті бою айдарівці ліквідували табір диверсантів, проте втратили чотирьох бійців. Оганес Петросян загинув, прикривши товариша від вибуху гранати.

Залишилися мама, дружина, донька та дві сестри.

 

ВАЛЕНТИН БОЙКО (1979-2014) — сержант ЗСУ.

Народився у Прилуках на Чернігівщині. Закінчив Чернігівське професійне училище № 5. Працював на міському підприємстві залізничного транспорту, монтер колії.

Мобілізований у березні 2014-го, військовослужбовець мінометної батареї механізованого батальйону, 1-ша окрема гвардійська танкова бригада.

На початку грудня 2014-го мінометна батарея 1-ї танкової бригади була відкомандирована з-під Волновахи до 93-ї механізованої бригади — на той час утримувала позиції в районі села Піски. 8 грудня під час обстрілу в Пісках 152-мм артилерійський снаряд влучив у бліндаж, загинули троє військових — Валентин Бойко, Віктор Лавренчук, В’ячеслав Носенко, ще 6 зазнали поранень.

Лишились дружина, донька та син.

 

СЕРГІЙ ПРОНІН (1971-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Гремячинськ Пермського краю. З п’ятирічного віку проживав у місті Кривий Ріг. По закінченні школи навчався в ПТУ № 9, здобув спеціальність електромонтажника. Працював електриком в організації на ПАТ «Південний ГЗК».

Мобілізований 31 липня 2014-го, старший солдат, старший розвідник розвідувальної роти 17-ї окремої танкової бригади.

Зник безвісти 18 вересня 2014 року поблизу смт Калинове Луганської області — розвідгрупа на БМП потрапила в засідку терористів. Під час вогневого протистояння бійці зазнали поранень та їх полонили. Разом з Сергієм в цьому бою загинули ще 5 захисників України.

Без Сергія лишились дружина та діти.

 

ЮРІЙ АРТЮХ (1980-2014) — сержант ЗСУ.

Народився у Києві. Працював на міжнародній фірмі Коніка – Мінолта. Пройшов шлях від водія до завскладом, до офіс-менеджера, до помічника директора. Любив учитися новому. Під час роботи на Коніка – Мінолта пройшов вечірні курси технічної англійської мови, згодом – курси митних брокерів.

Здобув професію будівельника, започаткував невелике приватне підприємство з виготовлення і монтажу пластикових вікон. Працював завскладом на будові у Броварах.

На війну пішов добровольцем, заочно навчаючись на третьому курсі Київського політехнічного інституту.

Батькам Юрій про війну нічого не розповідав. У середині серпня приїхав у 5-денну відпустку. Здав сесію і 18 серпня, у день народження батька, відбув назад на фронт на Луганщину.

Загинув 2 вересня 2014-го під час артилерійського обстрілу в Луганську — Жовтневий район, мікрорайон Красний Яр. В тому часі дістав наказ вивезти матеріальні цінності взводу з місця дислокації; від’їхав від блокпосту 150 метрів, коли в машину поцілили 2 міни, Юрій загинув на місці.

Без сина лишились батьки.

 

СТЕПАН СТЕФУРАК (1995 -2014) – військовик  Добровольчого українського корпусу.

Народився року в Топорівцях Івано-Франківської області.

Навчався в Тернопільському національному технічному університеті на факультеті економіки та підприємницької діяльності (третій курс). Брав активну участь у Революції гідності.

Навесні 2014 року пішов добровольцем боронити цілісність України. Загинув 22 вересня 2014 року в бою з російськими збройними формуванням біля Пісків у Ясинуватському районі під Донецьком під час мінометного обстрілу.

Залишилася мама та троє братів.

 

ЮРІЙ БЕЗЩОТНИЙ (1977-2014) — сержант ЗСУ.

Народився у м. Куп’янськ на Харківщині. По закінченні школи одразу пішов працювати учнем токаря. У 1996—1998 роках служив в армії. Потім працював водієм на підприємстві «Комсервіс».

Призваний за мобілізацією 3 серпня 2014 року. Командир відділення 92-ї окремої механізованої бригади, старший водій.

Ротно-тактична група рухалась у район Старобешевого з метою деблокування українських підрозділів в Іловайську. За 5 км на схід від міста Комсомольське (Донецька область) о 4-й ранку колона потрапила під масований обстріл російських військ з РСЗВ «Град», мінометів і танків та під вогонь ДРГ терористів. Тоді ж полягли ще 9 захисників України. Ідентифікований серед загиблих за експертизою ДНК.

Без Юрія лишились мама та син.

 

РОМАН ПАВЛЕНКО (1987-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в с. Тарандиці на Полтавщині. Закінчив Полтавське ПТУ, відслужив в армії. Демобілізувавшись, повернувся до свого села, брався за різні роботи.

Мобілізований, солдат 40-го окремого мотопіхотного батальйону 17-ї окремої танкової бригади, сапер.

Загинув 17 лютого 2015-го від розриву снаряду поблизу Дебальцевого під час обстрілу, який вели російсько-терористичні угрупування.

 

МАКСИМ КОВАЛЬ (1987-2014) – десантник, старший сержант ЗСУ.

Народився в узбецькому місті Учкудук. 1997 переїхав з батьками до України: спочатку в Донецьк, де закінчив 5-й клас, а 1998 — до Чернігова. Закінчив ПТУ № 18 (тепер — Чернігівський професійний будівельний ліцей). Після проходження строкової служби якийсь час працював за спеціальністю.

Згодом втілив у життя свою мрію стати професійним військовим-десантником — вступив на контрактну службу до 25-ї десантної бригади. У 2008—2009 брав участь у миротворчій місії в Косові. 2009 вступив до Київського військового інституту на заочну форму навчання. У 2012 році брав участь в міжнародному конкурсі військово-професійної майстерності «Універсальний солдат», у якому посів третє місце.

Старший сержант, головний сержант батареї артилерійської групи 25-ї окремої Дніпропетровської повітрянодесантної бригади ВДВ, , смт Гвардійське.

В березні 2014 у складі зведеного підрозділу був направлений до міста Бахмут (на той час — Артемівськ) для охорони стратегічних об’єктів, — там був розташований парк бронетехніки і склади зі зброєю. Потім були бої в районі Слов’янська та Лиману (на той час — Красний Лиман).

19 червня почалась військова операція, метою якої було висування в глибину території, знищення укріплень бойовиків в районі смт Ямпіль та звільнення населених пунктів.

З Красного Лиману вирушили підрозділи десантників, яким було поставлене завдання взяти штурмом укріплений блокпост «Марс» російсько-терористичних угруповань, провести «зачистку» в передмісті Ямполя, захопити та утримувати ключові точки, зокрема міст через Сіверський Донець.

На світанку сили зведеного штурмового загону десантників вийшли виконувати завдання за підтримки артилерії. Перший штурм був невдалим, — десантники потрапили у засідку. Терористи пропустили дві машини колони і підірвали на керованому фугасі третю. В результаті вибуху командир батареї Роман Прищепа дістав поранення у шию, механіку-водію Антону Воленку відірвало руку, старший сержант Максим Коваль дістав осколкові поранення, інші — контузії. Першим на допомогу прийшов бойовий товариш Сергій Калитюк, зробив укол, покликав медика.

Під час наступного обстрілу Максим загинув від кулі снайпера у голову, разом із санінструктором Андрієм Литвиненком, Колитюк дістав кілька кульових поранень. У підбитому з гранатомету КамАЗі зенітників загинув начштабу дивізіону Андрій Клочко і ще один десантник. Було втрачено дві БМД-1.

Після півторагодинного бою довелось відступити. На допомогу вилетіла пара Су-25. Перегрупувавшись, поповнивши боєкомплект, десантники знову пішли на штурм. Спільними зусиллями, блокпост був взятий. У бою загинули шість бійців 25-ї бригади: капітан Андрій Клочко, старший прапорщик Юрій Голополосов, прапорщик Микола Люшенко, старший сержант Максим Коваль, молодший сержант Віталій Мосьпан і солдат медроти Андрій Литвиненко, а також двоє десантників 95-ї бригади капітан Олексій Крементар і старший солдат Олексій Шевченко.

Звільнення населених пунктів Лиманського району (на той час — Краснолиманський район) і взяття під контроль мосту дозволило перекрити останній шлях постачання зброї та боєприпасів до угруповання російського терориста Гіркіна («Стрєлка») у Слов’янськ.

На прохання сестри, яка на той час проживала з батьком у Донецьку, Максим Коваль був похований у місті Донецьк. Пізніше родина переїхала до Чернігова.

 

СЕРГІЙ ТАРАСЮК (1988-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Кузнецовськ Рівненської області, навчався в ДОСАФі, здобув спеціальність водія. Протягом 2006—2007 років проходив службу в ЗСУ.

У березні 2015 року добровольцем пішов захищати Україну. Старший солдат, військовослужбовець 14-ї окремої механізованої бригади.

Зазнав важкого поранення 8 листопада поблизу села Славне Мар’їнського району. 12 листопада 2015 помер у Харківському військовому шпиталі.

Без Сергія лишилися батьки та брат.

 

МИКОЛА ОСИПОВ (1968-2014)— старший лейтенант ЗСУ.

Народився в Сумах. Бажав стати десантником, однак мав незначні проблеми із зором; два роки займався спеціальними вправами, та зумів досягти стовідсоткового зору. В десятому класі вперше стрибнув із парашутом, займався рукопашним боєм, бігом. Закінчив Сумське артилерійське училище, за розподілом потрапив на службу до НДР. Після повернення звільнився. З дружиною Тетяною виховував двох дітей — сина від попереднього шлюбу (перша дружина померла) та доньку.

Працював слюсарем на заводі «Насосенергомаш». Мобілізований літом 2014-го, командир взводу, 27-й реактивний артилерійський полк.

Уночі з 3 на 4 вересня 2014-го загинув під час обстрілу з території РФ із РСЗВ «Смерч» базового табору артилерійського полку в селі Побєда. Після першого вибуху намагався вибратися із бліндажу, що завалився, однак наздогнала хвиля від другого артудару.

Без Миколи залишились дружина, син, донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада