Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
05.02.2021

4 лютого. Традиційно починаємо з ушанування пам’яті народжених цього дня Героїв Небесної Сотні – один загинув від кулі снайпера, а другий помер від поранень, отриманих під час спроб силового придушення народного протесту проти злочинного антиукраїнського режиму Януковича.

Далі в огляді:

  • музикознавець і фольклорист, чоловік Лесі Укрїнки;
  • зв’язкова Романа Шухевича, яка і досі жива!
  • археолог, якого репресували, бо він не підписував більшовикам дозвіл на знесення Михайлівського золотоверхого монастиря у Києві;
  • археолог і поет, що знайшов знамениту золоту пектораль;
  • скульпторка, авторка найвідомішого в Україні пам’ятника Лесі Українці;
  • дисидент, учасник національного визвольного руху, письменник і поет, один з фундаторів Київської школи поезії;
  • видатна соціологиня, чия принциповість вберігала українську соціологію від остаточного перетворення на обслугу для політиків;
  • військовий, капітан ВМС ЗМУ, який увів фрегат з-під носа російських окупантів під час захоплення Криму.

Пом’янемо також захисників України, які загинули у протистоянні з російсько-терористичною навалою на Донбасі.


Починаємо наш огляд.

 

ВАСИЛЬ АКСЕНИН (1962-2014) –  герой Небесної Сотні.

Працював і різноробом, і інженером, і приватним підприємцем. Не належав до жодної політичної партії.

Мав захоплення — птахів. Коли знаходилась поранена пташка, він не міг пройти повз, не підібравши її, аби потім полікувати та виходити.

Він був активним прихильником Євромайдану, поїхав в Київ, щоб підтримати протест та засвідчити свою позицію щодо того, яким шляхом має рухатись країна.

«Він був двічі у Києві» – розповіла дружина Тетяна. – «Вдруге поїхав, коли почув, що починаються ті події… Коли від’їжджав, сказав: “Я з прапорами стояти не буду, я їду туди, де люди потрібні”.

Просити його залишитись вдома було б марною справою в той момент. О сьомій годині ранку 20 лютого Василь Степанович зателефонував дружині та повідомив, що йде в наступ. Згодом, після багатьох дзвінків дружини, на які не було відповіді, взяла слухавку невідома жінка і сказала: «Ваш чоловік важко поранений, зараз на операційному столі у лікарні №18»…

Наприкінці лютого Василя прийняли на лікування в клініку польського міста Жешова. Він переніс кількагодинну складну операцію. Тривалий час рана не хотіла загоюватись.

“Мав суперброню – 10-кілограмовий бронежилет і каску залізну. Досі не розумію, як мене поранили, – важко говорить Василь Степанович. – На Інститутській погнався за “беркутятами”. На мить почув, як обпекло щось, не можу рухатися. Снайпер поцілив просто в бік, в ту промежину, де не було захисту. Куля пройшла через живіт. Рана була розміром із кулак. За секунду піді мною стала калюжа крові. Хлопці під кулями тягнули мене за бронік до лікарні. Потім поклали на щит. Лікар казав, що коли добралися до рани, то з неї сипалася земля і попіл. Може, тому так довго не заживає. Лікарі радять пробути тут ще три місяці, щоб зажило. Потім виготовлять титановий суглоб і таз. Після імплантації він гоїтиметься ще стільки ж часу. Тоді пробуватиму ходити.”

Але від виснаження важкими травмами та складними операціями, його серце перестало битись 12 березня 2014 року.

 

ВІКТОР ЧМІЛЕНКО  (1961-2014) – фермер, активний учасник Євромайдану. Загинув від кулі снайпера 20 лютого 2014.

Закінчив Кіровоградський технікум механізації сільського господарства. 3 1985 року — працював в Бобринецькому РЕМ старшим електромонтером, однак у квітні 1991 року був звільнений — за офіційною версією — за власним бажанням, а насправді за те, що підняв з-під ніг агітаційну листівку за незалежну Україну та прикріпив її на дошці оголошень. Внаслідок чого, протягом року не міг знайти роботи у зв’язку з «неблагонадійністю».

В 1991 році закінчив Херсонський сільськогосподарський інститут за спеціальністю: зоотехнік.

1992 року — заснував СФГ «Вікторія», яке в подальшому неодноразово було нагороджене відзнаками. 2004 року брав активну участь у «Помаранчевій революції».

Протягом 2005–2006 років збирав спогади про Голодомор жителів сіл Бобринецького району Кіровоградщини (матеріали передані до Бобринецького краєзнавчого музею).

Був борцем за справедливість та вів активну громадську діяльність.

До Майдану приєднався з перших днів. Спочатку в Кіровограді, а пізніше, в грудні, власною машиною блокував виїзд солдатів Внутрішніх Військ в Василькові. В січні був жорстоко побитий тітушками, але від госпіталізації відмовився і повернувся на барикади.

Батько трьох дітей, Віктор Чміленко ніколи не був байдужим до того, що діється в країні: разом із другом Олексієм Цокаловим вони відстоювали права фермерів у себе в районі, протестуючи проти приватизації землі, «воювали» з податківцями, блокували ВВ-шників у Василькові, брали активну участь у кіровоградських Авто— та Євромайданах, тримали оборону Майдану…

Шансів вижити у фермера не було: снайперська куля потрапила у сонну артерію. За словами Олексія Цокалова, Віктор ненадовго відійшов від машини на Майдані, минуло трохи часу і його телефон перестав відповідати. Люди, які знайшли мобілку поряд з убитим, зателефонували синові… Кіровоградщина зустрічала Героя десятитисячним мітингом.

 

Повернемося у минулі часи згадаємо людину, яку знають як чоловіка Лесі Українки, хоча він вартий уваги і без цієї обставини.

 

КЛИМЕНТ КВІТКА (1880-1953) — музикознавець-фольклорист. В’язень совєтських концтаборів.

Народився в містечку Хмелів (теперішня Сумщина). Батька Климент втратив рано, і мати віддала його, п’ятирічного, на виховання в сім’ю київських міщан Карпових, оскільки не могла утримувати сина. Вони дали йому ґрунтовну освіту. Музики навчався у приватних учителів, згодом — в училищі Київського відділення Російського музичного товариства. Закінчив київську гімназію № 5 із золотою медаллю.

Освіту продовжував у Київському університеті Святого Володимира. З юних років почав збирати народні мелодії, вже у 1902 р. видав перший збірник народних пісень. У студентські роки він працював деякий час концертмейстером хору Київського університету. По закінченні університету працював в окружних судах у Тифлісі та Сімферополі.

1907 року одружився з Ларисою Косач, видатною поетесою, знаною як Леся Українка, з якою прожив 6 років до її смерті у 1913. Климент був молодший від Лесі на 9 років і пережив дружину на 40 років. Повідомлення про їхнє одруження стало великою несподіванкою для родичів. Мати Лесі була категорично проти цих стосунків.

Климент Васильович був прекрасним видавцем творів своєї дружини. У 1923 році редагував четвертий том її семитомника, давав чернетки, рукописи, власником яких він був. У 1917 році він видав фотоскопічним способом двотомник «Мелодії з голосу Лесі Українки».

З 3 листопада 1917 р. — заступник генерального секретаря судових справ Української Центральної Ради. 31 березня 1918 року призначений на посаду заступника міністера юстиції УНР. В 1918 працює рахівником у Юзівці (нині Донецьк).

В 1920–1933 р. працював в Академії наук Української РСР, де організував Кабінет музичної етнографії (1922). Одночасно викладав у Київському вищому музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка.

1933 року Квітку звільнили з роботи за політичними звинуваченнями й на півтора місяця заарештували. Залишившись без засобів існування та побоюючись нового арешту, він переїхав до Москви і став до роботи в Московській консерваторії, де читав курс музики народів СРСР.

8 лютого 1934 року його знову заарештували в т. зв. «Справі славістів», сфабрикованій ОДПУ, й ув’язнили на 3 роки. Відбував покарання у концтаборі «Карлаг» та Алма-Аті, у Казахстані. 13 квітня 1936 року він був достроково звільнений і поновлений на роботі в Московській консерваторії. До кінця життя Квітка там працював на посаді професора, завідувача Кабінету народної музики.

З 1936 р. він керівник фольклорної секції НДІ при Московській консерваторії, науковий керівник заснованого ним же Кабінету вивчення музичної творчості народів. За 17 років з особистою участю Квітки в консерваторії створено багатонаціональний фольклорний фонд із 6000 записів.

Помер 19 вересня 1953 року в Москві, похований на Ваганьковському кладовищі.

Упродовж життя Квітка зібрав понад 6000 українських та кілька сот білоруських, румунських, молдавських, російських, грецьких пісень та інструментальної музики. Чимало записав їх з голосу Лесі Українки та Івана Франка.

Вершиною етнографічного шляху Квітки є збірка «Українські народні мелодії» (1922), де вміщено 743 пісенних зразки українських пісень. У 1908 році разом з Лесею Українкою та Опанасом Сластіоном записав мелодії українських народних дум. Записи з фоноваликів транскрибував Філарет Колесса, який серед інших записів видав їх під назвою «Мелодії українських народних дум» (1910–1913 рр.).

Понад 200 мелодій із записів Квітки використали українські та російські композитори як теми для симфонічно-інструментальних творів.

За життя Квітка надрукував 40 досліджень з музичного фольклору, рецензій, збірників народної музики. Наукова ерудиція дозволяла вченому працювати в галузі порівняльного музикознавства не лише всіх слов’янських, а й тюркських та угро-фінських народів, хоча головний інтерес його досліджень зосереджувався на українській народній музиці.

Учений приділяв велику увагу проблемам і методам історико-порівняльного дослідження фольклору. У статті «Про історичне значення календарних пісень» Квітка обґрунтував науковий погляд на етномузикологію як історичну дисципліну і ставлення до народних мелодій як історичних документів (не меншої ваги, ніж археологічні знахідки).

Найважливіша праця Квітки — музично-етнографічний і морфологічний опис системи обрядових жанрів східних слов’ян — залишилася незавершеною.

 

ДАРІЯ ГУСЯК, псевдо «Дарка», «Нуся» (1924 – ) зв’язкова генерала УПА Романа Шухевича, активістка ОУН.

Народилася у Трускавці, у національно свідомій сім’ї, близькими родичами мами були знамениті діячі ОУН Дмитро Данилишин та Василь Білас.

Від 1939 року мала тісні контакти з ОУН та виконувала доручення організації. Батько її Юрій Гусяк 1940 року був заарештований НКВД, подальша його доля невідома. У 1943 році Дарія закінчила торговельну гімназію в Дрогобичі. Через загрозу арешту з боку НКВД Дарія разом з матір’ю перейшла на нелегальне становище.

1946 року одержує завдання та інструкції для організації хати-криївки. Діставши документи переселенців з Польщі, Дарія Гусяк з мамою і Мартою Пашковською організовує таку хату в селі Грімне Городоцького району. В тій хаті перебував три тижні узимку 1947 провідник УПА Роман Шухевич. З цього часу стає зв’язковою генерала Романа Шухевича. На Великдень 1948 року в лісі, при великій кількості повстанців була прийнята у члени ОУН, присягу приймав сам Шухевич.

У 1950 заарештована,  утримувалась радянськими спецслужбами в тюрмі «на Лонцького» у Львові. Згодом перевезена до Києва для продовження слідства. Рішенням комісії Особливої наради при МДБ СРСР засуджена за «зраду Батьківщини» на 25 років тюремного ув’язнення, яке відбувала в тюрмах Верхньоуральська та Володимира. Згодом відправлена в с. Барашево (Мордовія).

У березні 1975 звільнена. Дозволу на повернення на батьківщину не отримала. Поселилась у Волочиську на Хмельниччині у подруги по боротьбі Катерини Зарицької.

З 1995 року мешкає у Львові. Займає активну громадянську позицію, виступає у пресі. Стала членом Проводу Конгресу Українських Націоналістів. Створила громадську жіночу організацію — Всеукраїнську Лігу Українських Жінок та стала її головою, об’їздила всю Україну, створила осередки ВЛУЖ у 22 областях. Як голова ВЛУЖ була співзасновником Національної Ради жінок України, представляла цю організацію на міжнародних з’їздах і конференціях.

Більше про цю дивовижну жінку: https://rozmova.wordpress.com/2016/07/05/dariya-husyak/

 

Цього дня народилося два археолога.

 

МИКОЛА МАКАРЕНКО (1877-1938) археолог і мистецтвознавець.

Страчений більшовиками через відмову підписати акт на знесення Михайлівського Золотоверхого монастиря.

Народився на Сумщині, навчався в Петербурзькій школі технічного малювання, згодом у петербурзькому Археологічному інституті. Дослідницьку діяльність розпочав в Ермітажі, співпрацюючи з Імператорською Археологічною комісією, друкувався в часописі «Старые годы».

1918 року отримав громадянство УНР та оселився в Києві. У складі Софійської комісії та Археологічного Комітету досліджував Софійський собор, пам’ятки Київської держави, Києво-Печерської лаври, Михайлівського Золотоверхого собору. Брав участь у археологічних розкопках Ольвії, Спаського собору в Чернігові, Крейдищанського комплексу поблизу Сум, Маріупольського могильника доби неоліту.

Упродовж 1920 — 1925 років — директор музею Мистецтв ВУАН, що відкрився на основі унікальної збірки Ханенків. Макаренко багато зробив для її збереження і дослідження.

1934 заарештований за відмову підписати акт про знесення Михайлівського Золотоверхого собору, засланий на три роки до Казані, де викладав у художньому технікумі, був консультантом Центрального музею. 1936, після повторного арешту, засуджений на три роки і відправлений у Томську виправно-трудову колонію. 15 грудня 1937 року втретє заарештований і постановою «трійки» НКВС СРСР убитий в тюрмі 4 січня 1938. Місце поховання кати приховали.

 

БОРИС МОЗОЛЕВСЬКИЙ (1936-1993) — археолог і поет, дослідник скіфської старовини.

Керівник експедиції, яка, серед іншого, дослідила відомий скіфський курган Товсту Могилу та відкрила славнозвісну пектораль.

Народився в селянській родині. Діди й прадіди були розкуркулені. У війну батька забрали до Німеччини, де він і загинув. У школі Борис почав писати вірші. Через матеріальну скруту після закінчення школи-семирічки 1951 року п’ятнадцятирічний Борис опинився серед вихованців Одеської спецшколи Військово-повітряних сил СРСР. Після розформування школи був вихованцем однієї з частин ВМФ. Вступив до військово-морського авіаційного училища в Єйську. Училище не закінчив через дострокову демобілізацію, пов’язану з радикальним скороченням радянської армії (1956).

Після демобілізації переїхав до Києва, де майже 10 років працював кочегаром. Заочно навчався на історико-філософському факультеті Київського університету. Продовжував писати вірші. У цей час Борис Мозолевський відкрив у собі Україну, хоч знав ціну «українського» питання, але самоідентифікація відбулася — і до останку пише українською. Ця внутрішня трансформація описана ним в есеї «Шлях до себе».

Після університету працював у 1965—1968 роках редактором у видавництві «Наукова думка», редагуючи видання з археологічної тематики. Певний досвід у нього вже був, оскільки у 1962 році він вперше побував на археологічних дослідженнях у Південно-Українській експедиції Інституту археології АН УРСР. Однак «брежнєвський репресанс» повернув Мозолевського до кочегарки… і подружилися двоє кочегарів: Василь Стус і Борис Мозолевський. Настрій тих часів втілився у рядках:

 

Чи стане сил не стати на коліна,

Не впасти, не зламатись на вітрах?

Чи в Києві нову весну зустріну,

Чи, може, вже в Мордовських таборах?

 

З 1968 р. починає працювати позаштатним співробітником Інституту археології АН Української РСР, бере участь у польових дослідженнях групи курганів Гайманова Могила у Запорізькій області. У велетенському 8-метровому кургані пощастило знайти незайману грабіжниками велику господарську нішу, де були амфори, бронзові казани, залізна жаровня та інші речі. А у вщент пограбованому склепі царя була знайдена схованка із чудовими золотими платівками від двох дерев’яних посудин, два ритони, обкладені сріблом і золотом та срібна із позолотою чаша із рельєфним зображенням скіфів.

З 1969 р. Борис Мозолевський очолює Орджонікідзівську археологічну експедицію, яка продовжила дослідження курганів у районі річок Солоної, Базавлук, Чортомлик, що є правими притоками Дніпра.

Однак над українцем-патріотом згущувались хмари, загроза мордовських таборів була вже реальною. В етюді «Шлях до себе» Борис Мозолевський писав: «І коли зашморг вже зовсім мав зійтися навколо моєї шиї, збагнув я, що врятувати мене може тільки відкриття світового значення. Так вимріяв і вистраждав я собі свою Товсту Могилу. Зухвальство моє було винагороджене царською пектораллю. Замість Мордви я потрапив до Інституту археології АН УРСР, до якого мене поспішили зарахувати заднім числом».

21 червня 1971 року експедиція під керівництвом Мозолевського під час досліджень Товстої Могили зробила найсенсаційнішу знахідку ХХ століття — багате скіфське поховання, серед скарбів якого була славнозвісна Пектораль. Одягнувши її на шию і замаскувавши старою тілогрійкою, Мозолевський інкогніто доставив безцінну знахідку до Києва. Тут він пішов до Олеся Гончара, з допомогою якого кандидата на відправку до Мордовії прийняв перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест, у кабінеті були голова Інституту археології Федір Шевченко та президент АН УРСР Борис Патон. В результаті Борис Мозолевський став молодшим науковим співробітником Інституту археології АН УРСР, отримав трикімнатну квартиру, зарплату 200 крб., 500 крб. премії (кажуть, що її змусили віддати у фонд миру). Незважаючи на тиск Москви, скарб залишився в Києві.

Після розкопок Товстої Могили Борис Мозолевський став одним із найавторитетніших дослідників скіфських курганів. Він блискуче захистив 1980 року кандидатську дисертацію, тема якої — знахідки Товстої Могили.

Готуючись до захисту дисертації, звертається до вченої ради: «Правилами ВАКу…право захищати дисертацію мовою тієї чи іншої республіки надається тільки спеціальним рішенням вченої ради на прохання дисертанта. Але я…вважаю принизливим для людської гідності у себе на батьківщині просити у будь-кого дозволу говорити рідною мовою».

3 1986 р. і до кінця життя працював завідувачем відділу, потім — сектора скіфської археології Інституту археології НАНУ. Був прийнятий до Спілки письменників України.

Особливе місце в дослідженнях Мозолевського посідають розкопки кургану Соболева Могила влітку 1991 р. У ньому знайшли на глибині 10 м багате поховання скіфського жерця, дівчинки і хлопчика. Серед багатьох коштовних речей було в похованні і набірне кістяне веретено. Це знаряддя для виготовлення ниток було символом жрецтва, покликання якого здійснювати зв’язок між людьми, світами й часом. Так відбулось відкриття поховання, яке раніше не траплялось.

Осмислення цих знахідок він прагнув відобразити у докторській дисертації. Однак плани не здійснилися через важку хворобу (рак). У 1993 році видатний археологі пішов з життя.

Окрім наукових праць, залишив у спадок значний поетичний доробок, вийшло декілька його петичних збірок, а також популярна книги про археологічні знахідки України «Скіфський степ», лірична повість «Думи про степ», яку писав у 60-ті роки і яка навіть одержала другу премію в конкурсі «Євшан-зілля», однак не була надрукованою аж до 1996 року.

У своїй поезії відкрив найтонші ліричні переживання й роздуми над долею України у ракурсі її історичного минулого.

Більше про Мозолевського тут https://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/don-kihot-ukrayinskogo-stepu

Вірші: http://poetyka.uazone.net/mozolev/

 

ГАЛИНА КАЛЬЧЕНКО (1926-1975) – скульпторка, лауреатка державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1974). Авторка найвідомішого в Україні пам’ятника Лесі Українці

Дочка українського совєтського партійного і державного діяча Никифора Кальченка.

Народилася в м. Борзна. У 1953 році закінчила Київський художній інститут (навчалася в Михайла Лисенка), а 1958 року — аспірантуру цього закладу.

Кальченко створювала в основному портрети діячів української культури — письменників, художників, композиторів, колег-скульпторів. Найкращі її роботи — це пам’ятники Лесі Українці в Києві та Ялті, композитору Леонтовичу в Тульчині на Вінниччині, Гулаку-Артемовському в Городищі Черкаської області, Котляревському і Марії Заньковецькій у Києві. Олесь Гончар високо оцінював її творчість, називаючи скульпторку найпоетичнішою та найталановитішою жінкою України.

«Я найбільше боюся не встигнути зробити те, що можу, що повинна зробити!» — говорила Кальченко, і за 49 років вона встигла дуже багато.

У Черкасах за два місяці після смерті Кальченко відкрито Меморіальний комплекс, приурочений до 30-річчя Перемоги. Цей Меморіал у Черкасах став, по суті, її останнім подарунком місту. Галина кальченко померла від онкологічного захворювання.

Дещо «жовтувата», але багата на факти стаття про скульпторку:

https://fakty.ua/128138-skulptor-nataliya-deregus-odnazhdy-ya-zastala-galyu-za-obnovleniem-divana-ona-rasporola-obivku-podtyanula-pruzhiny-zamenila-porolon-i-obivala-podushki-novoj-tkanyu

 

 

ВАСИЛЬ РУБАН (1942-2017) – письменник, дисидент.

Народився на Київщині, в родині вчителів. Закінчив Житомирський культосвітній технікум і рік працював завклубу в селі Троковичі.

Служив у Радянській армії: у ракетних військах, був замкомвзводу. Мав вищий допуск таємності.

Вступив до Київського університету iм. Т. Г. Шевченка на філологічний факультет за спеціальністю українська мова i література, але в 1967 році, після третього курсу, був виключений з політичних мотивів. 1968 року вперше заарештований за підозрою у виготовленні та розповсюдженні антирадянських листівок, які закликали до виходу з СРСР, при тому, що можливість виходу була записана у конституції СРСР. Листівка закінчувалась гаслом: «Хай живе самостійна соціалістична Україна». Через три дні випущени – за відсутності доказів. Справді 1968 року в університеті було розповсюджено 500 листівок, на території інституту ядерної фізики і Сільгоспакадемії — ще 500. Про арешт і перебування в спецізоляторі на Володимирській, 32, написав роман «Помирав уражений проліском сніг», який пустив у самвидав.

Одружився й оселився у селі Лісники Києво-Святошинського району, в хаті своєї баби, по матері.

Два роки працював літературним редактором у видавництві «Музична Україна», звідки, на вимогу КДБ, був звільнений.

Разом з поетами Василем Голобородьком, Віктором Кордуном, Миколою Воробйовим  започаткував, так звану Київську школу поезії.

Працював на різних роботах (кочегаром, завклубу, слюсарем). Писав вірші й прозу, дякі вірші друкувались за кордоном, зокрема в англійському журналі «Визвольний шлях».

Передрукував на цигарковому папері працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Написав  «Програму Української національної комуністичної партії» і віддав Івану Світличному. Під час повальних обшуків 1972 року, вона була знайдена у Євгена Сверстюка.

В 1972 році пройшли арешти української інтелігенції — восени був арештований і Василь Рубан. Під час слідства жодних свідчень по справі і про своїх знайомих не давав. На відміну від інших заарештованих, яких судили за «антирадянську агітацію і пропаганду», йому інкримінували статтю: «зрада Батьківщини» (15 років або розстріл). Суд присудив: «примусове лікування», а за свідченням Рубана, «це страшніше, ніж у тюрмі. Бо з тобою роблять що завгодно». Провів понад шість рокiв в тюрмах i спецпсихотюрмах, де в різний час зустрічався з іншими дисидентами. Після виходу на волю два роки не працював — не давали паспорта.

1989 року вийшла книжка віршів Рубана «Химера», за яку автора удостоєно літературної премії ім. В. Симоненка.

Але проза ще перебувала в КДБ. Це п’ятнадцять оповідань, три п’єси, повість «Мертвий штиль» та роман «Помирав уражений проліском сніг». По тому як він трохи відтанув від спецтюрми Дніпропетровська і Казані, почав писати роман «На протилежному боці від добра» та історичну компіляцію «Берегиня». До «перебудови» надій на те, що вдасться віднайти раніше писану прозу, не було.

1990 року Василь Рубан надрукував у газеті «Молодь України» статтю під назвою «Київська школа», увівши вперше в історії літератури цю назву в літературний обіг.

1992 року журнал «Київ» опублікував роман «На протилежному боці від добра», того ж року побачила світ книга «Берегиня», а 1994-го — журнал «Київ» опублікував той роман, за який письменника свого часу було заарештовано, — «Помирав уражений проліском сніг». 2005 року вийшла культова книга «Бережа».

 

ІРИНА БЕКЕШКІНА (1952-2020)—соціолог, спеціаліст у галузі політичної та електоральної соціології. Директор фонду «Демократичні ініціативи».

Закінчила філософський факультет Київського університету імені Т. Г. Шевченка і аспірантуру Інституту філософії АН УРСР. Кандидат філософських наук.

З 1996 року — заступник директора (нині директор) Фонду «Демократичні ініціативи», з 2001 року — його науковий керівник. Науковий редактор бюлетеню «Політичний портрет України» фонду «Демократичні ініціативи».

У 2007 та 2008 роках потрапила до списку 100 найвпливовіших жінок України за версією журналу «Фокус».

Розробила концепції електоральної поведінки та її особливостей в Україні.

Автор більш за 100 наукових праць та великої кількості публікацій у ЗМІ.

Ірину Бекешкіну щиро поважали у науковому середовищі як фахівця, що не йде на поводу у кон’юнктури, що, на жаль, досить розповсюджено серед соціологів. Вона була тим виключенням, завдяки якому соціологія залишалася наукою.

https://dt.ua/interview/irina-bekeshkina-poki-mi-zhivi-nichogo-ne-virisheno-ostatochno-306366_.html

 

Привітаємо з днем народження людину, що надала приклад доблесті і вірності присязі, народу та державі.

 

РОМАН П’ЯТНИЦЬКИЙ (1976) — капітан I рангу запасу Військово-Морських Сил ЗС України, командир флагмана українського флоту фрегата «Гетьман Сагайдачний» (2009—2014).

Роман П’ятницький закінчив Севастопольський військово-морський інститут імені П. С. Нахімова у 2000 році. Тривалий час був командиром корвета «Тернопіль», два роки поспіль команда П’ятницького визнавалася журналом «Військо України» серед найкращих екіпажів ЗСУ.

У 2009 році капітан III рангу П’ятницький був призначений командиром флагмана українського флоту фрегата «Гетьман Сагайдачний» . У 2012 році команда фрегата взяла участь у навчаннях Sea Breeze. Наприкінці 2013 року українські моряки взяли участь у операці НАТО з протидії піратству «Океанський щит» в рамках якої 5 листопада в Аденській затоці врятували від сомалійських піратів цивільне судно. Операція «Океанський щит» тривала до 3 січня 2014 року, а з 3 січня по 5 березня флагман українського флоту брав участь у операції «Аталанта» під егідою ЄС.

2 березня 2014 року, після початку російської агресії проти України, в російській пресі з’явилася інформація, що команда фрегата «Гетьман Сагайдачний» відмовилася виконувати накази нового керівництва України та оголосила про перехід на бік Російської Федерації. Того ж дня Міністерство оборони України виступило зі спростуванням цієї інформації, а капітан II рангу Роман П’ятницький заявив, що допоки він — командир корабля, навіть і мови йти не може про те, аби підняти російський прапор. На підтвердження цих слів 4 березня екіпаж корабля вишикувався на палубі у міжнародну абревіатуру України «UA». Наступного дня «Гетьман Сагайдачний» під українським прапором увійшов до порту Одеси.

 

 

Пом’янемо наших захисників, які загинули під час спротиву російській агресії.

 

МИКОЛА ЗАКАРЛЮКА (1977-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Закінчив Решетилівську гімназію, Решетилівське СПТУ № 52. Протягом 1995—1997 років служив в армії зв’язківцем, демобілізувався у званні молодшого сержанта. Проживав в решетилівському мікрорайоні Цибулівка. 26 грудня 2014-го пішов добровольцем до 25-ї бригади, на службу за контрактом.

Загинув 22 січня 2015-го у бою поблизу міста Авдіївки від вогнепального поранення, по їхній позиції били танки, артилерія, «Гради».

Без Миколи лишилися дружина та двоє дітей.

 

СЕРГІЙ КОЛОДІЙ (1981-2014) — капітан ЗСУ

Народився на Харківщині. 2004 року закінчив Гвардійський факультет військової підготовки імені Верховної Ради України Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут».

Капітан, командир 5-ї роти 2-го механізованого батальйону 93-їоМБР.

Брав участь у визволенні Авдіївки 26 липня 2014 року — це було фактично його перше бойове завдання. Воював у селищі Піски. Разом зі своєю ротою 4 серпня увійшов на територію Донецького аеропорту, який захищав протягом двох місяців.

28 вересня отримав наказ на БМП разом з танками відбити атаку російських збройних формувань та вивести 20 бійців з терміналу С. В результаті в аеропорт зайшли підрозділи 79-ї аеромобільної та 93-ї механізованої бригад. Відбиваючи танкову атаку противника капітан Колодій загинув внаслідок прямого влучення з гармати танку. Тоді загинули також семеро вояків вояки 79-ї бригади.

 

ВІТАЛІЙ ГОРДІЄНКО (1986-2014) — старший солдат ЗСУ.

Мобілізований у березні 2014-го; снайпер, 25-а окрема повітрянодесантна бригада.

Загинув 31 липня 2014-го під час обстрілів українських позицій. Обстріли з РСЗВ «Град» супроводжувалися одночасною атакою бойовиків із засідки на колону БТР десантників поблизу Шахтарська.

 

ВІКТОР КУЛІБАБА-БУХОВ (1979-2014) — рядовий НГУ.

Народився на Вінниччини. Допомагав батькам виховувати молодших братів. Не боявся ніякої роботи,. Захоплювався спортом – важкою атлетикою, баскетболом, футболом.

Після закінчення школи, 1997 року свідомо пішов на строкову військову службу – хоча міг її уникнути через вади здоров’я. Під час служби в одній із військових частин внутрішніх військ МВС, дислокованих у Донецьку, захворів, переніс операцію і був звільнений у запас як «непридатний до військової служби у мирний час, обмежено придатний у військовий час». Працював у охоронній фірмі,  згодом обіймав посаду менеджера страхової компанії «ТАС», весь вільний час присвячував власній родині – у жовтні 2002-го він одружився, наступного року у них із дружиною народився син.

25 серпня 2014 р. Віктор добровільно з’явився до військового комісаріату і попросив його мобілізувати. Вже за кілька днів він став до лав до вінницького полку НГУ, обійнявши посаду стрільця-гранатометника.

Незабаром солдат Кулібаба-Бухов був направлений до району проведення АТО – він вирушив туди у шоломі, придбаному для нього колегами зі страхової компанії. Тиврівська РДА забезпечила Віктора та ще дев’ятьох його однополчан-земляків обмундируванням, термобілизною, рюкзаками, спальними мішками. Куплений для нього сучасний бронежилет передати на Луганщину не встигли…

7 жовтня, під час дії оголошеного українською стороною режиму припинення вогню, у короткій телефонній розмові з дружиною Віктор сказав: вони з однополчанами риють окопи, намагаючись укріпити позиції – в очікуванні обстрілу. А за кілька годин, близько 15.00, блокпост №29 на трасі «Бахмутка» накрили ворожі міномети. Один із вибухів обірвав життя 35-річного солдата Кулібаби-Бухова. Він загинув, закривши своїм тілом одного з бойових побратимів.

«Ми не хотіли його відпускати на війну. Але він казав: «Простіть, якщо зі мною щось станеться. Піти туди – мій обов’язок. Потім ви мене зрозумієте», – розповідає про сина Людмила Володимирівна Кулібаба-Бухова. – Навіть будучи в зоні проведення АТО, Вітя не змінив думки і у телефонних розмовах говорив, що прямий обов’язок кожного здорового чоловіка – бути на Сході і захищати нас усіх. Так і говорив: «Щоб ті виродки не прийшли сюди убивати дітей і знущатися над жінками, нормальний чоловік, який поважає себе, повинний бути там».

 

ОЛЕКСАНДР КОТЮЖИНСЬКИЙ (1992 – 2014) — старший солдат ЗСУ.

Закінчив Первомайський політехнічний інститут Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова. З 2013 року у ЗСУ, служив за контрактом.

Солдат-навідник, 28-ма ОМБр. З літа 2014-го брав участь в бойових діях. 22 липня загинув під час виконання бойового завдання в зоні бойових дій біля села Кожевня Шахтарського району.

 

СЕРГІЙ МАТУСЕВИЧ (1992-2015) — старший солдат ЗСУ.

Закінчив Білоцерківський професійний ліцей, слюсар з ремонту автомобілів.

У часі війни — старший сапер, 15-й гірськопіхотний батальйон. Загинув 31 січня 2015-го при обстрілі терористами блокпосту біля Чорнухиного.

 

АНДРІЙ СМІЛЬНИЦЬКИЙ ( 1987 – 2016) — старший солдат ЗСУ.

Народився на Херсонщині. Ще школярем був паламарем — при церкві Святого Архістратига Михаїла. В армію не взяли через слабкий зір. Ще зі школи досконало володів англійською мовою, любив малювати. В морі побував тричі — працював барменом на пасажирському судні; перебуваючи у відпустці між рейсами, отримав повістку. Пройшов комісію; старший солдат, стрілець-помічник гранатометника десантного взводу 2-ї аеромобільно-десантної роти, 90-й окремий десантний штурмовий батальйон «Житомир».

Бойове хрещення прийняв під Донецьким аеропортом. У лавах ЗСУ служив рік, за 2 тижні збирався додому.

23 травня 2016 року загинув під час обстрілу з важкого озброєння промзони Авдіївки — снаряд влучив у перекриття бліндажа, Андрія смертельно поранило осколком у потилицю.

 

ОЛЕГ НАУМЕНКО (1989-2015) — сержант міліції.

2007 року закінчив Холминську ЗОШ. Протягом 2009—2010 років відслужив строкову військову службу. З грудня 2010 року — в лавах міліції, інспектор ДПС, міліціонер-водій, міліціонер ізолятора.

З серпня 2014 року — помічник оперативного чергового Корюківського райвідділу міліції, УМВС України в Чернігівській області.

6 лютого 2015 року Олег у складі зведеного загону УМВС України в Чернігівській області був відряджений в зону бойових дій, під Дебальцеве.

15 лютого, під час обстрілу блокпосту в Чорнухиному, дістав множинні осколкові вогнепальні поранення, вивезений до військово-польового шпиталю в Дебальцеве. 16 лютого колона, що транспортувала поранених до Артемівська, була обстріляна російськими терористами. Відтоді Олег вважався зниклим безвісти. У березні 2015-го упізнаний дружиною в морзі Дніпропетровська серед загиблих.

Залишилися дружина Вікторія та дворічна донька. Вікторія за освітою вчитель, після загибелі чоловіка з 25 серпня 2015 року служить у чернігівській поліції, у складі підрозділу МВС «Чернігів» несе службу в Маріуполі.

 

ТИМОФІЙ ПУХАЛЬСЬКИЙ (1987-2018) — старший солдат ЗСУ

Народився в місті Кривий Ріг, виховувався бабусею.

В часі війни — старший солдат, старший сапер-гранатометник 3-го механізованого батальйону 30-ї бригади. З 2015 року по червень 2016-го служив за мобілізацією сапером-гранатометником, виконував завдання поблизу Волновахи. 28 серпня 2017 року підписав контракт.

11 січня 2018 року загинув біля села Славне (Мар’їнський район) внаслідок підриву під час виконання бойового завдання з розмінування — відбулася детонація міни ТМ-62.

Без Тимофія лишилась цивільна дружина у Мирнограді (мали одружитися 26 січня).

 

ЮРІЙ ЧЕЧЕТ (1972 – 2014) — сержант ЗСУ.

Працював на металобазі трактористом, порався з конем, переорював поля односельцям. Коли прийшла повістка пішов до військомата, 20 березня 2014-го мобілізований, старший стрілець 8-ї роти 3-го батальйону, 30-а ОМБРр. З червня перебував під Маріуполем, від 28 липня — на лінії фронту.

6 серпня 2014-го загинув під час бою на 43-му блокпосту під селом Степанівка. Про смерть воїна родичам повідомили російські бойовики, надіславши відео…

Перебував у списку зниклих. 18 грудня у Новограді-Волинському попрощались з трьома воїнами, яких упізнали за експертизою ДНК. Похований у рідному селі 19 грудня.

Лишились дружина і двоє синів.

 

ДМИТРО ШЕЛУПЕЦЬ ( 1989 – 2015) — старший солдат ЗСУ.

В Чернігівському будівельному ліцеї здобув спеціальність «столяр-верстатник деревообробних верстатів». 2008 року призваний на контрактну військову службу, А 0870 — полк зв’язку, Чернігів. Після розформування частини продовжив військову службу, Семиполки Броварського району.

Старший водій-електрик, 2-й об’єднаний польовий вузол зв’язку ГШ.

11 лютого 2015-го у боях під Дебальцевим зазнав важких поранень внаслідок обстрілу бойових позицій артилерією терористів. Помер від поранень під час транспортування до лікарні міста Артемівська.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада