Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
03.11.2020

4 листопада. Сьогодні народилися такі варті згадки особистості:

  • письменник і громадсько-політичний діяч, чия творча спадщина за обсягом поступається лише доробку Івана Франка;
  • історик, політик, військовик і громадський діяч на еміграції. Автор перших українських підручників з військової справи;
  • художник, художник-постановник багатьох фільмів режисерки Кіри Муратової;
  • письменниця, авторка різножанрових творів: романів про долю біженців і заробітчан у Європі, історико-біографічного роману про одного з діячів УНР, детективних повістей.

Згадуючи народжених цього дня непересічних особистостей, неодмінно вшануємо пам’ять захисників України, що загинули у боротьбі з зі збройною експансією «русского міра».


Починаємо:

 

БОГДАН ЛЕПКИЙ (1872-1941) – поет, прозаїк, літературознавець, критик, перекладач, видавець, громадсько-культурний діяч, художник.

Народився в селі Кривеньке (Австро-Угорська імперія, нині – Тернопільська область) З 6 до 14 років мешкав у Бережанах у свого діда — священника, декана УГКЦ і віце-маршалка Бережанського повіту о. Михайла Глібовицького, батька матері. Вчився у Бережанській класичній гімназії з польською мовою навчання. Малярство вивчав у Юліана Панькевича, згодом знаного українського художника.

По закінченні гімназії вступив до Віденської Академії мистецтв, але невдовзі перейшов на філософський факультет Віденського університету, де вивчав мовознавство та історію літератури. Тут брав участь у роботі студентського товариства «Січ», у дискусіях на суспільно-політичні та літературні теми, разом із Ф.Колессою займався етнографічними дослідженнями. У Відні заприятелював з художником Миколою Івасюком, продовжував малювати під його опікою.

З другого курсу студіював на філологічному відділі Львівського університету; українську історію та літературу вивчав під керівництвом Михайла Грушевського, Омеляна Огоновського, Ісидора Шараневича. Брав участь у львівських молодіжних товариствах «Ватра» і «Сокіл», хорі «Боян». Закінчив університет року 1895 і почав працювати вчителем української, польської та німецької мов і літератур, історії та географії в Бережанській гімназії.

Водночас займався громадською працею: започатковував читальні «Просвіти», бібліотеки і позичкові каси.

1897 р. одружився з донькою свого стрийка, священника о. Миколи Лепкого з Коломиї, — Олександрою, яку здавна кохав. Мав із нею трьох дітей.

1899 року після відкриття в Ягеллонському університеті лекторату української мови та літератури запрошений туди викладати ці предмети. Співпрацював з літературним об’єднанням «Молода Польща», заприязнився з польськими письменниками Станіславом Виспянським, Владиславом Орканом, Казімежем Тетмаєром та ін.

Співпрацював з товариством «Рідна Школа» щодо видання дитячої літератури, підручників та читанок; укладач читанки для народних шкіл (Львів, 1904), куди увійшли і його твори.

Перша світова війна застала сім’ю Лепких у Кракові.

Коли російська армія восени 1914 р. почала займати Галичину і Буковину та вивозити українську інтелектуальну еліту, Лепкі разом з іншими біженцями переїхали у Карпати в надії, що війна у гори не дійде і зупинилися в м. Яремче у готелі (згодом він був знищений снарядами, й у ньому згоріли речі Лепких, а також рукописи третього тому «Начерку історії української літератури» та історичної драми «Мотря», зберігся лише «Пролог»).

Щоб не потрапити до рук царської жандармерії, письменник виїхав до австрійської столиці. Тут працював у часописі «Вістник Союза визволення України» і в Культурній Раді.

Восени 1915 р. Лепкий був мобілізований до австрійського війська. Завдяки сприянню друзів не був відправлений у діючу армію, а виїхав у Німеччину для освітньо-культурної роботи серед українців-військовополоненних царської армії.

У Вецлярі з лютого 1916 р. вів просвітницьку працю в таборі, викладаючи в народному університеті, організував малярську школу. Допомагав організовувати крамниці, книгарні, художнє ательє, майстерню музичних інструментів та видавництво часопису «Громадська Думка».

У 1919 р. працював в Українській Військово-Санітарній Місії, яка готувала військовополонених до від’їзду додому.

У міжвоєнні роки Лепкий належав до співорганізаторів українських видавництв, працював в управі Українського Червоного Хреста, був головою «Української Громади». Викладав українську літературу на курсах українознавства при посольстві УНР у Берліні.

З грудня 1922 р. до 1925 р. мешкав у Ванзеє біля Берліна, де зустрічався з колишніми гетьманом України Павлом Скоропадським, президентом ЗУНР Петрушевичем, полковником Коновальцем, та іншими видатними українськими діячами політики, науки й культури, які теж там проживали.

1925 р. повернувся до Кракова, продовжував викладати в Ягеллонському університеті, де його призначили доцентом, завідувачем кафедри української літератури.

Письменник часто приїздив до Тернополя, Бережан, на Гуцульщину й Опілля.

1932 року Український Вільний Університет у Празі присвоїв Бепкому науковий ступінь доктора гонорис кауза.

У 1938 р. його обрали сенатором польського сейму; в сенаті протягом цього й наступного років представляв українців Галичини. З 1938 р. за ухвалою уряду УНР в екзилі — академік відновленої у Варшаві Київської Могилянсько-Мазепинської Академії.

Жителі Бережанщини та Рогатинщини, зібравши добровільні пожертвування, 1932 р. придбали для Лепкого на Опіллі місце і цеглу для вілли в с. Черче, яку збудували за ці кошти та заощадження письменників; її назвали «Богданівка».

У Черче Лепкий у 1930–1939 рр. відпочивав і творив у канікулярний період — спочатку в пансіонаті «Роксоляна», з 1933 р. — у віллі «Богданівка». Писав літературні твори і займався живописом. У Жовчівській церкві св. Михайла збереглося десять ікон роботи Лепкого.

Друга світова війна застала Лепкого в Черче. 23 вересня 1939 р. разом із сім’єю і братом Левком повернувся до Кракова. Після того, як німецькі окупанти закрили Ягеллонський університет, залишився без роботи, йому відмовили у професорській пенсії. Заради прожиття дописував до українських журналів, газети «Краківські Вісті», перекладав з української німецькою.

Письменник помер 21 липня 1941 р. у Кракові, похований там на Раковецькому цвинтарі.

За кількістю написаного Лепкий поступається в українській літературі тільки І. Франкові. Загалом його творча спадщина становить понад 80 власних книг, у тому числі цикл романів «Мазепа», повісті, оповідання, казки, спогади, збірки віршів та поем, а також переклади, літературознавчі розвідки, статті літературного та мистецького спрямування.

Крім того, він — упорядник і видавець 62 томів творів української класики з ґрунтовними дослідженнями, примітками, коментарями.

 

ВАСИЛЬ-ДМИТРО КУЧАБСЬКИЙ (1895-1971) – історик, політик, громадський і військовий діяч. Автор перших українських підручників з військової справи.

Народився у с. Волиця, тепер у складі м. Пустомити на Львівщин.  Здобував освіту в Українській академічній гімназії у Львові, продовжив навчання на юридичному факультеті Львівського університету.

У 1911 р. вступив до «Пласту», а в 1913 став активним учасником січово-стрілецького руху в Галичині; згодом — один з провідників «Мазепинського курсу мілітарного».

На початку Першої світової війни Кучабський вступив до Легіону Українських Січових стрільців. Згодом став командантом сотні УСС .

Успішна військова служба поєднувалася із громадськими зацікавленнями. Кучабський проводив просвітницьку роботу серед стрілецтва, друкував статті і новели у часописі «Шляхи», брав участь у виданні стрілецького сатиричного часопису «Самохотник».

Неодноразово відзначався у боях. У вересні 1916 року потрапив у російський полон і був вивезений до табору для військовополонених біля Царицина (нині Волгоград). На початку січня 1918 р. у складі групи старшин він утік з табору й пробрався до Києва, де присвятив себе розвитку військових сил української держави. У складі Січових стрільців спочатку очолював запасну сотню, згодом — другий піхотний полк. Був членом старшинської ради СС. Ббрав участь у боях проти Червоної Армії і Добровольчої Армії генерала Денікіна.

У 1919 р. Кучабський змінив військову форму на вбрання дипломата, перебуваючи у складі української дипломатичної місії у Швеції. Після повернення в Україну брав участь у боях на українсько-польському фронті у Галичині. У кінці 1919 в складі стрілецьких частин був інтернований до Луцьку. З весни 1920 р. перебував у Чехословаччині, в Празі став одним із засновників Української Військової Організації.

У грудні 1922 р. Василь Кучабський разом з Є.Коновальцем виїхав до Німеччини. Тут продовжив навчання, вступивши на філософський факультет (відділення історії та державознавства) Берлінського університету, здобув ступінь доктора філософії.

З 1938 року був дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка

На еміграції Василь Кучабський присвятив себе науково-публіцистичній діяльності: був активним співробітником Українського Наукового Інституту в Берліні, багато друкувався в українських виданнях.

 

У міжвоєнний період Василь Кучабський долучився до гетьманського руху, став членом «Братства українських класократів-монархістів-гетьманців» — саме тоді остаточно оформлювалася консервативна концепція вченого.

У роки гітлерівської окупації Польщі Кучабський був директором бібліотеки у Любліні. У 1945, після вступу совєтських військ на територію Польщі, він зник безвісти. Довший час вважали, що він переїхав до Відня, де був заарештований СМЕРШем і згодом розстріляний у Львові.

Але, як з’ясувалося лише 2007 року, родина Кучабських протягом усього повоєнного періоду мешкла у м. Бланкенбург, який тоді входив до складу сателіта СРСР — Німецької Демократичної Республіки. Завдяки доброму володінню німецькою мовою та знанню німецьких звичаїв їм весь той час удавалося приховувати своє українське походження. У Бланкенбургу Василь Кучабський і помер, там і похований.

Кучасбмькому належить низька історичних праць: «Україна і Польща» (1933), «Січові Стрільці. Воєнно- історичний нарис» (1937), «Українська дипломатія та держави Антанти в 1919 р.» (1931), «Польська дипломатія і східно-галицьке питання на Паризькій мирній конференції в 1919 р.» (1931), «Значення ідей В’ячеслава Липинського» (1935), «Симон Петлюра в світлі історії» (1936).

В Україні за часів незалежності були видані його «Історія Січових Стрільців 1917—1919» та «Західна Україна у боротьбі з Польщею та більшовизмом у 1918—1923 роках».

 

ЄВГЕН ГОЛУБЕНКО (1956) — художник-постановник, сценарист, актор.

Народився у Кам’янці-Подільському. 1972 року вступив до Одеського художнього училища імені Грекова, захистив диплом за спеціальністю «викладач креслення і малювання».

До 1986 року ховався від соціалістичного реалізму в заняттях, типових для представників андеґраунду: працював сторожем, машиністом котельні, освітлювачем і монтувальником сцени в ТЮГу, штукатуром-маляром у різних РБУ міста Одеси.

Від 1986 року — художник-декоратор на Одеській кіностудії. Від 1992 року — художник-постановник.

Чоловік кінорежисера Кіри Муратової, з якою працював над багатьма фільмами.

 

НАТАЛІЯ ДОЛЯК (1967) — письменниця, акторка.

Народилася у Вінниці. Закінчила акторський факультет Харківського університету мистецтв імені Івана Котляревського (2003). У 1990-92 роках була біженкою у Швеції і Фінляндії.

Працювала у Вінницькому обласному театрі ляльок, згодом — у регіональній тележурналістиці. Має двох дітей, сина і доньку. Живе у рідному місті.

Авторка декількох різножанрових романів, п’єс, кіносценаріїв, у тому числі на історичну тематику, гостросоціальні теми, пов’язані з долею пострадянських біженців у Європі.

На окрему увагу заслуговує роман «Загублений між війнами», присвячений надзвичайній особистості – талановитому прозаїку і поету, члену Української Центральної Ради Юрію Будяку (справжнє прізвище Покос). Юрій Покос був матросом і чабаном, вчителем  в українському селі, одним із найвпливовіших діячів новітньої української культури, брав участь у створенні УНР, пройшов крізь сталінські табори. Йому випало мандрувати Францією, Італією, Туреччиною, Сингапуром, воювати в Південній Африці на боці повсталих бурів, де під час військових сутичок він врятував від розстрілу полоненого Черчилля, за що згодом був нагороджений можливістю навчатися в Оксфорді, але не зміг нею скористатися через недостатнє знання англійської…

Сторінка письменниці у ФБ: Natalka Doliak

 

Пом’янемо захисників України:

 

ОЛЕКСАНДР ЗАКУСИЛО (1974-2014) – десантник, сержант ЗСУ.

Народився в селі Білилівка на Житомирщині у багатодітній родині. Закінчив місцеву сільську школу. Захоплювався спортом — боксом і футболом, брав участь у змаганнях на любительському рівні. Жив і працював у селі, одружився. Тримав господарство, працював у місцевому сільськогосподарському кооперативі. Останні роки працював у Києві.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України мобілізований 26 березня 2014-го, — коли надійшла повістка, одразу ж повернувся з Києва і пішов до військкомату.

Сержант, номер обслуги мінометного взводу мінометної батареї 2-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади, м. Житомир.

З 7 квітня виконував завдання в АТО. Двічі був поранений та після лікування повертався на передову.

28 червня 2014-го загинув від осколкових поранень під час мінометного обстрілу блокпосту на північно-східній околиці Слов’янська в районі придорожнього комплексу на БЗС (бензозаправній станції), — поблизу села Карпівка. Тоді ж загинули молодший сержант Леонід Ординський і солдат Петро Боднар, ще четверо захисників України зазнали поранень.

Залишились мати, чотири брати, дружина та дві доньки.

 

ВІТАЛІЙ ПАСІЧНИК (1993-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Стара Гута, Хмельницька область). Закінчив Кам’янець-Подільське училище культури. Був призваний на строкову службу, по її закінченні служив за контрактом.

Солдат, військовослужбовець 208-ї зенітної ракетої бригади.

19 листопада 2017 року загинув поблизу села Кам’янка (Ясинуватський район) під час пожежі у бліндажі, Михайло Калихалін витягнув з вогню одного побратима і повернувся рятувати інших, але з іще двома бійцями задихнувся від чадного газу й згорів заживо. Тоді ж загинули солдат Михайло Калихалін та прапорщик Олександр Кузьменко. Офіційною версією було влучання бойового ворожого снаряду, від якого бліндаж загорівся. Згодом в штабі АТО повідомляли, що за попередньою інформацією, пожежа сталася внаслідок необережного поводження з пічним обладнанням.

Без Віталія лишились батьки, дружина та двоє дітей.

 

РОМАН ВЕРЕМЕЙЧУК (1987-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Орепи на Житомирщині. Закінчив Грицівське ВПУ-38, спеціальність «механізація сільського господарства».

Мобілізований 11 березня 2014-го, радіотелефоніст, 30-а окрема механізована бригада.

Зник безвісти після боїв поблизу села Степанівка після обстрілу з БМ-21 «Град» та танків КП бригади в районі села Степанівка (Шахтарський район). Тоді полягли Даніл Кіріллов, Сергій Майборода, Іван Олійник та Вадим Пашковський.

До грудня 2014 року перебував у списках полонених. Вважався зниклим безвісти. Впізнаний за експертизою ДНК.

Без Романа лишилися мама і сестра.

 

ЄВГЕНІЙ ПРИСЯЖНИЙ (1991-2014) —старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Новомиргороді Кіровоградської області. Навчався у Смілянському промислово-економічному коледжі, згодом — на факультеті електронних технологій Черкаського державного технологічного університету. Пішов на військову службу за контрактом. Під час російського вторгнення на Донбас навчався на п’ятому курсі, залишилось захистити дипломну роботу.

Служив у 3-му окремому полку спецпризначення ім. Святослава Хороброго.

Загинув на 23-му році життя 23 серпня 2014 року внаслідок мінометного обстрілу Савур-Могили російськими окупантами під час виконання надскладного завдання, до виконання якого були залучені тільки добровольці.

Залишилися батьки та молодша сестра.

 

РОМАН ДЖЕРЕЛЕЙКО (1988—2019) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Волочиськ  Хмельницької області. Там створив сім’ю і проживав.

15 серпня 2016-го вступив на військову службу за контрактом. Солдат, гранатометник 2-го мотопіхотного взводу 2-ї роти батальйону «Воля». У 2018-му воював поблизу Горлівки. 5 квітня 2019 року вчергове підписав контракт.

19 липня 2019-го увечері при проведенні інженерних робіт з обладнання бліндажу (риття окопу) поблизу Мар’їнки зазнав важкого поранення кулею снайпера та втратив багато крові. Медик із сусідньої позиції прибув учасно та кваліфіковано надав першу медичну допомогу. Туди ж швидко прибули командир роти лейтенант Роман Якимів і командир взводу старшина Олександр Бардалим.

Вони почали здійснювати евакуацію Романа; приблизно за 15 метрів від укриття, під час закріплення на ношах важкопораненого, снайпер поцілив удруге. Командир взводу Олександр Бардалим від поранення в бік та руку помер на позиції. Під обстрілом вдалося евакуювати важкопораненого солдата. Медики робили все можливе, але велика крововтрата і характер поранення не лишали шансів. Роман помер у лікарні Курахового.

Лишилися батьки, брат (також учасник війни — у складі 24-ї бригади), дружина та син.

 

ВОЛОДИМИР ТИГНЯН (1989-2015)— старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Катеринівка на Кіровоградщині. Згодом родина переїхала до обласного центру. 2008 року Володимир закінчив ПТУ № 8, муляр, монтажник сталевих та залізобетонних конструкцій, електрозварник ручного зварювання. В 2009—2010 роках проходив строкову службу, навчальний центр «Десна».

Мобілізований в жовтні 2014-го, механік-водій, 300-й навчальний танковий полк — 169-й навчальний центр Сухопутних військ. Командир відділення навчально-танкового взводу, навчав новоприбулих солдатів. На передовій доводилося голодувати, виручав хист рибалки.

16 січня 2015-го загинув поблизу кургану «Гостра Могила» біля селища Польове (Шахтарський район): після мінометного обстрілу з боку російсько-терористичних угрупувань бойова машина вийшла з ладу, загорілася, Володимир скерував її у ставок. Двом членам екіпажу вдалося вибратися, Володимира Тигняна не змогли витягти — заклинило люк.

Без Володимира лишилися мама, брат-близнюк та сестра.

 

ВАСИЛЬ СМОЛЯРУК (1981-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Тристень на Волині у багатодітній сім’ї.

Мобілізований 19 серпня 2014 року, солдат 3-го батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади, стрілець. З листопада перебував у зоні бойових дій.

19 січня 2015-го загинув під час оборони аеропорту Донецька. Група, у складі якої був Василь, мала завданням доставити до нового терміналу зенітну установку — була необхідна для зачистки верхніх поверхів будівлі від терористів. В умовах обмеженої видимості та безперервних гранатометних обстрілів МТ-ЛБ згорів цілком. Після вибуху та утворення завалів у новому терміналі аеропорту доля Василя була невідомою.

Через місяць тіло Василя Смолярчука вдалося вивезти із ДАП разом з тілами Владислава Алексейчука, Олексія Марченка, Петра Савчука, Миколи Самака та Дмитра Ґудзика. Впізнаний за експертизою ДНК.

Без Василя лишились цивільна дружина та донька.

 

МИХАЙЛО КОВАЛЬ (1979-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Купчинці на Вінниччині.

В часі АТО служив у 25-у батальйоні територіальної оборони «Київська Русь».

Вранці 21 вересня 2014-го загинув під час нападу проросійських терористів на блокпост 25-го батальйону під Дебальцевим — вогнепальне поранення в шию із ушкодженням кровоносних судин. Блок-пост був обстріляний з мінометів і стрілецької зброї.

 

ВІКТОР ПОПИК (1972-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився в м. Городок на Хмельниччині. По одружені жив на Закарпатті, виховували з дружиною донькою. Віктор заробляв ремонтами.

У серпні 2014-го мобілізований, старший навідник, військовик 13-го батальйону «Чернігів-1».

Загинув 17 лютого 2015-го у боях за Дебальцеве від пострілу снайпера.  Забрати його тіло з території, яку контролюють терористи, одразу не вдалося.  Побратим упізнав тіло Віктора в дніпропетровському морзі.

Без Віктора залишилися дружина і донька.

 

АНТОН ЛИСЕЧКО (1988-2014)— сержант ЗСУ.

Народивсяу м. Інгулець на Дніпропетровщинію

В часі війни — старший навідник автоматичного станкового гранатомета, 79-а окрема аеромобільна бригада.

Загинув при визволенні Слов’янська від розриву 120-мм міни.

За два місяці у Антона мало відбутися весілля.

 

ЮРІЙ СОРОКА (1974-2017) – старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Гмирянка на Чернігівщині. Після смерті батьків виховувався у школі-інтернаті в місті Городня. У 1989—1992 роках працював різноробом у колгоспі в Гмирянці. У 1992—1994 роках проходив строкову військову службу, пПісля демобілізації переїхав у село Озерне Веселівського району Запорізької області, останні роки мешкав із сім’єю на Херсонщині в селі Новокам’янка Каховського району.

Під час російської збройної агресії проти України у серпні 2014 року добровольцем став до лав ЗСУ.

З вересня 2014 року брав участь в АТО. У 2016 році вступив на військову службу за контрактом. З 21 вересня до грудня 2016 року виконував завдання в районі міста Золотого на Луганщині, після чого підрозділ був виведений у Подільськ на ротацію, а 27 травня 2017 року зайшов на Маріупольській напрямок.

Старший солдат, командир відділення взводу технічного забезпечення 10-го окремого мотопіхотного батальйону «Полісся» 59-ї окремої мотопіхотної бригади.

11 червня 2017 року поблизу села Павлопіль Волноваського району (за іншими даними, поблизу села Кальчик), військовий автомобіль Урал-4320 потрапив під ворожий обстріл з ПТРК. Внаслідок влучення протитанкової керованої ракети (ПТКР) загинули водій вантажівки старший солдат Юрій Сорока та кодувальник – старший сержант Євген Яловець.

Залишилися дружина (14 років прожили у цивільному шлюбі) та трирічний син, сестра і племінник.

 

ОЛЕКСАНДР МАНДИБУРА (1994-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Старокостянтинів на Хмельниччині.

Від 2013 року служив за контрактом, розвідник-снайпер, 8-й окремий полк спеціального призначення.

23 вересня 2015-го загинув пополудні під час перевірки польових доріг у лісосмузі поблизу села Кримське Новоайдарського району — підірвався на розтяжці з міною, контролюючи напрям у бік окупованого села Жолобок; ще двоє побратимів зазнали поранень.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада