Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
04.07.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

4 липня.

Цього дня народилися:

  • архітектор, який працював у стилі модерну і конструктивізму, автор десятків будівель у Харкові, чимало з яких визнані пам’ятками архітектури;
  • вчений-селекціонер, виведені нім сорти черешні зараз складають 40% усіх насаджень цієї культури в Україні;
  • художник, видатний майстер реалістичного живопису. Він створив унікальну серію полотен, на яких відобразив будівництво Новокаховської ГЕС – від першого до останнього дня;
  • видатний поет покоління «вісімдесятників»;
  • сучасний поет, який видав понад 30 збірок віршів.

 

А також десятеро захисників України, які загинули у боротьбі з російською збройною агресією. Серед них – два уродженця Луганщини, які захищали від окупантів не лише Україну, а й свій рідний край.


Отже, почнемо:

 

ОЛЕКСАНДР ГІНЗБУРГ (1876-1949)  архітектор, працював в стилі модерну і конструктивізму, спроектував десятки будівель у Харкові.

Народився у Слов’янську (тепер — райцентр Донецької області) в родині заможного лікаря, статського радника Марка Гінзбурга. У 1877 році родина переїхала до Харкова, де жила по вулиці Сумський, 11.

1898 року закінчив математичний факультет Харківського університету. Подорожував Європою, відвідав 13 країн, де знайомився з шедеврами світової архітектури; вивчав математику в Берлінському університеті. У 1903 році закінчив інженерний факультет Харківського технологічного інституту , отримав диплом інженера-механіка і право на ведення будівельних робіт.

У 1903 році у Харкові створив власне проектне бюро «Залізобетон», яке виконувало приватні замовлення з проектування.  Вперше в Харкові проектував багатоповерхові прибуткові будинки із застосуванням залізобетонних конструкцій.

У 1903 – 1905 рр. на провулку Грабовського 4, по сусідству з будинком батьків О. М. Гінзбург будує власний прибутковий будинок. Проект будинку був виконаний спільно з архітектором старої школи  Загоскіним.

Після революції 1917 року втратив всю власність і, щоб уникнути репресій, виїхав до Ростова-на-Дону. Викладав до 1922 року, потім працював на Донбасі головним інженером будівництва Губернського продовольчого комітету та Донвугілля в Артемівську (нині – Бахмут).

До Харкова повернувся у 1924 році, активно займався промисловою архітектурою, брав участь у реконструкції Фабрики імені Тінякова та інших підприємств легкої промисловості.

У 1929 році запатентував свій винахід — сітчасті конструкції для великих прольотів.

З початку 1930-х років конструктивізм, передвісником і основоположником якого вважають Мойсея Яковича Гінзбурга (однофамільця героя нашого огляду), був заборонений, тому Олександр Маркович відійшов від архітектурного проектування та будівництва. Але продовжив наукову роботу, займався не лише проблемами містобудування, мистецтвознавства, а й стереоскопічним кіно, теорією симетрії, кристалографії, оптикою і колористикою.

В 1930-ті Гінзбург став одним з найкращих в країні фахівців з акустики: він проектував акустичні системи в Палаці піонерів і Будинку Червоної армії, в будівлі довоєнного Оперного театру (Харків).

З 1933 по 1938 роки викладав в Промисловій академії, з 1933 — в Індустріальному інституті Наркомвугілля.

З початком війни в армію Гінзбурга не взяли — через сильну короткозорість. Під час війни був евакуйований до Грузії, переніс бідність й голод працюючи викладачем.

Повернувшись у Харків в 1944 році Гінзбург був шокований, дізнавшись про звіряче знищення нацистами харківських євреїв в ході Холокосту. Тому водночас з викладанням і науковою роботою він узявся за створення міської єврейської общини. Домігся приміщення для громади, був обраний головою общини, та невдовзі совєтська влада ї ліквідувала. Самого Гінзбурга у 1945 році позбавили усіх посад і заборонили викладати. Його діяльність була визнана шкідливим проявом сіонізму.

Чотири роки він бідував, доки не захворів. Помер у 1949 році в Харкові, де і похований.

Крім численних будинків в Харкові він спроектував також споруди  у Катеринославі (театр-клуб Громадського зібрання — 1909-1912; прибутковий будинок Гальперіна — 1914), Луганську (клуб і театр — 1913), Москві (прибутковий будинок Левіна — 1912), Сумах (театр «Тіволі» — 1909), Масандрі (дача Пестерева — 1912), Кисловодську (готель Вострякова — 1913).

 

Я добре пам’ятаю, як 20-30 років тому усі, хто мав хоч якийсь клаптик землі, мріяли достати собі саджанець черешні сорту «Валерій Чкалов» – величезної, чорної, надзвичайно солодкої й неймовірно врожайної. А вивів цей сорт наступний герой нашого огляду. І якщо ви любите і купуєте черешню, то є дуже висока ймовірність, що ви їсте ягоди з виведених ним сортів:

 

МИХАЙЛО ОРАТОВСЬКИЙ (1905-1966) вчений-селекціонер, який вивів десятки сортів черешень, які зараз складають 40% усіх насаджень цієї культури в Україні.

Народився в селі Дубова на Черащині в родині сільського писаря. Закінчивши школу вступив до сільськогосподарського технікуму. Після закінчення аспірантури Київської сільськогосподарської академії в 1933 р. приїхав в Мелітополь і був прийнятий на роботу у відділ селекції Мелітопольської дослідної станції садівництва ім. Сидоренка. Тут він узявся за дослідження черешні і невдовзі захистив дисертацію на тему «Продуктивність сортів черешні у зв’язку з запиленням».

З початком німецько-радянської війни Оратовський разом з іншими мелітопольцями рив окопи під Марганцем, де потрапив в оточення. Але йому переправитися через Дніпро та повернутися додому. Працював у Мелітополі в період гітлерівської окупації. Коли німці дізналися, що Оратовський — селекціонер, вони вирішили відправити його в Німеччину, через що вченому довелося переховуватися. Він обладнав собі землянку в черешневих садах. А вдома з’являвся лише зрідка, по ночах, щоб взяти запас їжі. Проте, і в цих умовах він продовжував плідну дослідницьку роботу. Після приходу радянської армії Оратовський пішов на фронт, де був нагороджений медаллю «За бойові заслуги». Повернувся додому восени 1945 р. З цього часу Михайло Оратовський продовжив свою наукову діяльність.

За 33 роки дослідницької діяльності створив гібридний фонд з 18 000 рослин.

Виведені ним сорти черешні складають 40 % всіх насаджень на території України, зокрема сорт «Валерій Чкалов», який складає близько 20% всіх насаджень цієї культури.

Серед відомих сортів: «Скороспілка», «Валерій Чкалов», «Дніпрянка», «Запорізька» і вишня «Мелітопольська десертна». Займався селекцією абрикосу «Мелітопольський ранній», «Мелітопольський пізній», «Променистий».

 

АЛЬБІН ҐАВДЗІНСЬКИЙ (1923-2014) — художник, видатний майстер реалістичного живопису.

Народився в с. Бобрик Перший на Одещини. В юності навчався в студіях живопису Одеси.

Одного разу з Києва приїхала комісія з професіоналів-художників, які відібрали роботи п’яти студійців на всеукраїнську виставку. Серед них був і Ґавдзінський. Після виставки в Києві його без іспитів прийняли в Одеське художнє училище, він закінчив на відмінно перший курс, але тут почалася німецько-совєтська війна.

У липні 1941 року пройшов медкомісію і потрапив у Ростов — у льотну школу, потім закінчив і Чернігівську авіаційну школу. У числі дванадцяти випускників був відправлений на курси льотчиків-інструкторів, по закінченні яких навчав літати новачків-курсантів.

— Нас підготували добре, так що ми цілком впевнено і надійно учили льотну зміну — з 1941 по 1946 рік. До нас присилали хлопців звідусіль, черга була колосальна, ми випускали групу за групою. Час був важкий, трагічний, але й цікавий (що значить молодість!). Літати мені дуже подобалося, але ще більше хотілося стати художником. А демобілізуватися не було ніякої можливості – ні вік, ні здоров’я тому не сприяли, – згадує художник. –  Єдиним моїм аргументом був журнал «Юний художник», котрий я всюди возив із собою. У ньому були опубліковані мої картини «Шевченко в групі кріпаків», «Ґаночок» і написано, що я є лауреат всесоюзного конкурсу. От я і пред’являв «Юний художник» своїм командирам у надії демобілізуватися. Начальник медичної служби порадив: «Ти намалюй кольоровими олівцями портрет дружини начальника училища». Мені принесли фотографію, я розмітив її по клітинках (щоб була максимальна портретна схожість) і намалював великий портрет. З цим портретом начмед виїхав у Краснодар, де розміщувалося наше командування, перед цим він мене проінструктував: «Наступного дня до такої-то години ти теж мусиш приїхати». Приїжджаю. Начмед показує: «Зайдеш у цей кабінет, потім візьмеш свою медичну картку і завезеш її в санчастину ескадрильї». Заходжу, лікар питає: «Це ви хочете навчатися мистецтва?» «Так»,— відповідаю. «Вставайте». Я встав біля рентген-апарата. Потім одержав на руки мед картку, уже в потязі не витримав, подивився, що ж мені таке написали. А там про якісь зміни в серці, про те, що воно змістилося. Я відразу в санчастину, лікар здивувався: «Як? Тебе комісували?» Я стримано кажу: «Щось із серцем».

Так — Нас підготували добре, так що ми цілком впевнено і надійно учили льотну зміну — з 1941 по 1946 рік. До нас присилали хлопців звідусіль, черга була колосальна, ми випускали групу за групою. Час був важкий, трагічний, але й цікавий (що значить молодість!). Літати мені дуже подобалося, але ще більше хотілося стати художником. А демобілізуватися не було ніякої можливості – ні вік, ні здоров’я тому не сприяли. Єдиним моїм аргументом був журнал «Юний художник», котрий я всюди возив із собою. У ньому були опубліковані мої картини «Шевченко в групі кріпаків», «Ґаночок» і написано, що я є лауреат всесоюзного конкурсу. От я і пред’являв «Юний художник» своїм командирам у надії демобілізуватися. Начальник медичної служби порадив: «Ти намалюй кольоровими олівцями портрет дружини начальника училища». Мені принесли фотографію, я розмітив її по клітинках (щоб була максимальна портретна схожість) і намалював великий портрет. З цим портретом начмед виїхав у Краснодар, де розміщувалося наше командування, перед цим він мене проінструктував: «Наступного дня до такої-то години ти теж мусиш приїхати». Приїжджаю. Начмед показує: «Зайдеш у цей кабінет, потім візьмеш свою медичну картку і завезеш її в санчастину ескадрильї». Заходжу, лікар питає: «Це ви хочете навчатися мистецтва?» «Так»,— відповідаю. «Вставайте». Я встав біля рентген-апарата. Потім одержав на руки мед картку, уже в потязі не витримав, подивився, що ж мені таке написали. А там про якісь зміни в серці, про те, що воно змістилося. Я відразу в санчастину, лікар здивувався: «Як? Тебе комісували?» Я стримано кажу: «Щось із серцем».

Так Ґавдзінський 1946-го року повернуся до живопису, і 1950 року закінчив Одеське художнє училище.

Молодого художника вабили трудові звершення, новизна і романтика, він хотів відправитися з китобійною флотилією, і з натури писати трударів цієї особливої професії. Але не склалося. Тоді він  поїхав на будівництво Каховської ГЕС — у село Ключове Херсонської області (як потім стало Новою Каховкою). Там він перебував від закладки першого каменю до пуску останнього агрегату — впродовж шести років, і створив художній літопис цього будівництва – явище унікальне. Працював він там з власної волі, як вільний художник, і щоб заробити на харчі інколи на короткий час повертався до Одеси, малював портрети на замовлення,за що непогано платили і знову повертався на будівництво ГЕС, куди кликало серце.

У 1960 році він підніс у дарунок місту Нова Каховка 237 робіт, написаних безпосередньо на будівництві ГЕС. І згодом там була відкрита картинна галерея, яка ще за життя художника була названа його іменем.

Від початку художнім кредо Ґавдзінського був реалізм, і він досяг в ньому справжніх висот.

  • Давно і влучно відзначено: найглибша таємниця реалізму полягає в тім, що його гранична «об’єктивність» є втіленням його граничної суб’єктивності — тієї нової проникливості, інтимності, психологічної поглибленості, що стають невід’ємними характеристиками конкретного історичного явища, особистості, ландшафту, – каже художник. – Для мене реалізм — система бачення, орієнтована на відтворення своєрідності світу з усією доступною повнотою, це індивідуальний творчий метод. Тому він і забарвлений усім спектром імпресіонізму. Хоча я над цим не замислююся, я просто живописую, як душа підказує. Але якщо читачеві буде так зрозуміліше, можна розставити деякі теоретичні акценти. Термін “імпресіонізм” народився випадково. Приводом прислужилася назва пейзажу Клода Моне “Враження. Схід сонця” (від французького impression — враження), що з’явився на виставці в 1874 році. Поруч висіли картини його однодумців — Дега, Ренуара, Сислея, Піссарро, Мане. Їхні твори були зустрінуті офіційною критикою грубими глузуваннями і цькуванням. Правда, уже з кінця 1880-х років формальні прийоми їхнього живопису були підхоплені представниками академічного і салонного мистецтва, що дало привід Дега з гіркотою відзначити: “Нас розстрілювали, але при цьому обнишпорювали наші кишені”. Гарячі суперечки про імпресіонізм давно відійшли в минуле, адже, як сказав мистецтвознавець Прокоф’єв, “імпресіонізм — це насамперед мистецтво, що досягло небаченої витонченості, спостереження реальної дійсності”.

Художник усе життя надавав перевагу пленерній роботі.

  • Я волію малювати з натури. Типовою для мене темою є пейзаж (природа), але я також прагну відтворювати багатогранну картину повсякденного життя сучасного міста: своєрідні його краєвиди, людей, їхній побут, працю та розваги, – Ґавдзінський. У шістдесяті, у мене почався новий період у житті і творчості. Я повністю присвятив себе служінню пленерному живопису. Мене захопили міські пейзажі Одеси, Москви, Ленінграда, Варшави, Кракова, Лондона, Києва і багатьох інших міст, сільські пейзажі рідного краю і чернігівського Седнева, марини.

Подивитися твори Гавдзинського можна тут: http://viknaodessa.od.ua/gallery/?author=103

 

ІГОР РИМАРУК (1958-2008) — поет. Президент Асоціації українських письменників.

Народився в селі М’якоти  Хмельницької області на історичній Волині в сім’ї сільських вчителів.

Закінчив факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Працював у пресі та видавництвах. Багаторічний головний редактор журналу «Сучасність», завідувач редакції сучасної української літератури видавництва «Дніпро».

Восени 2008 року у Львові поета збила автівка. Через кілька днів він помер.

У часописі «Критика», опублікували посмертне слово поета і критика Костянтина Москальця, в якому зокрема йдеться:

  • Він був поетом, височиною в пласкому поточному мовленні й існуванні, а височини, як відомо, першими притягують удари блискавиць та абсурду. Цинізму й нігілізму. І смерті, звичайно. Проте є одна незаперечна й універсальна істина, якої не обіймуть жоден Танатос і жоден абсурд. Усі вірші пишуться в теперішньому часі. Читаючи й перечитуючи їх, ми завжди в той час потрапляємо. Ми потрапляємо в час, у якому Ігор Римарук живий. І саме тому ми ніколи не будемо говорити про нього як про відсутнього.

У поезіях Римарука відчутний перманентний протест проти «легітимації», охрестоматійнення неомодернiстських способів творення, спроба революційного формотворення в межах НМ-дискурсу. Римарук — вічний і відданий неофіт модернізму, один із безперечних предтеч ПМД-80, який уособив фаховість та ерудовану інтелігентність «вісімдесятників».

Вірші перекладали багатьма мовами світу, друкували в англо-, іспано-, польсько-, російсько-, румунсько-, шведсько-, німецькомовних антологіях української поезії.

Збірки Римарука:  «Висока вода» (1984), «Упродовж снігопаду» (1988), «Нічні голоси» (1991), «Goldener Regen» («Золотий дощ», 1996, видавництво «Brodina», німецькою та українською мовами), «Діва Обида» (2000, 2002), «Бермудський трикутник» (2007),  «Сльоза Богородиці» (2009), «Божественний вітер: останні вірші» (2012)

Читати вірші Римарука: http://maysterni.com/user.php?id=170&t=1

Придбати збірку поезій Римарука можна тут: https://store.ababahalamaha.com.ua/index.php/books/genres/virshi-series/try-potoky-misiachnoho-svitla.html

 

КОСТЯНТИН МОРДАТЕНКО (1975) –  поет.

Народився в Білій Церкві, закінчив Київський національний економічний університет. У творчому доробку письменника більше трьох десятків збірок поезії.

За підсумками 2012 року на основі даних Книжкової палати України Костянтин Мордатенко із загальним накладом книг 18 000 екземплярів журналом «Фокус» був названий найуспішнішим сучасним поетом України.

У творчості поета вдало поєднується класичний стиль з модерном. Сторінка в БФ, де поет викладає вірші: Костянтин Мордатенко

 

Пом’янемо захисників Україні, які заплатили життям за те, щоб зупинити російську агресію. Як завжди, почну цей сумний перелік з уродженців Донбасу, які захищали від окупантів свій рідний край, – щоб вкотре нагадати, що патріотизм чи ватноголовість не залежать від місця народження людини.

 

В’ЯЧЕСЛАВ ФІРСОВ (1971-2014)— старший прапорщик, Державна прикордонна служба України.

Народився в селі Станиця Луганська на Луганщині.

Інспектор прикордонної служби кінологічного відділення відділу «Красна Талівка» прикордонного загону Східного регіонального управління ДПС України.

Загинув 25 серпня 2014 року в бойовому зіткненні у Красній Талівці — українські прикордонники зупинили диверсійно-розвідувальну групу, котра порушила кордон з території Росії. Бій тривав 2,5 години, терористів підтримували вогнем з Російської Федерації — міномети, 2 БТР та 2 БМП. Також українських прикордонників обстрілювали некерованими реактивними снарядами 2 бойові вертольоти Мі-24 Збройних сил РФ. У бою загинули 4 прикордонники, 3-х поранено, однак прорив через кордон не відбувся, диверсанти ж вивезли своїх поранених та вбитих під прикриттям вогню російських БТРів та вертольотів до Росії.

 

ДМИТРО КЕДА (1995-2014) — солдат ЗСУ.

Народився і закінчив школу в Луганську. Служив за контрактом, номер обслуги у 79-й окремій аеромобільній бригаді.

З весни 2014-го брав участь у бойових ліях. Загинув 4 липня від розриву 120-мм міни при визволенні від терористів Слов’янська. Тоді ж поліг Антон Лисечко. Побратими вогнем у відповідь знищили ворожий міномет й розрахунок.

 

ОЛЕКСАНДР СИРОТА (1990-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Приморське на Одещині у багатодітній родині.

Старший солдат військової служби за контрактом 28-ї ОМБр, навідник-оператор.

Помер у шпиталі від отриманих напередодні поранень біля прикордонного села Тарани (Донецька область) під час артобстрілу терористами блокпосту.

Без Олександра лишилося 5 братів і сестер.

 

ДЕНИС ДЕНИСЮК (1990-2015) — солдат полку спецпризначення «Азов».

Народився у Києві. Працював на телеканалі СТБ, програма «Вікна-новини», режисер монтажу.

Брав участь у Ревлюції Гідності, був там побитий силовиками, отримав серйозні травми голови.

У січні 2015 добровольцем пішов на фронт – боронити Україну. Колеги намагалися відмовити його, але він сказав: «Як що буду відсиджуватися, то хто піде?»

Служив водієм відділення тяги та підвозу 1-го мінометного взводу мінометної батареї окремого загону спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України.

10 червня 2015-го загинув у бою під час обстрілу збройними російсько-терористичними силами села Широкине: вогневий розрахунок, до складу якого входив Денис, потрапив під вогонь. Денисюк виконав завдання по придушенню позицій противника, напад було відбито, проте він зазнав забагато поранень.

Без Дениса залишилися батьки та кохана.

 

ЄВГЕН ПОДОЛЯНЧУК (1991-2014) — капітан ЗСУ.

Народився у Черкасах. У 14 років Євген вступив до скаутської організації «Пласт» і брав активну участь у пластунському русі.  З липня 2014 року Євгена Подолянчука прийнято до Уладу старшого пластунства.

2008 року вступив у Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного до факультету розвідки, який закінчив з відзнакою. З 2012 року на військовій службі. Служив у Кропивницькому, 3-й окремий полк спецпризначення. Займав посаду командира групи: 2 загін, 5 рота.

2012 року узяв шлюб з пластункою Марією Сергєєвою.

Під час подій Революції гідності у військову частину від влади прийшла телеграма-повідомлення у вигляді звернення військових із закликом до вищого керівництва і президента «забезпечити порядок». Підписання такого документу означало б згоду з діями влади по придушенню повстання, або й готовність до участі у придушенні. Командування, офіцерський склад і бійці відмовилися його підписувати.

З початком російської агресії проти України Євген Подолянчук відбув на виконання завдань із захисту цілісності держави у числі перших, ще до початку відкритих бойових дій. Спершу виконував завдання по захисту деяких важливих об’єктів, потім — захисту державного кордону від зовнішньої агресії. У квітні 2014 року був направлений в складі свого загону в Донецький аеропорт,  де участь у першому бої за ДАП.

У будівлі старого терміналу Донецького аеропорту, який утримували бійці загону спецпризначення, власноруч намалював десятки пам’яток-нагадувань з військової справи — тактики, теорії, основ психології, — та розвісив на видних місцях, для того щоб усі бійці мимохіть повторювали, запам’ятовували та вивчали життєво важливі навички.

 

У першому бою за Донецький аеропорт 26 травня Євген працював на найвіддаленішому посту, у складі його групи були снайпери, кулеметник та розрахунок зенітки ЗУ-23-2 десантників 25-ї бригади. Після сповіщення в ефірі о 15:00 дня про висування бойовиків до ДАП, прийняв рішення висунутися на позиції для прикриття вогнем Нового терміналу, який на той час служба безпеки аеропорту не дозволяла займати військовикам, — Євген припускав що саме він буде головною ціллю штурму росіян.

За спогадами побратима, Євген Подолянчук працював на найнебезпечнішій позиції, зі злітної смуги, без жодного укриття. Після початку бою їх накрили АГС-ами і стрілецькою зброєю. Сам Євген пояснив, що їхня позиція була на віддалі, тому прицільно з цієї зброї бойовики по ним бити не могли. Із розвитком бою, він зі своєю групою змінював увесь час позиції та діяв за обставинами.

У терміналах з бійцями не було спершу медиків, а з часом почали з’являтися поранені. ДАП тоді був у повному оточенні, проте разом з Євгеном вони облаштували зразковий медпункт, прочесавши усі термінали, та зібравши усі наявні ліки. Євген по всьому терміналу розклеїв знаки червоних хрестів і стрілочок, що позначали шляхи можливої евакуації поранених до медпункту. В майбутньому, коли підрозділи мінялися по ротації та часто не були знайомі з терміналами, ці позначки навіть у розпал бою дозволяли координувати порятунок поранених.

Після деблокади аеропорту і прориву українських військ до Пісок, Євген провів на своїй «Ниві» до аеропорту колону танків.

14 вересня 2014 року Євген з бійцями вийшов на завдання по виставленню мінних загорож проти танків на позиції «Єнот». Групу українських бійців затисли ворожим вогнем з близької відстані у будівлі. Незабаром на даху у ній почалася пожежа, а система вентиляції задимила усі приміщення. Спецпризначенці мали покинути будівлю і повертатися під обстрілом, проте на зворотному шляху Євген з двома бійцями вирішив все ж закласти міни на випадок, якщо їх переслідуватиме танк. Євген отримав осколкове поранення в голову, помер під час евакуації з Донецького аеропорту.

 

МИРОСЛАВ МИСЛА (1992-2016) — молодший лейтенант ЗСУ.

Народився у селі Приборжавське на Закарпатті. Згодом сім’я переїхала на Харківщину.

2013-го акінчив історичний факультет Харківського національного університету ім. Каразіна за спеціальністю «Викладач історії України та суспільно-політичних наук». В Харкові долучився до націоналістичного руху.

Активний учасник Революції Гідності, під час якої був спеціальним кореспондентом радіо «Голос Свободи». 25 січня 2014 року бійці внутрішніх військ здійснили брутальний напад на Мирослава як журналіста.

З перших днів війни добровольцем вирушив на Донбас у складі батальйону МВС особливого призначення «Січ». Забезпечував правопорядок під час проведення парламентських виборів у жовтні 2014 року на Донеччині, зокрема у Слов’янську.

З весни 2015 року служив у ЗСУ, командир взводу окремої зведеної штурмової роти «Карпатська Січ» 93-ї ОМБр.

2 жовтня 2016 загинув поблизу села Кримське Луганської області від множинних вогнепальних поранень під час мінометного обстрілу. Мирослав на чолі розвідгрупи під час виконання бойового завдання виявив ДРГ противника, після чого група потрапила під масований обстріл. Пораненого командира донесли до бази, але він помер.

Без сина залишилася мати.

 

ОЛЕКСАНДР ГРИЦАЙ (1978-2015)— солдат ЗСУ.

Народився в селі Семиполки на Київщині, працював старшим інспектором з кадрів київського метрополітену.

7 червня 2014-го мобілізований, кулеметник-розвідник, 25-й окремий мотопіхотний батальйон. Колеги та знайомі збирали кошти йому на обмундирування. 20 серпня прибули до міста Ізюм, звідти рушили під Дебальцеве.

Загинув 6 лютого 2015-го від кулі снайпера на дебальцевському напрямку під час бою в селищі Рідкодуб Шахтарського району Донецької області, прикриваючи відхід заблокованих терористами побратимів.

Без чоловіка та тата залишились дружина та донька.

 

ВОЛОДИМИР ПОЛУПАНОВ (1976-2015) — старшина Збройних сил України.

Народився в м. Липовець на Вінниччині. Після школи навчався у профтехучилищі, механізатор.

Після строкової служби був у лавах миротворчих сил у Іраку, де отримав поранення. По поверненні в Україну оженився, і щоб заробити на будинок для родини, їздив на заробітки у Чехію – працював на будівництвах, бо мав до того хист. Спочатку виникли проблеми з отриманням дозволу – бо прізвище Володимира було – Хаджібаєв. Це і викликало підозру при виїзди до Європи. Тоді всі троє братів змінили прізвище на мамине – Полупанови.

По поверненні будував нову оселю, придбав трактора. С’ім’я жила з того, що Володимир заробляв– пахав людям городи, тримав худобу на відгодівлю.

Ще під час Євромайдану Володимир казав, що буде війна, і був готовий йти воювати. 31 липня 2014-го його призвали, а 1 серпня дружина народила другу дитину.

Служив розвідником, командир відділення, 128-а окрема гірсько-піхотна бригада.

6 лютого 2015-го загинув під час штурмових дій терористами взводного опорного пункту поблизу Рідкодуба. Власним життям врятував від загибелі старшого лейтенанта.

Побратими поважали і цінували його. Через місяць після його загибелі 16 побратимів приїхали на його могилу у Липовці – пом’янути товариша.

Без Володимира залишилися дружина, двоє синів.

 

ПЕТРО НАКИДАЛЮК (1990-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Плоска на Рівненщині. У віці 4 роки втратив батька. Навчався у Дубенській середній школі № 3 до 8 класу — після смерті дідуся важкохворій бабусі потрібен був догляд, і Петро прийняв рішення бути біля неї, тож 9-й клас закінчив у Плосківській школі. Продовжив навчання в Дубенському професійно-технічному ліцеї. Від 17 років професійно займався спортом, кандидат у майстри спорту з армреслінгу.

Під час Революції Гідності перебував з товаришами на київському Майдані.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України призваний за частковою мобілізацією 28 серпня 2014-го; покидаючи обійстя, на воротах вивісив Український прапор.

Солдат, механік-водій 17-ї окремої танкової бригади, м. Кривий Ріг. З 19 вересня брав участь АТО, у кількох бойових виходах. В складі підрозділу забезпечував підсилення оборони окремого загону спецпризначення Нацгвардії «Азов» в районі Маріуполя.

Загинув 11 березня 2015, під час виконання бойового завдання біля села Широкине. В штабі оборони Маріуполя повідомили, що за день противник 7 разів обстрілював позиції в Широкиному з мінометів калібру 120 мм та стрілецької зброї, працював ворожий снайпер.

Залишилися мати і сестра.

 

ЕДУАРД ПАНЧЕНКО (1992-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у Дніпрі, закінчив училище, захоплювався спортом — грав у баскетбольній команді. Строкову службу пройшов у 25-й десантній бригаді, восени 2013 року одружився.

Мобілізований 4 квітня 2014-го, механік-водій 93-ї ОМБр. Лагодив техніку та зброю, деякі запчастини купував за власні кошти.

18 січня 2015-го поблизу села Тоненьке під машиною Едуарда вибухнув снаряд, праву ногу повністю розірвало, друга сильно пошкоджена. З лінії вогню його витягнув командир роти Максим Пресняков – ціною власного життя. Едуарда доставили до дніпропетровської лікарні, звідти до Києва. Дорогою почалася гангрена, одну ногу вимушено ампутували майже по стегно. Проте ампутація не допомогла, через тиждень після другої операції Едуард пішов з життя.

Лишилась вагітна дружина; 17 квітня 2015 року народився син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада