Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
03.04.2020

4 квітня.

Після попередніх днів, відносно скупих на непересічних особистостей, знову маємо рясний «урожай»:
– вчений, який відкрив явище слов’янського і, зокрема українського, бароко, заклав підвалини історико-філософського українознавства як самостійної галуз і у 1968 році у Празі дав публічного «ляпаса» совєтським пропагандистам від науки.
– архітектор, який визначив вигляд старої Одеси – за його проектами побудовано понад 70 споруд;
– жінка страшної долі й неймовірної сили духу, графиня, яка пережила сталінські табори, стала акторкою і зіграла в 120 фільмах;
– діяч ОУН, який пішов на виконання атентату, знаючи, що має постати перед судом і його буде страчено – бо саме публічність судового процесу була головною метою знищення совєтського консула у Львові;
– видатна українська співачка на еміграції, пісні якої було заборонено в СРСР і голосом якої звучала реклама десятків глобальних компаній;
– скульптор, який залишив на окупованому Донбасі все, і почав життя з нуля у Києві;
– письменник, автор різножанрових популярних романів;
– письменниця, авторка жіночої прози, і водночас серйозна дослідниця-україністка;
– сценаристка фільму «Кіборги» та серіалу «Спіймати Кайдаша».
А також – захисники України, герої російсько-української війни.


Підемо в хронологічному порядку.

ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ (1894-1977) — український учений-енциклопедист; культуролог-славіст, філософ, літературознавець, дослідник української і слов’янської літератур, історії культури, філософії та релігійної думки.

Народився у дворянській родині. Рідною мовою в родині Чижевських була російська. У ті часи одиниці інтелігентних родин послуговуались українською, тим більше мати Дмитра, Марія Єршова, талановита художниця, учениця Іллі Рєпіна, була етнічною росіянкою. Але його дядько Павло Чижевський, член української фракції Державної думи, член Центральної Ради та уряду УНР, автор праці «Основи української державності», був українофілом. Свого часу він з молодим тоді Володимиром Вернадським доставляв із Женеви в Україну нелегальні українські видання.
Дмитро вивчав математику і астрономію в Петербурзькому університеті. В 1914 він змінив місце навчання та фах — перевівся на історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира, який закінчив у 1919 році.
У передреволюційному Києві Дмитро Чижевський брав участь у діяльності студентських та робітничих гуртків. Брав участь у революції 1917 (член Української Центральної Ради). Був активним членом партії меншовиків та представником цієї партії в Малій Раді українського уряду (1918), мав перспективу стати міністром праці України. Паралельно він викладав філософію в Київському університеті. Як згадує товариш Чижевського Панас Феденко, ще тоді в спілкуванні та листуванні вони свідомо перешли на українську мову.
Після зайняття Києва більшовиками Чижевського було ув’язнено й засуджено до смертної кари. Лише завдяки випадковості йому вдалося врятуватися.
1921 року, після окупації УНР більшовиками, виїхав до Німеччини, де у Гайдельберзькому та Фрайбурзькому університетах поглиблював студії філософії у Ясперса, Гайдеггера, Гуссерля та інших.
Викладав у Празі: в Українському педагогічному інституті та в Українському Вільному Університеті. Згодом в Німеччині викладав в університеті в Галле , зосереджуючись на філософії; зокрема досліджує вплив Гегеля на слов’янську науку і вплив німецької філософії на російську літературу.
В 1951—1956 роках працює на посаді професора Гарвардського університету (США), завідує філософським відділом Української Вільної Академії наук у Нью-Йорку.
Але його наукові інтереси були далекі від предметів штудій американських вчених. І коли 1956 року Чижевському пропонують очолити інститут славістики Гейдельберзького університету, він охоче погоджується. Фактично він і створив цей інститут, оскільки до його приходу той існував лише номінально. Ця робота стала справою його життя. До кінця днів він обіймає посаду професора, керівника Інституту славістики.
У багатогранній науковій діяльності Чижевський виявив велику ерудицію і зробив значний внесок у дослідження історії літератури, у критику, філологію, естетику й філософію (російську, українську, словацьку, чеську, польську й німецьку, хоча з 1000 наукових розвідок найбільша частка — близько 200 — присвячено Україні).
Дмитро Чижевський — автор фундаментальних праць «Філософія на Україні», «Нариси з історії філософії на Україні», «Гегель в Росії», «Філософія Сковороди», «Історія української літератури від початків до доби реалізму» та інших. Автор «теорії стилів».
Чижевський першим відкрив слов’янське і зокрема українське бароко, а історію української літератури намагався побудувати як історію стилів: підкреслюючи початковий зв’язок з візантійською культурною сферою та вказуючи на співзвучну зміну стилів з західними впливами (з 16 ст.).
Разом з тим феномен українського бароко вчений ставив у загальноєвропейський контекст, не вичленовуючи лише стилістику, а підкреслюючи тотальність барокового мислення у ті часи.
Чижевський вперше здійснив систематизацію історико-філософського процесу в Україні (започаткували цей напрям дослідження Кл. Ганкевич та В.Щурат). Його загальне бачення становлення й розвитку історії української філософії відзначає реальний початок історико-філософського українознавства як самостійної галузі.
Чижевський завжди принципово відрізняв українську культуру і мову від російської (великоруської) і від своїх німецьких колег за фахом вимагав слідувати цьому. В приватному житті та в стосунках з колегами він навпаки — ніколи не ділив людей за етнічною ознакою.
Сучасники Чижевського визнавали, що він був далекий від будь-якого шовінізму. Лекції часто читав російською мовою. Проте ніколи не приховував, що він не росіянин, а українець, навіть підкреслював це. А в своїх працях він завжди наголошував, що староруська література є літературою Київської Русі, а отже є українською. Також учений завжди намагався довести пріоритет української літератури над російською аж до твердження, що російської літератури не існує, існують тільки російські письменники.
З іншого боку, українські кола були незадоволені науковими стосунками вченого з російською діаспорою, дорікали йому за недостатній патріотизм. Чижевський вважав культурні зв’язки між людьми і народами більш важливими, ніж політичні, всіляко підтримував і розвивав ці зв’язки без огляду на національність.
Протягом всього життя Чижевський вкрай вороже ставився до совєтського ладу і не приховував цього. Совєти відповідали взаємністю.
Совєтські та східнонімецькі славісти проводили пропагандистську кампанію проти нього, звинувачуючи вченого в українському націоналізмі і засуджуючи та замовчуючи його праці.
Після виходу в світ 1956 року його фундаментальної праці “Історія української літератури” академік О.Білецький, який очолював тоді Інститут літератури АН УРСР, писав, що ця “Історія…” є такою ж диверсією, як повітряні розвідувальні кулі, що запускаються Заходом на територію Союзу РСР, чи брехня “Голосу Америки”.
Своє ставлення до “совітів” Чижевський продемонстрував на конгресі славістів у Празі у 1968 році.
Чехи та їхні “наставники” із СРСР намагалися створити атмосферу розрядки, запросивши вчених зі Сходу та із Заходу. Чижевський мав зробити доповідь про східносло-в’янське бароко (тема, на яку в СРСР існувало табу). Він підійшов до кафедри, привітав присутніх у залі, а потім російською мовою повідомив, що на знак протесту проти замовчування його імені і праць у Радянському Союзі він не читатиме своєї доповіді.
Стався міжнародний скандал, адже Чижевського вчені-славісти Заходу вважали вже тоді “патріархом” чи “Нестором славістики”.
А вже через тиждень у Празі були радянські танки. Чехи говорили про Чижевського із захопленням: тільки він знав, як треба розмовляти з росіянами.

ЮРІЙ ДМИТРЕНКО (1858-1918) – архітектор.

За його проектами в Одесі зведено понад 70 будівель, він не просто, як кажуть, «брав участь в формуванні архітектурного вигляду міста», а розставляв найважливіші архітектурні акценти старої Одеси – проектуючи особливо значні споруди на перехрестях центральних вулиць. Без його робіт, створених в абсолютно різних стилях, не було б нинішньої слави ні Приморського бульвару, ні вулиць Грецької і Катерининської, Пушкінській та Маразліївській, ні Катерининської та Привокзальної площ.
І це стосується не тільки світської забудови. Дмитренко був єпархіальним архітектором, за його проектами створено кілька церков, зокрема церква в ім’я святителя Димитрія Ростовського на Другому християнському цвинтарі.
Також Дмитренко був автором багатьох проектів міських громадських і благодійних закладів, розроблених ним часто безкоштовно. І це цілком закономірно, бо народився він в одеській купецькій родині з розвинутою традицією благодійництва.
Архітектурну примудрість Дмитренко опанував у Петербурзькій академії мистецтв, де 1883 року отримав звання класного художника ІІ-го ступіню по архітектурі. Тим же самим роком датований перший відомий проект архітектора — склад у Хлібному містечку.
Спочатку він в Одесі працює помічником уславленого архітектора Олександра Бернадацці, викладає архітектуру в Одеській рисувальній школі.
Отримавши звання класного художника І-го ступіню за власний проект Варшавського вокзалу, працює над численними замовленнями: створює проекти міських громадських будівель, пов’язаних з благодійністю, культових споруд, а також виконує дрібні приватні замовлення.
З початком ХХ століття у зв’язку з економичною кризою 1900—1903 років та революцією у Російській Імперії 1905—1907 років кількість замовлень у місті зменшувалась рок від року, а державних замовлень стало взагалі вкрай мало. У той час Дмитренко виконав декілька проектів прибуткових будинків, які характеризуються високою якістю оздоблення. Серед крупних реалізованих проектів того періоду – Обліковий банк.
У 1913 році Дмитренко переміг у конкурсі на проект будівлі Селянського поземельного банку — значному і останньому відомому реалізованому проекту архітектора. Ця споруда є єдиним будинком у неоросійському стилі в Одесі.

МАРІЯ КАПНІСТ (1913-1993) – актриса, жертва сталінського терору.

Походить зі старовинного дворянського роду.
Один з її предків – грецький граф Петро Капніссос воював з турками на боці російського імператора Петра I, згодом осів в Україні і незабаром помер. Його син Василь, який переписав своє прізвище на “Капніст”, прославився в боях під Очаковом, командуючи козацьким військом. За бойові заслуги цариця Єлизавета надала Василю Капністу родові землі на Полтавщині. Там у нього народилося шестеро синів, молодший з яких, Василь Васильович, став поетом і драматургом.
Через три століття в Петербурзі повінчалися граф Ростислав Ростиславович Капніст і прапраправнучка знаменитого козацького атамана Івана Сірка Анастасія Дмитрівна Байдак, Марія була наймолодшою з їхніх п’яти дітей.
До Капністів приходили шановані петербуржці, серед яких був і Федір Шаляпін, шалено закоханий в Анастасію Дмитрівну. Вона була дуже красивою жінкою, знала вісімнадцять мов. Звернув увагу Шаляпін і на маленьку Марію. Він давав їй уроки вокалу і хвалив її першу сценічну роботу в домашньому спектаклі.
Після перевороту 2017 року Капністи переїхали в Судак. І коли Марії було 7 років, її дитинство закінчилося. 21-року батька затримали і розстріляли чекісти. А тітку вбили просто на її очах.
«Три тисячі людей розстріляли за одну ніч. На горі Алчак. Ніхто не знає, що творилося в Криму. Ми голодували жахливо. Мололи виноградні кісточки … врятувалися дельфінячим жиром – один рибалка впіймав дельфіна … » – згадувала Марія Капніст.
Кримські татари, що шанували пам’ять графа Капніста, допомогли його вдові і доньці втекти з Судака в їхньому національному одязі. У 16 років Марія Капніст потрапила в Ленінград. Там вона вступила в театральну студію Юр’єва, а після її закриття – в інститут. Педагоги обіцяли їй велике майбутнє, дозволяли виходити в масовках на професійній сцені. Але незабаром був убитий Кіров, і знову почалася чистка. Марія не змогла довчитися. Доля кидала її то в Київ, то в Батумі, то знову в Ленінград. І на початку 1941 року “за антирадянську пропаганду і агітацію” їй дали 8 років, а відбувати термін довелося все 15.
Етапи, пересилання, табори. Ніколи не говорили, куди ведуть.
«Назавжди в пам’яті етап від карагандинського табору в Джезказган. Пустеля. Пекуче сонце. Сильний вітер з піском … Люди мерли як мухи. Мучила всіх спрага. Запам’яталася казашка, яка вийшла з глечиком води. Їй дозволили напоїти найслабших. Джезказган був мало не найстрашнішим місцем. Видобували вугілля. Вранці спускалися в шахту, піднімалися вночі … Нестерпно боліли руки і нога. Я була бригадиром. Одного ранку виписувала в конторі наряд і зустрілася з конвоїром-казахом з карагандинського табору. Як же він воскрес? Адже там, коли він вистрілив прямо в обличчя тій, яка відмовилася стати його наложницею, ми самі скрутили його і живого засипали піском … Дізнавшись мене, єхидно посміхнувся і тут же почав страшно бити…» – згадувала Марія Капніст.
Рятівними були посилки, що їх надсилав її друг Георгій Євгенович. Куди б вона не потрапляла, він знаходив її листами і посилками.
У таборі, у степу, її від смерті у вогні врятував польський інженер Ян Волконський (також в’язень). Як подяку він попросив її народити йому дитину. В тюремній лікарні Марія народила дочку Раду. У таборі в пустелі Джезказгану на роботах у вугільних копальнях вагітну Марію Капніст з ранку опускали в бочках на 60 метрів вниз і лише ввечері піднімали наверх. Коли табірне начальство тільки дізналося, що вона вагітна, її змушували зробити аборт, але вона відмовилася. І тоді їй влаштовували тортури: опускали в крижану ванну, обливали холодною водою, били ногами. Але якимось дивом дитина вцілила.
Батька свого Рада ніколи не бачила, він був розстріляний. Сама Марія Капніст не воліла говорити про це. Лише після її смерті Рада знайшла в документах фото батька.
Донька розповідала: «Я ходила в дитячий сад при таборі. Мамі вже недовго залишалося відбувати термін, але одного разу вона побачила, як вихователька б’є мене і примовляє: “Я виб’ю з тебе ворога народу”. Мама накинулася на виховательку. Побила її. Можливо, все б обійшлося, але вихователька виявилася коханкою співробітника НКВД. Мамі дали ще 10 років. Мене відправили в дитячий будинок. Було тоді мені всього два роки».
Почалися поневіряння Ради по дитбудинках, і продовжилися поневіряння Марії по таборах. Її били, вибили зуби, з красивої жінки вона перетворилася в зморшкувату стару. Але її дух не був зламаний.
У Марії Капніст був вірний друг – Георгій Євгенович Холодовський, їхнє кохання було палким, але щастя було недовгим. Марію репресували, а її кавалеру сказали, що вона загинула. Лише коли стали в табори приходити посилки, Марія зрозуміла, що її Георгій живий.
У 1958 році постановою Верховного суду РРФСР вирок і всі наступні рішення у справі Марії Капніст були скасовані і справу про неї припинено за відсутністю складу злочину.
Рада розповідала: «Можливо, у них би і після звільнення склалися відносини, бо обоє мали глибокі почуття одне до одного. Але мама не змогла переступити через образу, нанесену їй при першій зустрічі після довгої розлуки. Холодовський зустрічав Марію на вокзалі з величезним букетом квітів. З роками він став ще гарніший. А мама, в свої 44, виглядала виснаженою старою. І в не він її не впізнав. Кілька разів пройшов він повз, навіть не звернувши уваги. І лише коли всі пасажири розійшлися, вручив букет зі словами: «Вас не зустріли, і я не зустрів того, кого чекав”.
Але теплі почуття між ними залишалися до кінця. Георгій неодноразово робив Марії пропозиції, але вона так і не прийняла їх.
Після 15 років репресій Марія Капніст приїхала до Києва. Життя довелося почати з нуля. Жити було ніде, і вона ночувала на вокзалах, у скверах, телефонних будках. Щоб отримати хоч якісь гроші, працювала масажистом, двірником. Про сцені і зйомках в кіно навіть не думала. Одного разу вона стояла у фуфайці біля кас кінотеатру, до неї підійшов молодий режисер Юрій Лисенко і зі словами «В якому фільмі ви знімаєтеся?» потягнув на знімальний майданчик картини «Таврія».
Успіх цієї дебютної роботи звернув на неї увагу багатьох режисерів кіностудії імені Довженка. Спочатку героїнями Капніст ставали похмурі, суворі жінки: мудра Мануйлиха в «Олесі», селянка в стрічці «Ми, двоє чоловіків». Переломною стала роль відьми Наїни в кіноказці Олександра Птушко «Руслан і Людмила». Важко уявити іншу актрису в цьому хитрому і страшному образі.
Надалі вона здобула популярність своїми характерними образами – графинь, дам, загадкових бабусь, відьом, циганок і чарівниць. У «Нових пригодах янкі при дворі короля Артура» вона взагалі виконала відразу три ролі: Фатум, лицаря і ігумені.
«Фільм знімали в Таджикистані якраз під час землетрусу, і багато акторів відмовилися в ньому брати участь, – згадує Рада. – Але маму після табірного життя мало що могло налякати».
З втратою краси та молодості, які у неї забрали табори, Марія Капніст досить швидко змирилася і навіть ставилася до цього з гумором. На фотографіях дочці вона підписувалася: «З любов’ю, твоя баба Яга».
Загалом Капніст зіграла у понад 120 художніх фільмах і створила галерею гострохара́ктерних образів у кіно.
Марія Капніст ніколи не сиділа склавши руки, давала благодійні концерти, а головне – домоглася повернення Україні із забуття імені одного зі своїх славних предків, письменника Василя Капніста. Було широко відзначено його 230-річчя, видані твори поета і навіть включені до шкільної програми.
У Марії Ростиславівни через роботу в ув’язненні під землею розвинулася клаустрофобія, через що вона не користувалася підземними переходами, що і стало причиною її загибелі. У віці 79 років вона потрапила під автомобіль. Під час лікування травм вона застудилася і померла.

МИКОЛА ЛЕМИК (1915-1941) — діяч ОУН. Виконавець атентату проти секретаря Консульства СРСР у Львові. Крайовий провідник ОУН на східноукраїнських землях.

Народився у селі Солова в Галичині (тепер Львівська область ). Навчався на математично-природничому факультеті Львівського університету, належав до ОУН.
Миколі Лемику було лише 18, коли Організація українських націоналістів в Західній Україні приймає рішення змусити звернути увагу світової громадськості на Голодомор в Україні. На нараді ОУН вирішили вчинити атентат на чиновника Москви — радянського консула у Львові. Зголосилося здійснити вирок з десяток молодих членів ОУН. Але йшлося не просто про відважного бойовика. Це мав бути інтелігентний чоловік, з міцними нервами, який легко входить у довіру, бо ставили завдання не лише виконати присуд, а й оборонити себе від охоронців у консульстві та здатися в руки польській поліції. А найважливіше — гідно триматися під час судового процесу, який мав висвітлюватися світовими засобами масової інформації.
1933 року Лемик вбиває начальника канцелярії консуляту СРСР у Львові Алєксєя Майлова (за сумісництвом емісара більшовицьких спецслужб) на знак протесту проти штучно організованого радянською владою Голодомор в Україні 1932—1933 рр. Основним мотивом вбивства Лемик вважав публічну форму протесту проти дій більшовицької влади, яка “…силою загарбала українську державу, нищить українську культуру і терором та голодом нищить українську націю”.
Біля будинку суду відбулися демонстрації протесту, а в залі знаходились іноземні журналісти. Однак до зали не запросили свідків Голодомору. Негайний суд у Львові, що відбувся в жовтні-листопаді 1933 року засудив Лемика до смертної кари. Через деякий час смертну кару неповнолітньому Лемику було замінено на довічне ув’язнення.
На волю Микола вирвався аж на початку війни, восени 1939 року, коли німецька авіація почала бомбардувати польські міста, зокрема і в’язницю у Сєдльцах. Після багатоденних поневірянь і важкої хвороби він зрештою потрапив у Краків і знову на нелегальному становищі долучився до національно-визвольної боротьби.
Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року соратниками Степана Бандери Акту про створення Української держави, «просувати» ідеї незалежності на схід вирушили три похідні оунівські групи — Північна, Східна і Південна. Східну очолив Микола Лемик.
Загинув у жовтні 1941 року — заарештований гестапо і розстріляний у Миргороді.

КВІТКА ЦІСИК (1953-1998) — американська співачка українського походження, виконавиця українських народних і популярних пісень. Пісня «Ти осяюєш моє життя» (англ. You Light Up My Life), яку вона виконала для однойменного фільму, отримала 1978 року «Оскар» і «Золотий глобус» у категорії «Найкраща пісня до фільму».

Народилася в Нью-йорку в сім’ї Іванни та Володимира Цісиків — післявоєнних емігрантів із Західної України.
Володимир Цісик з дитинства навчав своїх доньок грати на скрипці та фортепіано. Марія стала відомою піаністкою, була директором консерваторії в Сан-Франциско, вела майстер-класи в Карнегі-холі.
Квітка ж, крім гри на скрипці в акомпануванні сестри, співала в хорі, займалася вокалом. У хорі Квітка часто співала з маленьким Майклом Джексоном, майбутнім королем поп-музики.
У буденні дні Квітка Цісик навчалася в американській стандартній школі, а по суботах прямувала до «Школи українознавства» куди її записали батьки, намагаючись зберегти зв’язок з батьківщиною та українським народом.
Після закінчення 1970 року Вищої школи музики і мистецтва у Нью-Йорку Квітка Цісик навчалася протягом одного року в Харпер-коледжі — складовій частині Університету штату Нью-Йорк у Бінгемтоні, де в той час її старша сестра Марія викладала гру на фортепіано. Тоді вона вже мала декілька записаних власних пісень.
Влітку 1971 року Квітка стажувалася в оперному співі у Бельгії.
Повернувшись, продовжила навчання в Маннес-коледжі в Нью-Йорку по класу скрипки. Але, зрештою, пісня переважила. Через рік Квітка покинула скрипку та перейшла на навчання по класу академічного співу.
Співачка мала рідкісне колоратурне сопрано. За оцінками музикознавців, голос Квітки мав неймовірний вокальний тембр, у якому виділявся особливий, дзвінковий обертон. До того ж, Квітка вміла співати так званим «білим голосом» — своєрідною манерою жіночого фольклорного співу, яку можна почути в карпатських селах. У Квітки є кілька пісень в альбомі «Пісні України», заспіваних «білим голосом».
Після смерті батька (він помер інсульту в 1971 році, коли Квітці було сімнадцять) потреба заробляти на життя звернула молоду співачку з оперного шляху у світ джинґлу. Певний час вона виступала в клубах Нью-Йорка та не втомлювалась надавати свої записи продюсерам і рекламним агенціям для прослуховування. Це, зрештою, принесло результати. У середині 1970-х років Квітка увірвалася у світ реклами на телебаченні та радіо, де її чекала справжня американська слава.
Кілька разів працювала над записом саундтреків до художніх фільмів та брала в них участь як акторка. Найбільшим успіхом стала участь у фільмі «Ти осяюєш моє життя» Джозефа Брукса (1977 рік) — де Квітка виконала всі пісні головної героїні. Фільм відзначено «Оскаром» та «Золотим глобусом» за найкращу пісню.
Неодноразово брала участь у комерційних проектах. За допомогою її співу свій імідж створювали корпорації ABC, NBC, CBS, Burger King, McDonald’s, American Airlines та Delta Air Lines, Coca-Cola, Pepsi-Cola та інші. З початку 1980-х років вона стала однією з найдорожчих і найпопулярніших виконавиць джинґлів у США — рекламних мотивів для радіо та телебачення. 1981 року Квітка записала для компанії «Ford Motor» рекламну пісню «Have You Driven a Ford Lately?». Також виконувала джинґли для Chevrolet, Cadillac, Toyota.
1983 року разом з матір’ю відвідала Україну — була у Львові й інших містах Західної України. Це був неафішований і перший (як і останній) раз, коли Квітка завітала до історичної батьківщини. На той час її пісні були заборонені в Україні. Цей візит обмежився гостюванням у приватних помешканнях – жодних концертів і творчих зустрічей. Лише у жовтні 1996 року, сестра Марія відвідала Україну з фортепіанними виступами та презентувала родину Цісиків на Міжнародному фестивалі «Київ Музик Фест’96».
Перший диск з українськими піснями «Kvitka» або «Songs of Ukraine» («Пісні України») записаний 1980 року, другий «Two colors» («Два кольори») — 1989 року. Завдяки своїй професійності, душевній натурі та щедрості (на запис обох альбомів витратила 200 тис. доларів) Квітка зібрала для запису альбомів 40 найкращих студійних інструменталістів Нью-Йорка. Партію рояля виконувала старша сестра Марічка.
За словами самої Квітки, ці альбоми не були бізнес-проектами, а скоріше родинною справою, це був подарунок для всіх українців, хоч би в якій частині світу вони жили, музика для душі, пам’ять про свою батьківщину. Співачка та її перший диск зібрали 1988 року багато нагород на фестивалі в Канаді, а 1990 року обидва альбоми були номіновані на премію «Греммі» в категорії «Contemporary folk».
Квітка Цісик планувала випустити третій україномовний альбом з колисковими або сучасними піснями, але цьому не судилося статися — її життя передчасно обірвалося. Останньою піснею, записаною Квіткою, стали «Журавлі» на слова Богдана Лепкого.
1992 року у Квітки діагностували рак молочної залози. Почався довгий, болючий семирічний шлях терапії, а Квітка продовжила наполегливо працювати. Останній професійний джинґл вона наспівала за декілька місяців до смерті.
29 березня 1998 року в Нью-Йорку, не доживши 5 днів до свого 45-річчя, Квітка відійшла в засвіти.

ПЕТРО АНТИП (1959) — скульптор, маляр, графік.

Народився у м. Горлівка Донецької області. Протягом 1980-1984 рр. навчався в Пензенському художньому училищі, яке буо одним з найкращих в Росії.
«У нас були дуже хороші викладачі і хоча це Росія, викладали у мене кореєць, німець та українець» – каже скульптор.
З 1986 р. працював скульптором у Донецькому художньому комбінаті. В 1989 р. його прийнято до членів Спілки художників СРСР. Того ж року Петро Антип разом із мистцем Сергієм Новіковим організував художню творчу групу «Схід» у Грлівці.
Твори Петра Антипа знаходяться в музеях, галереях та приватних колекціях України, Росії, Франції, Німеччини, Італії й Швеції. Полотна майстра були закуплені Спілкою художників СРСР та Міністерством культури України.
Антип – один із засновників галереї «Схід-Арт» у своєму рідному місті (1989 р.) та «Арт-галереї 13» у Донецьку (2007 р.). Ініціатор і співорганізатор трьох міжнародних симпозіумів зі скульптури в камені: в Горлівці, Донецьку та Святогірську.
«Я розповсюджував україномовні книжки, видав газету “Спадщина”. На моєму комбінаті в залі висів тризуб і прапор України. Всі працівники були патріотами. У Горлівці мав ресторан “Аррата”. Меню було українською. Коли українські гурти виступали, всі столики були зайняті. На Донбасі майже 60 відсотків людей за переписом 2001 року – українці. У селах говорили українською. Але їм насаджували російську мову. Ми старалися виправити це, хоча цим мала би займатися держава», – каже Антип.
З початком війни він виїхав з окупованлї території.
«Першу мою майстерню розгромили, бо я організовував Рух на Донеччині . Другу – тимчасово забрав Путін. Я перебрався до Києва, почав життя спочатку і зараз виставляюся у Львові. – розповідає Петро Антип. – На третій день після від’їзду мій комбінат, де працювали 300 людей, націоналізували й розпиляли на металобрухт. Відвезли на заводи Ріната Ахметова. Ресторан теж забрали. Назвали “Блиндаж”. Подавали там “печінку хохла”, “іловайський котел”. Зараз він не працює. Майстерня стоїть порожня»…
Читати інтерв’ю з митцем: https://rozmova.wordpress.com/2017/06/11/petro-antyp-2/

СЕРГІЙ БАТУРИН (1960) — псевдонім письменника, автора гостросюжетних пригодницьких та фантастичних романів, іроничних детективів.

Закінчив філологічний факультет Київського державного педагогічного інституту ім. О. М. Горького 1981 р. Працював учителем у Києві, служив у лавах Збройних. Найбільше хобі Сергія Батурина — історія. Можливо, тому в своїх романах він подекуди передбачає реальні події. Крім «легкої» літератури, займається і сербйзними історичними темами, видав (у співавторстві з Аллою Кравченко) публіцистичної хроніки «Українські невільники Третього рейху», здійснив перший переклад українською мовою повного тексту роману Анатолія Кузнєцова “Бабин Яр” (видавництво “САММІТ- книга”, Київ, 2008).
Серед його популярних романів: «Охоронець», «Легенда», «Меч королів», «Бурштинові очі», «Поважна причина», «Монолог самотнього мужчини», «Польовий командир», «Коло втаємничених», трилогія «Кава по-польськи», «Вакансія для диктатора», «Шизґара», “Полювання на маніяка”, «Манливі обійми місяця». “Clavus Domini”.
Сторінка автора: http://fiol.pub/users/20

, де можна почитати деякі його твори.
Інтерв’ю з письменником: https://fabulabook.com/…/interv-yu-z-avtorom-sergij-baturyn/

МАРИНА ГРИМИЧ (1961) — письменниця, доктор історичних наук, кандидат філологічних наук, директор видавництва «Дуліби».

Народилася в Києві. В 1983 році закінчила слов’янське відділення філологічного факультету Київського деруніверситету ім. Шевченка.
У 2001—2006 рр. — завідувачка кафедри етнології та краєзнавства в alma mater, 2004 року захистила докторську дисертацію, у 2005 р. здобула звання професора. Обіймала посаду професора університету Альберти (Канада) факультету Сучасних мов та культурознавчих студій. 2010—2016 рр. — завідувач відділу, провідний науковий співробітник Науково-дослідного інституту українознавства МОН України.
Будучи студенткою, почала публікуватися як перекладач зі словенської, сербохорватської та македонської мов. У цей час з’явилися також її перші поетичні добірки в журналах «Дніпро» та «Жовтень». З 2000 року публікується як прозаїк і автор публіцистичних та літературно-критичних дописів.
Автор опублікованих 17 різножанрових романів, 1 повісті, 1 науково-популярної, 3 перекладних книг, цілого ряду публіцистичних та літературно-критичних статей.
Серед її романів: «Ти чуєш, Марго?» (2000), «Варфоломієва ніч» (2002), «Еґоїст» (2003), «Фріда» (2005), «Пор’ядна львівська пані» (2006), «Великий секс у Малих Підгуляївцях» – під псевдонімом Люба Клименко – (2006), «У світі твар… пардон мужчин. Посібник для жінок з полювання на мужчин» – під псевдонімом Люба Клименко (2009), «Антипедагогічна поема» – під псевдонімом Люба Клименко(2010), «Вуле ву чайок, мсьє?» (2013), «Падре Балтазар на прізвисько Тойво» (2017), «Ажнабія на червоній машині» (2018). «Клавка» (2019).
В останньому на цей час романі «Клавка» головна героїня – секретарка у собзі письменників. Уявляєте, що вона бачила і може розповісти?…
У 2004 р. Гримич заснувала і очолила видавництво «Дуліби», що спеціалізується на виданні сучасної української літератури і наукової та науково-популярної літератури антропологічного, етнологічного та історичного спрямування.
У 2005, 2006 рр. видавництво здобуло ряд нагород Форуму видавців у Львові. У 2010 р. опублікований у видавництві роман Галини Пагутяк «Слуга із Добромиля» здобув Шевченківську премію. У 2014 р. її видавництво здобуло першу нагороду «Книга року» від Державного комітету з книговидання за публікацію роману Сергія Батурина «Кава по-польськи».
Письменницьку творчість, видавничу діяльність Марина Гримич поєднує за плідною науковою роботою.
Докторська дисертація про звичаєве право написана на стику дисциплін — етнології, історії та правознавства (історія та теорія права). Досвідчений польовик: об’їздила з етнологічно-антропологічними експедиціями всю Україну та ряд зарубіжних країн.
Автор 5 персональних монографій, 2 підручників (у співавторстві) і понад двохсот наукових та науково-популярних статей.
Коло наукових інтересів: антропологія простору, історія міграцій, антропологія війни та протесту, антропологія порубіжжя, методика польових досліджень, традиційна культура, фольклор, пост-фолькор, історія зарубіжної україністики, історія українських міграцій, юридична антропологія.
Основні наукові праці Гримич:
• Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців (Когнітивна антропологія) (2000)
• Інститут власності у звичаєво-правовій культурі українців ХІХ– початку ХХ ст. (2014)
• Життя під піньорами: Культурний ландшафт українських поселень Бразилії. (2016)
• Антропологія війни. Case study: Дивізія «Галичина». (2017)
Гримич є керівником і науковим редактором масшабних колективних наукових проектів «Народна культура українців. Життєвий цикл людини» (традиційна культура українців з погляду гендерно-вікової стратифікації), «Антропологія простору», «Історія, теорія та практика польових досліджень» «Українська канадіана» (разом з Вахтангом Кіпіані), «Українці Бразилії».
Особливе значення має вже завершений цикл «Народна культура українців. Життєвий цикл людини»: у 5 томах (2008—2015).
Дуже раджу почитати змістовне інтерв’ю з Мариною Гримич: http://uamoderna.com/jittepis-istory/hrymych

Ще одне інтерв’ю: https://www.ukrinform.ua/…/2734652-marina-grimic-pismennica…

Деякі твори доступні в мережі: https://www.litmir.me/a/?id=6269

НАТАЛІЯ ВОРОЖБИТ (1975) — драматург, режисер, сценаристка, кураторка.

Народилася в Києві. 2000 року закінчила Літературний інститут ім. Горького в Москві, факультет драматургії (майстерня Інни Вишневської). З 2000 по 2010 десять років жила та працювала в Москві. На початку своєї кар’єри у Москві, написала кіносценарій до скандального російського серіалу «Школа».
Працювала головним редактором на каналі СТБ.
Разом з німецьким режисером Георгом Жено заснувала «Театр Переселенця», в якому переселенці з Донбасу розказують реальні історії свого життя.
Кураторка фестивалів «Донкульт» та «ГОГОЛЬFEST», одна з засновників фестивалю «Тиждень актуальної п’єси».
П’єси Ворожбит ставилися в театрах України, Росії, Великої Британії, Польщі, США та Латвії.
До 2014 року писала сценарії до серіалів, які знімалися в Росії.
З початком російської агресії працює в України, написала сценарії до фільмів «Кіборги» (2017), «Дике поле» (2018) та телесеріалу «Спіймати Кайдаша» (2020), який став дуже популярним серед глядачів.
Інтерв’ю з Ворожбит про зйомки серіалу «Спіймати Кайдаша»: https://yabl.ua/2020/03/27/vorozhbit-intervyu

та https://day.kyiv.ua/…/spiymaty-kaydasha-persha-istoriya-dly…

Про сценарій «Кіборгів» і роботу на Донбасі: https://detector.media/…/2017-11-21-natalya-vorozhbit-stse…/

та про життя: https://zaxid.net/koli_vbivala_ulyublenogo_geroya_to_plakal…

Сторінка у ФБ: Natalia Vorozhbyt

 

Пом`янемо наших захисників, які загинули у російсько-українській війни:

 

СЕРГІЙ КЛИМЕНКО (1976-2014) — солдат ЗСУ.

Нардився у Калачківцях, Хмельниччина. Працював трактористом.
Мобілізований 6 вересня 2014-го року та призначений на посаду заступника командира бойової машини—навідника-оператора (БМП-2) 12-ї механізованої роти 4-го механізованого батальйону 24-ї ОМБр. Ніс службу в Чугуєві, під Лисичанськом.
Загинув 14 листопада 2014-го під час обстрілу поблизу села Кримське Луганської області. Перебуваючи у БМП, прикривав відхід підрозділу із засідки, чим врятував 18 бойових товаришів. У бойову машину влучила протитанкова ракета.
Похований 20 листопада 2014-го у Калачківцях.
Залишились батьки, брат і сестра.

ОЛЕКСАНДР КАПЛІНСЬКИЙ (1979-2014) — підполковник (посмертно), Міністерство внутрішніх справ України.

Народився у Вінниці. Строкову військову службу проходиів у внутрішніх військах МВС України. 1998 року вступив на окремий факультет ВВ МВС Національної академії Прикордонних військ України ім. Богдана Хмельницького. Після закінчення навчання займав посади командира навчального взводу, навчальної роти Навчального центру ВВ МВС (Золочів).
2007 року призначений заступником командира роти, полк спеціального призначення ВВ МВС «Ягуар». З 2010 року знову командував ротою у Навчальному центрі.
2011 року вступив до магістратури Академії внутрішніх військ МВС, по закінченні навчання у березні 2014 року зайняв посаду старшого офіцера групи бойової та спеціальної підготовки вінницького полку ВВ МВС.
Старший офіцер групи бойової та спеціальної підготовки.
В першій половині дня 16 листопада 2014-го російські терористи з гранатометів обстріляли блокпост українських сил на перехресті між містами Золоте та Гірське. Каплінський помер від осколкового поранення в голову у лікарні Лисичанська.
Вдома залишилися дружина та двоє дітей.

ОЛЕКСАНДР ПЕДАК (1959-2017) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Запоріжжя. З дитинства займався дзюдо.
Під час російської збройної агресії проти України в лютому 2015 року був призваний на військову службу за частковою мобілізацією як доброволець і того ж року підписав контракт до закінчення особливого періоду.
Старший солдат, старший навідник мінометної батареї 1-го механізованого батальйону 72-ї ОМБр. Виконував в АТО.
Загинув 30 березня 2017 року у промзоні м. Авдіївка, в результаті вибуху міномета М120-15 «Молот» під час бойових дій. Тоді ж загинули солдат 72-ї бригади Олег Новохатько і доброволець ДУК ПС Дмитро Сумський, ще один боєць, Дмитро Макеєв, дістав тяжкі поранення[1][2]. Військова прокуратура Донецького гарнізону почала розслідування щодо причин і обставин вибуху міномету, також на місці працювала робоча група Генштабу ЗСУ.
«Саша Педак закидав міни, Олег Новохатько наводив, а Дмитро Сумський — коректував. Перша міна вилетіла нормально, друга теж. Я побачив, що плита під мінометом почала влазити у землю, пішов по каміння, щоб підкласти під неї. Приніс і запитав у хлопців, чи потрібна допомога, вони відповіли, що все гаразд. Я відійшов назад і почав готувати міни до бою. Почув гучний вибух і мене кинуло головою вниз. Через секунду осколок влучив у голову. Руку пробило наскрізь. Подивився на хлопців, вони вже лежали за чотири метра від міномета і не рухались» – розповів товариш загиблих.

Залишилися дружина, син, донька та онук. Син проходить службу у Національній гвардії України.

АНДРІЙ САКСІН (1973-2014) — солдат ЗСУ, 51-а ОМБр.

Загинув під час прориву з оточення під Іловайськом. Перебував в списках полонених.
Упізнаний за експертизою ДНК серед похованих на Кушугумському цвинтарі під Запоріжжям.
4 листопада 2015 року воїна перепоховали у рідному селі Руда-Сілецька. Лишились мама та брат.

ВАЛЕНТИН ПРИХІД (1989-2014) — старший лейтенант ЗСУ.

Молоді роки пройшли у селі Забужжя на Львівщині З 2006 по 2010 рік навчався на стаціонарі в Національному університеті «Львівська політехніка». Закінчив навчання у 2011 році на заочній формі навчання. 23 липня 2010 року склав присягу, після дворічного навчання на військовій кафедрі, тоді він вирішив присвятити себе Українській армії. В грудні 2010 року пішов на службу за контрактом.
Загинув у бою за стратегічно важливу висоту Савур-Могила в Донецькій області. Бронежилет Валентина було пробито бронебійними кулями в області грудей.
Розповідають побратими: “Його бойова машина завжди їхала першою, неодноразово рятував життя іншим військовим. Всі наші солдати хотіли перебувати у його роті, тому що знали, що Прихід – толковий командир і з відповідальністю ставився до людського життя. Були дуже складні накази, які потрібно було виконувати. Для цього треба було мати залізну волю, а він її мав. Одного разу нас хотіли оточити сепаратисти. Це був нерівний бій. Ми почали кликати на допомогу, поки нас не замкнули в кільце. Ніхто не відповідав. І тут нам доповідають: “ Прийнято, скоро буду”. Старший лейтенант Прихід зі своїми побратимами приїхали вчасно. Ще трохи і ніхто з нас би тут не стояв. Подібних випадків багато. Кожний пережитий день на передовій під час таких жорстоких боїв – це вже подвиг, але завдяки старшому лейтенанту нам це було зробити набагато легше. Ще пам’ятаємо, як командиру роти Приходу доручили доставити нашим пограничникам кілька бойових машин для підсилення. Це було складне завдання, адже треба було прориватися через пости противника. 27 липня 2014 року командира роти та побратимів, які були з ним, занесли в списки загиблих. Ми були шоковані коли вони всі повернулися без втрат живі, здорові та з успішно виконаним бойовим завданням. Останній раз ми пішли з ним в бій коли брали курган Савур – Могилу. Завдяки його розумному командуванню Савур – Могила була взята. Будучи смертельно пораненим, Прихід Валентин все ж таки виконав непідсильне завдання, взявши під своє командування частини військ, які при штурмі втратили своїх командирів. Під час того жорстокого бою нами було знищено бригаду терористів «Восток» (понад 500 бойовиків). За кілька днів до загибелі йому було присвоєно звання капітана. Він був мудрим, мужнім і сильним, таким, яким має бути справжній офіцер. Коли нам сповістили про його загибель, ми дуже засмутились, так як надіялись в те, що він виживе. Для нас старший лейтенант Прихід залишився прикладом, яким повинен бути справжній офіцер».

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада