Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
03.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

4 червня.

Сьогодні в огляді:

  • видатний архітектор, автор знаменитого Будинку з химерами у Києві;
  • письменник, який започаткував новий напрямок в український літературі ХХ століття – химерний роман;
  • перший голова Спілки кобзарів України, якого за совєтів двічі звільняли з роботи з музичних закладів за націоналістичний репертуар;
  • громадська і політична діячка, відома відчайдушними вчинками, зокрема приковуванням себе до рейок під час акцій «Україна без кучми» та проникненням на територію маєтку Януковича. За її ініціативою були конфісковані і спрямовані на оборонні потреби кошти Януковича;
  • сучасна поетка.

Згадаємо і вшануємо пам’ять народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі з російськими окупантами.


Отже, починаємо:

 

ВЛАДИСЛАВ ГОРОДЕЦЬКИЙ (1863-1930) —архітектор, підприємець, меценат. Автор будинку з химерами та Собору святого Миколая в Києві.

Народився в родині польського шляхтича в селі Шолудьки (нині – Вінницька область).

Після закінчення реального училища Святого Павла в Одесі та Імператорської академії мистецтв у Санкт-Петербургу Городецький переїхав до Києва, де жив і плідно працював впродовж майже 30 років. Архітектор займався не тільки спорудженням будівель за власними проектами, але й здійснював технічний нагляд за будівництвом. У Києві мав посаду міського архітектора. Також Городецький був власником цементного заводу на Куренівці і зводив більшість замовлень винятково з бетону власного виробництва.

В Україні архітектор спорудив понад 30 будівель.

Зокрема, це будівля Національного художнього музею України, по вулиці Михайла Грушевського, 6 у Києві. Конкурсний проект виконав петербурзький архітектором Бойцов, але невдовзі Городецькому було доручено його переробити.

Римо-католицький костел Святого Миколая, по Великій Васильківській вулиці, 77, збудовано в рафінованих формах готики. Автором конкурсного проекту був Станіслав Воловський, а Городецькому було доручено здійснювати нагляд за будівництвом. Вітм, Городецький вніс зміни до проекту, завдяки чому костел отримав більше декоративних рис.

Караїмська кенаса, по вулиці Ярославів Вал, 7, зведено 1900 року в ретельно оздоблених формах і деталях мавританського стилю.

Найбільшу славу принесла Городецькому найоригінальніша споруда XX століття в Києві — власний прибутковий будинок, зведений ним по Банковій вулиці, у стилі модерн у 1901–1903 роках. Розташований на стрімкому крутосхилі і тому — на три поверхи з вулиці і на шість — з двору, розкритий на всі чотири боки різними асиметричними фасадами, будинок Городецького, відомий зараз як Будинок з химерами, вражає уяву кожного, хто його бачить. Раціонально розпланований, технічно досконалий будинок оздоблений ззовні і зсередини безліччю скульптурних прикрас. Їх виконав талановитий італійський скульптор і близький друг архітектора — Еліо Саля, співавтор усіх архітектурних творів Городецького в Києві. Новація полягала в тому, що всі оздоби виготовлено з цементу — найпередовішого матеріалу сторіччя, і в тому, що скульптор проходив вже по готовому твору карбом, залишаючи авторську руку, надаючи поверхні виду натурального каменю.

Городецький також є автором деяких проектів на Волині. У 1924 році відбудовано Вишнівецький палац під його керівництвом.

Збудував гімназії в Умані та Черкасах, у Мошнах — лікарню, у Шпикові — цукровий завод, зразкову холодильню в Рахнах-Лісових, ґуральню та ректифікаторню в Байбузах, у Печері — мавзолей Потоцьких, в Євпаторії — власну віллу.

Після відновлення незалежності Польщі Городецький жив у Варшаві. У 1920­–1923 роках працював у міністерстві громадських робіт. З 1925 року очолював проектне бюро американської фірми «Генрі Улен і К°» (інвестиції в розбудову зруйнованого війною міського господарства). 1928 року та сама американська компанія запросила Городецького на роботу до Персії (Ірану) на посаду головного архітектора «Синдикату зі спорудження Перських залізниць». Там він спроектував Тегеранський залізничний вокзал.

Городецький похований на римо-католицькому цвинтарі Долаб у Тегерані.

Почитати про архітектора і подивитися на побудовані ним споруди:

https://dt.ua/personalities/gorodeckiy-dim-yakiy-zbuduvav-vlad-312371_.html

і ще: https://in.ck.ua/ua/sytuacii/pryvyd-gorodeckogo-u-cherkasah

 

ОЛЕКСАНДР ІЛЬЧЕНКО (1909-1994) —письменник, сценарист, основоположник нового напрямку в українській літературі 20 століття – химерний роман.

Народився в Харкові в сім’ї залізничника.  В 1928–1931 роках навчався на літературно-лінгвістичному факультеті Харківського інституту народної освіти.

У 1937 році його батька, Єлисея Матвійовича, за доносом репресували, звинувативши у причетності до «організації українських буржуазних націоналістів». Він помер від голоду та обморожень в таборі на Тайшеті.

Під час нацистсько-совєтської війни Олександр був спеціальним кореспондентом газети «Известия». Нагороджений медалями.

Друкувався Ільченко з 1929 року. У 1939-му написав повість «Серце чекає». Це перша художня повість в українській радянській прозі про Шевченка, який повернувся після заслання до Петербургу. Події в ній відбуваються в жовтні-грудні 1858 року. А в 1941-му вийшов доповнений твір про Шевченка — «Петербурзька осінь». Саме за нею згодом було поставлено в Театрі ім. І.Франка однойменну п’єсу.

З цим твором пов’язана дуже сумна історія, яка демонструє, чого вартували авторські права за совєтів.

Після війни, в 1946-му, за рішенням ЦК КП(б), Ільченку запропонували написати кіносценарій за «Петербурзькою осінню». Режисером призначили відомого на той час Ісидора Анненського (який зажив слави стрічкою «Анна на шиї»). Сценарій пройшов сім кіл пекла — його спочатку приймали чи не десять інстанцій у Києві, а потім у Москві. Нарешті затвердили. Потім — режисерська розробка. Режисер щось крутив, прибирав, додавав, але це не давало бажаного результату.

Минув рік, а студія так і не отримала режисерської розробки у призначений час, відмовилася від Анненського й запросила з Москви українця Ігоря Савченка, якого ще призначили співавтором Ільченка.

Було вирішено розширити хронологічні рамки «Петербурзьої осені» аж на 15 років. Ільченкові довелося їхати до Ленінграду і знову працювати в архівах. У результаті народився вже новий сценарій. Студія його прийняла. І хоча письменник жодного разу не зустрічався зі своїм «співавтором»  Савченком, невдовзі йому повідомили, що Савченко усунув його від літературного сценарію. А також від фільму, зйомок, проб акторів. Імені Ільченка немає в титрах. Не отримав він і гонорару за «Тараса Шевченка».

Після XX-го з’їзду КПРС та початку відлиги українська література отримує більшу свободу в доборі тем та художніх засобів. Покоління шістдесятників вперше з кінця 1920-х творить мистецтво, що виходить за межі соціалістичного реалізму. Справжню славу і найбільше читацьке визнання Ільченку приніс химерний роман з народних вуст «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця», який вперше побачив світ 1958-го року. Цей роман Олександра Ільченка фактично започатковує новий літературний напрям, а його підзаголовок «український химерний роман» стає назвою для цього напряму.

Роман приніс письменнику справжню славу і найбільше читацьке визнання – з 1958 по 1985 рік він перевидавався чотири рази, а в бібліотеках на нього записувалися в чергу.

Попри те, що цей роман є важливим для історії української літератури, йому не вдалося уникнути характерних для того часу ідеологічних реверансів, зокрема це стосується утвердження думки про історичну дружбу між Україною та Росією – йдеться про епізод у другій частині роману, в якому козак Мамай бере участь у придушенні антимосковського постання, висловлюючи свою лояльність до російського царя…

На початку 70-х років, в період чергового наступу на національні прояви в українській культурі,  академік Іван Білодід зі сторінок газети «Правда» звинуватив Ільченка в «українському націоналізмі». Тоді такі обвинувачення були смертельно небезпечні… письменника перестали друкувати, а багато «друзів» відразу ж відвернулися від нього.

Без надії на публікацію він писав романи «Карусель», «Хочу, можу, люблю»… Готувався до роботи над книжкою «Сива чуприна. Книга життя», у якій планував розповісти про свої зустрічі з Маяковським, Чкаловим, Расковою, Яворницьким, Курбасом, Амосовим, Глущенком… Та вона так і не була закінчена.

 

ВАСИЛЬ ЛИТВИН (1941-2017) — перший голова Спілки кобзарів України, співзасновник Стрітівської школи кобзарського мистецтва.

Народився в багатодітній родині в с. Федорівка на Кіровоградщині. Батьки працювали у колгоспі. З 12 дітей зрілого віку досягли троє синів та донька. Закінчив 8-річну школу. Щоб заробити на повну середню освіту разом з братом Миколою відправились  на заробітки до Кролевця, де й отримав перші уроки гри на бандурі Михайла Івановича Білошапки, керівника художньої самодіяльності ткацької фабрики.

1961 року брати Литвини вступили до Київського музичного училища ім. Глієра по класу бандури. Микола Литвин перевівся до Тернопільського музучилища. А Василь Литвин 1964 року, не закінчивши ІІІ курсу, бо через складні матеріальні умови змушений був залишити навчання, став працювати у Чернігівській філармонії. Микола, після закінчення музучилища почав працювати у Тернопільській філармонії, куди запросив і брата Василя. Через націоналістичні погляди та репертуар братів Литвинів було звільнено з роботи. 1966 року Микола попав під слідство, а Василя віддали до війська, хоч за станом здоров’я він не міг служити.

Через заборону влади влаштуватись на роботу за фахом, працював в технічній галузі. Лише після втручання митців – шестидесятників Алли Горської, Василя Стуса, Василя Овсієнка був запрошений на роботу художнім керівником у будинку культури с.Іванків Київської області.

1969 рік відкрив для України потужний талант Василя Литвина. На концерті “Співають кобзарі” він повернув до життя історичну пісню “Ой, полети галко”, присвячену кошовому отаману Петру Калнишевському. Після концерту був запрошений на роботу до оркестру українських народних інструментів. Згодом приєднався Микола. В одному з перших концертів оркестру в Київській філармонії, брати Литвини виконали пісню “Марш Богдана Хмельницького” ( сл. С. Руданського, муз. М. Литвина), яка мала шалений успіх. Але їхній репертуар знову не сподобався радянській владі, бо мав національний характер. В. Литвина звільняють з роботи. Сім’я Литвинів змушена була переїхати до родичів у с. Гребені Київської області.

З 1970 р. по 1989 працював на різних роботах. В цей період відкрився його композиторський талант. Поціновувачами таланту Литвина були друзі-шестидесятники.

1989 року Фонд культури скликав комітет з порятунку народної пісні, куди запросили й Василя Литвина. Він запропонував створити кобзарську школу. До цього проекту долучилися багато людей. Першим фундаментом до створення школи кобзарського мистецтва був концерт “Кобзарська дума” в Палаці “Україна”, в якому брало участь багато кобзарів. Під час виконання Василем Литвином пісні “Народе мій…” (сл. І. Франка), коли прозвучав рядок: “Вірю в силу духа, і в день воскресний твойого повстання…”, весь п’ятитисячний зал встав на ноги.

У серпні 1989 року була створена у с. Стрітівка Київської області єдина в світі школа кобзарського мистецтва. Василь і його дружиною Антоніною – поетесою фольклористкою- стали одними з перших викладачів цього навчального закладу.

У репертуарі Литвина було понад 250 пісень, 170 з них – власні мелодії на слова українських класиків та сучасних поетів.

Розмова з кобзарем: https://www.umoloda.kiev.ua/number/1478/164/51986/

Послухати: запис 1969 року – «Ой, полети галко» https://www.youtube.com/watch?v=uhUi-v2AisY

Нещодавні записи:

https://www.youtube.com/watch?v=O7Wao3JndEI

https://www.youtube.com/watch?v=371GjNzbkMw

https://www.youtube.com/watch?v=SLUUM9uKVCs

https://www.youtube.com/watch?v=-G2FvvGqRwY

 

Попри суперечливі оцінки діяльності наступної фігурантки огляду, вона є помітною особою в сучасній історії України:

 

ТЕТЯНА ЧЕРНОВОЛ (1979) — журналістка, громадська і політична діячка, учасниця Революції Гідності, народний депутат України VIII скликання.

Відома завдяки резонансним розслідуванням корупційних схем режиму Януковича, акціям на Майдані під час Революції гідності. Стала організатором справи щодо конфіскації активів Януковича в державний бюджет після Майдану. Була членом депутатської фракції політичної партії «Народний фронт», а також комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони.

Народилася у Києві. У віці 17 років брала участь в акціях УНА-УНСО, працювала в чеченському інформаційному центрі при УНА-УНСО. Писала репортажі про другу російсько-чеченську війну, перебуваючи на місці бойових дій.

Вже в ті часи показала свою схильність до відчайдушних вчинків, що згодом стали її «фірмовим стилем»:  під час однієї з акцій «Україна без Кучми», протестуючи проти ув’язнення членів УНА-УНСО, разом з подругою прикувала себе до рейок на залізничній станції у Києві. Коли після кампанії «Україна без Кучми» УНА-УНСО пішла на переговори з владою, розцінила це як «зраду принципів» та покинула організацію.

2001 року — закінчила факультет журналістики Київського міжнародного інституту. З 1998 року по жовтень 2013 року працювала журналістом. Друкувалася у виданнях «ПіК», «Обозреватель», «Лівий берег», «Українська правда».

2006 року першою розпочала резонансне розслідування про резиденцію «Межигір’я».

1 серпня 2012 року, наступного дня після того, як голова ВРУ Володимир Литвин підписав закон «Про засади державної мовної політики», що обмежував права україномовних українців та направив його на підпис президенту України, зробила напис на дорозі біля резиденції Віктора Януковича у Межигір’ї: «Янукович, мова — твій вирок. Не підписуй!»

В День Незалежності 24 серпня 2012 року проникла на територію Межигір’я. Доки її не затримала охорона встигла зробити світлини резиденції президента, опубліковані згодом у мережі. При цьому Чорновол акцентувала, що її метою був не журналістський репортаж, а антипрезидентська акція. Вона заявила, що даремно  президент більше дбає про свою безпеку ніж про Україну: «Де пройшла я одна, пройде і тисяча, жоден паркан не може захистити ворогів України від обуреного народу».

14 жовтня 2013 року разом з Ігорем Луценком в мисливському маєтку Януковича спиляли мисливську вишку, з якої Янукович розважався стрільбою в кабанів та косуль, яких єгері заганяли на галявину. За словами Чорновол, це було зроблено щоб показати українцям, що їх президент розважається, проливаючи кров. На спиляній вишці Чорновол написала фарбою «Янукович! Не смій проливати кров!».

Чорновол була активною учасницею Євромайдану.

25 листопада 2013 року на Європейській площі Чорновол проникла в автомобіль, що використовувався СБУ для прослуховування лідерів опозиції. В результаті техніка для прослуховування була знищена мітингувальниками.

1 грудня 2013 року Чорновол організувала захоплення мітингувальниками КМДА-Київради.

8 грудня 2013 року Турчинов та Яценюк попередили Чорновол, що готується її арешт, і запропонували допомогти сховатися за кордоном. Однак, вона відмовилася. Натомість, активізувала свою діяльність в Автомайдані. Була ініціатором поїздки Автомайдану до маєтку Віктора Медведчука.

18 лютого 2014 року, після того як почався розстріл майданівців в Маріїнському парку, ініціювала захоплення офісу Партії Регіонів на Липській.

25 грудня 2013 року на Чорновол було скоєно замах на заміській трасі в напрямку Борисполя біля села Гора — по дорозі Чорновол додому. Було опубліковано відеозапис реєстратора з автомобіля Тетяни, де видно, як чорний автомобіль Porsche Cayenne таранить її Chevrolet Aveo. Пасажирами Porsche були п’ятеро  молодиків у спортивному одязі. Коли авто Тетяни заглухло, Чорновол били до втрати свідомості, й залишили в кюветі. Її знайшли працівники ДПС, коли приїхали оглянути порожнє авто посеред Бориспільської траси. Тетяна заявила, що напад на неї відбувся за наказом Віктора Януковича.

У лютому 2014 року в резиденції Януковича в Межигір’ї було знайдено досьє на Тетяну Чорновол і нотатки начальника Служби безпеки Януковича Костянтина Кобзаря з записами про неї. Ці записи можуть свідчити про безпосередню його причетність до стеження та жорстокого побиття.

Кримінальне слідство встановило лише виконавців замаху та одного з організаторів. Останній — кримінальний авторитет з Кам’янського Олег Нетребко, який на думку слідства міг вказати на інших організаторів та замовників. Нетребко повісився (чи йому допомогли?) у Лукянівському СІЗО невдовзі після екстрадиції з Білорусі в червні 2017 року.

На позачергових виборах до Верховної ради 2014 року Тетяна Чорновол була обрана народним депутатом України за партійним списком (№ 2) від Народного фронту.

2015 ініціювала кримінальне переслідування нардепа Олександра Онищенка та керівника ДФС Романа Насірова з боку НАБУ за несплату в бюджет мільярдних податків з видобутку газу та нафти фірмами підконтрольними Онищенку, а також незаконну реструктуризацію цих боргів Насіровим.

22 грудня 2016 року був прийнятий законопроект 5129 Тетяни Чорновол, що зруйнував схему отримання надприбутків підприємствами альтернативної енергетики, яку створили брати Клюєви в часи режиму Януковича.

Як член комітету з Нацбезпеки і оборони опікувалася питаннями бюджетного фінансування роботи оборонних заводів з ремонту та модернізації бронетехніки, танків та артилерії.

Разом з головою комітету Сергієм Пашинським в 2015 році ініціювала для цих цілей законопроект про спецконфіскацію в державний бюджет «активів Януковича» у вигляді облігацій на суму 1,5 млрд доларів, арештованих в банках України після Майдану. Більше двох років Чорновол боролася за конфіскацію цих коштів, яка була проведена лише в травні 2017 року. Чорновол виступила автором низки законопроектів, які встановлювали правовий механізм конфіскації цих коштів, а також наслідували законодавство багатьох західних країн щодо конфіскацї необґрунтованих активів. Однак жоден законопроект не був підтриманий Верховною Радою. Чорновол заявляла про вплив таких осіб з оточення Януковича, як Портнов, Курченко, Онищенко з метою недопущення конфіскації цих активів.

Під час призначення нового генпрокурора група Олександра Турчинова у фракції «Народний фронт», в яку входила Чорновол, ініціювала домовленість щодо підтримки кандидатури Юрія Луценка в обмін на «спецконфіскацію».  Генпрокуратура Юрія Луценка досягла успіху в травні 2017 року  – 1,5 млрд доларів були конфісковані в державний бюджет України в рамках розслідування діяльності злочинної організації екс-президента Януковича, зусиллями прокурора Костянтина Кулика.

В 2017 році Тетяна Чорновол жорстко критикувала блокаду торгівлі з підприємствами, що знаходилися в ОРДЛО. Чорновол намагалася вплинути на громадську думку, яка, на її переконання, «хибно підтримувала так звану блокаду на крові». Депутат виступала на мітингах в Авдіївці, Краматорську, Маріуполі. На переконання Чорновол, ця блокада була ініційована ФСБ. Вона нівелювала тактичну перемогу України в гібридній війні. Адже заводи і шахти, що знаходяться на окупованій території, але платили податки в бюджет України, а також постачали сировину та дефіцитний антрацит для підприємств в Україні, перейшли під контроль держави-агресора.

З приходом зеленої влади почалися переслідування Черновол за захоплення офісу Партії регіонів під час Євромайдану. 10 квітня 2020-го ДБР провело обшуки в житлі Чорновол, проводячи розслідування справ Майдану. Підставою для обшуку стало захоплення офісу Партії регіонів на вулиці Липській в лютому 2014 року, що сталося після розстрілу учасників Революції гідності. Чорновол, через підпал офісу, інкримінують вбивство людини, яка там загинула.

До справи Чорновол було залучено скандально відомого корупційними скандалами суддю Сергія Вовка, захист Чорновол заявив про відвід цього судді та вимогу призначення домашнього арешту. В роботі суду було оголошено перерву на невизначений термін. 16 квітня Тетяні було обрано домашній арешт як запобіжний захід на час розслідування.

 

АННА МАЛІГОН (1984) —поетеса, письменниця.

Народилася в місті Конотопі Сумської області. Закінчила Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя, згодом — з відзнакою магістратуру Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. За фахом — філолог.  Мешкає в Києві.

Поетичні та прозові твори опублікувала у багатьох українських та міжнародних літературних альманах та журналах Вірші перекладалися російською, болгарською, польською, чеською, грузинською, румунською, англійською, французькою та іспанською мовами.

Перша збірка віршів «Дзвінок у двері» вийшла 2003 року. А остання на цей час – «Розарій» – вийщла друком у «Видавництві Старого Лева» 2020 року. Сергій Жадан у післяслові до цієї збірки пише:

«Метафори в цій книжці загалом точні й глибокі — «і складає свій одяг так, як складають вірш». Точність і глибина роблять голос оповідачки сильним і впізнаваним. Твердість цього голосу, твердість металу й каменю, разом із тим, поєднує в собі м’якість і пластичність. З цим і лишається читач «Розарію» – з відчуттям потоку, потоку слів і потоку хвилин, з відчуттям дотичності до речей подібних і відмінних, до голосів, що марно окликають одне одного посеред шляху, в спробі зрозуміти, де саме їм випало зупинитись і куди їм рухатися далі».

Почитати вірші Анни Малігон можна тут:  http://maysterni.com/user.php?id=1477&t=1&sf=1#49917_%D0%91%D0%95%D0%97%20%D0%94%D0%98%D0%9C%D0%A3

 

Пом’янемо захисників України, які могли 4 червня святкувати свій день народження – якби не російська збройна агресія:

 

ОЛЕКСАНДР БІЛОКУРОВ (1985-2015)— сержант ЗСУ. Один із «кіборгів».

Виріс у сім’ї військового в російському місті Чита, Ззкінчив Луганський державний університет внутрішніх справ, служив у правоохоронних органах. 27 вересня 2013 року пішов на контрактну службу до ЗСУ в аеромобільні війська.

Захищав Батьківщину ще від початку подій у Криму. Командир відділення інженерно-саперного взводу, 95-та бригада.

26 січня 2015 року автомобіль, яким їхав Олександр, підірвався на міні поблизу с. Спартак Ясинуватського району Донецької області. Разом зі своїми товаришами він загинув миттєво. Тоді ж зазнав поранень старший лейтенант Костянтин Султанбагомаєв та старший солдат Микола Вознюк.

Згадує командир взводу Костянтин Султанбагомаєв: “Саша служив в інженерно-саперній роті 95-ї бригади. Коли в боях за Семенівку мій взвод зазнав втрат, то на виконання завдань з нами виїздили бійці з інших підрозділів. Так до нас і прийшов Білокуров. Сформувалась нова команда, кожен знав свою роботу, своє місце. Сашка був «ходяча енциклопедія», завжди в нього можна було щось дізнатися. Він був одним з кращих у своєму підрозділі. Не раз під час виконання бойових завдань міг знешкодити мінно-вибухові загородження противника. Коли я брав Сашу з собою на виїзди, то я довіряв йому «свої ноги» і загалом безпеку особового складу.

Без Олександра залишилися батьки, сестра та наречена. Похований у місті Чернігів.

 

РОМАН ЧИБІНЄЄВ (1989 2019) — старший солдат ЗСУ.

Народився 1989 року в місті Бердянськ, Запорізька область. Рано втратив батьків. 1993 року прибув до середньої групи дошкільного відділення Бердянської школи-інтернату; 2004-го після закінчння 9 класів продовжив навчання в Бердянському професійно-будівельному ліцеї.

2016 року вступив на військову службу за контрактом; старший солдат, командир десантно-штурмового відділення 79-ї бригади.

11 квітня 2019-го загинув у бою на Приазовському напрямку — ближче до опівночі противник намагався провести розвідку боєм. Старший солдат Чибінєєв перебував на ВОП та вчасно помітив пересування групи ворожої піхоти, разом із побратимами відкрив вогонь по ворогу і цим примусили відступити. У ході бою при зміні позиції зазнав поранення, несумісного з життям.

Без Романа лишився брат —Герой України Валерій Чибінєєв.

 

ВІТАЛІЙ КУЗЬМЕНКО (1985-2014) — рядовий, Міністерство внутрішніх справ України.

Народився в місті Зіньків на Полтавщині, здобув професію слюсаря-ремонтника. Проходив строкову службу в ЗСУ.

2014 року прийнятий на службу до 2-го взводу 2-ї роти батальйону «Полтавщина» УМВС України в Полтавській області.

9 листопада 2014 року загинув поблизу Дебальцевого під час мінометного обстрілу терористами блокпосту українських військ — снаряд потрапив у будівлю, де перебували вояки.

Вдома лишилися батьки та два молодших брати-близнюки.

 

ОЛЕКСАНДР ЯКИМОВ (1993-2014) — старший солдат ЗСУ, десантник.

Народився в смт Кулиничі під Харковом. Захоплювався футболом. З дитинства мріяв стати десантником. З осені 2011-го проходив військову службу за контрактом на Житомирщині. В грудні 2013-го одружився.

Старший навідник мінометного взводу мінометної батареї 13-го окремого аеромобільного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади, м. Житомир.

Загинув під Краматорськом у бою з російськими терористами 13 травня 2014 року під час виконання бойового завдання.

Десантники на двох БТРах супроводжували три вантажівки ГАЗ-66, що везли міномети, воду і продукти на блокпости. На мосту біля дамби на околиці села Маячка (на той час Октябрське) Слов’янського району, що за 20 км від Краматорська, військова колона потрапила у засідку терористів.

В бою при відбитті нападу загинуло 5 десантників — капітан Вадим Заброцький, старший лейтенант Віталій Дульчик, молодший сержант Віталій Рудий, молодший сержант Сергій Хрущ, старший солдат Олександр Якимов. Сержант Олег Славіцький помер від тяжких поранень у гелікоптері під час медичної евакуації, ще 8 бійців поранені та контужені.

Без Олександра залишилися батьки, сестра, дружина та син, який народився за два тижні після смерті батька.

 

ЯРОСЛАВ ДАВИДОВ (1994-2014) — солдат ЗСУ, десантник.

Народився і виріс у Шепетівці. Навчався у Шепетівському професійному ліцеї – слюсар-ремонтник, електрогазозварювальник. Після ліцею пішов на контрактну військову службу у Львівській області — був десантником, майстром-номером розрахунку мінометної батареї 80-ї окремої аеромобільної бригади.

Загинув 1 липня 2014 року від снайперського пострілу під час виконання завдань на блокпосту № 8 біля Слов’янська.

 

СТЕПАН ВОРОБЕЦЬ (1987-2014) — капітан ЗСУ, командир розвідувальної роти штабного батальйону 24-ї окремої Залізної механізованої бригади Сухопутних військ ЗС України.

Народився у Коломиї. З дитинства знав, що буде військовим, казав, що започаткує військову династію в своїй родині. З 2000 по 2004 рік проходив навчання у Прикарпатському військово-спортивному ліцеї в Надвірні. З 2004 по 2005 навчався в Одеському інституті Сухопутних військ. 2005 року переведений до Сумського військового інституту ракетних військ і артилерії. З 2007 по 2009 рік навчався в Академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю «Експлуатація комплексів, приладів та пристроїв артилерійської розвідки». Викладач академії підполковник Володимир Тимчук відзначав надзвичайну ініціативність хлопця. Займався парашутним та гирьовим спортом, армреслінгом, рукопашним боєм, боксом, любив гори.

Після закінчення навчання Воробець склав спеціальний кодекс розвідника, що починався словами: «Духовною основою для Розвідника є традиції богатирів Київської Русі, козацтва, героїв Української Повстанської Армії, Розвідників попередніх поколінь. Розвідником не стають один раз і на все життя, право бути ним підтверджують щоденно… Пам’ятай, розум — твій кращий мускул… Вміння виграти війну, навіть програвши бій — ось риса справжнього Розвідника… Ти загинеш, якщо пожалієш ворога. Ворог перестає бути ворогом, тільки тоді коли він мертвий… Переможемо або вмремо за Україну, бо мертві сорому не знають. Тільки той є справжній Розвідник, хто має за честь віддати своє життя за Христа Бога, Неньку-Україну та побратима»

Як одного з найкращих офіцерів, Степана було скеровано на навчання до Сполучених Штатів Америки. Після повернення мешкав в Яворові, де проходив службу у 24-й окремій Залізній механізованій бригаді, на посаді командира розвідувальної роти штабного батальйону.

Під час російсько-української війни виконував службові обов’язки в з захисту України.

19 червня 2014 почалась військова операція, метою якої було висування в глибину території, знищення укріплень бойовиків в районі смт Ямпіль та звільнення населених пунктів. З Красного Лиману вирушили підрозділи десантників, які мали розбити укріплений блокпост «Марс» російсько-терористичних угруповань, що прикривав дорогу на міст через Сіверський Донець.

Бійці 1-го батальйону 24-ї мехбригади, під командуванням командира батальйону підполковника Ігора Ляшенка виїхали двома бронегрупами зі сторони Торського, взяли Ямпіль без особливого спротиву і вийшли в тил ворожого блокпосту «Марс», після чого взяли панівну висоту біля мосту.

У той час підполковник Ляшенко разом із розвідувальною ротою бригади, під командуванням командира роти капітана Степана Воробця вирушив на село Закітне. Вже біля села бронегрупа потрапила у засідку. Розвідники виявили на дорозі два КамАЗи та БРДМ-2 бойовиків. Було вирішено відконвоювати трофейну техніку ближче до основних сил батальйону, але у цей момент бойовики відкрили шквальний кулеметний вогонь із засідки по бійцях, які сиділи на броні. В комбата Ляшенка влучило декілька куль. Капітан Воробець першим відкрив вогонь у відповідь, встиг знищити двох ворогів, але дістав поранення кулею снайпера, водій БТРа встиг затягти його в машину, там він і помер від втрати крові.

Зав’язався бій, котрий тривав 3 години. Бронегрупа, що підійшла на допомогу, знищила засідку противника, з боєм забрали тіла загиблих. 24-та ОМБр втратила сімох військовослужбовців, загинули підполковник Ігор Ляшенко, капітан Степан Воробець і ще 5 бійців розвідроти. Того ж дня у боях в тому районі загинули восьмеро десантників з 25-ї та 95-ї бригад ВДВ і командир взводу спецпідрозділу «Барс» НГУ лейтенант Кравчук.

Звільнення населених пунктів Лиманського району (на той час — Краснолиманський район) і взяття під контроль мосту через Сіверський Донець дозволило перекрити постачання зброї та боєприпасів до угруповання російського терориста Гіркіна («Стрєлка») у Слов’янськ.

Без Степана залишилися мати, дві сестри, дружина та двоє синів.

 

АРТЕМ ЩЕРБИНА (1981-2015)— сержант Збройних сил України.

Народився у м. Кривий Ріг.

Сержант 25-ї окремої повітряннодесантної бригади, командир відділення гранатометного розрахунку.

Загинув 22 січня 2015 року в бою з російсько-терористичними формуваннями в зоні АТО.

Без Артема залишилися дружина й троє маленьких дітей.

 

ОЛЕКСАНДР ЗУБЧЕНКО (1990-2017) — боєць Української добровольчої армії.

З 1991 року проживав у місті Миргороді. У ПТУ № 44 м. Миргорода здобув професію “електромонтер по обслуговуванню і ремонту електроустаткування, водій автомобіля категорії «С». Працював у службі охорони, слюсарем на Миргородському комбінаті хлібопродуктів.

Із березня 2017 року добровольцем пішов захищати Україну – боєць окремої тактичної групи «Волинь» Української добровольчої армії.

Загинув 10 грудня 2017 року внаслідок підриву на протипіхотній міні з розтяжкою під час виконання бойового завдання поблизу м. Мар’їнка Донецької області.

 

ЄВГЕН ПРОКОП’ЄВ (1981-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Кривий Ріг. Здобув професію технік-електромеханік. Займався зі школи спортом, захоплювався кікбоксингом. Протягом 2000—2008 років працював на ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», слюсар-електромонтер. В 2001—2003 роках проходив строкову службу, Миколаївська десантна бригада. З 2013 року — електромонтер ДПП «Кривбаспромводопостачання».

Мобілізований в травні 2014-го. До своєї 25-ї десантної бригади не потрапив — того часу хворів. Служив кулеметником у 40-у батальйоні територіальної оборони «Кривбас».

25 серпня бійці батальйону потрапили в оточення. 29 серпня 2014-го загинув під час виходу з «Іловайського котла» «зеленим коридором» на дорозі між селами Новокатеринівка та Горбатенко.

Залишилися сестра та дружина.

 

ВОЛОДИМИР БУРКАВЦОВ (1976-2014) —військовий льотчик, гвардії старший лейтенант Повітряних Сил ЗСУ.

Народився в селищі Томаровка Бєлгородської області РСФСР. Родина переїхала в Мелітополь на Запоріжжя, коли Володимир був школярем. Батько — військовий, командир батальйону, мати працювала в санчастині. Хлопець теж мріяв про військову службу. Тому після школи вступив до Київського інституту військово-повітряних сил у Василькові, який закінчив 1996 року.

Службу почав на посаді старшого техніка комплексного тренажеру авіаційного полку літаків заправників. З вересня 2009 — бортовий авіаційний технік авіаційного загону авіаційної ескадрильї 25-ї бригади транспортної авіації Повітряних Сил ЗСУ, м. Мелітополь. Класна кваліфікація «3 клас».

З початком російської збройної агресії проти України з березня 2014 року літав у Луганський та Донецький аеропорти, бортовий технік військово-транспортного літака Іл-76 МД.

14 червня 2014 екіпаж військово-транспортного літака Іл-76 МД (бортовий номер 76777) Повітряних Сил ЗС України, під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, виконував бойовий політ в Луганський аеропорт. На борту літака перебували 9 членів екіпажу та 40 військовослужбовців дніпропетровської 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, які летіли на ротацію. На борту також були військова техніка, спорядження та продовольство.

Близько 01:00, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, на висоті 700 метрів, борт 76777 був підбитий російськими терористами. В результаті літак вибухнув і врізався у землю поблизу аеропорту. 49 військовослужбовців, — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули.

У той день до Луганського аеропорту вилетіли три літаки Іл-76 МД. Перший літак (бортовий номер 76683) під командуванням полковника Дмитра Мимрикова сів о 0:40. За 10 хвилин збили другий літак (бортовий номер 76777). Третій отримав наказ повертатися.

Без Володимира залишились мати, дружина та донька.

 

ОЛЕКСАНДР ПРИТИКА (1965-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в с. Нова Ободівка на Вінниччині. Служив на Балтійському флоті в званні старшого матроса з 1983 по 1986. З 1988 по 1991 рік служив в рядах Міністерства Внутрішніх Справ. Працював в колгоспі механізатором, з 1993 року — слюсар Ободівського цукрового заводу, довгий час працював в Тростянецькій дільниці Гайсинського міжрайонного управління газового господарства.

Мобілізований у першу хвилю, солдат, стрілець-радіотелефоніст 9-го батальйону територіальної оборони Вінницької області. Помер у шпиталі від отриманих ран під час виконання бойового завдання.

Без Олександра лишились батьки, дружина, діти.

 

АНДРІЙ ШЕВЧУК (1979-2014) — солдат резерву Міністерства внутрішніх справ України.

Народився у Будапешті – у  родині військового совєтської армії.

Брав участь у подіях Революції Гідності. З травня 2014-го доброволець, старший сапер, інженерно-саперний взвод, 2-й батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас», псевдо «Орест». Телефонував до батька — колишнього військовика — й розпитував про певні тонкощі використання військової техніки. 28 серпня зазнав поранення в бойовій сутичці з терористами.

Ймовірно, пішов на прорив самостійно, загинув у Червоносільському — в обідньому часі російські танки обстріляли село, щоб примусити бійців батальйону «Донбас» здатися.

3 вересня тіло «Ореста» разом з тілами 96 інших загиблих у Іловайському котлі привезено до дніпропетровського моргу. 16 жовтня тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі як невідомий захисник України. Упізнаний за тестами ДНК.

Без Андрія лишилися батьки, дружина, донька, сестра.

Розповідь батька – він оцінює події не лише, як людина, що втратила дитину, а й як військовий: https://www.youtube.com/watch?v=dzjvztLrcNg

 

ДМИТРО ТИТОК (1987-2014) — старший сержант ЗСУ, інструктор з водіння 169-го навчального центру Сухопутних військ.

Народився в с. Карпилівці Чернігівської області. Невдовзі родина переїздить до смт Десна, де 2004-го Дмитро закінчив школу. 2007 року закінчив Чернігівський кооперативний технікум.

З 30 липня 2007 року проходив військову службу за контрактом у лавах Збройних Сил України: у 2007—2011 був водієм роти забезпечення 718-го окремого навчального автомобільного батальйону в 169-му центрі «Десна». У квітні 2011 призначений командиром відділення в автомобільному батальйоні. У січні 2013 року призначений на посаду інструктора з водіння взводу в автомобільному батальйоні.

З 14 липня 2014 року брав участь в захисті України від російської агресії на сході країни. Проходив службу на посаді водія гранатометного взвод у ротної тактичної групи 169-го навчального центру.

31 серпня 2014 року загинув при виконанні бойового завдання поблизу Дебальцевого, внаслідок інтенсивного обстрілу під час бойового чергування на блокпосту. Разом з ним загинуло ще троє військових.

 

ОЛЕКСАНДР САЦЮК (1994-2014)— рядовий, Міністерство внутрішніх справ України.

Народився у с. Куснища на Волині. Закінчив Любомльське профтехучилище, маляр-штукатур.

В часі війни — міліціонер, рота «Світязь».

Брав участь у боях за Іловайськ. Загинув 29 серпня у «зеленому коридорі» поміж селами Новокатеринівка та Горбатенко. 2 вересня 2014-го тіла 88 поляглих привезені до запорізького моргу. Як невпізнаний герой тимчасово похований на цвинтарі Запоріжжя. Опізнаний за тестами ДНК.

Без Олександра лишилися дружина та дві доньки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада