Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
04.03.2021

4 березня. Сьогодні народилися:

  • композитор, автор музики національного Гімну України;
  • видатний вчений у галузі зварювальних процесів і мостобудування, на честь якого названо один з мостів у Києві;
  • архітектор, за проектом якого було зведену будівлю, в якій під час Перших Визвольних змагань розміщувалися Українська Центральна Рада та Директорія УНР;
  • один з активістів українського руху на Луганщині;
  • художник, представник закарпатської школи живопису;
  • композитор, один з основоположників української естрадної музики, автор невмерущих хітів «Червона рута» та «Я піду в далекі гори», якого було вбито за досі нез’ясованих обставин;
  • художниця, майстриня петриківського розпису, представниця великої родини народних митців;
  • бізнесмен і видавець, який ставить собі за мету промоцію української книги і читання українською;
  • лідер рок-гурту Mad Heads.

Також традиційно вшануємо пам’ять наших захисників, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією проти України.


Починаємо:

 

МИХАЙЛО ВЕРБИЦЬКИЙ (1815-1870) — композитор, священик УГКЦ, автор музики державного гімну України «Ще не вмерла Україна».

Народився  в селі Явірник Руський, Австрійська імперія (нині Польща) у родині греко-католицького священика. З дитинства виховувався у родині далекого родича — Івана Снігурського – одного із видатних діячів УГКЦ, який заснував при Перемишльській кафедрі УГКЦ хор, згодом музичну школу, де співав і навчався Михайло. Помитивши його обдарованість, Снігурський запросив із Чехії кваліфікованого диригента і композитора Алоїза Нанке, у якого Вербицький отримав ґрунтовну музичну освіту.

Важливе значення для формування Вербицького як композитора мав репертуар Перемишльського хору, в якому були твори віденських класиків Гайдна, Моцарта, Бетховена, а також композиторів «золотої доби» української музики — Максима Березовського та Дмитра Бортнянського. Духовні концерти Бортнянського найбільше вплинули на світогляд Вербицького. Тоді в церквах панувало одноголосся та двоголосся, а творчість  Бортнянського представила високопрофесійне багатоголосся.

Згодом Михайло вступив до Львівської духовної семінарії, але його двічі виключали через «веселі пісні, гру на гітарі, запізнення на ранкові молитви». Втретє припинив навчання через перший шлюб та необхідність утримувати сім’ю.

Заняття музикою не перервалися: Вербицький опанував гру на гітарі, численні твори, перекладені або створені ним для гітари, здобули популярність у галицькому домашньому музикуванні.

У другій половині 1840-х років композитор звернувся до релігійної музики, написав повну Літургію для мішаного хору, яка і сьогодні звучить у церквах Західної України.

Коли наприкінці 1840-х років у Галичині налагодилося активне театральне життя, Вербицький одразу заходився писати музичні номери до вистав. І навіть досить посередні п’єси завдяки музиці Вербицького здобували популярність. Він створив музику до понад 20 вистав.

У цей час він пише і музику на текст Івана Гушалевича «Мир вам, браття, всі приносим». Цей твір Головна Руська Рада визначила гімном Галичини під час «Весни народів» 1848—1849 років.

Життєві обставини відтягнули висвячення Вербицького на священика, тільки 1850 року він врешті закінчив Львівську семінарію і отримав ієрейські свячення. Кілька років йому доводилося переїздити з однієї сільської парохії на іншу. 1856 року він осів у селі Млини (тоді Ярославського повіту), де прожив решту життя.

1860-ті роки — з відкриттям у Львові театру «Руська Бесіда» композитор знову звернувся до жанру співогри. Для цього театру Вербицький написав побутову мелодраму «Підгіряни», одну з найпопулярніших п’єс композитора, згодом «В людях ангел, не жена, вдома з мужем сатана» та ін.

Дата створення музики «Ще не вмерла Україна» залишається дискусійною. Тривалий час вважалося, що вона була написана у 1862—1863 рр. Текст Павла Чубинського у Галичині вперше був опублікований часописі «Мета», який вийшов близько 15 січня 1864 року. Хоча, не виключено, що Вербицький скористався наддніпрянською публікацією тексту. Після опублікування в часописі «Мета» пісня «Ще не вмерла Україна» набула великої популярності серед свідомої молоді Галичини.

Перше виконання твору «Ще не вмерла Україна» як Гімну відбулося 10 березня 1865 року у Перемишлі як завершальний номер концерту, присвяченого Тарасові Шевченку. На платівку твір вперше записаний у кельнському відділенні «Грамофону» в жовтні 1910 року у виконанні Модеста Менцинського.

У 1917—1920 роках «Ще не вмерла Україна» став одним з державних гімнів УНР та ЗУНР.  Також, «Ще не вмерла Україна» Чубинського і Вербицького наряду з «Вічним революціонером» Франка та Лисенка, у виконанні хору Стеценка, лунали під час проголошення Акту Злуки. 1939 року «Ще не вмерла Україна» затверджений гімном Карпатської України.

За совєтів для УРСР було створено інший гімн, а за виконання «Ще не вмерла Україна» можна було гарантовано потрапити в поле зору КДБ – і це як мінімум…

На думку видатного сучасного композитра Валентина Сильвестрова, гімн України – явище унікальне: «…Михайло Вербицький… був церковним композитором. І ось цю патріотичну пісню він теж створив як церковний композитор. Це ж алілуя, розспів. У гімнах ніде такого немає! Це унікальний твір: це — гімн України, але в ньому є ознаки літургійного початку. У цьому гімні затонула якась пам’ять про літургію, про всеношну. У цьому простому наспіві немов дме вітер, немов гілки дерев співають…»

В останні роки життя Вербицький займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику. Серед його учнів були священики-композитори Віктор Матюк (про нього дивіться в огляді за 18 лютого) і Порфирій Бажанський. Помер у селі Млини (тепер на територіїПі Польщі) від онкологічної хвороби.

Коротенька, але змісовна передача про Вербицького: https://www.youtube.com/watch?v=vtGjayTTxWc

Послухати симфонічну музику композитора: https://www.youtube.com/watch?v=IqEMp6p3lhc

Пісні для чоловічого квартету: https://www.youtube.com/playlist?list=PLZhg8jgc7l6vcsWn0pw4D9SVBkBJfK_TS

 

ЄВГЕН ПАТОН (1870-1953) — вчений у галузі зварювальних процесів і мостобудування. Академік АН УРСР. Фундатор і перший керівник Інституту електрозварювання АН України. Батько академіка Бориса Патона.

Народився 1870 року в Ніцці, Франція (тоді Друга французька імперія) в сім’ї Оскара Петровича Патона (колишній гвардійський полковник, російський консул у Франції).

Закінчив Дрезденський технічний університет, а згодом — Петербурзький інститут інженерних шляхів.

1904 учений прийняв пропозицію створити в Києві третю в Росії кафедру конструювання мостів. У 1904—1938 роках завідував кафедрою Київського політехнічного інституту.

1929 року організував у Академії наук України кафедру інженерних споруд, на базі якої створено Інститут електрозварювання (1934). У 1934–1953 роках — директор Інституту електрозварювання АН України.

Автор понад 350 праць. Займався проєктуванням і будівництвом мостів. Зокрема за проєктами Є. О. Патона в Києві в 1910 році був побудований Парковий міст через Петрівську алею, а в 1925 році на опорах зруйнованого Миколаївського ланцюгового моста через Дніпро був споруджений міст імені Євгенії Бош.

У 1930-х роках Євген Патон зацікавився електрозварюванням. Розвинув ідеї винахідника Миколи Бенардоса, метод швидкісного автоматичного зварювання під флюсом дістав назву «метод Патона». Виконав фундаментальні дослідження в галузі розрахування та міцності зварних конструкцій, механізації зварювальних процесів, наукових основ електричного зварювання плавленням. Під його керівництвом винайдено спосіб автоматичного швидкісного зварювання, який відіграв визначну роль у технічному розвитку.

У роки Другої Світової війни зробив визначний внесок у обороноздатність СРСР: розробив і впровадив технологію та обладнання для зварювання спеціальних сталей, зокрема, для танкових башт. 1953 року на честь Євгена Патона названо міст через Дніпро в Києві, який споруджувався під його керівництвом.

 

ПАВЛО АЛЬОШИН (1881-1961) — архітектор і педагог. Автор більш ніж десяти архітектурних споруд, в основному в стилі російської та радянської класичної архітектурної школи, модерну та конструктивізму.

Народився в Києві. Дід Альошина був кріпаком-умільцем з Курської губернії, батько — простим теслею, який в роки «будівельної лихоманки» став артільником, а згодом підрядником.

У 1899 році отримав середню освіту. Деякий час навчався в художній школі Миколи Мурашка, закінчив у Петербурзі Інститут громадянських інженерів із відзнакою за найкращий архітектурний проект і званням громадянського інженера.

У 1917 році закінчив у Петрограді Академію мистецтв із званням митця-архітектора, навчався в майстернях Ієроніма Кітнера й Леонтія Бенуа. З метою вивчення архітектури й подальшого вдосконалення в відвідав багато європейських країн.

Викладав у Київському архітектурному інституті, у подальшому — Київському художньому інституті (1923—1930 рр.).

Найвідомішою спорудою Альошина є будівля Педагогічного музею у Києві – його відкриття відбулося 1911 року, де згодом засідала Центральна Рада. Звертають на себе увагу також  побудовані за проектами Альошина 1-ий житловий будинок лікаря на вул. Великій Житомирській, 17 у Києві — 1928—1930 роки та 2-ий житловий будинок лікаря на вул. Заньковецькій, 5/2 у Києві (співавтор Олександр Колесниченко) — 1932—1935 роки.

Варта уваги стаття про те, кому і навіщо на місці кабінету Грушевського в будинку Педагогічного музею знадобилось зробити туалети і що там робив Квартал-95:  http://argumentua.com/stati/psevdo-restavrats-ya-budinku-vchitelya-u-ki-v-tualeti-na-m-sts-kab-netu-grushevskogo

 

Скажу відверто – якби людина з такою біографією, як у наступного героя, походила з інших регіонів України, то навряд я б включила її до огляду. Бо гідних людей, прекрасних фахівців, що працюють на благо інших, опікуються суспільно значущими речами, зокрема розвитком української культури, на щастя, досить багато, і неможливо в межах цих невеличких оглядів приділити належну увагу кожному з них – довелося б створювати багатотомну енциклопедію… Але якщо ця діяльність відбувається не деінде, а в найбільш зросійщеному місті нашої держави – то варто про таку людину і згадати.

 

ЮРІЙ ЄНЕНКО (1939-1996) — лікар, письменник і культурний діяч, один з активістів українського руху на Луганщині.

Кандидат медичних наук, доцент кафедри урології та онкології Луганського державного медичного університету. Був членом Спілки письменників України та Спілки журналістів України.

1964 року закінчив Луганський медінститут, працював лікарем-анастезіологом у Луганському онкодиспансері. Із 1975 року — головний лікар Луганського онкодиспансеру. Автор понад ста публікацій з питань теоретичної та практичної медицини. Засновник журналу «Архіви онкології».

Медичну діяльність поєднував з історико-культурною роботою. Часто записував історичні спогади пацієнтв, зокрема й про родину Алчевських, Всеволода Гаршина.

Ще від початку 1960-х після знайомства зі скульптором Ільком Овчаренком брав участь у творчому житті Луганська. Згодом неодноразово обирався депутатом у ради різних рівнів. За нетривалий період (17 березня 1992 року — 29 вересня 1994) перебування на посаді заступника голови Луганської облдержадміністрації з питань соціальної та гуманітарної політики організував видання літературно-публіцистичного альманаху «Бахмутський шлях», який став єдиним в місті періодичним виданням українською мовою, відновив музей Бориса Грінченка, вів радіопередачі «Літературна карта Донбасу».

З ініціативи Єненка в Луганську з’явилися українські книгарні, філія українсько-канадського центру «Відродження», літературно-історичний архів у відділі краєзнавства Луганської обласної наукової бібліотеки.

Також він ініціював відкриття пам’ятного знаку українським козакам-засновникам Луганська до 400-річчя з дня народження Богдана Хмельницького. Крім того, Єненко заклав камінь до пам’ятника жертв Голодомору у Новоайдарі, видавав газету «Кам’яний Брід», сприяв спорудженню пам’ятника Тарасові Шевченку в Луганському.

1996 року Юрій Єненко помер у стінах рідного диспансеру від онкологічного захворювання.

ВАСИЛЬ СКАКАНДІЙ (1941) — живописець, графік, ілюстратор.

Родом з Закарпаття, закінчив графічний факультет Київського державного художнього інститута (сьогодні Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Учень Василя Касіяна, Івана Селіванова і Георгія Якутовича.

Після закінчення інститута в 1965—1967, повернувся додому до Ужгорода, родина Скакандіїв тоді мешкала вже в обласному центрі, пристав до праці художнім редактором видавництва «Карпати»…Якраз у цей період став затятим читачем, знайомився з кращими взірцями української і зарубіжної літератури. Заприязнився з письменниками, поетами, ілюстрував їхні книжки, із закарпатських творців письменства і поезії – це Петро Скунць, Іван Чендей. Але молодого митця тягнуло до більш жвавого життя, він починає частіше їздити на пленери у товаристві таких потужних художників як – Ф. Манайло. Г. Глюк. А. Кашшай.

В 2000—2004 викладав малюнок, живопис і композицію студентам Ужгородського коледжа мистецтва ім. А. Єрделі, з 2004 року— викладач Закарпатського художнього інститута.

Подивитись роботи Василя Скакандія: https://sverediuk.com.ua/hudozhnik-vasil-skakandiy-malyarstvo/

 

Цього дня народився і ще один композитор, пісні якого лунають так само часто як Гімн України і викликають в українській душі не менший відгук, хоча вже не так громадянського, як ліричного характеру.

 

ВОЛОДИМИР ІВАСЮК (1949-1979) — композитор-виконавець, поет.

Один з основоположників української естрадної музики. Автор 107 пісень, серед яких невмерущі хіти «Червона рута» та «Я піду в далекі гори», 53 інструментальних творів, музики до кількох спектаклів.

Народився в місті Кіцмань Чернівецької області в родині учителів.

1964 року написав музику до першої пісні «Колискова» на вірші батька. У рідній школі створив дівочий вокальний ансамбль «Буковинка», який вже наступного року переміг у республіканському конкурсі.

1966 року разом з сім’єю переїхав до Чернівців. Вступив до Чернівецького державного медичного інституту, але першого ж дня його відрахували за випадок з пам’ятником Леніна (у квітні, за два місяці до закінчення школи, Івасюк з однокласниками випадково скинули бюст Леніна у Кіцмані). Влаштувався на завод «Легмаш» вчитися на слюсаря. Там Володимирові доручили керувати заводським хором, який через пів року став лауреатом обласного конкурсу. Під псевдонімом «Весняний» надіслав на обласний конкурс пісні «Відлітали журавлі» на вірш Миколайчука та «Колискова для Оксаночки» на власний вірш. За пісню «Відлітали журавлі» удостоєний першої премії.

1967 року, завдяки позитивній характеристиці, яку написали на «Легмаші», поновив навчання в медичному інституті. Там став учасником самодіяльного ансамблю «Трембіта», у якому грав на скрипці. Завдяки його старанням в інституті створено камерний оркестр.

1968 року в телепрограмі Українського телебачення «Камертон доброго настрою» разом з ансамблем «Карпати» виконав пісню «Я піду в далекі гори».

1970 року склав пісні «Червона рута» й «Водограй», які 13 вересня вперше виконав з Оленою Кузнецовою на Театральній площі міста Чернівці у прямому ефірі передачі «Камертон доброго настрою». Путівку в життя пісням дав ансамбль «Смерічка» Левка Дутковського (солісти Назарій Яремчук, Василь Зінкевич).

У травні 1971 року текст і ноти «Червоної рути» опублікував тижневик «Україна». У серпні того ж року режисер Роман Олексів зняв у селищі Яремча український музичний фільм «Червона рута», в якому головні ролі виконали Софія Ротару й Василь Зінкевич. У фільмі звучить багато пісень Івасюка. Пісня «Червона рута» увійшла до двадцятки переможниць першого всесоюзного фестивалю «Пісня-71».

1972 року на Чернівецькому телебаченні відбулася прем’єра пісні «Балада про дві скрипки», яку виконала Софія Ротару. Пісня «Водограй» у виконанні ансамблю «Смерічка» у Москві перемогла в телеконкурсі «Алло, ми шукаємо таланти!» та на фестивалі «Пісня-72». Це вже була слава!

1972 року Івасюк переїхав до Львова. Там почав студії у консерваторії на підготовчому відділенні. Початок співпраці з поетом Ростиславом Братунем, що стала етапною у творчості композитора, припадає на осінь 1972 року. Ще до знайомства Івасюк написав пісню «Коли між нами не було нічого» на вірш Братуня. Загалом у цій співпраці створено 22 пісні.

1973 року закінчив Львівський медичний інститут, вступив у аспірантуру до професора Т. Митіної. Разом з тим, не залишав і музику – у вересні 1974 року розпочав навчання на композиторському відділенні Львівської консерваторії в класі Анатолія Кос-Анатольського.

У 1974–1975 роках працював над музикою до вистави «Прапороносці» за однойменним романом Олеся Гончара.

У серпні-вересні 1975 року в селі Розтоки на Буковині режисер Віктор Стороженко зняв фільм «Пісня завжди з нами», в якому Софія Ротару виконала 6 пісень Івасюка. Його музика стає гарантією успіху: Ротару з піснею Івасюка «У долі своя весна» перемогла на фестивалі «Сопот-77». Вийшли платівка-гігант «Пісні Володимира Івасюка виконує Софія Ротару», яку записано ще 1974 року, а також збірка його пісень «Моя пісня». Українська пісня звучить по всьому СРСР…

У листопаді 1978 року Івасюк мав успіх на всесоюзному конкурсі композиторів-студентів консерваторій у Москві —здобув дипломи II ступеня за «Сюїту-варіації для камерного оркестру» та «Баладу про Віктора Хара».

Здавалося, ніщо не провіщало біди… Але 24 квітня 1979 року Володимиру зателефонували, він вийшов з дому й більше не повернувся. Вже в день зникнення батьки подали заяву до міліції, але дієвих заходів вжито не було. Пошуки велися з 27 квітня до 11 травня. Саме тоді справа розшуку була закрита.

Тіло Володимира випадково знайшли 18 травня 1979 р. Слідство висунуло версію, що Володимир покінчив життя самогубством.

Інші версії не розглядалися. А на можливість інших причин смерті вказували такі факти: повідривані ґудзики на куртці композитора; люди, яких працівники ВНЗ бачили вперше, розшукували Івасюка в коридорах консерваторії перед його зникненням; дивна смерть двох молодих закоханих, котрі бачили Івасюка одними з останніх; одна студентка стверджувала, що бачила Володимира у Рівному 3 травня (за висновками слідчих, він помер 27 квітня).

Під час одного журналістського дослідження колишній політв’язень, якому довелося бачити чимало повішених, зауважив, що всі вони висіли з висунутим язиком. Ані цієї ознаки, ані інших характерних ознак смерті від повішення не було… Однак ці факти лишилися поза увагою.

Офіційна версія — самогубство — викликала сумнів громадськості як того часу, так і тепер. Відповідно до неофіційної версії, смерть Івасюка — це вбивство, здійснене органами КДБ за наказом вищого керівництва СРСР. Похорон Володимира Івасюка 22 травня 1979 у Львові перетворився на масову акцію протесту проти радянської влади.

Архіви цієї справи, що зберігаються в Москві, дотепер ані родичам, ані працівникам музею Івасюка не відкривають, посилаючись на гриф «таємно». Самі ж родичі Івасюка вважають, що Володимира вбили.

Колишній прокурор Львівської області Роман Федик у лютому 2015 заявив, що начебто Володимир Івасюк був убитий «співробітниками» КДБ. А 13 червня 2019 року Київський науково-дослідний інститут судових експертиз дійшов висновку, що Івасюк фізично ніяк не міг би вчинити самогубство.

В часи перебудови відбувається  відновлення інтересу до творчості Володимира Івасюка. Пісня «Червона рута» стає назвою однойменного фестивалю.

Вихід у 2003 диску «Наш Івасюк» у виконанні Тараса Чубая та групи «Плач Єремії» сприяв відродженню популярності писень компоозитора.

Крім естрадних пісень Івасюк створив і інструментальні твори, зокрема, це сюїта-варіації на тему української народної пісні «Сухая верба», п’єси для фортепіано, п’єси для скрипки.

Послухаи пісні Івасюка: https://www.youtube.com/watch?v=w-yTvjSZALk

І, найкраще, як на мене, виконання пісні Івасюка «Я піду в далекі гори» Квітки Цісик: https://www.youtube.com/watch?v=QOfRrS93HbE

 

ЛІДІЯ БУЛАВІН (Статива) (1959) — художниця, майстриня петриківського розпису.

Народилася у Петриківці на Дніпропетровщині.

Працює в Центрі народного мистецтва «Петриківка».

Брала участь у створенні настінних розписів будівель у Києві (зали Маріїнського палацу та Будинку художника). Видала низку листівок. Малюнки майстрині були представлені на Міжнар. пересувній виставці «Петриківський декоративний розпис» (1979–87).

Сестра відомих майстринь петриківського розпису Валентини Деки, Марії Яненко і Наталії Стативи-Жарко.

Для робіт Лідію Булавін характерні досить щільне заповнення простору мальовки, наявність крупних орнаментальних компонентів, які складаються з багатьох ретельно виписаних деталей. Палтіра художниці яскрава і різноманітна, втім їй притаманна пастельна м’якість, і тонкі переходи відтінків. Майже на всіх мальовках майстрині присутні птахи, які завдяки особливій декоративності органічно вписані в багаті квіткові мотиви.

 

ОЛЕГ РИБАЛКА (1978) — бізнесмен, IT-менеджер, письменник. Директор видавництв «Фонтан казок» і «Легенда».

Народився у Вільнюсі, столиці Литви. Мати походить з шляхетного польського роду. Батько — українець з Полтавщини. Отримав вищу освіту у Національному Технічному Університеті України (КПІ) на факультеті авіакосмічних систем (ФАКС) за спеціальністю «Телекомунікаційні системи та мережі» (1995—2001).

У 2001—2002 роках проходив практику на посаді молодшого інженера в Інституті Фраунгофера з технологій фізичних вимірювань (Fraunhofer Institute of Physical Measurements IPM), Німеччина.

На початку 2000-х співпрацював з рекламними агентствами, організовував та проводив PR-акції для багатьох відомих брендів, працював у туристичній компанії «Гамалія», де відповідав за усю рекламну діяльність. З 2003 року займався бізнесом в IT-сфері, зокрема співпрацював з всесвітньо відомими компаніями.

2014 року вирішив змінити сферу діяльності й піти з IT, зайнявшись суспільно корисними проектами – заснував видавництво сучасної української дитячої книжки «Фонтан казок», яке спрямоване на роботу з сучасними українськими письменниками та ілюстраторами. У той самий час дебютує як дитячий письменник Олег Чаклун.

2017 року Олег Рибалка запускає видавництво сучасної української дорослої книжки «Легенда» і дебютує як дорослий письменник під власним ім’ям — Олег Рибалка –  з романом «Гра в життя» в жанрі фентезі.

2019 року у видавництві «Легенда» виходить поетичний проект «Стихії», в якому Олег Рибалка дебютує поет з книжкою «Ідентифікація». У проекті також взяли участь Іван Андрусяк («Чорний лелека»), Василь Шкурган («Діправді») і Вікторія Стах («Шиза»).

Зі своїми видавничими проектами і командою Олег Рибалка фокусує зусилля на промоції сучасної української книги, читання, позитивного іміджу української сучасної літератури як в Україні, так і в світі. «Якщо ми не навчимося поважати себе і своє, не покинемо комплекс меншовартості у минулому, то не зможемо впевнено розвиватися і йти в майбутнє», — вважає він.

 

ВАДИМ КРАСНООКИЙ (1974) —  співак та актор, лідер та фронтмен рок-гурту Mad Heads.

Народився у Києві. Закінчив Зварювальний факультет НТУУ “КПІ”. Відразу по закінченні середньої школи створив гурт Mad Heads. Є автором більшості пісень гурту, включно з піснею «Велика гра» до Євро-2012.

Співак народився в російськомовній сім’ї, вільно володіє українською, яку вивчив у школі. Також спілкується і пише пісні на англійській мові. Вдома розмовляє виключно українською.

Багато пісень, в тому числі і пісню «Молода кров», співак присвятив подіям на Майдані. Група «Mad Heads» часто подорожує, також відвідує зони АТО. В Росію з концертами гурт не їздив понад десять років: завжди «некомфортно почувалася в тому шоу-бізнесі».

Послухати Mad Heads:

 

Цього дня народився бізнесмен, без послуг компанії якого українцям вже складно уявити своє повсякденне життя:

 

В’ЯЧЕСЛАВ КЛИМОВ (1975) — співзасновник компанії «Нова Пошта», президент Спілки українських підприємців (СУП).

Здобув вищу освіту в Харківському авіаційному інституті за спеціальністю “Проектування авіаційних двигунів і енергетичних установок”. З 1998 по 2001 роки працював інженером-конструктором в АНТК ім. Антонова, займався викладацькою діяльністю в київській філії Харківського авіаційного інституту.

У 2001 році спільно з Володимиром Поперешнюком та Інною Поперешнюк заснував компанію “Нова Пошта”, вклавши лише 7 тисяч доларів США. У 2007 році отримав ступінь Executive MBA в Міжнародному інституті бізнесу в Києві.

З моменту заснування до 2014 року був генеральним директором «Нова Пошта». У 2014 році перейшов з посади генерального директора до Наглядової ради і зосередився на стратегічному управлінні, передавши операційну діяльність команді топ-менеджерів. Входить в ТОП-100 найбагатших українців.

В 2016 році разом з 18 іншими українськими бізнесменами заснував Спілку українських підприємців (СУП) та став її першим президентом. Мета спілки – захист інтересів підприємців та формування сприятливого бізнес-середовища в Україні.

 

Пом’янемо захисників України і нашого з вами спокою:

 

ДМИТРО ВАСИЛЬЄВ (1986-2015) — капітан ЗСУ, командир механізованої роти, заступник командира 2-го механізованого батальйону 28-ї ОМБр.

 

Народився в смт Макарів на Київщині, в родині військовослужбовців. З раннього дитинства Дмитро мріяв продовжувати офіцерську династію Васильєвих. Дитинство і юність пройшли у військових містечках Київської та Одеської областей. 2001 року вступив до Одеського військового ліцею. 2009 року закінчив Львівський інститут Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю «Бойове застосування та управління діями механізованих підрозділів».

20 червня 2009 року лейтенант Васильєв призначений на посаду командира механізованого взводу Центру забезпечення навчального процесу Львівської академії Сухопутних військ. В жовтні 2010 року Дмитро перевівся до складу 28-ї окремої мехбригади в смт Чорноморське (Одеська область), де він виріс.

Під час служби Дмитро постійно брав участь у міжнародних військових навчаннях. За підсумками 2013 року механізований взвод під його командуванням став найкращим взводом у 28 бригаді.

Під час російсько-української війни, у червні 2014 року старший лейтенант Дмитро Васильєв став командиром механізованої роти, і вже 7 червня його рота прибула до зони АТО. Дмитро перебував у найгарячіших точках, зокрема брав участь у боях під Савур-могилою та Амвросіївкою, 31 липня отримав мінно-вибухову травму в результаті артилерійського обстрілу. Був нагороджений бойовим орденом. Після ротації і лікування у військовому шпиталі повернувся на фронт під Донецьк.

В грудні 2014 року Васильєву було присвоєно військове звання «капітан», а в травні 2015 року він був затверджений командуванням 28 ОМБр на посаду заступника командира другого механізованого батальйону бригади.

31 травня 2015 року капітан Васильєв загинув поблизу села Славне (Мар’їнський район) Донецької області, під час нападу диверсійної групи ворога на автомобіль «Урал». Дмитра було вбито контрольним пострілом у голову. Окрім нього загинув старший солдат Віктор Волкодав, двоє були важкопоранені, до полону потрапив та був закатований Роман Капацій, ще один 62-річний боєць із позивним «Дід» захоплений у полон. Старший солдат Віктор Волкодав зазнав 3-х кульових поранень, опісля був добитий ножем в серце.

 

 

РОМАН ВАСИЛЕНКО (1982-2016) — старший солдат ЗСУ.

Народився у Полтаві, від 1999 року перебував в лавах УНА-УНСО.

Після початку бойових дій на сході України проходив військову підготовку в таборі УНА-УНСО (село Петрик Літинського району, Вінницька область), потім — в Новоград-Волинському. У серпні 2014-го пішов служити в зону бойових дій добровольцем — разом з 13-ма полтавськими добровольцями із організації УНА-УНСО. Продовжив військову службу за контрактом, водій-гранатометник; старший солдат розвідувальної роти УНСО 131-го окремого розвідувального батальйону.

10 лютого 2016 року помер у запорізькому шпиталі від гострої пневмонії, на яку захворів у зоні бойових дій під Маріуполем.

Без Романа лишилися мама та молодший брат.

 

ВАДИМ ГАЮХА (1963-2018)-  інструктор-парамедик медичного управління ДУК ПС, заступник командира з матеріально-технічного забезпечення 12-ї резервної сотні ДУК. Фельдшер за освітою.

Гаюха був легендою серед медиків ДУК. Проводив вишколи молодих бійців у Херсоні, доправляв вантажі в зону АТО. Незважаючи на два перенесені раніше інфаркти, постійно рвався на передову, щоб допомагати товаришам, передавати колегам свій досвід.

Помер вночі від інфаркту в с. Карлівка (Мар’їнський район), куди прибув на ротацію в управління медицини ДУК ПС.

Після смерті залишились мати, донька та онука.

 

СТАНІСЛАВ КОВТУН (1986-2014) — солдат ЗСУ.

Родом з Чернігівщини, гранатометник, 25-а окрема повітряно-десантна бригада.

Загинув 31 липня 2014 року під час потужних обстрілів бойовиками з РСЗВ «Град» позицій українських військ та одночасної атаки із засідки — на колону БТРів десантників поблизу Шахтарська. Станіслав зазнав смертельного поранення в шию, прикриваючи відхід групи.

Вдома залишились батьки, дружина та маленький син.

 

АНДРІЙ СМЕТАНІН (1981- 2017) — старший сержант ЗСУ. Один з багатьох захисників, які боронили від російської агресій свій рідний край – андрій народився у місті Авдіївка, назва якого стала відома всій Україні через жорстокі бої…

Згодом Сметанін мешкав у  селі Різдвянка Запорізької області, працював в КСП «8 Березня». У 1999—2000 проходив строкову військову службу. Під час російської збройної агресії проти України в серпні 2016 року вступив на військову службу за контрактом.

Старший сержант, старший стрілець 3-го мотопіхотного відділення 3-го мотопіхотного взводу 3-ї мотопіхотної роти 43-го окремого мотопіхотного батальйону «Патріот» 53-ї ОМБр.

3 липня 2017 року загинув від смертельного кульового поранення під час бою на «Світлодарській дузі», внаслідок обстрілу взводного опорного пункту поблизу смт Луганське.

Залишились мати, дружина та донька.

 

ЮРІЙ КОВАЛЬЧУК (1969-2015) — старший сержант ЗСУ.

Народився в селі Малий Скнит, Хмельницька область).

Заступник командира БМП 30-ї ОМБр.

Загинув 31 січня 2015 року поблизу селища Чорнухине (Попаснянський район Луганська область), згорівши в БМП, в який влчив ворожий обстріл. Впізнаний за експертизою ДНК.

Похований 27 вересня 2015 року в рідному селі.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада