Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
30.10.2020

31 жовтня. Сьогодні згадуємо таких іменинників:

  • художник, майстер побутового і батального живопису;
  • діячка українського правозахисного руху, дисидентка, авторка спогадів про Василя Стуса та інших діячів того часу;
  • історик, дослідник історії Слобожанщині.

 

А також пом’янемо захисників України, що ціною власного життя зупинили російську збройну агресію. Серед низ – уродженець Донеччини, етнічний росіянин і потомствений шахтар, який добровольцем пішов захищати свій рідний край і свою Батьківщину від російських окупантів.


Почнімо:

 

ІВАН ШУЛЬГА (1889-1956) — художник, майстер побутового і батального живопису.

Народився у с. Михайлівка Таврійської губернії, нині – херсонська область. Дитинство пройшло у Скадовську, куди переїхала родина. Жили нужденно, Іван заробляв, розписуючи і місцевій корчмі таці та дерев’яний посуд. Виходило гарно і незвично. Здібності хлопця були помічені місцевою інтелігенцією. На користь Шульги організували благодійний концерт, і на зібрані гроші 16-річний Іван Шульга їде до Одеси – вступати до художнього училища.

Тут він вчиться потягом 1906—11 років у майстернях Костанді, Ладиженського, Крайнєва. Закінчив навчання з відзнакою, і був рекомендований до вступу у Петербурзьку академію мистецтв, до і він вчився до 1917 року, після чого повертається у Скадовськ.

Молодому художнику, вихованцю класичній школі непросто було підлаштовуватися під вимоги революційного мистецтва. Але йому доводилося вести подвійне творче життя. Задля заробітку вдень він  розписував штандарти і знамена для Червоної армії, виконував замовлення губкому на портрети Леніна та інших більшовицьких діячів, а вечорами до півночі писав для душі…

І це роздвоєння супроводжувало його усе життя. Він тяжів до побутового жанру, а доводилося змальовувати колгоспи і заводи. Втім, і в цій тематиці він не халтурив, будь-які сюжети втілював на високому художньому рівні. Прикладом тому – картина “Рибальський колгосп” (1932), в якій художник розповідає про працю рибалок колгоспників. Колористична гамма картини сповнена справжнього життя, краси безмежних морських просторів.

З 1922 року Шульга живе у Харкові і викладає у Харківському державному художньому інституті, працює у редакціях харківських газет і журналів.

Іван Шульга працював у жанрах графіки, тематичної картини, портрету, пейзажу і натюрморту, а також плакату. Працював також в газетно-журнальній графіці, створював поштові листівки, ілюстрував книги.

У роки Другої світової війни Шульга був одним з найвизначніших художників-баталістів. Ціла низка його робіт, таких як “Радянська кавалерія переслідує фашистів” (1945), “Башкірська кіннота під Воронежом” (1942) та інші і нині є наглядним посібником з класичного реалістичного живопису

 

Доля наступної героїні огляду – наочне свідчення того, що являла собою, як кажуть «вегетаріанська»  брежнєвська доба, що її зараз певні особи представляють ледь не раєм на землі.

СВІТЛАНА КИРИЧЕНКО (1935-2016) — учасниця українського правозахисного і визвольного руху, дисидентка. Дружина дисидента і політв’язня Юрія Бадзя.

Народилася у Києві. 1957 року закінчила Київський державний університет ім. (філологічний факультет) та почала працювати в Інституті літератури АН УРСР у Києві, де познайомилася з Іваном Світличним, Леонідом Коваленком, Юрієм Бадзьом, Василем Стусом, які вплинули на її національну свідомість. Від 1969 року — в Інституті філософії АН УРСР (Київ).

1965 року брала участь у політичному протесті в київському кінотеатрі «Україна» проти арештів української інтелігенції, розповсюджувала самвидав.

1972 року, після арешту Надії Світличної, звернулася з листом до 1-го секретаря ЦК КПУ з вимогою повернути родині її 2-річного сина, вивезеного з дитсадка до інтернату. За це  Кириченко звільнили з роботи (надалі вона періодично також залишалася безробітною – через участь у дисидентському русі).

1979 року в помешканні родини Бадзя-Кириченко проведено обшук, вилучено рукописну працю Юрія Бадзя «Право жити» про колоніальне становище України в СРСР. Це потягнуло за собою арешт  і ув’язнення Юрія. Світлана ж звернулася з «Відкритим листом» до міжнародної громадськості та партійно-державного керівництва СРСР із біографією чоловіка та коротким викладом цієї праці. Цей лист неодноразово був озвучений у програмах радіо «Свобода».

Також Кириченко розповсюджувала інформацію про політичні репресії в Україні, налагодила зв’язки з дисидентами країн Балтії, Москви, Закавказзя.

Навесні 1980 року вивезла з побачення з ув’язненим чоловіком нові вірші Миколи Руденка, у січні того ж року передала до США рукопис збірки віршів Василя Стуса «Палімпсести».

9 грудня 1980 року Кириченко була засуджена до трьох місяців виправних робіт за відмову свідчити на новому процесі Василя Стуса – совєтські громадяни не могли безкарно навіть мовчати!

20 квітня 1983 року на знак протесту проти переслідування сім’ї (сина відрахували з інституту, на комсомольських зборах від нього вимагали зректися батька; з дочкою-школяркою дирекція школи вела «виховні бесіди» про батьків-«антирадянщиків») Кириченко оголосила безтермінове голодування та повідомила про це телеграмою генерального секретаря ЦК КПРС Юрія Андропова.

Через 2 тижні ректор відкликав наказ про виключення сина. Також після 3-річної перерви надане одноденне побачення з чоловіком, який був ув’язнений у мордовському таборі Дубравлагу в селищі Барашево.

У 1986 — 1988 роках перебувала разом із чоловіком на засланні в якутському селищі Хандига.

Після повернення брала активну участь у процесах національного відродження, працювала у секретаріаті Демократичної партії України.

5 листопада 2013 року у Києві відбулася презентація книжки спогадів Світлани Кириченко «Люди не зі страху». Це історичного масштабу унікальні свідчення про себе та епоху, про відомі провід­ні постаті новітньої доби нашого національного пробудження, про десятки рядових творців суспільних обставин. До видання увійшли також вибрані статті авторки.

Окремою книжкою вийшли спогади Кириченко про Василя Стуса «Птах піднебесний».

 

ВОЛОДИМИР МАСЛІЙЧУК (1974) — історик, дослідник історії Слобожанщині.

Народився і переважно мешкає в смт. Вільшани Харківської області. У 1991—1996 рр. навчався на історичному факультеті Харківського державного університету.

2001 р. захистив кандидатську дисертацію «Козацька старшина слобідських полків другої половини XVII — першої третини XVIII ст.»

З вересня 2006 року на запрошення історика Андрія Портнова (не плутати з адвокатом Андрієм Портновим!) Маслійчук став відповідальним секретарем міжнародного часопису «Україна модерна». Через п’ять  років з Андрієм Портновим відійшов від редколегії часопису.

2019 р. захистив докторську дисертацію “Культурно-освітні ініціативи на Лівобережній та Слобідській Україні другої половини XVIII – початку ХІХ ст.”. З вересня 2019 р., старший викладач, на посаді доцента кафедри історії Національного університету Києво-Могилянська академія.

Основним пріоритетом дослідника є вивчення суспільних трансформацій на Лівобережній та Слобідській Україні другої половини XVIII ст. Останнім часом Володимир Маслійчук цікавиться проблемами історії Просвітництва та реалізації просвітницьких реформ на просторах Східної Європи, займається історією початків світської освіти на Лівобережній та Слобідській Україні другої половини XVIII — першої третини ХІХ ст., історією медицини, церкви та секуляризаційних реформ, також досліджує проблематику совєтської та постсовєтської історіографії.

З початку 2012 р. — редактор сайту Historians.in.ua

Маслійчук – автор близько 150 публікацій з регіональної історії, великої кількості рецензій та оглядів, кількох перекладів з німецької та білоруської мов.

Варте уваги інтерв’ю з істориком про Харків і Харківщину: https://rozmova.wordpress.com/2015/02/18/volodymyr-maslijchuk/

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російськими окупантами:

 

ВАСИЛЬ АРХИПОВ (1956-2014) — стрілець, батальйон територіальної оборони Донецької області «Донбас».

Народився у м. Макіївка на Донеччині, потомственний шахтар, за національністю – росіянин.

Закінчив технікум, пройшов в РА строкову службу у прикордонних військах, повернувся додому, працював на шахті 10 років.

Зайнявся спортом, потім став тренувати молодь, займався спортивним суддівством — зі спортивного собаківництва, суддя першої категорії. Майстер спорту зі спортивного собаківництва, тричі чемпіон УРСР, бронзова медаль на першості СРСР-1982. Виховав чотирьох чемпіонів України, двох срібних та двох бронзових призерів першості СРСР, 15 майстрів спорту. Старший тренер Донецької області зі собаківництва в 1981—1989 роках.

Після розвалу СРСР зайнявся з нуля приватним підприємництвом. Переніс інсульт, здоров’я погіршилося, на обох очах з’явилася катаракта, пішов на пенсію.

Коли на Донбасі почалися проросійські заворушення, пішов до військкомату, але йому сказали, що пенсіонере непотрібні. Але він все одно знайшов спосіб захищати Україну – записався добровольцем в батальйон «Донбас». Коли подзвонили із батальйону, дружина навіть не намагалася зупинити його. Зібрав усі свої таблетки і рушив на фронт.

  • Він знав, що це небезпечно, але у нього була мотивація – «квітуча вільна Україна», – розповідає донька. – Коли він служив у «Донбасі», він був щасливий, був певен, що Україга скоро переможе. Коли дзвонив додому, голос мав бадьорий, веселий і молодий, розповідав, які люди поруч із ним, пишався, що він входить до складу такого батальйону…

23 травня 2014-го підрозділ числом в 25 вояків у бою з терористами біля села Карлівка потрапив у засідку. Василь Архипов був важкопоранений, відстрілювався до останнього патрона, намагався підірватися із ворогами, терористи встигли його розстріляти. Тоді у бою також загинули Олег Ковалишин, Микола Козлов, Олексій Мірошниченко та Денис Рябенко, ще п’ятеро зазнали поранень.

Без Василя Васильовича лишилися дружина, дорослі донька і син. Вдова і донька виїхали з окупованої Донеччини до Івано-Франківська.

 

АНДРІЙ МИХАЙЛЕНКО (1972-2014)— молодший сержант ЗСУ.

Народився і жив у Павлограді на Дніпропетровщині. З 1993 року працював електрозварником, газоелектрозварником, слюсарем в ДТЕК «Павлоградвугілля», на заводі «Павлоградхіммаш», підземним гірником — ділянка профілактичних робіт з техніки безпеки, ДТЕК ШУ «Дніпровське».

Мобілізований в Збройні сили України на початку квітня 2014-го. Командир міномета, 93-а ОМБр.

5 грудня 2014-го загинув під час обстрілу поблизу селища Піски під Донецьком. Тоді ж полягли майор Сергій Рибченко, старший солдат Роман Нітченко, солдати Євген Капітоненко, Сергій Шилов та Володимир Жеребцов.

Залишиилися батьки, дружина, дві доньки і четверо братів.

 

АРТУР ФІГУРСЬКИЙ (1987-2014) — сержант ЗСУ.

Народився у с. Іванівка на Миколаївщині. Мешкав із сім’єю у Миколаєві. Сержант, командир відділення 145-го окремого ремонтно-відновлювального полку.

В АТО служив за контрактом, командир віддялення, 145-й окремий ремонтно-відновлювальний полк. Артур був талановитим слюсарем, відновлював пошкоджену в боях техніку.

21 серпня 2014 року зазнав смертельних поранень під час обстрілу з РСЗВ «Град» російськими бойовиками. Помер у військовому шпиталі від поранень.

Залишилась дружина та двоє маленьких дітей.

 

ДМИТРО КОЗАЧОНОК (1994-2015) — старший солдат Збройних сил України.

Народився у Білорусі, згодом сім’я переїхала в село Курозвани на Рівненщині, де Дмитро й закінчив 2010 року школу.

У серпні 2013 року пішов служити по контракту, старший механік—водій танкової роти, військовослужбовець 30-ї окремої механізованої бригади. Весною-літом 2014-го у складі бригади провів на блокпостах в зоні бойових дій.

В липні 2014-го у складі підрозділу прийняв бойове хрещення, побував в багатьох «гарячих» точках; воював за Савур-могилу, його танковий екіпаж збив із флагштока триколор та під шквальним вогнем прив’язав до нього український прапор.

7 травня 2015-го загинув близько опівдня в часі мінометного обстрілу російськими терористами позицій бригади на оборонних рубежах біля селища Луганське Донецької області.

Лишилися мама та дві сестри-близнючки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада