Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
30.05.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

31 травня.

Почнемо огляд народжених цього дня з ушанування пам’яті Героя Небесної Сотні – людини, для якою бути патріотом – означало діяти. Попри отримані травми, він в найскладніші часи залишився на Євромайдані, щоб протистояти спробам силового придушення протесту.

Далі в огляді:

  • нобелівська лауреатка, чий найбільш резонансний твір присвячено Чорнобильській трагедії;
  • два сучасних художника;
  • дитячий анестезіолог, який разом з братом-хірургом добровольцями пішли в АТО і врятували сотні захисників України.

А також пом’янемо захисників України від російської агресії, яких неможливо було врятувати… Серед них – троє уродженців Донбасу, які добровольцями пішли захищати свій рідний край. Акцентую на цьому через те, що надто часто в інформаційне поле закидають тези про «ватний схід».


Отже, починаємо:

ЕДУАРД ГРИНЕВИЧ (1985-2014) – активіст Євромайдану, Герой Небесної Сотні.

Народився в селі  Деревок на Волині. Довгий час зростав і виховувався у сім’ї без батька. Зі слів близьких, він звик у житті досягати всього сам, був наполегливим і цілеспрямованим. Навчався у Любешівському технічному коледжі. Заочно навчався у Рівненському гуманітарному університеті.  Захоплювався інформаційними технологіями. Певний час працював в «Інтертелекомі» міста Луцька. Потім вирішив розпочати власну справу. Працював у Любешові.

Мав патріотичні погляді, був членом партії ВО «Свобода».

Едуард був на Майдані тричі – вважав це справою честі та гідності. Належав до сотні Самооборони Майдану «Волинська Січ». Востаннє поїхав у Київ 16 лютого, вилікувавши вдома грип та ангіну. Бабуся тоді встала на дверях і не пускала. А він таки вирвався. «Там не все так, як вам здається з телевізора. Там не просто люди стоять. Усе дуже організовано, є команда однодумців, і кожен, як мурашка, знає, що йому треба робити. У мене на Майдані з’явилося так багато друзів»— сказав перед від’їздом.

19 лютого Едуард потрапив під воду з брандспойта. Увечері висушив одяг, взуття, а наступного дня— знову на передову, в останній раз. Окрім того, повернувшись до оборони, після останніх бойових дій, він був дещо контужений і погано чув на одне вухо, також в цілях безпеки зняв окуляри і віддав їх одній дівчині, тому на барикадах, він дуже погано все бачив, та погано чув… але залишився на передовій. Загинув він 20 лютого о 10: 25, на восьмій барикаді, що навпроти станції м. Хрещатик, по вулиці Інституцькій (вул. Небесної Сотні)

Напередодні, 19 лютого, Едуард лишив останній запис на своїй сторінці в мережі: ”Тільки що стало відомо, що пішов із життя мій побратим Сашко! Ти був молодець коли декілька разів допомагав тримати щитову оборону на передовій лінії, коли ішли від Інститутської, оберігаючи нас. Ти яро вірив, що врятуєш країну. Ми разом, рвалися уперед, навіть тоді, коли всі тікали, ми прикривали людей! Шкода лише, що наші люди надто боязкі неорганізовані, та не думають тактичнно!!! В Україні стало на одного козака менше!!!!!! Друже, ми були з одного краю, але малознайомі, але ти мій побратим! Спочивай з покоєм. Країна тебе не забуде! Слава героєві України, Сашкові”.

«Едік був найдобрішою, та наймилішою людиною у світі, про таких дуже часто і дуже легко можуть сказати, і зазвичай кажуть „слабкохарактерні“, коли люди просто через доброту свою, здаються слабкими… але, в момент, найбільшої небезпеки, він був справжнім героєм і рвався у бій, це важко уявити від Едіка, знаючи його миловидність і пригадуючи його інтелігентні окуляри…» – згадувала його знайома.

 

Наступна іменинниця потрапила в цей огляд через те, що найбільш резонансний її твір присвячений одній з найтрагічніших подій у новітній історії України.

 

СВІТЛАНА АЛЄКСІЄВИЧ (1948) – білоруська письменниця та журналістка, Лауреатка Нобелівської премії з літератури 2015 року.

Народилась в Івано-Франківську в родині військових. Батько – білорус, мати – українка. Згодом сім’я переїхала до Білорусі. Після закінчення університету в Мінську Світлана Алексієвич працювала педагогом, журналістом.

Є автором книг в жанрі документальної прози («У войны не женское лицо», «Цинковые мальчики», «Чернобыльская молитва»), понад 20 сценаріїв документальних фільмів. Твори Алексієвич перекладені багатьма мовами світу. Зокрема,  2016 року книга «Чорнобильська молитва» вийшла у перекладі українською у видавництві «Комора». Придбати книгу можна тут: https://komorabooks.com/product/chornobylska-molytva-hronika-majbutnogo/

Працюючи над книгою «Чорнобильска молитва», Алексієвич десять років розмовляла із більш ніж п’ятьмастами свідками аварії, включаючи пожежників, ліквідаторів, політиків, лікарів, фізиків і пересічних громадян. Книга описує психологічну особистісну трагедію, якою стала Чорнобильська аварія, і досліджує враження людей, і те, як аварія вплинула на їхнє життя.

 

ОЛЕКСАНДР БЕЛЯНСЬКИЙ (1950) – живописець, педагог.

Народився у Луганську, закінчив Київський державний художній інститут, зокрема вчився у Тетяни Яблонської. Працює в галузі станкового живопису – сюжетні полотна, портрети, натюрморти. Учасник всеукраїнських та міжнародних виставок. В останні роки багато працює у сакральному живопису.

Професор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури.

Дивитися роботи художника: http://www.belianskyiart.com/

 

АНАТОЛІЙ ТАРТАКОВСЬКИЙ (1954) – художник, який визначає свій стиль як неоімпресіонізм.

Це, мабуть, найвідоміший у Києві художник – в рамках проекту «Метро-музей Анатолія Тартаковського» на ескалаторах столичного метро кілька років були розміщені лайт-бокси з його картинами – надзвичайно яскравими, з насиченими фарбами і несподіваними кольорами.

Народився він у родині художника Ісаака Тартаковського. Навчався в Республіканській художній школі і в Київському художньому інституті. Учасник творчих груп у Седневі, Гурзуфі, Сенежі, Паланзі. Учасник багатьох всесоюзних, республіканських і київських виставок.

Тартаковський називає свій стиль живопису «неоімпресіонізмом», але вважає, що на відміну від французьких попередників «пішов іншим шляхом»: «Мене не цікавили ці крапочки і мазочки. Те, що імпресіоністи малюють виключно крапочками або мазочками – теж все нісенітниця. Я пішов по шляху виключно емоційному. Якщо мені здалося, що небо жовте, не ставилося питання – а жовте воно? Ось так я його сприйняв, таким воно здалося, і це важливо».

 

РОМАН СОБКО (1979) – капітан медичної служби ЗСУ, дитячий анастезіолог.

До російської збройної агресії проти України працював у Львові. А у жовтні 2014 року разом з братом – онкохірургом Андрієм та колегою кардіохірургом Дмитром Башлеєм добровольцями поїхали в зону АТО – рятувати поранених захисників України.

Брати Собки евакуювали 700 людей, провели 400 складних операцій, пролікували 120 цивільних осіб, зокрема, дітей.

Роман та Андрій працювали на передовій в польовому госпіталі, а згодом брали поранених і цивільних в лікарні Селидове. Це був найближчий пункт медичної допомоги під час боїв за донецький аеропорт і селище Піски.

“Було великою честю надавати допомогу цим пораненим. І в зв’язку з цим пригадується наш пацієнт, у якого був травматичний відрив двох нижніх кінцівок. Поки його везли з передової, він співав гімн. Це було так мужньо! І ми повинні були все зробити, щоб врятувати йому життя. Ми мали справу з героями “, – розповідав капітан медичної служби Андрій Собко.

 

Пом’янемо захисників України, які могли б сьогодні разом з рідними святкувати день народження, якби не російська збройна агресія. Як зазвичай почнемо з уродженців Донбасу, які добровольцями пішли захищати свій рідний край. Згадую першими своїх земляків не тому, що вони чимось кращі за інших захисників України, а щоб нагадати: так само, як і решта регіонів нашої крани, Донеччина та Луганщина народжують не тільки малоросів, а і патріотів.

 

МИКИТА ЛЕОНЧЕНКО (1993-2014) – рядовий міліції, Міністерство внутрішніх справ України.

Народився у м. Докучаєвськ на Донеччині. Як і багато інших донбаських хлопців обрав шахтарську спеціальність, 2013 року закінчив гірничий технікум у своєму місті. Після строкової служби залишився служити за контрактом, в цей час у його дружини народився син.

З початком російської агресії на Донбасі, Микити добровольцем зголосився до батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Артемівськ». З червня бійці батальйону були відряджені охороняти громадський порядок в районі АТО.

16 вересня 2014 року зазнав поранень під час виконання бойового завдання на блокпосту на автодорозі Горлівка — Артемівськ. Микиту доправили до Артемівської районної лікарні, де наступного дня він помер – опоранення були несумісні з життям.

Вдома залишилась дружина і 10-місячна дитина.

 

АНДРІЙ ЩЕРБІНА (1974-2014 року) — військовик резервного батальйону оперативного призначення «Донбас».

Народився в смт. Дубівський на Луганщині, вчився у м. Антрацит, займався спортом, отримав розряд з боксу. Здобув професію токаря. Строку службу проходив у прикордонних військах (м. Мукачево).

1995—2000 — продовжив службу в Луганському прикордонному загоні у званні прапорщика, був помічником начальника прикордонної застави. Вийшов у відставку, створив родину, після народження донечки доньки молода сім’я переїхала в м. Гайсин, на батьківщину дружини. 2014 — народилася друга донька Діана. Андрій добре розумівся в техніці й деякий час працював у сервісному центрі Philips у Києві.

3 червня 2014 року вступив до добровольчого батальйону «Донбас», був зарахований старшим розвідником 3-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 2-го батальйону спеціального призначення. 14 липня відбув в зону АТО. Спочатку в Попасній, Лисичанську, Кураховому, у селі Мар’янівка, потім в Іловайську.

Ранком 29 серпня 2014 року під час виходу «зеленим коридором» з Іловайського котла пожежна машина рухалась в автоколоні батальйону «Донбас» з с. Многопілля до с. Червоносільське. На околиці с. Червоносільське пожежна машина потрапила на позицію російського танку Т-72 зі складу 6-ї Окремої танкової бригади збройних сил РФ й отримала пряме попадання. Андрій був на підніжці машини, коли дістав вогнепальне поранення. Серед бійців батальйону не було сумніву щодо його загибелі. Втім, довгих три роки Андрій Щербіна вважався зниклим безвісти. Сім’я жила надією, що Андрій живий, що можливо був у полоні. Але генетична експертиза знайденого тіла підтвердила: Андрій Вікторович Щербіна загинув. Перепоховано Захисника України 28 березня 2018 року на міському кладовищі в м. Гайсин, Вінницька область.

 

ОЛЕКСІЙ ЧЕРНИШОВ (1979-2014) — рядовий МВС України, батальйон «Дніпро-1».

Народився у місті Макіївка. Жив та навчався у Димитрові (нині Мирноград, Донецька область). З початком російсько-української війни добровольцем зголосився служити у батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1».

14 вересня 2014-го загинув у бою з російською диверсійною групою біля села Піски Ясинуватського району.

 

БОРИС КОЗАК (1990-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у Києві, невдовзі родина переїхала у село Прихідьки на Полтавщині. Навчався у Пирятинській філії Європейського університету.

2011 року призваний на строкову службу до ЗСУ, по закінченні уклав контракт. Оператор-радіотелефоніст, 156-й зенітно-ракетний полк ВПС.

Загинув 3 вересня 2014 року біля села Піски — зенітники вирушили на допомогу бійцям батальйону «Дніпро-1», котрі потрапили в засідку на автошляху Авдіївка — Донецьк. Після надання вогневої підтримки зенітною установкою ЗУ-23-2, встановленою на автомобілі «Урал», засідка була ліквідована. Козак загинув у бою під час обстрілу автомобіля від снайперської кулі.

Залишилися батьки і два брати.

 

ОЛЕКСАНДР БЄЛИЙ (1976-2014) — пілот 1-го класу, гвардії полковник Повітряних Сил ЗСУ.

Народився в місті Запоріжжя. З дитинства мріяв стати військовим льотчиком. 1993 року вступив до Харківського вищого авіаційного училища імені Сергія Грицевця, у подальшому реорганізованого в інститут. 1997 року закінчив Харківський інститут льотчиків Військово-Повітряних Сил.

Військову службу розпочав у листопаді 1997 року в 947-му бомбардувальному авіаційному Севастопольському полку ВПС ЗС України, м. Дубно, Рівненська область, опановував бомбардувальник Су-24М. Старший льотчик бомбардувального авіаційного полку. Після розформування полку у 2001 році продовжив службу в авіаційній частині у м. Мелітополь, де літав на транспортному літаку Іл-76МД.

З 2008 року — командир авіаційного загону авіаційної ескадрильї 25-ї бригади транспортної авіації.

У травні 2008 року Олександр Бєлий, в складі екіпажу військово-транспортного літака Іл-76 ПС ЗСУ, виконував завдання з транспортування гуманітарної допомоги в місто Ченду в Китаї для постраждалих внаслідок землетрусу районів провінції Сичуань. Неодноразово брав участь в спільній українсько-данській військово-транспортній операції «Північний сокіл» з перевезення вантажів на острові Ґренландія. Доставляв гуманітарні вантажі в африканську Республіку Чад.

З березня 2011 року — заступник командира авіаційної ескадрильї 25-ї бригади транспортної авіації Повітряних Сил ЗСУ, пілот 1-го класу. За 19 років служби Олександр Бєлий здійснив сотні польотів, і багато з них — з поміткою «у винятково складних умовах». Побував у багатьох країнах світу.

З початком російської збройної агресії проти України з березня 2014 року літав у Луганський та Донецький аеропорти. В червні 2014 отримав звання гвардії підполковника.

14 червня 2014 екіпаж військово-транспортного літака Іл-76 МД (бортовий номер 76777) Повітряних Сил ЗСУ, під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, виконував бойовий політ в Луганський аеропорт. На борту літака перебували 9 членів екіпажу та 40 військовослужбовців дніпропетровської 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, які летіли на ротацію. На борту також були військова техніка, спорядження та продовольство.

Близько 01:00, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, на висоті 700 метрів, борт 76777 був підбитий російськими терористами. В результаті літак вибухнув у повітрі і врізався у землю поблизу аеропорту. 49 військовослужбовців, — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули.

У той день до Луганського аеропорту вилетіли три літаки Іл-76 МД. Перший літак (бортовий номер 76683) під командуванням полковника Дмитра Мимрикова сів о 0:40. За 10 хвилин збили літак Олександра Бєлого. Третій отримав наказ повертатися. “Згодом командир частини розповів мені, що Саша вийшов на зв’язок і сказав: «Командир, мене збили. Прощавай!», — згадує дружина Олександра Бєлого.

Залишилась мати, сестра, дружина та дві доньки.

16 квітня 2019 року Мелітопольський міськрайонний суд відмовився визнати загибель командира екіпажу літака Іл-76 Олександра Бєлого наслідком агресії Росії. З позовом до суду зверталась вдова Олександра. 5 червня 2019 року колегія суддів Запорізького апеляційного суду визнала загибель командира екіпажу літака Іл-76 Олександра Білого наслідком агресії Росії. Суд таким чином задовільнив апеляційну скаргу дружини льотчика та скасував відповідне рішення Мелітопольського міськрайонного суду.

 

ІВАН ЮСИПІВ (1993-2015) – старший солдат ЗСУ, командир бойової машини — механік-водій (28-ма ОМБр).

Народився у с. Сирітське Перше Одеської області. Виростав зі старшими братами Романом та Русланом. Навчався в Одеському професійному училищі за спеціальностями водія та електрослюсаря. Пройшов строкову службу в лавах ЗСУ. Після армії працював в Одесі.

Призваний за мобілізацією 1 серпня 2014-го. Командир бойової машини — механік-водій МТ-ЛБ 28-ї ОМБр, смт Чорноморське.

Служив разом із братом в одній військовій частині. Два місяці проходили перепідготовку на Широколанівському полігоні, а з жовтня брали участь в АТО. В грудні 2014-го побував вдома у короткотерміновій відпустці та одружився з коханою дівчиною.

Товариші Івана по службі розповіли про його останній бій:

“11 березня приблизно о 15.30 троє наших військових вирушили встановлювати “розтяжки” для оборони блок-посту (він знаходився в с. Славне Мар’їнського району Донецької області). Через півгодини вони доповіли, що натрапили на “Урал” з піхотою противника (в ньому перебували 20-30 бойовиків), вступили в бій і просять надіслати підкріплення. Після цього командир блок-поста прийняв рішення вислати на підмогу БМП (піхоту) і МТЛБ (машина-тягач легка броньована) з зенітною установкою. Ваня був водієм і командиром МТЛБ, а його брат Роман керував “зеніткою”. Приблизно о 16.30 пролунав вибух – вибухнула протитанкова фугасна міна, яку ворог заклав напередодні вночі. БМП вдалося її проскочити, а ось братам не пощастило – Ваня загинув відразу, а Романа відкинуло вибуховою хвилею, і він отримав поранення . Це був бойовий виїзд, і Іван загинув у бою. Він був добрим і світлим хлопцем, який всім допомагав. Його любили і поважали всі – від комбата до місцевих жителів. Він справжній Герой, справжній солдат і командир».

Без Івана лишились батьки, брати та дружина.

 

ВОЛОДИМИР ДАНІЛОВ (1969-2016) — старший сержант ЗСУ.

Народився у с. Хотів на Київщині, з 2009 року проживав в місті Богуслав, знайшов там родину, працював трактористом.

В 2014 році пішов добровольцем в Курінь УНСО, після ротації бригада була передана в підпорядкування ВДВ. З 26 травня 2014 року брав участь у боях за Донецький аеропорт.

28 липня 2014 року оборона Авдіївської промки Бої за Авдіївку, стояв у «Будинку Павлова».

1 вересня 2016-го Володимиру посеред ночі стало погано, спочатку Краматорська реанімація, борт, Харків, знову борт Київ, Інститут Амосова, Володимиру констатували «пост-травматичну контузію лівої легені, розшарування аорти», потрібно було стентування, у держави грошей на це не було, прийняли рішення робити відкриту операцію, Володимир не дожив до операції лічені години.

По смерті залишилися мати, сестра, 17-річний син, дві 13-річні доньки та дружина. Дружина після смерті «Дикого» пішла на військову службу в ту ж 81-шу аеромобільну бригаду, де пройшов свій бойовий шлях її коханий.

 

ОЛЕГ ЧИЖ (1988-2014) — сержант ЗСУ.

З дитинства проживав в місті Новоград-Волинський. Закінчив промислово-економічний технікум. Проходив службу в 30-й ОМБр, спочатку строкову, а згодом за контрактом. 11 березня 2014 року був мобілізований, з 17 липня перебував у зоні бойових дій. Солдат, командир відділення 2-ї батареї важкої самохідної артилерії 30-ї ОМБр.

Загинув у боях поблизу села Степанівка (Шахтарський район) внаслідок влучення снаряду в машину.

Без Олега лишилися батьки і сестра.

 

ДЕНИС СИНЮК (1977-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в Полтаві. 2008 року закінчив полтавську гімназію № 17.

В зоні бойових дій з березня 2014-го, розвідник, розвідувальний взвод 1-го батальйону, 95-та Житомирська окрема аеромобільна бригада, пізніше підписав контракт й залишився в підрозділі.

26 січня 2015 року автомобіль з військовиками, котрі мали завдання евакуювати поранених, підірвався на міні поблизу села Спартак Ясинуватського району Донецької області. Денис Синюк, який їхав разом зі своїми товаришами, загинув миттєво.

 

ІВАН МАКАРОВ (1993-2014)— старший солдат ЗСУ.

Народився в Кіровограді (зараз – Кропивницький).

В АТО — розвідник-кулеметник групи спеціального призначення військової частини польова пошпошта В2336.

15 липня 2014 року загинуло внаслідок мінометного обстрілу терористами восьмеро бійців Кіровоградського 3-го окремого полку спеціального призначення біля селища Ізварине Луганської області, серед них — і Іван Марков.

 

ВОЛОДИМИР СІНІЦИН (1993-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Новомиколаївка на Херсонщині, був єдиним сином у матері. 2012 року закінчив Професійно-морський ліцей Херсонської державної морської академії. 9 січня 2014 року вступив на військову службу за контрактом.

З початком російської збройної агресії проти України відповідно розпорядженню командувача Оперативного командування «Південь» від 24.09.2014 року виконував завдання в АТО. Брав участь у боях за Савур-могилу, захищав Амвросіївку, Степанівку, Маринівку. Під час оборони Мар’їнки дістав поранення та контузію, після лікування повернувся на фронт. Ніс службу у місті Щастя.

Солдат, старший стрілець 34-го окремого мотопіхотного батальйону «Батьківщина» 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

1 липня 2017 року загинув в результаті підриву на міні з «розтяжкою» під час виконання робіт з інженерного обладнання на взводному опорному пункті поблизу селища Піски Ясинуватського району. Разом із Володимиром загинув командир відділення старший сержант Сергій Дятченко.

Залишилась мати.

 

ІГОР ФІЛІПЧУК (1977-2014) — старший сержант (водій) 87-го окремого аеромобільного батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади, ЗСУ.

Народився у с. Грушівка, Чернівецька область. Одним із перших з населеного пункту пішов на службу добровольцем, близько 2-х місяців перебував у зоні АТО (м. Щастя).

Загинув під час артобстрілу в селищі Стукалова Балка Слов’яносербського району Луганської області внаслідок вибухової травми.

Залишилися дружина і двоє дітей.

 

ВАСИЛЬ НОВАК (1985-2014) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився у селищі Новгородка Кіровоградської області. Закінчив Криворізький військовий ліцей, 2007-го — Харківський інститут танкових військ. Старший лейтенант, заступник командира 1-ї механізованої роти з озброєння 28-ї ОМБр.

На фронті з перших днів війни. Загинув у бою в прикордонному селі Маринівка (Шахтарський район). Колона з 3 БМП заїхала в село й натрапила на російських терористів. У машину Василя влучив снаряд з танка. Довгий час Василя розшукували рідні, офіційних підтверджень його смерті не було, тільки розповіді сослуживців, проводились експертизи ДНК. У вересні загибель Василя була підтверджена.

Залишились вагітна дружина, батьки, молодша сестра. 30 жовтня у Василя народилася дочка Василина, названа в честь батька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада