Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
30.01.2021

31 січня. В першій частині нашого огляду народжених цього дня непересічних особистостей цього разу йтиметься переважно про жінок:

  • діячка ОУН і УПА, розвідниця і зв’язкова, у житті якої сконцентровані усі типові віхі тисяч жінок – борчинь за Україну: переслідування з боку польської влади, підпільна робота за часів як гітлерівської, так і совєтської окупації, арешт, тортури, ГУЛАГ…
  • дисидентка, одна з провідних правозахисників Одеси за совєтів, співзасновниця Української Гельсинської групи;
  • видатна скульпторка-фарфорстка, права на використання деяких робіт якої викупив можний американський художник;
  • політик, комендант самооборони Євромайдану, спікер Верховної Ради, який сприяв ухваленню низки важливих законів;
  • поетка, авторка знаменитого вірша «Никогда мьі не будем братьями»

Також пом’янемо захисників України, які могли б сьогодні святкувати день народження, якби не загинули у боротьбі з російською збройною агресією.


Починаємо:

 

ЮЛІЯ ГАНУЩАК (1915-1997) – (псевдо Галичанка) підпільниця ОУН-УПА, розвідниця, зв’язкова.

Народилася у сім’ї дяка. Після семирічної початкової батьки, незважаючи на скромні статки, відправили доньку навчатися до Дрогобицької української гімназії ім. І.Франка, що діяла при «Рідній школі».

Вступила до Пласту, який через заборону польскою владою перейшов у підпілля. Після звісток про Голодомор у Великій Україні збирала кошти на допомогу жертвам. За це дістала попередження від дирекції гімназії.

Після закінчення гімназії працювала вихователькою у приватних садочках Калуша. Організовувала юнацькі гуртки від «Союзу українок» і «Рідної школи» в селах Калуського повіту. Тоді ж потрапила під приціл польської влади. Була оштрафована за те, що під час уроку історії назвала політику Польщі щодо Галичини і Волині у 1919—1921 рр. загарбницькою.

Під час совєтської окупації 1939-го вчителювала у селі Верхня, потім — у селі Мостище на Калущині. Серед педагогів з’явилися сексоти, на думку яких Ганущак не дотримувалася нових навчальних програм. Через це чекісти  двічі викликали її на допит. Дізнавшись про запланований арешт, з лютого 1941 року перейшла у підпілля. З весни 1941-го в ОУН. У травні цього року більшовики «розкуркулили» і репресували її батьків як «зрадників батьківщини».

Юлія з надією зустріла проголошення Акту відновлення української державності 30 червня 1941 р. Збирала від місцевого населення кошти на розбудову державних структур. Невдовзі нацистська адміністрація розпочала арешти активістів ОУН, Юлія знову перейшла в підпілля. З весни 1943 р. до лютого 1944-го була провідницею жіночої сітки Калуського окружного проводу, потім — жіночої сітки і референтури Українського Червоного Хреста Станіславівського обласного проводу ОУН.

Її роботу підпіллі на якийсь час перервав гострий конфлікт з давнім другом, а тепер провідником Станіславівського обласного проводу ОУН Ярославом Мельником — «Робертом». Юлія вважала, що негідна поведінка «Роберта» продиктована упередженим ставленням до потенціалу жінок у контексті визвольної боротьби. На знак протесту Ганущак у серпні 1944-го звільнилася з посади референтки УЧХ Станіславівщини.

Керівництво ОУН не бажало втрачати досвідчену підпільницю. Від січня 1945 р. Галичанка стала першим референтом УЧХ новоствореного Дрогобицького обласного проводу ОУН. До її обов’язків входило: заготівля медикаментів, організація лікування поранених і хворих бійців УПА, облаштування підпільних шпиталів, медичне обслуговування населення в запіллі, організація санітарних вишколів. У співпраці з господарською референтурою ОУН вона організовувала допомогу сім’ям підпільників, збирала продукти й одяг для упівців. Крім того, організовувала курси пропагандистів і співпрацювала зі Службою безпеки ОУН, для якої дівчата виконували функції зв’язкових і розвідниць.

Її працю належно оцінило командування УПА – Юлію нагороджено Бронзовим Хрестом Заслуги, який присуджували за боротьбу з окупантом і жертовну організаційно-політичну діяльність.

Совєти теж належно оцінили – зі свого боку. «Галичанка кваліфікований і досвідчений працівник оунівського підпілля, «ідейна» оунівка з високою ерудицією серед українських націоналістів… Необхідність арешту продиктована також і тим, що в особі «Галичанки»-«Марії» оунівське підпілля втрачало сильного й авторитетного керівного працівника, одного з організаторів націоналістичної роботи в області, відсутність якого істотно підривала підпілля і завдавала відчутного удару по його роботі”, — писав в.о. начальника Управління МГБ у Дрогобицькій області підполковник Мороз у доповіді на ім’я міністра дербезпеки УРСР генерал-лейтенанта Савченка від 22 червня 1946 р.

Чекісти затримали Ганущак на явочній квартирі за допомогою завербованої оунівки. Юлію «активно й неослабно допитували», аж до часткової втрати слуху, який більше не відновився. Піддавали «внутрішньокамерній обробці», кидали в карцер. Голодування на знак протесту не давало результату. Юлія згадувала: «Помилування не просила, бо не так була вихована…»

Її було засуджено до 10 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Відбувши 9 років, 7 місяців і 13 днів ув’язнення в Мордовії, а потім Новосибірську, достроково звільнена завдяки частковій амністії. 1956 р. повернулася в рідний Довпотів інвалідом І групи з діагнозом деформуючий поліартрит. Важко хворіла, але на здоров’я не скаржилась. Померла 5 серпня 1997-го на 83-му році життя.

https://dt.ua/history/yuliya-ganuschak-pomiluvannya-ne-prosila-bo-ne-tak-bula-vihovana-_.html

 

НІНА КАРАВАНСЬКА (дівоче прізвище – Строката) (1926-1998) – дисидентка, співзасновниця Української Гельсінської групи й одна з провідних правозахисників Одеси.

Народилася в Одесі, закінчила Одеський медінститут. Працювала за фахом у різних українських містах. 1961 року Ніна познайомилася з одним із діячів ОУНСвятославом Караванським, що на той час тільки-но повернувся на батьківщину після 16-річного ув’язнення. Він приїхав в Одесу після амністії. Згодом вони одружилися.

У 1963 році Ніну було прийнято молодшим науковим співробітником Центральної науково-дослідної лабораторії Одеського медінституту, де вона працювала до 1971 року. На той час вона вже підготувала кандидатську дисертацію. Загалом Караванська є авторкою понад 20 наукових праць у галузі клінічної мікробіології та імунології.

Поки дружина займалася науковою, Караванський поновив навчання на вечірньому відділенні філологічного факультету Одеського держуніверситету, а також включився в опозиційну боротьбу. Він готував та поширював в Одесі самвидав, пропагував українську мову. У листопаді 1965 року його було вдруге заарештовано й через два дні без суду відправлено на відбування 25-літнього терміну. Відтоді Ніна Караванська почала боротися проти безпідставних арештів і засудження чоловіка, хоча  керівництво інституту вимагало, щоб вона відмовалася від свого чоловіка. КДБ теж намагалося вмовити Ніну засудити Святослава за його вчинки – безрезультатно.

У квітні 1970 року Святослав Караванський був засуджений у тюрмі на додатковий термін у 5 років тюрми та 3 роки заслання. Спроби захистити чоловіка у суді призвели до того, що суддя виніс окрему ухвалу, яку спрямував до Одеського медичного інституту, «для вжиття заходів громадського впливу щодо Строкатої Ніни Антонівни з метою виховання у неї почуттів високого патріотичного обов’язку, як громадянина СРСР». Тривалі утиски на роботі закінчилися звільненням. Влаштуватися на роботу в Одесі вона не могла, то поїхала у місто Нальчик, де її найняли викладачем медтехнікуму.

На той час в Одесі заарештували лікаря Олексія Притику, який зізнався, що Строката привозила з Києва та Львова самвидав і вони з Олексієм Різниківим його розповсюджували. Усім трьом інкримінували антирадянську агітацію.

І 1971 року Ніна Караванська була заарештована. Тоді Ігор Калинець та В’ячеслав Чорновіл створюють у Львові Громадський комітет захисту Строкатої, куди увійшли Василь СтусЛеонід ТимчукПетро Якір тощо. Це була перша відкрита правозахисна організація в Україні. Але вже на початку 1972 року майже всі члени комітету опинилися за ґратами. Вони встигли оприлюднити лише два документи — заяву про створення комітету та бюлетень «Хто така Н. А. Строката (Караванська)». Окрім того, на захист Строкатої виступило, серед інших, Американське товариство мікробіологів, яке обрало її своїм членом.

19 травня 1972 Караванська засуджена до 4 років ув’язнення у таборі суворого режиму, покарання відбувалося в Мордовії.  Попри підірване здоров’я, вона була учасницею голодних страйків жінок-політв’язнів. Наприкінці 1975 року її випустили із забороною повертатися до України. У відповідь Строката відмовилась від радянського громадянства.

Після звільнення жила у Калузької області, де за нею стежили органи безпеки. Вже 1976 року Ніна Караванська стала одним з членів-засновників Української Гельсінської групи, брала активну участь у цьому русі, зокрема, усі документи і звернення групи створювалися за її участю та нею ж підписувалися. Вона також підтримувала контакт з Московською Гельсінською групою.

Лише тоді, тобто через 10 років після арешту Святослава Караванського, Ніні дозволили однодобове побачення з чоловіком. Після того як його випустили 1979 року, подружжя намагалося отримати дозвіл на повернення в Україну, однак, марно. Влада дозволила Караванським скористатися лише одним з викликів до США. Остерігаючись ще одного ув’язнення Святослава, який на той час провів у концтаборах 31 рік, подружжя Караванських 30 листопада того ж року відбуло до Відня, а незабаром – до США, де оселилися у місті Дентон, Техас.

Там Ніна Антонівна виступала, писала статті, розповідала українській діаспорі та іншим американцям правду про національно-визвольний рух в Україні, організовувала моральну та матеріальну підтримку радянським в’язням та їхнім сім’ям. Стала членом Зарубіжного представництва Української Гельсінської Групи. 1980 року видала книгу «Ukrainian Women in the Soviet Union: Documented Persecution», а 1981 року — «A Family Torn Apart».

Почитати більше можна тут: https://uain.press/blogs/nina-strokata-karavanska-proshu-rozstrilyaty-mogo-cholovika-1125170

 

ОКСАНА ЖНИКРУП (1931-1993) – скульпторка-фарфористка. Її фарфорові мініатюри зараз зберігаються в музеях та є предметом колекціонування.

Народилася в Читі, походить з української родини. Мати була акторкою, батько — державним службовцем, якого у 1937 році розстріляли за звинуваченням у шпіонажі. Родині Жникруп було заборонено жити у Києві, і Оксана навчалася в Одеському художньому училищі, по закінченні працювала на Баранівському фарфоровому заводі. З 1955 по 1987 р. працювала скульпторкою на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі.

Авторка ліричних за образом жіночих скульптур, присвячених темам сучасного життя і літературним персонажкам. Твори Жникруп брали участь у Республіканських виставках декоративного мистецтва, в міжнародних виставках-ярмарках у Лейпцигу, Чикаго, Загребі, Салоніках, в Туреччині, Канаді.

Цікавий факт: у травні 2017 року біля Рокфеллер Центру в Нью-Йорку виставлялася надувна скульптура Джеффа Кунса — «Балерина, що сидить». Дуже швидко виявилося, що це копія порцелянової роботи 1974-го року Оксани Жникруп «Балерина Лєночка на пуфику». Здійнявся скандал, Кунса звинуватили у плагіаті і порушенні авторських прав. Втім, один зі спадкоємців Оксани Жникруп – її онук Максим Лозовий розповів, Кунс звернувся з проханням продати права на використання двох робіт скульпторки. І що родина підписала такий дозвіл.

Чимало робіт Жникруп можна побачити тут:  http://uartlib.org/exclusive/farforovyj-pop-art-oksany-zhnykrup/. А більше почитати про неї:  https://unc.ua/pochitat/tenditna-farforova-skulptura-oksani-zhnikrup-263

 

АНДРІЙ ПАРУБІЙ (1971) —політик, комендант самоооборони Євромайдану, Голова Верховної Ради України з 14 квітня 2016 року по 28 серпня 2019 року, зараз – народний депутат, член фракції «Європейска солідарність», очолюваної Петром Порошенком.

Народився в Червонограді Львівської області. Закінчив історичний факультет Львівського університету ім. Франка, згодом – аспірантуру Львівської політехніки за фахом «політологія та соціологія».

Працював в археологічних експедиціях, 1988 році очолив націоналістичну молодіжну організацію — Товариство «Спадщина». Брав участь в національно-визвольному русі, організовував перші в Україні пікети. У 1989 його було арештовано за організацію несанкціонованого мітингу.

З 1990 — депутат Львівської облради. У 1991 разом з Олегом Тягнибоком був одним з засновників Соціал-національної партії України (СНПУ), згодом перейменованої у Всеукраїнське об’єднання «Свобода». Обирався депутатом львівської міської, згодом – обласної ради.

Активний учасник «Помаранчевої революції». Під час подій листопада-грудня 2004 був комендантом Українського дому в Києві.

З 2007 по 2012 — народний депутат України  від блоку «Наша Україна — Народна самооборона». З 2012 по 2014 — народний депутат від ВО «Батьківщина».

Активний учасник Євромайдану – з листопада 2013 по лютий 2014 року координував щоденне функціонування Євромайдану; був фактичним комендантом і очільником його наметового містечка та керівником загонів Самооборони Майдану. Після підписання Президентом Януковичем і лідерами опозиції 21 лютого 2014 р. Угоди про врегулювання політичної кризи в Україні, в ніч з 21 лютого на 22 лютого загонами Самооборони, під керівництвом Парубія, був узятий під контроль урядовий квартал в Києві — будівлі Верховної Ради, Адміністрації президента, Кабінету міністрів і МВС.

Парубій добровільно склав депутатські повноваження 17 березня 2014 року у зв’язку призначенням на посаду секретаря РНБО: відповідний указ підписав виконувач обов’язків Президента України Олександр Турчинов. Як секретар Ради національної безпеки і оборони, Парубій курирував АТО. 19 березня Парубій доручив МВС посилити охорону ядерних об’єктів,а 24 березня — «провести розслідування на предмет того, наскільки діяльність російських телеканалів відповідає українському законодавству, якщо є там факти розпалювання міжнаціональної ворожнечі, заклики до війни, сепаратизму тощо».

7 серпня 2014 року оголосив, що подав відставку із займаної посади, додавши, що «в час війни коментувати відставку вважаю неприйнятним». Пізніше Парубій пояснив свою відставку існуванням розбіжностей з главою держави.

На позачергових виборах до Верховної ради 2014 року обраний народним депутатом за партійним списком (№ 4 у списку) від Народного фронту.

4 грудня 2014 голосами 313 народних депутатів обраний Першим заступником Голови Верховної Ради України, а 14 квітня 2016 року Парубія було обрано Головою Верховної Ради. Він замінив на цій посаді Володимира Гройсмана, який очолив Уряд.

Як спікер відіграв важливу роль в ухваленні парламентом багатьох важливих нормативних документів, зокрема Мовного закону та нового Виборчого кодексу. Чинив спротив неправомірним вимогам новообраного президента Зеленського.

На позачергових виборах до Верховної Ради 21 липня 2019 року увійшов під №2 до списку партії Порошенка «Європейська солідарність». Член Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони та розвідки. Разом з колегами по фракції намагається протидіяти антиукраїнським ініціативам «зеленої» влади.

 

 

АНАСТАСІЯ ДМИТРУК (1991) – поетка, авторка знаменитого вірша «Никогда мьі не будем братьями»

Ннародилася в місті  Ніжин Чернігівської області. З 10 років живе в Києві. Закінчила НТУУ «КПІ» взимку 2014 року, здобувши кваліфікацію спеціаліста з інформаційної безпеки, працювала в одній з фірм із захисту інформації на комп’ютерних системах, зараз зосередилася на літературній діяльності.

Стала знаменитою під час Євромайдану завдяки своїм патріотичним віршам, зокрема росіськомовному – «Никогда мы не будем братьями», написаного у відповідь на російську анексію Криму.  з російською анексією Криму. В країні-агресорі він викликав масове обурення.

Литовські музиканти спільно з хором «Клайпедського музичного театру» записали відеокліп, який за два тижні після публікації на «Youtube» отримав понад мільйон переглядів.

Вірші у авторському виконанні розмішуються на каналі «Sia NIKO»,

2014 року у видавництві рідного КПІ вийшла збірка віршів Дмитрук «Верните нам наше небо».У грудні 2017 вийшла друком друга книга Анастасії Дмитрук «Це моя і твоя війна».

Чи стане творчість Дмитрук фактом літератури, як вона, беззаперечно, стала фактом суспільно-політичного життя – покаже час.

Пом’янемо наших захисників, що ціною власного життя зупинили російсько-терористичну навалу.

 

 

СЕРГІЙ РУСЬКИХ  (1979—2020) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у м. Маріуполь на Донеччині. Працював на металургійному комбінаті «Азовсталь»; по тому — в державному підприємстві «Маріупольський морський торговельний порт» — механік перевантажувальних машин та начальник зміни. Очолював місцеву профспілку. Займався єдиноборствами.

З 2018-го проходив військову службу за контрактом; молодший сержант, старшина роти, 46-а окрема  десантно-штурмова бригада.

1 березня 2020 року загинув поблизу села Нижньотепле Станично-Луганського району — влучання протитанкової керованої ракети у кабіну військового автомобіля КрАЗ (підвозив продукти на позиції за 3,5 км від лінії зіткнення). Іще двоє військовиків зазнали поранень та двоє — бойове ураження.

Без Сергія лишилися мама, дружина й маленька дитина.

 

ОЛЕКСІЙ ПОТАПЕНКО (1978-2014) – прапорщик Повітряних Сил ЗСУ.

Народився у Чорнобилі. Мешкав із сім’єю у військовому гуртожитку в Борисполі.

В ескадрільї «Блакитна стежа» служив з 2004 року, працював за програмою міжнародного співробітництва «Відкрите небо», брав участь в обльотах повітряного простору інших країн, побував у багатьох країнах Європи.

З весни 2014 року брав участь в АТО як бортовий механік у складі екіпажу літака Ан-30Б (борт №80). Літак двічі ставав мішенню терористів, але кожного разу вдало повертався на базу.

6 червня 2014 року борт №80 здійснював спостережний політ та фотографував місцевість над містом Слов’янськом Донецької області. На висоті 4050 метрів літак підбила ракета, випущена російськими терористами з ПЗРК. Почалася пожежа, літак почав різко втрачати висоту і падати на житлові квартали Слов’янська. Командир екіпажу Костянтин Могилко віддав наказ екіпажу залишити літак. Бортмеханік Потапенко допоміг зістрибнути з парашутом двом молодим лейтенантам, — тримав люк, який заклинило, — а сам залишився у літаку. Ціною власного життя екіпаж скерував літак за межі міста й запобіг жертвам серед мирного населення.

Без Олексія залишилися дружина та син.

 

ВАСИЛЬ ЄФІМЕНКО (1971-2014) – старший сержант МВС.

Народився в Красноярському краю, РРФСР. 1973 року родина переїздить на Київщину, у Прип’ять. Після евакуації жили у Києві. Василь служив у дніпропетровському полку внутрішніх військ. Здобув вищу освіту програміста.

У травні 2014 р. Василь, що на той час працював головним інженером однієї із столичних ІТ-фірм, дізнався про формування батальйону «Донбас» НГУ і невдовзі обійняв у ньому посаду командира відділення.

 

11 липня у складі підрозділу Василь вирушив на Схід, у район АТО. Вже за чотири дні виконуючи бойове завдання на підступах до міста Горлівки, група «донбасівців» потрапила під вогонь ворожої засідки. У запеклому бою Єфіменко дістав тяжке поранення і, попри зусилля побратимів та медиків, дорогою до лікарні помер.

 

 

СЕРГІЙ РЕУТА (1970-2014) – прапорщик МВС.

Народився у м. Лубни на Полтавщині. Був пастором церкви «Живе слово» в Луганську.

В квітні 2014-го з іще 4 вірянами прийняв рішення йти добровольцями до війська, щоб захищати Луганщину і Україну від російських терористів.

Міліціонер, полк патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1».

Вночі 23 листопада 2014-го загинув внаслідок артилерійського обстрілу російськими збройними формуваннями селища Піски Ясинуватського району із САУ — один зі снарядів влучив у будинок, де перебували бійці.

Залишилась дружина та троє дітей.

 

АНДРІЙ ЧАБАН  (1988-2014) – сержант-інструктор відділення зв’язку 140-го окремого центру СО  Збройних сил України.

Народився у с. Залісці  на Тернопільщині.  ЗакінінчивГалицький інститут імені В. Чорновола в Тернополі. Від 2008 року за контрактом служив у частині у Хмельницькому, був інструктором відділення зв’язку.

Після захоплення Криму Росією 80 днів був у Херсоні, потім його направили на Схід. Під час патрулювання спецпризначенці виявили диверсійну групу терористів. КАМАЗ, на якому їхали українські військовики, потрапив під перехресний вогонь із засідки поблизу м. Первомайськ Луганської області.

 

РУСЛАН САЛІВОНЧИК (1983-2014)

Народився у м. Костопіль на Рівненщині. Навчався у Національному університеті внутрішніх справ, по закінченні працював в Каховському райвідділі міліції — сектор карного розшуку.

З початком бойових дій записався добровольцем, капітан міліції, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Херсон».

Загинув 29 серпня під час виходу з Іловайського котла у так званому “зеленому коридорі”.

Залишилась дружина та маленька донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада