Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
30.08.2020

З1 серпня. Згадуємо таких непересічних особистостей, народжених цього дня:

– поет, який втратив зір від поранення під час Першої світової війни. Розробник української абетки шрифтом Брайля;

– композитор

– художник, представник львівського та волинського андеграунду, поет;

– правозахисник, луганчанин, який за будь-якої влади відстоює право українців на українську мову. Зокрема позивався до суду через невикористання держслужбовцями міністром Аваковим та президентом Зеленським державної мови;

– військовий хірург, один з організаторів медичної служби в зоні АТО.

А також вшануємо пам’ять народжених цього дня захисників України, що загинули за цілісність і незалежність нашої держави у боротьбі з російською агресією.


 

Почнемо з людини, яка довела: якщо ти від народження належиш до гнобленої соціальної верстви і гнобленої національної меншини, якщо з молоду ти стаєш інвалідом – це не означає, що життєві дорогі для тебе закриті.

АНДРІЙ ВОЛОЩАК (1890-1973) — поет, розробник української абетки шрифтом Брайля.

Народився в селі Мшанець на Львівщині в родині малоземельного селянина. Усім шістьом дітям батько постарався дати якнайкращу освіту. Закінчивши сільську школу, Андрій вступив до гімназії в Перемишлі. Разом із колегами-гімназистами Антоном Жилою та Іваном Квасницею належав до гуртка «Молода Громада» і у 1910–1912 роках видавав таємний літературно-науковий часопис для молоді «Наші листки». Всього вийшло 13 чисел. 1912 року Андрій Волощак закінчив студії і працював помічником адвоката.

Під час Першої світової війни був призваний до австрійського війська. Воював в українському підрозділі на східному фронті, в Галичині, де наприкінці літа 1914 року російські війська завдали поразки австро-угорським. 24 серпня 1914 року Волощак був поранений в обличчя і втратив зір. Відтоді два роки перебував у Відні на стаціонарному лікуванні у шпиталі для поранених військовиків. Поборовши відчай, він починає багато писати.

Ольга Кобилянська писала про Волощака: “Вартівник чи слуга, що його супроводжує, каже тихцем: “Он там сидить молодий український поет і пише поєзії. Зразу, переконавшись, що утратив зір навіки, він хотів собі життє відібрати — його розпука не знала межі … але … далі … далі він успокоївся й помирився з тим, що вже ніколи світа не побачить. Тепер пише”

13 жовтня 1916 року Андрій Волощак, переїхавши до Праги, записується на філософський факультет Цісарсько-королівського німецького університету Карла Фердинанда, де вивчає слов’янську філологію. Щоб бути ближче до родини, 19 жовтня 1918 року він стає студентом такого ж факультету Львівського цісарсько-королівського університету. Весь цей час лікується від наслідків поранення.

1920 року у львівському шпиталі знайомиться з Ізидорою Ваньо. Вона добре знала італійську, польську, німецьку й французьку мови. У 1914 — 1918 роках вона працювала друкаркою в Управі Січових стрільців, поїхала до Кам’янця Подільського, куди відступив уряд ЗУНР, і працювала в цьому уряді. Зрештою на короткий час потрапила до польської тюрми, звідки вийшла на волю тільки тому, що хтось був знайомий із її вже покійним на той час батьком Ізидором.

У листопаді 1924 року Андрій та Ізидора побралися. Жили на інвалідську пенсію, яку Андрій Волощак одержував від австрійського уряду аж до вересня 1939 року. У них було четверо дітей: Ігор, Ярослав, Мирослава і Зоряна. Подружжя відзначалося в літературному та громадському житті Галичини.

З початку 1920-х років Андрій Волощак брав активну участь у діяльності літературних об’єднань «Митуса» й «Горно». Опанувавши шрифт Брайля для незрячих, Андрій Волощак розробив на його основі українську абетку, яка використовується й досі.

У 1930-х роках Волощак належав до групи радянофілів, але на щастя, не надумав податися до підсовєтської України, що багатьом діячам науки і культури вартувало життя.

У 1939 році у Львові був створений осередок товариства сліпих, який очолив Волощук. У повоєнні часи родина Волощаків жила у Львові, у поета вийшло кілька збірок лірики. У багатьох віршах відбито досвід людини, яка попри каліцтво знайшла сили і мету жити далі. Втім, поет не зациклюється на особистому, його хвилюють різноманітні темі від історії до тонкощів людських почуттів.

Почитати поему Волощука «Довбишеві скарби» http://uartlib.org/downloads/KaraffaKorbut_Dovbush_uartlib.org.pdf

 

НЕСТОР НИЖАНКІВСЬКИЙ (1893-1940) – композитор, піаніст і музичний критик.

Народився в місті Бережани в родині композитора, диригента, греко-католицького священика Остапа Нижанківського. Після закінчення гімназії у Стрию, навчався у Вищому музичному інституті імені Миколи Лисенка у Львові. Формування композиторської майстерності Нижанківського відбулося на еміграції у Віденській музичній академії.

Під час першої світової війни був призваний до війська, потрапив у полон, звідки повернувся 1918 року. Пізніше Нижанківський навчався у Празькій консерваторії у Вітезслава Новака, яку закінчив у 1926 році написанням фортепіанного тріо мі мінор.

Від 1928 року Нижанківський включився у музичний процес Західної України, посівши посаду викладача Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка у Львові.

Композитор був членом музикологічної секції НТШ музичним критиком газети «Українські вісті», співорганізатором і першим головою Союзу українських професійних музик (СУПРОМ).

Витонченість і різноманітність ліричних образів споріднюють Нижанківського-композитора з Василем Барвінським. Показові щодо цього більшість його романсів, а а також фортепіанні п’єси, такі як «Вальс», «Інтермеццо», «Спомин».

З початку 1920 року в його музичних творах дедалі помітнішою стала епічна виразність, зокрема у солоспіві «Грай, трембіто» на слова Романа Купчинського. Вершиною втілення епічного змісту була його хорова поема «Наймит» на слова Івана Франка (1933), написана під впливом кантат Станіслава Людкевича. В ній композитор музичними засобами відобразив мрію українців про майбутню свободу для всіх і кожного.

Сам Нестор Нижанківський так визначив риси власного композиторського стилю: “Я є лірик з великою дозою героїзму. Не гармонік, більше контрапунтик. Трошки імпресіоніст – але більше мелодик. …Хочу здобути якнайбільше засобів виразу, щоб було з чим підійти до того сфінкса, який до тепер не розгаданий, а є так приманюючий – до народної пісні, знайти характерікон української народної пісні – це моя idee fixe…”

Більше дізнатися про Нижанківського: https://zbruc.eu/node/82669

Послухати його твори:

https://www.youtube.com/watch?v=ox77Nh5XDNY

https://www.youtube.com/watch?v=QmpfeCYzIpc

 

МИКОЛА КУМАНОВСЬКИЙ (1951-2016) — художник і поет.

Народився в містечку Сатанові на Хмельниччині у звичайній українській сім’ї. Батько пережив Голодомор 1933-го, був свідком лихоліть Другої світової війни, відчув на собі німецький полон, працю гастарбайтера. Мати разом із сім’єю після розкуркулення потрапила у заслання в Казахстан, звідки після війни юною дівчиною, ледь не пішки, повернулася в Україну.

Після закінчення восьми класів Микола за порадою батьків пішов навчатися на перукаря у комбінат побутових послуг. Два роки працював перукарем, але в той час окреслилась його мрія стати художником. Спершу вчився малювати самотужки. В 1969 спробував вступити до Львівського училищі прикладного мистецтва ім. Івана Труша. В 1970 повторив спробу і цього разу успішно.

У 1970—1975 рр. навчався в училищі на факультеті кераміки. Перебував під впливом львівського андерґраунду, захоплювався поезією та філософією. У студентські роки не був лояльним до комуністичної партії та тримався осторонь соціалістичного реалізму. В той час познайомився з луцькою художницею Наталією Ременякою. Вони одружилися в 1974 році, а через рік, коли в них народився син Лука, переїхали до Луцька.

У 1977—1979 рр. навчався у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва, котрий покинув, вважаючи, що не здобуте там нічого нового. Помешкання Кумановських у 70-і було місцем зібрання міської інтелігенції, обміну літературою (в тому числі забороненим самвидавом).

Кумановський працював бутафором Львівського театру ляльок, художником-постановником Волинського театру ляльок, згодом обіймав посаду головного художника цього театру.

У 1979—1981 рр. був першим головою об’єднання Клубу творчої молоді. Під керівництвом Кумановського було організовано низку опозиційних совєтському ідеологічному мистецтву виставок, вийшло два номера культурологічного часопису «Вулик».

З кінця 1980-х років займався лише творчою роботою. На життя заробляв розписами храмів.

У 1994 видав збірку художніх творів з власними ілюстраціями «Книга Кострубізмів». Того ж року здійснив творчу подорож до США на запрошення Стейт-коледжу штату Пенсільванія. Після повернення виконував оформлення літературних видань, створював живопис та графіку.

Початок 2000-х позначився відсутністю замовлень та слабкою реакцією фахівців на його творчість. Художник переживав емоційну кризу, його твори цього періоду мають відтінок смутку й трагічності. В 2004 він видав збірку верлібрів із власними ілюстраціями.

 

З 2003 по 2006 рр. обіймав посаду арт-директора у видавництві «Ініціал». У 2010-і виконав серію пам’ятних знаків, розміщених у Луцьку. Мав численні виставки по різних містах України.

У 2011 познайомився з Іваном та Олесею Корсаками, що стали його меценатами. В свою чергу Корсаків твори Кумановського спонукали створити в Луцьку музей сучасного українського мистецтва

Провідні теми творів художника — трагізм людського буття, швидкоплинність часу, безпорадність існування. Його герої перебувають у полоні абсурдного світу. В деяких картинах Кумановський конструктивно насміхається з сучасників, спонукаючи їх до змін. Сам художник описував багатьох героїв своїх картин як українців під владою невпевненості, тягаря минулого.

Сторінка у ФБ, присвячена творчості Кумановського, зокрема – літературній Кострубізми. Кумановський

Подивитися твори художника: https://galnet.fm/vin-ukrayinets-ale-ne-u-sharovarah-u-lvovi-predstavyly-metaforychnyj-realizm-mykoly-kumanovskogo/

 

СЕРГІЙ МЕЛЬНИЧУК (1964) — правозахисник, відстоює право українців на українську мову у власній державі, автор книжки «Моя боротьба за мову».

Народився у м. Краснодон на Луганщині (зараз – Сорокине, перебуває під окупацією).

Мельничук працював шевцем,  потім  – прохідником у шахті імені 25-го з’їзду КПРС (зараз, шахта Дуванна) виробничого об’єднання «Краснодонвугілля». Після принципового небажання парторга шахти підписати направлення на навчання до Дніпропетровського гірничого університету звільнився із шахти. Ні до комсомолу, ні до комуністичної партії не вступав. Із 1990 року займався дрібним приватним підприємством.

Із 2000 року бере участь у громадській роботі Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.

Із серпня 2002 року відстоює в судах своє конституційне і природне право на всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України, що призвело до кримінального переслідування його правоохоронними органами.

У судовій справі про порушення Луганським міськвиконкомом конституційного ладу застосування державної мови, пройшовши усі судові інстанції в Україні, 2 жовтня 2004 року Сергій Мельничук звернувся за захистом своїх конституційних прав до Європейського Суду з прав людини.

13 жовтня 2004 року проти Мельничука була вчинена чергова провокація, на підставі якої проти нього було порушено кримінальну справу – він його звинувачували  в умисному нанесенні тілесних ушкоджень середньої тяжкості та хуліганстві.

6 листопада 2006 року Жовтневий районний суд м. Луганська розглянувши позов Мельничука до Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (далі СНУ ім. В. Даля), у якому Мельничук навчався, про визнання діяльності СНУ ім. В. Даля дискримінаційною за мовною ознакою, та зобов’язати СНУ ім. В. Даля реорганізувати свою діяльність відповідно до українського законодавства, суд ухвалив постанову в якій зобов’язав СНУ ім.. В. Даля надати Мельничуку освіту державною — українською мовою.

21 грудня 2006 року в приміщенні Луганської обласної телестудії ІРТА, після закінчення телепередачі, у якій обговорювалася раніше згадана постанова суду, депутат Луганської міської ради від «Партії регіонів» Арсен Клінчаєв, який брав участь у цій телепередачі в якості експерта, ударив Мельничука кулаком в обличчя. У наслідок чого Мельничук потрапив до лікарні з діагнозом струс мозку. Але справу порушили проти Мельничука, знову звинувачуючи його у хуліганстві та умисному нанесенні Клінчаєву Арсену Степановичу тілесних ушкоджень середньої тяжкості.

Обидві кримінальні справи, порушені проти Мельничука, суд двічі кожну і тричі після об’єднання справ в одне провадження повертав на додаткове досудове розслідування, оскільки воно проводилось із грубим порушенням процесуальних норм. За українським законодавством суд не обмежений строком розгляду кримінальної справи, суд може розглядати її поки не помре підсудний. Це створює підстави для психологічного знущання.

Незважаючи на публічні обіцянки Президента Ющенка  узяти під свій особистий контроль розслідування справ, порушених проти Мельничука, та такі ж самі обіцянки тодішнього прем’єр-міністра Віктора Януковича, ці справи так і не були розглянуті судом.

У зв’язку зі струсом мозку та проведенням слідчих дій у 2007 році Мельничук не встиг здати зимову сесію  і був виключений з університету. Лікарі відмовилися надати йому довідку, яка б рекомендувала перенести зимову сесію через нещодавно перенесений струсом мозку.

Того ж року він спробував знову вступити до СНУ ім. В. Даля на правознавство але йому відмовили у допуску до іспитів нібито через медичні протипоказання, хоча таких не було. Мельничук подав на це позов до суду і щороку успішно здавав державні тести ЗНО, щоб вступити до СНУ ім.. В., але через зволікання судового розгляду щоразу навчання відкладалося на наступний рік. Аби далі не марнувати час Мельничук вступив СНУ ім.. В. Даля на політологію.

Лише 2010 року Окружний адміністративний суд міста Києва нарешті розглянув позов і визнав протиправним заборону навчатися за фахом «Право» і впертий Мельничук таки вступив  до юридичного факультету.

У 2013 році він закінчив навчання на політології, а роком пізніше – на юридичному факультеті СНУ ім. В. Даля і отримав диплом із кваліфікацією бакалавра правознавства із прокурорсько-слідчою спеціалізацією, після чого, вступив до Національної академії внутрішніх справ України, яку успішно закінчив у 2015 році отримавши диплом повної вищої освіти за спеціальністю «Правознавство», кваліфікацією юрист.

Судова боротьба за отримання освіти державною мовою між Мельничуком і державною структурою України тривала весь час навчання.

Мельничук також неодноразово зобов’язував через суд органи прокуратури та МВС України у м. Луганську використовувати українську мову як державну при здійсненні повноважень органів державної влади.

Зокрема, він подавав позови проти міністра МВС України Авакова та проти першого заступника Голови Національної поліції України — начальника кримінальної поліції Аброськіна про порушення ними статті 10 Конституції України — невикористання української мови як державної при здійсненні повноважень органу державної влади.  Втім, суд визнав правомірним невикористання відповідачами державної мови…

У квітні 2010 року вийшла збірка документів і публікацій правозахисної діяльності Мельничука під назвою: «Моя боротьба за мову» або документальне висвітлення методів «історичного складання» російськомовного населення України.

У березні 2017 року вийшло друге доповнене видання збірки документів і публікацій правозахисної діяльності Сергія Мельничука під назвою: «Моя боротьба за мову», у якій збірка документів правозахисної діяльності автора книги документально висвітлює процес поширення нацистської ідеології «Русского мира» в Україні, зокрема в Луганську, як плацдарм для воєнної інтервенції кремлівсько-терористичних військ в Україну під приводом захисту російськомовного населення.

Автор сподівається, що дана збірка документів незабаром стане матеріалом для професійного дослідження працівниками СБУ.

Зараз Мельничук не припиняє свою боротьбу – він звернувся до Верховного суду України, в якому просить визнати як протиправний виступ президента Володимира Зеленського 23 травня 2019 року недержавною мовою на форумі інтернет-діячів іForum-2019.

У тексті позову він просить Верховний суд України:

-визнати спілкування президента України Володимира Зеленського 23 травня 2019 року на форумі інтернет-діячів іForum-2019 недержавною мовою – протиправним;

-зобов’язати президента України Володимира Зеленського утриматися від спілкування недержаною мовою на всій території України при здійсненні повноважень президента України.

Почитати книжку Мельничука «Моя боротьба за мову» в інтернет можна тут: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/ua/elib.exe?Z21ID=&I21DBN=UKRLIB&P21DBN=UKRLIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=online_book&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=FF=&S21STR=ukr0004904

Сторінка у ФБ: Сергій Мельничук

 

ЕДУАРД ХОРОШУН (1973)—  військовий хірург, полковник медичної служби ЗСУ

Народився у м. Южно-Сахалінську – за місцем служби батька. Військовик у четвертому поколінні, з прадіда. Дитинство пройшло у військовій системі в гарнізонах по всьому Радянському Союзу.

Закінчив Дніпропетровську медичну академію. Потім вступив до військово-медичної академії. ПО закінченні служив в Криму в 127-й бригаді. Спочатку був начальником операційно-перев’язувального відділення медроти, потім командиром медроти. Пізніше знову вступив у військово-медичну академію на оперативно-тактичний рівень. По розподілу потрапив в 540-й Центральний військово-морський госпіталь у Севастополі.

З 2007-го року і до анексії Криму був начальником клініки невідкладної хірургії і пошкоджень у Севастополі.

Навесні 2014 року з військами, що не зрадили присязі, вийшов на материкову Україну. Очолив клініку невідкладної та ендоскопічної хірургії Військово-медичний клінічний центр Південного регіону (м.Одеса).

Зрада офіцерів у Криму – дуже ница. Чому? Зрада буває на фоні політичних переконань, а буває через самі ниці мотиви – грошовий інтерес. Вони продалися за гроші. Їм пообіцяли квартири, високі зарплати і посади, і вони залишилися, – казав Хорошун.

Сам він повернувся в Україну щоно виникла така можливість і відтоді в Криму не бував, хоча там лишилася його мати.

Хорошун відбув у зоні АТО три ротації.

Спочатку в Дніпропетровський регіон. Налагоджував евакуацію на початку літа 2014 року: координація, евакуація, надання допомоги пораненим, які надходили з району проведення бойових дій.

Потім був головним хірургом 61-го мобільного госпіталю, який стояв в районі виконання завдань. Якраз на цей час потрапив Іловайськ. Тоді у госпіталі прооперували за три доби 254 людини.

На наступному призначений начмедом сектора «Б». Після цього призначений начальником Центрального військово-медичного управління.

З кінця 2015 по кінець 2017 рік начальник Центрального військово-медичного управління – начальник медичної служби ЗС України (до його розформування). У цей період у місяць по тижню, по два виїздив у район виконання задач для налагодження роботи.

З січня 2018 року знову очолює клініку невідкладної та ендоскопічної хірургії Військово-медичний клінічний центр Південного регіону (м.Одеса).

Інтерв’ю з військовим хірургом, зокрема про те, чи не було спокуси залишитися в Криму, чи доводилося йому стріляти і рятувати життя ворогів:

https://censor.net/ru/blogs/3147674/eduard_horoshun_predatelstvo_ofitserov_v_krymu_samoe_nizkoe

 

Пом’янемо наших захисників від «русского міра», що загинули, захищаючі цілісність і суверенітет України.

АНДРІЙ ЛЯШКО (1974-2014) — солдат резерву МВС України.

Народився у с. Рябушки на Сумщині. Працював у царині промислового альпінізму. З початком Революції Гідності долучився до лав «Правого сектора».

Навесні 2014-го добровольцем зголосився боронити Україну, розвідник, командир 4-го відділення 3-го взводу 3-ї роти, 2-й батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас».

Брав участь у боях за Попасну, Лисичанськ. 29 серпня 2014-го підрозділ здійснював операцію зі знешкодження терористів, вранці на під’їзді до села Червоносільське загинув, коли переміщався з вантажівки, якою їхав — куля влучила в серце. Вояків обстріляли російські військовослужбовці. Ляшко  віддав команду відділенню покинути машину та бігти в укриття, сам побіг попереду бійців. Вояки побачили, як він упав, перевернувши та розстебнувши бронежилет, помітили вхідний отвір над серцем.

3 вересня тіло Андрія разом з тілами 96 інших полеглих у Іловайському котлі привезено до дніпропетровського моргу. 16 жовтня 2014-го тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі як невпізнаний захисник України. Упізнаний за тестами ДНК.

Без Андрія лишилися мама та брати.

 

БОРИС МАКАРЕВИЧ (1971-2016) — майор ЗСУ.

Народився в селі Білокриниця на Тернопільщині. Закінчив Хмельницьке військове училище, за направленням поїхав до армійської частини в Кам’янці-Бузькій. Працював у військкоматах Вінниці, Ковеля, Бершаді та Крижополя. 2008 року комісований за станом здоров’я, повернувся до Білокриниці, займався домашнім господарством.

Навесні 2014 року під час першої хвилі мобілізації повернувся на службу до Кременецького військкомату, старший офіцер відділення комплектування; згодом навчав вояків у військовій частині в Старичах.

29 квітня 2016 року призначений на командирську посаду, направлений в зону бойових дій. Майор, командир мінометної батареї 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар».

11 червня 2016-го уночі поблизу села Славне (Мар’їнський район) на протитанковій міні підірвався військовий вантажний автомобіль, загинули Борис Макаревич та старший солдат Євген Тихонов, ще четверо зазнали поранень.

Без Бориса лишились мама, сестра, дружина, донька і племінник, який служить за контрактом на Луганщині.

 

СЕРГІЙ БАРТИШ (1964-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Новопушкарівка Дніпропетровської області. Здобув середню освіту, проходив строкову військову службу в РА СРСР. Демобілізувавшись, працював у селі зварювальником.

Пішов на фронт добровольцем, мобілізований 30 липня 2015 року. Солдат, механік-водій 7-ї роти 3-го батальйону, 53-тя окрема механізована бригада.

28 жовтня 2015-го загинув поблизу селища Верхньоторецьке Ясинуватського району Донецької області. Того дня Сергій з двома побратимами був у наряді та, почувши шурхіт в лісосмузі, поповз у розвідку. З лісосмуги в його напрямі вилетіли 2 гранати, Бартиш зазнав важких поранень від вибуху. Терористи відкрили вогонь, протягом 40 хвилин бою до Сергія не могли дістатися, він тримався з останніх сил та навіть відстрілювався; помер дорогою до лікарні.

Без Сергія лишились дружина, двоє синів і троє онуків.

 

ВІТАЛІЙ РУДИЙ (1984-2014) – десантник, сержант ЗСУ.

Народився і виріс в смт Головине на Житомирщині. Закінчив Головинське вище професійне училище нерудних технологій за професією «тракторист-машиніст». Проходив строкову військову службу в лавах Внутрішніх військ МВС України. По тому певний час працював в міліції міста Києва. 2011 року одружився.

З початком російської збройної агресії проти України призваний за мобілізацію 11 березня 2014 року.

Сержант, командир відділення аеромобільно-десантного взводу 4-ї аеромобільно-десантної роти 2-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади (м. Житомир).

Загинув 13 травня 2014 року під час виконання бойового завдання.

Десантники на двох БТРах супроводжували три вантажівки ГАЗ-66, що везли міномети, воду і продукти на блокпости. О 12:30 на мосту біля дамби на околиці села Маячка (на той час Октябрське) Слов’янського району, що за 20 км від Краматорська, військова колона потрапила у засідку терористів.

В бою при відбитті нападу загинуло 5 десантників — капітан Вадим Заброцький, старший лейтенант Віталій Дульчик, молодший сержант Віталій Рудий, молодший сержант Сергій Хрущ, старший солдат Олександр Якимов. Сержант Олег Славіцький помер від тяжких поранень у гелікоптері під час медичної евакуації.  8 поранені та контужені.

Вдома залишилися брат, сестра, мама, дружина та маленький син.

 

РУСЛАН СКОТЕНЮК (1974-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Вовківці Хмельницької області. Закінчив Грицівське сільськогосподарське училище № 38, здобув професію тракториста-машиніста. Після строкової служби в лавах ЗСУ працював трактористом-машиністом в колгоспній спілці «Нива», останнім часом — в охоронних фірмах.

У березні 2015 року мобілізований; солдат, старший навідник мінометного взводу мінометної батареї 3-го механізованого батальйону, 14-та ОМБр.

13 листопада 2015-го загинув під час бойових сутичок в районі Мар’їнка — Курахове: на взводному опорному пункті зазнав вогнепального поранення, не сумісного з життям. Тоді ж загинули ще троє вояків.

Без Руслана лишилися дружина та син.

 

ОЛЕКСАНДР ПЛОЦЕДИМ (1994-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Роежище на Волині. На фронті з весни 2014-го, механік-водій, 24-а ОМБр. Був поранений, лікувався, після короткотривалої відпустки повернувся на фронт.

27 січня 2015-го загинув біля села Сокільники Новоайдарського району від кулі снайпера під час штурму блокпоста.

Лишилася батьки.

 

РУСЛАН ЛУЖЕВСЬКИЙ (1975-2014) — спецпризначенець, майор СБУ.

Народився у селі Волошинівка, що на Київщині. Мешкав у столиці.

З юних років Руслан займався спортом. Організував у селі спортклуб, займався боксом, потім рукопашним боєм, залучав до занять друзів. В клубі він познайомився з земляком ветераном-афганцем Миколою Семенякою, який займався підприємництвом і охоче допомагав Руслану обладнувати зал, хлопці їздили на змагання завдяки його підтримці. Пізніше Семеняка дав Руслану рекомендації, щоб його взяли на випробування до СБУ.

Працював слюсарем, відслужив в ЗСУ, працював в охороні. З серпня 2000 року — на оперативних посадах у спецпідрозділах «Альфа» СБУ.

З січня 2013 року — консультант-експерт 1 відділу 4 управління (Міжнародний центр спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів (ЦСО «Альфа») СБУ.

Руслан Лужевський вважався визнаним майстром кульової стрільби, був багаторазовим учасником та призером міжнародних та всеукраїнських змагань, на чемпіонаті України з практичної стрільби з пістолета у 2013 році здобув срібну нагороду в класі «Серійний». Неодноразово виїжджав до Москви задля участі у міжнародних командних змаганнях разом з російськими силовиками. Займався парашутним спортом, на його рахунку понад 1300 стрибків. Був інструктором з повітрянодесантної підготовки.

Мав статус учасника бойових дій. У 2007 році, у складі спеціальної групи, здійснював заходи із забезпечення безпеки Посольства України в Республіці Ірак та охороні дипломатів під час їх пересування по території країни перебування.

5 травня 2014 року Руслан Лужевський загинув у бою з представниками проросійської терористичної організації «ДНР» та російськими найманцями на східній околиці Слов’янська в районі залізничного переїзду.

Близько 14:00 в селищі Семенівка під час проведення спеціального заходу моторизована група потрапила у засідку та опинилась у вогневому кільці противника. Під час бою тривалістю більше години, Руслан виніс пораненого товариша з-під вогню, надав йому медичну допомогу та, маючи численні поранення, повернувся до бою, продовжував вести вогонь, прикриваючи своїх товаришів. Загинув від поранень на місці бою.

Посмертно присвоєно звання майор.

Без Руслана залишилися дружина та двоє синів.

 

АНДРІЙ СОКОЛЕНКО (1973-2015) — полковник МВС.

Народився у Запоріжжі. Закінчив Харківське вище військове училище Національної гвардії України. З 2002 року — в 2-й окремій Галицькій бригаді, згодом — заступник командира військової частини з тилу — начальник тилу.

У військовій частині в зоні бойових дій відповідав за логістику. 17 травня 2015-го загинув внаслідок підриву на фугасі автомобіля УАЗ, що рухався ґрунтовою дорогою до села Троїцьке Попаснянського району. У автомобілі військовики та волонтери розвозили гуманітарну допомогу на передову лінію.

Тоді ж загинули молодший сержант Іван Попіль, волонтери Володимир Богданович Боднар (організація «Варта-1») та Геннадій Євдокименко, вижив тільки волонтер Андрій Романчак (з опіками 70 % поверхні тіла). Це була четверта ротація полковника Соколенка.

Залишилися мати і батько— полковник у відставці, старший брат, служив полковником у кримському територіальному командуванні ВВ МВСУ, дружина та донька.

 

ВІТАЛІЙ МІЩИШИН (1987-2014)— старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Письмичеве на Дніпропетровщині.

Під час російської збройної агресії проти України захищав Батьківщину у складі 40-го батальйону територіальної оборони «Кривбас», був водієм УАЗ-452 з номерним знаком «ЛИС».

29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим «Зеленим коридором», на дорозі поміж с. Новокатеринівка (Старобешівський район) та х. Горбатенко, разом з іншими бійцями потрапив під обстріл, з того часу вважався зниклим безвісти. 3 вересня тіла 96 загиблих були привезені до дніпропетровського моргу.

Ідентифікований за експертизою ДНК серед загиблих, яких поховали на Краснопільському цвинтарі Дніпропетровська.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада