Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
30.07.2020

31 липня.

Почнемо огляд з вшанування пам’яті українського патріота, який був серед тих, хто у травні 2014 року не допустив в Одесі розгортання подій по «донбаському сценарію» і був застрелений проросійським бойовиком під час нападу на учасників Маршу Єдності.

Далі в огляді:

  • художник, учасник одеського нонконформістського мистецького руху;
  • поет-шістдесятник, людина величезного таланту і нестерпного характеру, що занапастила свою долю публічним покаянням на вимогу КГБ;
  • сучасний письменник.

І неодмінно згадаємо і пом’янемо захисників України, які віддали життя за цілісність і незалежність України у боротьбі з російською збройною агресією на Донбасі.


Почнемо з людини, яка була вбита тими, хто хотів привести в Одесу «русскій мір» і перетворити Одещину на чергову маріонеткову «республіку».

 

ІГОР ІВАНОВ (1986-2014) — правник, десятник одеського осередку «Правого сектора». Загинув від тяжкого поранення, отриманого у зіткненні з проросійськими бойовиками в Одесі 2 травня 2014 року.

Народився в Білгороді-Дністровському на Одещині, закінчив міську школі № 5. Строкову службу в українському війську проходив у 25-й повітряно-десантній бригаді. Закінчив Юридичну академію, кілька років працював у суді. Йому пропонували стати помічником судді, але він не погодився – не хотів мати стосунок до замовних рішень.

Під час Революції Гідності долучився до лав Правого сектору в Одесі. Був призначений десятником (командиром підрозділу). Їздив до столиці – був з київськими майданівцями в найскладніші дні 18-20 лютого, коли режим намагався розігнати протест шляхом фізичного знищення його учасників. Ігор  поїхав туди, нічого не повідомивши батькам, бо не хотів їх хвилювати. Батьки підтримували його позицію, але були певні, що він на більш безпечному одеському, а не на столичному Євромайдані. Дізналися про це лише згодом і випадково.

Не залишився Ігор осторонь і тоді, коли найманці Кремля 2 травня 2014 року вчинили масові заворушення в центрі Одеси, намагаючись перетворити місто на поле бойових дій, які сталися у Слов’янську та інших містах Донбасу. Втім,  захопити Одесу, всупереч вдаваному “нейтралітету” правоохоронців, які фактично підігрували бойовикам, не вийшло. Спроба створити в Одесі ще один проросійський центр провалилась завдяки патріотам, серед яких був і Ігор Іванов.

Він брав участь у Марш Єдності, на який з вогнепальною зброєю напали проросійські бойовики. Ігор мав щит і тримав його над головою, бо в бік учасників української ходи летіло каміння. Але крім каміння летіли і кулі – і він отримав поранення в живіт кулею 5,45 з автомата Калашникова. Помер у лікарні того ж дня від великої втрати крові.

  • Ми знали, що він ходить на демонстрації в Одесі, та не думали, що в нашому мирному місті хтось буде застосовувати зброю. Але знайшлися покидьки, які принесли з собою заборонену зброю і стріляли. Ігор поклав голову за рідний край, за те, щоб у нас тут не було такого, як у Донецьку, щоб до нас не прийшла війна, – каже батько Ігоря. – І якби проукраїнські активісти зупинилися і перемогли бійці з Куликова поля, то тут би був другий Донецьк, і жертв було б в сотні, в тисячі разів більше.

За словами батька, йому потім переповіли, що коли Ігоря привезли до лікарні, медики запитали: «Як щодо грошей? Будуть потрібні ліки. Де його батьки?» Батьки одразу не знайшлися і його відставили вбік. Згідно медичних документів, кров Ігорю не вливали…

  • Ми не хочемо помсти, але ми хочемо знати, як було насправді, чому і як помер наш син. І головне – чому знайшлися «стрілки», що стріляли з-за спин міліціонерів? – наголошує батько Ігоря.

Минуло вже 6 років, а розслідування так і не завершене…  Під час нападу проросійських загонів на учасників Маршу Єдності разом з Ігорем Івановим був вбитий ще один український патріот – Андрій Бірюков.

  • Вони загинули за Україну. І я вірю, що поступово все буде добре. Якщо тільки не розривати цілісність України. Треба розуміти, що створення Новоросії чи чогось подібного нічого доброго не дасть ні для такого утворення, ні для світу загалом. Узяти хоча б для прикладу Придністров’я, – ділиться роздумами батько загиблого патріота. – Я вірю, що Україна буде процвітати, тільки дай нам, Господи, розуму…

 

Що ж, лишається хіба що приєднатися до цих слів загиблого патріота з Одещині.

А ми переходимо до наступних іменинників цього дня.

 

ОЛЕГ ВОЛОШИНОВ (1936) – одеський живописець.

Народився в Миколаєві, у сім’ї художника. Спочатку закінчив Одеське художнє училище, а у 1965 – Ленінградський інститут живопису, скульптури та архітектури імені І. Ю. Рєпіна Академії мистецтв СРСР. Наприкінці 1960-х Волошинов приєднався до одеського нонконформістського руху. Працював викладачем Одеського художнього училища та педагогічного інституту.

У своїй творчості художник прагне мінімізувати художні засоби, що використовуються для створення образу, позбутися сюжетності. Чистий колір і чисті площини, мінімальна кількість фігуративної інформації характерні для полотен Олега Волошинова останніх років.

Сам художник про це говорить так: «Хочу позбутися хаосу на площині полотна, від ускладненості форм… Мені здається, що в основі ідеї картини, площини, лежить колір. Ось який ти колір заклав … Людина стоїть перед цим кольором, і цей колір на неї вже психологічно впливає. Він сам якось ще не зрозумів, а вже відчуває. Там немає ніякого зображення. Ми звикли, коли висить картина, людина починає відразу носом шукати, де ж там якийсь там предмет, сюжет або ще щось там. А мені просто так: виключити це – і нехай людина дивиться на цей колір, в нього проникає. Ну, той, хто дає цей колір, це передавач, а хто сприймає, – приймач, ну, у нього теж повинні там якісь кульки працювати, душа якась…»

Дивитися твори Волошинова: http://www.modernism.com.ua/oleg-voloshinov.html

 

Далі в огляді – людина, життя якої заслуговує бути описаним в психологічному романі-трилері. Один з найталановитіших поетів навіть не покоління, а, мабуть, цілого століття. І разом тим, людина, яка зрадила саму себе. Поет, якого шанували в Україні, в Європі та за океаном. І людина, у якої не було жодного близького друга… Поет гострого розуму, і людина нестерпного характеру.

Це саме той випадок, коли вкрай важливо розділяти творчість і біографію, доробок і особистість. Втім, почнемо все ж таки, з біографії, бо вона не лише є виявом психології і якостей людини, але й відображенням доби.

 

МИКОЛА ХОЛОДНИЙ (1939-2006) – поет-шістдесятник, публіцист, перекладач.

Народився на Ягідному хуторі в Чернігівської області, походив з селянської родини. Батько після війни з Японією 1945 р. не захотів повертатися в колгоспне кріпацтво, залишився в Сибіру біля розкуркулених висланих родичів, де трагічно загинув 1964 р. Мати тяжко працювала в колгоспі.

У дитинстві Микола зазнав травм через вибух боєприпасів, що залишилися після нещодавніх боїв німецько-советської війни. Пояснюючі шрами на обличчі, пізніше він казав, що «його переїхав трактор».

1953 закінчив семирічку. Микола так ненавидів Сталіна, що ще десятирічним, у 1949 р., написав і кинув у шкільному коридорі листівку: «Сьогодні помер Сталін. Усі люди моляться Богу».

Після того, як Миколу вигнали зі школи, за те що намагався завести вуса, він втік з села в Миргород, працював там робітником стадіону. 1961 р. закінчив школу робітничої молоді, вступив на філологічний факультет Київського університету. Познайомився там з Іваном Дзюбою. З 1962 р. бере участь у роботі Клубу творчої молоді «Сучасник», виступає на літературних вечорах у Спілці письменників, у школах, вузах, заводських будинках культури, у парках, брав участь у поході зі смолоскипами до пам’ятника Іванові Франку.

Вірші Холодного розповсюджуються в самвидаві. Його рядки стають „крилатими”. Шістдесятники згадували, що за популярністю в самвидаві він міг конкурувати з Василем Симоненком, який був найпоширюванішим поетом. Втім, поезія Холодного зовсім інакша, крім потужного патріотичного пафосу, їй притаманна тонка, але гірка іронія, гостра алегоричність, уїдлива, нещадна критика.

У грудні 1962 р. перша збірка Холодного «Червоний сон», що мала позитивну рецензію Івана Дзюби, була знята з плану Держлітвидаву. 1964 року виступив на Дні філолога в університеті з віршем про «300-ліття возз’єднання України з Росією», у зв’язку з чим декан Федченко погрожував виключенням і примушував перейти на вечірній відділ.

Подальші вчинки Холодного можуть справити враження, наче він навмисне наривався на неприємності. Звісно, це не так. Це просто був його характер.

У квітні 1965 році Холодний виступив на студентській науковій конференції з доповіддю «Про душу в пісні та про пісню в душі», де позитивно згадував Симона Петлюру та Уласа Самчука.

У серпні їздив у карпатське село Шешори на відкриття пам’ятника Шевченку, де з В’ячеславом Чорноволом, Зіновією Франко та іншими влаштував мітинг у зв’язку з забороною відкриття пам’ятника.

У вересні 1965 всупереч волі парткому університету Літературна студія ім. Василя Чумака («СіЧ») обрала Холодного своїм головою.

У рудні Холодний критично виступив на обговоренні роману професора Арсена Іщука «Вербівчани». Це стало останньою краплею: наступного дня його виключили з комсомолу і з 5-го курсу.

Ночує у знайомих киян, бере участь у багатьох літературних вечорах, читає свої різкі, бунтівні, революційно-романтичні вірші, які користуються великою популярністю. Його вірші публікуються в антології української поезії в Празі.

Холодний не зупиняється. У квітні 1966 року разом з Ліною Костенко та Іваном Драчем протестував перед Львівським обласним судом, де судили дисидентів Михайла Осадчого, Мирославу Зваричевську, Богдана і Михайла Горинів. У травні в самвидаві поширюється його 90-сторінковий лист до Петра Шелеста, де йдеться про порушення Загальної Декларації прав людини ООН.

За читання віршів «Монолог Франка» та «Собаки» біля пам’ятника Івану Франку в день 50-річчя його смерті 29 травня 1966 року Микола Холодний разом з Олесем Сергієнком, Віктором Ковальчуком та Валерієм Набоком (Набок) був заарештований на 15 діб. У Лук’янівській в’язниці вони оголосили голодування, їх годували примусово, зі знущанням.

Після звільнення Холодному було заборонено проживати у Києві. Він демонстративно їде у глуш – сторожує і пасе свині у радгоспі в с. Ново-Олександрівка на Яготинщині, і там працює наж перекладом з російської на українську рукопису Олени Апанович «Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст.».

По тому влаштовується інструктором-методистом будинку культури на Кіровоградщині, звідки його звільняють за прилюдне читання віршів і за появу віршів у нью-йоркській антології української поезії «Шістдесят українських поетів шістдесятих років».

За сприянням кандидата філологічних наук Івана Варченка Холодний 1968 року врешті завершив вищу освіту – в Одеському університеті . Чергова спроба працевлаштування і чергове звільнення: з Самгородської школи на Сквирщині його вигнали за появу віршів у журналі «Дукля» (Словаччина).

Спроба Холодного видати вірші в Україні знову закінчується провалом: з тематичного плану видавництва «Радянський письменник» 1968 р. знімають збірку «Електростанція життя».

А от за кордоном його вірши виходять без жодних на те зусиль автора: того ж року його поезії публікує газета «Свобода» (США), у грудні – ж. «Сучасність» № 12 та альманах «Північне сяйво» (упорядник Яр Славутич, Едмонтон, Канада). Результат – чергове звільнення з чергової школи.

Особливий успіх мала збірка, видана видавництвом «Смолоскип» під рубрикою «Захалявні вірші з України». Вона мала назву «Крик з могили» (1969). Це була особливо примітна добірка поезій, спрямованих проти антилюдської національної політики керуючої сили советського суспільства. Ні на титульній сторінці, ніде не пойменовувся автор – українці на еміграції розуміли, що так «підставляти» поета неможна. Проте в совєтських «органах» швидко признали: це поезія Миколи Холодного. На весь світ прозвучали дзвінкі ляпаси усім сторожовим псам “залізної завіси”.

У 1970 р. Холодний пише дисертацію з психолінгвістики «Народ крізь призму його мови» (текст був конфіскований під час обшуку в Михайла Осадчого 1972 року).

У цей час вірші Холодного публікує також позацензурний самвидавний журнал «Український вісник» В’ячеслава Чорновола, називаючи його найпопулярнішим в Україні поетом. А сам він тим часом входить до редколегії львівського самвидавного журналу «Скриня»,і складає статут Незалежної спілки письменників. Водночас його знову звільняють з чергової школи, де Холодний намагався працювати, щоб щось заробити і не бути звинуваченим у тунеядстві.

Варто зауважити, що далеко не усі з цілої шереги цих звільнень були пов’язані з переслідуваннями спецслужбами – Микола Холодний мав дуже важкий характер, і вмів на рівному місці наживати собі ворогів. А от друзів заводити не вмів – шанувальників його таланту зовсім не бракувало, його поважали за творчість, а от справді близьких стосунків не було ні з ким.

У зв’язку з хвилею арештів  української інтелігенції на початку 1972 р. Холодний вдається до вкрай ексцентричного вчинку – пише листа до лідера Китаю Мао Цзедуна з проханням надати політичний притулок…

Репресії не минули Холодного – у лютому 1972 року його було заарештовано за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (головне звинувачення – за збірку віршів “Крик з могили”, що вийшла за кордоном). Слідчий шантажував Холодного психіатричною експертизою, і була висока ймовірність того, що людину, яка просила політичного притулку у Мао Цзедуна, запроторять до божевільні.

7 липня 1972 року газета «Літературна Україна» опублікувала покаянного листа Холодного під назвою «На терези совісті», в якому автор відрікається від своїх «політично хибних віршів» та осіб, які штовхали його в «антирадянську трясовину». А днем раніше – 6 липня Холодного випускають зі слідчого ізолятора КГБ УРСР на підставі припинення кримінальної справи. Звісно, серед українських дисидентів, його авторитет було підірвано, бо творчість і моральна стійкість сприймалися нероздільно. А просто по-людськи йому не співчували – не та була в нього вдача.

Потім Холодний казав, що не писав того покаянного листа, втім, шістдесятники стверджували, що не лише стиль, а й деталі свідчать про те, що це саме його текст.

Після звільнення Холодному заборонено залишатися у Києві. Він працює учителем у Вінниці. 1974 року створив з місцевими літераторами «Студію Устима Кармалюка» («СУКА»), яка була розгромлена на районній ідеологічній нараді.

З 1976 р Холодний жив у м. Остер Чернігівської обл. Влаштувався заввідділом краєзнавчого музею, але, за звичаєм,  довго там не протримався. Працював у різних школах, звідки його неодноразово звільняли. До нього часто навідувався «куратор» з КГБ, намагався «заприятелювати», щоразу привозив пляшку. Але серед багатьох вад Холодного схильності до алкоголю не було, він віддавав ті пляшка охочим,  споїти поета спецслужбам не вдалося.

1979 р. українська друкарня Ватикану видає книжку «Про душу в пісні та про пісню в душі», вона була відзначена почесною премією, і незабаром перевидана в Канаді та США.

У квітні 1982 року Холодного звинуватили у знищенні статуетки Леніна, портрета Брежнєва та рушника «300 років України з Росією» і на 10 діб запроторили у чернігівську обласну психлікарню. І зараз вже складно сказати, що це було – черговий наклеп і безглузде звинувачення, що було притаманним роботі совєтських спецслужб. Чи чергова безглузда ексцентрична ескапада, що було притаманним поведінці Холодного…

Коли 1984 року трагічно загинула мати Холодного, за поїздку на похорон директор школи записує йому прогул. Невдовзі Холодний звертається до Президента США Рональда Рейґана з проханням про еміґрацію. Районний кагебіст виносить попередження, Козелецький райнарсуд – ухвалу про заборону виїзду за межі м. Остер, він знову звільнений з роботи. Коли сталася катастрофа на Чорнобильській АЕС, м. Остер опиняється в зоні радіоактивного забруднення, але Холодний виїхати звідти не може.

1989 року Холодний створює в Острі осередок Народного руху України, піднімає над міськрадою жовто-блакитний прапор. Створює в Козельці районне літоб’єднання імені репресованого письменника Василя Нефеліна. 1990 вступає до Міжнародної асоціації україністів.

Хоча у червні 1991 року Холодний був реабілітований за справою 1972 р, але намагання відновитися на роботі в школі та повернутися в Київ були марними. Втім, врешті в Україні преса починає друкувати його вірші.

Провівши 1992 року у Спілці письменників творчий вечір з назвою «Я помер 1972 року», Холодний не лише вкотре проявив свою схильність до демонстративної поведінки, але й показав, що його критичність і ворожість у ставленні до інших в тій самій мірі розповсюджується і на нього самого.

1993 року врешті виходить перша в Україні збірка віршів Холодного «Дорога до матері», її навіть було висунуто на здобуття Шевченківської премії. Потім його творчість ще тричі висувають на здобуття цієї премії, та жодного разу її не присуджують.

Холодний продовжує писати вірші. Ще більш злі та ядучі, ніж в 60-і.  Якщо раніше він таврував комуністів, то тепер – політичних перевертнів, тобто тих самих учорашніх комуністів. А ще – наголошує на тому, що попри відновлення Незалежності, загрози нікуди не поділися:

…Мучуся і днями, і ночами,

Що не був бандерівцем. А ти?

За дверима нашими ключами

Знову «старші» брязкають «брати»…

Або ось такі, вкрай жорсткі та недипломатичні, і пророчі з погляду теперішнього часу, рядки:

Бродять свині у Криму

з рижою щетиною.

І дивуються, чому

не стаю скотиною.

Пронизав свинячий лад

виробничу царину:

перерили виноград

і життя татарину…

…Українці: Цур йому!

Караїми охкають.

Бродять свині у Криму,

по-московськи рохкають.

І чимало ще в подібному дусі.

Але доставалося від Холодного і українцям. Зокрема тим, хто був пов’язаний з колом завсідників музею Івана Гончара – схоже, що зненавидів він їх переважно з особистих причин, а потім вже на це нанизалося його несприйняття захвату етнографічною складової української культури. Причина ненависті полягала у тому, що він і сам свого часу був вхожий до того кола, зустрів там і палко закохався у юну співачку Ніну Матвієнко. Втім, вона не відповіла взаємністю вовкуватому юнаку зі спотвореним обличчям, що озлобило його ще більше.

З плином років Холодний не став приязнішим і «зручнішим» у спілкуванні і стосунках. А головне – не вгамовувався – і писав що спадало на думку. А спадало влучне і вкрай критичне. Він називав речі своїми іменами, не ховав зміст за хитросплетіннями слів.

Усі, хто його знав, переконані, що його смерть не була природньою. Помер Холодний весною 2006 року – за нез’ясованих обставин. Бо правоохоронці не старалися ті обставини з’ясувати.

Є свідчення, що сусіди Холодного чули вночі крики і звуки боротьби з його помешкання. З тієї ночі він не з’являвся на людях. Двері  його квартири зламала міліція. Тіло було вже напіврозкладене. Точна дата смерті невідома, судмедекспертиза проводилася поверхово. Прокуратура промовчала, слідство не велося, карної справи не було. Офіційний висновок традиційний: «помер від серцевої недостатності». Варто зазначити, що незадовго до смерті, Микола Холодний виступав у пресі проти місцевого начальства, звертався до центральних органів у Києві із заявами, звинувачуючи владу у злочинній діяльності…

Та якою б не була його смерть, і – яким би не було його життя, а головне – це те, що він написав. От лише два приклади:

 

СЬОГОДНІ У ЦЕРКВІ КОНІ

 

Сьогодні у церкві коні

ночують і воду п’ють.

Сьогодні новим іконам

прочани поклони б’ють.

Сьогодні гвалтують рації

про мера шлункові болі.

Сьогодні зникають нації —

а світ очманів на футболі.

Сьогодні комусь на згадку

подарували літак.

Сьогодні у полі дядько

гнилий підібрав буряк.

Сьогодні жива колекція

побільша по той бік грат.

Сьогодні у клубі лекція:

«Людина людині — брат».

1961.

 

ПЕРЕКОТИПОЛЕ

Ще Києва не існувало

і нашої тута ноги,

а ти вже кричиш, заснувало

ці пагорби й ці береги…

Росла собі мирно в Молдові

колись виноградна лоза,

а ти в її грона медові

впилося, немов дереза.

Думки тобі Кримом крутило,

Донбас у печінку засів.

І там, де тебе прокотило,

зелений чорніє посів.

Опівночі вітер голосить –

і спить неспокійно латиш.

Ніхто тебе в гості не просить,

а ти по землі торохтиш.

Та зникнеш у безвість одначе.

Не скаже людина: «Жило».

Вітчизна по тих-бо не плаче,

у кого її не було.

1991.

 

Більше дізнатися про Миколу Холодного: http://litakcent.com/2009/12/17/peklo-holodnoho/,

http://www.golos.com.ua/article/319968 та https://zbruc.eu/node/90852

Останнє інтерв’ю Миколи Холодного: http://litakcent.com/2009/07/24/mykola-holodnyj-skomprometuvaty-samvydav-literaturnoji-opozyciji-kdb-ne-zumiv-ostannje-pryzhyttjeve-intervju/

Читати вірші: http://maysterni.com/user.php?id=6105&t=1&sf=1

 

МИРОСЛАВ ЛАЮК (1990) — письменник.

Народився у с. Смодна Карпатах. Закінчив Могилянку, 2018 року став PhD в галузі філософії та літератури, а також кандидатом філологічних наук та викладачем кафедри літературознавства НаУКМА.

Вів авторські радіопрограми на Old Fashioned Radio — «ЧИТвер» та «Слова», з 2019 року став співведучим програми “Час поезії” на “UA: Суспільне”.

Твори були перекладені й опубліковані 11 мовами, серед яких англійською у британських журналах “New Statement”, “Agenda”, австрійському “Podium”, чеських “Plav”, “Aluze” тощо. Учасник поетичних фестивалів та літературних подій у Південній Африці, Австрії, Хорватії, Чехії, Литві, Польщі тощо.

Упорядник «Антології молодої української поезії ІІІ тисячоліття» (А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2018). Пісні на слова Мирослава виконують групи Dakh Daughters та Oy Sound System.

Роман «Баборня» Мирослава Лаюка увійшов до короткого списку «Книги року ВВС», а поетичні книжки «Метрофобія» і «Осоте» були названі найкращими поетичними книжками 2013 і 2015 років за версією порталу “Літакцент”.

2018 року видав другий роман «Світ не створений». У романі з’єднано кілька історій. Він виводить з темного лабіринту, породженого питанням: «Усе — навіщо?» Серед розкиданих у часі ліній — і мистецький проект, який змушує здійснити одіссею від ромських таборів до чорнобильської зони й глибин пам’яті, образи та прощення. Тут і з’ява в Карпатах дивного світла, через яке скисає все молоко й наростає відчуття апокаліпсису. Тут і розмова з Махном про недостиглі волоські горіхи, а також її продовження біля руїн промзони в Лисичанську. Так само це історія кохання, що розпросторюється на Париж і Східну Європу — від революційного Києва до степів, наповнених вогнем, волею і смертю. Дехто з героїв добирається майже до кінця. Тут їх відкидає у первісний хаос. Однак є й ті, хто знаходять своє осяяння, з якого постає новий світ. Читач може опинитися разом з першими чи другими.

Інтерв’ю з письменником про роман «Світ нестворений» і не тільки: https://rozmova.wordpress.com/2019/03/11/myroslav-lauk-5/

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у неоголошеній російсько-українській війні.

 

ЮРІЙ ГОРАЙСЬКИЙ (1977-2015)-  матрос ВМС ЗСУ. Підприємець, голова Збаразької райдержадміністрації.

, с. Біла Тернопільського району Тернопільської області — 4 березня 2016, під Докучаєвськом Донецької області) — український громадсько-політичний діяч, підприємець, військовик, стрілець-регулювальник комендантського відділення комендантського взводу комендантської роти, матрос 73-го морського центру спеціальних операцій (Очаків). Голова Збаразької районної державної адміністрації (травень 2014 — квітень 2015).

 

Народився в с. Біла поблизу Тернополя. Тривалий час проживав з батьками в обласному центрі. Після закінчення Тернопільської гімназії імені І. Франка, вступив до Тернопільського національного економічного університету, де здобув вищу економічну освіту.

Займався бізнесом. Належав до впливової на Збаражчині бізнес-родини. Підприємницька діяльність була пов’язана з баром у Збаражі та аграрним бізнесом в одному із сіл району.

У травні 2014 року за квотою партії УДАР призначений головою Збаразької районної державної адміністрації, хоча не був членом цієї політичної сили. Займав цю посаду 11 місяців. Допомагав військовим у зоні АТО як волонтер. За час його перебування на посаді запустив роботу Зарубинецького спиртзаводу, вперше за 20 років відшукав кошти на ремонт районного будинку культури.

Але з подачі голови Тернопільської облдержадміністрації Степана Барни, якому треба було працевлаштувати свого друга Анатолія Качку, Президент Петро Порошенко у квітні 2015 підписав указ про звільнив Юрія Горайського з посади голови РДА.

Горайський за владу не чіплявся – пішов добровольцем до армії, ось його інтерв’ю: “Почуття обов’язку мене змусило йти на війну. Не зміг я стояти осторонь, коли молоді хлопці на передовій забезпечують спокій і мир для нас, зокрема для мене і моєї сім’ї. Бог і батьки дали мені здоров’я, і я вирішив, що свою родину і свою землю можу сам боронити від цієї погані. Буквально через тиждень після звільнення мене з посади голови райдержадміністрації, я подався добровольцем на передову. З травня по вересень воював на сході України. Служив у секторі “М” під Маріуполем. Це все, що я можу і хочу про це розповісти”.

У 73-му морському центрі спеціальних операцій Юрій пішов в одну з найбільш мотивованих розвідгруп, там де зібралися добре підготовлені патріоти.

У січні 2016 підписав контракт на військову службу.

Під час розвідки на Маріупольському напрямку передовий дозор «морських котиків», у якому був Юрій Горайський, вийшов на висоту в районі міста Докучаєвська, де наштовхнувся на диверсійно-розвідувальну групу противника. В результаті ближнього бою Юрій Горайський разом з побратимом з Одещини Олександром Хмеляровим отримали смертельні поранення. Основна частина розвідгрупи 73-го Центру прийшла на допомогу та вступила у бій, згодом підійшли підрозділи 72-ї ОМБр. Під вогневим прикриттям загиблих і поранених евакуювали. За даними радіоперехоплення, противник втратив близько 30 бойовиків.

Під час зустрічі в Тернополі тіла загиблого чоловіка вдова не захотіла бачити при цьому голову Тернопільської ОДА Степана Барну та наступника Юрія на посаді голови РДА Анатолія Качку.

Поховали Юрія Горайського поруч із Героєм Небесної сотні Устимом Голоднюком.

Залишилася дружина і дві доньки, одна з яких на час смерті батька була неповнолітньою.

 

РОМАН ХАРЧЕНКО (1985-2014)— сержант, МВС України.

Народився 1985 року в місті Дніпропетровськ. Випускник сумської ЗОШ № 25.

Міліціонер, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1».

Загинув 18 серпня 2014 року під час боїв за визволення Іловайська.

Вдома лишилися мама та син.

 

ВІКТОР АФАНАСЬЄВ (1992-2017) — десантник, солдат ЗСУ.

Народився на Закарпатті, в смт Вилок. Сирота, виховувався у Вовчинецькій школі-інтернаті. Закінчив Чорноострівський аграрний ліцей. Мешкав у м. Хмельницький.

Під час російської збройної агресії проти України у травні 2014 року вступив на військову службу за контрактом.

Солдат, стрілець-помічник гранатометника 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, смт Гвардійське, Дніпропетровська область.

Загинув 29 квітня 2017 року під час обстрілу взводного опорного пункту, з протитанкових гранатометів та стрілецької зброї, в районі смт Зайцеве на Горлівському напрямку.

Залишились прийомний батько — колишній військовий, сестра Тетяна, названа сестра Олена.

 

АНТОН ЦЕДІК (1987-2014) – молодший сержант резерву МВС України.

Народився в Полтаві. Був учасником полтавського Єромайдану, а потім поїхав до столиці, був там у найважчий час – у другій половині лютого, зокрема у ті дні, коли режим Януковича вдався до спроб силового придушення протестів.

З початком російської агресії Антон зголосився добровольцем, молодший сержант, стрілець-санітар  2-го батальйону спецпризначення НГУ «Донбасс».

Ранком 29-го серпня 2014 р., під час виходу з Іловайського котла так званим «зеленим коридором», який російська армія перетворила на коридор смерті, Антон їхав у кузові машини КРАЗ у складі автоколони батальйону “Донбас” по дорозі з с. Многопілля до с. Червоносільське. Був убитий кулеметною чергою. 3-го вересня тіло разом з тілами 96 інших загиблих було привезено до дніпропетровського моргу. Був упізнаний родичами та похований 8 вересня 2014 року.

Залишились батьки.

 

МАКСИМ СЛОМАЧИНЬСКИЙ (1994-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народивсяу Білій Церкві на Київщині, вивчився за фахом “муляр-штукатур”.

Усі хто його знав – від однокласників та вчителів до фронтових товаришів казали, що Максим мав дар розвеселити інших у саму скрутну годину – слова підтримки та жарти у нього наче знаходилися самі.

У березні 2013 року, одразу по закінченню училища, Максим підписав із ЗСУ контракт та, не вагаючись, у першу хвилю відправився захищати Україну від російської агресії.

Молодший сержант, старший розвідник – оператор розвідувальної роти 72-ї ОМБр. На фронті він не тратив своєї веселої вдачі, але швидко зрозумів, де він і як треба себе поводити, тому все казав по ділу та чітко виконував накази командирів.

Загинув Максим 29 листопада в районі села Крута Балка Ясинуватського району Донецької області, внаслідок осколкового поранення, отриманного під час обстрілу наших позицій російсько-терористичними угрупуваннями з важкого озброєння та стрілецької зброї

По смерті залишилася мати.

 

СЕРГІЙ ПОМІНКЕВИЧ  (1977-2014)— рядовий, МВС України.

Народився у Луцьку, закінчив Луцький кооперативний технікум, товарознавець.

У часі війни — міліціонер, рота «Світязь».

Брав участь у боях за Іловайськ. Загинув 29 серпня 2014 року у «зеленому коридорі» поміж селами Новокатеринівка та Горбатенко. 2 вересня 2014 року тіла 88-ми полеглих привезені до запорізького моргу. Як невпізнаний герой тимчасово похований на цвинтарі Запоріжжя. Упізнаний за тестами ДНК.

Без Сергія лишилися дружина, та дві доньки – підліток і немовля.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада