Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
31.03.2020

31 березня.

Цей огляд почнемо з нашого сучасника, який зосередив у своїх руках найбільші повноваження за всю історію України. А далі будуть:

– ідеолог самостійництва, діяч доби Визвольних змагань, який був в опозиції і до Центральної Ради, і до Гетьманату, і до Директорії;

– поетка, яку в 16 років засудили за «антирадянську агітацію», співзасновниця Донецького Товариства української мови та Донецького Крайового Руху;

– автор перекладів українською багатьох шедеврів іспаномовної літератури і іспанською – Шевченка, творець гострих епіграм;

– альпініст, який тричі піднімався на Еверст і разом з напарником здійснив сходження, яке ні до, ні після них ніхто не зміг здійснити;

– журналіст і политик, який відстоює євроатлантичний вектор України;

– засновниця правозахисної організації «Юридична Сотня» з допомоги військовослужбовцям та ветеранам;

– борчиня за права гендерну рівність, яка брала участь у створенні програми політичної партії, де вперше в історії України був розділ про права ЛГБТ;

– матрос ВМС ЗСУ, який був захоплений у полон Росією в Керченській протоці у листопаді 2018 року.


Коли трапляються дні народження президентів України, то  починаємо саме з них. Цей іменинник президентом не обирався, але обов’язки президентські виконував:

ОЛЕКСАНДР ТУРЧИНОВ (1964) – політик і державний діяч.

3 23 лютого по 7 червня 2014 року — виконувач обов’язків Президента України. Секретар РНБО (2014—2019). З 22 лютого до 27 листопада 2014 — Голова Верховної Ради України.

Народився в Дніпропетровську, у 1986 році з відзнакою закінчив технологічний факультет Дніпропетровського металургійного інституту, інженер з обробки металів. Кандидатську та докторську захистив з економіки.

1987–1990 роки — секретар райкому комсомолу, потім завідувач відділу агітації і пропаганди Дніпропетровського обкому комсомолу. Виступив одним з координаторів Демократичної платформи в КПРС, що агітувала за оновлення, децентралізацію Компартії, за що і позбувся партквитка.

У 1990–1991 роках — головний редактор Українського відділення інформагентства УНА-прес АПН. У 1992 році призначений на посаду голови Комітету з роздержавлення і демонополізації виробництва Дніпропетровської облдержадміністрації.

У 1993 році призначений радником прем’єр-міністра України Леоніда Кучми з питань мікроекономіки. В цьому ж році за участю Турчинова створюється партія ВО «Громада», а він стає її лідером. Втім, активності ця організація не виявляє. Сам Турчинов займається науковою роботою. У 1994 році він обіймає посаду генерального директора Інституту економічних реформ, завідувача лабораторії дослідження тіньової економіки Інституту Росії НАН України.

У 1997 році Турчинов зближується з керівницею корпорації ЄЕСУ Юлією Тимошенко, яка на той час вже була народним депутатом і виявляла інтерес до партійних проектів. Турчинов погоджується поступитися їй своїм лідерством у «Громаді». Проте у вересні 1997 року доволі несподівано головою «Громади» обирають Павла Лазаренка, який тільки-но пішов у відставку і потребував партійного майданчика для опозиційної діяльності.

У 1998 році Турчинов обраний народним депутатом — за партійним списком «Громади». У березні 1999 року — вийшов із керівництва партії, внаслідок конфлікту з Лазаренком, у травні — з фракції. У липні, разом з Тимошенко, створив нову партію — ВО «Батьківщина».

Після призначення Тимошенко віце-прем’єром в уряді Віктора Ющенка, очолив фракцію «Батьківщини» і парламентський Комітет з питань бюджету. Як голова Комітету виступив автором кардинальної бюджетної реформи та був одним з співавторів Бюджетного кодексу.

Вдруге, втретє, та вчетверте обирався народним депутатом (2004, 2007, 2012) за списками політичних сил Тимошенко.

Активно долучався до масштабних протестних акцій «Повстань, Україно!» у 2002—2003 рр. У 2004 році — один з лідерів Помаранчевої революції. Також був одним із заступників керівника виборчого штабу Віктора Ющенка.

Брав активну участь у Революції Гідності. Коли вранці 22 лютого 2014 року стало відомо, що Віктор Янукович зник з Києві, того ж дня Турчинов був обраний на посаду голови Верховної Ради України. І згідно Конституції України виконання повноважень Президента України було покладено на Голову Верховної Ради.

Фактично, у цей період Турчиновим були об’єднані посади очільника Парламенту (Голова Верховної Ради), функція президентської влади (в.о. Президента), військової влади (Верховний Головнокомандувач), Голови Ради національної безпеки і оборони держави, а також і керівника уряду (у формальному статусі координатора Кабінету Міністрів до моменту затвердження першого уряду Арсенія Яценюка 27 лютого). Таким чином, його можна вважати особою, що де-юре сконцентрувала найбільші в новій історії України державно-керівні повноваження.

За словами Турчинова, він «не прагнув цих посад і після відновлення виконавчої влади, якій буде довіряти народ, готовий відразу ж подати у відставку», що і відбулося. У день інавгурації Президента Петра Порошенка 7 червня 2014 року Турчинов передав президентську і військову владу новообраному голові держави.

Відразу після обрання головою Верхової Ради Турчинов віддав наказ перекрити кордон. 15 березня підписав закон про створення Національної гвардії України.

Під час правління Турчинова почався процес заборони Комуністичної партії. Було розпочато АТО в Донецькій та Луганській областях. Від терористів було звільнено північ Луганської, північ, захід та південь Донецької області.

Верховна Рада прийняла низку необхідних законів для запровадження безвізового режиму з Євросоюзом.

Україні вдалося уникнути дефолту, який пророкували майже всі експерти.

Почалось реформування силових структур. Було звільнено десятки тисяч працівників МВС, деморалізованих, або не здатних виконувати свої конституційні обов’язки.

Було розпочато Конституційну реформу в частині децентралізації влади та збільшення повноважень органів місцевого самоврядування.

10 вересня 2014 на з’їзді партії «Народний фронт» разом із командирами добровольчих батальйонів був включений до Військової ради — спеціального органу, який розроблятиме пропозиції по обороноздатності України.

На позачергових виборах до Верховної ради 2014 року  обраний народним депутатом України за партійним списком (№ 3) від Народного фронту.

15 грудня 2014 року призначений Секретарем РНБО.

10 лютого 2015 року керував наступом сил АТО під Маріуполем, коли українські бійці звільнили від бойовиків 5 населених пунктів, в тому числі й Широкине.

17 травня 2019 року – за три дня до інавгурації Зеленського  секретар Ради національної безпеки і оборони України Олександр Турчинов подав у відставку.

Крім політичної, Турчинов займається і науковою діяльністю та письменництвом.

Автор понад 100 наукових праць і монографій, присвячених дослідженням корупції, тіньової економіки, тоталітаризму.

Найбільш відомі з художніх книжок: «Ілюзія страху» (2004), «Свідоцтво» (2006), «Таємна вечеря» (2007), «Пришестя» (2013). За мотивами книги в 2008 році був знятий однойменний трилер «Ілюзія страху», відмічений нагородами декількох міжнародних кінофестивалів.

 

Недискусійних історичних осіб, мабуть, не існує. Це стосується і попереднього, і особливою мірою наступного героя огляду. З одного боку – авантюризм, прихильність до терористичних методів боротьби, вкрай радикальні націоналістичні переконання, які межують з нацистськими. А з іншого – чітке формулювання незалежності України як головної мети боротьби і створення армії як засобу для того – допоки решта українських лідерів розглядали перспективи автономії і не вбачали потреби у власному війську;  усвідомлення небезпеки соціалістичних ідей для економіки і державотворення; самовідданість у намаганні побудувати самостійну Україну.

 

МИКОЛА МІХНОВСЬКИЙ (1873-1924) — ідеолог українського самостійництва, публіцист. Засновник Української народної партії (1902), один із лідерів Української демократично-хліборобської партії, член Братства самостійників.

Міхновський – нащадок старовинного козацького роду, корені якого простежуються ще з XVII століття, Микола Міхновський народився в сім’ї сільського священика в селі Турівка  Полтавської губернії (нині Київська область). Світогляд дітей формувався під впливом батька, який зберігав національні традиції, правив богослужіння українською мовою і виховував їх у «самостійницькому дусі».

В той час в українському русі виділилося дві течії. Більшість представників старшого покоління віддавали перевагу у вирішенні «українського питання» культурно-просвітницькій справі, їхні вимоги зводилися до скасування національно-культурних обмеження для українців у Російській імперії. Революційну молодь приваблювали соціалістичні ідеали. Вона вважала, що національного визволення можна досягти через визволення соціальне, через спільну боротьбу разом із іншими націями проти наявного в Росії соціального ладу.

Будучи студентом юридичного факультету Київського університету, Міхновський стає членом таємної студентської організації «Братство тарасівців».

1898 року Міхновський переїхав до Харкова, відкрив власну контору й невдовзі здобув популярність як успішний адвокат. У 1906 році на «Лубенському процесі» двох українських діячів — братів Шеметів — засудили до страти, але завдяки майстерності адвоката Міхновського вони були виправдані та звільнені.

У 1900 року Міхновський у Харкові взяв участь у становленні Революційної української партії (РУП) — першої самостійницької партії в Наддніпрянській Україні.  Хоча він і не був її членом, лідери партії запропонували Міхновському узагальнити свої ідеї в окремій брошурі. Так з’явилася «Самостійна Україна», видана у Львові накладом у тисячу примірників. Малоросійська інтелігенція, вихована на російській культурі, сприйняла цей маніфест вороже. Незадоволення почалося і у РУП, оскільки «Самостійна Україна» не містила соціальної програми, тоді як члени РУП тяжіли до соціалізму. Міхновського звинуватили в шовінізмі і надмірному радикалізмі.

1902 року, коли в РУП почали перемагати соціалістичні та автономістські тенденції, Міхновський заснував Українську народну партію (УНП), що проголосила метою боротьбу за незалежність України. Міхновський став її провідником і головним ідеологом. Найбільшого поширення набув маніфест самостійників «Десять заповідей УНП», написаний ним 1903 року. Це один з найгостріших документів самостійницького руху.

Міхновський виступав за використання терористичних методів у боротьбі і став на шлях організації бойового українського підпілля.

У 1904 році, коли Росія святкувала 250-ліття «приєднання Малоросії», УНП на знак протесту вирішила підірвати в Харкові пам’ятник Пушкіну. Акцію здійснила підпільна бойова структура УНП «Оборона України».

Підходи Міхновського не сприймалися тогочасними авторитетами, Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Володимир Винниченко критично відгукувалися про нього.

Кілька років перед Першою світовою війною Міхновський пропагував національну ідею серед промислових та хліборобських кіл Слобожанщини та Донбасу, підтримував тісні зв’язки з родиною Алчевських.

З початком Першої Світової у Міхновського з’явился ідея закласти підвалини майбутньої української армії. Знаючи, якого розмаху і впливу набрав легіон Українських січових стрільців (УСС) по той бік фронту, Міхновський ініціював створення українських частин у царській армії, але на той час цей задум не знайшов підтримки.

З початком Української революції навесні 1917 року Міхновський зібрав однодумців і проголосив створення альтернативної Української Центральної Ради, яка задекларувала самостійницький характер. Постала дилема: або розбудовувати власну Раду і наразитися на звинувачення в розколі «українського табору», або приєднатися до легітимної Української Центральної Ради — у надії переконати опонентів у необхідності проголошення незалежності. Був обраний другий варіант: наприкінці березня 1917 року «самостійники» увійшли до складу УЦР. Але серйозні розходження виникли вже під час написання першої спільної відозви. Побачивши безплідність дискусій, Міхновський віддався творенню українського війська.

З його ініціативи у Києві формується 1-й український охочекомонний полк імені гетьмана Богдана Хмельницького.

Згодом на Українському Національному конгресі (6 — 8 квітня 1917 року) Міхновський був обраний членом Центральної Ради. На І Всеукраїнському військовому з’їзді (5 — 8 травня 1917) Міхновський увійшов до складу Українського генерального військового комітету (УГВК) — вищої військової установи в Україні.

Але соціалістична національна демократія України негативно ставилася до створення власної армії, сподіваючись, що у «крайньому випадку» народ сам збереться у «народну міліцію». Врешті Міхновський вийшов зі складу УГВК, де фактично ні на що не міг впливати.

Проте самостійники не здавалися. У червні 1917 року вони сформували військову частину, яка проголосила себе Другим українським імені гетьмана Павла Полуботка козачим полком. Полк не був визнаний ані російською владою, ані Українською Центральною Радою.

І полуботківці вдалися до спроби воєнного заколоту з метою проголошення незалежної України. У ніч із 3 на 4 липня полк захопив завод «Арсенал» і частину центру Києва. Але виступ не підтримала Українська Центральна Рада, яка ще сподівалася досягти української автономії політичним шляхом. 6 липня повстанці склали зброю, частину з них було заарештовано.

Прямих доказів участі Міхновського в повстанні не було. Але на прохання Винниченка та Петлюри військова влада під охороною жандармерії відправила його на Румунський фронт для проходження служби.

Там він пробув до Жовтневого перевороту. До України повернувся пізньої осені 1917 року, оселився на Полтавщині, де тоді набирала сили нова політична партія — Українська демократично-хліборобська партія (УДХП), єдина несоціалістична партія в Україні. Її засновниками були давні друзі Міхновського — брати Володимир та Сергій Шемети та відомий історик і політичний діяч В’ячеслав Липинський. Партія обстоювала державну самостійність України, республіканський устрій, виступала за ліквідацію поміщицьких латифундій, але орієнтувалася на міцне фермерське господарство. Міхновський поринув у діяльність УДХП, намагався поширити її вплив по всій Україні.

УДХП, яка виступила з гострою критикою політики Української Центральної Ради, підтримала державний переворот  гетьмана Павла Скоропадського, але стосунки з ним також не склалися.

У «Спогадах» Скоропадський зазначав, що всі, кого він прохав дати характеристику Міхновському, застерігали, щоб Гетьман у жодному разі не запрошував його на посади в уряді. Сам Скоропадський «у Міхновському нічого поганого не бачив окрім його крайньо шовіністичного українського напрямку» і розглядав його кандидатуру на посаду прем’єр-міністра Української Держави. Гетьманові імпонували його антисоціалістичні погляди.

Врешті, Гетьмана переконали не призначати Міхновського прем’єр-міністром, і він запропонував йому посаду «бунчужного товариша», тобто свого особистого радника. Від цього амбітний Міхновський відмовився. Разом із УДХП він став в опозицію до гетьманського режиму, але, при цьому, партія відмовилася вступати до Українського національного союзу, який готував заколот проти Гетьмана.

Не довіряючи соціалістам, Міхновський, як і всі хлібороби-демократи, не підтримував ідеї масового антигетьманського повстання. Коли ж воно розпочалося і розгорнулася боротьба між республіканським військом Петлюри та залишками гетьманських формувань, був серед тих, хто виступав за примирення сторін, утворення коаліційного кабінету при збереженні гетьманату. Але спроби схилити обидві сторони до цього провалилися.

Ставлення Міхновського до Директорії було відверто негативним. Він передбачав, що соціалістичний режим приведе до подальшої анархії в сільському господарстві та промисловості, розвалу адміністративного апарату, розкладу армії і зробить Україну безсилою перед більшовицькою Росією. Наприкінці 1918 — на початку 1919 року становище УНР стало критичним. Хлібороби-демократи розробили відчайдушний план усунення Директорії від влади. Він полягав у тому, щоб за допомогою двох найбоєздатніших з’єднань української армії — Запорізького корпусу полковника Петра Болбочана та корпусу Українських січових стрільців полковника Євгена Коновальця — встановити в Україні військову диктатуру.

Окрім того, Міхновський хотів запропонувати Болбочану поповнити його частини. УДХП у порозумінні з «Союзом хліборобів-власників» висловлювали готовність зібрати близько 40 тис. осіб. Здебільшого це були представники українських середніх та дрібних земельних власників, які розуміли, що влада більшовиків несе їм повне знищення.

Місія до Болбочана стала останньою політичною акцією Міхновського. Запорізький корпус він застав аж у Кременчуці. Наступного дня з наказу Петлюри Петра Болбочана було заарештовано. Микола Міхновський захворів на тиф і потрапив до лікарні.

Важка хвороба підірвала здоров’я Міхновського. До того ж він був повністю виключений із політичного життя. Деякий час мешкав на Полтавщині. Пізніше, розчарований в українській, виїжджає на Кубань. Намагався емігрувати разом з денікинцями, але його, як «відомого непримиренного ворога Росії», на судно не взяли. Чотири роки жив на Кубані, вчителюв, служив у кооперації.

1924 року повернувся до Києва. Як автор гасла «Самостійна Україна — від Сяну по Кавказ» був небезпечним для совєтської окупаційної влади. ДПУ заарештовує Міхновського, але за кілька днів він дивом опинився на волі. Але вже наступного дня, 3 травня 1924 року Міхновського було знайдено повішеним у садку в садибі Володимира Шемета, де він квартирував. Існує версія, що це було справою рук ДПУ.

Читати твір Міхновського «Самостійна Україна» та більше дізнатися про нього самого: http://mnk.org.ua/media/filer_public/e2/38/e2382cc5-d0ee-4490-b5ee-d81bc6de9197/mykolamikhnovskyi-samostiinaukraina.pdf

 

Підходимо ближче до наших часів.

 

ГАЛИНА ГОРДАСЕВИЧ (1935-2001) — поетка, співзасновниця Донецького Товариства української мови та Донецького Крайового Руху.

Народилася  в Кременці на Тернопільщині в родині священика і політв’язня Леоніда Гордасевича. Дитинство пройшло на Волині Навчалася в Острозькому педучилищі. У 16 років була арештована і засуджена на 10 років таборів, як було написано у вироку: «… за антирадянську агітацію серед студентів».

Звільнилася через неповних 3 роки і приїхала на Донбас, де починала з різноробочої на будівництві. Навчалася в школі робітничої молоді. Вступила до Донецького індустріального інституту, потім на театральне відділення культосвітнього училища. Працювала в Макіївці на труболиварному заводі, керівником драмгуртка в Ханжонково, друкарем у Донецькій обласній друкарні.

У середині 1960-х років знову почала писати вірші, трохи пізніше — прозу і критичні статті. 1971 року закінчила Літературний інститут ім. Горького у Москві.

Галина Гордасевич була активним громадським і політичним діячем — у 90-х роках вона була членом багатьох новітніх громадських організацій України, народжених демократією.

Зокрема, у серпні 1989 р. була членом ініціативної групи зі створення Товариства української мови на Донбасі. В червні 1990 р. стає членом оргкомітету зі створення Народного Руху України; в серпні 1990 р. — учасник установчого конференції зі створення НРУ в м. Донецьку, де була обрана до обласного Проводу.

У 1991 р. послідовно член оргкомітету зі створення Демократичної партії України, делегат Установчого з’їзду ДемПУ, де була обрана до Національної Ради.

Гордасевіч – авторка поетичних збірок «Веселки на тротуарах», «Наречена сонця», «Високе полум’я дня», «Слід зірниці», книжок прози «Вицвіла шипшина», «Твій тихий дім», «Двадцять років і один день», «Прекрасні імена жіночі», виданих в 60-80 роки.

Значна частина доробку поетки не публікувалася, що зрозуміло, хоча б з цього прикладу:

Для мене “культ”- не абстрактне поняття,
Не історія, стара, як легенда.
Для мене “культ”, коли хочете знати,
Це молодість, за гратами проведена.
Це не розмова, коли робити нічого,
Не запізнілі жалі та зітхання,
Це – мої вірші на столі у слідчого
Про першу весну і про перше кохання.
Липи розквітлі вливаються в вікна.
Вальс із парку кличе до танцю.
А я ось зараз признатись повинна…
А в чому ж я, власне, повинна признатися?
Для мене електрика – не світла озерця,
Що їх ліхтарі розливають у темряві ночі.
Вона мені стала пороком серця,
Ранніми зморшками підкреслила очі.
Це, може, не має великого значення
І в історії ніяк не позначиться,
Та коли у дівчат були перші побачення,
Коли їм хлопці почали всміхатися,-
Я заповнювала блоки бетоном,
Я розвантажувала баржі з цементом.
Я дуже пізно познайомилась з капроном
І ще пізніше – із перманентом.
Та якби до мене з’явилась фея
Що може виконати прохання кожне,
Я б не стала просити в неї
Забрати в мене життя тривожне.
Я б не схотіла прожити по-іншому
Жодного дня, ані жодної хвилі.
Всі мої дні, у минулому лишені,
Шрами на серці моїм залишили.
Тільки якби не минуле, не пройдене,
Не було б і мене ось такої, як зараз.
Я бережу свої згадки, як ордени,
Найстрашніша із зрад – це себе зрадити.
І якщо я все це разом з країною
Змогла перетерпіти і подолати,
Значить, стала я мудрою,
Значить, стала я сильною,
Значить, в світі ще мушу зробити багато.

Читати більше віршів Галини Гордасевич: http://maysterni.com/user.php?id=609&t=1&sf=1#37418_*%20*%20* та

https://fondhg.io.ua/s202054/galina_gordasevich_sonce_viter_i_jinka

 

СЕРГІЙ БОРЩЕВСЬКИЙ (1946, Київ) — поет, перекладач, дипломат.

Завдяки його перекладацькому доробку українською стали доступні десятки видатних творів іспаномовної (і не тільки) літератури.

Борщевський переклав для театрів України понад 30 п’єс, серед них світова класика – «Дівчина з глечиком» і «Переваги від зневаги» Лопе де Веги, «Стійкий принц» і «Дама-примара» П. Кальдерона де ла Барки, «Світанкова фея» та «Дерева помирають стоячи» А. Касони, «В палаючій пітьмі» та «Нічні судді» А. Буеро Вальєхо, «Річард II» Вільяма Шекспіра.

Серед його перекладів – видатні твори колумбійця Г. Гарсія Маркеса, перуанця М. Варгаса Льйоси, парагвайця А. Роа Бастоса, аргентинців Х. Л. Борхеса, Х. Кортасара, чилійки Ісабель Альєнде та багатьох інших письменників; поезії видатних іспанських поетів Л. Гонгори, Ф. Кеведо, Г. А. Беккера, М. Унамуно, А. Мачадо, Х. Р. Хіменеса, Л. Феліпе, Ф. Гарсія Лорки, М. Ернандеса, а також А. Нерво (Мексика), Г. Містраль (Чилі), Х. Л. Борхеса (Аргентина), Н. Гільєна (Куба).

Доклався Борщевській і до популяризації української літератури: іспанською переклав близько двох десятків українських пісень, чимало віршів Тараса Шевченка, поеми Бориса Грінченка «Матільда Аграманте» та Бориса Олійника «Ода музиці».

Після проголошення державної незалежності України тривалий час був на дипломатичній роботі, має ранг Надзвичайного та Повноважного Посланника. Перший секретар управління МЗС України.

Дуже раджу почитати інтерв’ю з Борщевським:

http://www.vox.com.ua/data/publ/2008/06/25/sergii-borschevskyi-my-mayemo-dbaty-pro-te-schob-buty-znanymy-u-sviti.html

За цим посиланням – пророчі думки дипломата про те, чому Росія не може бути стратегічним партнером України (завважте, інтерв’ю – за 2008 рік), розповідь про проблеми українських перекладачів за совєтських часів, влучні характеристики літературного процесу та культурної політики в Україні, а також гострі епіграми, наприклад такі:

Досі не вірять деякі хлопці
У те, що наша Земля
Все ж обертається довкруги Сонця.
А не навколо Кремля.Ті, хто клепають нам закови,
Плекають хижу думку здавна,
Аби у нас було дві мови –
Державна та самодержавна.

Не можу також втриматися, щоб не навести і уривок з  цього інтерв’ю:

«Журнал «Всесвіт» намагався, щоб переклади епохальних творів уперше виходили у Києві, а потім у Москві. Це було надзвичайно важко, бо іноземна література в Союз не потрапляла. Завдяки чому, наприклад, вийшов переклад роману «Осінь патріарха» Гарсія Маркеса в 1978 році? Я намагався підтримувати іспанську мову шляхом контактів із латиноамериканськими студентами. Сам був молодий, і якось на дні народження одного чилійця (ми сиділи за столиком на схилах Дніпра і пили пиво) моїм сусідом виявився колумбійський студент київської сільгоспакадемії. Дізнавшись, що я намагаюсь щось перекладати, він сказав: «Знаєш, у мене є книжка, яка може тебе зацікавити». Після тієї вечірки ми поїхали до нього в гуртожиток і до моїх рук потрапила «Осінь патріарха». А могла і не потрапити. Або якби вийшла раніше російською, то сенс перекладу і видання був би втрачений. Пригадую ситуацію, коли практично водночас перекладався українською і російською твір Германа Гессе «Степовий вовк». Редактор «Всесвіту» Дмитро Павличко телефонував редактору «Иностранной литературы» Миколі Федоренку, щоб цей процес принаймні синхронізувати, бо російський переклад був готовий і міг вийти раніше, зрозуміло, тоді «Всесвіт» в Україні втратив би читачів. Хочу нагадати, що у сімдесяті роки місячний наклад журналу перевищував 70 тисяч примірників. Знаю, що «Осінь патріарха» читали, записуючись в бібліотеках у чергу»

 

СЕРГІЙ БЕРШОВ (1947) — альпініст, який тричі піднімався на Еверест.

Народився в Свердловської області, дитинство провів у місті Мерефа на Харківщині. В дитинстві у нього були проблеми із серцем, і лікарі заборонили йому займатися спортом. Однак Сергій учинив по-своєму і став активним спортсменом.

Бершов працював слюсарем, електромонтером, маляром-висотником. В альпінізм прийшов у 1965 році, здійснивши перше сходження  на Кавказі на Віа-тау (3820 м). У 1969 році закінчив Харківську міську школу інструкторів з альпінізму. Бершов 15 разів вигравав змагання зі скелелазіння в СРСР, 6 разів ставав чемпіоном і призером міжнародних змагань.

Зробив 22 першопроходження і першосходження на вершини гір.  Більш як 20 разів піднімався на «семитисячники» Радянського Союзу, 12 раз на сім «восьмитисячників» в Гімалаях.

У 1982 році Бершов взяв участь у першій радянській експедиції на Еверест. Вночі 4 травня 1982 року в зв’язці із Михайлом Туркевичем піднявся на найвищу вершину.

Бершов став дуже відомим скелелазом, альпіністом і лижником завдяки своїй неймовірній витривалості.

16 жовтня 1990 року у зв’язці з Володимиром Каратаєвим здійснює у важких погодних умовах першопроходження Південної стіни Лхоцзе (8516 м), яку безуспішно намагалися пройти багато визначних альпіністів світу. Від неї тричі відступав легендарний італійський альпініст Райнхольд Месснер. Звідси, за рік до цього зірвався у прірву з висоти 8350 метрів знаменитий польський альпініст Єжи Кукучка, (альпіністи знайшли на стіні вбиті у скелю альпіністські крюки й обірване мотуззя).

Сходження Бершова — Каратаєва стало одним із найвищих спортивних досягнень світового альпінізму. Сильні снігопади, лавини і холод сильно перешкоджали експедиції. Бершов і його напарник знаходилися без кисню чотири дні на висоті 8000 метрів, вичікуючи настання хорошої погоди. Альпіністам це сходження далося дуже важко. Без допомоги товаришів по групі, Туркевича і Копійки, Каратаєву було б проблематично спуститися вниз.  Сходження по цьому маршруту більше ніким не було повторене. Після цього сходження Володимир Каратаєв в результаті сильного обмороження, втратив всі пальці на руках і ногах.

Цікаве інтерв’ю з альпіністом:

https://gazeta.ua/articles/people-and-things-journal/_pislya-shodzhennya-palci-buli-chorni-ale-vidijshli-a-naparniku-amputuvali-vsi-20/866800

 

ВОЛОДИМИР АР’ЄВ  (1975) політик та журналіст. Народний депутат України поточного скликання – фракція «Європейська солідарність». Віце-Президент ПАРЄ (2015 та 2018 роки)

Народився у Києві, навчався в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, за фахом журналіст.

Працював на різних телеканалах, у 2004-2005 роках – керівник та автор програми «Закрита зона», «5-й канал». У 2017 програма почала знову виходити на каналі Прямий.

Народний депутат України 6-го скликання з 23 листопада 2007 від Блоку «Наша Україна — Народна самооборона», № 10 в списку. На час виборів: директор ТОВ “Студія «Зміна», безпартійний.

На виборах до Верховної ради 2012 року, як безпартійний, обраний у народні депутати у окрузі № 218, м. Київ. Висунутий ВО «Батьківщина»”.

У 2014 році на виборах Президента України Ар’єв очолював штаб Петра Порошенка у Київській області.

На дострокових парламентських виборах 2014 року був висунутий «Блоком Петра Порошенка» та знову обраний в тому самому окрузі № 218, м. Київ. Одержав переконливу перемогу із 63,46% голосів.

У січні 2015 року був обраний головою української делегації в Парламентській асамблеї Ради Європи, де відстоював інтереси України і домагався введення та посилення санкції проти Росії як країни агресора.

ПАРЕ Ар’єв обирався на керівні посадив: віце-президент ПАРЄ у 2015, президент Комітету ПАРЄ з питань культури, освіти, науки і медіа (2015-2017). У січні 2018 повторно обраний віце-президентом ПАРЄ.

31 травня 2019 року увійшов до центральної політради партії «Європейська Солідарність», №17 виборчого списку ЄС на парламентських виборах влітку 2019 року.

Зараз – народний депутат. Продовжує відстоювати інтереси України і в парламенті, і міжнародних органах  – як член Постійної делегації Верховної Ради України у Парламентській асамблеї ЄС – Східні сусіди (ПА ЄВРОНЕСТ).

Сторінка Ар’єва у ФБ:

 

ЛЕСЯ ВАСИЛЕНКО (1987) — громадська діячка, засновниця та голова правління правозахисної організації «Юридична Сотня», яка надає допомогу військовослужбовцям та ветеранам. Була експертом групи «Національна безпека і оборона» Реанімаційного пакету реформ. Зараз – народний депутат від партії «Голос» – на виборах була №17 у списку.

Народилася у Києві, 2010  року закінчила Інститут міжнародних відносин КНУ ім. Шевченка, спеціальність «Міжнародне право» та «Міжнародне публічне право», 2011 року — Університетський коледж Лондона. Ступінь LLM за спеціальністю «Права людини та міжнародне екологічне право».

2013—2016 — засновниця та партнер компанії Кей Сі Джі Інвестмент Консалтинг.

2014 — під час Євромайдану була помічницею Голови Комісії з розслідування та попередження порушень прав людини в Україні.

З початком російської агресії проти України змінила кар’єру юристки в галузі корпоративного права на роботу у громадському секторі. На такий крок її надихнула поїздка у військовий госпіталь у червні 2014 року, де лікувалися поранені захисники України. Там Василенко зрозуміла, що військові потребують допомоги юристів, оскільки не знають у достатній мірі інформації про права та соціальну підтримку, яку їм мала би забезпечити держава.

Стала розробницею «Пам’ятки учасникам АТО» — довідника про права, обов’язки, соціальні гарантії.

У січні 2015 року заснувала правозахисну організацію «Юридична сотня», діяльність якої спрямована на соціально-правовий захист українських військових та їхніх родин.

Створила безкоштовну гарячу лінію правової допомоги та всеукраїнську мережу юристів-волонтерів, які надавали безкоштовну допомогу та забезпечували супровід ветеранів АТО в судах та в їхньому спілкуванні з органами державної влади протягом 2014—2019 років. З 1 березня 2019 року ГО «Юридична Сотня» надає лише первинну правову допомогу.

Ініціювала та подала проект змін до порядку надання статусу УБД, який увійшов до основи нової редакції порядку надання цього статусу та дозволив значно прискорити всю процедуру.

З січня 2016 року — співголова Ради волонтерів при Міністерстві оборони України.

Виступала як експертка та консультантка проєктів Світового Банку та ОБСЄ з питань захисту та інтеграції ветеранів.

Співавторка законопроєктів для підвищення соціального захисту ветеранів і військовослужбовців, а також проекту державної цільової програми психологічної, медичної, фізичної реабілітації, професійної адаптації та соціальної інтеграції учасників АТО та членів їх сімей.

Зараз Леся Василенко – народний депутат, членкіня постійної делегації у ПАРЕ.

 

ХРИСТИНА МОРОЗОВА (1990) — громадська та політична діячка, спікерка партії «Демократична Сокира» з питань прав людини та гендерної рівності.

Народилась у Києві. У 2007 році вступила до Київського Національного Університету ім. Тараса Шевченко, Інститут філології на спеціальність «Чеська і українська мова та література».

Працювала в сфері комунікацій, піару та digital-маркетингу в таких компаніях як CANactions, hromadske.ua та Громадське радіо..

З серпня 2017 року — активістка в «Повага: кампанія проти сексизму у політиці і ЗМІ» – освітній правозахисній медіа-кампанії, спрямованій на розголос та подолання проявів сексизму, гендерних стереотипів та упередженої репрезентації жінок у вітчизняних ЗМІ та політиці.

Під час Революції Гідності приєдналася до партії «ДемАльянс». Брала участь у створенні програми політичної партії, де зокрема був перший в історії України розділ про права ЛГБТ.

Протягом травня та липня 2016 року була речницею на міжнародному форумі «КиївПрайд 2016».

У 2018 році почала співпрацювати із «5 каналом», де вела блогерську телепередачу «Блогпост».

З весни 2018 року стала спікеркою партії «Демократична Сокира» з питань прав людини та гендерної рівності.

 

АНДРІЙ АРТЕМЕНКО (1994) — старший матрос Військово-Морських Сил ЗСУ. Перебував у російському полоні – захоплений у Керченській протоці.

Народився в м. Новоукраїнка, Кіровоградська область.

Вперше побачив кораблі у 9 класі – коли родина відпочивала на морі. Сказав: буду моряком. ПІсля 10 класів, зібрався і поїхав в Одесу, поступив в Одеську середню мореходку імені Марінеско. Закінчив її і пішов служити по контракту.

У 2013-у у свої 19 Андрій підписав свій перший контракт і отримав направлення до півострова Крим. Та вже за рік він хлопець потрапив до справжньої бурі: став свідком як на півострові з’явилися “ввічливі зелені чоловічки”, які забепечили проведення незаконного референдума.   Андрю неодноразово пропонували здати український паспорт. Він відмовився і отримав ліміт  часу покинути Крим. При наступній зустрічі у Керченськй протоці – окупанти ліміт часу вже не дали.

Ця зустріч сталася 25 листопада 2018 року, коли російські кораблі в Керченській протоці атакували українські катери “Бердянськ”, “Нікополь” і буксир “Яни Капу”, які здійснювали плановий перехід від порту Одеси в порт Маріуполя. 24-х українських моряків захопили в полон, троє з них, зокрема Андрій Артеменко, який служив на «Бердянську», були поранені.

Підконтрольний Росії “суд” в окупованому Криму заарештував усіх затриманих українських моряків і звинуватив їх у нібито незаконному перетині російського кордону (ч.3 ст.322 КК Росії, передбачає покарання у вигляді позбавлення волі до шести років). Усіх військовополонених доставили з Криму до московських СІЗО “Лефортово” і “Матросская тишина”.

30 листопада представник Президента в АР Крим Борис Бабін заявив, що всіх полонених українців вивезли до Москви, оскільки місцеве населення Криму підтримувало їх.

Міжнародний трибунал з морського права 25 травня 2019 року зобов’язав Росію негайно звільнити всіх моряків, а також повернути Україні кораблі. Втім, рішення трибуналу Росія не виконала – моряків не звільнила, а обміняли на злочинів. Зокрема, українська влада видала Росії і українських громадян, підозрюваних чи звинувачуваних у державній зраді, що суперечить Конституції України.

________________________________________________________________________

Пом’янемо захисників України від російської агресії, які загинули у протидії окупантам на Донбасі:

 

СЕРГІЙ КАПЕЛЮХА (1978-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у місті Знам’янка Кіровоградської області, вивчився на помічника машиніста електровоза. Працював слюсарем ЖЕКу, а згодом на залізниці за спеціальністю.

На фронт зголосився добровольцем улітку 2015 року; солдат, кулеметник 9-ї роти 53-ї ОМБр, старший стрілець.

13 листопада зазнав важкого поранення у бою поблизу Верхньоторецького Ясинуватського району — від розриву фугасу, що потрапив в окоп. Помер 14 листопада від численних осколкових поранень і кровотечі дорогою до військового шпиталю Покровська.

Без Сергія лишилися батьки, дружина, неповнолітня донька.

 

АНТОН МИШКО (1985-2017) — старший сержант ЗСУ.

Народився  Києві.  Опанував будівельні спеціальності муляра, штукатура і плиточника; працював машиністом баштового крана майже 5 років у ЗАТ «Українська будівельна компанія».

На фронті з 2014 року; старший сержант 15-го ОМПБ «Суми» 58-ї бригади.

7 листопада 2017 року отримав завдання: у складі зведеної групи зупинити прохід ворожих диверсантів в районі траси «Бахмутка». Ближче до опівночі противник обстріляв мінами 120-мм калібру позиції українських сил поблизу села Кримське (Новоайдарський район). Двоє українських військових загинули — Антон Мишко та старший лейтенант Ничвидюк Валентин Миколайович, одного поранено, ще один зазнав бойової травми. Антон загинув від поранення у голову, його не встигли довезти до шпиталю.

Без єдиного сина лишились батьки.

 

ВАДИМ ЮЗВІНСЬКИЙ (1974-2014) — старшина ЗСУ.

Народився в смт Городниця, Житомирська область

З початком російської агресії проти України був мобілізований; механік-водій, 30-а ОМБр.

Загинув в районі міста Амвросіївка (Донецька область). Отримав вогнепальне уламкове поранення лівої легені, унаслідок якого помер. В «Книзі пам’яті» місцем смерті зазначено село Круглик Лутугинського району Луганської області — під час проведення ударно-пошукових дій.

Залишились мама, сестра, троє дітей.

 

РУСЛАН АМІРОВ (1992-2017) – солдат ЗСУ.

Родом з Чернігівщині. Служив за контрактом, кулеметник, 72-а ОМБр.

Загинув 23 квітня 2017 р. під час бойового зіткнення на передовій позиції у промзоні м. Авдіївка (Донецька область). В той день бойовики обстрілювали захисників Авдіївки зі 120-мм мінометів, протитанкових гранатометів та кулеметів великих калібрів. Окрім того, в цій зоні активно діяли ворожі снайпери.
Саме снайперська куля обірвала життя солдата Амірова на позиції “Алмаз” в авдіївській промзоні.

Залишилася мати.

 

РОМАН ЯКОВЕЦЬ (1991-2014) – солдат ЗСУ. Майстер-гранатометник, 93-я ОМБр.

Народився в селі Опішня, Полтавщина.

Загинув 29 серпня 2014 р. під час виходу з Іловайського котла так званим «зеленим коридором», який російські військовики перетворили на коридор смерті. Сталося це на дорозі поблизу села Побєда. Був тимчасово похований місцевими мешканцями у братській могилі. Єксгумований 18 вересня 2014 р. пошуковцями Місії “Евакуація-200” (“Чорний тюльпан”). Ідентифікований за експертизою ДНК.

Залишилися батьки і дві сестри.

 

ПАВЛО МАЗУР (1988-2014) – солдат ЗСУ, 50-й окремий ремонтно-відновлювальний батальйон.

Народився в селі Високогірне, Запорізька область.

Загинув 21 серпня 2014 р. внаслідок обстрілу з “ГРАД” (БМ-21) позицій підрозділу військової частини поблизу с. Старогнатівка Тельманівського району Донецької області.

Залишились дружина та син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада