Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
30.10.2020

30 жовтня. Згадуємо непересічних особистостей, які народилися цього дня:

  • видатний художник, засновник самобутньої школи українського мистецтва, твори якого цілеспрямовано знищувалися совєтами, а сам він з більшістю своїх учнів був розстріляний;
  • скульптор, який творив на еміграції і отримав визнання у Західній Європі, а в Україні став відомий лише за доби Незалежності;
  • діячка ОУН і УПА, яка багато зробила для розбудови Червоного Хреста, єдина зв’язкова Романа Шухевича, якій вдалося врятуватися від енкаведистів;
  • самобутній поет, драматург і перекладач, який стоїть осторонь різноманітних мистецьких течій;
  • перекладач і режисер дубляжу, завдяки якому українською заговорили Альф, Шрек, Капітан Джек-Горобець та герої ще десятків популярних художніх і анімаційних фільмів.

 

І як завжди, вшануємо пам’ять захисників України, що загинули, відстоюючи цілісність і незалежність нашої держави у боротьбі з російськими окупантами.


Отже, починаємо:

 

МИХАЙЛО БОЙЧУК (1882-1937) — художник-монументаліст, засновник самобутньої школи мистецтва «бойчукізм». Представник доби Розстріляного відродження.

Народився у с. Романівка, тоді –  Королівство Галичини та Володимирії, а зараз – Тернопільська область.

1898 року майбутній митець прибув до Львова для навчання в малярській школі. Навчався в студії Юліана Панькевича – художника і громадського діяча, якій відіграв значну роль у становленні українського мистецтва.

По тому на кошти НТШ і митрополита Андрея Шептицького Бойчук навчається у Віденській академії мистецтв, потім — у Леона Вичулковського в Краківській академії. Закінчивши академію із срібною медаллю, поїхав вчитися до Мюнхенської академії, потім на кілька років — до Парижа, де він стає одним із засновників української громади. Вивчаючи досягнення світової культури, художник водночас заглибився у народне примітивне мистецтво.

Опинившись 1908 року в Парижі — столиці тодішнього мистецького життя Європи —Бойчук в оригіналах вивчає творчість Сезанна, Ренуара, ознайомлюється з Пікассо. Ці майстри остаточно ствердили його сумніви щодо академічної рутини офіційної школи. Вони приваблюють його аналізом художньої культури сучасного й минулого, а також простого й виразного мистецтва примітиву.

Саме в Парижі Бойчук замислюється над вагою колективності в мистецтві – і доходить ідеї колективної творчості у монументалізмі.

Своїх послідовників, а потім і учнів Бойчук переконував:

«Не бійтеся втратити свою індивідуальність. Хто краще Працює, до того приглядайтесь. Не треба боятись запозичувати у іншого, треба намагатися зробити краще. Індивідуальність сама виявиться, коли майстер визріє.»

Група митців, так званих «бойчукістів», що утворилася під його началом (Микола Касперович, Софія Бодуен-де-Куртене, Софія Налепинська), свідомо пішли на авторське самозречення, працюючи колективно.

Студіюючи в Парижі історію мистецтв, художники невдовзі прийшли до орієнтації на мистецтво Візантії й Київської Русі, вбачаючи у ньому вершинні явища художньої творчості. Бойчук прагнув саме на таких засадах почати відродження нового українського мистецтва. У паризькому «Салоні незалежних», бойчукісти почали виставлятись під спільним гаслом «Відродження візантійського мистецтва». 1909 Бойчук засновує тут майстерню неовізантійського мистецтва, яка стала початком його творчої школи.

У 1911—1912 роках Бойчук жив у Львов, працював у галузі сакрального мистецтва – розписував церкви, писав ікони.

Під час Першої світової війни Бойчука разом з його молодшим братом Тимком як австрійських підданих росіяни заслали в Арзамас, де вони голодували. Коли повернулися до Києва, тут саме організовувалася Українська Академія мистецтв (1917), з-поміж знаних митців тодішньої України на її професора обрали Михайла Бойчука. Тож з 1917 року він працює у Києві. Реставрував кілька творів у збірці Богдана Ханенка, запропонував метод закріплення фресок у хрещальні Софійського собору, 1924 року відкрив фрескові розписи в Успенському соборі Єлецького монастиря в Чернігові.

Михайло Бойчук захоплювався романтикою революційного оновлення, совєтські ідеї колективізму перегукувалися з його пошуками колективного у мистецтві. Багато творів Бойчука та бойчукістів мають пропагандистський характер, митець очолив перші державні художні майстерні.

Група Бочука розписала агітпароплав «Більшовик», Луцькі казарми в Києві, оформляла свято 1 травня 1919 року, декорувала Київський оперний театр під час першого Всеукраїнського з’їзду представників волосних виконкомів, навесні 1921 року на запрошення уряду УРСР оформив приміщення Харківського оперного театру, де відбувся п’ятий Всеукраїнський з’їзд Рад, працював на Всесоюзній сільськогосподарській виставці 1923 року, виконав близько двадцяти портретів кооперативних і державних діячів на повний зріст для Київського кооперативного інституту, зробив розписи санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі (1928).

Наприкінці 1925 в Києві було засновано Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що об’єднувала бойчукістів. АРМУ пропагувала впровадження мистецтва в побут, поєднання його з життям, заперечувала натуралістичний реалізм. Бойчукісти прагнули до національної своєрідності українського мистецтва.

Ці ідейно-художні принципи не вкладалися в канонізовані рамки «совєтського мистецтва», викликали з боку «войовничих соціалістів» звинувачення у спотворенні образів совєтських людей, соціалістичної дійсності. До того ж ще дошкуляла недоброзичливість інших митців, продиктована групівщиною. Останнє змусило Михайла Бойчука 1931 року залишити Київ.

Спочатку Бойчук викладав у Ленінградській академії мистецтв, був керівником кафедри композиції АМ, а вже 1932 повертається в Україну — в Харків. Тут він виконує розпис Червонозаводського театру (1933—1935). Самі фрески пізніше були знищені, але судячи зі світлин, вони мали цілком пропагандивний характер, який лише підсилювався художньою досконалістю.

Втім, це не вберегло Бойчука від розгорнутого совєтами знищення української культурної і наукової еліти.

У листопаді 1926 — травні 1927 Бойчук разом із дружиною Софією Налепинською-Бойчук, учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром мали творчу подорож до Німецької держави, Французької республіки, Королівства Італія. Поїздка за кордон стала однією з формальних підстав для їхнього арешту та звинувачення у «шпигунстві» й участі в «контрреволюційній організації».

25 листопада 1936 органи НКВС заарештували Михайла Бойчука, а 13 липня 1937 в Києві разом з його талановитими учнями і крупними художниками Іваном Падалкою та Василем Седляром розстріляли.

Софію Налепинську-Бойчук стратили 11 грудня 1937 також як «шпигунку» і «дружину керівника націоналістичної терористичної організації серед художників». Долю цих чотирьох розділила більшість учнів Михайла Бойчука….

Сучасників Бойчука дивувала його свідома відмова від участі у виставках. Він же не бачив у цьому потреби, вважаючи, що призначення фресок монументалістів — громадські будівлі й широкі майдани, де вони «експонуються» постійно. І саме через такий підхід було втрачено більшу частину доробку бойчукістів – бо фреску неможливо вивезти чи заховати.

Всі фрески Бойчука були терміново заштукатурені після арешту художника. Вже 1952 року згідно з наказом Комітету в справах мистецтв фрески були вилучені з Національного музею Львова і знищені.

Втім, і станковим творам пощастило не більше: у підвалі Львівської бібліотеки АН УРСР серед «ідейно шкідливих» експонатів загинуло і 14 творів Бойчука: «Милосердя», «Сон», «Богородиця з дитям», «Біля криниці», «Письменниця» та інші.

Вдалося зберегти деякі твори Михайла Бойчука завдяки львівській художниці Ярославі Музиці, яка з 1914 року (коли Бойчук вимушено залишив Львів, покинувши картини у своїй майстерні) зберігала твори митця та його невеликий, але значної наукової вартості архів. З погляду монументаліста те, що ми можемо бачити зараз у натурі, — лише ескізи, підготовчі начерки до іншого — більшого й барвистішого.

Але працю Михайла Бойчука не можна міряти лише кількістю творів (чи створених, чи лише збережених).

Крім творів живопису, графіки він виступив як новатор-монументаліст, що створив свою школу в монументальному малярстві, колектив однодумців і послідовників (над розписом приміщень 4 поверхів Луцьких казарм у Києві 1919 р. працювали близько 200 художників).

«Навіть на інші, дужчі індивідуальності Бойчук потрафив вплинути так, що головні напрямки сучасного українського мистецтва пішли майже без винятку шляхом монументалізму», — так оцінював роль і значення творчого пошуку цього митця відомий графік і художній критик Павло Ковжун.

Більше про Бойчука, його час та стосунки мистецтва і совєтів: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2498413-mihajlo-bojcuk-monumentalno-rozstrilani-iii.html

 

ГРИГОРІЙ КРУК (1911-1988) – скульптор. Більшу частину життя працював у Німеччині, але темою його творчості лишалися Україна та Українці.

Народився у Братишіві, нині Івано-Франківської області – у бідній родині гончаря. Через злидні навчання було для нього дуже важким часом, але наполегливість зробила своє. Григорій закінчив Станіславську деревообробну та Львівську мистецько-промислову школи.

За підтримки митрополита Андрея Шептицького вступив до Краківської академії мистецтв, де був учасником українського мистецького угруповання «Зарево». Потім став студентом Берлінської академії мистецтв (тут вже йому допомагав Богдан Лепкий).

З 1945 року Крук мешкав у Мюнхені, викладав в академії мистецтв. Твори Крука висунули митця на одне з перших місць у Західній Європі. Він утверджував себе як оригінальний скульптор з унікальним власним стилем і статичними формами різьби.

У січні 1952 року Крук розпочав серію персональних виставок, показавши у Мюнхені 17 скульптур. У Парижі він познайомився з Северином Борачком, відомим художником Олексою Грищенком і колишнім першим міністром закордонних справ Української Народної Республіки О. Шульгіним, який у 1939—1940 роках очолював екзильний уряд УНР. Шульгін від 1927 року брав активну участь у житті української еміграції, був співредактором тижневика «Тризуб». У 1954 році він організував виставку творів Крука в галереї Simone Badinier, що принесла майстру великий успіх.

Директор Національного музею модерного мистецтва у Парижі Жан Кассу (Jean Cassou), написав передмову до її каталогу, а посол Німеччини у Франції купив одну з виставлених скульптур.

У 1961 році 35 творів Крука експонувалися в Нью-Йорку й Філадельфії, а потім — у Відні.

У 1963 році він виїхав до Рима, вирішивши створити портрет митрополита Йосипа Сліпого, звільненого після 18 років ув’язнення в Сибіру. Пізніше митрополит улаштував для Крука аудієнцію в папи Павла VI. За виконані в Римі скульптурні портрети Йосипа Сліпого та Папи Павла VI майстер отримав у 1964 році диплом та медаль Ватикану.

Скульптурна спадщина Г. Крука включає твори класично-академічного напрямку, самобутнього народного та експресивні й динамічні з природними формами й рухами. Загалом він створив понад 300 скульптурних робіт і тисячі малюнків.

Скульптури Крука зберігаються у фондах Національного музею в Парижі, Британського музею в Лондоні.  Найбільшу скульптурну спадщину мистця зберігають Український вільний університет у Мюнхені та Бібліотека й Архів ім. Шевченка у Лондоні, створені Союзом українців у Великій Британії.

Ім’я Григорія Крука впродовж багатьох років замовчувалось совєтами і стало відомим в Україні лише за часів незалежності. Палким шанувальником творчості Григорія Крука був поет Олег Лишега (про якого дещо пізніше у сьогоднішньому огляді). Разом з львівською режисеркою Дарією Ткач Лишега зняв документальний фільм, присвячений скульптору.

Більше про скульптора: https://m.day.kyiv.ua/uk/article/osobistist/smilivist-ne-curatisya-svogo

 

ІРИНА КОЗАК-САВИЦЬКА (1925-2015) — провідниця жіночої мережі ОУН Львівщини. Зв’язкова Романа Шухевича. Голова Крайового Українського Червоного Хреста.

Народилася у Львові в інтелігентній родині лікаря.  По закінченні гімназії та стала студенткою медичного факультету Львівського університету.

Ледве досягнувши 14 річного віку, гімназистка Ірина стала членом Юнацтва ОУН, брала активну участь у підпільних акціях українських націоналістів, які не змирилися з першою совєцькою, а згодом і німецькою окупацією в 1939-1941 роках, а вже в наступні два роки вона працювала, як вишкільниця, в Крайовому осередку Юнацтва ОУН на західноукраїнських теренах.

Шлях Ірини Козак позначається кількома віхами: Пласт, підпільна сітка ОУН, Український Червоний Хрест, Українська Повстанська Армія, жіночі організації, активна громадсько-політична діяльність на чужині.

Особливе місце в її житті займав Український Червоний Хрест. Ще з часів Першої світової війни на українських теренах розпочали свою діяльність відділи Товариства Червоного Хреста, але на початку грудня 1918 року було офіційно створено вже окреме Товариство Українського Червоного Хреста, першим головою якого став Андрій Вязлов, за гетьмана Павла Скоропадського – міністр юстиції, а в часі Директорії УНР він був офіційно призначений Головою Товариства УЧХ.

УЧХ почав свою новітню підпільну історію щойно зі створенням Української Повстанської Армії. “Цю справу, – писала у спогадах пані Ірина, – передано до компетенції жіночої мережі в ОУН і Головою Червоного Хреста призначено Катрю Зарицьку».

Червоний Хрест починає не тільки організовувати санітарні пункти в окремих селах, але й малі шпиталі в районах, та більші – в областях, і тоді почали також помагати організуванню Санітарної служби при бойових відділах.

Долі двох жінок – Катерини Зарицької та Ірини Козак-Савицької дуже подібні: обидві походили з родин львівських інтеліґентів, рано долучилися до праці в підпіллі ОУН та стали активними в діяльності УПА та зорганізації підпільного Українського Червоного Хреста, обидві присвятили своє життя визволенню українського народу.

Втім, Ірині Савицькій як спецкур’єру, вдалося за дорученням Головкома УПА та Голови Бюро Проводу ОУН Романа Шухевича-“Чупринки” пробитися до Західної Німеччини, через Закерзоння й Чехословаччину, а Зарицька згинула у большевицьких катівнях.

Восени 1946 року Ірина Савицька  на псевдо “Бистра” йде на Захід як кур’єр від Романа Шухевича.

“…На одній із зустрічей, коли він доручав мені йти на Захід, – згадувала пані Ірина, – Чупринка витягнув мапу, знайшов на ній Львів та Мюнхен і сказав: “…Як ви там дійдете я не знаю, але не маєте права іти організаційними зв’язками, бо там включилося десь КГБ, ми не знаємо поки що де. Почавши від Закерзоння, ви здані виключно на власні сили…”.

Ці слова Шухевича були останніми, які судилося почути з його вуст “Бистрій”.

Після прибуття на Захід, в американську зону окупації, а відтак до Мюнхену, що став осередком життя української політичної еміграції, 20-річна Ірина Савицька з головою поринає в активне громадське й політичне життя тієї частини нашого народу, яка опинилася за кордоном, втікаючи від репресій більшевицького режиму. Згодом вона очолила Об’єднання українських жінок Німеччиніі 43 роки обіймала цю посаду.

В Україну Савицька стала приїздити вже за часів Незалежності, брала участь у роботі форумів українського жіноцтва.

 

ОЛЕГ ЛИШЕГА (1949-2014) — український поет, драматург і перекладач.

Народився в Тисмениці на Івано-Франківщині в родині вчителів, у дитинстві Лишега навчався в художній школі.

У 1968 році вступив до Львівського університету на англійську філологію, вчився разом з майбітнім перекладачем Віктором Морозовим. У студентські роки здружився з поетом Грицьком Чубаєм, став учасником літературно-мистецького середовища, яке збиралося в Чубая вдома і тепер отримало неформальну назву Львівська богема.

Завдяки цьому середовищу Олег захопився поезією і у 21-річному віці почав писати вірші. Вплив на Лишегу склала творчість Езри Паунда, Роберта Фроста, Еліота, Торо, Сільвії Плат. Японського письменника Ясунарі Кавабату Лишега називав своїм учителем.

У 1971 році взяв участь у самвидавному часописі «Скриня», який видавали львівські митці. За це всіх авторів піддали нагінкам. Лишегу виключили з останнього курсу університету, як і Морозова, і в 1972 році забрали в армію. Службу проходив у Бурятії і після демобілізації залишився там викладати англійську мову в сільській школі.

Перебування в Бурятії  для Лишеги виявилося зовсім не марним у творчому плані – там він зацікавився китайською філософією та літературою. Згадки про цей період стали одним із центральних мотивів п’єси «Друже Лі Бо, брате Ду Фу».

1975 року Лишега повертається у Львів, живе у будинку Юрія Винничука, а також у Миколи Рябчука. Юрій Винничук згадує, як вони разом з Лишегою упродовж працювали вантажниками на книжковій базі облкниготоргу. Потім поет повернувся до Тисмениці, де працював… на хутряній фабриці.

У 1977 році Лишега переїхав до Києва, одружившись з поетесою Наталією Мезенєвою. Працював художником-декоратором сцени на кінофакультеті Київського державного інституту театрального мистецтва, що розташовувався у Лаврі. Товаришував з поетом Миколою Воробйовим, великий вплив на нього справив художник Григорій Гавриленко. З 1984 року в Лишеги починається «глиняний період», в цей час він випалював глечики у сосновому лісі на Виноградарі.

Увесь цей час Лишега пише, але не видається – офіційна заборона на публікації тривала до 1988 року.

Перша книжка під назвою «Великий міст» з’явилася у 1989 році, коли автору виповнилося 40 років. Вона складається з двох циклів — перший «Зима в Тисмениці» — поезії, пов’язані з буттєвим досвідом, набутим у місті свого народження, другий під назвою «Великий міст» — поезії та есе, що відображають реалії після переїзду до Києва і проживання у Глевасі.

Митець Григорій Комський, зауваживши, що поезії Лишеги властива надмірність сюжету і дії, яка не є притаманною українській поезії в цілому, запропонував розглядати його вірші як «згорнуті філософські новели», а саму збірку як «досвід редукованої прози», який є асоціативно пов’язаним за «Уолденом чи життям у лісі» Генрі Торо, але залишається позбавленим соціальних та моралізаторських повчань.

У 1997—1998 роках Лишега відвідав Пенсильванський університет, отримавши стипендію Фулбрайта. Там він працював над перекладами та укладанням антології.

Лишега перекладав українською твори Томаса Стернза Еліота, Езри Паунда, Девіда Герберта Лоуренса, Марка Твена, М. Лаурі, Генрі Девіда Торо, Сильвії Плат, Роберта Пенна Воррена та Джона Кітса.

На початку 1990-х років Лишега почав займатися дерев’яною скульптурою. На творчому вечірі у 2008 році, що був присвячений Григорію Круку, Лишега зазначив: «Поезія живе у різних формах, і література — це далеко не абсолют поезії. Поезія може жити усюди, зокрема і в скульптурі. На відміну від живопису, який потребує денного світла та тіні, скульптура є продуктом ночі і найбільше наближена до музики. Різьбярство — це алхімія дерева, це алхімія запаху, кольору й навіть слова».

Лишега також брав участь у створенні близько десяти документальних фільмів, зокрема про Григорія  Крука, Андрія Шуляра та Параску Хому.

У 2000 році Лишега та Джеймс Брасфілд одержали нагороду ПЕН-клубу за переклад англійською мовою збірки «Вибрані вірші Олега Лишеги».

До другої поетичної збірки Лишеги, яка побачила світ у 2002 році під назвою «Снігові і вогню», увійшла половина віршів з «Великого мосту», загалом до двох збірок увійшло тридцять чотири тексти.

Сам Лишега, коментуючи ощадливість, з якою він пише вірші, зауважив, що кожен літературний твір для нього містить свій еталон часу, і розуміння цього певним чином споріднює його з Тарасом Прохаськом. Якщо спочатку він відчував, що в нього є моральне право написати «один вірш на рік», узагальнюючи «отой річний досвід, який перейшов через вогонь, через воду, через сніг», то згодом йому здалося, що написати один вірш за десять років буде цілком достатньо.

До збірки прозових творів «Друже Лі Бо, брате Ду Фу» (2010) увійшли оповідання «Море» (видане у 1997 році під назвою «Квіти в темній кімнаті»), «Людина в просторі», «Відчуття весни» та «Розмова тіней», оповідання київського періоду «Син», «Голос» та «Портрет», п’єса «Друже Лі Бо, брате Ду Фу..», есеї «Флейта землі і флейта неба» та «Adamo et Diana» (де розповідається історія Київської школи поезії), а також «Балачки з Прохаськом», видані раніше у серії «Інший формат».

Ці твори Лишега писав протягом тридцяти років.

У 2011 році Літературна агенція «Піраміда» оголосила про підготовку нового видання творів Олега Лишеги під назвою «Великий міст», в оформленні якої мали бути використані шрифти Лишеги, викреслені ним на снігу. Ця збірка побачила світ вже у 2012 році та стала найповнішим виданням поезій Олега Лишеги.

Збірка Олега Лишеги “Розлоге дерево” представляє корпус невідомих віршів поета з його приватного архіву, а також кілька маловідомих віршів письменника з малодоступних джерел.

Книга «Старе золото» найповніше представляє есеїстику письменника. В ній у дивовижному образному явленні та неповторній стильовій манері розгортається авторське натурфілософське розуміння світу, постає ориґінальна концепція виникнення та розвитку мистецтва й висловлюються проникливі думки щодо низки культурних явищ. У виданні дотримано особливості лексики, синтаксису та пунктуації автора.

 

ОЛЕКСА НЕГРЕБЕЦЬКИЙ (1955)— режисер дубляжу, перекладач художніх фільмів.

Народився у с. Гусакова на Черкащині. Справжнє ім’я — Леонід Дмитренко.

Людина, завдяки якій українською мову заговорили герої популярних фільмів і мультфільмів, спочатку не мала профільної освіти. Негребецький – випускник біологічного факультету Київського університету ім. Шевченка 1978 р. Лише у 1998—2002 роках він навчався на філологічному факультеті того ж вишу.

З 1994-го й дотепер — перекладач, автор сценаріїв, перекладач free-lance.

Саме завдяки його зусиллям були перекладені українською мовою такі відомі фільми, як «Альф», «Пірати Карибського моря», «Шрек», анімаційний серіал «Паровоз Томас та його друзі», серіал для дітей «Телепузики», анімаційні стрічки «Тачки», «Сезон полювання», «Змивайся», «Пригоди Десперо», «Веселі ніжки», «Панда Кунг-Фу», «Мадагаскар» та десятки інших.

Негребецький працює і як перекладач літературних творів У його доробку переклади з англійської роману Девіда Мітчела «Сон номер 9», Редьярд Кіплінґ «Такі самі оповідки», Марина Левицька «Різні домашні тварини, живі й мертві», Джером Клапка Джером «Троє у човні (не кажучи про пса!)» та «Троє на буммелі», Френк Баум  «Американські казки», Оскар Вайльд «Ідеальний чоловік; Як важливо бути серйозним» та інші.

Також Негребецький переклав українською декілька творів Марини та Сергія Дяченків для видавництва «Фоліо».

Інтерв’ю з перекладачем: https://rozmova.wordpress.com/2018/02/06/oleksa-nehrebetskyi/

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російської збройною агресією.

 

РОДІОН ДОБРОДОМОВ (1984-2014) — рядовий міліції.

Народивсяу Києві, навчався в Університеті економіки і права «КРОК». Юрист за фахом, у мирному житті працював інструктором в спортивному клубі. Активний учасник Революції Гідності. З перших днів протистояння на Майдані разом з іншими киянами на добровольчих засадах возив мітингувальникам ліки та необхідні речі, активіст Автомайдану.

Після окупації Криму російськими військами Родіон допомагав вивозити з півострова українських військових, які залишилися вірними присязі і не перейшли на службу окупанту.

Коли на Донбасі активізувалися проросійські терористи, Родіон вступив добровольцем до лав батальйону «Азов», куди прийшли й інші автомайданівці.

Рядовий міліції, міліціонер 1-го взводу 1-ї роти батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Азов». По факту виконував обов’язки командира роти.

9 травня надійшло повідомлення, що бойовики групи «Мангуста» здійснили збройний напад на Маріупольське міське управління міліції, де на 3-му поверсі опинилися заблокованими начальник управління, працівники міліції і військовослужбовці, які проводили нараду.

«Азовці» вирушили до управління на вулицю Георгіївську, де відбувалися перестрілки з терористами. Спільними зусиллями Нацгвардії, військових, дніпропетровських добровольців, «азовців» забезпечили прохід до будівлі спецпризначенців «Омеги», які зачистили будівлю від проросійських терористів, евакуювали військовослужбовців і поранених, які були там заблоковані.

Під час операції Родіон Добродомов був убитий пострілом в спину, коли прикривав вхід групи бійців «Азова» у приміщення захопленого терористами Маріупольського міського управління міліції. Також був тяжко поранений «азовець» Олександр Кондрашин.

Цього дня в бою з терористами загинули Богдан Шлемкевич (НГУ), Олег Ейсмант (20 БТО), Сергій Демиденко (20 БТО), Михайло Єрмоленко (патрульна служба міліції) і Віктор Саєнко (начальник ДАІ).

 

ЮРІЙ ОЛІФЕРЧУК (1992-2014)— солдат ЗСУ.

Народився у м. Рівне. Працював у Києві на будівництві. Призваний по мобілізації в березні 2014-го, розвідник-снайпер, 30-а ОМБр.

11 липня 2014 року загинув у бою з терористами — о 12-й годині поблизу Олександрівська під Луганськом колона українських бійців потрапила в засідку. Терористи захопили військову техніку, Юрій особисто керував розвідувальним відділенням при її відбитті за відсутності командира. У тому ж бою загинув В. Ващенко.

Залишились батьки, сестра та два брати.

 

ДМИТРО ЧЕЛОВСЬКИЙ (1980-2015) — сержант Збройних сил України.

Народивсяу м. Кривий Ріг. Працював на шахті «Гвардійська».

У часі війни — механік-водій, 17-та окрема танкова бригада. Свою БМП ніжно звав «Ластівка».

1 лютого 2015-го загинув в бою під селом Троїцьке у Попаснянському районі, відбиваючи атаку ДРГ терористів «ЛНР» на взводний опорний пункт «Саша». Тоді ж загинув старший солдат Дмитро Головін.

Без Дмитра лишились батьки, сестра, дружина, донька.

 

ВІТАЛІЙ МИХАЙЛОВ (1982-2014)— солдат ЗСУ.

Народився в селі Центральне на Київщині. Дитинство та юність провів у Козині, 2000 року закінчив там школу. 2001 року призваний до лав ЗСУ, служив у Чернігівській області. По демобілізації працював у Києві будівельником. Повернувся додому, працював у приватного підприємця, на Миронівській птахофабриці «Наша Ряба». 2002 року одружився, згодом розлучився, в першому шлюбі народилися двоє донька та син. Згодом проживав у цивільному шлюбі в селі Таганча. Виступав у Миронівській футбольній команді «Нива».

Мобілізований у березні 2014-го, старший механік-навідник танка, 72-а ОМБр.

11 липня 2014-го увечері загинули Віталій Михайлов та механік-водій Костюченко О. А. внаслідок спрацювання вибухового пристрою — на маршруті руху військової техніки поблизу Панченкового.

Залишилися двоє дітей від першого шлюбу та цивільна дружина.

 

ОЛЕКСАНДР ЧОПЕНКО (1969-2018) — старший сержант ЗСУ.

Народився в селі Саївка, Дніпропетровська область. Закінчив СПТУ № 77 села Саксагань, у якому здобув фах «тракторист-машиніст». Також закінчив школу ДТСААФ у Жовтих Водах, здобувши фах водія.

Проходив строкову службу в РА, був в Афганістані — на посаді командира відділення 340-го окремого ремонтно-відновлювального батальйону, який дислокувався в місті Кундуз; займався ремонтом й евакуацією пошкодженої техніки. В Афгані Олександр зазнав поранення — були прострелені легені, але після лікування у шпиталі він знову повернувся до частини. Демобілізувавшись, працював трактористом у ТОВ «Дія», в П’ятихатському лісництві та водієм бензовоза.

З початком російської збройної агресії добровольцем зголосився захищати Україну, з серпня 2014 рік служив у 21-й бригаді охорони НГУ (в секторі М), захищав Широкине. У лютому 2016 року підписав контракт на 6 місяців із 93-ю бригадою, з 29 жовтня 2016-го півроку служив у 54-й бригаді — на Світлодарській дузі. 26 червня 2017 року знову підписав контракт із 93-ю бригадою і в грудні його продовжив. Старший сержант, командир кулеметного відділення кулеметного взводу 93-ї бригади.

17 січня 2018 року загинув увечері від кульового поранення під час обстрілу зі стрілецької зброї поблизу села Гранітне (Волноваський район).

Без Олександра лишились мама, сестра, дружина, син (служив у одному підрозділі з батьком) та чотири доньки.

 

АРТЕМ КАЛІБЕРДА (1989-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у Запоріжжі.

Мобілізований з резерву, номер обслуги зенітно-ракетного взводу 1-го батальйону, 93-тя окрема механізована бригада.

Загинув під час виходу з оточення під Іловайськом «зеленим коридором» в районі села Новокатеринівка.

Без брата лишилась сестра Олена.

 

ВОЛОДИМИР СОЛОМЧУК (1992-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився ум. Деражня на Хмельниччині. 2012 року призваний на строкову службу до ЗСУ, 2013-го перейшов по контракту. Займав активну громадянську позицію, входив до складу молодіжної громадської організації «Ліга молоді Деражнянщини».

Командир відділення, 80-та окрема аеромобільна бригада.

5 вересня 2014-го біля міста Щастя загинув у бою з російським диверсійним підрозділом — під час «перемир’я» десантники з боями відходили від Луганського аеропорту. У часі бою з російським диверсійним підрозділом 97 українських вояків на 6 БТРах й 2 танках (1 БТР підірвали — не заводився) зайняли кругову оборону між селами Цвітні Піски й Стукалова Балка, відбиваючи натиск терористів в числі 240—260 чоловік. По тому натрапили засаду на техніці в русі — знали про неї, однак вирішили прориватися.

Після прибуття підрозділу під населений пункт Щастя було констатовано відсутність БТР-80 № 129.  БТР, на якому знаходився Володимир, підірвався на фугасі, з’їхав у кювет, по інерції проїхав через лісосмугу. На БТРі та всередині знаходилась більшість військовослужбовців 3-го взводу 5-ї роти батальйону. Решта техніки колони після бою продовжила рух у напрямку села Щастя, підбитий БТР змушено полишили.

Як тимчасово невстановлений захисник України похований із військовими почестями у місті Дніпропетровськ. Особа встановлена за тестом ДНК, 16 лютого 2015-го перепохований в місті Деражня.

 

 

ТАРАС ДОРОШ (1987-2015)— сержант МВС України.

Народився у с. Мелехів на Львівщині. Закінчив Львівську школу № 42.

Боронити Україну пішов добровольцем у травні 2014 року: батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Львів», розвідник.

14 січня 2015 року загинув при виконанні бойового завдання в Станиці Луганській — куля снайпера завдала поранення, не сумісного з життям.

Вдома залишилися батьки, дружина, сестра.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада