Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
29.09.2020

30 вересня. Почнемо зі згадки про політв’язня Кремля, який зустрічає свій 56-й день народження за ґратами – в нелюдських умовах, які призвели до загострення хронічних і виникнення нових захворювань. Проти нього і двох його товаришів окупанти сфабрикували справу і оголосили їх диверсантами. Чи витримає в’язень 14-річній термін – є великі сумніви, надія лише на обмін…

Далі в огляді:

  • видатний мислитель, ідеолог українського автономізму, історик, економіст і публіцист, один з найкрупніших українських інтелектуалів 19 століття. Царат і совєти однаково вважали його ворогом;
  • знаний композитор, одна з перших зірок сучасної світової академічної музики.

Також пом’янемо наших захисників, що загинули у боротьбі зі збройною експансією «русского міра». Серед них і луганчанин, який добровольцем став на захист України і рідного краю.


А почнемо сьогоднішній огляд бранця Кремля.

ВОЛОДИМИР ДУДКА (1964) — капітан 2 рангу запасу ВМС України. Один із обвинувачених у справі так званих «кримських терористів».

Володимир – не корінний кримчанин. Народився він Сумах, після школи працював на Сумському НВО імені Фрунзе. Закінчивши 41-у військово-морську школи у Миколаєві, строкову службу проходив в частинах зв’язку Балтійського флоту. 1988 року закінчив факультет радіорозвідки Калінінградського вищого військово-морського училища, служив у 112-й бригаді розвідувальних кораблів Чорноморського флоту (селище Мирний на озері Донузлав в Криму) на СРЗК «Одограф», потім «Океан». Неодноразово брав участь у бойових службах розвідувальних кораблів у Середземному морі і Атлантиці. З 1996 року — у складі ВМС України. З 1997 по 2001 рік — командир корабля управління «Сімферополь». Брав участь в навчаннях «Сі Бриз-96», «Сі Бриз-97». Приймав на борту корабля Президента України Леоніда Кучму. Після 2001 року проходив службу на різних посадах в оперативній зміні Командного пункту штабу ВМС України.

Після виходу на пенсію у 2009 році спочатку працював у Севастопольській міськдержадміністрації, а потім інженером з техніки безпеки в мобільному загоні Міністерства з надзвичайних ситуацій, який здійснював розмінування Інкерманських штолень і місць боїв періоду Другої світової війни на Мекензієвих горах. Після окупації Криму Росією залишився в Севастополі, працював на цивільній посаді у тому ж таки Міністерстві надзвичайних ситуацій – тільки яке вже стало російським.

Чи розглядав Володимир можливість виїзду на континентальну Україну після анексії Криму? Розглядав. Але синова дружина, корінна кримчанка, незабаром мала народити. Тому бажання молодої жінки залишитися вдома, біля рідні, а не зриватися в невідомість, було цілком зрозумілим.  Коли народилася внучка, Володимир увесь вільний час проводив із нею.

Співробітники ФСБ затримали Володимира 9 листопада 2016 року в Севастополі, дорогою до лікарні, куди він прямував із загостренням виразки шлунку.

Протягом декількох діб місце перебування Володимира Дудки було невідоме. 10 листопада у ФСБ заявили, що він начебто був членом «диверсійно-терористичної групи Головного управління розвідки Міністерства оборони України». Його обвинуватили у плануванні диверсійних акцій на об’єктах військової інфраструктури і життєзабезпечення в Севастополі.

 

Разом із Володимиром затримали та арештували і двох його друзів – Дмитра Штиблікова й Олексія Бессарабова, теж колишніх військових, аналітиків.

А за кілька днів, 14 листопада, в мережі з’явилося відео допиту затриманих, де вони “зізнавалися” в “диверсійній діяльності” на користь Міністерства оборони України. ті, хто добре знав Дмитра, Олексія і Володимира, дивилися на своїх друзів і зауважували, що вони самі на себе не були схожі: у Володимира, наприклад, було помітним порушення мови.

Зрештою, вмінням вибивати зізнання російська каральна машина завжди вирізнялась. “Я багато разів передивлявся так звану «оперативну зйомку ФСБ», яку виклали російські пропагандистські канали, де мої друзі «зізнавались» в роботі на українську розвідку та підготовці «диверсій», і не впізнавав їх, – згадує колега затриманих Павло Лакійчук. – Способи і методи «роботи з матеріалом» ЧКГПУ-НКВД-КДБ в російському ФСБ залишились незмінними. Жорстокими і безжальними”.

Володимир Дудка лише через півроку зізнається, що його катували електрострумом. Причому вибивати зізнання тортурами почали ще в машині – одразу після затримання.

Незалежний адвокат зміг потрапити до Дудки лише 14 листопада 2016 року. Володимир встиг йому повідомити, що він ні в чому не винний, а свідчення від нього отримували під тиском і загрозами на адресу родичів. Катуванням піддавали і двох друзів Дудки.

Чому саме з них вирішили зробити «диверсантів»?

Про це детально розповідає на своїй сторінці у “Фейсбуці” Павло Лакійчук. Він добре знає всіх трьох фігурантів справи, а з Дмитром та Олексієм разом працював у аналітичному центрі “Номос”. Після анексії Криму, в червні 2014-го, Лакійчук виїхав до Києва. А його друзі з різних причин залишилися на півострові.

За словами Лакійчука, Дмитро Штибліков, який закінчив Київське вище загальновійськове командне училище, був призначений у новосформований 32-й армійський корпус ЗСУ в Криму. Проте служба тривала недовго – у 2004 році він звільнився за станом здоров’я: Дмитро отримав тяжке поранення, коли солдат-новобранець не повністю здійснив постріл з гранатомета. Дмитрові, як командиру, довелося розряджати зброю. Боєприпас вибухнув у нього в руках. Він дивом залишився живий, але став інвалідом.

Згодом Штибліков почав працювати в аналітичному центрі “Номос”, що був заснований у Севастополі 2003 року групою ентузіастів – колишніх держслужбовців та офіцерів ВМС України, з метою сприяння експертам, вченим, журналістам та політикам у вивченні геополітичних та безпекових проблем Чорноморського регіону.

Ще в 2008 році Дмитро Штибліков зробив аналіз політичного курсу РФ після серпневого вторгнення в Грузію. В журналі “Чорноморська безпека” він надрукував статтю з промовистою назвою “Російсько-грузинський конфлікт. Наступна – Україна?” А в 2012-му з’явився його фундаментальний аналіз “Хотят ли русские войны?”, в якому Штибліков дійшов висновку, що характер і спрямованість роботи російської військової машини направлені на агресію проти сусідів.

“Російські спецслужби такого не прощають”, – робить висновок Павло Лакійчук.

З 2005 року при “Номосі” стали видавати вже згаданий вище часопис “Чорноморська безпека”, заступником головного редактора запросили Олексія Бессарабова. Після закінчення Севастопольського військово-морського інституту імені Нахімова в 1999 році він служив в Одесі, в Західному районі, потім у Севастополі – у штабі ВМС України. Журналістика була його хобі, тож коли в 2008 році через хворобу він був звільнений в запас за станом здоров’я, перетворив своє захоплення на професію.

Зокрема, писав про те, що Росія може провокувати “загострення ситуації в окремих регіонах”, ініціювати звернення до російської влади з приводу “захисту співвітчизників, проголошення незалежності або приєднання до Росії”, а також використати свої збройні сили для вторгнення “на захист співвітчизників”. Що, власне, й сталося навесні 2014-го.

Володимир Дудка ніколи не працював у “Номосі” і не дописував у “Чорноморську безпеку”, але був читачем і “дошкульно критичним рецензентом статей”.

Так, усі троє фігурантів були знайомі і дружили. І це відіграло не останню роль. Адже незадовго до їх арешту російські спецслужби ганебно прокололися: коли затримали в серпні 2016-го іншу четвірку “кримських диверсантів” – Євгена Панова, Андрія Захтея, Володимира Присіча і Редвана Сулейманова, то з’ясувалися, деякі фігуранти навіть не знайомі між собою! Тому цього разу так осоромитися вже не могли.

Затримуючи Штиблікова, Бессарабова і Дудку, окупаційна влада вбивала одразу кількох зайців: позбавлялася вільнодумних, залякувала тих, хто ще мав сміливість думати інакше, демонструвала мешканцям Криму ефективну роботу спецслужб та “підступність” української влади, а перед міжнародною спільнотою виправдовувала свої дії і військову присутність у Криму. Тому ці троє будуть далеко не єдиними жертвами окупаційного режиму, а “полювання на відьом” півострові триватиме далі.

На місці Володимира Дудки і його друзів міг опинитися будь-хто, хто не сприйняв анексію Криму. Докази диверсійної діяльності були грубо сфальсифіковані, а показання вибили під тортурами, вважає близька знайома, подруга дитинства Володимира – Марина Колдіна.

“Наприклад, йому тицьнули в руки телефон, який нібито знайшли у його квартирі: «Ваш?» – «Ні, не мій». Але ж відбитки пальців на ньому вже лишилися! А зарядки до цього телефона в квартирі чомусь не знайшли! Уявляєте, що хтось користується телефоном, не маючи до нього зарядки? – каже жінка. – На користь того, що докази фальсифікували, свідчить і такий факт: Володя страшенно не любив у телефоні нічого зайвого – він щодня видаляв усі есемески, дзвінки, аби апарат був «чистий». Ця звичка в нього з’явилася не після анексії – вона в нього завжди була. І «раптом» ФСБешники знаходять у його телефоні переписку з іншими «диверсантами»! Знаючи Володю, нізащо в це не повірю! Та й будь-яка людина, котра планує диверсію, хіба стала б так палитися?”

Або ж, наприклад, “доказом” у справі було відео, на якому друзі святкували в кафе день народження Дудки. «Уявляєте, мужики не коньяку зібралися випити, вони диверсію в кафе планували!? Та вони навіть вдома про політику говорили пошепки» – каже Колдіна.

“Не виключаю, що найшлися й «доброзичливці», які свідомо вказали саме на цих трьох друзів, – зазначає Марина Колдіна. – З анексією Криму багато що змінилося. Хто ще вчора був другом, сьогодні міг уже й не вітатися“.

Судові розгляди у справі Дудки й Бессарабова, котрі відмовилися визнавати провину, тривали понад 2,5 років. Після завершення першого судового розгляду окупаційний Севастопольський міський суд не зміг ухвалити вирок і 6 квітня 2018 року повернув до прокуратури «справу диверсантів» для усунення недоліків.

4 квітня 2019 року Севастопольський міський суд засудив Володимира Дудку до 14 років позбавлення волі з відбуванням у колонії суворого режиму і штрафу в розмірі 350 тисяч рублів. Апеляційні скарги підсудних на фальсифікацію і грубі порушення слідства Верховний суд РФ відхилив.

В ув’язненні у Володимира сталося не лише загострення його хронічних хвороб: виразки шлунку і гіпертонії.

«Після п’яти місяців нестерпного свербежу від висипки та постійних болів у шлунку батька нарешті оглянули дерматолог і гастроентеролог. Діагнози – короста і виразка дванадцятипалої кишки“, – розповідав син Володимира – Ілля Дудка. – “П’ять місяців батько був носієм виснажливого паразитарного захворювання. П’ять місяців цілодобового свербіння, яке може довести будь-яку людину до нервового зриву. Мій батько тримає себе в руках, але організм не витримує. Звідси нова виразка”.

Медичного обстеження вдалося добитися лише завдяки зверненню українського омбудсмана Людмили Денісової та після того, як Дудку і Бессарабова в січні цього року відвідав український генконсул у Ростові-наДону Тарас Малишевський.

Син Володимира продовжує боротися за звільнення батька, але сподіватися лишається лише на обмін…

 

Повернемося до минулих часів – і згадаємо видатного українського мислителя.

 

МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ (1841–1895) — публіцист, історик, філософ, економіст, публіцист. Засновник українського соціалізму, ідеолог українців-автономістів.

Драгоманов – представник інтелектуальної еліти українства. Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Українки, Михайла Косача й Оксани Драгоманової. Батько Світозара Драгоманова, Лідії Шишманової, Аріадни Труш, тесть — Івана Шишманова та Івана Труша.

Народився він у м. Гадячі на Полтавщині. Батьки Михайла Драгоманова, дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. «Я надто зобов’язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби…» — згадував. Драгоманов.

У Полтавській гімназії Михайло вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що «книжок… Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів… здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі… як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо».

1859 року вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Тут у нього з’являються значно ширші і більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше знайомитися з тими суспільними і політичними процесами, що постійно зароджувалися у студентському середовищі.

Університет тих часів являв собою один із найважливіших осередків наукового, культурного і громадського життя. Значною мірою це була заслуга попечителя Київського навчального округу, славетного хірурга Пирогова, який «допустив у Києві de facto академічну свободу, схожу на європейську».

Етапним у справі становлення М. Драгоманова як політичного і громадського діяча став його виступ над труною Шевченка у Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори.

1863 року Драгоманов став членом товариства «Громада», об’єднання, що було формою пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української історії, культури, народного побуту, права. Пізніше, у 1870-х рр., з’явилися нові, «молоді» Громади, в статутах яких уже стояло питання про «самостійне політичне існування» України з «виборним народним правлінням».

З середини 1860-х років становлення Драгоманова як ученого відбувалося в тісному взаємозв’язку з його публіцистичною діяльністю. У тодішніх його роботах — історичних, етнографічних, філологічних, соціологічних — мимоволі відбувається зміщення акцентування на політичне підґрунтя означуваного питання.

Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності М. Драгоманова посідала Галичина. Він намагався «розбудити» галицьке громадське життя (так, як він це розумів), піднести рівень суспільної свідомості.

Наступ реакції, повторне запровадження утисків проти відроджуваних проявів української культури змусили Драгоманова виїхати за кордон і стати політичним емігрантом. 1875 року він був звільнений з Київського університету і через Галичину й Угорщину він вирушив до Відня з наміром створити там осередок національної політичної думки, започаткувати випуск української газети.

Восени 1876 Драгоманов створив у Женеві громадсько-політичний збірник «Громада». Було видано 5 томів збірника. Головна тема «Громади» — дати якнайбільше матеріалів для вивчення України і її народу, його духовних починань і прагнення до свободи та рівності серед світової спільноти.

1889 — запрошений викладати на кафедрі загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету (Болгарія, тоді Князівство Болгарія), де працював до своєї кончини.

«Пригнічений стан духу значною мірою збільшується від усвідомлення печального стану справ в Україні», — свідчила Леся Українка про останні дні свого дядька. Тимчасові поліпшення загального стану сприяли сплескам творчого піднесення, але несподівана смерть від розриву аорти обірвала життя вченого і громадського діяча.

Помер і похований у Софії.

Ім’я Драгоманова надовго було викреслене з історії. Царизм і більшовизм однаково ненавиділи і боялися його вільнодумства, національного духу й заклику до просвітництва, відродження і розвитку національної культури, демократизму та народовладдя.

Вивчати філософські, педагогічні, культурологічні праці Драгоманова за тих часів було небезпечно – це загрожувало мінімум виключенням з вишів чи звільненням з роботи. Ідеологів царизму, а вслід за ними — совєтського більшовизму — не влаштовували національно спрямований пафос драгоманівського вчення, бунтівний дух його творчості, обґрунтування ним основних підвалин (економічних, політичних, соціокультурних, педагогічних) національної ідеології українства.

 

Перу Драгоманова належать такі фундаментальні праці: «Положение и задачи науки древней истории», «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Чудацькі думки про українську національну справу» та ін.

Написане Драгомановим «Переднє слово» до «Громади», за словами Івана Лисяк-Рудницького, становить «переломову подію в розвитку новітньої української політичної думки»; понад те, зазначає вчений, його «Переднє слово» «можна взагалі вважати першою українською політичною програмою». Те ж саме стосується педагогічної спадщини вченого. До речі, такі велети гуманістичного духу, як Іван Франко та Леся Українка, його педагогічну спадщину розглядали як фундамент теорії національного виховання особистості.

Драгоманов чудово розумів роль економічних чинників у розвитку суспільства, проте не поділяв ортодоксії матеріалістичного розуміння історії, а підкреслив роль традиції, культури, національного характеру, тобто виходив із множинності чинників, що детермінують історичний процес.

Насильницької революції та пролетарської диктатури він не приймав. Учений обстоював переважно мирний шлях розвитку революції. Він закликав боротися за конституційні свободи, реформи, парламентську державу, в якій, на його думку, лише й можлива реалізація громадянських прав і свобод кожної особистості.

Вчений дійшов висновку про те, що Українська держава майбутнього, яка відбиватиме інтереси всіх членів суспільства, неминуче прийде до адміністративної автономії та децентралізації. Саме цей висновок Драгоманова спричинив нищівну критику з боку лідера більшовиків Леніна. Н

Ідеї Драгоманова щодо української національної справи — про народно-національну єдність, демократичні перетворення, адміністративну автономію та децентралізацію — розглядаються й обговорюються як найбільш конструктивні ідеї державного будівництва.

Драгоманов розглядав інтелект і його зрощення засобами освіти як найголовніший чинник суспільного прогресу. Освіта, зокрема університет, в його уяві мають виконати основне соціальне завдання — здійснити підготовку нової еліти для майбутніх гуманістичних і демократичних прогресивних перетворень.

Вчений не сприймав як устремління соціалістів-революціонерів «зробити революцію без науки» так і надію народників «зробити соціалізм або культуру без політики». «Нівеляторів» української національності критикував за намагання під гаслами боротьби за об’єднання силоміць упроваджувати серед українців російську як державну.

Драгоманов обґрунтовував етнічну та психологічну окремішність українців. Послідовно виступав проти тих, хто твердив, що «національність — пустий ідеал», бо вважав: по-перше, національність існувала завжди і, по-друге, вітчизна людині уявляється головним чином саме нацією, яка в ній живе, інакше вітчизною будуть гори, річки та болота. Порятунок для українців бачив у створенні «своєї» держави, яка б була «спілкою задля оборони себе од чужих».

Сьогодні деякі поборники федералізації України намагаються апелювати до ідей Драгоманова. Так  він створив концепцію суспільства, яке базується на ідеї асоціації розвинених особистостей. Реалізація цього ідеалу можлива за федералізму з максимальною децентралізацією влади та самоврядування громад і областей. Для Драгоманова людина — основа основ соціального устрою, найвища цінність, гарантом права якої може бути лише вільна самоврядна асоціація (громада), а не держава.

Аналізуючи форми держави, Драгоманов наголошував, що унітарна, централізована держава — це втілення деспотизму, диктатури небагатьох. Найкращою формою, на його думку, є організована федерація (на зразок США чи Швейцарії), основою якої є громадське самоврядування, місцеве самоврядування, гарантія природних прав і свобод людини.

Однак не варто забувати, що між тим, розумінням федералізації, яке існувало півтораста років тому, і сьогоднішнім – лежить прірва. Раніше федералізація розглядалася як альтернатива самодержавній імперії, що підкорила різні народи, і, відповідно, як можливість розширення самоврядності цих народів. Про федералізацію говорили діячі національних рухів. Сьогодні ж під тим самим словом розуміється руйнування сучасних національних держав і федералізацію пропагують сили, якім існування таких держав, зокрема України, невигідне.

Щодо поглядів Драгоманова, то він, як і Костомаров був прихильником федералізму в побудові держави. Однак якщо Костомаров висловлювався за об’єднану панслов’янську державу, то Драгоманов обмежувався федеративною перебудовою Росії. Він уявляв майбутню федерацію на принципово нових засадах:

а) відстоював пріоритет прав і свобод особи в державі. На думку мислителя, терор і диктатура не можуть бути засобами побудови прогресивного суспільно-політичного ладу. Новий устрій держави передбачався на засадах політичної свободи, яка гарантуватиме права людини і громадянина, скасування тілесних покарань і смертної кари, недоторканість житла без судової постанови, таємність приватного листування, свободу совісті, друку, слова і віросповідання. Церква відділялася від держави;

б) будівництво федерації вчений розглядав не як дарування прав і свобод суб’єктам федерації «зверху», а як делегування повноважень вищим органам держави «знизу»;

в) на сторож прав і свобод стояв суд. До нього громадянин міг звернутися з позовом не лише проти співгромадян, а й проти будь-якого чиновника, що для тодішньої Росії було надзвичайно актуально.

Драгоманов не уявляв політичної свободи громадян без серйозних і соціальних реформ, до яких входили:

— ліквідація такого пережитку кріпосництва, як юридична нерівність;

— подолання станового принципу розподілу податків;

— здійснення поступової націоналізації головних засобів виробництва з наданням права користуватися ними населенню.

Цінність політичного вчення Драгоманова полягає в тому, що воно спрямоване на захист прав і свобод людини. Ні до, ні після Драгоманова ніхто в Україні і Росії не стверджував з такою силою ідею пріоритету особи перед державою. Вчений впритул підійшов до окреслення найважливішої ознаки правової держави — відповідальності держави перед громадянином у разі порушення його прав.

Не може не тішити європейський вибір Драгоманова, його намагання ввести Україну в європейську спільноту народів шляхом наближення її до європейських політичних і правових стандартів.

У феномені національного Драгоманов виділяв два аспекти. По-перше, націю він розумів як продукт історичного розвитку, стале об’єднання людей зі спільною долею, мовою, традиціями, уявленнями про минуле та прагненнями до майбутнього. По-друге, сучасна нація для нього була спільнотою, в якій реалізується потенціал, насамперед, її провідних діячів, культурні, духовні, наукові, творчі можливості людей.

Значну увагу Драгоманов приділяв літературознавчим штудіям.

У своїх наукових і літературно-критичних працях («Література російська, великоруська, українська і галицька», «Листи на Наддніпрянську Україну», «Святкування роковин Шевченка в „руському обществі“», «Війна з пам’яттю про Шевченка», «Т. Шевченко в чужій хаті його імені» та ін.) вчений вимагав, щоб література керувалася принципами вірності правді життя, відповідала своєму часові, сягала проблемами та героями глибин суспільного життя.

Велике значення мала розробка Драгомановим концепції народності літератури. Він наголошував на історичності цієї категорії, яка, постійно розвиваючись, оновлюючи зміст і форму, виявляла глибоку чутливість до суспільних і естетичних потреб народу. Підтримуючи у творчості українських письменників справді народне, Драгоманов вів рішучу боротьбу проти псевдонародності, провінційності та обмеженості літератури.

Одним із перших в українському літературознавстві звернувся до аналізу романтизму як напряму в мистецтві, що в попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено передумови для реалізму, який став домінувати в українській літературі другої половини XIX століття.

 

ВАЛЕНТИН СИЛЬВЕСТРОВ (1937) — композитор,

Народився в Києві, закінчив Київську державну консерваторію (тепер Національна музична академія України) за фахом композиція – вчився у Бориса Лятошинського.

З 1960-х років музика Сильвестрова звучить на міжнародних фестивалях, його твори виконують О. Криса, Ґ. Кремер, О. Любимов, І. Монігетті, О. Рудін, Г. Рождественський, І. Блажков та інші. Твори Сильвестрова виходять друком у багатьох престижних видавництвах Заходу, в тому числі «М. П. Бєляєв – Петерс».

У 1960-ті роки Сильвестров входить до творчої групи «Київський авангард», представники якої, всупереч жорсткому тиску з боку захисників панівної в СРСР естетики соцреалізму, відкривають нову сторінку історії української музики, орієнтуючись на нові стильові течії західноєвропейської музики та опановуючи сучасні композиторські техніки. Зокрема, композитор використовує у своїх творах додекафонію, алеаторику, сонористику. Характерним драматургічним принципом стає хвильова драматургія.

У 1970-ті композитор поступово відмовляється від традиційних технік авангарду, орієнтуючись на постмодернізм. Сам автор називає свій стиль «мета-музикою» («метафоричною музикою»). У творах цього періоду переважають медитативні, споглядальні настрої. Чільне місце займає притаманне постмодернізмові звертання до стилів минулих епох.

Характерною рисою стилю Сильвестрова стає постлюдійність, характерною драматургічною рисою — превалювання періодів спаду та diminuendo, на різних рівнях композиційної структури простежується типова для постмодерністської парадигми невизначеність. Індивідуальною особливістю фактури стає наявність звукової педалі, фону, в рамках якого виникають окремі знаки алюзій.

Ще однією важливою парадигмою постмодерну, наявною у творчості Сильвестрова, є невизначеність. Вона виявляється як у відсутності чітких композиційних схем, певній спонтанності мислення, так і на рівні ритмоструктур, інтонаційних побудов і взагалі звучання, що нерідко межує з тишею.

Попри постійне занурення у творчу роботу, композитор не лишається осторонь подій у країні і не ховається за гаслом «іскусство поза політикою».

Валентин Сильвестров підтримував акції протесту в Києві 2004 і 2013—2014 років, пояснюючи це так: «Я все ж таки, як і будь-яка інша творча людина, більше індивідуаліст по своїй природі. Але наступає такий момент, коли просто неможливо не вийти. Коли так відверто доводять людей своїми мерзенними діями, притому глобально, що виникає таке обурення, що ти буквально втрачаєш розум…». При цьому тодішню владу характеризував як «підлоту»:

«Дії влади для українців виглядають негарно. Схаменіться! Для нормальної людини видно, яка це підлота. Тут вже великими буквами написано, що це ПІДЛОТА»

Будучи російськомовним у побуті, Сильвестров є палким шанувальником української, і дає такі порівняльні характеристики української та російської мов:

«Я ще за радянських часів у Львові помітив, що коли ти перебуваєш в українській мові, в цій стихії, то раптом думки забарвлюються якось інакше. Коли переходиш із російської на українську, з’являється відчуття новизни відтінків, мова ніби з якимось цікавим вибриком, а коли, навпаки, з української на російську, то остання спочатку здається якоюсь прісною, по-лакейському вихолощеною [4]            «

«Різкий перехід із російської на українську чи навпаки – небажаний. Це різні системи. Наші філософські думки матимуть різний сенс залежно від мови. Візьміть для прикладу слова “божевільний” – як вільний від Бога, та “сумасшедший” – як технологічний процес».

У доробку композитора 9 симфоній, перша була створена 1963 року, прем’єра останньої на цей час відбулася 2019-го року.  7 сімфоничних оркестрів, кілька десятків камерних творів і творів для хору.

Також Сільвестров створив музику до 4-серійного фільму «Сад Гетсиманський» режсиера Ростислава Синька, стрічок «Чеховські мотиви», «Настроювач» та «Одвічне повернення» Кіри Муратової, «Час прощання» Франсуа Озона.

Сторінка в ФБ, присвячена композитору: Валентин Сильвестров – Valentin Silvestrov

Надзвичайно цікаві думки композитора (ці публікації особливо цінні тим, що не так вже й часто він їх озвучує):

https://gazeta.ua/articles/opinions-journal/_mi-zvikayemo-do-vsogo-ale-ne-vse-mozhemo-zbagnuti-valentin-sil-vestrov-kompozitor/462913

https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/valentin-silvestrov-chitayte-shevchenka-doki-ne-pizno

Слухати:

https://www.youtube.com/watch?v=SYhvglIa2T0

https://www.youtube.com/watch?v=bakdjECOo9A

https://www.youtube.com/watch?v=2OKmNbSuYs4

 

Пом’янемо захисників України,  що загинули у боротьбі з російською збройною агресією.

 

ЮРІЙ СОЛОВЙОВ (1979-2014) — солдат НГУ.

Народився 1979 року у місті Антрацит На Луганщині. Мешкав у м. Маріуполь Донецької області.

Улітку 2014 року добровольцем пішов на фронт. Він служив у званні солдата на посаді санітарного інструктора, резервний батальйон оперативного призначення «Донбас» Національної гвардії України.

Загинув під Іловайськом під час прориву з оточення, ідучи так званим «гуманітарним коридором», який російська армія перетворила на коридор смерті для захисників України. Востаннє Юрія бачили в селі Червоносільське Амвросіївського району Донецької області, де колона потрапила у засідку російсько-терористичних угрупувань. Тіло не знайдено…

Залишились дружина та донька.

 

СЕРГІЙ СИДОРЕНКО (1980-2014) — старший сержант ЗСУ.

Народився в с. Новопавлівка на Дніпропетровщині. Виріс у багатодітній родині разом з п’ятьма братами. Після проходження строкової служби 1999 року вирішив продовжити службу за контрактом. У складі миротворчого контингенту ООН брав участь у місіях в Іраку, Сьєра-Леоне, Ліберії.

Командир бойової машини — командир відділення, 93-ОМБр. Брав участь у боях під Старобешевим. При виході з оточення під Іловайськом 29 серпня потрапив у полон.

У полоні терористів намагався врятувати від розстрілу зовсім молодого бійця — за це був застрелений з автомата російським бойовиком.

Залишились дружина, син та донька.

 

ОЛЕКСІЙ КВАША (1977-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у Миколаїві, закінчив агрономічний факультет Миколаївської державної аграрної академії.

Працював на польових роботах, будівництві, цегельному заводі, миколаївському хлібозаводі № 1. Проживав у селі Піски Новоодеського району. Писав вірші, автор дитячої книжки «Прекрасні тварини нашої країни», займався патріотичним вихованням дітей.

Мобілізований 5 вересня 2014 року, солдат, стрілець—помічник гранатометника 2-го відділення 2-го взводу 3-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону, 30-та окрема механізована бригада. Протягом 2014—2015 років проходив службу на блокпостах у Херсонській області — на кордоні з окупованою Автономною Республікою Крим, згодом в складі частини передислокований до зони бойових дій.

7 липня 2015-го загинув під час мінометного обстрілу терористами поблизу Луганського, коли витягував з-під обстрілу пораненого побратима.

Без Олексія лишились мама і сестра.

 

ДМИТРО ЯНЧЕНКО (1989-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Бровари. Батьки розлучилися, проживав з мамою. Працювати почав іще в школі — старшокласником підробляв на підприємстві «Сапсан». 2007 року призваний на строкову службу, відслужив у Василькові та Броварах. Після демобілізації влаштувався працювати монтажником металопластикових вікон.

Брав активну участь у подіях Революції Гідності, чергував на блокпосту під «Броварами», коли міліція самоусунулася при появі «тітушок».

З початком війни йому прийшло кілька повісток, однак мама ховала їх від Дмитра. Зголосився до військкомату сам. Старший механік-гранатометник, 2-й об’єднаний польовий вузол зв’язку ГШ. Мамі оповідав, що він в Краматорську, кухар. 10 лютого мав приїхати у 10-денну відпустку додому.

Загинув 3 лютого 2015-го поблизу Дебальцевого під час мінометного обстрілу терористами базового табору — снаряд влучив у землю за кілька метрів від групи бійців, серед яких був і Дмитро, кілька вояків зазнали поранень.

 

БОГДАН БРИСЕНКО (1993-2014)— молодший сержант ЗСУ.

Народився у м. Лебедин на Сумщині.

Народився з братом-близнюком; закінчив лебединську ЗОШ № 5. Захоплювався футболом, грав у вуличній команді. Вступив до Лебединського ВПТУ, продовжив навчання у Висторопському технікумі переробної промисловості. Працював верстатником та муляром у ТОВ «Укртранспневматика». 2012-го призваний до лав ЗСУ, по демобілізації працював робітником на Лебединській швейній фабриці. 2013-го повернувся до армійських лав — на контрактну службу. Став командиром топогеодезичного відділення.

В часі війни — командир відділення, 27-й реактивний артилерійський полк. Літом побував удома під час короткотермінової відпустки.

3 вересня 2014-го загинув під час обстрілу з території РФ із РСЗВ «Смерч» базового табору 27-го полку під Старобільськом.

 

ДМИТРО РУСНАК (1993-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Чернівці. Мама Дмитра рано померла, батько мав іншу родину, змалку виховувався в родині тітки. Закінчив Чернівецький спортивно-військовий ліцей, 2012 року пішов на строкову армійську службу.

З початком війни продовжив службу за контрактом, танкіст 24-ї ОМБр. На передовій був із самого початку бойових дій. У липні зазнав поранення — в його танк влучили три снаряди, Дмитро витягав поранених побратимів і зазнав травми голови.

Загинув 9 лютого 2015-го близько 20-ї години під час артилерійського обстрілу 34-го блокпосту поблизу села Світличне Нижненської селищної ради.

 

ВАДИМ ДЕМИДЕНКО (1972-2014)— капітан ЗСУ.

Потомственний військовий, народився в Улан-Баторі, в родині совєтського армійця.

Брав участь у миротворчій місії в Іраку. Начальник штабу батальйону, 92-га окрема механізована бригада.

Брав участь у АТО. 14 вересня 2014-го загинув в Луганській області від вибуху пристрою-«розтяжки» під час перевірки лісосмуги. Тоді ж загинув капітан Іван Антошин.

Похований в селі Клугино-Башкирівка, Чугуївський район.

 

ІГОР ТЕЛЮК (1979-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в смт Клавдієво-Тарасове Київської області. З 1990 року мешкав в смт Бабинці. Закінчив Київське вище професійне училище № 4, де здобув фах «верстатник широкого профілю 3-го розряду». Працював у Бородянці верстатником, а також плавильником металу в селі Горенка.

Під час російської збройної агресії проти України 31 січня 2016 року підписав трирічний контракт на військову службу в Збройних силах. Солдат, кулеметник, 72-а ОМБр.

Загинув 7 вересня 2017 року в промисловій зоні міста Авдіївка від кулі снайпера, під час робіт з укріплення позицій.

Залишилися мати, брат, сестра, дружина та донька.

 

МАКСИМ АНДРЕЙЧЕНКО (1992-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Мена на Чернігівщині. Навчався у Конотопському політехнічному технікумі, потім здобув вищу освіту в Конотопському політехнічному інституті.

У часі війни — водій-механік 1-ї окремої гвардійської танкової бригади.

Загинув в смт Біле Лутугинського району під Луганськом — від вибухової травми, внаслідок попадання снаряду в танк. У тому ж часі поліг Микола Лущик.

Зі спогадів командира екіпажа Володимира Клименка: “З Максимом я був знайомий з вересня 2013 року, коли він уклав контракт і розпочав службу. Був час, коли ми служили в різних ротах. Але влітку 2014 року, коли на Сході розпочалися активні бойові дії, я, Коля Лущик та Максим Андрейченко ввійшли до складу одного екіпажу. Хлопці були справжні професіонали.

Згодом отримали наказ про зміну позицій. Попереду село Леніно, згодом Григорівка, селище Біле і злощасні Зайці. У Зайцях створювали новий блокпост. Раптово розпочався обстріл з боку противника гарматами Д-30. Ми з Колею були в машині, Максим ззовні. Снаряд вцілив у машину. Микола загинув на місці, його розірвало. Я вискочив із машини і впав, отримав поранення в голову та руку, Максим – у ноги та серце, але залишався живим.

Нас підхопила піхота, яка стояла з нами на блокпосту. Надали першу медичну допомогу. Максу вкололи два уколи знеболювального, третій не кололи, боялися, що не витримає серце. Зупинили «Газель» та відправили до госпіталю, але на той час він змінив місце розташування, про що нас не повідомили завчасно. Максим не доїхав до нього, помер у мене на руках. Медики сказали, що хлопець отримав поранення, не сумісне з життям, помер внаслідок кровотечі.

Без Максима залишились батьки та сестра.

 

ВІТАЛИЙ КОРОЛЬ (1980-2014) — старший сержант ЗСУ.

Народився у м. Апостолове на Дніпропетровщині. в Кривому Розі — на ТОВ «Кривбаспромводопостачання».

На передовій з весни 2014-го. Командир бойової машини-командир відділення, 25-а окрема повітряно-десантна бригада. 17 серпня 2014-го загинув в бою під Макіївкою — під час обстрілу з БМ-21 «Град» при проведенні пошуково-ударних дій — намагався закрити собою від ворожих снарядів товариша.

Лишилися батьки, брати та сестри, дружина та двоє маленьких синів.

 

АНДРЙ ЧЕРКАС (1975-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у Львові. закінчив школу м. Новий Розділ, навчався у Новороздільському професійному ліцеї будівництва та побуту і здобув професію електрозварника. Кілька років працював за кордоном. Захоплювався ремонтом автомобів, збиранням грибів. 2004 року побрався з коханою, 2006-го народилася донька, виховував названого сина.

В АТО – гранатометник, 128-ма окрема гірсько-піхотна бригада.

Загинув перед опівніччю 15 вересня 2014-го в бою з російськими терористами, що почали прориватись з оточення під Дебальцевим — від прямого потрапляння у голову кулі із кулемета великого калібру, коли біг за набоями, за кілька метрів від бліндажа.

Без Андрія лишилася дружина, двоє неповнолітніх дітей.

 

РОМАН ВЛАСЮК (1994-2016) – сержант ЗСУ.

Народився у м. Славута, Хмельницька область.

В АТО – командир відділення (30-та окрема механізована бригада).

Загинув від кульового поранення близько у бойовому зіткненні біля села Богданівка (Волноваський район, Донецька область).

По смерті залишились батьки і молодший брат.

 

АНДРІЙ ПРОЦЕНКО (1994—2019) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Бохоники на Вінниччині. Закінчив Гніванський професійний ліцей — машиніст-кранівник та фахівець з ремонту автомобілів.

З 16 квітня 2014 року проходив службу у в/ч А 4610, солдат, навідник 748-ї окремої радіолокаційної роти 133-го радіотехнічного батальйону 138-ї бригади. Брав участь у бойових діях, відряджений до 36-ї бригади. 16 травня 2019-го вчергове вирушив на передову.

2 вересня 2019-го вранці під час пересування до блокпосту на чергування, поблизу села Водяне (Волноваський район) зазнав важкого поранення у шию кулею снайпера. Того дня з 4:20 протягом півгодини тривав обстріл терористами Водяного зі стрілецької зброї — з боку окупованої Ужівки. Помер о 5-й ранку на руках у медиків.

Без Андрія лишились батьки та молодша сестра.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада