Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
30.01.2021

30 січня. Вчора у нас був відносно короткий огляд, а сьогодні буде чи не найдовший за місяць:

  • польський шляхтич, який зробив величезний внесок в розвиток української народницької історичної школи, перим зі істориків довів, що українці є окремим народом;
  • діяч ОУН, адвокат Степана Бандери, багаторічний в’язень совєтських таборів;
  • дисидентка, яку називали «козацька матір» одна з лідерок українського національно-визвольного руху у період після Другої світової війни, чий дух не зломили ні табори, ні каральна психіатрія;
  • діяч ОУН і поет;
  • фізіолог, який відкрив низку нових закономірностей функціонування організму людини;
  • видатний фізик-ядерник;
  • класик сучасної української дитячої літератури;
  • фахівець з виживання, мандрівник і письменник;
  • художники, розробники дизайну багатьох українських банкнот, марок та ювілейних монет;
  • очільнииця МОЗ, що зруйнувала корупційні схеми закупівлі ліків та розпочала реформу системи охорони здоров’я;
  • державний діяч, який завдяки реформам якого в Україні стрімко розвивався ринок авіаперевезень і почалося залучення інвестицій у державні порти;
  • батько Героя Небесного Сотні і учасник Революції Гідності, який став волонтером АТО;
  • герой оборони Донецького аеропорту;

 

Також пом’янемо народжених 30 січня захисників України, що віддали життя у боротьбі з російськими окупантами і бойовиками колаборантами на Донбасі.


Поїхали…

 

ВОЛОДИМИР АНТОНОВИЧ (1834-1908) -історик, археолог, етнограф.

Першим виступив із концепцією споконвічності української самобутності (доводив, що українці є окремим, самодостатнім народом, а не «південною гілкою єдиного руського народу»), увів у науковий обіг термін «Україна-Русь». Заявив про негативну роль історичної Польщі для розвитку України.

Народився майбутній історик у с. Махнівка (нині – Вінниччина), у збіднілій родини польських шляхтичів. Закінчив медичний та історико-філологічний факультети Київського університету. Становлення Антоновича як політичного діяча відбувалося складно і почалося з визначення себе як українця та конфлікту з друзями-поляками, з розуміння обов’язку перед українським народом.

У 1861 році приєднався до так званих «хлопоманів». Один з організаторів Київської громади, очолює в ній «хлопоманський» гурток, члени якого вважали, що український народ має право на своє національне відродження.

Антонович і його однодумці стояли вже на позиціях еволюціонізму і позитивізму. Критичне ставлення порядків у царській Росії, засудження самодержавства, сповідування принципів конституціоналізму, парламентаризму і федералізму спонукало громадівців до просвітницької діяльності і пропаганди наукового світогляду. Саме ці чинники, за переконанням Антоновича, повинні змінити суспільство.

Науковий доробок Антоновича-історика складає близько 300 праць.1878 року після захисту праці «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда» йому присвоїли ступінь доктора російської історії, він стає дійсним професором російської історії Київського університету, яким лишається по 1890 рік. Того року йде Антонович на пенсію й проживає в Києві до смерті.

1885 року Антонович розробив програму видання багатотомної «Руської історичної бібліотеки». Фактично він першим серед українських істориків чітко і ясно, без національної роздвоєності, властивої його попередникам і сучасникам, виступив з концепцією споконвічності української самобутності й увів у науковий обіг термін «Україна-Русь».

За ініціативою Володимира Антоновича в 1897-му засновано всеукраїнську політичну організацію, яка в 1904-му перетворилася на Українську демократичну партію.

Сучасний историк Михайло Брайчевський так схарактеризував його постать у науці «Орієнтація на європейську культуру, зокрема й історіографію, вирізняла Володимира Антоновича з-поміж переважної більшості його попередників і сучасників, які звикли озиратися на російську і польську літератури. Він був перший справжній європеєць у вітчизняній історіографії, що підніс її над тим провінціалізмом, в якому вона потерпала досі.

 

А зараз у нас буде троє народжених 30 січня діячів українського національного руху ХХ століття:

 

ВОЛОДИМИР ГОРБОВИЙ (1899-1984) – діяч УВО і ОУН, адвокат у Галичині, оборонець у політичних процесах, зокрема, захищав у суді Степана Бандеру.

Народився в сім’ї заможного селянина. У Першій світової війни був хорунжим стрілецької дивізії австрійської армії, брав участь у боях на італійському фронті. Пізніше став старшиною Української Галицької армії, в бою під містечком Козятин втратив око. Згодом воював у складі Херсонської дивізії армії УНР.

Влітку 1921 року Євген Коновалець скликає у Львові таємні збори колишніх старшин УГА, серед них був Горбовий. Тоді була створена Українська Військова Організація (УВО). орбовий очолював осередок УВО в Долинському повіті.

У 1923 році вступив на юридичний факультет Карлового університету у Празі. Водночас, навчався у Яґеллонському університеті в Кракові. Продовжує співпрацювати з підпільною УВО. Часто відвідує Берлін з дорученнями Коновальця.

У 1928 році отримав докторат права, став членом адвокатської палати у Львові. Веде активну адвокатську практику, захищаючи інтереси українців у польських судах та ведучи адвокатські справи членів УВО.

За політичні переконання польська влада тричі арештовувала Горбового та ув’язнювала в тюрми. Понад рік до грудня 1934 р. просидів у польському концтаборі Береза Картузька.

У 1935 року на судовому засіданні у Варшаві та Львові у справі вбивства польського міністра внутрішніх справ Пєрацького став адвокатом головного підсудного – крайового провідника ОУН Степана Бандери, також Євгена Кочмарського і Якова Чорнія. Той суд він виграв.

У вересні 1939 року, коли Галичину окупували більшовики, Горбовий переїхав з Долини до Кракова, де очолив Український комітет допомоги полоненим і біженцям. Після проголошення оунівцями у Львові 30 червня 1941 року відновлення Української держави, Горбового заарештувало гестапо. До липня 1942 року він утримувався у краківській тюрмі «Монте Люпіх».  Після звільнення виїхав до Праги.

Після завершення Другої світової, Польща проголосила Горбового воєнним злочинцем. У серпні 1947 року влада Чехословаччини передала його  спецслужбам Польщі, а ті – спецслужбам СРСР.

1949 року совєтська влада засудила Горбового до 25 років таборів, які відбув у Мордовії та Іркутській області.  Після звільнення у 1972 році жив у Долині. У злиднях під постійним наглядом кагебістів. Хотів виїхати до родини в Прагу, однак влада не дозволила.

З 1979 року він майже  втратив зір. Практично сліпий та немічний, без засобів до існування, він поневірявся по знайомих. Помер 22 травня 1984 року в Ходорові. Реабілітований у 1993 році.

 

 

ОКСАНА МЕШКО (1905-1991) — біолог, учасниця опозиційного руху в Україні у повоєнний період, фактичний голова Української Гельсінської групи в період масових арештів з боку КДБ в кінці 1970-х років. Мати десидента Олександра Сергієнка. Сестра діячки ОУН Катерини Мешко, яка жила на еміграції.

Народилася в містечку Старі Санжари  на Полтавщині в малоземельній хліборобській родині, яка мала давнє козацьке коріння та уникнула свого часу покріпачення.

У грудні 1920 року в Харкові на Холодній горі комуністи розстріляли батька Оксани, який був взятий ними у числі інших навесні як заручник за невиконання волостю продподатку. Невдовзі від руки місцевого «активіста» гине 17-річний брат Євген, член «Просвіти».

У 1927 році Оксана вступає на хімічний факультет Інституту народної освіти в Дніпропетровську. Під час навчання одружується з викладачем інституту Федором Сергієнком — колишнім членом Української комуністичної партії (боротьбистів). За час навчання декілька разів виключалась з інституту «за соцпоходження» та знову добивалась свого поновлення. У 1931 році все-таки закінчує інститут.

На початку 1935 року вдруге заарештовують чоловіка Федора Сергієнка (вперше в 1925 році як член УКП (боротьбистів)). Як родичку «ворогів народу» в 1937 році Оксану Мешко звільняють «за скороченням» з роботи.  Вона переїжджає до Тамбова, до чоловіка, де й застала їх німецько-радянська війна. У травні 1944 року повертається до Дніпропетровська, потім до Києва.

19 лютого 1947 року заарештована в Києві на Львівській площі за звинуваченням у намірі разом із сестрою Вірою вчинити замах на першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова. Вирок — 10 років виправно-трудових таборів.

У 1947—1954 роках — в’язень радянських таборів в Ухті (Комі АРСР). У 1954 році комісована як недужа. Вийшла з-за колючого дроту на заслання. Була реабілітована. Паспорт отримала лише в 1956 році та змогла в червні того ж року повернутися до Києва.

22 травня 1972 заарештована в справі сина — Олеся Сергієнка. Знову почалися обшуки, виклики в КДБ, допити.

Один із членів-засновників Української гельсінської групи. У 1979 році члени УГГ Оксана Мешко, Ніна Строката та Ірина Сеник оприлюднили документ «Ляментація» — про фабрикування кримінальних справ проти дисидентів, про численні факти «ескалації державного терору і наклепів проти учасників правозахисного руху в Україні».

З червня 1980 року знаходилась два з половиною місяці в камері з хворими на примусовому «обстеженні» в психіатричній лікарні ім. Павлова в Києві.

У жовтні 1980 року — знову обшук і новийарешт, допити та повторна «судово-медична експертиза» в психіатричній лікарні. Звинувачувалась у антирадянській агітації та пропаганді. У січні 1981 року отримала вирок — півроку ув’язнення і п’ять років заслання. Етапована в Хабаровський край. На той час Оксані Яківні було вже майже 76 років. Наприкінці 1985 року повертається із заслання, проживає в Києві.

Оксана Мешко стає одним з провідників Української Гельсінської Спілки, створеної 7 липня 1988 року на основі Української Гельсінкської Групи, член Координаційної Ради.

У червні 1990 року, насамперед зусиллями Оксани Мешко, було поновлено правозахисну діяльність — створено Український комітет «Гельсінкі-90».

2 січня 1991 року відійшла в засвіти, –  не дожила до проголошення Незалежності України, якої прагнула усе життя.

Більше про Оксану Мешко: https://www.radiosvoboda.org/a/28106315.html та http://museum.khpg.org/index.php?id=1121792907

 

 

ЄВГЕН ЧЕРЕДНИЧЕНКО (1914-1994) – поет, публіцист, просвітник.  Член ОУН, в’язень ГУЛАГУ.

Народився  у Фастові (Київська область ) у баготодітній родині.

1934 року вступив до Московського інституту фізкультури. Студентом-третьокурсником став чемпіоном СРСР з класичної боротьби. Закінчивши інститут, в 1938 році повернувся в Україну. Завідував кафедрою фізичної культури в Інституті харчової промисловості в Києві.

Під час радянсько-німецької війни вступив до ОУН, був у Фастові районовим провідником, працював під псевдом «Сталий». Підпільники розповсюджували листівки, спрямовані проти окупаційного режиму. Заготовляли продукти харчування для загону УПА. У 1943 році потрапив у полон червоних. Спробував втекти. За «буржуазно-националистическую деятельность» та втечу засуджений до смертної кари. Через 33 доби її замінили на 15 років каторги.

Карався в режимному таборі на Воркуті, працював на шахтах. Навіть в цих умовах продовжував складати вірши, чим захопився ще в молоді роки.

За участь у підготовці повстання в таборі у 1953 році, його, як досвідченого і активного в’язня, відправили у Владимирську тюрму. Через рік його етапували до режимного табору управління «Озерлаг» у Сибіру.

У 1956 році звільнений. Викладав фізкультуру у Фастівській середній школі № 20 (нині № 10). Згодом працював у Київському інституті підвищення кваліфікації вчителів, у Міністерстві освіти України (всюди під наглядом КДБ).

4 вересня 1965 року разом з дружиною, вчителькою української мови і літератури Вірою Нечипорівною, вони були серед тих, хто на заклик Василя Стуса встав у кінотеатрі «Україна», протестуючи проти арештів української інтеліґенції. Багато разів його і дружину викликали на допити, їх неодноразово звільняли з роботи. У 1960-х роках обоє викладали в школі села Стайки під Києвом. Вели велику культурно-просвітницьку роботу.

У кінці 1980-х — на початку 1990-х років Чередниченки брали активну участь у багатьох національно-демократичних акціях. Євген Чередниченко виступав на мітингах, у різних аудиторіях з палкими промовами та бойовими віршами. Був членом редколегії журналу Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих «Зона».

Похований на Байковому цвинтарі в Києві. На його пам’ятнику вибиті слова:

Такої світ не знав тюрми,

Не знав такого ще розбою,

А ми лишалися людьми,

А ми лишалися собою!..

 

Від дисидентів перейдемо до науковців, яких цього дня тех народилися чимало:

 

ПЕТРО БОГАЧ (1918-1981) – видатний фізолог, доктор біологічних наук,  академік АН УРСР. Йому належать відкриття нових закономірностей функціонування організму людини.

В 1960 році захистив докторську дисертацію «Механізми нервової регуляції моторної функції тонкого кишечника».  1973 році очолив кафедру фізіології людини і тварин Київського університету ім. Шевченка, на якій працював до 1979 року. 1978 року Богача обрано академіком АН УРСР, був секретарем  Відділення фізіології, біохімії та теоретичної медицини Президії Академії Наук УРСР.

Богач – автор та керівник фундаментальних досліджень в області нейрогуморальних механізмів регуляції моторної діяльності травного апарату та ролі гіпоталамічної ділянки і лімбічної системи головного мозку в регуляції вегетативних функцій.

Описав цілий ряд раніше не відомих моторних рефлексів шлунково-кишкового тракту і створив теорію його періодичної діяльності. Запропонував нові варіанти датчиків рухової активності шлунково-кишкового тракту. Спростував дуже поширену у середині XX століття концепцію про передачу збудження на різні ділянки кишечника тільки по стінках травної трубки. Відкрив основний закон рефлекторної регуляції рухової діяльності травного апарату. Описав новий вид електричної активності гладеньких м’язів і розробив низку питань генерації біопотенціалів. Встановив розташування центру споживання води в гіпоталамусі. Вперше показав, що гіпоталамічні нервові структури регулюють виділення соку підшлункової залози і жовчі, а також всмоктування речовин слизовою оболонкою тонкого кишечнику.

 

ВАЛЕРІЙ ПУГАЧ (1945) – видатний фізик (фізика атомного ядра та елементарних частинок), член-корреспондент НАН України, професор, відомий вчений в галузі досліджень фізики взаємодії ядер та елементарних частинок в широкому діапазоні енергій. Створив новий напрямок досліджень впливу ядерного середовища на спостережувані характеристики розпаду короткоживучих ядер в багато-частинкових реакціях.

І зробив багато ще чого, що зрозуміти можуть лише фахівці – і вони розуміють – Пугач має світове визнання і авторитет. Він є засновником та входить до складу Правлінь Міжнародних Колаборацій HERA-B (DESY, Hamburg), LHCb (CERN, Geneva), СВМ (Darmstadt), метою яких є пошук сигналів Нової фізики за межами Стандартної Моделі взаємодій елементарних частинок, причин асиметричної розбудови Всесвіту (матерія-антиматерія), нового стану речовини — кварк-глюонної плазми, тощо.

Організатор та учасник багатьох наукових форумів, в тому числі міжнародних, з фізики ядра та елементарних частинок.

А народився він у місті Попасна на Луганщині, закінчив у 1966 році фізичний ф-т Киівського Держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка. У 1975 р. захистив кандидатську і в 1986 р. докторську дисертації, присвячені дослідженням багаточастинкових ядерних реакцій по спеціальності «Фізика атомного ядра та елементарних частинок».

З 2005 р. по цей час — зав. відділу фізики високих енергій Інституту ядерних досліджень НАН України.

 

Від складних матерій перейдемо до простіших і приємніших, і згадаємо народженого сьогодні письменика, на творах якого виросло не одне поколння дітей в Україні:

 

ВСЕВОЛОД НЕСТАЙКО (1930-2014) – письменник, класик сучасної української дитячої літератури. Згідно з соцопитуваннями, які провела у 1990—1992 роках Державна бібліотека для дітей та Міністерство культури — твори Всеволода Нестайка визнано лідерами читацького зацікавлення..

Найпопулярніший твір — трилогія «Тореадори з Васюківки».  Міжнародна рада з дитячої та юнацької літератури трилогію «Тореадори з Васюківки» внесла до Особливого почесного списку Г.Х. Андерсена як один із найвидатніших творів сучасної дитячої літератури.

У 2004 році ця трилогія була видана у оновленій авторській редакції – письменник прибрав ідеологічні нашарування, без яких свого часу було не обійтися і додав нові сюжети. (Признаюся, ще вже в дорослому віці прочитала цю книжку з захопленням, і дуже пожалкувала, що вона не трапилася мені років так 25 тому…)

Нестайко народився в Бердичеві на Житомирщині. У 1933 році заарештований і розстріляний чекістами його батько Зеновій Нестайко. Рятуючись від голоду і загроз, сім’я переїхала до родичів у Київ. Мати Всеволода працювала вчителькою і родина проживала у приміщенні в школі.

Після школи вступив на слов’янське відділення філологічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка.

П’ятдесятирічний шлях у дитячій літературі Нестайко засвідчив виданням близько сорока книжок оповідань, казок, повістей і п’єс. Перше оповідання для дітей він надрукував у журналі «Барвінок» в 24 роки. Перша книжка «Шурка і Шурко» побачила світ у 1956 році.

На початку 2000 року надрукував у «Барвінку» свою нову повість-казку «Ковалі Щастя, або Новорічний детектив»..

Більше про чудового письменника: https://www.bbc.com/ukrainian/news-51298272

 

Привітаємо нашого дивовижного сучасника, справжнього екстремала, одержимого мандрами  випробуваннями:

 

СЕРГІЙ ГОРДІЄНКО (1958) — професійний мандрівник, фахівець з екстремального одиночного виживання, історик-дослідник,  етнограф, мандрівний філософ, письменник. Є дійсним членом ЮНЕСКО і ООН, дійсним членом Українського географічного товариства і почесним членом Національного географічного товариства США. Доцентом Київського університету туризму, економіки і права.

Гордієнко подорожує майже все своє свідоме життя. Спочатку це був спортивний туризм. З 1970 року, як керівник і учасник, побував у близько тридцяти категорійних походах майже у всіх куточках колишнього Радянського Союзу: Алтай, Хібіни, Таймир, Якутія, Чукотка, Ямал, Примор’я.

Гордієнко двічі (1995, 1998) досягав Північного Полюса, першим в історії України підняв державний прапор України на Північному Полюсі.

У 1996–1997 роках був інструктором з техніки виживання у високих широтах у складі Першої наукової української експедиції в Антарктиду. Здійснив семимісячний перехід вздовж Антарктичного півострова.

У 1999 року Гордієнко створив експедиційний центр «Соло-екстрім», метою якого є підготовка фахівців з виживання і проведення екстремальних експедицій.

Протягом 1999–2000 рр.. пройшов уздовж Південної Америки Вогняної Землі до міста Мехіко більш ніж 19 тис. км.

У 2002 р. здійснив одноосібну експедицію під назвою «Біле і Чорне» (по шляху з «Варяг у Греки») — 6 тис. Км. від Мурманська до Севастополя мандрівник долав як пішки, так і на каяку без використання автоматичних засобів. Головною метою був збір матеріалу про психологію виживання в екстремальних умовах.

Більше про його подорожі: https://www.radiosvoboda.org/a/sernii-hordienko-pro-antarktydu/30400051.html

Мандрівник-екстремал зі світовим ім’ям причалив до черкаської рятувальної станції

А також на сторінці в ФБ:

https://www.facebook.com/groups/SIGord/permalink/471218980319273/

 

ОЛЕКСАНДР ТА СЕРГІЙ ХАРУК (1960) — художники, брати-близнюки.

У 1993-2002 роках разом з художником Володимиром Тараном розробляли дизайн банкнот для Банкнотно-монетного двору двір НБУ, у 2002—2019 роках беруть участь у розробці дизайну ювілейних і пам’ятних монет, з 1992 року займаються дизайном поштових марок для «Укрпошти».

Крім того, працюють у різних жанрах живопису. Галерея їхніх робіт: http://kharuks_a.arts.in.ua/

 

Привітаємо з днем народження, мабуть, найбільш впізнавану українську державну діячку, про ініціативи якої чув, напевне, кожен українець.

 

УЛЯНА-НАДІЯ СУПРУН (1963) — виконувачка обов’язків міністра охорони здоров’я України, раніше –  директорка гуманітарних ініціатив Світового Конґресу Українців.

Народилася в українській родині в Детройті, США. Батько Джордж та мати Зеновія Юрків. Ходила до української церкви, змалку була в Пласті. Згодом здобула фах лікаря-радіолога, жила та працювала у США.

Восени 2013 року разом із чоловіком Марком вирішили переїхати до України. Відтак 29 листопада під час революції була в Києві на Майдані. Уляна працювала в медичній службі, згодом очолила гуманітарні ініціативи Світового Конґресу Українців та заснувала громадську організацію «Захист Патріотів».

11 липня 2015 року президент України Петро Порошенко підписав укази про прийняття до громадянства України подружжя Уляни та Марка Супрунів.

12 липня 2016 року Президент України Петро Порошенко підтримав пропозицію Прем’єр-міністра Володимира Гройсмана про призначення Уляни Супрун заступницею Міністра охорони здоров’я України.

1 серпня 2016 року доктор Супрун почала виконувати обов’язки міністерки охорони здоров’я України. 2 вересня представили заступників міністра Павла Ковтонюка, Олександра Лінчевського та Оксану Сивак.

30 листопада 2016 року Уряд ухвалив 10 постанов, які закладають засади реформування системи охорони здоров’я в Україні та вирішують оперативні питання управління медичною сферою.

1 квітня 2017 року Уряд разом із Міністерством охорони здоров’я України запустив програму «Доступні ліки», виділивши на неї 500 млн грн.

Супрун ініціювала перехід на міжнародні протоколи лікування, що передбачає впровадження прогресивних і доказових методів лікування – замість практики призначень згідно з особистою думкою кожного окремого лікаря.

Тай про професійну підготовку лікарів подбали – медичні виші встановили пороговий прохідний бал ЗНО і впровадили єдиний державний кваліфікаційний іспит для студентів-медиків, який включає міжнародний екзамен, тобто вимагає від майбутнього лікаря знань на сучасному світовому рівні.

А ще – вперше в Україні стартували програми безоплатної хіміотерапії для онкохворих – спочатку при деяких різновидах раку, з часом під ці програми мали підпадати майже усі види цього захворювання.

Вперта і безкомпромісна Супрун також зламала корупційні схеми при закупівлі медичних препаратів за бюджетні гроші. (При «зелених» ми бачимо, як вони повертаються – на прикладі закупівлі китайської вакцини через фірму-«прокладку»). Також Супрун прикрила «лавочку» з ліцензування народних цілителів та інших шарлатанів.

Важко навіть уявити, скільком людям, які звикли мати гарантований зиск на всьому цьому «схематозі» Уляна Супрун наступила на хвіст… І вже з 2017 року розпочалася потужна хвиля критики на адресу МОЗ і особисто Супрун. Особливо старався директор Київського міського Центру серця Борис Тодуров. Що й не дивно – з ініціативи нової міністерки невідкладне стентування при інфарктах стали проводити безкоштовно, тоді як в центрі Тодурова за це завжди драли з людей грубі гроші. Відомого хірурга підтримали… Віктор Медведчук та Вадим Рабінович. До цькування долучилися і регіонали.

5 лютого 2019 року Окружний адміністративний суд Києва заборонив Уляні Супрун виконувати обов’язки міністра охорони здоров’я, залишивши за нею можливість виконання функцій заступника міністра. Але вже 14 лютого 2019 року Окружний адміністративний суд Києва вирішив скасувати це рішення.

Попри тривалу кампанію цькування, Уляна Супрун та її команда сумлінно виконували свою роботу. Щой ім вдалося зробити – краще почитати тут: https://site.ua/yesint/17963/. Це той нечастий випадок, коли даю посилання на російськомовний матеріал, але там дійсно по поличках, чітко і доступно все розкладено.

Як і годиться порядній і фаховій людині, Супрун не підійша новій «зелені» владі. Її команда намагалася протидіяти поверненню старих порядків, але після того, як від них стали вимагати публічної брехні і вони змушені були піти…

На жаль,  доба Уляни Супрун в МОЗ – це вже історія… Але сама вона не здається. Раптом ви ще не підписані на сторінку пані Уляни – дуже рекомендую, це скарбниця корисної інформації, незамулене джерело здорового глузду і тонкого гумору: Уляна Супрун.

 

30 січня народився ще один недавній міністр, який проводив корисні реформи у своїй галузі:

 

ВОЛОДИМИР ОМЕЛЯН (1979) — міністр інфраструктури України в 2016—2019 роках.

Походить дуже цікавой родини: прадід Омеляна  — український літератор і громадський діяч Богдан Лепкий. Двоюрідний брат Омеляна  — оперний співак Василь Сліпак, який загинув в АТО.

Омелян  закінчив Львівський національний університет ім. І. Франка за спеціальністю «Фінанси, міжнародні відносини» та  «Львівську політехніку» – за спеціальністю «Економіка і підприємництво».

Кар’єру почав робити в 2000 році в структурах МЗС України, спрямованих на євроатлантичну інтеграцію. З 2011 року – працює в структурах МЗС, які відповідали взаєминимаи з Російскою Федерацією, з 2012 – переходить у Мінфін.

З грудня 2014-го  – заступник Міністра інфраструктури України. Прийшов туди разом із Андрієм Пивоварським, а 14 квітня 2016 року очолив міністерство в уряді Володимира Гройсмана.

Основною проблемою авіаперевезень в Україні, Омелян визначив надмірну монополізацію, на ринку домінували компанії МАУ та Дніпроавіа Ігоря Коломойського. Його люди в Державній авіаційній службі не давали іншим аіваперевізникам зайти на український ринок й перешкоджали приєднанню України до «відкритого неба».

2016 року було проведено реформу авіаційної служби, завдяки чому ринок авіаційних перевезень зростав на 30 % щороку. Згодом Омелян ініціював захід в Україну найбільшого лоукостера Європи Ryanair і оголосив 2018-й роком бюджетних авіаліній Україні.

У 2018 році в Україні було 38 ліній, що обслуговуються лоукост-авіакомпаніями, вдвічі більше ніж у 2015 році. Аеропорт «Бориспіль» досягнув максимальних показників за свою історію — за рік кількість пасажирів зросла на 2 млн осіб до 10,45 млн. 2018 року пасажиропотік українських аеропортів перевищив 20 млн пасажирів.

Омелян також виступив за передачу державних морських портів у концесію, що дозволить залучити інвестиції і покласти край безвідповідальному використанню портової інфраструктури кількома місцевими арендарями.

Міністр також ініціював  перетворення Укрзалізниці на акціонерне товариство. 2017 року організував початок оновлення рухомого складу «Укрзалізниці» шляхом закупівлі вживаних дизель-поїздів у Німеччині, а також нових приміських електропоїздів із залученням кредитних коштів.

Від себе додам, що в приватній бесіді з портоваками доводилося чути думку, що Пивоварський і Омелян  – були єдиними транспортними (інфраструктурними) міністрами в Україні, які не намагалися «зазирнути до кишені» приватних стивідорних компаній і мати з того якийсь зиск…

Він веде досить цікаву сторінку з гострою, але фаховою критикою дій «зелених»: Володимир Омелян.

 

Від екс-державних діячів перейдемо до діяча громадського:

ВОЛОДИМИР ГОЛОДНЮК (1969) – волонтер. Активіст і координатор громадської організації «Штаб Національного Спротиву Збаразького району». Батько Героя України Устима Голоднюка.

Армійську службу проходив у Німеччині, 1994 року закінчив Вінницький державний педінститут за фахом — вчитель ПВП та фізкультури.

У 1990 — учасник Революції на граніті. У 1994—2008 — служив в органах МВС. Перебував на різних керівних та оперативних посадах до виходу на пенсію.

Учасник Євромайдану, кілька разів був у Києві, зокрема, під час протистоянь 19–20 лютого 2014 року. Приїздив на Майдан, щоб підтримати сина Устима. Останній раз 19 лютого приїхав з метою забрати його додому, або хоч помінятися місцями. Устим на це не пішов і Володимир залишився з ним. Устим був біля Жовтневого палацу, а сам Володимир – на барикаді на вулиці Інститутській…  Зустрітися їм вже не судилось зустрітись – знайшов тіло сина вже в готелі «Україна».

З початку подій на сході України вирішив, що якщо не врятував сина, то буде допомагати іншим синам. Активіст і координатор громадської організації «Штаб Національного Спротиву Збаразького району».

Крім державних нагород, 2015 року удостоєний ордену  «Народний Герой України»

 

СЕРГІЙ ТАНАСОВ – (1984) – старший сержант ЗСУ, 79-а окрема аеромобільна бригада. «Кіборг», захисник Донецького аеропорту. З 2015 року – голова Березанської райдержадміністрації – до липня 2019 року.

Президент Зеленський 11 липня підписав розпорядження про звільнення Танасова з посади. Звісно, він не міг вибачити Сергію того, що той ще у квітні записав і виклав у ФБ відео, в якому вимагав від тоді ще шоумена Зеленського чіткої відповіді – “Ким були “зелені чоловічки”, які в 2014 році віджимали Крим? 24 години на відповідь, час пішов”…

Але – давайте по-порядку.

Сергій 2002 року пішов служити до лав ЗСУ.  Брав участь у миротворчих місіях — в Іраку, Ліберії, Косові. Під час перебування в Косові Танасова двічі відзначено почесним званням «Кращий сержант».

Із частиною в Щасті перебував з кінця лютого 2014 року. Охороняв блокпости й аеродроми, супроводжував колони, доводилося й пробиватися з оточення. В часі боїв за Донецький аеропорт — водій БТР. Під час захисту ДАПу був уперше поранений, через неможливість покинути поле бою перебував в аеропорту ще п’ять днів. Потім змушений був провести два місця в госпіталі…

Його фотографію розмістили на календарі «Кіборги».

У 2015 році через травму коліна, отриману в битві за ДАП, був переведений до 299-ї бригади тактичної авіації на посаду авіаційного навідника в званні молодшого лейтенанта.

2015 року обраний депутатом Миколаївської міської ради від партії БПП. Голова Березанської райдержадміністрації.

Як дійшов до такого життя? Про це розповідає репортаж на ресурсі Цензор: Коли лікувався в шоспіталі, допомагав бійцям оформляти документи – на виплати, землю, фіксувати поранення. Миколаївські волонтери підказали йому оформити громадську організацію, щоб упорядкувати процес допомоги. Ці ж волонтери у вересні 2015 го наполягли, щоб Танасов балотувався в депутати Миколаївської міської ради від “Солідарності”.

Кандидат Танасов методично обійшов усі будинки і квартири округу, сам за себе агітував. І став депутатом. Як вийшло, що призначений на посаду голови району?

Танасов пояснює це так: був якось на одній зустрічі з президентом Порошенком. Ставив питання по суті – про землю і вищу освіту для АТОшніков. Через деякий час зателефонували з Адміністрації президента – запропонували очолити район. Танасов поставився до цього як до нової бойової задачі. Його заступник – Ігор Мількат, теж з 79-ї бригади, він служив санінструктором, говорить: “Може це прозвучить пафосно, але для нас що ДАП, що Березанка – це завдання приблизно одного порядку”.

“Структура роботи місцевої влади дуже нагадує управління тиловою частиною: по суті ті ж проблеми, ті ж завдання, навіть суть помилок, які здійснюють люди, – одна і ті ж”, – стверджує Танасов.

Що робив Танасов на посаді голови РДА, доки його не звільнив Зеленський – можна почитати тут: https://censor.net.ua/ua/resonance/3073273/kiborg_u_glybokomu_tylu_yak_zahysnyk_donetskogo_aeroportu_sergiyi_tanasov_keruye_rayionom

Побажаємо імениннику сил і успіхів.

 

І пом’янемо тих захисників, яким не довелося повернутися живими з фронту російсько-української війни…

 

МАКСИМ КРИВИДЕНКО (1994-2017) – старший солдат ЗСУ.

Народився на Одещині. Навчався у Саратській школі-гімназії, захоплювався історією України. Ще зі шкільних років мріяв стати військовим, тож у 2012 році екстерном здав випускні іспити, щоб встигнути на весняний призов. Після строкової служби поїхав до Києва, де мав намір втілити свою мрію у життя.

Наприкінці 2013 року, з початком протестів, приєднався до Євромайдану.

У березні 2014 року, напередодні проведення незаконного кримського референдуму, з групою активістів поїхав до Криму, де був захоплений у заручники озброєними посіпаками російської окупації півострова. Близько тижня заручників утримували, піддаючи допитам і тортурам. Як розповіли в інтерв’ю BBC після звільнення «автомайданівці» Олексій Гриценко та Сергій Супрун, 20-річному на той час Кривиденку кілька разів прострелили ноги з травматичної зброї. 20 березня Максима та інших заручників вдалося звільнити, їх передали через Чонгар в обмін на затриманого СБУ офіцера ГРУ ЗС РФ Романа Філатова. Переговори про обмін велися з російськими військовими, яким підпорядковувались проросійські озброєні формування в Криму.

У квітні 2014 року добровольцем пішов військкомату, 31 серпня того ж року був призваний за частковою мобілізацією, виконував завдання в АТО. Демобілізувався 6 квітня 2016 року, а у червні того ж року повернувся на військову службу за контрактом.

Старший солдат, стрілець-снайпер 2-ї роти 18-го окремого мотопіхотного батальйону «Одеса» 28-ї ОМБ.

Загинув 9 вересня 2017 року внаслідок обстрілу з міномету калібру 82 мм позицій батальйону поблизу міста Красногорівка, — помер від осколкових поранень дорогою до лікарні.

Залишилися батьки, брат і три сестри.

 

ОЛЕКСІЙ КУРМАШЕВ (1980-2014) – снайпер, старший солдат резерву Батальйону імені Кульчицького.

Народився у Кенгсбергу (Калінінград), проживав в Умані. Щойно в Умані почали формувати загін Нацгвардії, він одним із перших записався до його складу. Пройшов три тижні військової підготовки. А потім разом із побратимами поїхав у зону АТО, на гору Карачун. Він мужньо вистояв усі бої і лише після перемоги, визволення гори від терористів, повернувся додому. Відпочив і знову пішов у бій.

Загинув 28 серпня в районі міста Дебальцеве. Колона підрозділів Нацгвардії та ЗСУ, що рухалась на допомогу силам АТО за маршрутом Дебальцеве — Комісарівка, потрапила в засідку.

У своєму останньому бою Курмашев врятував свого тяжкопораненого земляка Віктора Савчука, витягнувши його з-під вогню й перев’язавши, але сам – не вберігся від кулі снайпера…

Старший солдат резерву Юрій Лінивенко (згодом теж загинув в АТО під час трагічного ДТП під Артемівськом 5 січня 2015 р.) Так згадував про нього Курмашєва: «Леха любив Україну, хоч і народився в Росії. Вечорами любви лазити на сітці на смузі перешкод, знав багато альпіністських заморочок. Був простим, нормальним хлопцем, в нбому був дух, стрижень…»

 

СЕРГІЙ ПОТАРАЙКО (1984-2016) – солдат ЗСУ.

Народився в селі Плоска, Чернівецька область, жив у Чернівцях.

Навесні 2016 року підписав контракт, пішов на фронт; солдат, розвідник 8-го окремого мотопіхотного батальйону «Поділля», 10-та гірськоштурмова бригада.

15 липня 2016-го поблизу Мар’їнки три військовики потрапили у засідку під час виконання бойового завдання; куля влучила Сергію у голову, він загинув миттєво. Його тіло через обстріди добу не могли вивезти з поля бою. Ще один буковинець, Павло Юрбаш з села Сергії, намагаючись врятувати побратимів, потрапив у полон; звільнений 27 грудня 2017 року за обміном.

 

ВАСИЛЬ БАРАНОВСЬКИЙ (1967-2015) — старший лейтенант ЗСУ.

У 80-х працював трактористом у колгоспі,  потім служив у Радянській армії, у аеромобільніх війсках, водій БМП. Згодом знову працював у сільгоспідприємствах.

Мобілізований у березні 2014-го, старший лейтенант, командир взводу 44-ї окремої артилерійської бригади. Перебував у Чаплинці на межі з окупованим Кримом, в листопаді перевели у Вуглегірськ.

Загинув 29 січня 2015-го у боях з російськими збройними формуваннями в місті Вуглегірську. Вони з Миколою Качкалдою виїхали танком на вогневу пози цію та вели бій з наступаючим ворогом. Під час бою Василь подзвонив командиру і сказав, що вибрався з машини та поранений у ногу — в танк прямою наводкою влучив снаряд великокаліберної гармати, загорівся. Бійця мали забрати, але, коли прибули  на місце, Василя там вже не було. Згодом був ідентифікований серед загиблих.

Лишилася дружина, дві доньки та син.

 

МАКСИМ ЄФІМЧУК (1982-2015) старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Майське на Дніпропетровщині.

Мобілізований за контрактом 6 лютого 2015-го, стрілець-помічник гранатометника, 93-тя ОМБ. Загинув в ніч на 21 квітня 2015-го поблизу селища Піски Ясинуватського району внаслідок обстрілу опорного пункту 120-мм мінами з боку російських збройних формувань.

Залишилися батьки.

 

ОЛЕГ КОВАЛЬ (1972-2015) – старший лейтенант ЗСУ

Народився на Черкащині, 1990 року вступив до вищого військово-інженерного училища (Нижній Новгород). Після розпаду СРСР переведений до Сімферопольського військового училища. Після закінчення служив у місті Чоп. З 2010-го працював у відділі архітектури, Ужгородська адміністрація.

Серпнем 2014 року — доброволець, зарахований до складу 128-ї гірничо-піхотної бригади. Заступник командира батареї по роботі з особовим складом.

16 лютого 2015-го загинув під Дебальцевим під час обстрілу терористами з РСЗВ «Град» та мінометів базового табору 128-ї бригади.

Залишилася дружина, двоє дітей та онук.

 

ОЛЕКСАНДР СЛОБОДЯН (1991-2018) – капітан ЗСУ.

Народився у м. Ізяслав на Хмельниччині.

Закінчив Національну академію внутрішніх справ у Києві, служив командиром навчального взводу Національної гвардії у м.Золочів Львівської області.

Тричі був у найгарячіших місцях зони АТО та ООС, захищаючи Батьківщину, зокрема у: 2014 році – в Дебальцеве, 2015 році – під Бахмутом (колишній Артемівськ) та у 2018 році – під Волновахою.

Помер 27-річний військовий у лікарні унаслідок важкого поранення під час обстрілу бойовиками позицій українських військових у Волновахському районі Донецької області.

 

ОЛЕКСАНДР БОЧАРОВ  (1975-2016) – солдат ЗСУ.

Народився у с. Медвин на Київщині.

В АТО служив на посаді механіка-водія, 53-ОМБр.

Загинув 25 травня 2016 р. під час виконання службових обов’язків в районі смт Зайцеве, Горлівська міська рада, Донецька область.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада