Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
29.08.2020

30 серпня народилися:

  • художник, представник українського андеграунду, який після втечі з німецького полону навчався в Лондоні, а потім з новими ідеями повернувся на батьківщину;
  • поет-гуморист, твори якого не втрачають актуальності з часом;
  • акторка, яка зажила слави завдяки ролі Марічки у фільмі «Тіні забутих предків», зіграла у багатьох фільмах свого чоловіка – режисера Юрія Іллєнка;
  • композитор, засновник і керівник ВІА «Кобза»;
  • актор, який став відомим загалу після ролі Василя Стуса у фільмі «Заборонений»;
  • поет і письменник, в творах якого осмислюються реалії його рідного краю – Донбасу;
  • музикант-віртуоз, який опанував гру на більш ніж 50 народних духових інструментах;
  • військовий льотчик, який врятував екіпаж вертольоту Мі-8 під час обстрілу з ПЗРК.

А також згадаємо народжених цього дня захисників України, що загинули у протистоянні російській збройній агресії на Донбасі.


Підемо за хронологічним порядком:

 

ОЛЕКСАНДР ШУЛЬДИЖЕНКО-СТАХОВ (1922-1988) — представник українського андеґраунду 1960-1980-х років, дослідник психології мистецтва, послідовник британського мистецького руху Kitchen sink realism.

Народився у Києві, 1934 року поступив до Київської художньої школи. З початком німецько-совєтської війни 1941 року був призваний в армію зв’язківцем. Під Полтавою потрапив у полон й опинився у концтаборах у Німеччині й Австрії, звідки утік до Італії. Під прізвищем Стахов пішов до польського корпусу Армії Андерса. 1947 року переїхав до Лондона.

Закінчив відділення графіки в Лондонській школі мистецтва «Central School of Arts & Crafts» і два курси філософського відділення Лондонського університету. 1954 року Шульдиженко звернувся у совєтське консульство і повернувся до Києва. Працював художником із різними спеціалізаціями на Київській студії телебачення, художником-постановником на «Укртелефільмі».

Від 1967 року влаштувався художником-монументалістом у Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва. До Спілки художників УРСР Шульдиженко так і не був прийнятий.

За життя художник створив близько 2000 творів станкової графіки, а також монументальні твори та шрифти.  Його живописні роботи створені в неповторному стилі – недбалі на перший погляд мазки покладені окремо один від одного, виразно передають внутрішню напругу і надають динамізму навіть тим полотнам, де зображені статичні персонажі.

Перша персональна виставка «Браво, художнику» відбулася 1990 року в Українському домі в рамках «Днів Лондона» в Києві. Творив у дивовижному за технікою виконанні малюнку «зоровий шум».

Більшість творів була втрачена, коли художника виселили з його майстерні у 1973 році.

Подивитися роботи художника і дізнатися більше про його життя і стиль: https://artukraine.com.ua/a/oleksandr-shuldizhenko-stakhov–repatriant-iz-londona/#.X0pSnMj7SUk

 

 

ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ (1922-2004) — поет-гуморист і сатирик.

Народився в селі Новоскелюватка Миколаївської області в сім’ї хлібороба. Вчився у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині. По закінченні у 1940 році був призваний до армії. Учасник німецько-радянської війни.

Після війни навчався в Криворізькому педагогічному інституті, де його помітив Остап Вишня. Письменник почав опікуватися подальшою долею талановитого юнака, подбав про те, щоб його перевели навчатися у Київ. 1950 року Глазовий закінчив філологічний факультет Київського педагогічного інституту імені О. М. Горького.

У 1950–1961 роках — заступник головного редактора журналу «Перець», згодом заступник головного редактора журналу «Мистецтво».

На відміну від вимученого гумору більшості совєтських сатириків, що намагалися писати на злобу дня і висміювати піддані остракізму партією суспільні явища і риси людських характерів, Глазовий у своїх творах жартував легко і по-доброму над недоліками, що притаманні звичайним людям, або ж піднімався до гіркої іронії з приводу загальнолюдських явищ. Звісно, він також писав ідеологічно витримані гуморески, але вони складають меншу частину його доробку, більша ж частина не втрачає актуальності з плином часу.

Окремо варто зазначити, що Глазовий гостро і дотепно проходився по русифікаторах і тих українцях, які з різних міркувань відмовляються від своєї мови.

Почитати твори Глазового: https://gumoreska.in.ua/glazovij/

 

ЛАРИСА КАДОЧНИКОВА (1937) — акторка театру і кіно.

Росіянка за походженням, вона зажила слави завдяки ролям українок в фільмах провідних українських режисерів.

Народилася в Москві в родині акторки Ніни Алісової. Закінчила акторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії в 1961 році. Була актрисою Московського театру «Современник» у 1961—1964 роках, а з 1964 року — Київського театру російської драми імені Лесі Українки.

Була музою художника Іллі Глазунова, після чого 18 років прожила у шлюбі з кінематографістом Юрієм Іллєнком, який забрав її до Києва і чимало знімав у своїх фільмах («Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Наперекір усьому»). Другим чоловіком став директор театру імені Лесі Українки Михайло Саранчук.

Відомість їй принесла роль Марічки у фільмі Параджанова «Тіні забутих предків».

 

ОЛЕКСАНДР ЗУЄВ (1950-2006) — композитор, керівник ВІА «КОБЗА»

Народився в Макіївці Донецької області. 1974 року закінчив композиторський факультет Київської консерваторії

1971 року за ініціативою Зуєва був створений ВІА «Кобза». Ансамбль швидко став популярним, , представляючи на естраді найкращі зразки фольклору та сучасної української пісні. Новизна полягала в талановитому аранжуванні пісень, наближенні у багатьох випадках колориту несправедливо забутих народних творінь до сучасних ритмів. Поруч з цим зазвучали й призабуті старовинні музичні інструменти: бандура, козобас, сопілка, дримба, скрипка, бубон, ліра і, звичайно ж, кобза…

Значну частину репертуару «Кобзи» складали пісні, написані Зуєвим.  Зокрема, це такі шлягери як «Чого квіти не в’януть?», «А ми удвох», «Три дороги».  Зуєв був прекрасним мелодистом, збагатив композиції дивовижними фольклорними обробками.

Крім пісень писав музикиудо хронікально-документальних і телевізійних фільмів.

Доля Зуєва склалася трагічно. Він страждав на спадкову психічну хворобу, останні роки жив як безхатько і був похований як безхатько  помер 31 жовтня 2006 року у м. Буча на Київщині.

Послухати пісні, музику до яких написав Зуєв:

https://www.youtube.com/watch?v=Dr02RthS2u4

https://www.youtube.com/watch?v=mMni1znhUUQ

https://www.youtube.com/watch?v=NVZRSTVnni8

 

ДМИТРО ЯРОШЕНКО (1986) — актор театру і кіно, відомий за роллю Василя Стуса у фільмі «Заборонений».

Дмитро Ярошенко народився у місті Жовті Води на Дніпропетровщині. Акторством захопився ще під час навчання в ліцеї, де був театральний гурток. Потім грав в самодільному театрі у Жовтих Водах.

-Батьки на мене у виборі професії не вплинули, вони не мають ніякого стосунку до мистецтва. Я просто вирішив вступати в Київ на актора. Про Москву, Петербург, я думав, але розумів, що там, по-перше, величезний конкурс, а, по-друге,- це такі міста, в яких дуже складно, особливо коли ти з України, – розповідає Дмитро. – З 2003 по 2007 роки навчався на курсі Леся Танюка у Національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, який закінчив за спеціальністю актор театру і кіно.

З 2004 року Ярошенко — провідний актор театру Дах. Грав у трилогії про владу «Пролог до Макбета», «Річард третій. Пролог», «Король Лір. Пролог», моно-виставі «Ідіот» за Достоєвським, а також у спектаклі «Український Декамерон» за п’єсою Кліма.

Дмитро Ярошенко грає, головним чином, у фільмах. Серед них і американська стрічка про Україну — «Джулія Блу». Він зіграв снайпера, який повернувся з АТО з посттравматичним синдромом. Зйомки стрічки проходили у 2015 році в Києві та Карпатах.

Широко відомим актор став завдяки виконанню ролі Василя Стуса у фільмі «Заборонений».

Як на мене, то акторська гра Дмитра Ярошенка, це єдине, що хоч якось виправдовує існування цієї провальної стрічки.

Інтерв’ю з актором про зйомки у фільмі «Заброонений»: https://life.pravda.com.ua/culture/2019/09/6/238113/

 

ОЛЕКСІЙ ЧУПА (1986) —поет і прозаїк. Засновник Донецького слему.

Народився в Макіївці. Навчався в Макіївському металургійному технікумі на спеціальності хіміка-технолога, вивчав українську філологію в Донецькому національному університеті. Працював машиністом на Макіївському металургійному заводі. Через війну на Добасі переїхав до Львова в 2014 році.

Книги Олексія Чупи «Бомжі Донбасу» та «10 слів про Вітчизну» ввійшли до довгого списку премії Книга року BBC 2014 року.

Автор трьох поетичних збірок – «Українсько-російський словник», «69», «Кома».

Значна частина прозових творів присвячені донбаській темі.

Видана 2014 року книжка «Бомжі Донбасу» – попри назву – це зовсім не гостра соціалка, а скоріше філософській роздум про те, що є корінням людини.

Того ж року 2014 вийшли «Казки мого бомбосховища». – це дванадцять трагічних, зворушливих, сумних і дивовижних історій про мешканців дванадцяти квартир у під`їзді великого будинку.

2015 року побачив світо роман «Акваріум (книга)». Це фантастика, антиутопія і розмірковування над сутністю тоталітаризму. В акваріумі головного героя мешкають. дорослі люди, зменшені в десятки разів за допомогою медичного препарату. Вимушені виживати, ці напівлюди-напіврибки продовжують існувати за законами суспільства: їдять, сплять, розмножуються… Тимчасом господар акваріума проводить на них досліди і встановлює свої закони у створеному владною рукою божевільному соціумі. Соціумі, що складається не з людей – з біомаси, не здатної мислити, самостійно приймати рішення й висловлювати свою думку. Де навіть вибір політичної партії залежить від господаря, а не викликаний власними думками псевдогромадянина.

2016 року вийшла повість «Вишня і я». почитати про неї можна тут:

Інтерв’ю з письменником- про те, чому він, будучи філологом працював машиністом, чому Донбас для нього закінчився 16 січня 2014 рок і чому він все одно буде присутнім у його творчості

http://ufra.com.ua/liudy/123-chupa.html

 

МАКСИМ БЕРЕЖНЮК (1986) — музикант-віртуоз, виконавець на традиційних духових інструментах.

Народився у місті Рівне. Закінчив клас Дітчука Михайла у Рівненській музичній школі, у 2005 оці. став випускником Рівненського музичного училища за класом сопілки та Пан-флейти..

У 2010 р. Максим Бережнюк закінчив факультет музичного мистецтва за спеціальністю «Фольклор» у Київському національному університеті культури і мистецтв. Клас професора Раїси Гусак — традиційні українські народні духові інструменти. Традиційний спів вивчав у класі Івана Синельникова (ансамбль «Кралиця»).

Віртуозно володіє грою на традиційних духових інструментах України та світу, яких опанував близько 50 видів. Колекція музиканта налічує більше, ніж 100 відомих і рідкісних народних духових інструментів: сопілка, денцівка, дводенцівка, окарина, телинка, пан-флейта, дримба, кавал, флояра, бансурі, турецький ней, ріжок, хулусі, баву, дуда (українська волинка), галісійська гайта, сакпіпа, шалмей, цинк, вірменський дудук, тощо.

Творчий шлях Максима Бережнюка розпочинався із традиційної музики Карпат і Волині, завдяки збереженню і відтворенню якої, музикант отримав чимало популярності на сучасні українській фольк-сцені.

Із перших і вагомих досягнень духовика варто згадати його діяльність як соліста Київського академічного ансамблю української музики «Дніпро», участь у етно-рок гурті «Камо Грядеши», в альтернативному фольк-рок гурті «Merva», у фольклорному ансамблі «Кросна», також співпрацю із «SkyTrix». Бережнюк став співзасновником колективів «Веселі Вуйки», «Баламути» та Kyiv Ethno Trio.

Також, він співпрацював із гуртами «Ляпіс Трубєцкой», ТНМК, «ВВ», «Ле Гранд Оркестр» Олега Скрипки, з репером Ярмаком і співчакою Ілларією.

Максим брав участь у проекті «Візерунчасті пісні» із Сусанною Карпенко та Сергієм Охримчуком. Грав у творчих дуетах із бандуристом Ярославом Джусем і піаністом Максимом Шоренковим.

Грає у складі гурту старовинної музики «Хорея козацька».

Максим Бережнюк представляє 19 українських народних духових інструментів: https://www.youtube.com/watch?v=tzg5sthDA30

І ще послухати: https://www.youtube.com/watch?v=1DS42gkv8sY

 

ВАСИЛЬ МУЛИК (1983) — військовий льотчик, майор ЗСУ.

Народився 1983 року в Чехословаччині, де на той час служив батько-вертолітник. Звідти батька перевели у Броди на Львівщину. В старших класах школи Василь вирішив йти по його стопах — в авіацію.

2004 року закінчив Харківський національний університет повітряних сил імені Івана Кожедуба. Направлений для подальшого проходження служби другим пілотом вертольоту у Броди, в 3-й полк армійської авіації, який 2012 року переформатований у 16-ту окрему бригаду армійської авіації Сухопутних військ.

2007 року вперше брав участь у миротворчій місії в Африці, по тому було ще кілька ротацій. З 2008 — командир вертольоту Мі-8.

З початком російської збройної агресії проти України з 15 березня 2014 виконує завдання на Сході України: Краматорськ, Слов’янськ, Амвросіївка, Старобешеве, Савур-могила, Іловайськ. Екіпаж вертольота Мі-8 — пілот Василь Мулік, другий пілот Андрій Абракітов і бортовий технік Сергій Кужелюк — виконував повітряне патрулювання, доставлення вантажів та особового складу, евакуацію поранених із зони проведення АТО. 5–6 годин нальоту за день тоді були нормою.

31 серпня 2014 екіпаж Муліка доставив поранених з «Іловайського котла», серед яких були шість важких, у польовий госпіталь в Розівку. Увечері знову вилетіли за пораненими, і в районі Волновахи потрапили під обстріл терористів з ПЗРК. Завдяки тому, що борттехнік вчасно помітив пуск ракети, пілоту майору Муліку вдалося вийти з-під удару, зробивши крен на 90 градусів і врятувавши життя екіпажа та гелікоптер.

У 2015 році батько Василя також почав літати в зону проведення антитерористичної операції, де неодноразово зустрічався із сином під час виконання бойових завдань.

2 квітня 2017 в Маріуполі, під час 22-ї церемонії нагородження орденом «Народний Герой України», військовий льотчик майор Мулік високо оцінив українських військовиків, які воюють на землі, а також із сарказмом висловився про тих чоловіків, які йшли на всілякі хитрощі, щоб втекти від призову:

– Дякую людям, які заплатили продажному воєнкому, хто заховався за спідницею дружини чи матусі, дякую тим, хто втік за кордон або просто вирішив, що це не його справа. За що я вам дякую? За те, що показали, яким не має бути чоловік і яким не має бути громадянин. Дякую, жалюгідні боягузливі нікчеми, – сказав Василь Мулік.

Інтерв’ю з Василем Муликом: https://censor.net.ua/ua/resonance/443233/pilot_vertolota_mi8_narodnyyi_geroyi_ukrayiny_vasyl_mulyk_yakymos_chynom_ya_unyk_vluchannya_pzrk_scho

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російської збройною агресією:

 

ЯРОСЛАВ ЖИТНІКОВ (1982-2016) — лейтенант ЗСУ.

Народився в місті Торез Донецької області, закінчив тут школу. Мешкав в місті Лозова Харківської області, працював у Лозівській дистанції сигналізації та зв’язку (Південна залізниця), також був профспілковим організатором цеху.

У травні 2015 року мобілізований; служив командиром взводу 53-ї ОМБр. Брав участь в боях на сході України.

4 липня 2016 року під час мінометного обстрілу позицій підрозділу зазнав важкого поранення в груди. Разом з ще двома пораненими був доставлений до шпиталю, де помер після операції.

Без Ярослава лишились мати, дружина та 10-річна донька.

 

АНАТОЛІЙ КУРОЧКА  (1967-2014)— старший сержант міліції.

Народився у с. Сліпорід-Іванівка на Полтавщині. Закінчив Дніпродзержинський технікум фізичної культури, проходив строкову службу в лавах РА. З 1989 року проживав у Пирятині, працював робітником у ПАТ «Пирятинський сирзавод», згодом у будівельних бригадах.

Боронити Україну пішов добровольцем. Старший сержант міліції, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Шахтарськ».

Загинув 19 серпня 2014 року під час боїв за визволення Іловайська.

Залишились дружина, дорослі донька і син, та троє внуків.

 

СЕРГІЙ ДОБРОПАС (1990-2014) — десантник, солдат ЗСУ.

Народився в селі Червоний Лиман (нині село носить назву Добропасове на честь полеглого земляка) Дніпропетровської області. Після закінчення школи здобув професію маляра у Дніпропетровському вищому професійному училищі будівництва. Працював у ТОВ “Агрофірма «Обрій» в селі Коломійці.

З 2009 по 2010 проходив строкову військову службу. Після служби повернувся на попереднє місце роботи в агрофірмі, де працював вакуумником племінного заводу з вирощування великої рогатої худоби.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України 24 березня 2014 року мобілізований. Солдат, стрілець-зенітник 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗСУ.

13 червня 2014 року десантники готувались до відправлення в зону проведення АТО. У ніч на 14 червня трьома військово-транспортними літаками Іл-76 МД з інтервалом у 10 хвилин вони вилетіли в Луганський аеропорт на ротацію особового складу. На борту також була військова техніка, спорядження та продовольство.

14 червня о 0:40 перший літак, під командуванням полковника Дмитра Мимрикова приземлився в аеропорту.

Другий Іл-76 МД, під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, на борту якого перебували 9 членів екіпажу 25-ї мелітопольської бригади транспортної авіації та 40 військовослужбовців 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади, о 0:51, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, на висоті 700 метрів, був підбитий російськими терористами з ПЗРК. В результаті терористичного акту літак вибухнув у повітрі і врізався у землю поблизу аеропорту.

49 військовослужбовців, — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули. Третій літак за наказом повернувся в Мелітополь.

Без Сергія залишились батьки.

 

ВЛАДИСЛАВ РОЙ  (1994—2019) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Різдвянці, Запорізька область. 2013-го закінчив Покровське ВПУ № 75 — за фахом «тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва». Працював у фермерському господарстві «Скорпіон» механізатором.

У грудні 2018 року призваний на збори резервістів, проходив навчання в навчальному центрі «Десна». Солдат, стрілець-помічник гранатометника 1-го відділення 1-го штурмового взводу 3-ї штурмової роти 24-го батальйону «Айдар». 15 квітня 2019-го вступив на контрактну військову службу.

17 вересня 2019 року вранці загинув у районі міста Залізного — селища міського типу Південного внаслідок обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями опорного пункту з РПГ.

Без Владислава лишилися мати і сестра.

 

ОЛЕКСАНДР ОЛІФЕР (1992-2015) — старший солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився у с. Липовець на Київщині.

У березні 2014 року пішов служити добровольцем, снайпер 93-ї ОМБр. Двічі був на ротаціях у Донецькому аеропорту. В другій декаді січня мав їхати з летовища на ротацію, однак поступився місцем пораненим.

Загинув у Донецькому аеропорту — 20 січня після другого вибуху в терміналі зв’язок із Олександром увірвався.

26 березня тіло Олександра було знайдене під завалами. Упізнаний за експертизою ДНК.

Батько Олександра також був учасником російсько-української війни.

 

МАКСИМ ГРЕБЕНЮК (1996-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Новомосковськ на Дніпропетровщині. 2013 року закінчив школу. Від осені 2014-го — боєць Полку патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1». Боронити Україну пішов добровольцем, як тільки йому виповнилося 18 років.

Загинув 24 січня 2015-го під час обстрілу російськими збройними формуваннями села Піски внаслідок прямого потрапляння артилерійського снаряду, Максим в той час надавав допомогу побратиму під обстрілом.

Максим був самим молодим добровольцем Дніпропетровщині.

 

ОЛЕКСАНДР ХРУЛЬ (1992-2014)— старший солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився у с. Ганнівка на Кіровоградщині. Мобілізований у вересні 2014-го, стрілець, 3-й окремий полк спеціального призначення.

3 жовтня 2014-го загинув при виконанні бойового завдання з оборони аеропорту Донецька.

Без сина лишилась мама.

 

АРТЕМ УС (1994-2014) — старший солдат НГУ.

Народився у с. Марківські Чернігівської області.  З 2011 до 2013 року навчався в будівельному коледжі Києва. Проходив строкову службу в ЗСУ, у квітні 2014 року мав повернутися додому, проте лишився в лавах. Записався добровольцем, старший солдат, 1-а бригада оперативного призначення. Понадстрокову службу проходив у Києві, 25 серпня частину було спрямовано в зону бойових дій. Його підрозділ займався підготовкою «коридору» для виходу з оточення під Іловайськом українських підрозділів.

29 серпня 2014 року смертельно поранений у голову осколком міни в місті Комсомольському Старобешівського району.

Без єдиної дитини лишилися батьки.

 

ОЛЕКСІЙ ОЩЕПКОВ (1974-2014) —старший лейтенант ЗСУ.

Народився у Києві. Закінчив Київське суворовське військове училище. 1991 року поступив у Київське вище загальнокомандне училище, поновився вже у Київському інституті сухопутних військ. Закінчив 1999 року після переведення Харківський інститут танкових військ з червоним дипломом.

Почав службу командиром взводу роти охорони батальйону охорони, 101-ша окрема бригада охорони Міністерства оборони України, звільнився зі служби у 2001 році. Працював менеджером у приватному секторі, останнє місце праці — менеджер з логістики ТОВ «Мультиелектронік».

Старший лейтенант 12-го батальйону територіальної оборони, відділення спеціального призначення.

Загинув у ніч на 4 вересня близько 2-ї години — від осколкового ураження під час обстрілу з РСЗВ «Смерч» поблизу села Дмитрівка Новоайдарського району Луганської області; снаряд влучив у танк. За словами очевидців, обстріл вівся з території РФ.

Більша частина особового складу була відведена з табору напередодні. Загинули двоє бійців батальйону, понад 20 дістали поранення, знищена техніка, що залишилась. Тоді загинули Олексій Ощепков та солдат 12-го батальйону Олег Задоянчук, вояки 1-ї танкової бригади старший сержант Олександр Шик, старший солдат Сергій Безгубченко та солдат Юрій Хуторний.

Залишились батьки, сестри, дружина та троє дітей.

 

СЕРГІЙ ЗАХАРЕВИЧ (1996-2017) — старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Недра, Київська область. Був третім найменшим сином у родині. Брав участь в художній самодіяльності, грав у шкільному театрі, займався спортом. Після школи навчався у Переяслав-Хмельницькому державному педагогічному університеті імені Григорія Сковороди на вчителя фізкультури.

6 листопада 2015 року був призваний на строкову військову службу. З листопада 2015 по 19 січня 2016 — курсант навчального центру Сухопутних військ «Десна». З 19 січня проходив строкову службу в Білоцерківській 72-ій механізованій бригаді. У травні 2016 вступив на військову службу за контрактом, брав участь в АТО.

Загинув від кулі снайпера під час обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями позицій українських військових у промзоні міста Авдіївка. Куля калібру 7,62 мм влучила під бронежилет, і завдала смертельного поранення у серце, пройшовши навиліт.

По смерті залишилися мати та двоє старших братів.

 

ІГОР УПОРОВ (1984-2014) – миротворець, старший солдат ЗСУ.

Народився 30 серпня 1984 року в селі Залужне на Волині. Свого часу проходив службу у складі миротворчого контингенту в Косові. Мешкав із сім’єю у місті Володимирі-Волинському.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України мобілізований на початку квітня 2014 року. Старший солдат, командир бойової машини — командир відділення 51-ї ОМБр.

28 червня під час бою поблизу села Макарове Станично-Луганського району перебував на БМП-2. В результаті обстрілу російськими терористами дістав поранення у живіт осколком, що рикошетом влучив під бронежилет, помер від втрати крові у вертольоті під час транспортування до шпиталю. Загинув герой під час оголошеного на фронті перемир’я, за кілька діб до народження своєї другої доньки.

Залишились мати, сестра, дружина і двоє доньок – молодша народилася в ніч після поховання батька.

 

ДЕНИС ОСТРОУШКО (1989-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Нікополь. Закінчив сільськогосподарський технікум, служив в армії, по демобілізації працював охоронцем в «АТБ-Маркет». Вступив до Національної металургійної академії, від 2012 року працював термістом цеху № 7, ТОВ «Інтерпайп Ніко Тьюб».

Мобілізований 15 травня 2014 року, кулеметник стрілецької роти 40-го батальйону територіальної оборони «Кривбас».

Загинув при виході колони з Іловайська через «гуманітарним коридором», який був обстріляний російськими військами. на дорозі в поблизу села Новокатеринівка.

Без Дениса лишились дружина та син.

 

ДМИТРО КУЛИКОВ (1979-2015)— старшина ЗСУ.

Народивсяу м. Ніколполь на Дніпропетровщині.

Мобілізований у березні 2015-го, стрілець, 20-й окремий мотопіхотний батальйон — 93-тя окрема механізована бригада.

13 червня 2015-го в боях під Мар’їнкою зазнав поранення, несумісного з життям.

Без Дмитра залишилися мама і сестра.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада