Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
29.07.2020

30 липня.

Цього разу в огляді:

  • художниця, дружина Михайла Бойчука і його послідовниця у мистецтві. Розстріляна НКВД – як і інші митці-«бойчукісти»;
  • художник, майстер реалістичного живопису;
  • головний редактор видавництв «Дух і Літера» при Могилянці;
  • фотограф-документаліст, який працював у багатьох «гарячих точках», документував події неоголошеної російсько-української війни. Був двічі поранений – в Молдові та на Донбасі. Лауреат Шевченківської премії 2020 року;
  • дослідниця українського літературного модерну, співзасновниця Київського інституту гендерних досліджень, одна з провідних інтелектуалок сучасності;
  • дослідник польсько-українських відносин, творчості Бруно Шульца, перекладач польської літератури;
  • кінорежисер, сценарист, який зняв художні фільми «Мамай» та «Поводир», а також десятки документальних фільмів, найвідомішим з яких є «Переломний момент: війна за демократію в Україні»;
  • письменник і есеїст, що працює на межі контркультури.

Також неодмінно пом’янемо народжених 30 липня захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією на Донбасі.


Почнімо:

 

СОФІЯ НАЛИПИНСЬКА-БОЙЧУК (1884-1937) — художниця. Дружина художника Михайла Бойчука. Розстріляна НКВД.

Будучи за походженням французькою полькою, стала .

Народилася Софія Налепинська у місті Лодзь. Батько її був поляком, мати мала французьке походження. Мистецьку освіту здобула в художній школі Ціонглінського в Петербурзі. У 1908 році продовжила навчання у Мюнхенській художній школі. За рік виїхала до Парижа, удосконалюючи свої знання в Академії Рансона.

Тут і відбулася її зустріч з Михайлом Бойчуком. Закохалась чи не з першого погляду, і це почуття визначило її подальшу долю. Вони одружилися в Парижі. Під впливом чоловіка Софія, донька поляка і француженки, стала називати себе українкою, розмовляти українською мовою і вивчати українську культуру.

У 1917 році родина Бойчуків під час революції перебралася до Києва. Михайло став співзасновником Української академії мистецтв (сьогодні Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Займався закріпленням стародавніх фресок у Софійському соборі. Відкрив фрескові розписи Успенського собору Єлецького жіночого монастиря у Чернігові.

Софія з 1919 року була викладачкою у Миргородській школі, пропрацювала там три роки. У 1922-му стала очільницею ксилографічної майстерні Київського інституту пластичних мистецтв. А також викладала до 1929-го у Київському художньому інституті, де стала професоркою і заснувала школу гравюри.

У 1936 року Михайла Бойчука заарештували співробітники НКВС. У в’язниці вони вибили з нього “зізнання”, буцімто “контрреволюційна організація, до якої я належав, являла собою формування українських націонал-фашистів у Совєцькій Україні”. 13 липня 1937 року Михайла Бойчука розстріляли в Києві разом із учнями Іваном Падалкою, Василем Седляром, Іваном Липківським.

Софію ув’язнили 12 червня 1937-го, таку постанову ухвалив IV відділ управління державної безпеки НКВС УРСР, який раніше загріб у свої лапи Остапа Вишню, Олеся Досвітнього, Костя Котка, Івана Лакизу, Олексу Слісаренка. Адже для більшовицького режиму українські інтелігенти, що впевнено заявили про себе у попередньому десятилітті, були типовими “ворогами народу”. Їхня творчість не вкладалася в прокрустове ложе “соціалістичного реалізму”, не вихваляла “батька народів” Сталіна, а головне, вона була національно-українською за змістом. А ще – Софія була дружиною “ворога народу”. Після її ув’язнення лишився напризволяще син.

Перший допит Софії відбувся в ніч її арешту. Енкаведисти знали, що вона навчалася у Франції та Німеччині, тому незабаром їй висунули обвинувачення у тому, що вона була “членом контрреволюційної української націонал-фашистської організації і провадила шпигунську роботу на користь іноземних розвідок”. У ті роки всім, хто бував за кордоном, інкримінували цю статтю.

Півроку її мучили допитами, проте вона знайшла у собі сили вистояти. Достеменно не відомо, які саме тортури їй довелося витримати. Мужність жінки вражає, вона змогла витримати знущання і не підписала зізнань. В останньому протоколі допиту, який опублікував у своїй праці “Смерть Софії Налепінської-Бойчук” історик Сергій Білокінь, зазначено:

“Питання: – Вас заарештовано за участь в антисовєцькій, націонал-фашистській організації, де ви провадили шпигунську роботу на користь іноземних держав. Чи визнаєте ви себе винною у пред’явленому вам звинуваченні?

Відповідь: – У пред’явленому мені звинуваченні винною себе я не визнаю. В антисовєцькій націонал-фашистській організації я участі не брала й шпигунської роботи не провадила.

Питання: – Ви кажете неправду, слідство має відомості, що ви брали активну участь в антисовєцькій націонал-фашистській організації, якою керував ваш чоловік – Бойчук. Пропонуємо вам дати докладні зізнання про вашу участь в організації”.

Вона легко могла відмахнутися від чоловіка, якби повідомила слідству, що їхнє сімейне життя на той час вже давно розпалося, і Бойчук живе з іншою жінкою, яка має ось-ось народити дитину. Але Софія цього не зробила, бо знала, що скандал у родині нічим не допоможе, а навпаки, може зашкодити іншим людям. Тому жодного слова з уст Софії не злетіло.

Не змігши вибити зізнання жінки, їй показали протокол-зізнання її колег, вона ж на цю провокацію не піддалася: “Можливо, вони і входили до якоїсь організації, – я навіть не чула про таку”. Софія, певно, розуміла, що це витягнуто в результаті тортур, тому пристала на нейтральну позицію, не підтверджуючи і не спростовуючи їхні слова.

Коли ж Налепинська зізналася у тому що була знайома із деякими діячами, котрі були засуджені за контрреволюційну діяльність, у енкаведистів роз’вязалися руки і вони вирішили, що всі звинувачення збігаються і винесли вирок: 6 грудня 1937 року Софію Налепинську-Бойчук засудили до розстрілу. Вирок виконаний 11 грудня.

Нащадкам залишилася її мистецька спадщина – десятки гравюр на дереві, портретів, ілюстрацій до творів Тараса Шевченка, Степана Васильченка, Гі де Мопассана, Альфонса Доде.

 

ЄВГЕН ВОЛОБУЄВ (1912-2002)—  художник, майстер реалістичного живопису.

Народився в селі с. Варварівка, Харківська губернія. Навчався спочатку в Харківському художньому технікумі, в 1931–1934 роках студент Харківського художнього інституту. У 1940-му – він випускник Київського художнього інституті, майстерня Федора Кричевського та Дмитра Шавикіна. Викладав у Харківському художньому технікумі, але був мобілізований до лав Червоної армії 1940 року.

Брав участь в перших трагічних боях на Західному Фронті. В червні 1942 року потрапив у полон, до кінця війни перебував в нацистських таборах, частку терміну працював батраком в маєтку латвійського поміщика. 1945 року, по визволенню з табору військовополонених, переведений у штрафний батальйон – совєти вважали полонених винними у тому, що здалися живими. Демобілізований з армії і кінці 1945 р. Пізніше мав нагороду — медаль «За перемогу над Німеччиною».

По війні оселився в Києві, де його дочекалась дружина — Олена Яблонська (сестра знаної художниці Тетяни Яблонської). Волобуєв дозвіл на викладання в художній школі, але на початку 1950 цілком перейшов на творчу діяльність.

Про свій творчий доробок він казав: “Мої роботи мають риси наївності і незавершеності, але над ними мені доводиться довго і наполегливо працювати”.

У 1947 році Євген Волобуєв вперше стає експонентом республіканської виставки.

Чільне місце в доробку Волобуєва посідають пейзаж і натюрморт. Невигадливі за сюжетом, вирішені у скромній колористичній гамі, твори художника тяжіють до великої форми. Євген Волобуєв сформулював для себе чотири основні чинники побудови картини: “гострота композиції, прозорість, кольоровість і світлість”.

Волобуєва лишався осторонь поширених тенденцій. Зокрема, його творчість поминула характерна для українського живопису декоративна стихія, що йде від захоплення народним мистецтвом. Контрастність локальних фарб, площинна стилізація поза сферою його колористичних пошуків. Митець естетизує гідність простоти, з якою скромні предмети виконують певні функції.

Ставлячи і вирішуючи складні художні завдання, ми­тець шукає засобів спілкування з глядачем. У просторі його творів завжди залишається місце для співтворчості глядача. Але художник чітко визначає напрямок, у якому розвивається цей діалог. І не лише вибором теми, але й ракурсом контакту.

 

ЛЕОНІД ФІНБЕРГ (1948) – соціолог, дослідник культури, головний редактор видавництва «Дух і Літера».

Закінчив Київський політехнічний інститут. У 1968–1996 роках oбіймає інженерні посади в інститутах Міненерго. Втім, сфера його творчих інтересів лежить поза межами інженерії.

Фінберг підготував дослідження про правову культуру совєтського суспільства на прикладі обговорення «брежнєвської» Конституції 1977 р. Звісно, це був самвидавний твір.

З кінця 80-х років Фінберг – член редакційної ради журналу «Філософська та соціологічна думка», організатор низки експертних соціологічних досліджень.

У 1995 році як гостьовий професор читає курси лекцій у Женевському університеті: «Соціальні і економічні проблеми посткомуністичної України» та «Українська політична історія ХХ століття». У 1997–2000 роках читає на магістеріумі НаУКМА курс лекцій «Єврейська цивілізація».

З 1995 року член редколегії, з 2011 року заступник головного редактора, а з 2016 року головний редактор художньо-публіцистичного альманаху «Єгупець», заснованого Інститутом юдаїки у Києві. З 1997 року – співредактор культурологічного часопису «Дух і літера», що видається однойменним видавництвом.

Основні теми наукових зацікавлень: історія та культура євреїв України, українське суспільство ХХ століття,  посттоталітарний світ, соціальні проблеми сьогодення.

Упорядник та редактор низки книг, зокрема: «Нариси з історії та культури євреїв України» (2008), Ханна Арендт «Джерела тоталітаризму» (2005), Адам Міхнік «У пошуках свободи» (2009), «Обрії особистості. Книга на пошану Івана Дзюби» (2011), книжкової серії «Постаті культури» (Леонід Ушкалов «Ловитва невловного птаха: життя Григорія Сковороди», Роман Корогодський «До брами світла»), книжкової серії «Бібліотека юдаїки» (Геннадій Естрайх «Культура мовою їдиш», «Юдео-християнський діалог», Сінтія Озік «Метафори та пам’ять», Ізабелла Хруслінська, Петро Тима «Діалоги порозуміння. Українсько-єврейські взаємини»).

Головний науковий консультант документальних фільмів: «І настане новий день», режисер Роман Ширман (Київ, 1994) та «Назви своє ім’я», режисер Сергій Буковський (Лос-Анджелес – Київ, 2006). У 2014-2016 роках був консультантом документальних фільмів телеканалу «Культура» про Михайлину Коцюбинську, Романа Корогодського, Олексу Захарчука (реж. Т. Бойко).

Очолюване Фінбергом видавництво «Дух і Літера» видало понад 400 книг, переважно це інтелектуальна класика ХХ ст.: тексти Ханни Арендт, Поля Рікера, Жоржа Ніва, Ярослава Пелікана, Сергія Аверінцева, Сергія Параджанова, Чеслава Мілоша, Януша Корчака, Леонідаса Донскіса, Мірче Еліаде, а також наших сучасників – Бориса Херсонського, Світлани Алексієвич, Всеволода Стеблюка та інших.

Книжки видавництва «Дух і літера»: https://nashformat.ua/publishers/duh-i-litera-books

Актуальні новини видавництва на сторінці в ФБ: Дух і Літера

 

ОЛЕКСАНДР ГЛЯДЄЛОВ (1956)  — фотограф-документаліст, фотожурналіст. Лауреат Шевченківської премії 2020 року.

Народився в у польському містечку Легниця в сім’ї офіцера Радянської армії. У 1974 році переїжджає разом із сім’єю до Києва, де і мешкає по теперішній час. Вивчав оптику і приладобудування в Київському Політехнічному інституті, після строкової служби працював у спеціалізованому конструкторсько-технічному бюро в Інституті проблем міцності Академії Наук УРСР. По завершенню проекту написав заяву про звільнення.

Почав фотографувати у 1989 році під час подорожі з друзями на Памір, відтоді не розлучається з фотокамерою і самостійно починає вивчати фотографію. З 1989—1996 років працює незалежним фотожурналістом.

З 1996 року Глядєлов зосередився на довгострокових фотодокументальних проектах з поданням своєї роботи у вигляді виставок та книжок-альбомів. Весь цей час він паралельно працює над трьома великими проектами: про безпритульних дітей, про епідемію ВІЛ/СНІД, пост-совєтські в’язниці.

З 1997 року і по цей час він співпрацює з міжнародною гуманітарною організацією «Лікарі без кордонів» (Medecins Sans Frontieres) як фотограф.

Висвітлював воєнні конфлікти в Молдові, Нагірному Карабаху, Чечні, Киргизстані, Сомалі, Південному Судані. Зробив кілька репортажів з російсько-української війни на Донбасі.

Був двічі поранений – у Молдові та на Донбасі під Ілловайськом.

Світлини Глядєлова регулярно використовують такі міжнародні організації, як MSF, HRW, The Global Fund, UNAIDS, UNICEF.  Глядєлов провів понад 40 персональних виставок та видав 3 книги.

Постійно використовує у своїй роботі аналогову фотокамеру LEICA M6 з ручним наведенням фокуса, механічним взводом затвора і без функції «серійна зйомка». Майже завжди фотографує на чорно-білу плівку 35мм. Рідко працює з кольоровими плівками, зазвичай тільки тоді коли цього потребує замовник. Глядєлов сам проявляє та друкує свої фотографії, для цього одна із кімнат переобладнана під фотолабораторію.

  • За запитом в Google часто можна знайти інформацію про те, що я «радянський та російський фотограф». Я думаю, що це російська звичка — привласнювати собі все і всіх. Я настільки ж відрізняюсь від радянських і російських фотографів, наскільки українці загалом відрізняються від росіян. Я намагався зв’язатися з тими, хто пише таке про мене, але жодної відповіді ще не отримав, – розповідає Глядєлов.

Про свій творчий метод розповідає так: «Є фотографії, що йдуть від голови: у автора є конструктор у голові, а фотоапарат фіксує це. Потім до знімків можна придумати багато тексту, щоб наблизити зображення до ідеї. А коли ти займаєшся прямою фотографією, коли життя не відповідає якимось розумовим конструкціям автора, то знімки виходять такими, як вони є».

В інтерв’ю DW Гляделов себе називає емоційним фотографом. Він пам’ятає всіх героїв своїх світлин по іменам, дати коли зроблено фото, місце зйомки і завжди розповідає це на своїх інтерв’ю та презентаціях.

У книжці «Ukraine.The Best» так характеризують роботу Глядєлова:

«Він співчуває цьому світу, передає повідомлення від тих, у кого немає голосу, на кого суспільство воліє не зважати. Чи знімає Глядєлов бездомних дітей, що б’ються за пакет з клеєм, чи наркоманів в одеському районі «Палермо», чи зеків, хворих на туберкульоз, чи активістів Майдану, чи бійців у зоні АТО — його бачення завжди точне й щире. Тому це не репортаж і не публіцистика, а скоріше те, що можна було би назвати психологічним портретом. Персонажі Глядєлова — більш ніж бунтівники чи ізгої, солдати чи пацієнти. Не маніпулюючи ані реальністю, ані глядачем, він точно передає малюнок доль своїх героїв, ритм їхнього щоденного крокування над бездонним відчаєм. Високе співчуття, сконцентроване в цих світлинах, доступне лише небагатьом талантам — і це те, чого гостро бракує більшій частині людства».

Інтерв’ю з фотографом: https://apostrophe.ua/ua/article/society/culture/2017-12-12/pust-putin-pravit-esche-dva-sroka-i-razrushit-etot-karfagen—izvestnyiy-ukrainskiy-fotograf/15701

і ще: https://zn.ua/ukr/personalities/zhittya-smert-lyubov-ta-inshi-neminuchi-obstavini-315711_.html

 

ВІРА АГЕЄВА (1958) — літературознавиця, громадська діячка, співзасновниця Київського інституту гендерних досліджень, одна з провідних інтелектуалок сучасності.

Народилася у м. Бахмач на Чернігівщині, закінчила Київський університет. У 1985—1996 роках працювала в Інституті літератури НАНУ, 1995–1997 — заступник редактора журналу «Слово і час». Від 1996 року — професорка Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Досліджує проблеми стильової диференціації української літератури 20 століття, особливості розвитку українського модернізму. З кінця 80-х, від часу утвердження ґендерної школи в українському літературознавстві, — одна з найактивніших її представниць, інтерпретаторка ґендерних аспектів української культури. П

Підготувала ряд антологій української прози та видань представників українського модернізму, зокрема Лесі Українки, Миколи Хвильового, Олександра Довженка, Майка Йогансена, Віктора Петрова-Домонтовича, Юрія Косача.

Їй належать монографічні дослідження творчості Лесі Українки, Марко Вовчка, Миколи Гоголя, Юрія Косача, Віктора Петрова-Домонтовича, Максима Рильського, Миколи Бажана.

Також варто згадати її дослідження «Tertium non datur. Проблема культурної ідентичності в літературно-філософському дискурсі XIX – XXI ст.» В цій роботі розглянуто концепт національної ідентичності в дослідженнях культури. Викладено основні риси герменевтичного досвіду культурної та національної ідентичності. Охарактеризовано індивідуальну та національну ідентичність у соцреалізмі 1950 – 1960 рр. Проаналізовано проблему культурної ідентичності у творчості В. Демонтовича на матеріалі роману “Без ґрунту”. Досліджено процеси відродження української філософії в УРСР у 1960 – 1980 рр., національний компонент літературної діяльності Юрія Лавріненка, а також модифікації ідентичності в українській масовій культурі. Розглянуто “традиційні сюжети та образи” в комерційній рекламі як засіб конструювання національної ідентичності.

Не нова, але цікава вибірка висловлювань Віри Агеєвої: https://life.pravda.com.ua/society/2013/03/8/122899/.

Наведу кілька цитат:

«…шукала йому [онуку] подарунок на день народження. Зайшла в “Ашан” і попросила показати мені конструктори для відповідної вікової групи. Мені показали 5 моделей – будинок, літак, пожежна машина, поліцейська машина і машина для перевезення в’язнів. Остання модель вразила мене так, що я ледь вийшла з магазину. В мене стався потужний культурний шок. Я усвідомила, що живу не в тому суспільстві, в якому думала, що живу. Ніхто – ані президент, ані Верховна рада – не примушували цей магазин і цього менеджера пропонувати своїм покупцям машину для перевезення в’язнів. Це їхня власна ініціатива. Якими мають вирости діти, котрі в 4 роки граються в машину для перевезення в’язнів?»

«На моїй пам’яті був тільки один успішний жіночий політичний рух, але він ішов знизу. Це Комітет солдатських матерів. Вони багато зробили для розвалу СРСР. Сьогодні про себе “я – феміністка” може сказати лише інтелектуалка. Для політика це радше шлях в нікуди, бо вони не розуміють ні цієї ідеології, ні потреб жінок-виборців. Чому так сталося – це питання до журналістів. Фемінізм в Україні відбувся як інтелектуальне явище – в нас в культурі є цей спадок. Але на ширший загал це не пішло, бо не було широко проговорене».

«Цьогорічна Шевченківська премія [2013 рік] мене засмутила. В Україні всі знають письменників Андруховича, Винничука, Жадана, Забужко, Прохаська. І ніхто з них Шевченківської премії не отримав. Тому постає питання про критерії відбору. Хто висував Леоніда Горлача? Хто вваажє його поезію здобутком вітчизняного письменства?»

І відносно свіжий, цього річний відгук Агеєвої про проект «Державного стандарту базової середньої освіти»: http://litakcent.com/2020/03/30/shkolyariv-perestanut-navchati-chitati/

Сторінка в ФБ: Vira Ageeva

 

АНДРІЙ ПАВЛИШИН (1964) — журналіст, історик та перекладач.

Народився у Львові в 1964 році в родині робітника та медсестри, які були депортовані з Польщі в рамках договору про обмін населенням між УРСР та Польщею (1944—1946).

З відзнакою закінчив історичний факультет Львівського університету за спеціалізацією «нова і новітня українська історія». Працював вчителем у школі. Був головою українського відділення правозахисної організації «Міжнародна амністія». Викладав на кафедрі нової і новітньої історії України Українського католицького університету.

Був редактором культурологічного часопису «Ї», очолював «Львівську газету», головним редактором веб-сайту «Західної аналітичної групи», телеведучим (програма «Політична шахівниця»). Двічі обирався депутатом Львівської міської ради. Співзасновник Форуму видавців у Львові.

Відомий зокрема як дослідник польсько-українських стосунків, творчості Бруно Шульца і перекладів інтелектуальної літератури з польської на українську мову.

Переклав, зокрема таких авторів: Бруно Шульц, «Санаторій під клепсидрою»; Єжи Фіцовський, «Регіони великої єреси»; Александер Фредро «Сім мішків гречаної вовни»; Януш Корчак, «Сторінками біографії»; Чеслав Мілош, «Велике князівство літератури»; Збіґнєв Герберт, «Натюрморт із вудилом», «Лабіринт біля моря», «Варвар у саду»; Войцех Пестка «До побачення в пеклі»; Кузьо Тарас. «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет».

Інтерв’ю з Павлишиним: https://espreso.tv/article/2020/02/25/andriy_pavlyshyn

 

ОЛЕСЬ САНІН (1972) — кінорежисер, музикант і скульптор.

Народився у місті Камінь-Каширський Волинської області. Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, 1993 року — акторське відділення, 1998 — курс режисури ігрового фільму (майстерня Леоніда Осики). Проходив стажування в Голландії та США.

Від 1994 до 2000 — режисер, оператор, керівник департаменту фільмів і телепроектів в українському представництві міжнародної корпорації Internews Network. Продюсер кількох десятків документальних фільмів.

Олесь Санін грає на бандурі, торбані, колісній лірі, і продовжує волинську лірницьку традицію. Деякий час виготовляв музичні інструменти, успадкувавши ремесло від діда. Під псевдонімом Олесь Смик входить до Київського кобзарського цеху.

Лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка за фільм «Мамай» (2003).

Як режисер зняв такі художні повнометражні фільми:

2003 — Мамай (режисер, автор сценарію, актор)

2014 — Поводир (режисер, сценарист)

2019 — Довбуш (режисер)

У 2012 році також був другим режисером російського фільму Матч.[2]

Фільм «Поводир» став значною подією в українському кіно. Події фільму відбуваються у 1932-1933-х роках в УСРР у часи індустріалізації, колективізації та напередодні й під час Голодомору й репресій представників Розстріляного відродження.

Американський інженер Майкл Шемрок разом зі своїм десятирічним сином Пітером приїздить до Харкова працювати іноземним спеціалістом, де закохується в актрису Ольгу Левицьку. В Ольгу також закоханий співробітник ОДПУ Володимир, який намагається позбутись конкурента. Випадково до рук Шемрока потрапляють секретні документи про заплановане совєтами масове вилучення продовольства та супутні репресії, через що він гине.

Син Майкла стає випадковим свідком убивства батька. Документи знаходяться серед особистих речей Пітера. Пітеру дивом вдається втекти від переслідувачів — завдяки сліпому бандуристові Івану Кочерзі. Хлопчик пристає до сліпого і стає його поводирем. У минулому Іван був командиром роти армії УНР, отримав поранення в голову й осліп. Кочерга вчить Пітера ремеслу поводиря. Спецслужби активно розшукують Пітера й документи.

Взимку 1932—1933 років під час подій Голодомору кільце пошуку звужується і Пітера майже ловлять, проте Кочерга, жертвуючи своєю свободою, допомагає хлопчикові сховатися. Пітер дістається Харкова і, приєднавшись до групи безпритульних, потрапляє в свою колишню квартиру, де зустрічає Ольгу. Взимку 1933 року сліпого Івана Кочергу разом з іншими кобзарями страчують під Харковом.

Пітер намагається запобігти загибелі кобзарів, проте це йому не вдається. Згодом Пітеру вдається врятуватися і виїхати з СРСР на батьківщину. Пітер лишаться єдиним живим свідком тих трагічних подій.

Ще однією помітною подією став вихід 2017 року документальної «Переломний момент: Війна за демократію в Україні / Breaking Point: The War for Democracy in Ukraine» (знаятого Саніним у співавторстві з Марком Харрісом[en])

Більше про цей фільм: https://thebabel.com.ua/texts/22108-mi-musimo-robiti-kino-dlya-vodiya-z-alabami-oles-sanin-pro-sviy-film-shcho-potrapiv-do-ling-lista-oskaru

 

АНАТОЛІЙ ДНІСТРОВИЙ (1974) —есеїст, прозаїк, поет.

Народився у Тернополі. Син поета і літературознавця, доктора філологічних наук Олександра Астаф’єва.

Закінчив ПТУ у Тернополі, історико-філологічний факультет Ніжинського педагогічного університету імені Миколи Гоголя (1997) та аспірантуру на кафедрі філософії Київського національного аграрного університету (2000). На філософському факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка захистив кандидатську дисертацію, присвячену розумінню історії українським радикальним націоналізмом (2000).

У різні роки викладав у вишах, працював у Національному інституті стратегічних досліджень, аналітиком і спічрайтером у політичних проектах, у журналі «Український тиждень» (керівник спецпроектів, редактор культури, 2009—2011).

Дністровий працює на межі контркультури та міської прози з виразною соціальною та психологічною складовою. Став відомим передусім своєю молодіжною трилогією — романи «Місто уповільненої дії» (2003), «Пацики» (2005, друге видання – 2011, третє видання – 2020), «Тибет на восьмому поверсі» (2005, друге видання – 2013).

Не меншої популярності набув його роман «Дрозофіла над томом Канта» (2010).

Мовна амплітуда прози Дністрового (кримінальне арґо, молодіжний сленг) були використані в укладанні низки лінгвістичних словників, зокрема Лесею Ставицькою («Українська мова без табу: словник нецензурної лексики та її відповідників»).

Іншими складовими творчості є поетичний доробок (дебютував 1998 року збіркою «Проповідь магмі»)  і чималий корпус есеїстики, ключовими лініями якої переважно є літературознавство і філософія творчості (книги «Автономія Орфея», «Письмо з околиці»), політико-філософська публіцистика на есеї про ліберальну демократію (книга «Злами й консенсус»), націоналізм.

Як співавтор брав участь у розробці та написанні низки прогнозно-аналітичних документів Національного інституту стратегічних досліджень: аналітичних доповідей «Проблеми та пріоритети модернізації української культурної політики» (Київ: НІСД, 2014), «Україна та проект “Русского мира”» (Київ: НІСД, 2014), «Системна криза в Україні: передумови, ризики, шляхи подолання» (Київ: НІСД, 2014), колективної монографії «Донбас і Крим: ціна повернення» за редакції В.Горбуліна (Київ: НІСД, 2015).

Ближче познайомитися з Дністровим:

http://litakcent.com/2010/11/19/anatolij-dnistrovyj-krajina-realno-v-dupi-bachyla-svojih-herojiv/

https://teren.in.ua/2019/02/12/anatolij-dnistrovyj-u-ternopoli-rozpoviv-pro-misto90/

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією на Донбасі. Як завжди почну цей перелік з уродженця Донеччини, який боронив свій рідний край від «русского міра».

 

МИКОЛА ЯБЛОНСЬКИЙ (1988-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився 1988 року в селі Сергіївка (сучасний Нікольський район, Донецька область). Закінчив школу в селі Республіка.

У часі війни — молодший сержант 131-го окремого розвідувального батальйону, командир взводу–командир машини.

7 липня 2016 року під вечір поблизу села Лопаскине (Новоайдарський район) на керованому фугасі біля річки підірвався мікроавтобус «Фольксваген», загинули старшина Анатолій Ковальський та молодший сержант Микола Яблонський.

Без Миколи лишилася батьки, дружина, маленька дитина.

 

СТАНІСЛАВ ДЕРЕВ’ЯНКО (1984_2016) — старший солдат ЗСУ.

Народився у Боярці на Київщині. Згодом проживав у столиці, з 1997 по 2001 рік навчався у Київському ліцеї бізнесу.

Улітку 2010 року зпочав працювати на ДП «Антонов» складальником-клепальником цеху № 18. Паралельно з роботою вступив до Харківського авіаційного інституту, мріяв стати бортмеханіком чи авіаконструктором.

Активний учасник Революції Гідності, був поранений під час спроб силового придушення протестів 18-20 лютого 2014 року.

Відвідував Києво-Святошинську, а згодом Церкву «Слово Життя» Євангельських християн-баптистів у  Києві. Напередодні війни був студентом музичного факультету Ірпінської Біблійної семінарії, однак не встиг закінчити її через те, що пішов на фронт.

З початком бойових дій на сході України вступив добровольцем до лав батальйону «Шахтарськ», у складі якого брав участь у боях під Іловайськом. Після низки скандалів, пов’язаних із батальйоном, став розвідником 81-ї окремої аеромобільної бригади ЗСУ.

Загинув у ніч з 26 на 27 березня 2016 року поблизу Авдіївки, прикриваючи відхід групи.

 

ВІКТОР ЛАГОВСЬКИЙ (1964-2015) — молодший сержант Міністерства внутрішніх справ України.

Народився в Житомирі. Закінчив морехідне училище, ходив у плавання.

Боронити Україну пішов добровольцем, хоча йому кілька разів відмовляли – через вік та стан здоров’я.

Молодший сержант міліції, боєць батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Артемівськ».

Загинув 13 лютого 2015-го у бою за Дебальцеве: підрозділ потрапив у засідку під час проведення розвідки при виконанні завдання по вивозу поранених 40–ї бригади з села Октябрське. Зазнав смертельного поранення в голову, тоді ж загинули Сергій Карпо та Дмитро Стрєлець. Тіло на БТР-і було вивезено з місця бою, разом з іншими полеглими перевозилося до Артемівська. По дорозі у БТР влучила міна.

Перебував у списку зниклих. Ідентифікований за експертизою ДНК у квітні 2015-го.

Похований 30 квітня 2015-го у Житомирі на Смолянському військовому кладовищі.

Без Віктора лишилися мама, дружина, з якою прожили у шлюбі 26 років, двоє синів, новонароджена онука.

 

ВЛАДИСЛАВ ЖИВКОВИЧ (1975-2015) — старший прапорщик ЗСУ.

Народився в родині вчителів, котрі перебували на будівництві БАМу, згодом сім’я повернулася на батьківщину — в село Мрин на Чернігівщині . 1993 року пішов на строкову службу, залишився в армії — у навчальному центрі «Десна», згодом — 101-й бригаді охорони, 30-й автобазі, центрі забезпечення МО України.

Після довготривалих клопотань 2 грудня 2014-го перевівся у зону бойових дій; командир взводу 25-го окремого мотопіхотного батальйону.

18 лютого 2015-го загинув під час обстрілів російськими збройними формуваннями при відведенні підрозділів із Дебальцевого.

Без Владислава лишились дружина, син та донька.

 

МАКСИМ ПРОКУРАТОВ (1977-2014)— солдат резерву, Міністерство внутрішніх справ України.

Народився в Запоріжжі.  Після закінчення школи здобув професію водія — мав усі категорії.

В квітні 2014-го прийшов до «Самооборони» — захищати Запоріжжя. Два місяці ніс службу на блокпосту зі сторони Нікополя.

Боронити Україну від російських окупантів пішов добровольцем. Старший водій автомобільного відділення взводу матеріально-технічного забезпечення, 2-й батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас». В зоні бойових дій з серпня 2014-го.

Після обстрілу 24 серпня цілим лишився лише його «Урал». Возив під мінометним обстрілом по ґрунтовій дорозі набої, провізію. Загинув 26 серпня 2014 року під час артилерійського обстрілу російськими бойовиками Іловайська — доставляв набої своєму підрозділу.

Вдома лишилися мама (батько помер, коли Максиму було 4 роки) та четверо братів і сестер.

 

МАКСИМ БАРАНОВ (1992-2014) — старший сержант НГУ.

Народився в смт Сиваське на Херсонщині.  Здобув професію будівельника. Був призваний на строкову військову службу, яку проходив у 9-й окремій бригаді Кримського територіального командування внутрішніх військ МВС України (м. Сімферополь).

Він змалку обожнював тварин, тому охоче зголосився пройти курс підготовки у Навчальному центрі ВВ (м. Золочів, Львівська область), де здобув спеціальність кінолога. Згодом продовжив службу за контрактом. Інструктор кінологічної групи 16-ї окремої бригади охорони громадського порядку, Херсон (Херсонський окремий батальйон).

З 28 липня 2014 року брав участь в АТО.

Останній раз виходив на зв’язок на день Незалежності, 24 серпня, був в Амвросіївському районі Донецької області. В той день під час передислокації колона нацгвардійців потрапила в засідку терористів поблизу села Новоіванівка Амвросіївського району — на покинутому блокпосту (вояки вважали, що там ще були українські військові). Тоді у бою загинули старший прапорщик Сергій Добровольський, прапорщик Борис Грязнов та старший сержант Максим Баранов. 25 вояків потрапили до полону.

Довгий час перебував у списках зниклих. Тіла загиблих українських бійців місцеві жителі поховали неподалік села. Волонтери ГО «Народна пам’ять» провели ексгумацію і вивезли останки із зони бойових дій.

Протягом півроку, поки тривали пошуки та процедура генетичної експертизи, рідним Максима неодноразово телефонували покидьки, які повідомляли, що Максим живий і пропонували за гроші “викупити” його з полону.

Без Максима мати, дружина та півторарічний син.

 

КОСТЯНТИН НЕЧЕПУРЕНКО (1977-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Кривий Ріг. Виростав з двома сестрами й двома молодшими братами. Призваний за мобілізацією 17 травня, стрілець-помічник гранатометника стрілецької роти 40-го батальйону територіальної оборони «Кривбас».

27 серпня виходив на зв’язок під селищем Покровка. Перебував у групі посилення на 20-му блокпосту.

Загинув під час прориву колони з оточення під Іловайськом «зеленим коридором». Рухався в «ГАЗелі», у яку влучив снаряд. Були свідчення бійців, що потрапив у полон 2 вересня. 14 вересня 2014 року тіло було знайдено пошуковою групою Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») у полі в урочищі Червона Поляна неподалік від села Чумаки й привезене у Запоріжжя. Вважався зниклим безвісти. Упізнаний за експертизою ДНК.

Залишились батьки, брати, сестри.

 

 

РУСЛАН ТКАЧЕНКО (1993-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився на Чернігівщині у м. Ніжин.

Мобілізований 3 серпня 2014-го, старший навідник, 128-а окрема гірсько-піхотна бригада.Загинув 25 січня 2015-го під час штурмових дій в районі села Новогригорівка Артемівського району. Виконуючи спецзавдання, рухався в автомобілі, підірвався на фугасі. Тоді ж загинули капітан Микола Жук та солдат Володимир Голота.

Без Руслана лишились батьки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада