Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
29.04.2020

30 квітня.

І знову починаємо з вшанування пам’яті Героя Небесної Сотні.

А далі згадаємо:

  • художника, засновника нового виду декоративно-ужиткового мистецтва – Яворівського різьбярства;
  • спортсменку-парашутистку з Луганська, яка виконала понад 11 500 стрибків – більше ніж будь-яка ніша жінка в світі.

Також привітаємо з днем народження:

  • поета непересічної глибини і сили, який живе у селі і, на жаль, не надто відомий сучасникам;
  • скульптора, автора чи не найвідомішого пам’ятника Степану Бандері.

Пом’янемо наших захисників, які поклали життя у протистоянні російській агресії проти України.


АНДРІЙ ПОЗНЯК (1988-2014) — один із Героїв Небесної Сотні.

Народився у селі Борівка на Київщині. У 2003 р. закінчив Борівську  школу. Любив природу, під час навчання у школі разом з друзями висадив величезну алею фруктових дерев. Займався спортом, їздив на змагання. У 2006 р. був призваний на строкову службу до ЗСУ, служив в інженерних військах. Після демобілізації мешкав у Києві, працював в охоронній фірмі.

Андрій мав активну громадянську позицію, не міг миритися з безправ’ям та соціальною несправедливістю, тому приєднався до масових протестів проти режиму Януковича. Взимку 2013—2014 років перебував на Майдані, був активним учасником Революції гідності.

3 березня 2014 року тіло Андрія Позняка було знайдено в центрі Києва з вогнепальним пораненням у голову. Обставини загибелі залишилися нерозслідуваними. За попередньою версією – Андрій став жертвою снайперів, які 18-20 лютого стріляли по протестувальниках.

 

Повертаємося до більш ранніх часів і до більш позитивних історій.

 

ЙОСИП СТАНЬКО (1893-1967) — майстер-різьбяр, автор технології Яворівського художнього різьблення. Фактично, він створив новий напрямок декоративно-ужиткового мистецтва.

Народився у місті Яворів Львівської. Його батько займався переробкою та збутом м’ясної продукції. Старші брати та сестра Йосипа освіту більшу за чотири класи не осягали, ставали помічниками своїх батьків у господарській справі.

Особливим виростав наймолодший син Йосип, господарські справи його не цікавили, він проявляв хист до навчання. Після закінчення неповно-середньої школи, він  вступає до промислової школи «Крайовий науковий варстат» по фаху столярно-різбярському. По закінченню всупереч волі батьків, але по рекомендації промислової школи, виїжджає до Львова і продовжує ще трьохрічне навчання, здобуває спеціальність майстра-вчителя зі столярно-різьбярської справи.

З початком Першої світової війни, його мобілізували до австрійської армії, служив у військовому оркестрі, грав на кларнеті. Армійську службу завершив в 1919 році.

В 1920 році йому було запропоновано роботу в Яворівській «забавкарській школі», по набутій спеціальності — майстра-вчителя. Це для Станька було здійсненням мрії.

На початку 30-х років він розробляє новий вид плоскої різьби по дереву, якій притаманні плавні ліні та рослинні мотиві, схожі з орнаментами традиційної розписної яворівської іграшки. Згодом Станько навчає цієї різьби учнів, цей вид різьби став називатися Яворівським.

У липні 1944 року, з приходом совєтів, промислова школа припиняє своє буття. В цей важкий період в квітні 1944 року, Йосип Петрович отримав дуже важку побутову травму і впродовж року, пролежав до поясу загіпсованим. Після одужання він працює в артілі на посаді художника-оформлювача, а це була в основному Яворівська іграшка.

В період своєї роботи в артілі Йосип Петрович заприятелював з начальником «Облліспромсоюзу» — Вередою і вони спільно починають проробляти варіант відновлення діяльності промислової школи.

Пан Вереда переконливо доводить міністру лісової промисловості України пану Шапці, що в Яворові є нагальна потреба і для цього є всі можливості, відновити вже роботу колишньої промисловки у виді деревообробної профтехшколи.

Завдяки наполегливості Йосипа Петровича та завдяки голові «Облліспромсоюзу» Вереді та міністру лісової промисловості України, 1 вересня 1946 року почало свою діяльність Яворівське професійно-технічне училище майстрів художньої різьби по дереву. Йосипа Станько  викладає там майстерність Яворівської плоскої різьби.

Станько був також майстром фігурної, об’ємної різьби. Втім, свій робочий час в повній мірі віддавав своїм учням і більше був обдарованим педагогом, ніж ремісником, за що завжди був шанованим серед учнів.

Крім того, майстер любив креслити. Виконував окремі прохання з проектування будівельних споруд. Був всебічно розвинутою людиною, володів п’ятьма іноземними мовами.

 

ВАЛЕНТИНА ЗАКОРЕЦЬКА (1947-2010) — спортсменка-парашутистка, дворазова абсолютна чемпіонка світу, володарка 50 світових рекордів, здійснила 11 500 стрибків з парашутом.

Єдина у світі жінка-парашутистка, що здійснила понад 11 тисяч стрибків. У 1976 її ім’я було вперше занесене до Книги рекордів Гіннеса. Другий рекорд (10 000 стрибків) був зафіксований у Книзі в 1987, третій — у 1998 за одинадцять з половиною тисяч стрибків. Тільки двоє чоловіків переважають Валентину Миколаївну за кількістю стрибків з парашутом (станом на 2010 рік).

У середньому час від стрибка з літака до приземлення 4-5 хвилин. Це 57 500 хвилин польоту, тобто Закорецька майже 40 діб прожила між небом і землею. Були і критичні ситуації – протягом кар’єри основний парашут у Валентини Закорецької відмовляв понад 50 разів.

Заняття парашутним спортом почала в 16 років у групі парашутистів при Луганському аероклубі. З юності у Валентини були проблеми з серцем. Через них її навіть не допустили на перші змагання, але завзятість і наполегливість долали усі перешкоди.  У 1970 взяла участь у чемпіонаті Югославії. Потім була ціла серія перемог і нагород.

З 1978 до 1984 Валентина Закорецька була тренером збірної України з парашутного спорту. Пізніше — тренер-інструктор з парашутної підготовки Єнакіївського Державного авіаспортивного клубу.

Брала участь у громадських рухах, підтримувала протестні акції молодіжної групи СТАН, виступала проти незаконних забудов у Луганську. Кілька разів вона обиралася депутатом Луганської міської ради, була членом виконкому міськради.

Померла 9 липня 2010 від гострої серцевої недостатності перед змаганнями на аеродромі Дніпропетровщини, де повинна була брати участь як суддя.

 

ПАВЛО ГІРНИК (1956) — поет.

Син письменника Миколи Гірника. Мати Тамара Дмитрівна — етнограф. Закінчив школу в Хмельницькому. Вчився на філологічному факультеті Кам’янець-Подільського педінституту, після першого курсу перевівся у Київський педагогічний інститут. Згодом закінчив Вищі літературні курси в Москві (1987—1989).

Працював учителем української мови і літератури в сільських школах Вінницької та Хмельницької областей, завідувачем літературно-драматичної частини Хмельницького театру ляльок.

Нині живе у в селі Садовому поблизу Деражні — районного центру Хмельницької області.

2009 року присуджено Національну премію України ім. Шевченка за книгу віршів «Посвітається». До цього вийшло 10 збірок поета. Але через те, що виходили вони у досить складні часи, наклади були дуже невеликі, оформлення більш ніж скромне, в результаті вони лишилися майже непомічені широкою читацькою аудиторією.

І це, як на мене, дуже прикро, бо вірші Гірника варті не просто уваги, а регулярного перечитування – прості та красиві за формою, і глибокі та гіркі за змістом, сповнені архетипів та дуже особистісних історіософських рефлексій.

Стаття про творчість Гірника: http://litakcent.com/2009/04/30/poet-odnijeji-knyzhky/

Інтерв’ю з поетом: https://ye.ua/kultura/10908_Pavlo_Girnik_poet__Buduyte_nezalezhnist_v_sobi_.html

Читати вірші (дуже раджу! – це найповніше на сьогодні зібрання творів Гірника): http://poetyka.uazone.net/hirnyk/

Не можу втриматися і не навести приклади віршів:

 

* * *

Ти зайвий, бо живий.  Тобі цікава страта.

А жити — нецікаво,  бо вже перегорів.

У тебе є сини, яким не треба хати,

У тебе буде мова, якій не треба слів.

Ти зайвий — але є. Не тре6а — але будеш.

Тобою присяглися. Така твоя вина.

Тому й питаєш блуд: «Ви люде чи не люде»,

Тому себе питаєш,  де Бог, де сатана.

Стомився? Відпочинь. Воюєш? Схаменися.

Держава — по руків’я. Дорога — по траву.

Як дерево старе, я сам скидаю листя.

Тоді, коли захочу,  бо знаю, що живу.

 

***

Повертайся, сестро. Споночіло.

Над тобою зорі й кажани.
Хто кого тепер візьме на вила,
Як нема ні кривди, ні вини?

Хто до грудки солі скаже «мамо»,
Хто озветься до ковтка води?
Живемо неначе вуркагани,
Підпаливши хату з лободи.

От і лютий. От і споночіло.

Завірюха стогне — от і край.
Боже милосердний, Боже милий,
Хоч дітей за нас не покарай!

 

РОМАН ВІЛЬГУШИНСЬКИЙ (1963) — скульптор, автор широко відомого пам’ятника Степану Бандері, а також інших пам’ятників у Тернополі.

Народився в селі Яблунівці Тернопільської області (нині Язловець), авчався у Львівському інституті декоративного і прикладного мистецтва. Від 1989 р. живе у Тернополі. Працює в галузі монументальної і станкової скульптури.

Про те, як Вільгушинський відтворює роботи геніального скульптора барокової доби Іоанна Пінзеля: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2653549-skulptor-z-ternopola-vidtvorue-vtraceni-sedevri-ioana-pinzela.html

 

Пом’янемо захисників України, які загинули у боротьбі з російською агресією на Донбасі.

 

СЕРГІЙ КАМІНСЬКИЙ (1975-2014) — підполковник Повітряних Сил ЗСУ.

Народився у селі Гальжбіївка на Вінниччині. Після закінчення з відзнакою 8-ми класів, вступив до Мінського суворівського військового училища. У 1992 році вступив до Київського вищого військового авіаційного інженерного училища, у 1997 закінчив його вже як Київський інститут військово-повітряних сил. Спеціальність — технічна експлуатація транспортного радіоелектронного обладнання.

Почав службу в авіаційній ескадрильї «Блакитна стежа» на посаді старшого техніка групи регламенту (радіоелектронного обладнання), до 2009 року дослужився до посади заступника командира транспортної авіаційної ескадрильї «Блакитна стежа» з виховної роботи, 15-та окрема бригада транспортної авіації Повітряних Сил Збройних Сил України (авіабаза Бориспіль). Працював за програмою міжнародного співробітництва «Відкрите небо», брав участь в обльотах повітряного простору інших країн.

З весни 2014 року майор Камінський брав участь в АТО як бортовий оператор аерофотозйомки у складі екіпажу літака Ан-30Б (борт № 80) на чолі з командиром літака підполковником Костянтином Могилком. Літак двічі ставав мішенню терористів, але кожного разу вдало повертався на базу.

6 червня 2014 року літак-фоторозвідник Ан-30Б (борт № 80) здійснював спостережний політ, під час якого оператор Сергій Камінський фотографував місцевість над містом Слов’янськом Донецької області. В екіпажі було вісім осіб. О 17:04 на висоті 4050 метрів літак підбила ракета, випущена російськими терористами з ПЗРК. Сергій Камінський загинув одразу від вибуху ракети.

Удар ракети прийшовся в правий двигун, почалася пожежа. З двигуна вогонь перекинувся на крило, літак почав різко втрачати висоту над житловими кварталами Слов’янська. Командир екіпажу Костянтин Могилко, ціною власного життя, скерував літак за межі міста й запобіг жертвам серед мирного населення. Літак впав за селом Пришиб Слов’янського району.

Загинули п’ять членів екіпажу: командир літака Костянтин Могилко, оператор фотозйомки Сергій Камінський, радист Володимир Момот, бортмеханік Олексій Потапенко і борттехнік Павло Дришлюк. Врятувались, зістрибнувши з парашутом, молоді лейтенанти Кирило Крамарев і Василь Полажинець та штурман-інструктор підполковник Сергій Ніколаєв.

За розповіддю вцілілого члена екіпажу, оператор загинув одразу від вибуху ЗРК, за наказом командира його тіло викинули на парашуті. Двох інших, молодших за віком членів екіпажу вдягали та викидали бортмеханік Павло Дришлюк, та механік Олексій Потапенко. Швидкість падіння була дуже велика, і товаришів їм приходилося буквально відривати і відштовхувати від літака… самим вже не було часу вдягати парашут. Та й в планах цього не було — рятували втрьох літак. І посадили б його, але на висоті декілька десятків метрів перегоріло і відпало крило…

Сергію Камінському посмертно присвоєне військове звання підполковника.

Вдома у Борисполі залишилась дружина та дві доньки.

 

СТАНІСЛАВ ЛІЩИНСЬКИЙ (1989-2014) — лейтенант ЗСУ, командир танкової роти, 17-а окрема танкова бригада.

Народився у місті Кривий Ріг. 2014 року закінчив Академію сухопутних військ, спеціальність «управління діями підрозділів механізованих військ».

Загинув 20 серпня 2014-го у бою за Іловайськ.

 

ІВАН  КУЧМІЙ  (1992-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у селі Богданівка, Миколаївська область. Відслужив строкову службу в ЗСУ.

В часі війни мобілізований березнем 2015-го, номер обслуги, 28-ма ОМБр.

13 червня 2015-го загинув поблизу міста Мар’їнка — пряме потрапляння міни в бліндаж, смертельне осколкове поранення.

 

РУСЛАН БІЛАН (1986-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в м. Охтирка на Сумщині, вивчився на водія. Пройшов строкову службу, після якої залишився за контрактом.

Старший водій понтонного взводу, 91-й інженерний полк. Кілька разів брав участь у розмінуванні набоїв, що лишилися з часів Другої світової війни. 26 березня 2014-го  із складом частини передислокований у Луганську область.

9 серпня 2014 року вести бойову машину мав інший боєць, однак він відмовився і за кермо сів Руслан. Загинув біля села Степанівка при танковому обстрілі терористами із засідки українських вояків.

Вдома залишилися мама, дружина та двоє дітей.

 

ІЛЛЯ ЖАБІЦЬКИЙ (1991-2016) — старший солдат ЗСУ.

Народився в Магадані, коли був ще маленьким, разом з мамою прихав в Україну, жили у Вінниці. Поступив до Вінницького будівельного технікуму. Згодом навчався у Вінницькому торговельно-економічному інституті Київського національного торговельно-економічного університету.

Займався дзюдо. Як кажуть, друзі пізнаються в біді, а він в будь-якій ситуації старався допомогти, ніколи не залишався в стороні. Таких людей, як він, на даний час тяжко знайти.

2011 року Ілля підписав контракт на несення військової служби. Після навчання у Десні був направлений до міста Воровице у Вінницькій області. В кінці 2015 року з Генштабу прийшла телеграма про переведення контрактників до сухопутних військ і хлопець одразу погодився, не вишукуючи причин, щоб залишитись. Після перепідготовки в Старичах під Львовом у лютому 2016 він був відправлений на фронт. Кулеметник снайперського взводу 53-ї ОМБр.

З лютого по червень перебував в Сєвєродонецьку і весь той час він рвався на передову захищати Батьківщину. На початку літа він з побратимами нарешті домоглися того, щоб їх відправили по своїх батальйонах. Після прибуття до Торецька він і потрапив до снайперів. Ілля казав, що ось тут він по-справжньому потрібний, що тут його місце.

Загинув 23 вересня о 19.20 біля селища Зайцеве Бахмутського району Донецької області внаслідок прямого влучання 120-мм міни в українську позицію під час мінометного обстрілу. Міна прилетіла о 19.00, воїн прожив ще 20 хвилин.

По смерті залишилася мати, у якої він був єдиним сином.

 

ЄВГЕН КУНТИЙ (1990-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Василівка Миколаївської області. Закінчив ДПТНЗ «Сокальський професійний ліцей» міста Сокаль. Проживав у місті Червоноград Львівської області.

Навесні 2014 року Євген Кунтий мобілізований до лав ЗСУ. Служив у 24-й Залізній імені князя Данила Галицького окремій механізованій бригаді Сухопутних військ ЗСУ. З літа 2014 року брав участь в АТО.

11 липня 2014 року в районі села Зеленопілля Луганської відбувся ракетний обстріл угрупування ЗСУ  та Державної прикордонної служби України. Російська реактивна артилерія з території РФ завдала потужного удару по позиціях українських військ. Це було перше безпосереднє масоване застосування регулярних військ РФ проти Збройних сил України. Згодом подібні обстріли стали систематичними.

Внаслідок обстрілу загинуло 30 військовослужбовців і 6 прикордонників. Серед загиблих – і Євген Кунтий.

Залишилась мати, два брата і сестра.

 

ВІТАЛІЙ ДУЛЬЧИК (1986-2014) — десантник, капітан (посмертно) ЗСУ.

Віталій Дульчик був єдиним сином в сім’ї. Він народився в місті Нойштрелиць у Східній Німеччині, де на той час служив його батько. Після виведення радянських військ з НДР родина мешкала в Житомирі, а згодом – у Бердичеві. Віталій з дитинства готувався стати офіцером, займався дзюдо і рукопашним боєм. 2007 року закінчив аеромобільний факультет Одеського інституту Сухопутних військ. З 2007 року служив у 80-му окремому аеромобільному полку (Львів). Наприкінці 2000-х залишив військову службу і був звільнений в запас у званні старшого лейтенанта.

З початком російської збройної агресії проти України в березні 2014 року призваний за мобілізацію. Командир аеромобільно-десантного взводу 4-ї аеромобільно-десантної роти 2-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади (м. Житомир).

Загинув у бою з російськими терористами 13 травня 2014 року під час виконання бойового завдання.

О 12:30 біля мосту поблизу села Маячка (на той час Октябрське) Слов’янського району, що за 20 км від Краматорська, під час супроводження на блок-пости розрахунків 82-мм мінометів та продовольства військова колона була обстріляна терористами з гранатометів та стрілецької зброї. Віталій Дульчик їхав на броні головного БТР-80, на який прийшовся перший удар і шквал вогню. Віталія вибухом викинуло з машини, він загинув одним з перших. Терористи поцілили з РПГ у двигун другого БТРа, один з автомобілів ГАЗ-66 повністю згорів. В бою при відбитті нападу загинуло 5 десантників, ще один помер від тяжких поранень у гелікоптері під час медичної евакуації. 8 поранені та контужені.

Бій тривав протягом години. Після «зачистки» території на місці засідки виявлено заздалегідь обладнані позиції, контейнери від гранатометів РПГ-18 «Муха», РПГ-26 «Аглень» та гільзи від снайперських гвинтівок. Переміщувалися бойовики кількома мікроавтобусами та легковими авто.

Без Віталія залишилися батьки та дружина.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада